Текст книги "Господар"

Автор книги: Галина Пагутяк

сообщить о нарушении

Текущая страница: 3 (всего у книги 12 страниц)

– Тітусе? Ти що тут робиш?

Мене гукнули шкільні знайомі: Аст, Фрідріх і Матіуш. Вони вже були трохи напідпитку. Я звівся і потис їм руки. Вони без запрошення повсідалися коло мене.

– Овва, Тітусе! – сказав Аст, куценький, як і його ім’я. – Ми вже годину за тобою спостерігаємо, а ти хоч би що. Розумуєш над побрехеньками? Кинь це діло. Все одно загребуть у військо. Будемо рити траншеї й засипати їх знову. Робота знайдеться…

– Бачиш, він уже сердиться! – засміявся Матіуш. – Не будь дурний, Тітусе! Ми тебе любимо. Цей компот, що ти його так ощадно п’єш, може тільки немовля приспати, Фред, збігай за склянками і візьми закуски, бо геть повпиваємось.

– Як ви там? – спитав я.

– Як бачиш! – хихикнув Аст. – Збираємось і дудлимо. А потім бігаємо за дівчатами або вони за нами бігають.

– Погано бігаєш, Асте! – кольнув його Матіуш. – Дівчата прудкіші.

– А ту кицю з рожевого особнячка я таки догнав, га, хлопці?

– Та ну тебе! Де ти пропадаєш, Тітусе? Сидиш вдома чи їздиш по людях?

Я схилив голову:

– Вже не їжджу.

– А що я тобі казав, Асте? Зрештою, все набридне, особливо коли в хлопця гаряча кров.

Надійшов Фред.

– Ну, за твої шістнадцять, Тітусе!

Я витріщив очі, але не від здивування. Коньяк пив перший раз в житті.

– Оце по-нашому! – сказав Матіуш. – Ми ще з тебе зробимо чоловіка. Як там поживає наш дорогий наставник? Відколи ного виперли з школи за реакційні ідеї, не доводилось стрічати. По суті, він нічого, але до біса наївний. Боже милий! Морочити голови казочками – та мені це навіть бабуся посовістилась би розказувати!

– Ніякі це не казочки! – втрутився Фред. – Це історичний факт.

– Який, історичний? Я щось ніби чув… О, згадав! Кажуть, Альберт у божевільні. І головне – сам туди пішов. Добровільно!

Матіуш засміявся:

– Чи не тому ним так зацікавилася поліція? Альберт, напевно, збирає пожертви на пам’ятник Саві: ходить з торбою і канючить гроші в наївних людей, га, Тітусе? Це цілком у його стилі. Чому ж ти не пішов з ним?

– Здається, – мрійливо закотив очі Фред, – він десь і організовує таємне товариство, яке повернеться на Землю і буде просити в неї пробачення.

– Дурний! – обірвав його Матіуш. – Там живуть одні бридкі велетенські комахи. У фільмі показували. Чоловік там здохне або від блювоти, або від радіації. Б-р-р!.. Що з тобою, Тітусе?

Хлопці довели мене до вбиральні, і я ледь не виблював з себе нутрощі.

– Отак-то, Тітусе! – глибокодумно мовив Матіуш, коли я вже сидів надворі, прихилившись до дерева.

Що він хотів цим сказати, не знаю. Мені стало холодно. Фред дав свою куртку.

– Зараз пройде. Якби в мене був такий день народження – повісився б.

Я заплакав. Жорстка кора дряпала мені щоку.

– Може, збігати в аптеку?

– Може, ми щось не те сказали? Ми ж говорили про Альберта. Він фанатик і хотів тебе зробити таким самим. Але ж ти наш хлопець, правда, наш?

– Ні! – буркнув я.

– Чого ти до нього причепився? Хочеш, Тітусе, ми знайдемо тобі гарну дівчину? Там, на Селії, дівчат не буде. Вона чекатиме на тебе. А не буде чекати, дідько з нею! Іншу знайдемо.

Я мимоволі посміхнувся.

– Нарешті! Аст знає, що основа життя – кохання. Тільки в школі цьому не вчать. Давайте тікати звідси бо онде поліція крутить носом. Я пропоную прогулянку морем.

До моря було зовсім близько. Хлопці мали власну стежку. Нас вилаяв якийсь дід, коли ми перелазили через паркан. Матіуш довго щось йому пояснював, з чого я зрозумів, що він теж п’яний. Дідові пабридло слухати, він сплюнув і пішов до маленького білого будиночка з прозорою стіною, що виходила на море.

Я чвалав за ними, наче прив’язаний, боявся, що сам не знайду дороги додому. Побачивши море, облишив їх.

– Куди, Тітусе?! Катер відчалює!

Фред вхопив мене за руку. Ноги грузли в сліпучо-білому піску.

Катер був обліплений людьми, але на горішній палубі майже ніхто не сидів, бо був сильний вітер. Фред і Матіуш сіли по боках, Аст – навпроти.

– Як тобі, вже ліпше? – спитав Аст.

– Ліпше.

Матіуш мугикав собі під ніс, сіпаючи ногою. Фред блаженно заплющив очі.

– Маєте зі мною клопіт? – зітхнув я.

– Ну, ну, не церемонься!

З цього було видно, що я їм добряче набрид. Аст підвівся і став прогулюватись по палубі, раз по раз хапаючись за поручні. Катер плив вздовж берега, котрий аж ворушився від людських тіл. Я страшенно не люблю багатолюдних пляжів. Купатися волію уночі або їду кудись далі.

Аст, запхнувши руки в кишені, зупинився переді мною:

– Ти хоч знаєш, куди ми їдемо?

– ???

– В розважальний парк.

– Не люблю кімнат сміху.

– Ха-ха! Вічне твоє «не люблю»… Фреде, поясни йому, що таке розважальний парк!

Фред навіть не ворухнувся.

– Він боїться, щоб ти не подумав про нього погано. Дорожить твоєю думкою, а раптом Тітус стане знаменитістю.

– Що ти верзеш? – ліниво розтулив рота Матіуш.

Вони всі троє нагадували зараз котів, які потягалися, перш ніж вирушити на полювання.

– Тоді я скажу. Ми будемо дивитися фільми, котрих не показують у місті, але дозволяють тут. А раз вони є, чому б не подивитися? Суспільству вигідніше, коли ми переказимося зараз, ніж у тридцять років вимагатимемо реформ освіти, культури, політики і так далі.

– Слухати тебе гидко! – пирхнув Матіуш. – Нахапався словечок. Це вульгарно врешті. Тітус, боропь боже, подумав, що ми сексуально ненормальні. А я, між іншим, їду туди тільки вдруге.

Він тарно кривлявся, хоч з публіки були тут лише я, Аст, Фред та літній дядько, оброслий волоссям, наче мавпа.

– Хіба всі туди їдуть? – спитав я, маючи на увазі катер.

– Всі! Справжнє паломництво. До речі, новинка сезону. Все як насправді! – радісно потер руки Аст.

– Нудно й це! – обізвася нарешті Фред. – Люди після того – наче звірі. Я, мабуть, не сходитиму. Як оті старигани, що душаться на нижній палубі. Їм досить подихати тим повітрям…

– Ти, Тітусе, теж тут будеш душитись? – глузливо спитав Аст.

– Та ні… – Я звівся, підійшов до краю палуби і так, як був, у одязі, стрибнув.

Через кілька хвилин я дістався берега. Добре, що з катера не послали рятувальної шлюпки. Схоже на те, що ніхто не помітив мого стрибка, крім, звичайно, трьох добровільних опікунів.

«Коханому Тітусові в День Народження. Міранда».

Як добре прийти додому і прочитати ці слова, забувши, що сам їх написав.

Мені не хотілось навіть розгортати подарунки батьків. Вони прийдуть сюди завтра. Потрощать цю блакитну вазу, поламають меблі, пообризкують стіни грязюкою, пошматують весь мій одяг. Я це знав, як тільки вони підійшли до мого столика. Якби я сказав хоч слово всупереч, вони б мене жорстоко побили. Кожне слово для них мало вагу, оскільки вони боялись всього на освіті й тому воліли швидше нападати, ніж захищатись. Я добре знав ці вовчі закони. Поліція дивилась крізь пальці на їхні розваги, а батьки мали достатньо влади, щоб захистити синів. Я мав лише мовчки зносити образи, щоб одного прекрасного дня випадково не втонути в морі. Але я вірив, що колись відплачу їм за себе, за Міранду, за вчителя. Вони зазнають такого приниження, якого не можуть собі уявити.

Це вони чи їхні дружки розправились з Мірандою. Її ж так легко можна було налякати. Ці тварюки роздобули десь фотографію її батьків, і коли Міранда, як завжди, сиділа на сходах, вона раптом побачила, що батьки йдуть назустріч. А їх уже півроку не було на світі. Вона не витримала того потрясіння. Я в той день, як останній ідіот, поїхав з Фредом начебто у гості до якогось старого. Повірив підлій брехні – і досі не можу собі цього простити.

Міранда вже тоді була хвора. Вперто вірила, що батьки живі.

Більше я її не бачив. Пробував шукати, але ніхто не знав, куди саме повезли Міранду.

«Коханому Тітусові в День Народження, Міранда».

Мій мокрий одяг лежить в кутку і пахне водоростями. Я не засвічую світла. Не тому, що боюся їх приходу, а тому, що не хочу.

Якщо ви бажаєте прогулятись за місто, то неподалік від піщаного кар’єру побачите сріблястий циліндр, заввишки близько сотні метрів. Це – завод переробки сміття. Якщо ви не знаєте цього, то повітря навколо вам видасться чистим і цілющим. Якщо ви знаєте, то мимохіть почнете затуляти носа. Якщо ж ви ласк або ласка, ви не будете слухати, що вам кажуть, а сприйматимете все так, як насправді.

Ця темрява змушувала до божевільних вчинків. Я увімкнув світло, знайшов у шафі рушницю, якою полюють птахів. Наклав повні кишені патронів, уважно перечитав інструкцію. Треба було гідно завершити день народження.

Я поліз на дах, на свій скляний дах. Став на світлому квадраті наче на порожнечі. Дивно, як я не провалився.

Вгорі були зірки, Селія і, може, Земля. Я підняв рушницю й вистрелив не цілячись. Довго стріляв у небо, відчуваючи, як здригається приклад і німіють руки.

То була добра рушниця. Стріляла беззвучно, не полохала птахів.

IV. Похорон джеля

Тут, на висоті десять тисяч метрів, немає вітру. Його створюють спеціальні пристрої, але це не рятує від головного болю. Мій сусід, которому десь під сімдесят, впав у паніку. Йому таки кепсько, аж позападали очі. Він вирвав у мене з рук кисневий апарат, який я приніс з аптечки, наче це був еліксир молодості.

Я дивився в ілюмінатор на мишачого кольору хмари і намагався думати про Міранду, вчителя, траву й дерева. Мені мало доводилось літати. Здебільшого це траплялось уві сні – та й то зовсім низько над землею. Мабуть, моїх Предків на Землі недовго доводилось переконувати в необхідності переселення. Вони б залюбки пішли пішки на Ерідан, якби це було можливо. Я чув, що тоді в усіх кінотеатрах Землі крутили фільми з чудовими пейзажами нашої планети, де на зелених луках паслися прегарні створіння – ласки з ніжним м’ясом (вказувався вміст білка, жирів та вуглеводів). У землян, мабуть, слинка текла: самі вони їли казна-що. За п’ятсот років, ясна річ, не збереглися ті фільми, де про кожен кадр багатозначно говорилося: «Тут іще не ступала нога людини». Може, й тепер є отакі місцини.

Я б узяв з собою Міранду, і ми жили б там. Ми б дуже рбережно поводилися: не ламали гілок, не смітили, не бруднили б воду. Міранда не боялася б і жорстоких людей. Я боявся б за неї і за себе. Ми навчилися б розуміти одне одного, навчилися б розуміти мову квітів, риб, птахів. У нас ще так їх багато. Лише п’ятсот років ми живемо на цій планеті.

Вчитель лише б посміявся. Авжеж, я тільки-но закінчив школу і з моєї голови ще не вивітрився той оптимізм, який нам уперто й наполегливо прищеплювали. Наша педагогіка ніяк не вженеться за реальним життям. Колись перших переселенців найбільше хвилювало, чи не народяться їхні діти потворами й недоумками, а може, взагалі не народяться. Тому кожну новонароджену дитину зустрічали з шалелою радістю. Існував культ дитини, ще такий сильний двісті років тому, коли з’явився Сава.

Ми вже почали приземлятись, точніше – падати. Я вже зараз не дуже схильний до мандрів, завжди кваплюся додому, наче хтось там чекає. Але я ніколи не допущу, щоб мене чекали. Це – нестерпно. Колись настане час, що всі, кого я любитиму, будуть зі мною і ми ніколи не розлучимось. Міранда збожеволіла від чекання. Їм мало було мене одного.

Господи, як же не хочеться вилазити!

Я допоміг вийти старому. Йому вже полегшало, і він іронічно спитав:

– Чи не до Оракула, юначе?

– Ще не знаю, – здвигнув я плечима. – А… ви там були?

Старий зайшовся якимось дерев’яним сміхом:

– Балаган!

Я подивився услід старому. Назустріч йому поспішала худенька, маленька бабуся. Вони поцілувалися, взялися за руки й повагом рушили до аеровокзалу.

День чудес почався. До центру я доїхав пневматичним поїздом. У нашому місті не було такої гігантської кишки, всередині якої мчали вагони, підстрибуючи на зупинках, наче кролики. Люди видались мені якимись переляканими. Мабуть, всі вони знали наперед власну долю й не мали права її міняти. Це мене трохи спантеличило, і я вирішив поблукати. Поснідав у кафе просто неба, де тихо грала музика, і тут же надумав піти в Музей Пам’яті. Мені легше буде уявити собі Саву, коли побачу речі тієї епохи ї хоч крадькома помацаю.

Я був у цьому Музеї ще зовсім дитиною. Ми їздили туди з учителем. Він розповідав такі дивовижні речі, що я слухав з роззявленим ротом. Можливо, через те невдовзі його примусили покинути викладання. Я ще мало тоді тямив, був просто закоханий в учителя. Однокласники шуміли, сміялись. Пам’ятаю, як учитель, блідий, з краплями поту на чолі, не розповідав, а наче молився. Він не міг уявити, що комусь байдуже до історії нашої планети й історії Землі.

Мені довелось питати, де Музей. Це охоче пояснила якась літня жінка в скверику, відкритому всім вітрам. Вона сиділа без будь-якого заняття, наче чекала мене.

– Ви з провінції?

Я трохи знітився, але ствердно кивнув.

– В провінції люди не такі зіпсовані.

Жінка зітхнула.

– Це не місто, а дім розпусти. Головне, що уряд навіть заохочує різні паскудства. Вважають, що вони сприяють народжуваності. Аякже! Дітками піклується держава. Якби держава ще сама їх робила. Колись так і буде…

Я почервонів, але не посмів утекти.

– Вибачте, хлопчику, я стара жінка і вільна говорити прямо. То тобі, кажеш, в Музей Пам’яті? Либонь, і я піду з тобою.

Вона обсмикнула сукню лілового кольору, поправила потріпаний капелюшок з новенькою стрічкою, і ми пішли.

– Слухай, а навіщо він тобі здався? Я не знав, як відповісти їй простіше.

– Ну, мене цікавить те, що було триста років тому…

– Як-то, що було? Сава. Я ще тоді мріяла полетіти на Селію, щоб допомогти йому садити квіти й дерева. Але батьки не пустили, вважали, що непристойно молодій дівчині жити поряд з чоловіком, з яким вона навіть не заручена. Зараз з такого б сміялися. До того ж Сава мав роман з якоюсь аристократкою. Вона втекла з дому ради нього. Ти ж не повіриш, що я була четвертою в екіпажі Артура Сігайра?

– Але ж це було п’ятсот років тому! – не витримав я.

– Хіба я такою старою виглядаю? – посміхнулася жінка.

Справді, вона непогано збереглася. Мала всі зуби, волосся майже не сиве. В молодості вона, напевно, була дуже гарною.

– Та ні… – промимрив я.

– От бачиш! Що мені п’ятсот років! Все, що в книжках пишуть, то брехня. Я була четвертою, і ласків помітила вперше теж я. Артур любив тримати нас в лещатах, але на мої вибрики заплющував очі. Вони ж, коли прилетіли, боялись носа з корабля висунути і пояснювали, що охороняють його від шпигунів. Я одразу збагнула, що тут людей чортма. Все так і дихало чистотою. Мені закортіло одягнутись в біле плаття й прогулятись до моря. Але у космос таких речей не беруть. Я просто казилась, доки не здогадалась спорожнити аптечку. Всілась шити плаття, й більше мене нічого не обходило. Артур аж пінивсь од люті, але знав мій характер. Я не боялась ніякого суду на цій планеті, а на Землю вертатись не збиралась. Стефан єдиний мене розумів, проте не суперечив командирові. Чоловіки звикли до муштри. Я робила, що заманеться. Ходила в гості до ласків, малі ласенята тулились до мене, ми бавились разом… А потім Артур і Дмитро заткнули мені рота і силоміць потягли в корабель, зачинили в коморі і не випускали доти, доки корабель не стартував. На Землі мене віддали під суд, звинуватили в егоїзмі й чаклунстві і спалили на вогні…

– Але ж тоді вже не спалювали на вогні!

– Звідки ти можеш знати? Хіба ти там був? – згорда відказала стара.

Справді, звідки я можу знати, що діялось півтисячі років тому?

– Синку, я стільки всього пам’ятаю, а мене називають божевільною. В кого є хоч трохи клепок в голові, того мусять лікувати. Ходімо, я тобі покажу тих, кого теж хотіли лікувати свого часу!

Вона так несподівано сказала «синку», що в мене боляче стиснулось серце. Я відчинив перед нею важкі двері. Будинок був старовинний, прикрашений вітражами, але занедбаний. Видно, сюди рідко приходили. Я б сам не піднявся по тих вогкуватих, темних сходах, що вели на горішні поверхи. Йшов слідом за жінкою, не спускаючи очей з її кістлявої. спини. На другому поверсі були картини й скульптури, вивезені колись з Землі. Жінка спинилась на мить перед різьбленими дверима, наче вагалась. Тоді я перший переступив поріг. Вона засміялася. Спалахнуло світло у великій старовинній люстрі з кришталевими підвісками, від чого кімната одразу стала просторою. В нас не малювали таких наївних картин, де все було як насправді, здається, інших теж не малювали. Я принаймні ніколи не чув про художників, які б володіли пензлем. У нас конструювали об’ємні зображення, схожі на привидів, котрі з’являлись, коли комусь того хотілось. Я стояв, не насмілюючись підійти до жодної з картин. Звідкись полинула музика, яка ставала щораз голоснішою. Це була дуже стара музика, дуже сумна і неймовірно повільна. Під її впливом я нарешті почав рухатися. Картини були затулені чорними завісами з товстої тканини. Я підійшов до найбільшої, заплющив очі і смикнув завісу. А коли розплющив їх, все навкруги було залите червоним сяйвом. Перед старим з довгою білою бородою і дивовижно лагідним лицем стояв на колінах хлопець у дранті, з порепаними п’ятами. Плечі в нього здригались від ридань. Та хіба я спроможний описати цю картину?! То швидше було вікно, заглянувши в котре уранці, забуваєш найпрекрасніший чи найстрашніший сон. Картина означала так багато, що, здавалось, не означала нічого. Старий був богом, а босий нещасливець – Савою. Жінка проказала твердим голосом:

– Цій картині більш як півтори тисячі років. Називається вона «Повернення блудного сина». Намалював її Рембрандт… Один чоловік мав сина. Той пішов з дому ще в юності, витратив гроші, здоров’я, молодість. І, коли повернувся, батько простив йому все. Глянь, сонце уже заходить…

Вона лагідно взяла мене за плечі й повела з кімнати. Я ще раз озирнувся – і тоді не витримав, кинувся назад, одну за одною відсмикуючи завіси. Кімната повнилася людьми з неспокійними обличчями, повними страждання й радості, людьми, які жили дві тисячі років тому, «в епоху дикості й варварства». Ті самовдоволепі людці, що їх я зустрічав кожного дня, – оце було виродження, деградація.

…Дівчина у вінку простягала мені квітку, усміхаючись ніяково й довірливо, наче боялась, що я не візьму скромної польової квітки. Мати вся була зосереджена на дитині, але світла, яке випромінювало її лице, вистачило б, щоб зігріти весь світ. Інша жінка, вся в передчутті материнства, лежала, затуляючись від золотого дощу прозорими рожевими пальцями… Не пам’ятаю, як я опинився на сходах. Жінка гладила мене по голові й розповідала. Я мовчав, а вона розповідала давні легенди. Це вперше мені зустрілась людина, котра справді пам’ятала. Між нею й учителем була прірва, бо він говорив те, чого не бачив. Я повторював пошепки, наче молитву:

– Рембрандт,

Ван Гог,

Вермер,

Тіціан,

Моцарт,

Брейгель.

Тільки б не забути. Ні тут, ні в пустелі, де невдовзі опинюся.

Сонце вдарило по очах. Вітер гнав вулицею обгортку від морозива. Двоє дітлахів, хлопчик в зеленому костюмчику і дівчинка в рожевому платтячку, будували з камінців хатку, Я ще не пам’ятав початку світу, але він мав починатися з отих двох дітей.

Отож, крім грошей, сміття, зброї, ми привезли на Ерідан і це… Мистецтво. Музику. Книги. Ми хотіли усе забути, від всього відректись. Але чи можна бути людиною, забувши про найголовніше? Про те, що людство тисячоліттями шукало і за ці золоті крупинки заплатило дорогою ціною – вогнищами інквізиції, стражданнями, смертями. Забувши, що таке біль, ми забули, що таке Людина…

Жінки уже не було зі мною. Я уявив собі, як вона вертається в Музей, підіймається по сходах, витирає картини і слухає музику. Потім втомлено йде вуличкою поміж жовтуватих запилюжених кущів, невідомо куди, не маючи і не потребуючи даху над головою, бо може уявити себе за дві тисячі років звідси, в майстерні художника, де на стіні висить карта Землі.

Я не мав уже ні сили, ні бажання шукати Оракула й довідуватись про власну долю. З часом я настільки помудрію, що сам вгадаю, чого мені слід остерігатись найбільше.

Добряче дошкуляв голод. Вже сутеніло. Вуличка, якою я простував, видавалась вбогою і зовсім не життєрадісною, головним чином через низенькі занедбані будиночки (без скляних стін!). Я не міг уявити собі, як можна жити в стандартних житлах з стандартним умеблюванням, хай навіть тимчасово. А тут і досі жили. Дорога була викладена нерівними камінцями завбільшки з мою долоню. Коло напівусохлого дерева, що росло між двома однаковісінькими будиночками, гралися двоє дівчаток і хлопчик; в сутінках їхні личка мали якийсь сіруватий відтінок. Я вирішив запитати в них, де можна поїсти. Підійшовши ближче, побачив, що хлопчик заіржавленим ножем копає ямку в сухій, твердій землі, а дівчатка перебирають невибагливі польові квіти, прив’ялі від спеки. Хлопчик мав десь зо сім років, дівчатка трохи менше. Діти були хоч і чисто вбрані, але якісь занедбані. Вони здивовано глянули на мене, Я здригнувся: очі в них були зелені, темно-зелені. Вранці вони мали бути кольору молодого листя. Я присів навпочіпки, і діти не здавались мені уже такими маленькими й беззахисними.

– Здрастуйте! – сказав я.

– Здрастуйте… – відказала тихенько одна з дівчаток і засоромилась.

Не пам’ятаю, чи й бачив колись, як соромляться діти. Я довго думав, що сказати далі.

– А в що ви граєтеся?

– В похорон.

– А вам не страшно? Де ваші батьки?

– Дома.

Хлопчик трохи зверхньо на мене глянув:

– Ми ховаємо джмеля!

– Він такий гарненький… Мама зачинила всі вікна, і джміль не міг вилетіти. А вранці ми з сестрою знайшли його під столом. Бачте, як він лежить на спинці і лапки зігнув. Стась каже, що він помер з голоду.

– Ні, він скучив за своєю мамою! – заперечила дівчинка, що досі мовчала. – Він так плакав і бився об шибку, а ми ще не вміємо відчиняти вікно. Стась каже, що треба вирити ямку і поховати джмеля. А він, коли захоче, прокинеться і вилізе.

– Він не прокинеться! – заявив Стась. – Як ти не розумієш, що він помер назовсім. Ну, давайте його сюди…

Дівчатка принесли на листочку джмеля.

– Ні, треба спочатку покласти квіти! Так… Тепер йому буде м’яко лежати.

– А що далі нам робити? – спитали дівчатка.

– Треба заплакати!

– Я не хочу! – скривилась мала з замурзаним носиком. – Я вже сьогодні плакала, коли мама забула принести мені морозива.

– А ви зробіть отак! – хлопчик затулив лице руками.

Я теж затулився й слухняно сидів, доки хлопчик не скомандував:

– Досить!

– Можна засипати?

– Ні, ще треба промови. Коли ховали мою бабусю, то було дуже багато усяких промов.

– А ким була твоя бабуся? – спитав я.

– Лікарем. Вона народжувала діток. І мене теж вона народила.

– І мене, і мене! – загукали дівчатка.

– Ви вмієте говорити промови?

Я знітився:

– Не знаю. Я ще не був на похороні джмеля.

– Ви спробуйте! А потім ми.

Я зрозумів, що мушу сказати про джмеля, який загинув у боротьбі з віконними шибками.

– Сьогодні, – мовив я, схиливши голову, – ми проводжаємо в останню путь дорогого джмеля, який понад усе любив сонце і квіти. Він міг би зараз літати на свободі, але шибки вікна хоч і прозорі, зате міцні, й він не міг їх пробити своїми грудьми. Пробач, джмелю, що не знайшлось жодної дорослої людини, яка б випустила тебе на волю!

Мені аж самому защипало в очах.

– Тепер я скажу… – підвівся Стась. – Хоч не вмію так, як ви. Нам дуже жаль, джмелику, що так сталося. Поглянь, скільки зібралося тут твоїх друзів. Ми тебе ніколи не забудемо.

– Ви не думайте, – заговорив я швидко. – Може, він ще прокинеться навесні. Навесні усе прокидається.

– А моя бабуся не прокинулась!

Тут я замовк.

– Я вірю, що джміль прокинеться. Треба тільки вкрити його гарненько, щоб він не простудився. Правда? А твоя бабуся велика, вона не може прокинутись так швидко.

– Ех, чим би прикрити джмеля, щоб його не забруднило! – забідкався хлопчик.

– У мене є чистий носовик! – згадав я.

– О, який великий!

Дівчатка розстелили хустину поверх ями. Потім ми обережно насунули землі. Вийшов круглий горбок, в який ми повтикали квіти, наче дерева. Ми ще хотіли обгородити могилу, але вже добряче стемніло.

– Де ви живете? – спитався я.

– Я он тут, – вказав хлопчик на будинок справа, – а вони отут.

Він вказав ліворуч.

Ми ще постояли під деревом, між двома будинками, прислухаючись до вечірніх звуків. Недалеко прогудів автобус, його світло ковзнуло по темному небі, наче прожектор.

– Ну, я пішов, – сказав я.

І тут діти вчепились в мене:

– А як вас звати?

– А ви до нас прийдете завтра?

– А ваш будинок старий чи новий?

– А ви далеко звідси живете?

Мені б довелося відповідати на ці питання до пізньої ночі. Я рішуче взяв малих за плечі, поклявся, що навідаю їх обов’язково і все розповім, а зараз пізно і мені треба в аеропорт, і що я проведу до дверей спочатку дівчаток.

Ми зі Стасем почекали, поки за ними зачиняться двері.

– Слухай, а ти був коли-небудь в Музеї Пам’яті?

– Ми з татом ходили туди якось. І з бабусею. Це інші туди не ходять, а наша вулиця ходить.

– Чому?

– Не знаю. Ми просто інші. Бабуся казала, що ми походимо від Сави. Нас скоро переселять звідси…

– А ти хочеш?

– Ні.

– Чому?

Хлопчик помовчав, а тоді сказав:

– Нас не люблять. Вони поселять мене в один будинок, тата в другий, а маму в третій.

– Це неправда. Не бійся. Ніхто не посміє вас розлучити.

Хлопчик зітхнув.

– Я б запросив вас додому, але тато, коли втомлений, то дуже сердитий. Він на заводі намотує дріт на такі великі барабани. Ви приходьте у неділю, він тоді добрий.

– Гаразд. Слухай! – тут мене осяяло. – А може, це дуже добре, коли всі люди побачать вас і будуть знати, хто ви.

Мені важко було перекласти все це на мову, зрозумілу дитині.

– Я знаю, що ви хочете сказати. Ви хочете сказати, що ми навчимо людей ходити в Музей. Але нас мало. Нас просто розлучать одне з одним. Ви не подумали, коли сказали…

Я почервонів.

– Гаразд, – поважно мовив хлопчик, – Я вам покажу, де зупиняється автобус.

І він сміливо пірнув у темряву.

– Слухай, у вас що, ліхтарів немає?

– Є. Це ви просто так потрапили. Ось тут чекати…

– Може, ти побіжиш?

– Та ні. Хай вони собі удвох побудуть. Не люблю комусь заважати.

Я засміявся і пригорнув хлопчика до себе. Все він знає…

– Сьогодні, ні, завтра я приїду додому, і знаєш, що я там побачу?

– Що? – відізвався Стась.

– Побачу, що там усе побито, потрощено, а вони ж не знають, що найдорожче я завжди ношу при собі!

– Хто?

– Розбійники. Тільки ти не бійся!

– Я розбійників ніколи не боюсь.

Я зняв з шиї медальйон, метал блиснув під заблуканим променем місяця. Хлопець схилився над фотографією.

– Якась дівчина… – розчаровано сказав він.

– Міранда.

– Її що, вкрали розбійники?

– Так.

– Давно?

– Давно.

– Чого ж ви її досі не відібрали в них?

– Я не мав куди її сховати після цього. Можна, я тепер привезу її до тебе?

– Думаю, що можна. Я поговорю з татом.

Я не втримався і поцілував його в розумну голівку.