Текст книги "Господар"

Автор книги: Галина Пагутяк

сообщить о нарушении

Текущая страница: 7 (всего у книги 12 страниц)

IX.З гостями і без гостей

Перше, що побачив Сава, ступивши на Селію, був будинок. Здалеку він виглядав невеликим: синій дах, білі стіни, вікна, затулені віконницями, – і більш нічого. Жодного деревця, тільки ріденька вигоріла трава поміж пласким чорним камінням. А ще – цілковита відсутність вітру, про це Саву попередили раніше. Однак після штучної атмосфери корабля повітря видавалось свіжим. Їхній багаж, кільканадцять контейнерів, по транспортеру сповз просто на землю.

П’ятеро дослідників, серед яких тільки один був тут раніше, подумали: «Ну й ну!» Після розкішної природи Ерідана безрадісний пейзаж здавався ще похмурішим.

– Хлопці, до роботи! – наказав керівник експедиції Неоптолем. – Акліматизуємось потім. Сава і Анастас перевірять, чи є вода в колодязі. Інструкцію знаєте?

– Знаємо.

Було незручно йти в скафандрах, але це вже був якийсь рух.

Кришка колодязя була засипана піском, і Сава побачив довкола сліди ласків.

– Вони були тут десь з тиждень тому… – пробурмотів він.

Хлопці підважили кришку колодязя ломами, які взяли з собою. Перед ними відкрився чорний отвір, звідки тягло холодом.

– Чого ти спинився? – спитав Анастас. – Де прилад?

Сава витяг з кишені пласку коробочку в шкіряному футлярі. Прилад вони підвісили над отвором. Кілька хвилин Саві ввижалося, що зараз хтось вхопить його за руку і потягне вглибінь.

– Досить.

Анастас глянув на шкалу:

– Є! От ми й виконали, Саво, перше завдання. Тепер встановити ще сонячні батареї – і вода попливе, дзюркочучи, аж до самого нашого дому. Ну, як тобі тут? Простір!

– Жодного дерева. І вітру… – сказав Сава і зітхнув.

– Заплющ очі й уяви собі, що ми скропимо все навкруг водою і засіємо. Тут дерева виростуть до неба.

«Я чекав гіршого, – подумав Сава. – Ласки сюди скоро прийдуть. Що вони їстимуть? Наш сухий пайок?»

До вечора вони транспортували вантаж на станцію, і Сава вперше відчув на собі примхливість клімату Селії. До обіду немилосердно пекло сонце, ввечері різко холодніло; навіть робота не зігрівала, хоч вони працювали як одержимі.

Коли вони сіли вечеряти, за вікном стояла темінь. На повну потужність працював електрокамін; боліли руки, і довгий час ніхто не міг зігрітись. Неоптолем вийняв півлітру спирту, і діло пішло на лад. Від втоми й випитого злегка наморочилось в голові. Сава сидів і прислухався до розмови. Він нікого добре не знав з цих чоловіків, окрім Анастаса, й ніхто з них поки що не намагався з ним зблизитись.

Свейн, лікар, з волохатими руками і великою лисиною, був найстарший поміж них, мав десь за сорок років. Сама мета експедиції, як гадав Сава, змушувала до кожного з них відчувати симпатію, оскільки на Селію потрапляли люди, котрим ця подорож не обіцяла ні грошей, ні кар’єри, ні блискучого майбутнього. Їх начебто приводила сюди якась сумна необхідність.

Пітер – довготелесий хлопець з вузькими, трохи розкосими очима, був радистом і геодезистом в одній особі.

Навпроти Сави сидів Анастас, котрий потихеньку розглядав вкриті мозолями долоні.

Розмову вели капітан корабля та його помічник, бувалі космічні вовки, котрі післязавтра відлітали на Ерідан, Через три місяці вони повернуться, щоб забрати з собою членів експедиції.

Саву трохи дивувало, чому їх так швидко заберуть, адже за три місяці їм не вдасться багато зробити. Неоптолем пояснив, що цей час буде тягнутися до дідька довго і, може, через тиждень когось з них доведеться відправити додому напівживого. Аякже, здоров’я вони мають, щеплення їм зробили, ліків удосталь, але ця Селія – найвередливіша і найпідступніша з усіх жінок, яких коли-небудь бачив світ.

Селія – жінка. Сава посміхнувся з цього порівняння.

– Минулого разу, – сказав Неоптолем, неквапливо розтягуючи слова, – тут трапився дивний і моторошний випадок. Я, правда, не був тоді керівником експедиції. Двоє наших, ви, певно, чули, Арвід і Мейсі, кинулись в колодязь. Не цей, ні, та станція була за добрих 400 кілометрів звідси. Найжахливіше було те, що Арвід і Мейсі кидались туди на наших очах, вибравши такий час, коли всі були надворі. Я сам це бачив. Пекло тоді немилосердно. Арвід ремонтував всюдихід. Ми подумали, що він йде напитись холодної води. Руки в нього були у мазуті. Він ще витер їх ганчіркою. Отож він пішов прямісінько до колодязя, а потім побіг, як буває, коли людині не терпиться від спраги. Ми чомусь дивились йому вслід, наче хтось наказав нам дивитись. Люк був відкритий, бо колодязь доводилось час від часу поглиблювати. Арвід уже був коло самісінького колодязя, і в нас склалося враження, ніби йому не потрібно води, він просто щось згубив і тепер шукає, може, фотокартку милої. Потім він кинувся в отвір головою вниз.

– А Мейсі?..

– Мейсі зробив це через два дні. Він ще допомагав витягати Арвіда, точніше те, що з нього лишилося. П’ятдесят метрів польоту в темряві… Арвіду розпороло кишки об один з гаків, на які ми чіпляли троси, коли чистий ли колодязь. Мейсі був напідпитку, а в такому стані люди повторюють чужі вчинки, наче мавпи…

Капітан корабля витер масні губи паперовою серветкою і сказав:

– Нічого жахливого в цій історії я не бачу. Сонячний удар і стан оп’яніння. Адаптація, мушу вам сказати, ніколи не буває повною. Людина ніколи не звикне до іншої планети, що б вона там не говорила. Тільки в поганеньких романах адаптуватись – раз плюнути, все одно що звикнути до морської капусти. Я от чого літаю? Треба дітей на ноги поставити, сина й дочку. Жінка сама мене випихає, а мені від однієї думки, що доведеться топтати ногами цей червоний грунт, аж усе в животі перевертається.

«Червоний грунт? Дивно, я й не помітив», – здивувався Сава.

– Любий капітане… – вкрадливо почав Анастас, облишивши свої долоні. – Дідько з нею, тією адаптацією, вибачте на слові, хай грім мене поб’є, але Арвід і Мейсі померли не через те, що були слабаками!

– А через що вони загинули, юначе?

– їх хтось покликав з колодязя. Більше я нічого не скажу І

– Бо більше ви нічого не знаєте! – гаркнув раптом Неоптолем. – Ви там не були і покиньте дикунські вигадки! Ми приїхали сюди займатися ділом, а не ритись у підсвідомості. Галюцинації бували тоді у всіх і у вас теж будуть, подивлюся, що ви будете витворяти, коли я вас замкну в ізоляторі!

– Даруй, Неоптолеме, – обізвався Свейн. – У мене виникло питання: Мейсі долетів до води?

– Ні. Його занесло в бокову нішу. Помер від розриву серця. Але яке це має значення?

– Ніякого. Просто цікаво, наскільки схожі ці випадки…

Дальшої розмови Сава не чув, бо його знудило, і він покинув товаришів. Полощучи рота, хлопець глянув у дзеркало – блідий як стіна.

– Уже? – спитав співчутливо Анастас, що чекав його за дверима.

– Вже. Я собі одразу уявив. Ми ж сьогодні заглядали в колодязь.

– В Неоптолема така тактика: попереджати. На тебе, бачу, подіяло, а я ще здуру ляпнув про голос.

– Я хочу спати.

– Я теж хочу. Слухай, ти не знаєш, чим треба мастити пухирі? Свербить страшенно.

– Пошукаєм в аптечці. Завтра одягай рукавиці.

– В таку спеку?! А ти?

– У мене шкіра груба, – посміхнувся Сава, і йому до болю захотілось вийти в сад, лягти горілиць на широку лавку, заплющити очі.

І знати, що ніщо від цього не зникне: ні шелестливі дерева з широким листям, ні пелюстки квітів, ні вітер, теплий і свіжий водночас…

– До Свейна варто придивитись… – сказав Анастас. – Цікавий чоловік. Ти знаєш, що він працював лікарем у божевільні?

– А Пітер? Він теж якийсь дивний…

– Пітер? – скривився Анастас. – Я його розкусив. Він тут неофіційний керівник.

– Як? А Неоптолем?

– А так! У кожній експедиції є свій донощик. В університеті у кожній групі. Якщо тобі це невідомо, то ти боже теля. Цивілізація без донощиків – не цивілізація. Це все одно, що будинок без каналізації.

– Дивно, одначе. Він так щиро працював сьогодні. Мені допомагав…

– Вся різниця між ним і нами, що йому платять за щирість, а нам ні. Коли ми повернемось звідси, він втратить до нас будь-який інтерес, навіть перестане вітатись. В них професійна алергія на людей, про. яких вони знають все.

Вони ходили далеко в степ, якщо цю виснажену бозна-якими катаклізмами рівнину можна було назвати степом. Отак після сніданку й пішли без нічого, взявши лише капелюхи від сонця. З будинку здавалось, що рівнина гладенька, як стіл, але то був оптичний обман. Безліч улоговин, пагорбів – озирнешся і не побачиш станції.

– Казна-що, – зітхнув Анастас. – Ні флори, ні фауни. Теж мені вибрали місце. Геодезисту буде вдосталь роботи… Що ти там надумав, Саво?

– Нічого. Мені це не здасться таким уже мертвим. Скоро прийдуть ласки і в нас буде робота.

– Ти їх чекаєш, наче дощу.

– Для дощу досить наготувати посудину, а для ласкїв цього мало.

– Ми їх принаймні напоїмо. Є ж колодязь…

Їм одразу ж згадалася вчорашня розповідь Неоптолема. Анастас нахилився за камінцем і, покрутивши його в руках, шпурнув подалі.

– Хоч якийсь звук…

Не встиг він цього сказати, як виразно почулося лопотіння, наче вони сполохали невидимого птаха. Потім знову залягла тиша.

– А може, тут є і фауна, і флора, тільки невидимі для людського ока? – пожартував Сава.

– Твоя гіпотеза може зацікавити лише Свейна. Шепнем йому на вухо, бо Неоптолем знову заведеться про галюцинації.

– Більше не кидай нічого, добре? – раптом попросив Сава.

– Як хочеш! Все одно ми зараз топчемо невидимі квіти й бджоли, які не кусаються лише тому, що не хочуть, щоб хтось знав про їхнє існування.

– На нашій планеті все інакше, – зауважив Сава. – Вона більше схожа на Землю…

– Яку ніхто не бачив і не побачить.

– Чому ти так думаєш? Можна ж її колись відвідати. Я читав: раніше літали туди.

– Іди від мене…

– Я думав, ти знаєш… Це всі знають.

– Іди…

Сава сів просто на землю, яка ставала потроху гарячою. Сонце, одне на дві планети, було для Селії нещадне.

«Який я дурний, – подумав Сава. – Чого я сюди приперся? Мені треба тихої, спокійної місцини, де все росте й цвіте. Я ж уже не повернуся таким, як був. Звідси не вертаються».

– Анастасе! – крикнув він. – Анастасе!

– Ого-го-го! – відізвався той.

– Ого-го-го!

Сава біг, доки весь одяг не став на ньому мокрий.

Коли Анастаса не стало, Саві все одно вчувався його голос, сміх і він думав про нього, наче той ось-ось мав повернутись.

Селія кишіла привидами. Поки вони чекали ласків, приймаючи радіограми з трьох станцій, Сава спробував висіяти трохи насіння. Це не було експериментом, оскільки в принципі земля вважалась придатною для обробітку, але користі з землеробства практично не було ніякої, тим більше, що ніхто на Селії не збирався залишатись.

Серед багажу було кілька мішків з насінням. Неоптолем про це сказав якось мимохідц наче їх прихопили випадково. Власне, він, Анастас і Сава були єдиними спеціалістами в цій галузі.

Свейн погано переносив спеку, був огрядний і не вельми цікавився тим, що робиться надворі. Він або спав, або впорядковував аптеку. А ввечері примушував усіх роздягатися до пояса і ретельно обстежував. Це була неприємна процедура, бо в разі захворювання члена експедиції негайно відправляли на Брідан. Свейн в душі тішився такого необмеженою владою. Сава і Анастас тихцем лаялись, але мусили зносити дріб’язковість Свейна, котрий був милим і цікавим співрозмовником у неробочий час і знав безліч дивовижних історій зі своєї лікарської практики.

Кожного дня Свейн урочисто проводив обряд кровопускання, тобто брав аналізи. При цьому поводився дуже нахабно. Анастас називав його вампіром і ревниво стежив, щоб Свейн, боронь боже, не взяв зайвої краплини крові.

А ласків усе не було…

Перед тим, як посіяти зерно, Сава ще раз ретельно простудіював усі підручники з агротехніки, довідався, як вирощувати орхідеї і кактуси, хоч йшлося лише про злаки і кормові трави. Місце ддя ділянки він вибрав неподалік колодязя. Спочатку позбирав каміння, але земля не стала м’якша – з лопати сипались іскри. Про плуг ніхто не подбав. Сава пригадав, як колись він працював помічник ком садівника, і йому стало смішно. Він не міг тут уявити ні саду, ні лісу, ні городу; Саме тому всі його спроби були приречені на невдачу. Войи щедро полили землю водою. Сава й Анастас сподівались, що вона розм’якне, й під вечір, коли спека почала спадати, висіяли трохи насіння невибагливої трави.

Неоптолем, котрий усе це бачив, не сказав ні слова.

Свейн зміряв температуру увечері. Це було кумедне видовище: чотири дорослих чоловіки сидять з термометрами під пахвою. У Сави виявилось +38, в Анастаса +38,3°.

– Завтра носа не висувати з хати! – наказав Свейн. – Марш в ізолятор!

– Ще чого! – аж підстрибнув Анастас– Нам ніколи стриміти в ізоляторі!

– Анумо, хлопці, підсобіть! – сказав лікар.

Неоптолем незворушно записував щось у журналі. З Анастасом легше було справитись. Свейн і Пітер, схопивши його під руки, затягли в ізолятор, замкнувши за ним двері. Сава мовчки опирався, ало під кінець ошалів, коли Свейн дав йому під зад. Він стояв посеред кімнати. Свейн лежав на підлозі, а Пітер сидів, прихилившись до стіни, й очманіло кліпав очима. Він боляче вдарив голову.

– Я здоровий, – буркнув Сава.

– Ну і ну… – сказав Свейн. – Твою б силу та в мирне русло.

Він, крекчучи, підвівся.

– Може, ти й здоровий, хлопче, але з нервами в тебе не гаразд. Лови!.. – Свейн кинув Саві таблетку, яку вишпортав з бездонних кишень. – Якщо температура не спаде, підеш в ізолятор. Нам не треба тут зарази. Завтра я зроблю бактеріологічний аналіз грунту.

Свейн поплескав Пітера по щоці.

– Всього-на-всього ґуля.

– Рентген… – простогнав той. – Мені дуже кепсько…

– Будь мужчиною! Йди полеж!

Він допоміг йому підвестися. Сава провів рукою по лобі. Відчув у всьому тілі втому і змушений був сісти в крісло. У кімнаті нікого не було. Неоптолем кудись зник.

«Напевно, в радіорубку, – подумав Сава. – Нас виженуть звідси. Нехай…»

Але куди він піде після повернення на Ерідан і до кого…

Очі самі собою злипались. Треба поміряти температуру. Сава відчув на плечі важку руку Свейна.

– Може, підемо спати? – запропонував той.

В ізоляторі їх протримали три дні. Там все було м’яке, наче створене для буйних хворощів. І жодного вікна, один безшумний вентилятор. Налютувавшись, хлопці лягли на свої ліжка й втупились у стелю. Приходив Свейн. приносив їм їсти, питав, як здоров’ячко. Анастас тягнувся рукою до книжки, але лікар спритно ухилявся. Так само спритно він ухилявся від бесіди про те, що відбувається назовні.

– Він мститься за ту бійку, – казав Анастас, – Він не має права так поводитися з хворими. Це все так нагадує сімейні сцени, аж недобре робиться. Моя мати, коли сердиться, звісно, виконує всі материнські обов’язки, готує їсти, пере, але на мене не звертає уваги, наче я недоумкуватий. Але ж вона жінка, а жінки незрозумілі. Скільки разів я казав їй; «Якого біса ти зі мною панькаеніся, я ж не маленький?» Ти мене чуєш, Саво?

– Чую. Твоя мати – чудова жінка.

– Мені знаєш що здається, Саво? Нас будуть тут терпіти, що б ми не робили. І знаєш чому?

– Чому?

– Тому, що ми тут зв’язані усі один з одним. Це просто таке місце, така планета. Одна людина тут пропаде, не виживе. Коли нас кілька, ми вже сила. Не сума сил, а сила. Ти мене розумієш?

– Ти хотів сказати «один організм»?

– Щось таке. У всякому разі, не стадо, як на нашій рідній планеті, де виживає сильніший. Ми повинні або всі вижити, або всі загинути.

– А Мейсі, Арвід?

– Тут не обійшлося без нечистої сили. Я ж казав, їх хтось покликав. Це трапилося б і з іншими, але вони вчасно втекли з Селії.

Сава промовчав. Слова Анастаса не зовсім його переконали.

– Мене хвилює тільки одна річ, – сказав Сава. – Чи вдасться нам щось зробити, чи ми тільки будемо вдавати, що займаємось серйозними справами.

– Ти маєш рацію, Саво. Весь суспільний устрій проти нас. Ми тут для декорації. Інші експедиції, які тут працюють, в тисячу разів краще обладнані, бо вони не цікавляться ласками й черв’яками. Ось побачиш, що вони тут набудують пізніше! Ми тут тимчасові охоронці флори і фауни.

– Які з нас охоронці! – буркнув Сава. – Охороняємо каміння й глину. Просто дивом буде, якщо на цій планеті лишився хоч один живий ласк.

– Треба було з собою привезти! – розсердився Анастас, але Сава уже не чув цього. Йому солодко защеміло в грудях. А що, коли їх завтра випустять з ізолятора і вони побіжать до колодязя і побачать перші паростки зелені.

Взагалі, це була дурна затія – експедиція біологів, на? Селію. Їм заборонялось покидати станцію в радіусі більш як п’ятдесят кілометрів. Ще в університеті Сава наївно вірив, ніби ласків на Селії доглядають спеціалісти, котрі дбають за них. Мільйони людей теж вірили в це.

Питання суспільної ієрархії мало обходило Саву. Він знову ж таки вірив, що людина може досягнути того, чого вона прагне. І вірив у це до кінця життя. Його нелукава душа не зазнавала ні запаморочливих злетів, ні жахливих падінь, Сава піднімав той камінь, яким його вдарили, і роздивлявся так довго, що забував про біль.

В такому місці люди швидко звикають одне до одного. Хлопець тішився з того, що має справжнього друга, що Неоптолем лає його без злоби, а Свейн дбає про здоров’я, навіть Пітер не відмовиться допомогти. Це справді була сім’я, тільки Анастас мав трохи інше уявлення про неї. В сім’ї точаться свої війни, є свої перемоги й поразки. Іноді Сава мало не зі слізьми на очах дякував долі, що він на оцій убогій землі вперше пожив у людському теплі. Ще більше гнітила його думка про повернення назад.

Трава зійшла нескоро, але все-таки зійшла, незважаючи на холодні ночі й гарячі дні. Сава трусився над кожним паростком, обгородив шматок землі й мріяв дочекатись насіння, яке буде ще стійкіше. Анастас сміявся, що Сава невдовзі стане вегетаріанцем, їстиме траву й зможе вижити на Селії, де інші померли б з голоду.

Слава богу, ніхто не хворів. Експедиція зібрала вбогий гербарій, колекцію комах і видобула з грунту справжніх черв’яків. Є життя на Селії. Вона не мертва, її не можна перетворити на звалище чи ракетний полігон. Неоптолем марив про озера на півночі, ріки. Який жаль, що їм трапилась така пустельна місцина! Ще трохи – й Неоптолем відважився б на авантюру: податися в глиб степу хоча б на двісті кілометрів, наскільки дозволить наявний транспорт, невеликий всюдихід. Неоптолем мав досить здорового глузду, але коли думав про мандрівку, то в нього свербіли п’яти. Раз на п’ять днів він дозволяв собі відлучатися зі станції, гасаючи на всюдиході. Повертався увечері, заморений, мокрий від поту, і мовчки розкладав у вітальні на столі знайдені скарби: новий вид комах, камінці, як йому здавалось, органічного походження, проби грунту. Одного разу він приніс квітку з крихітними білими пелюстками, зовсім мало схожу на квітку, але, боже, як вони тішилися! Неоптолем від радості ходив червоний і розмовляв так голосно, що Свейн пішов раніше спати, не дочитавши книжки.

Невдовзі з’явились клопоти. До них мали приїхати гості: геологічна експедиція з найближчої станції, за п’ятсот кілометрів звідси. Це була давня традиція, свято з бенкетом, дружніми розмовами і таким іншим.

За три дні до прибуття гостей Неоптолем ганяв своїх підлеглих, як тільки вмів, і сам працював до сьомого поту. Треба було подбати і про нічліг, і про їжу, і про вино. Сава зробив нову огорожу для поля, пофарбував її у такий любий його серцю зелений колір. Свейн перемив увесь наявний посуд і тримав його напоготові. Анастас вголос мріяв про дивовижні пиріжки з ягодами, які пекла його мама, але, на жаль, не мав достатнього вміння, щоб втілити мрію в життя. Якось само собою обов’язки кухаря перейшли на Саву, котрий умудрився з консервів зробити кілька пікантних салатів. Йому до вподоби була хатня робота, бо нею він займався з давніх-давен. Пітер сумно прибирав на дворі, а потів згріб усе сміття докупи і підпалив. Вони вперше за два місяці побачили живий вогонь.

Анастас із Свейном вели безконечні розмови про майбутній бенкет.

– Еге, – казав Анастас. – Вони сюди так рвуться, бо думають, що в біологів завжди є якась живність, придатна на печеню!

– Мариноване м’ясо теж непогане, – ковтав слину Свейн. – Особливо коли полити його фруктовим соком. Цю справу я візьму на себе. Не доручу Саві.

– А випивки вистачить?

– Авжеж. Я зробив ревізію. В Неоптолема теж є власні припаси. Він їх витягне, коли припече. Крім того, є прекрасний чистий спирт з моєї аптеки…

– Найприкріше, що нема ні жінок, ні музики.

– А магнітофон?

– Це ще не музика.

– Сава грає на сопілці.

– На стільки душ потрібна добряча труба.

– Їх теж п’ятеро?

– Та ні, семеро. Дванадцять чоловік. Ліжок десять. Двох покладемо в ізоляторі…

– Ми з Савою можемо піти в ізолятор.

– Що, сподобалося? О, ледь не забув! Ходіть-но усі сюди! Потрібне щось оригінальне, сюрприз. Дозволяю подумати до завтра. Переможцеві – приз, пляшка шампанського!

– О, тоді я теж подумаю! – сказав, потираючи руки, Неоптолем, облишивши терзати лічильну машинку.

Переможцем виявився Пітер. Серед різного мотлоху він знайшов досить велику повітряну кулю. Наповнена газом, прив’язана мотузкою і прегарно розмальована, вона надала станції святкового вигляду і була добре видна з вертольота, котрим прилетіли гості.

– Живуть же люди… – заздрісно зітхнув Неоптолем. – А ми їздимо на допотопній таратайці.

– Так то ж геологи! – з притиском сказав Анастас, аж Сава занепокоєно глянув на нього.

Оранжевий вертоліт приземлився метрів за сто від станції. Сава стояв на ґанку й дивився, як один за одним з його черева виходили чужі чоловіки. В нього знову з’явився острах перед незнайомими людьми.

Невдовзі він переконався, що тим людям немає до них ніякого діла, хоча вони й заглянули усюди після церемонії знайомства. Щось дивне з’явилось на їхніх обличчях, коли вони побачили зелену траву, дбайливо обгороджену.

– Це все наш Сава! Це його ідея! – казав Неоптолем, і Сава не знав, куди йому подітися з ніяковості, бо очі прибульців найчастіше спинялися саме на ньому.

– У нас на станції є невелика оранжерея, – сказав найбалакучіший з прибульців, очевидно, найголовніший, бо ходив поруч з Неоптолемом. – Овочі, фрукти, навіть квіти. Ми вам дещо привезли в подарунок…

– Так це оранжерея! – похопився Анастас– А в нас росте під відкритим небом.

– Мені здається, хоч я й не спеціаліст, що оранжереї більш перспективні.

– Сава посіяв і пшеницю… На тім розмова скінчилася.

Неоптолемові аж свербіло від нетерплячки нарешті сісти за стіл і почати обмін інформацією. Він покладав багато надій на гостей, сподіваючись, що ті, хоча це й заборонено, зможуть дещо розповісти про свою місцевість, де клімат був трохи м’якший. З цією метою він тримав у власній шафці кільканадцять пляшок винця.

Анастас полінувався зазирнути йому в душу й іронізував над Неоптолемовою запобігливістю.

– Небагато живете… – сказав той, що мав чорні вуса. – Поскупились вам на обладунок. Ми собі навіть басейн спорудили. Тяжкої роботи не маємо, все механізовано, але, як напечешся на сонці, то кортить поплавати. Справи йдуть краще, коли маєш сякий-такий комфорт.

– У вас дощ буває? – спитав Неоптолем.

– Уже півроку нема… – з жалем розвів руками гість.

– А нам через дощ спокою нема! – лукаво блиснув очима Анастас– Минулого тижня лило день і н£ч. Ми вже ковчег почали будувати, аж воно перестало.

– Невже? – ввічливо здивувався той. – Де ж поділась вода?

– Випарувалась!

– Він жартує, – встряв Неоптолем. – Дощу не було ще, але барометр починає рухатися.

– Ми точно не знаємо, але планета неспокійна.

Сава здригнувся від цих слів, наче йшлося про живу істоту.

– Що ж, будемо їсти і пити, дорогі гості! – обірвав мовчанку Неоптолем. – Хлопці тут усе самі готували, мене до кухні не підпускали, так що прошу вибачити, коли щось не так…

З усіх балачок, що велися при гостині, Неоптолем мало що вивідав і під кінець махнув на все рукою. Заговорили про жінок, обурюючись, що тих не пускають на Селію.

– Я от міркую так, – заявив Свейн, котрий вважав себе великим джиґуном. – Я от так міркую!

Словом, справа не в їхній тендітності. Жінки – живучі істоти. Якщо вони тут приживуться, звідси їх ніякий дідько не викурить. Лише зайвий клопіт. Вони забажають крамниць, оранжерей, а там іще шкіл або й театрів. Це – невигідно. Давайте вип’ємо за чоловічу планету Селію.

«Господи, – подумав Сава. – Які ми вбогі порівняно з ними і як вони зневажають нас за це!»

Він пошукав очима Анастаса. Той у кутку гаряче сперечався з гостем.

«Я йому не потрібний, – подумав Сава. – Може, я заздрю, бо не здатний на більше? Я ганебно отупів. Мене нудить від біології. На цій мертвій планеті нічого, крім трави, не виросло і нічого, крім черв’яків, не народиться».

Він тихо вийшов надвір, ледь не задихнувшись від пекучого холоду.

Він помітив білу тінь, що ковзнула біля вертольота, і подумав: «Галюцинації».

– Галюцинації, кажеш? – поплескав Свейна по плечу гість. – У нас не буває галюцинацій. Ми спимо як убиті!

Справді, краще заснути. Сава дивився на веселу компанію, спершись на одвірок.

– Гей, Саво! – гукнули до нього. – Хочеш, візьмемо тебе з собою? Ти дуже гарно вписуєшся в пейзаж. Будеш у нас за аборигена…

– Не хочу! – відрізав Сава, – Не хочу ні вашої оранжереї, ні вашого басейну, ні вашого міцного сну!

«Де Анастас?»

– Візьміть мене! – почув Сава голос приятеля. – Я зберу гербарій, а може, десь зловлю щура вам до супу.

«Молодець! – вирішив Сава. – Так їм і треба!» Кожне слово, почуте ним, виростало до розміру поїзда, який, гуркочучи, нахвалявся розчавити кожного, кого здибає на шляху.

– Ми не продаємося! – сказав він, і це було вже зайве як на гостинних господарів.

Він одразу це зрозумів і вийшов.

Біля туалету наштовхнувся на гостя, котрий застібав штани.

– Які гарні ріжки! – сказав той.

– Авжеж, – чемно відповів Сава, нахиливши голову, буцнув його просто в живіт і, не слухаючи лементу, подався в ізолятор.

Через тиждень Неоптолем сів у всюдихід і подався в степ, як завжди, віддавши необхідні розпорядження. Вони чекали його увечері, потім уночі. А потім пройшов ще один день і минула ще одна ніч. Нарешті радист Пітер зв’язався з усіма станціями на Селії. Неоптолем зник. З Ерідана передали, щоб усі залишались на своїх місцях і не вдавались до розшуків. Найближчим часом прийде допомога.

Залишатись на своїх місцях. Це було неможливо. Пітер взяв на себе обов’язки керівника й поводився дуже зухвало. На четвертий день майже ле лишалось надії, що Неоптолем живий. Рації на борту всюдихода не було. Можливо, вийшло пальне? Але Сава з Анастасом заправляли всюдихід. Пального мало вистачити на 500 кілометрів. Може, аварія? З геологічної експедиції передали, що послати вертоліт поки що не можуть.

Сава побачив, що життя однієї людини навіть на такій безлюдній планеті не має ніякої цінності. Він давно б подався на розшуки Неоптолема, але не було ні транспорту, ні хоча б захисту від пекучого сонця.

Анастас зі Свейном теж хотіли йти шукати, безупинно сперечались і не могли ніяк досягнути згоди.

Сьомого дня Анастас вмовив Саву йти удвох, таємно від Пітера і Свейна. Звечора вони наготували все необхідне і лягли рано спати, щоб встати на світанку. Коли Анастас заснув, Сава підхопився. Була година ночі, Сава завжди легше переносив холод, ніж спеку. Краще йти цілу ніч. Він взяв з собою спальний мішок, сонцезахисний, шолом, аптечку, воду і трохи харчів. Вдягнув теплий хутряний комбінезон. Йому пощастило непомітно вислизнути зі станції. У Свейна світилось. Напевно, знову пив на самоті.

З рюкзаком на плечах, присвічуючи собі ліхтариком, Сава пішов по слідах гусениць. Вони вже йшли по цих слідах, десять кілометрів. Далі йти було неможливо: почалася спека. Чомусь у всіх виникла думка, що Неоптолем виїхав за межу, визначену для експедиції. Тільки там могло щось трапитися. Сам по собі випадок був не тільки трагічний, але й скандальний. Самоуправство керівника експедиції – річ нечувана. Втім, крім Пітера, ніхто на станції не засуджував Неоптолема.

Коли станція зникла з очей і навкруги залягла темрява, Сава усвідомив, що він знову сам, і відчув скоріше розпач, ніж полегкість. Але назад не вернувся.

Він ішов не відпочиваючи. Ліхтарик освітлював мізерний шматок землі. Згодом він помітив, що збився з дороги, не видно було слідів гусениць всюдихода. Сава міг лише сподіватись на інтуїцію чи ранок, який освітить все кругом. Ранок довго не наставав. Сава присів відпочити. Потягся було до спального мішка, але примусив себе встати. Вдень буде йти ще важче.

Почало сіріти. І тут Сава побачив ласків, десь з двадцятеро. Вони збились докупи і спали в невеличкій улоговині. Живісінькі ласки прокинулись від його кроків, підняли голови. Він так довго їх чекав, але зараз відчув лише безмежний подив. Ноги в нього гули від утоми. Сава сів. Потім таки витяг з рюкзака спальний мішок, заліз в нього і миттю заснув. Йому приснився короткий сон, наче він у себе вдома блукає по кімнаті, з нетерпінням заглядає у вікно, чекаючи дощу. Уже гуркоче грім, блискає, дерева тремтять усіма гілками, а дощу немає. Гуркіт усе сильнішає, здригаються шибки на вікнах, хитаються стіни, а втекти з дому він не може, бо все замкнено.

Сава прокинувся, не тямлячи, чому земля рухається сама по собі, а ласки перелякано кидаються по улоговині. Він миттю вислизнув із спального мішка, не втримався, впав, боляче забивши руку. Пагорби ворушились, менші й більші камінці з підстрибом скочувались униз.

Треба було тікати, поки не пізно. Сава побіг, а за ним – ласки. Власне, це було схоже не на біг, а на якесь кумедне підстрибування. Курява вкрила весь білий світ. Сава не мав часу думати, що відбувається навколо, хто він такий і що тут робить. Треба було тікати.

У Сави на мить з’явилась підозра, що станція поблизу. І це справді було так, Як тільки поштовхи зникли й курява почала спадати, він побачив навколо глибокі розколини, з яких вибігала вода, до краю змінений пейзаж, але все ж не настільки, щоб він не впізнав місця, де колись була біологічна станція з Ерідана…