Текст книги "Господар"

Автор книги: Галина Пагутяк

сообщить о нарушении

Текущая страница: 6 (всего у книги 12 страниц)

Вони вечеряли за столом: Сава, Томас, його дружина, світлоголова донечка.

– Розкажи мені казочку! – попросила дівчинка.

– Дяді не до казок. В нього померла мама.

– Я тобі завтра розкажу, добре? – посміхнувся Сава.

– Добре. А ти покладеш мене спати, як колись?

Після вечері Сава відніс малу на її ліжечко, а потім довго сидів коло неї, прислухаючись до теплого дихання дитини. Ніхто не турбував його.

«Колись у мене буде так само», – подумав він укотре за вечір і здригнувся від несподіваної, незнаної тривоги.

VIII.Доля

Набагато пізніше Сава зрозумів найбільшу істину, яка водночас стала сенсом його життя: робота потребує любові. Все гарно виходить тільки тоді, коли людина робить це для того, кого вона любить. Все, про що буде йти далі, – лише ілюстрація. Сад, в якому ми відпочиваємо, посаджений доброю рукою, інакше б листя не давало тіні, а квітки – плоду. Ми відпочиваємо в саду, посадженому Савою, дарма що ні цього чоловіка, ні його саду давко вже немає на світі. Досить того, що він існує в нашій пам’яті. В цьому саду немає жодної сухої гілки, жодного гнилого плоду, хоч у господаря бували тяжкі хвилини, коли він ненавидів світ і проклинав день, коли він народився.

Минуло кілька років, відколи Сава, втративши маму, продав будиночок і виїхав геть. Десять років Сава не мав власного дому, а безпритульність була для нього найбільшою мукою. Жив по готелях, наймав кімнату, тинявся по гуртожитках, де жодна річ не належала йому.

Він поривався назад, але чужі речі не відпускали його, як і борги, надумані та справжні.

Сава не мав ні співчуття, ні підтримки. Місто одразу прийняло його з усією властивою великим містам байдужістю і суворістю. Та й подумати, скільки там живе людей, і кожен хоче мати дім, друзів і хоч трохи щастя. А щоб отримати все те, не треба ні благородства, ні відвертості, ні доброти.

З великими труднощами йому вдалося знайти кімнату, бо бабусі, котрі здавали квартири, жахалися його незвичайного вигляду. Нарешті він найняв квартиру в сліпої жінки, яка відзначалася мовчазністю і любила годувати птахів, котрі зграйками зліталися до її вікна кожного ранку. Сава прокидався від стукоту віконниць і щебету птахів, умивався, готував собі сніданок і йшов до бібліотеки. Він мав за рік підготуватися до вступу в університет. І він вступив до нього:

Сава думав про Еліс. Це була єдина людина, котру він знав, коли їхав сюди. Він не бачив її більше, але сподівався зустріти5 хоч би на вулиці. Вона ж була першою дівчиною, котру він цілував і яка цілувала його, дарма що щось в ній відштовхувало. До того ж він її, здається, образив. Сава не міг повестися тоді інакше. Але тепер він міг не дивитися на годинник, міг цілувати її стільки, скільки вони забажає, і піти туди, куди вона його покличе.

Якось, гортаючи у перерві між студіями підшивку молодіжного журналу дворічної давності, Сава натрапив на статтю, яка все в ньому перевернула, бо була про нього. Журнал: відзначався несерйозністю і великою популярністю серед молоді, а Сава конче хотів знати, як живуть його ровесники, з якими він навчатиметься в університеті. Це була її стаття.

Витвір студентки-журналістки не довів його до божевілля. Еліс ошюала все, як воно було, не забувши й про поцілунки: «Я хотіла його поцілувати, і мені не сором признатися; в цьому хворобливому бажанні». Чому хворобливому, Сава не міг втямити. «Потім мені стало страшно, що яш мене задушить в обіймах або буде до кінця життя переслідувати своїм коханням. Я весь чає контролювала себе і в потрібний момент, вдавшись до звичних жіночих хитрощів (хай простять мені чоловіки), вислизнула з йото обійміві Частково мої побоювання справдились, я лед& втекла, хоча й погано орієнтувалась в темряви Тепер я жаліюу бо могла мати вірного раба. Хоча ні, Сава – не людина. Він або звір, або бог».

Уночі Сава, обливаючись потом на вузькому ліжкові, відчув сором уже ш за Еліс, а за себе.

Якщо він її зустріне, то не скаже жодного слова, бо вона знову напише гидку статтю, в якій правда так спотворена, що стає нереальною. Саві було нестерпно боляче, як ніколи в житті. «Болить серце», – здогадався він і аж наче зрадів. Тільки в людини болить сердце. А щодо бога… Про бога він не мав зараз сили думати. Всі боги залишились на Землі і, непевно, досі там царюють, бо не захотіли: покидати ту планету.

Він уже дрімав, коли раптом в пам’яті спалахнув ще один спогад. Це було за кілька днів до смерті матері. Він вийшов з її палати і в коридорі, ступивши ледве кілька кроків, несподівано зупинився, вражений криком нестерпного болю. Ноги в Сави затремтіли, він знесилено прихилився до стіни. Він зрозумів, чому мати квапила його йти сьогодні, що означали рясні краплі поту на її чолі й синювата блідість щік. Бідна мама надіялась, що він не ночує її крику…

Сава вибрав біологічний факультет, незважаючи на те, що біологія на той час, після сумнозвісної війни людей з ласками, переживала кризу. Мало того, заняття біологією розцінювалось як виклик суспільству.

Найважче було перемогти острах перед людьми і прийти в університет наприкінці літа, коли починались вступні іспити. Саві чомусь здавалось, що його й на поріг не пустять або не дозволять складати вступних екзаменів.

Після безсонної ночі він ранесенько примчав туди. Місто ще прокидалось, і вулиці були чисті, не засмічені. На своє превелике здивування, Сава побачив, що вхідні двері зачинені. Він не повірив і поторсав їх, щоб пересвідчитись, чи це справді так. «Може, там вихідний день?» – злякався він і озирнувся довкола, чи нема якоїсь таблички. Неподалік, біля урни з сміттям, за ним уже спостерігав поліцейський, а поліцейських Сава чомусь недолюблював, напевно, його відштовхувала жорстокість, регламентована законом.

Сава перетнув дорогу і опинився у невеличкому, геть порожньому парку. Сів на лавку лицем до величезної будівлі. Йому не вірилось, що він дійшов до університету і сьогодні насмілиться переступити його поріг. Пригадав, як дивились на нього іноді люди та як дивився щойно поліцейський, і хлопця пройняло тремтіння. Між його бажаннями і дійсністю була величезна відстань, і саме тому все здавалось йому диким, нереальним, наче він не прожив у цьому місті цілий рік на виручені за будиночок гроші, а тільки-но приїхав, настільки незнайомим був великий сірий будинок з бетону і скла, всередині якого просвічувались зигзаги сходів.

«Саво, – подумав він, – тікай краще звідси, поки не пізно. Тут місце не для таких, як ти».

Нарешті він дочекався і перехожих, і дітей, що граються піском, та сонце піднялось уже так високо, що він міг сподіватися на милість.

Коли він увійшов, то опинився в темряві.

– Ти куди? – помітивши його вагання, спитав суворий швейцар.

– Я вступати збираюсь… – нерішуче сказав Сава.

– Куди?

– На біологічний факультет.

– Третій поверх, ліве крило, кімната 349!

Сава вилетів на третій поверх. Одразу зникли всі вагання. Йому вдалось швидко знайти 349-ту кімнату. На дверях висів папірець: «Прийом документів».

«Он як, – з повагою подумав Сава, – Якби мене не зупинив вахтер, я б, напевне, заблудився». І йому стало так добре, наче це про нього піклуються. В кімнаті за столом сиділа дівчина в окулярах. На обличчі в неї блискавично відбилось хвилювання, змішане з острахом.

– Я студентка, – швидко заговорила вона. – Мене звати Антонія. Невже це ви?!

– Я хочу вступати на біологічний факультет. Ось мої документи.

– Будь ласка! Звичайно! Давайте їх сюди!

Руки в неї тремтіли, коли вона передивлялась Савині папірці.

– Будь ласка, заповніть анкету. А я зараз прийду. Сідайте ось за цей столик. Ручка у вас є?

– Є, – відповів Сава.

– Тільки нікуди не тікайте!

«Даремно я боявся», – подумав хлопець, беручись за роботу.

Ледве встиг він заповнити анкету, як до кімнати увійшов дуже поважний засмаглий чоловік, за ним – дівчина.

Сава підвівся.

– Ось ви який! Богатир! А ми вже не сподівались побачити вас тут. Прекрасний екземпляр… – Тут чоловік заткнувся. – Я – декан біологічного факультету. Так що будемо знайомі. Не дивуйтесь, що я вас знаю. Я знаю вас дуже добре і можу сказати, коли саме прорізався у Сави перший зуб і якого розміру у вас на лівому плечі родимка. Сподіваюсь, вам у нас сподобається. Які книги з біології ви читали?

Сава почав перелічувати, і декан після кожної назви казав «дуже добре».

– Дуже добре! – витер він спітніле чоло. – Хто вам рекомендував їх прочитати?

Сава здвигнув плечима:

– Ніхто, я сам орієнтувався по назвах…

– Інтуїція – це прекрасно! Коли ви будете у нас вчитись, вона вам знадобиться. У нас прекрасні лабораторії, прекрасні! А який ботанічний сад! Усе це створено руками наших студентів. Ну, гаразд, юначе, готуйтесь до іспитів, потім побалакаємо. А зараз я, на жаль, мушу йти на вчену раду відсиджувати, пробачте на слові, сідницю. Він потиснув руку Саві й іще раз зміряв його захопленим поглядом.

– Дивіться, не передумайте!

– Ну, як він вам? – спитала Антонія Саву. – Як тільки почув про вас, одразу прибіг, Я йога розумію. Побачити вас було мрією всього мого життя. У мене в кімнаті висить ваша фотографія, до ви сидите біля клітки з левом Сильвестром.

– Даруйте, але я ніколи не фотографувався…

– Ви просто не помічали цього! Ви були зачаровані звірятами і не помічали, що люди приходили в зоопарк здебільшого, щоб побачити там Саву.

– Щось не віриться.

– В усякому разі, фотографія справжня.

Сава почервонів:

– Вони це вміють робити…

– Хто?

– Журналісти.

Дівчина ввічливо посміхнулась. Вони обоє ніяково замовкли.

– Скажіть, а сюди: важко вступити? – спитав він. – Може, цього й не треба говорити, али ви ж все одно дізнаєтесь від когось іншого. Наш факультет називають факультетом невдах. Сюди йдуть ті, хто не знайшов свого місця в житті. Більшість із них, на жаль, не люблять природи.

– Я переконався, що люди взагалі якісь дивні… – почав було Сава, але одразу почервонів.

«Господи, що я мелю цій шзшдаомій дівчині?! Треба йти».

– Декан забере вас, напевно, на кафедру психології вищих тварин. Вам тут буде добре під його захистом.

– Як це під захистом? Хіба я житиму з ним в одному домі?

– Боже, яка ви дитина! Пробачте, звісно, ні. В нього своя сім’я. Братгн під; захист означає, що ніхто з підлеглих деканові викладачів і студентів не посмів вас образити чи принизити. Зрозуміли тепер?

Сава відчув, що дуже втомився. Прийшовши додому, він ліг спати й навіть не чув, як сліпа хазяйка прощається а птахами, зачиняючи на ніч вікно. Опівночі він прокинувся від голоду й спраги і мусив піти на кухню.

– От бачиш, Саво, – сказав він до себе. – Ти б прожив усе життя в своєму містечку й не дізнався б стільки, скільки за цей день. Хоча, біс його знав, навіщо це все тобі потрібне…

Вступні іспити Сава здав блискуче. Втім, від абітурієнтів біологічного факультету особливих знань не вимагалося. Вони спокійно могли себе не утруднювати підготовкою. Сава дуже розчарувався. Тільки-но він починав розповідати, викладачі одразу його обривали, кажучи: «Досить, я бачу, ви знаєте!» І якось дивно при цьому усміхалися, наче він мала дитина, від котрої не можна багато чекати. Сава хотів боротьби, а натомість йому розкривали обійми.

Університет давав принаймні житло. Студентські роки Сава вперто не хотів називати найкращими роками в своєму житті, хоча йому непогано велося. Він багато працював у бібліотеці та лабораторії, не пропускав занять. Опівночі повертався в гуртожиток, не раніше, і зразу падав на ліжко, засинаючи без сновидінь.

Виглядало так, наче, крім навчання, його нічого не цікавило. Але це було не так. Саву ще цікавило, що він буде їсти. Він не мав батьків, які б його утримували, отож вечорами працював. На останньому курсі у зв’язку з цим вибухнув величезний скандал, який закінчився тим, що Саву виключили з університету і замість диплома видали довідку, що він провчився чотири роки і виключений ва аморальну поведінку з правом поновлення. Найбільше Саву обурило те, що декан, котрий був незмінно люб’язний усі чотири роки, як тільки справа набула розголосу, не лише не став на захист свого улюбленця, а й щиро допомагав цькувати його. Він повівся лицемірно – риса, яка найбільше дивувала Саву в людях.

На судилищі, коли його поставили віч-на-віч з аудиторією викладачів та благонадійних студентів, декан прилюдно визнав, що довго вагався, чи приймати Саву в студенти, чи ні. Але врешті він погодився, сподіваючись, що безпосередні спостереження над Савою можуть дати деякий матеріал для науки.

– Ви таки багато з нього видоїли! – пролунала чиясь іронічна репліка.

Декан аж посірів з люті, однак зумів надати обличчю попереднього скорботного вигляду.

– Так, – сказав він, – і побоювання, і сподівання справдилися в однаковій мірі. Я згоден визнати свою вину. Саві не місце в університеті. Він становить небезпеку для колективу.

– Він – небезпечний конкурент! Ваші дисертації порівняно з його курсовими роботами придатні хіба що для клозета. Через таких, як ви, біологія застряла на допотопному емпіризмі!

– Хто це сказав? Встаньте!

Ряди захвилювались.

– Хто це сказав, питаю?

– Всі кажуть! – пролунав той самий, але вже трохи змінений голос.

Навколо вибухнув регіт.

– Прошу облишити дурні жарти! – гримнув кулаком по столу проректор. – Ми тут вирішуємо долю людини… так би мовити. Кожен, хто захоче виступити, може це зробити у встановленому порядку. У вас, – звернувся він до декана, – все?

– Все, – буркнув той.

– У мене до вас питання…

– Будь ласка!

– Як вийшло, що три роки підлеглий вам студент займався розпустою, як ви твердите, і про це не знала жодна душа? Я сам переглядав відомості: за всі роки навчання цей студент отримував найвищі оцінки, не мав жодного зауваження. Ще зовсім недавно ви називали Саву своїм найкращим студентом…

– Я не заперечую його успіхів, але якось він не прийшов на засідання наукового гуртка, яким керую я. Це – безвідповідально…

– Ідіотизм! – пролунала репліка, – Йому взагалі нічого там робити!

– Припиніть негайно! – гаркнув проректор. – Інакше я піду геть.

– Вас тут ніхто не тримає!

Проректор вдав, що не почув.

– Спасибі! В мене поки що немає до вас запитань. Хто ще бажає виступити?

– Можна мені?

– Будь ласка.

З кутка підвелася літня жінка, викладачка вищої математики. Сава майже не знав її, бо вона викладала тільки на першому курсі.

– Я проти, – сказала вона тихо, мнучи в руках хустинку. – Я не можу збагнути, що тут відбувається, звідки стільки озлоблення. Я не бачу тут Савиних однокурсників, які б могли розповісти про нього більше, ніж шановний декан і всі ми. Можливо, їх не запросили сюди чи вони самі побоялись. Я мало знаю цю історію, але мені здається, що все це тільки привід позбутися Сави.

– Даруйте, – почав було проректор. – Ви ставите під сумнів…

– Авжеж, я ставлю під сумнів весь цей, так би мовити, судовий процес, який схожий на заздалегідь продуманий спектакль. Це – жорстоко і підло. Ви помітили, що шановний декан всюди намагається підкреслити неповноцінність Сави, ставлячись до нього, як до піддослідного кролика. Відсутня логіка в такому питанні, вирішити яке для себе професор біології мусить конче: у питанні, чи мають тварини інтелект. Наскільки мені відомо, сучасна біологія заперечує це. Не мають. А наш професор завжди згодний з офіційною доктриною…

В залі засміялись.

– А тепер він підкреслює звірине начало Сави, водночас не заперечуючи його інтелекту… В університеті, кажуть, можна обійтися й без інтелекту. Якщо можна, то не страшно. Я маю на увазі інше. Колись на Землі існувала теорія расизму, жертвою якої стали мільйони людей, що мали темний колір шкіри. Можливо, в даному випадку виникає подібне явище, вкрай небезпечне для суспільства, в якому ми живемо. Найстрашніше, що проголошується расизм з високої професорської кафедри!

Голос її побляк серед бурі оплесків, обурливих вигуків і сміху.

– Тут не сміятись треба, а гарно подумати, спробувати осмислити вчинок Сави, мотиви, які спонукали його це зробити…

Зрештою слово було надано Саві. Йому пояснили, що він має говорити: розповісти, як усе сталося, чому і до яких висновків він дійшов. У його лице вп’ялись сотні зацікавлених очей. Залягла напружена, дещо співчутлива тиша…

…Перший рік навчання Саві прийшлося туго. Майже не залишилось грошей, які він виручив, продавши будиночок. Сава не мав друзів, котрі б його пригощали. Коли студенти гуртом ішли обідати, він відмовлявся, кажучи, що добре попоїв уранці. Гроші все одно кінчились, і Саві, звісно, було не до науки. Голова в нього паморочилась, і виникало цілком природне питання: чому одні студенти можуть купувати дорогі вина і тратити гроші на різні непотрібні речі, а інші не мають за що купити собі хліба чи бодай піти в найдешевшу їдальню з’їсти тарілку супу? Томас теж міг би піти в університет, але з ним вийшло б те саме, що й з Саваю. Йому спало на думку знернутися до декана. Той вельми здивувався: навіщо Сава вступав, коли йому нема за що жити.

Студентів не брали на роботу, дбаючи про чиетоту еліти. Сава розумів, що він надто помітний, і подався шукати роботу в ті райони міста, де про нього навряд чи чули. Це будш квартали, де жили вантажники, злодії, повії, дрібні крамарі. Всюди напівро звале ні будинки, немощені вулиці, де на кожному кроці траплялись несподіванки: то худе кошеня, яке вигнуло дугою спину на купі сміття, то мотузка з білизною, розтягнута посеред вулиці, бабуся, котрої палить люльку на порозі вбогої халупи, голісінькі дітлахи. Це було незвично, але не надто страшне. Люди жили тут звичайні, тільки втомлені. Настільки втомлені, що навіть не звертали уваги на Савину зовнішність. А може, просто нічому уже не дивувались. Це буяй квартали старців і божевільних. Один безногий каліка, який жив з того, що просив милостиню, довідавшись, що Сава шука€ роботи, вгостив його яблуком і після довгої мовчанки сказав, що, либонь, найкраще Саві піти до Віктора. Це був директор мандрівного цирку, який розкинув своє шатро поблизу, на пустирі. Каліка сам провів Саву туди, вправно стрибаючи на милицях через калюжі й вибоїни.

Саві пощастило. Директор цирку, огрядний чолов’яга з крихітними вусиками, швиденько зметикував, який скарб дослала йому доля, і не скупився на обіцянки. Про «феномен Сави» він, слава богу, не чув.

Сава домовився, що виходитиме на роботу ввечері й виступатиме під іменем Сильвеетр. Будь-яка платня йото влаштовувала, тільки б вистачило на харчі. Так Сава став дресирувальником звірів і почав вести подвійне життя. Він дресирував усіх тварин, які були в цирку: голуби – то й голуби, поросята – то й поросята, собаки, кішки, єдина мавпа – стара й дуже розумна. І ласки. Так, ласки. Сава переборов усі страхи і взявся дресирувати ласків, що й стало його коронним номером.

Вранці він слухав лекції про еволюцію й біоритми, а ввечері упевнено пірнав у намет з клітками, відмикав їх і йшов разом зі звірами на репетицію. Попереду – Сава з мавпочкою ка руках, на плечах у нього голуби, обабіч – ласки. Замикали процесію два старих пуделі, що вміли рахувати, і кішки, яких навчили сидіти за атолом і пити чай. Всі звірі були навчені попереднім дресирувальником, котрий їх майже не кривдив, хіба що сп’яну, тож Сава не мав особливих труднощів. Уже через два тижні він виступав на арені, у вільний час готуючи власний номер. Звірі одразу звикли до нього, бо Сава вмів їх розуміти й поводився дуже лагідно; йому й на думку не спадало вдарити котрогось із них.

Крім дресированих звірів, циркову програму складали три немолоді хлопці-акробати, брати Пірси, фокусник з кумедним прізвиськом Ніж у серці, дві жінки-клоунеси, нещасні, озлоблені істоти, колишні повії, обом за сорок років. Саву клоунеси по-материнському полюбили. Без гриму й потворного блискучого шмаття вони виглядала цілком пристойно.

Щодо Віктора, то він давно покинув виступи і з обіду до вечора пересиджував у сусідньому шинку. Весь реквізит, люди і звірі вміщалися у старенькому автобусі та вантажній машині-фургоні. Директор і все товариство ненавиділи подорожі, на які їх штовхало зменшення касового збору. Вела все хазяйство дружина Віктора, вельми практична жінка. Інколи їй вривався терпець: вона люто лаялась.

Потрапляючи після занять в густу, задушливу атмосферу цирку, невигадливо прикрашеного блискучою бутафорією, з якої невблаганно осипалась позолота, Сава сам дивувався, як це йому вдається поєднувати два способи життя, два світи. Мабуть, причиною було те, що він серйозно ставився до будь-якої роботи і його неможливо було принизити.

Сава купав звірів, годував, вишкрібав клітки, які, власне, не людей оберігали від тварин, а тварин – від поганих людей чи жартівників, що напідпитку могли наробити великої шкоди.

Директорові не подобалось у Саві, може, лише те, що той не звертав ніякої уваги на публіку (насправді хлопець просто боявся туди хоч глянути).

Отак Сава жив більш як три роки. Номер з ласками приніс йому значний успіх, хоч публіка любила трохи гостріші враження, ніж ті, які давала сумовита пантоміма, що розігрувалась між Савою і ласками. «Людина-ласк» – про таку афішу для свого цирку мріяв Віктор, коли після пляшки вина він відчував у собі здатність завоювати весь світ. Однак Сава відмовився від будь-якої реклами, пригрозивши, що покине цирк. Він боявся, щоб не дізнались в університеті, бо ж студенти не мали права підробляти. Про моральний бік цієї справи він не думав, бо не робив нічого поганого і в цирку почував себе природніше, ніж у величному домі під назвою університет. Дні, коли у цирку не було вистав, Сава проводив у бібліотеці, й іноді його очі блукали по стелі, зупиняючись на вікні.

Притемнена арена. Сава, у сріблястому костюмі з перекинутим через плече яскраво-червоним оксамитовим плащем, виходить і, сівши на картонний камінь, виймає з кишені сопілку, притуляє її до вуст. Слабкий голос долинає до ласків. Вони кружляють навколо Сави, зачаровані мелодією. Сава прагне самотності й спокою. Він ставить між собою і ласками різні перепони: стіну, вогонь, воду. Але чари сопілки сильніші…

А потім темпі, смердючі вулички, де за кожним поворотом причаїлась смерть. Раптовий напад… Різкий біль у голові, болото, в якому Сава ледь не захлинувся. Він навчився захищати себе, йому доводилося відбивати напади невідомих, чути їх стогін, приглушені зойки, ніколи не знаючи, скільки нападників: троє, шестеро чи двадцятеро. Побитий, він змушений вернутися в цирк, вмиватись біля колонки з водою і йти спати до звірів, на купу соломи поруч з ласками.

Вранці, на заняттях, товариші підсміювались над ним, просили розповісти про любовні баталії, які Сава витримав цієї ночі. Він зводив усе на жарти.

Сава хотів, щоб хоч раз йому довелося захищати не себе, а когось іншого, хоч би й кохану, про яку він не мав права навіть думати і не мав часу шукати.

Влітку він вирушав з усім цирком у мандри. То були два щасливі місяці. Тіло його вкривалось золотистою засмагою, мозок відпочивав. На відпочинку звірі гралися в зеленій траві, скинувши з себе всю дресированість, тільки мавпочка Єва мерзла і, закутавшись у Савину ковдру, сиділа на приступці машини, безрадісно дивлячись на світ тьмавими очима.

Котроїсь зими вона померла, і Сава поховав її на звалищі біля самотнього дерева, про яке важко було сказати з першого погляду, живе воно чи мертве. Сава похукав на замерзлі руки, а потім підняв очі догори, але, крім одноманітного сірого неба, не побачив нічого. Йому стало Ще страшніше. Він розпалив багаття з дерев’яних уламків, які швидко згоряли, розтріскуючись вусібіч іскрами, і став чекати, що хтось до нього прийде. Прийшла замерзла кішка, довго терлась об стовбур кістлявою спиною, жалібно нявкаючи. Нарешті вмостилась Саві на колінах, і він гладив її брудну шерсть, тихенько наспівуючи якусь пісеньку. Кішці снились неспокійні сни, й вона здригалась усім тілом…

– Доки ви будете за мною йти? – нарешті не витримує Сава.

Той, до кого він звертається, невисокий худий хлопець з сірими очима і якимось безбарвним волоссям, спиняється і виймає з кишень руки.

– А може, я твій ангел-хранитель? – посміхається він.

– З яких це пір?

– Принаймні від сьогодні ним буду. Можеш повірити, що це для мене велика честь?

– То це ти?.. – вражено дивиться на нього Сава.

– Так, це я сьогодні підгавкував. Будьмо знайомі, Анастас.

– Вибач, поговоримо іншим разом. Я спішу…

– Куди? Куди може спішити студент, котрого вигнали з університету? Він може лише сісти ось на цю лавку і побалакати з ангелом-хранителем, що йому далі робити…

– Я знаю, що мені робити далі.

– Вештатись з мандрівним цирком? Є цікавіші заняття. Сідай і не дмися, як гусак. Ти по-дурному себе вів сьогодні. Могло бути інакше. Ти можеш поновитися згодом…

– Навіщо? Ноги моєї там більше не буде!

– Я ж кажу, ти міг поводити себе не так скромно. Всі горіли бажанням послухати пікантні подробиці з життя комедіантів. Я б теж послухав. А ти набрав у рот води. Нічого, завтра я дізнаюся з газет, що ти хотів сказати. А по радіо, напевно, передадуть биття твого сполоханого серця. Репортери так і увивались коло тебе. Для них, безперечно, не залишився непоміченим той факт, що ти двічі шморгнув носом.

Сава посміхнувся.

– Ну, якщо ти вже посміхаєшся, значить, все гаразд!

– А хто ти є насправді?

– Нещасний аспірант всього-на-всього. Якби я знав тебе раніше, тобі б вдалося уникнути цього дурного судилища. Принаймні у відповідь на їхній сценарій ми б розробили свій.

– А ця жінка, ти її знаєш?

– Трохи знаю. Це моя мати. Вона йде на пенсію, так що їй нічого не загрожує.

– Хороша в тебе мати.

– Мати як мати. Все життя мені вказує, що я маю робити. Слухай, Саво, на цій планеті тобі нічим займатись!

– Я сам це знаю.

– Але є ще Селія! Я дурень, що не познайомився з тобою раніше, ми давно б уже там займалися ділом. Не дивись на мене так, наче я божевільний. Серед аспірантів божевільних немає. Ти мені скажи, що ти знаєш про Селію?

– Там немає лісу.

– Правильно, Але буде. А ще що ти знаєш?

– Там були ласки. Напевно, усі загинули через шкідливий клімат…

– Ласки ще є. Мої друзі їх бачили. А щодо пустелі, то воду можна здобути. Я тобі покажу проби грунту. Там можуть рости фруктові дерева!

– А радіація?

– Дурниці! Колись на Селії проводили експерименти, та й то під землею.

– Щось я не розумію… – наморщив лоба Сава, – Хто нас туди пустить?

– Пустять! Туди й злочинців пускали б, якби ті захотіла. Клімат жахливий, там довго ніхто не витримує. Ми поїдемо в складі невеличкої експедиції від Екологічної комісії, як біологи.

– А що ми будемо робити?

– Рятувати ласків. Але це неофіційно. Вони ще чудом збереглися. Тисяча голів, не більше, за скромними підрахунками.

– Тисяча?! – вражено перепитав Сава, – За двадцять п’ять років лише тисяча?

– А ти що думав? Мільйон?

– Правда. Тут люди іноді вмирають з голоду, хвороб. Я сам бачив. Живуть в халупах. А ти кажеш – ласки…

– Панування еліти, що ти хочеш! Науково-технічний прогрес! Жертви мусять бути, аякже! Навіщо ти мені це кажеш?.. Я не винен, що, завдяки матері, маю змогу вчитись, а то, хто знає, ким би я став. Може, клоуном… З нас виховують білоручок. Ми нічого не вміємо робити. Якщо тебе труднощами не здивуєш, то для мене зараз найголовніше – не втратити рештки людяності й присвятити себе потрібній комусь справі. З наукою покінчено. Мене давно вже нудить від неї. Розумієш, Саво, ти наштовхнув мене иа геніальну думку… Ми повинні обжити цю планету, тим самий врятуємо не тільки ласків, а й людей з тих кварталів на смітниках. У них буде робота, дім…

– Знову переселення. Акліматизація… І принесемо туди гроші, вино, хвороби. Наші звички, наше сміття. А потім знову будемо шукати нову Селію.

– Нехай, але ж ми не прилетимо туди на все готове…

– А кошти?

– Роздобудемо, Саво! Екологічна комісія дасть на дослідження. А з часом ми залучимо до цієї справи маси, приватні товариства.

– А ласків знову відправимо в резервацію…

– Ти неможливий, Саво! Чесне слово! З ласками ми знайдемо спільну мову: вони – мислячі істоти. Ти подумай над усією цією історією. Люди їх бояться, смирних, щирих створінь. Чому? Я тебе питаю: чому? Всесвіт вважають одноманітним щодо проявів мислячої матерії. Якби ласкам довелося боротися за існування у важкому кліматі, вони б стали людьми з усіма їхніми вадами.

– Чому ж вони не борються за своє існування на Селії?

– Я чекав цього питання. По-перше, вони борються, але ностальгія…

Сава невесело розсміявся:

– По-моєму, ласки деградували. Вони не витримали конкуренції з більш активними людьми.

– Ти вважаєш мене утопістом? Поглянь в такому разі в дзеркало на власну персону. Звідки ти взявся? Як ти можеш відрікатися від того, що дала тобі природа? Ти ж ходяча утопія!

– Хочеш сказати, що моє місце серед ласків? Я сам це знаю. Мене в цирку називають «людина-ласк». Досі я відмовлявся, щоб моє ім’я писалось на афішах. Але тепер я вільний від усяких умовностей…

– Скажи мені одразу, Саво, ти поїдеш з нами?

– Все починається прекрасно, а кінчається жахливо. Я не народився мудрецем, і мені важко вирішити. Я хотів би мати сім’ю, дім. Це найбільше, чого я хотів би. І я… я просто боюсь не повернутись з подорожі…