Текст книги "Господар"

Автор книги: Галина Пагутяк

сообщить о нарушении

Текущая страница: 2 (всего у книги 12 страниц)

II. Війна людей з ласками

Перший корабель космічних розвідників з планети Земля прибув на Ерідан весною. Це трапилось п’ятсот років тому. На досліджену вздовж і впоперек штучними супутниками планету вперше глянули людські очі. Це були очі капітана Артура Сігайра (36 років, зріст 185 см, чорне волосся, чорні очі, хоробре серце, блискучий розум), пілотів: Стефана Стефаніаді (29 років, зріст 180 см, чорне волосся, блакитні очі, благородна душа, в минулому – офіцер) та Дмитра Асанова (31 рік, зріст 183 см, русяве волосся, сірі очі, мужній, товариський характер).

Спершу вони побачили безмежні ліси, що вкривали навіть вершини гір, блакитний океан, схвильовану високу траву. Вони бачили це очима своїх предків-землян і очима дітей та онуків, котрі будуть дихати чистим, свіжим повітрям.

Артур Сігайр мав померти через рік від раку горла. Він передчував це і ліз усюди поперед батька в пекло. У нього не було ніяких шансів вижити.

Розвідники вийшли з корабля і, не змовляючись, торкнулись м’якого грунту, міцно перегдитого травами.

Втративши рай, людство віднайшло його в глибинах космосу.

Артур Сігайр ще не знав, що хвороба покидає його тіло і йому судилося померти інакше: загинути внаслідок аварії одного з кораблів, котрі перевозили землян на нову батьківщину. Такі аварії були звичайним явищем. Сігайра чекала смерть безболісна і миттєва – єдина нагорода за пережиті страждання.

Пілоти згадували з шанобливим тремтінням у голосі перші години перебування на чарівній планеті.

Стефан Стефаніаді:

«Ми були наче п’яні, забувши, що, можливо, перебуваємо під владою оптичного обману, викликаного отруйною атмосферою цієї планети…»

Дмитро Асанов:

«Те ж відчув, напевно, Колумб, побачивши замість безмежної водної пустелі пахучу зелену землю. Ми зробили перші кроки і з подивом дізнались, що досить змахнути руками – і ми полетимо. Вітер легко підхопив нас, вгадуючи бажання. Але ми не полетіли. Нас не пускав чорний космічний пил, поважна місія, та найбільше – впевненість, що людина власними силами не може злетіти».

Артур Сігайр:

«Я не дуже піддавався чарам цього зеленого раю, бо був капітаном корабля. Але, признаюсь, це було до дідька спокусливо. Спершу відпустив товаришів скупатися. Я мусив мати дві пари очей, щоб стежити за кораблем і за ними. Повернувшись, вони виявили бажання піти в гайок і пошукати там прісну воду та їстівні плоди. Я змусив їх повторити інструкцію, взяти з собою зброю, а сам залишився пильнувати корабель».

Стефаніаді:

«Ми, безперечно, поводились досить легковажно, не те що наш суворий капітан, який колись вважався найвеселішим хлопцем в усій Космічній Академії. Але польоти навчили нас не розпускати слину і миттю знаходити потрібне рішення.

Вода була чудова, проте солона. Ми сподівались, що вона виявиться принаймні прісною або солодкою. Коли швендяєш серед астероїдів і гаряченьких зірок з різними фокусами і знічев’я наступаєш на хвіст кометі, то іноді сподіваєшся на якийсь приємний сюрприз. Втім, Артур був переконаний, що на Землі своя логіка, а в космосі своя, і якщо ти пілот, то не маєш ні батьківщини, ні рідних, ні милих дитячих спогадів…»

Дмитро Асанов:

«Ми наблизились до групи дерев, що росли віддалік. Нічого небезпечного не помітили. Поміж широким листям червонілись круглі плоди завбільшки з дитячий кулак. Стефаніаді простягнув до них руку, але я його відштовхнув. Плоди могли бути отруйні, хоча й дуже гарно пахли. Ми рушили в глиб гаю. Дерева давали таку густу тінь, що під ними нічого не росло. Плоди нависали над нами, наче взяли собі за мету нас спокусити. Було тихо. Те, що ми побачили далі, нагадувало казку. Ми побачили вперше живих істот! Я ніколи не зможу забути тієї миті. Залита сонцем галявина і кілька граціозних, схожих на кіз тварин, які мирно паслися. З даних попередньої розвідки ми мали їхній опис, але пересвідчитись на власні очі – це зовсім інше. Одразу впадали в очі сумирність і лагідність істот. Це були самець і дві самки з дитинчатами. Ми не зводили з них очей. Одна з самок наблизилась до дерева, зіп’ялась передніми ніжками на стовбур і зірвала плід. Він покотився по траві. Самка відкусила шматочок і знову продовжила пастися.

Мені здалося… Хай я божевільний, але ця сцена призначалась для нас. Плоди виявились їстівні. Ми непомітно зникли… Не змовляючись, нарвали плодів, скільки могли, й рушили до корабля. Це було до біса смачно. Ми ум’яли десь по півдесятка. Каштан роззявив рота, коли ми висипали на траву розкішні дари природи. Ми запропонували Артурові теж прогулятись, але той відмовився. До плодів капітан навіть не доторкнувся. Ми заявили, що хочемо ночувати надворі. Капітанові довелося самому йти спати в корабель. Він страшенно розлютився. Тоді Стефаніаді загорлав, що ми добровільно беремо на себе місію піддослідних кроликів, повалився на траву і швидко захропів.

Коли ми встали, точніше, нас розбудив стусанами Артур, виявилося, що наш сон тривав аж дві доби. Стефан трохи огризався, кажучи, що після такого польоту не завадило б добре виспатись. Він боявся визнати, що це вина отих райських фруктів, котрі мали, напевно, слабку снотворну дію. Капітан міг нам влаштувати добрячого прочухана.

Проте чомусь не зробив цього.

Капітан пішов до гаю сам, озброєний, не звертаючи уваги на наші глузування. Невдовзі він повернувся, шпурнув нам під ноги забиту тварину, з якої ще текла кров.

«Ці каналії, – сказав Артур Сігайр, і повіка в нього засіпалась, – ще себе покажуть!»

Мені було страшенно гидко на душі. Пролилась перша кров на цій планеті. Земля вся була просочена людською кров’ю, не кажучи вже про кров тварин. І це ми привезли сюди.

Ми їли засмажене на рожні м’ясо. Смажив сам капітан. Ми не дорікали йому, просто мовчали. Нам хотілось, щоб він щез. Сів у корабель і полетів до дідька. «Слабаки», – буркнув собі під ніс капітан, витираючи масного рота.

Стефаніаді сплюнув і побрів до океану. Капітан посміхнувся. Я знав, що це означає: «Все прекрасно. Ми залишаємось людьми навіть у космосі».

Так розповідає легенда нового часу, легенда, яка своєю красою не поступається «Одіссеї» та Біблії. Імена трьох пілотів викарбувані золотими літерами на постаменті пам’ятника:

Артур Сігайр

Стефан Стефаніаді

Дмитро Асанов.

Тварин назвали ласками. Малися на увазі їхня лагідність і безборонність. Колись на Землі жили схожі істоти, їхнім м’ясом і молоком вигодувались тисячі поколінь, їхньою шерстю вкривались люди в негоду.

На Ерідані ласки були повноправними господарями. В морях і ріках плавала риба, в небі літали птахи, нижче повзали змії та різна комашня. Ласки були єдиними ссавцями. Це довгий час хвилювало вчених. Планета була багата, щедра, розкішна, схожа на жінку без найменшого ґанджу. Оптимізм засліпив багатьох.

…Переселення на Ерідан, яке почалося через дев’ять років після польоту екіпажу Артура Сігайра, тривало майже десять років. Сто тисяч землян мали утворити небачено щасливу цивілізацію. І все ж бажаючих покинути Землю було не так і багато.

Відлітаючі називали землян самогубцями. Вони передрікали неминучу загибель всьому людству і закликали покинути Землю й шукати в космосі іншу планету. 30 відсотків населення Землі вмирало від раку і білокрів’я. Решта мали загинути від війни. Такі цифри називали найбільш фанатичні переселенці.

Вчені шукали на Ерідані й Селії сліди цивілізації, але їх чекало розчарування. Космос підніс землянам нечувано щедрий дарунок. Їм це було навдивовижу, бо мали за собою тисячоліття гріхів перед природою. Здавалось, Космос дав їм шанс виправитись.

І все-таки поспішність, з якою переселенці покидали Землю, скидалася не на підкорення космосу, а швидше на втечу. Вони летіли за спокоєм, комфортом, хотіли гарно жити, а для цього їм потрібно було покинути рідну планету з її невирішеними проблемами, запитаннями. Вони не знали, що ці проблеми наздоженуть їх і на Ерідані. Але звідти уже не буде куди тікати, там не буде кого зраджувати. Часи, в які жив Сава, були ще неспокійнішими часами. Емоції панували над розумом, людям снилась планета, котру покинули їхні предки. В моді були сентиментальні зітхання за далекою зірочкою. Люди чіплялися за ще не зотлілі реліквії, пильно цікавились власною генеалогією, але все це нагадувало ворушіння у безнадійно схололому попелі.

Сава був останнім вибухом у крові земної раси.

Я міг би писати про героїзм перших переселенців, якби це було комусь потрібно. Але наш світ прозаїчний, схильний до скепсису й іронії, схожий на розбите дзеркало, яке можна скласти, але відображення вже не буде цілісним: скільки шматків – стільки відображень.

Я гадаю, що найганебнішою війною в житті людства була війна з ласками. Її, власне, якось незручно назвати війною, але те, що відбувається зараз, лише наслідок того, до чого призвели людська тупість, егоїзм і байдужість.

Я ще не в силі багато чого збагнути. Можливо, колись мені буде смішно над нинішніми потугами проникнути в суть речей. Але я зрозумів одне – нам не можна жити без ілюзій, людина нічого не варта без того сяйва, яке вона створює навколо певних явищ та й навколо себе також. Інакше життя розчавить її, наче комашку.

У нас немає релігії. Лише – міфи. Але міфи – то не ілюзії. Вони переконують нас в нашій недосконалості. Життя руйнує ілюзії повсякденно, проте ми будуємо їх знову й знову, інстинктивно, бо свідомих ілюзій не було й не буде ніколи.

Історія ласків і Сави, може, для когось і міф, а для мене правда. Завжди.

Ласки були прегарними істотами. Я бачив про них фільми, але не міг погладити їхню сріблясту шерсть, не міг, прихилившись до дерева, мовчки спостерігати за ними. Я міг лише в музеї доторкнутись замащеного дитячими руками опудала із скляними зеленими очима.

Ласки не тікали від пострілу й ножа. Проте їх не ставало менше. Ласків бачили на вулицях між людей, в сховищах, на дитячих майданчиках.

Вони чомусь особливо горнулись до дітей.

Проникали на космодроми, проводжаючи в політ пасажирів, заходили до жител, цікавлячись усім. Деякі люди брали їх до себе, намагаючись приручити, але ласки, попри свою лагідність, вели себе з якимось незбагненним почуттям власної гідності.

З часом винищення ласків досягло такого ступеня, що вже межувало з безглуздою жорстокістю. Нарешті склалася думка, ніби ласки рано чи пізно вимруть, оскільки природа не наділила їх інстинктом самозбереження. Втім, люди теж не були наділені цим інстинктом. Проте вони вижили. «Ласки не мають розуму, – твердили. – Тому їм не витримати конкуренції». Відсутність інстинкту й розуму – хто ж тоді ці ласки? Може, духи? Ретельні досліди мозку ласків показали досить банальні результати. Ласки не йшли в ніяке порівняння з людьми.

Вийшов закон про заборону вбивати ласків у період розмноження та годівлі малят. М’ясо їхнє виявилось майже некалорійним, навіть шкідливим для здоров’я, хоч перші поселенці були від нього в захваті. Певно, ласки мали чутливий організм і щось таки погіршило якість м’яса. В мозку було знайдено кілька невідомих центрів, призначення яких не вдалося вияснити одразу, а потім не стало матеріалу для експериментів.

Словом, користі від ласків було небагато. Найгірше те, що вони заважали.

Ласки були прекрасні, як дерева, квіти, як риби у воді й птахи в повітрі. Їм вистачало місця на планеті, але вони чомусь тягнулись до людей.

КІЛЬКА ОПОВІДОК ПРО ЛАСКІВ І ЛЮДЕЙ

Ласк, ласка і ласеня

Ласк, ласка і ласеня прийшли на космодром. Ракета відправлялась на Селію. На космодром прийшли також чоловік, жінка та їхнє дитя.

Жінка з дитиною проводжали чоловіка. Вони, як годиться, поцілувались на прощання й заплакали. Побачивши це, мале ласеня засумувало й спитало: «Чому цей великий металевий птах не забере з собою ще їх двох?»

Батько поважно пояснив: «Цей чоловік мусить спочатку побудувати для них дім».

Ласеня ще хотіло щось спитати, але надійшов охоронець і прогнав усіх трьох.

«Тату, – сказало ласеня, – ніколи не будуй дому для нас, бо це дуже сумно».

Ласеня і дзеркало

Ласенята з усього дивуються і майже нічого не бояться. А найбільше люблять гратися. З сонцем у космосі, з водоростями на березі моря, з рибами, одне з одним. Мають змогу все понюхати і навіть лизнути. Бояться тільки плям на шерсті. Ото забрудниться ласеня і одразу в плач та до мами, щоб вона гарно вимила його. Мусять ще впевнитися, чи вопи чисті. Заглядають у калюжі або одне одному в очі. Коли з’явились люди і привезли з собою дзеркала, ласенята дуже зраділи, Дзеркало дає таке чисте відображення.

Одне ласеня отак помила мама, і воно довго шукало дзеркало. Нарешті прийшло в чийсь дім. Відчинило двері, походило, але не знайшло того, що шукало. Це його страшенно здивувало, і ласеня вирішило дочекатись господаря, щоб спитати, куди поділись всі дзеркала. Господарем виявився самотній і сердитий чоловік.

«Скажіть, будь ласка, – чемно, як його вчили, спитало ласеня, – чому у вас немає жодного дзеркала?»

«Що ти тут робиш?» – спитав чоловік.

«Ви їх розбили?»

«Я тебе питаю, що ти тут робиш? Хто дозволяв відчиняти двері й нишпорити по кімнатах?»

Хоч вони й не порозумілись, бо розмовляли різними мовами, але й не посварились. Чоловік налив ласеняті в блюдечко води, бо сам прийшов зі спеки. Ласеня побачило своє відображення у воді й залишилось більш-менш задоволене.

«Спасибі, але чому у вас нема дзеркала?»

Чоловік нарешті зрозумів. Він зняв з великої каструлі блискучу накривку і поставив її перед ласеням, як щит. І воно теж зрозуміло. Буцнуло ріжками в дзвінку накривку.

Потім вони бігали по кімнатах і гралися у війну. Ласеня нападало, а чоловік оборонявся. Їм було дуже весело.

Справжні дзеркала ніколи не б’ються.

Сонечко

Ласки теж хотіли мати імена. Деякі звались так, як люди, а інші повигадували собі. Одну ласку звали Сонечко, і це ім’я було найкраще з усіх, коли-небудь створених людьми й ласками.

Ласки і смерть

Ласки дізнались від людей, що є життя і смерть. Тепер вони потребували безсмертя. Деякі так зажурились, що три дні не їли і геть охляли. Тоді найстаріший і наймудріший ласк запропонував утекти в незаймані ліси і жити без людей, не переймаючи від них ні гарних, ні поганих звичок. Проте більшість ласків не вподобала того рішення. Вони навчились од людей витирати ноги об килимок коло дверей, носити капелюшки з пір’їною, їсти морозиво і писати одне одному листи. А що це були дуже кмітливі створіння, то стали гратись зі смертю. Вони тепер вмирали, коли їм заманеться, і воскресали теж, коли їм того хотілось. Люди, певна річ, не могли з цього скористатись, бо не вміли гратись. А діти бавились разом з ласками.

Як вполювати ласка

Щоб вполювати ласка, ласку чи ласеня, треба з ними спочатку подружитись і ввійти у таке довір’я, що ласки самі попросять, щоб ви їх вбили і з’їли. Якщо вам це важко, то є ще один вірний засіб: підстерегти ласка в засідці й вистрелити в нього. Це не має нічого спільного з грою у смерть. Можете бути спокійні: ласк не воскресне.

Любов

Ласки навчилися ставати невидимими, а іноді приходили в такому вигляді до людей. Невидимими вони могли бути лише 15 хвилин.

Почувши слова кохання, які говорили одне одному чоловік і жінка, ласки дійшли до висновку, що кохання породжує музику і що музика – це голос кохання. Цього їм було досить, і вони більше не набридали людям, коли ті любилися, а ходили на концерти у філармонію. Слух у них так розвинувся, що ласки відчували найменшу фальшиву ноту й бурхливо висловлювали своє обурення оркестрантам.

Мабуть, я ніколи не стану серйозним. Зараз відчуваю в собі нехіть писати далі про всю цю історію, котра не робить честі людям, а значить, і мені. Може, воно пройде. Я не здатний відвернути своїх думок від тебе. Та й пишу лише. тому, що сподіваюсь колись прочитати оце тобі. Ти мусиш знати про ласків, Саву, вчителя. Я не пішов за ним, бо не готовий був забути про все на світі, крім Вищого, отже, про тебе також. Я й досі не пішов. Чекаю тебе отут. Як я можу допомогти тобі, коли ти сама цього не хочеш, коли твій розум затьмарений уже більше року і немає надії прорватись в те жахливе місце, де поряд існують спокій безжурний ї спокій вдаваний, ненависть запекла і ненависть прихована, де одні мають свободу, не потребуючи її, а інші не мають нічого?

Якби ти опинилась на галявині серед ласків, могла їх гладити чи просто милуватись ними, ти б видужала, не тікала б від мене} не ухилялася б від моїх поцілунків. Ти не належиш мені, ти не належиш нікому, бідна моя хвора дівчинкоу що з тобою трапилось тоді?

Міранда. Вона сиділа на сходах будинку, дивилася на море, але боялась води. Боялась кудись далеко йти. Боялась залишатись сама в кімнаті. Її батьки загинули в авіакатастрофі’. Міранда по-дитячому не вірила в це, сподіваючись, що батьки повернуться.

Я не міг залишити її саму. Ми не розлучались навіть вночі. Я й досі здригаюсь, коли згадую теплий подих на своєму плечі. Ми ще тоді не підозрювали, що таке справжня близькість, але я не знаю кращого відчуття за те, коли ми гріли одне одного холодними ночами. Я більше не обнімав і не обніму жодної дівчини, крій Міранди. Не розтанув запах її шкіри, волосся, гіркуватий присмак уст. Я зрозумів, чому ти боялася. Ми, кожен по-своєму, намагаємось повернутись лицем до мудрого світу, котрий зветься природою. Ми винні перед ним, і ця вина мучить нас. Чекаємо звідусіль підступності. А я вже нічого не боюся, бо втратив найдорожчих мені людей, яких потребував більше, ніж вони потребували мене.

Ніхто зараз не вірить книгам, а це єдиний спосіб побачити те страшне й гарне.

Якби ласки могли дивитись на усе збоку, вони б так не мучились. Для них навіть резервація, кількасот квадратних кілометрів, обгороджених металевою сіткою, видалася б місцем для медитацій. Вони таки вивели людей з рівноваги. Спочатку в домівках, установах, школах, танцзалах встановили сигналізацію. Як тільки котрийсь із ласків брався за клямку, електронний пристрій видавав жахливий звук, що імітував чвакання болота. Це на якийсь час допомогло. Але одного чудового дня всі пристрої вийшли з ладу. Ласки знову поновили свої відвідини. Здавалось, ще трохи – і вони почнуть давати людям поради, як їм жити. Цивілізація, котрою так гордились, перетвориться в казна-що.

III. Не треба мене чекати…

Розплющу очі, побачу прозору стелю й одразу забуду, хто мені снився. За ніч вітер натрусив на дах листя. Хай лежить: його так гарно просвічує сонце.

Середина літа. Сьогодні мій день народження. Кожного разу до мене приходив учитель. Ніби між іншим. Ми з ним сиділи і розмовляли, пили каву. Десь о четвертій з’являвся робот-поштар. Він приносив мені подарунки від батьків, їхніми голосами вітав мене. Батьки, напевно, вважали, що я зовсім дорослий. Дарували різні дорогі й непотрібні речі: вечірні костюми, завеликі на мене, хронометри, записи наймодніших пісень, безгучну рушницю для полювання на птахів. Я тримав ці скарби в стінній шафі або згодом обмінював на щось інше в знайомих хлопців. Воно було мені непотрібне, навіть рушниця, котра стріляла несхибно, досить було їй вказати жертву. Вона досі валялася десь в кутку, хоч я й не збирався полювати на птахів. Втім, якщо я сьогодні подамся у мандри, чи завтра, чи через рік… Можливо, доведеться захищатись. Не від птахів, звичайно. Птахи мене будять щоранку своїм співом. Сьогодні мені 16 років. Відчуваю полегкість, наче досі цей шістнадцятий рік сидів у гравюрі, на котрій зображені дерева взимку. Їхнє гілля утворює неповторний візерунок на білому тлі, аж стає моторошно від намагання дерев заповнити порожнечу. Рік припав десь до он тої покривленої галузки, а тепер зістрибнув – отже, не боюсь більше тієї картини,

У цій моїй вранішній самотності є щось гротескне: я лежу навзнак і чекаю, що ось-ось зніметься страшенна буря, розламає мій дім, як горіхову шкаралупку, і поховає мене під цими уламками. Або я вийду на вулицю і не побачу жодної людини, хоч не вельми потребую когось бачити. Невже це правда, що мине десяток років і я стану спокійний? Нікуди не захочеться тікати, знаходитиму втіху в щоденному ритмі роботи, боятимусь будь-яких змін, навіть на краще. Останнім часом став помічати, що старші люди мають якісь сірі, втомлені обличчя, пригаслі очі. На все у них готова іронічна посмішка, часом дуже зла. І у мого вчителя теж таке обличчя, тільки живіше. Він повернувся тиждень тому і через два дні знову кудись зник. Просив переказати мені, що влаштувався на роботу і з часом я зможу його провідати.

Я дуже зрадів цій звістці. Подумав, чи не піти й мені працювати. З шістнадцяти років я матиму право на це. Тобто від сьогодні.

От тільки дочекаюся робота-поштаря, почую, як цей торохкотливий ящик запевнятиме любого Тітуса в найщиріших батьківських і материнських почуттях. Дзуськи! Зриваюсь з підлоги, на якій сплю з тринадцяти років, привчаючи себе до суворого життя, і лізу під душ, регочучись від лоскоту холодних струменів. Я зовсім не змінився: от візьму й повішу собі на груди табличку: «Homo sapiens Тітус, 16 років». Треба щось втнути сьогодні дивовижне, А робот хай вертає назад: мені начхати на їхні подарунки.

Зараз піду добре поснідаю й поміркую, як найвеселіше провести цей день. Знайду якусь дівчину, і ми потанцюємо в порожньому кафе на самотньому пляжі. Мірандо, не сердься, я просто не хочу ще й сьогодні бути сам. Це несправедливо. Мої терплячі пошуки в книжкових джунглях і досі не увінчались успіхом. Я більше не вбираю жадібно знання – я вже переситився ними. Вчитель, звісно, сказав би, дивлячись зверхньо: «Учитись потрібно все життя».

Я себе втішаю думкою, що дещо все-таки знаю і цього ніхто від мене не відбере. Це, може, єдине тримає мене на світі. Поки що. А як буде завтра? Повториться твоя доля, Мірандо: замкнутись у собі й збожеволіти. Я поїду в Центрополіс до Оракула. Маю на це право – шістнадцять років. Кожен хоче взнати своє майбутнє. Правда, вчитель казав, що це лише приманка для обивателів і снобів, дешевий розважальний павільйон. Зрештою, доля на цій планеті у всіх однакова. Але ж він там не був!

Коли я стану старшим, то боятимусь смерті й усього того, що здатне розбити мої ілюзії. Але зараз я не вельми марновірний і можу стерти з пам’яті найприкріше.

Я надумав утекти. Може, на цей раз батьки з’являться самі. Що ж, хай почекають!

На всяк випадок я прибрав у кімнаті, нарвав у садку квіток, поставив у вазу з водою і на цупкій рожевій картці вивів: «Коханому Тітусові в День Народження. Міранда». Коли я клав цю картку біля квітів, сльози самі собою бризнули з очей. Я ледь не поцілував її, оту картку.

…Вдягнувшись у свою вічну зелену одіж (пристойнішої я не мав, а нацуплювати модне дрантя, подароване батьками, ніхто б мене не примусив), я подався творити славні діла.

На вулиці я наздогнав військовий оркестр. Блищали мідні труби й ґудзики, світився синіми емалевими візерунками барабан. Музики смішно надимали щоки, випинали груди. На ногах мали білі чоботи, а на руках білі рукавички. Нагадували поважних ситих котів з дитячих казок, створених ще на Землі. Все вже забулось, історики без~ угавно торочили про жахи цієї планети, але мені не раз спадало на думку: невже там справді було так нестерпно? Як же тоді вони могли створити ці прегарні казки про Червону Шапочку? Летючий Корабель і Кота в чоботях? Або про те, як принцеса сиділа на вершечку високої башти й лицарі розганяли коней, щоб дострибнути до неї і зняти перстень з її руки? Невже нас просто лякали, щоб ні в кого не виникло бажання повернутись назад?

Мене обігнали два дженджики. Один хіхікнув і покрутив пальцем біля лоба. «Тітусе, ти повинен поводитися поважніше!» – зауважив я собі, переступаючи поріг кафе.

Всівся за столик і замовив пляшку вина. Я пе збирався напиватись. Ця пляшка була скоріше символом дорослості.

Зараз у моді були ділові люди, тобто ті, котрі, крім своїх справ, асенізації, психіатрії чи технології, нічим не цікавились. Епоха вузької спеціалізації. Прозаїчна епоха.

Вона не мала нічого спільного з тим раєм, який вимріяли люди, переселяючись на Ерідан. Купка людей, які не мали за душею нічого, окрім бажання бути щасливим для себе, вони привезли з собою і інші бажання: владарювати, бути багатшим за свого сусіда. Мати більше грошей. Кращу квартиру. Розкішні прикраси. Люди не помітили, що не гоняться за щастям, а втікають від нього. Біжать і не мажуть зупинитись. І уже насолоди приносять тільки відчуття нудьги і пересичення. Але ніхто ще не вірить, що міраж розтанув. І що рай починає потроху набирати рис пекла. А молодь… Молодь здебільшого не могла собі знайти місця в цьому велетенському мурашникові. Всі місця були зайняті. Але з нас не спускали ока.

Я мав учителя, старшого за себе вдвічі, великого нігіліста й скептика. Тому багато моїх думок – чистий плагіат: розповідаю ніби я, а насправді за мною пильнує недремне око Альберта. Я вже навчився дивитись на себе збоку й почуваю до власної особи лише презирство. Абсолютно ніякої оригінальності! Чи просто в голові не прояснилось. Я настільки пройнявся Мірандою, що затримав те, що страшно важко затримати, – дитинство. Я її дуже любив. Люблю. І завжди любитиму.

Я вихилив одним духом повний келих. Якийсь чоловік по сусідству, з давно не чесаним, масним волоссям, посміхнувся. Він хотів спитати: «Чи не зарано ти починаєш пити на самоті, хлопче?» Але не спитав. Хто її знає, цю молодь… Ще підстрелить з беззвучної рушниці, справжнє призначення якої вбивати вільних птахів у небі.

Я водив по тарілці виделкою, розмазуючи підливу. Треба їсти, хочеш чи не хочеш. В тебе немає матері, щоб примушувала це робити. Втім, я давно вже не потребую опіки. Сам колись бігав за Мірандою, прохаючи її з’їсти кілька ложок супу. Вона іноді слухалася, особливо коли я вдавав, що гніваюсь. О, в мене жахливий характер! Я жорстокий. Цілував її, коли вона цього не хотіла, а коли хотіла, вдавав байдужого. Боже, якою я був тоді дитиною! Надавав значення дрібпицям, не цінуючи головного. Я ж іще не знав, що кожну людину, яка горнеться до тебе, якій ти потрібен, треба оберігати, мов квітку від зливи, вітру, пекучого сонця, намагатись робити все, щоб її не втратити. Це – головне, найголовніше. Сава був такий, я знаю, інакше б він не посадив сади в пустелі, на планеті, яка нікому не була потрібна, «де зараз проводяться військові навчання і де буду служити я.

Навіщо нам військо? З ким воювати? Війна людей з ласками давно закінчилась. З інопланетянами? За останні п’ятсот років не зафіксовано жодного штучного сигналу. Очевидно, військо існує про всяк випадок. Є речі, котрі люди не хочуть втрачати, і тому на них може будь-хто зазіхнути.

Здавалося, що я дуже багато часу прогайнував у цьому кафе. Втім, мені зовсім не хотілось іти звідси, я випив ще, чекаючи, що ось-ось наберусь хоробрості й зможу спокійно розглядати людей. Інша річ, коли маєш до них якусь справу, як це було з моїми фольклорними студіями. Вчитель хотів, щоб я переборов у собі ніяковість, замкнутість, не дивився спідлоба, як піймане звіреня, але сам був не набагато кращий.

Мабуть, негаразд пити самому. Принаймні в моєму віці. Коли хтось заходив, то роззирався по боках, шукаючи вільного столика. Обличчя при цьому набувало дивного виразу: суміш пихи, остраху й улесливості. Коли відвідувач сідав, лице його кам’яніло, але під тією закам’янілістю вгадувалось побоювання, що, можливо, його приймають не за того, ким він себе вважає. Ті, що приходили вдвох або втрьох, тримались одне одного, хоч навряд чи відчували велику потребу у взаємній приязні.

Були це люди в різному одязі й різного віку. Я єдиний нагадував жебрака або мандрівного філософа, що в людських очах означає одне й те ж.

Мій столик обминали. Я чомусь не викликаю ні в кого довір’я. Скляний дах, скляні стіни, тільки підлога не скляна, вкрита зеленим жорстким килимом. Ми нагадували риб у акваріумі, котрі задихались в тісняві. Нарешті ввімкнули кондиціонер. Дві дівчини сміялись мені просто в лице. Це нагадало останній вечір з учителем, коли той мене так нагло покинув. Знаю я цих дівчат! Вони всі ловлять чоловіків, старших за себе, а над такими, як я, сміються. Папуги в крикливому пір’ї.

Якась дама років тридцяти, хтиво вигнувши топкий стан, поправляла перед дзеркалом коїгацю різнобарвного волосся. І ця теж ловить? Та ні. Осторонь стояв невеликий чоловічок з плескатою головою, тримаючи напоготові сумочку зі зміїної шкіри. Він коротко щось мовив, і в жінки враз опали руки. Вони вже йшли геть. Попереду він, а вона за ним, трохи згорбившись, щоб не впадала у вічі диспропорція зросту. Я подумав, що цю жінку недавно кинув чоловік і вона тримається свого психіатра, котрий навряд чи з нею одружиться.

Зараз вони підуть на берег моря, де повно людей, але ще залишились глухі закутки. І захмелілий психіатр візьме її грубо серед кущів, щоб іще раз принизити, а вона буде на нього дивитися переляканими очима, повними сліз, а потім поправить плаття, піде до себе додому. У великому незатишному будинку, де вона живе з дитиною, хлопчиком-підлітком, жінка ввімкне музику і так і засне під неї. Серед ночі вона прокинеться, і їй спаде на думку, що психіатр не одружується з нею тому, що боїться появи батьківських почуттів до її сина і що хлопчика можна віддати в інтернат, де йому буде цікавіше з ровесниками. Сама вжахнеться власних думок, але згодом так і зробить. Проте психіатр все одно не одружиться з нею, а це зробить лише інженер по пришиванню ґудзиків, і вона матиме від нього двох слухняних діток: хлопчика й дівчинку.

Ось так. Може, мені слід обрати професію соціального психолога, любий вчителю? Втім, це вирішую тільки я. І першим моїм рішенням буде поїсти морозива. Я підвівся і попрямував до автомата. Шоколадне морозиво – ось що я найбільше люблю. Взяв дві порції. Коли вертався, помітив цікавого типа в навушниках і з заплющеними очима. Він перебував десь далеко звідси і мався, судячи з посмішки, вельми там добре. Перед ним стояла купа порожніх тарілок. Він міг бути навіть волоцюгою, тобто волоцюгою на час відпустки. Коло нього на окремому стільчику лежала засмальцьована торба, з якої виглядав ріжечок спортивної куртки. На другому стільці теж висіла якась одежина. На третій він просто полінувався щось покласти. В таку пору готелі в нашому місті переповнені, а той чоловік, видно, був гордий, щоб проситися на нічліг. Отак і дрімав тут після ситого сніданку.

Я міг би запросити його до себе, але чомусь був певний, що уже сьогодні він сидітиме у літаку або дряпатиметься по схилах лісистих гір.

Може, собі кудись гайнути? Авжеж, в Центрополіс до Оракула. Нічого особливого в тому місті пема. Зверху воно нагадує декоративну тарілку, бо лежить посеред рівного столу, а в нас місцевість гориста.