Текст книги "Лялечка і Мацько"

Автор книги: Галина Пагутяк

сообщить о нарушении

Текущая страница: 5 (всего у книги 5 страниц)

Розділ сімнадцятий,

де Лялечка зустрічається з лісником

і в них виявляються спільні знайомі

А що з Лялечкою? Йому й близько не було так весело, як лісовим мешканцям. Виявилось, що дідо просто переховав ровер, і ніхто його не крав. До бідного Михаська даремно чіплялись. Баба ходила перепрошувати, трохи не плакала, але Михасько сказав, що більше ніколи до них не прийде, і теж плакав.

Отак Лялечка позбувся двох найліпших друзів. Лис пішов собі назад до лісу, а скривджений Михасько не з’являвся. І баба Лялечці наказала, щоб він нікуди не ходив. Ровер лежав там, де сховав його дідо: в стодолі. Лялечці не хотілось навіть на нього дивитись. Він притих, тинявся по подвір’ю, і сам не знав, кого хоче більше бачити – маму чи лиса Мацька. Може, лис також на щось образився?

Якось до них прийшов один дідусь. Він був лісником у тому лісі, де жив лис. Дідусь розповідав, як то буває, коли взимку він розносить сіно, аби олені могли щось поїсти, а також зерно пташкам. І що він усе знає про звірів. Дідусь-лісник розповідав і дивився на Лялечку, ніби відчував, що той має стосунок до лісових мешканців. Хлопцеві здавалось, що він знає цього невеличкого сухенького чоловічка давно-давно. Тому незабаром він осмілів і спитав:

– А лиси у вас є?

Звісно, він знав, що у лісі вони є, ще б не знати. Але треба було з чогось почати бесіду.

Бабця важко зітхнула, мовляв, знову за своє. Вона не вірила жодному слову Лялечки про лиса.

– Аякже! Ще й які! Розбишаки, мушу сказати! До села навідуються за курми. Воно, звісно, недобре, але харчу їм не вистачає…

Дідусь скоса зиркнув на бабцю, але та нічого не сказала. І він продовжив:

– Там є один лис. Найбільший розбишака. Розкажу тобі, яка пригода зі мною трафилася. Пішов я рибки онукам вловити. Озерце є таке в лісі, там риба водиться. Я сам її з річки наловив і пустив, щоб плодилась. Стою на бережку, закинув вудку… Вже багато наловив, коли чую – щось дзявкає. Обертаюся – лис. Отой самий розбишака. Очам не повірив. Дорослий лис, певне, років з чотири має. Такі до людини ніколи близько не підійдуть. Розумні! А той сидить і так жалібно на мене дивиться, ніби пес, і хвостом метляє. Такий красний, як писанка! Дав я йому рибку. З’їв і не тікає. Я до нього обізвався – не тікає. Дав йому ще. А він так дивиться, ніби зараз щось скаже. Одним словом, мені аж мороз пішов поза плечима…

– Дідусю, то мій лис був! – закричав Лялечка. – Його Мацьком звати. Він картини малює.

Лісник витріщився на нього:

– Ти що, з ним говорив?

– Ага. Він у нас на горищі трохи жив. Я з ним кожного дня бачився. Він розповідав, як ви його рибою вгостили. Розумієте, він спочатку був лисом, а потім захотів стати кущиком і пофарбувався. Але фарба була погана, і він знову захотів стати лисом…

– Ви тільки послухайте, що він меле! – сплеснула руками бабця. – Я вже не знаю, що з ним робити…

– Е, не кажіть, всяке на світі буває! – заперечив лісник. – І де твій Мацько зараз? На горищі?

– Ні, – похнюпився Лялечка. – Він давно пішов. Я поміг йому фарбу змити. А ви його в лісі не бачили?

– Та щось тепер ні…Ти думаєш, звірі на очі мені показуються? Часом хвіст майне, бува, в кущах затріщить…

– Де ж він подівся? – заламав руки Лялечка. – Він мені ще про їжака Грицька розповідав, про Джуму…

– Грицько, кажеш? Мої онуки торік їжака зловили в садку і Грицьком назвали. Він потім утік. От дивина!

– Що старе, що мале! – розсердилася баба. – Не морочте дитині голову дурницями! Видите, що він вигадує, чи не видите? Олежку, йди надвір, побався!

– Не піду! – огризнувся Лялечка і ближче приступив до лісника, зазираючи йому в очі. – Діду, а Роман казав, що він диму напустить у лисову нору.

– Хай спробує! Ти не бійся, я з ним побалакаю.

– Та я не боюся. Мій лис дуже мудрий.

– Я кому сказала? Йди надвір, подивися, чи люди хліб з магазину несуть.

– Йди, йди… А як лис знову прийде, скажи мені. Я би теж з ним поговорив.

– Добре, – погодився Лялечка. – Тільки ви йому ніякої кривди не робіть.

– Чом би я мав йому кривду робити? То ж не простий лис, а художник. Ліпше послухай баби, бо й мені хліба треба.

Лялечка неохоче поплівся надвір. Сів на порозі дивитися, чи люди хліб несуть. Невдовзі вийшов лісник.

– Дідусю, візьміть мене до лісу! – причепився до нього хлопець.

Той погладив його по голові:

– Та взяв би, але ти такого наговорив, що баба тебе не пустить…Може, колись її впросимо. А ти чого з дітьми не бавишся?

– Та… – скривився Лялечка, тужно позираючи на Михаськове подвір’я.

– Слухай, хлопче, хочу тебе про щось попросити. Як знову прийде лис, скажи, щоб до села часто не забігав. Бо люди дуже злі на нього. Нехай трохи стримається. Добре?

– Добре, передам.

Лице Лялечки проясніло й він потис простягнуту руку старого лісника.

Розділ вісімнадцятий,

у якому трапляється неможливе

Лис з’явився вночі, коли всі, крім Лялечки, спали. Пошкрібся лапою в шибку, і хлопець йому відчинив. На небі світило стільки зірок, що було чудово видно Мацька.

– Який ти гарний! – вигукнув захоплено Лялечка.

Ні сліду зеленої фарби не залишилося на золотому хутрі лиса.

– Збирайся хутенько! – сказав Мацько. – підемо до лісу. Там зараз свято. Карнавал!

– Ой, лисику! – зрадів Лялечка. – Я знав, що ти прийдеш!

– Швидше! – попросив лис.

Лялечка похапцем вдягнув штанці, светрик і взувся в сандалики.

– А тепер лізь через вікно. Тут невисоко, стоїть лавка.

Не встиг Лялечка торкнутись землі, як лис майнув уперед, кличучи за собою:

– Ходи швидше! Я по дорозі тобі розповім, коли вийдемо за село.

Лис біг попереду, а Лялечка за ним. Дерева кидали тінь на стежку. Лялечка тремтів, – чи то від холоду, чи від страху. Вони довго скрадались по вулиці. Мацько йшов попід плоти, а Лялечка намагався не виходити з тіті. Так вони дістались до річки, яка світлою смугою вирізнялась у темряві. Лис безпомильно знайшов місток, і Лялечка, хоча й боявся йти по хистких дошках, все-таки перейшов річку.

– Ху! – полегшено передихнув лис. – Тепер можна й розповісти.

І Мацько поділився своєю радістю.

– Ой, лисику, який ти молодець! – тішився Лялечка. – І я побачу твою картину?

– Еге ж. Тільки будь дуже обережний. На лісовому святі не повинно бути людей. Так, якщо хтось поцікавиться, скажи, що ти лис, перебраний на людину. Нині все можна, бо це карнавал.

– А ти мене не залишиш? Я боюся, – зізнався Лялечка.

– Ні, але, на всяк випадок, кажи, що ти – лис. Домовились?

– Домовились. Я ще ніколи не був лисом. А як це бути лисом, Мацьку?

– Ти не лис, а людина. Тобто ти лис, але перебрався на людину. Але ти не лис. Тьху, геть заплутався! А ось уже ліс. Зараз ми вийдемо на галявину. Там зараз дуже весело!

Вони пішли вузенькою стежкою поміж дерев, які ставали все вищими й вищими, і невдовзі опинились на карнавалі.

Лялечка аж заплющив очі від яскравого світла, а коли розплющив, то став на місці, як вкопаний. Нічого подібного він не бачив. На величезній галявині, довкола якої світилось повно малесеньких ліхтариків, кружляли звірі в масках і чудернацьких костюмах. Звісно, у садку під Новий рік теж влаштовували карнавал довкола ялинки. Але тут було цікавіше і…страшніше. Танцювали білки, зайці, вовки, тигри, мавпи, папуги, небачені звірі, а посередині стояв дикий кабанчик, одягнений в людську одіж. На голові у нього була біла бейсболка. Звірята кружляли й співали:

 
– Ми не боїмось браконьєра,
Ми не боїмось браконьєра,
Ми не боїмось браконьєра,
Нехай він боїться нас!
 

Вони повторювали пісеньку то швидше, то повільніше.

– Ходи, потанцюємо! – нагадав про себе лис, і вони розірвали коло. Тепер Лялечка однією рукою тримав за лапку білку, що була насправді зайцем, а другою – Мацька, котрий був завжди сам собою, за винятком того прикрого випадку, коли перефарбувався на кущика. Лялечка теж заспівав:

 
– Ми не боїмось браконьєра,
Ми не боїмось браконьєра,
Нехай він боїться нас!
 

І коли хлопчик зовсім перестав боятися лісу, звірів темряви, Мацько помітив серед танцюючих юну лисичку і кинувся до неї.

– Куди ти? – закричав Лялечка.

І тут його вхопив за руку «Тигр». Хлопець марно озирався за лисом. Легковажний Мацько забув за нього.

– Де це ти такий кльовий костюм собі взяв? – спитав «Тигр». – Хто ти?

– Я – лис, – відповів навчений хлопець. – Тобто я людина, ні, я вдаю з себе людину. А насправді я лис. А ти що за один?

– Я – вовк, – відказав «Тигр». – Г-р-р!

– Вовк? – злякався Лялечка. – скажи. А вовки їдять лисів?

– Ха-ха! – зареготав вовк. – Ти не тільки по-людськи вдягнувся, а й балакаєш, як людиська. Де ти був раніше? Ти б у нашій виставі браконьєра зіграв. Але нічого. Ми тебе зараз замість Мілорда поставимо. Страшніше буде. Ходімо!

– Я не хочу! – спробував опиратися Лялечка, тобто лис. Але вовк вже витягнув його на середину кола і гукнув:

– Давай сюди рушницю, Мілорде! Я тобі заміну знайшов.

І тут у вовка раптом відвисла щелепа, а кабанець випустив рушницю. Бо ж центр галявини був найкраще освітлений.

– Людина! Рятуйся, хто може! – заверещав кабанець.

– Людина! Людина! – заметушились звірі й коло розсипалось.

Миттю згасло світло. І в темряві чувся тупіт, хрускіт гілля, писк. Лялечка залишився сам у темному лісі, з рушницею в руках. І йому стало ще страшніше, ніж тим звірям, що втікали від людської дитини, зовсім маленького хлопчика.

– Мамо, мамочко! – заплакав він. – Лисе, де ти?

Розділ дев’ятнадцятий,

який завершує розповідь про найчарівнішого Мацька і хлопчика на прізвисько Лялечка.

Мама була далеко. Аж на морі. Тому лис прибіг перший. Власне, він був зовсім непоганим лисом, що б там не говорили про лисячу хитрість. Прибіг не сам, а з гарненькою лисичкою, котра поряд з Мацьком тримала себе досить відважно

– Не плач, – сказав лис. – А то я заплачу. У мене сьогодні такий день, що гріх сумувати. Ходи, я покажу тобі свою картину.

– Я хочу додому! – захлипав Лялечка. – Відведи мене додому!

– Бідненький, – співчутливо мовила лисичка. – До мами хочеш?

Лялечка ще гірше заплакав.

– Ну, що ж, ходімо додому, – зітхнув Мацько. – Я так хотів показати тобі картину.

– Нічого, він ще до нас прийде, – лагідно запевнила лисичка.

– Не прийду! – відрубав Лялечка. – Не треба мені вашого лісу! Сам привів мене сюди і кинув…

Мацько і лисичка засоромлено поопускали голови.

– Ми більше не будемо!

– Ведіть мене додому, – наказав Лялечка. – і то вже! Бачите, в мене є рушниця?

– Вона іграшкова, – сказав лис.

– Нічого, ти теж несправжній! Ти мені снишся.

– Чесне слово, не снюся! – поклявся Мацько.

– Ану, вщипни мене!

– Я не вмію щипатись. Краще я тебе вкушу.

– Кусай, тільки легенько!

Лис вкусив Лялечку за палець.

– Ні, це насправді. Добре, ведіть мене!

І вони рушили через темний-претемний ліс. Тепер навпаки, бо дерева ставали щораз нижчими. Попереду йшов Мацько, за ним Лялечка, а позаду лисичка.

– Ти на мене не сердишся? – все допитувався лис.

– Серджусь! – відповідав Лялечка.

– І як я не додивилась, що в нього ноги брудні! – забідкалась лисичка.

Лялечка розплющив очі. Над ним стояла бабця.

– Спи, спи. Ще рано, – пробурчала вона.

– Бабо, – підхопився Лялечка. – А правда, що я був у лісі?

– Ні, тобі приснилось.

– Був, був! – образився Лялечка. Лисичка ще казала, що в мене ноги брудні!

– То я казала.

– Все одно був! І на лиса я не гніваюсь. Я його люблю. Тільки ти мене до лісу пусти. Я ще картини лисової не бачив.

– Аякже! Сьогодні неділя. Після обіду поспиш трохи і підемо.

– Правда?

– Якщо будеш чемний, – подумавши, відповіла бабця і вийшла з кімнати.

– А мене ти любиш? – спитало кошеня, яке не встигло вискочити слідом за бабою.

– Люблю! – запевнив його Лялечка, а що він не виспався цієї ночі, то вирішив ще поспати.

Перед тим, як заснути, хлопчик встиг упіймати сонячного зайчика, що стрибнув у вікно, й прошепотів:

– Ти правду сказав, лисику, сонце все-таки зійшло!