Текст книги "Лялечка і Мацько"

Автор книги: Галина Пагутяк

сообщить о нарушении

Текущая страница: 4 (всего у книги 5 страниц)

Розділ тринадцятий,

який ми пропускаємо.

Розділ чотирнадцятий,

у якому новини знаходять Мацька

на сільському горищі

Минуло кілька днів. Про що тільки не говорили Мацько й Лялечка. І про ліс, і про дитячий садок, про те, якими суворими бувають міліціонери до неслухняних дітей, про те, як, напевно гарно купатися в морі, і про те, що у селі побільшало собак, і що Мацько не думав, що в село можна приходити просто в гості до Лялечки, і про те, як нелегко добувати їжу, і що дідо вже цікавився, чого Лялечка так часто бігає до стайні, і про те, що бабця написала мамі листа, і про те, що якби лисові ще трохи ацетону, він би не заважав нікому, і про те, що він зовсім не заважає, і Лялечка дуже радий мати такого товариша… Але – стоп!

Спливло ще два дні, а Мацько надійно отаборився на горищі. Їв, бесідував з Лялечкою, спав… Ні, його мучило сумління, що він зловживає гостинністю хлопчика, але ще більше лис соромився з’явитися у лісі після такої ганьби. Як це йому спало на думку стати кущиком – він волів, щоб про це ніхто йому не нагадував. Та ще той штраф! Звісно, Мацько не збирався посягати на курей бабусі хлопця. Проте й полювати для того, щоб вмилостивити Вовка та його ненаситну родину, йому страх як не хотілось. Не лежала душа, як то кажуть.

Стараннями Лялечки фарба потроху облазила, і наближався той час, коли Мацько постане перед приятелем у повній красі: вогненно-рудий, з білою латкою на грудях і пишним хвостом з кінчиком, наче вмоченим у солодку сметанку. Він чувся загалом безпечно на тому горищі, куди ніхто не заглядав. Якщо й Лялечка деколи й заводив розмову про важке лисяче життя з дідом і бабою, ніхто на це уваги не звертав. Аби лиш він не мав при цьому гарячки. На щастя, Лялечка мав чудовий апетит і цілими днями чемно бавився. І Мацько мав ще кращий апетит завдяки регулярному триразовому здоровому харчуванню.

Одного разу хлопчик приніс лисові папір і олівці, щоб той щось намалював, і дуже сміявся, коли Мацько взяв олівець у зуби. На лисовому малюнку ліс вийшов мовчазний, нерухомий і порожній.

– Це тому, що ліс без мене, – зауважив, зітхнувши Мацько. – Ліс без лиса не ліс.

– Але ж там є інші лиси! – здивувався Лялечка. – Може, вони скучили за тобою. Моя мама теж за мною скучила. Вона лист написала.

– Еге ж, – пробурмотів лис, і спохмурнів на виду.

Дід збирався косити і покликав Лялечку. Лиса це засмутило, бо хлопець побіг охоче. Час спливав поволі. Лис глибше зарився у солому, але сон не приходив до нього. З горища він чув різні звуки, до яких уже встиг звикнути. Чув дзвінкий сміх Лялечки і ще якісь дитячі голоси. Якби він не був зараз серед людей, то напевно задзявкотів би тихенько. Внизу хрюкало порося і кури вмощувалися на сідалі. Їм можна було виявляти свої почуття, бо то був їхній дім. Але лис міг видзявкати собі велику-велику халепу.

Мацько чи спав чи тільки йому здавалося, ніби він спить, і надворі вже споночіло й падав дощ, і вже хтозна-коли малий прибігав сказати йому «Надобраніч, лисику!» Як раптом він почув внизу шарудіння і тихий голос:

– Мацьку, агов, ти тут?

Лис одразу впізнав їжака і одним стрибком опинився коло драбини:

– Тут я, Грицю, тут!

– Слава богу, що ти тут! – обізвався їжак з темряви. – Ану, злізай, побалакати треба!

Лис покірно зліз з горища і шмигнув у той куток, де не було ні поросяти, ні курей. Не встиг і рота розкрити, як Грицько напосівся на нього:

– Ну, всього я сподівався від тебе, тільки не цього! Покинути наш ліс й жити на стайні! Тебе ще не примушували за м’ячем бігати і через мотузку стрибати.

– Ні, а що? – похолов лис.

– Ти звідки? З лісу чи цирку? Ти лис чи… – Гицько затнувся, бо не знайшов належного слова.

– Чого ти до мене причепився? – скипів Мацько. – Тихо, бо всіх розбудиш. Лис я, хто ж іще! Можеш помацати, бо тут нічого не видно. Ну, побув я кущиком, то й що? Ніхто не повірив. Але я тепер знову лис. Фарба майже облізла.

– Не прикидайся дурником, Мацьку! Зверху ти, може, й лис, але душа в тебе не лисяча. І совісті ні краплини нема…

– Що ти мені про совість говориш! Причому тут совість?

– Проміняв ти вільне лисяче життя на недоїдки, ліс – на стайню. А я так переживав! Думав, що тебе спіймали, що ти здуру дав себе впіймати. Пішов дізнаватися і дізнався… Кошеня тут одне зустрів, і воно мені сказало. Де ти…

– Грицю, – важко зітхнув лис. – Як я міг після тих знущань і глузувань жити в лісі? Якби не та клята фарба, то ще б терпів. А то боявся, що вся шерсть вилізе…

– Аби душа була чиста! – буркнув їжак, але вже лагідніше.

– Нічого ти, Грицю, не розумієш. Хутро для лиса – справа честі. От. Приміром, як для тебе колючки…

– Ти мої колючки не чіпай! Я ними від ворогів захищаюсь!

– Добре, добре, – примирливо забурмотів лис, пригадавши, що чимало лисів якраз і належать до ворогів їжачого племені. Що з того, що він не такий? Усі вважають лисів дуже хитрими. Але хитрий не завжди означає «підступний».

– Знаєш, Грицю, мені, коли хочеш знати, кожної ночі наш ліс сниться. Особливо, сонячна галявина.

– Міг би вже давно там бути…

– Страшно чогось мені. До лісу так далеко.

– То мені не далеко, – обурився їжак. – То я можу!

– Ну, годі тобі! Ти маленький, сіренький, тебе в траві не помітиш. Та й ніхто не скаже, що ти курку хочеш вкрасти. Побачать – молока наллють. Ти чув коли-небудь, щоб лиса мисочкою молока зустрічали?

– Послухай мене, Мацьку. Я за тобою прийшов. Удвох веселіше буде вертатись. І дощ усі наші сліди змиє.

Лис озирнувся на горище. Звідти несло теплим солом’яним духом.

– Ти мені на горище не позирай! Скінчилось твоє гостювання. Я маю гарну новину для тебе. Були у нас позавчора вибори, і старого Вовка скинули. Тепер у нас головою молоденький Вовчик, той, що театр хотів організувати, але йому не дозволяли. А по-друге, Вовчик вирішив влаштувати Свято Лісу. Змагання різні, карнавал, концерт. І конкурс на кращу завісу для театру…

Їжак кахикнув і замовк.

– Ну? Розказуй, чого ти замовк? – нетерпляче закрутився лис.

– Та, кажу, конкурс на кращу завісу. Можна її намалювати, або сплести, або ще щось придумати. Кажу, брате, нині лісу не впізнати! Усі тільки про свято й говорять. Ну, то як, підеш зі мною чи тут будеш боки відлежувати?

– Ой, Грицю, та я б тебе обняв за таку новину, якби не твої колючки! Побігли мерщій!

– Чого маємо бігти? – забурчав Грицько. – Підемо помаленьку. До ранку ще далеко.

І коли вони вже виходили, їжак смачно плямкнув:

– Ну й мишви тут у тебе, брате! Може, перекусимо на дорогу?

– Що ти, що ти?! – перелякався Мацько. – Ходімо! Мені зараз жодна миша в горло не полізе!

– Мокро тут щось… ще втопимося в калюжі! – злукавив їжак.

– А ми їх обійдемо, Грицю. Тільки хутчіше…

Десь спросоння гавкнув пес, і обоє швиденько пірнули в темряву.

Розділ п’ятнадцятий,

де й Лялечка має клопоти

Звісно, Лялечка трохи засмутився, не побачивши вранці лиса на горищі. Але не так, щоб дуже. Бо ж схованку лиса могли будь-коли виявити, і він не зумів би його захистити. Лялечці було ж всього п’ять років. І ніхто б його не послухав. Але він був би страшенно радий зустрітися з лисом в нього удома, на сонячній галявині.

Бабця написала мамі, що дитина весь час говорить про якогось лиса, що вкрав у них відро з фарбою, і ніби малює картини. Питала, що робити. Мама відписала, що з малим уже щось було подібне у три роки, коли він уявив себе автомобілем, і що це минеться.

Дідо купив Лялечці велосипед, або ровер, як казали в селі, і хлопець цілими днями їздив подвір’ям. Славко ходив тепер на підготовку до школи, а Михаськові баба не дозволяла сідати на ровер Лялечки, хай йому теж куплять. Ровер гроші коштує.

Якщо не було баби і дідо спав, Лялечка давав Михаськові покататись. То був дуже гарний велосипед, на двох колесах і з справжньою фарою. І досить довго хлопець був чемний, дотримуючи слова, даного дідові. Та їздити по самому подвір’ї було нудно. Одного дня Лялечка відчинив фіртку. Вона вела на стежку, якою всі їздили на роверах, часом на мотоциклах, і зовсім рідко автомашинами. Але того дня Лялечка залишився чемним. Проте наступного ровер покотився сам, наче хотів подивитися, де ж закінчується стежка. Вона все спускалася вниз, і врешті хлопець заїхав так далеко, що дід з бабою почали його шукати. А коли знайшли, дід почав кричати, а баба затуляти собою онука.

І тут Лялечка розсердився сам, і теж закричав:

– Не треба мені вашого ровера! Я втечу до лісу і буду жити на сонячній галявині. Буду чекати, доки сонце все-таки зійде!

Він кинув ровер на землю і втік. Правда, недалеко, бо дід встиг його наздогнати. Додому йшли усі посварені: попереду Лялечка, за ним баба, а позаду дід ніс під пахвою велосипед.

Після обіду Лялечка сам пішов спати. Він не спав, а думав, як добре в лісі. Там його ніхто не знайде. Він наловив би для Мацька риби в лісовому озерці…

Нарешті в хаті стало тихо. Дідо з бабою більше не сварились. Лялечці раптом захотілось, щоб мама приїхала вже. Вона теж деколи сердилась на нього, але недовго. У бабці, як він приїхав спочатку, теж був лагідний голос.

Лялечка почув, що надворі хтось тихо розмовляє. Може, мама приїхала? Вона ж писала, ніби дуже за ним скучила. Хлопчик зіскочив з ліжка і побіг надвір. Але побачив натомість бабцю і сусідку, які сиділи на лавці й розмовляли між собою.

– А я думав, що то мама… – вирвалось у хлопчика.

Сусідка заусміхалась. Вона була молода і гарна.

– Скучив за мамою, маленький?

Лялечка засоромлено сховався за двері. Через хвилю знову виглянув:

– Бабо, де мій ровер?

Баба відмахнулась:

– Має бути за хатою.

– А дідо де?

– На поле пішов.

Лялечка вернувся з-за хати.

– Нема!

– Як то нема?! Я за хату ставила.

– Нема!!!

Баба неохоче підвелася й пішла за хату.

– Нема… Хіба вкрали! Старий мене з’їсть.

– Могли і вкрасти, – зауважила сусідка. – Треба пильнувати. Може, дітвак який вхопив. Підіть по сусідах…

– Та ніби діти нині не приходили.

– Ви могли й не видіти. У моєї Наталочки ляльку так вкрали. То я всіх сусідів обходила, але знайшла. Якби всі були такі чесні, як ми з вами! А то навіть не спитають, звідки в їхньої дитини чуже. Ви йдіть пошвидше, аби не сховали…

– Олег, ти дав Михаськові ровера?

– Ні.

– Може, й Михасько. Він все коло вашого Олежка крутиться…

– Бабо, Михасько не бере без дозволу!

– Не будь такий мудрий!

– Бабо, не йди! Михасько не брав ровера!

Але баба вже рушила з двору:

– Ми тобі не для того купили ровер, аби чужі діти на ньому їздили!

– Олежку, скажи, кому дав ровера! Я нікому не повім… – вкрадливо спитала сусідка.

– Кра-ба-ра-ба-жаба! – щосили заверещав Лялечка і, показавши язика, зник у хаті.

Розділ шістнадцять,

про те, як нарешті сходить сонце

І ось настало Свято Лісу. Перед тим їжаки й мурашки, білочки і сойки, зрештою, кожен бажаючий, вигребли все сміття, яке понаносили в ліс люди: консервні бляшанки, пластикові пляшки, бите скло. Їм хотілось, аби в цей день ніщо не нагадувало їм про ватаги відпочивальників. У чистому домі жити веселіше й приємніше. На великій галявині споруджувалась сцена для концерту й обіцяної вистави… Саме над нею мала висіти завіса, яка найбільше сподобається лісовим мешканцям.

Вовчик дуже старався, адже він був молодий і хотів усе змінити. То ж уявіть, як раділи перемінам звірі. Правда, довгожителька Ворона не дуже вірила, що усе раптом переміниться і сказала: «Еге ж, хотіли як краще, а вийшло, як завжди». Вона ж пам’ятала, коли старий Вовк очолив лісову громаду. А перед тим Ведмідь. Чогось усі вважали, що найголовніший у лісі – той, хто найсильніший, кого найбільше бояться. А чому не наймудріший? Той, хто мудрий, він завжди ще й добрий.

Але так було заведено, з давніх-давен. Сильні кривдили слабших. А мудрі сиділи на дереві й каркали. У людей теж, здебільшого, так заведено. Тільки незрозуміло, чи звірі навчилися таких порядків у людей, чи люди – у звірів.

Найбільше втішалась слабша половина лісу тим, що у Свято ніхто нікого не їстиме, і всі мирно сидітимуть поруч. Щоб ніхто не зомлів від голоду, зробили великі запаси ягід, грибів, горіхів.

Свято починалось увечері й мало тривати аж до ранку. Це, щоб ніхто-ніхто з людей випадково не опинився в лісі й не побачив того, що там відбувається. Адже, ліс був невеличкий і зовсім недалеко від людей, і напевно через те звірі трохи нагадували людей, а люди – звірів. Цього не уникнути.

Та ось закінчилися усі приготування. День видався ясний, і увечері на небо висипались усі зірки, як яблука з перекинутого кошика. А що були вони занадто високо ці небесні яблучка, то звірям присвічували тисячі світлячків. Уся лісова громада зібралась на галявині: дрібнота спереду, більші —позаду. Жаби, миші, кроти, їжаки, білки, зайці, павуки, метелики, борсуки, кабанці, гадюки, вужі, ящірки, бджоли, джмелі, оси, олені, лисячі й вовчі зграї… А птаство вмостилось на деревах. І всі вони сиділи тихо й поважно, як не сиділа б жодна людська дитина. Не штовхались, не дряпались, не кусались, не галасували й не смітили. Ви не повірите, але усе було саме так.

І ось на порожній сцені, прибраній найкращими лісовими квітами з’явився молодий Вовчик, стрункий і спортивний. Стало ще тихіше.

Вовчик відкашлявся і почав урочисту промову. Від його гучного голосу дехто затремтів, хоча боятись не було чого.

– Ми, – сказав Вовчик, – живемо у складні часи. Люди наступають на звірів, сокири усе ближче підкрадаються до наших дерев, асфальтові дороги оточили наш ліс. У ньому все частіше спалахують багаття, які можуть знищити наш спільний дім. То ж ми повинні бути пильними й обережними…

Вовчик перевів дух і випалив:

– …і дикими! Так, дикими, бо тільки дикий звір пильний і обережний. Подивіться, який наш ліс гарний, який наш ліс чудовий! Настав час замислитись над тим, що ми можемо зробити для нього…

Чудова була промова. Не завадило б і людям до неї прислухатись. Звірі можуть отруїтися тим, що принесуть до лісу люди. Звірі бояться вогню. І не можуть втекти від світла фар автомобіля. Слухаючи цю промову, лісові мешканці ще більше злякались. Дехто з них взагалі не думав про те, що ліс може зникнути. А Вовчик все говорив і говорив, що йому наболіло на серці. Він був ще такий недосвідчений і романтичний. Насправді, звірі не можуть нічого вдіяти. Це люди їх захищають, і вони у своєму маленькому заповіднику цілком від них залежать. Але ж є на світі місця, де звірі справді дикі і де вони господарі.

– Сильні звірі захистять слабших! – пообіцяв Вовчик і це викликало в більших звірів захват, а в менших – тремтіння.

Ворона, яка все це чула, завовтузилась на гілляці, однак промовчала. Ще не було такого на світі, щоб сильні захищали слабших. Кожен мусить сам себе захищати, щоб його не з’їли. Ворона довго прожила на світі, і не лише в лісі. Узимку, коли була молодша, зимувала у місті. І теж не бачила, щоб там сильні захищали слабих, хоча місто вважають культурнішим, ніж ліс. Але вона знала, що досить їй каркнути хоч слівце, з нею трапиться те, що з Сорокою. Тому й Ворону вважали мудрою.

Нарешті ця не вельми приємна для декого офіційна частина закінчилась, і Вовчик оголосив:

– А зараз ансамбль цвіркунів разом з оркестром під керуванням Шпачка виконає святкову симфонію. Після цього – конкурс на кращу завісу для нашого театру.

І полилась музика. Яка то була музика!

Навдивовижу злагоджено грали на скрипках цвіркуни. А пташиний оркестр гармонійно зливався з ансамблем в одну прекрасну мелодію, ніжну й сумовиту, мов осінь. Симфонія якраз і була про осінь, про те, як летять невідомо куди павуки на сріблястих павутинках, як порожньо стає в лісі, і замість птахів співає, падаючи, листя.

Та раптом промчав прудкий вітерець – і щедро сипнули жолудями дуби, і захиталась калина, скликаючи всіх пташат на червоні ягоди, дзвінко залускали білочки смачними горішками, і, як з води, повитикались гриби…Весело задзюрчав потік, підхоплюючи на льоту листки…Але він дзвенів усе тихіше й тихіше…

Музика скінчилась, тільки один цвіркун продовжував грати на скрипочці, забувши про все на світі.

Після такого зворушливого концерту почався огляд поданих на конкурс завіс. Першою показали завісу борсука Джуми. У лисів і вовків аж слина потекла. Однак, настали інші часи. Принаймні, так оголосив молодий Вовчик, новий голова лісової громади.

Другою показали завісу щурика Альцеста. Той не мав сумнівів щодо успіху. Численні родичі почали захоплено пищати. Зрештою, не їхня вина, що світ вони бачать сірим і чорним. Але не всі його таким бачать. І завіса для лісового театру мала сподобатися усім.

Та ось настав найвирішальніший момент у житті художника Мацька. Коли спустили його завісу, він зіщулився і заплющив очі.

На мить усі замовкли, втупившись очима в полотнище. Щоб намалювати таку велику картину, лис дозволив собі поцупити в селі простирадло, яке сушилося надворі. Мистецтво, як то кажуть, потребує жертв. Із курокрада Мацько став простирадлокрадом. Але воно було того варте! Звичайно, ви вгадали, що лис намалював свою сонячну галявину, єдину в світі, про яку мріяв довгими зимовими вечорами, яку безперестанку згадував у розмовах з Лялечкою, на якій у хвилини розпачу вирішив стати зеленим кущиком.

…Над галявиною щойно зійшло сонце, і краплини роси ще блищали на скромних лісових квітах. Стара груша радісно підставляла листя під золоте проміння. А небо, таке, яке буває лише влітку, сяяло ніжними барвами, а легкі хмарки летіли кудись в незбагненну далечину…

– Хто? Хто? – почувся захоплений шепіт.

Лісові мешканці ніби вперше угледіли галявину, повз яку часто пробігали, заклопотані справами. Їхній ліс справді прекрасний! Невже в ньому, крім грибів, ягід, горіхів і зручних нір є ще така чарівна галявина, на якій можна просто так сидіти, тішитись життям і ні про що не думати? Одна річ, коли в цьому переконує Вовчик, а інша – переконатись на власні очі.

– Хто намалював, хто? – голосно загукали усі, крім, звичайно, Джуми і Альцеста.

Лис був водночас приголомшений і гордий.

– Вставай! – штовхнула його під бік сестричка Мінка, безпомильно знайшовши його у натовпі. – Покажись, який ти у нас художник! Хай бачать усі, що ти належиш до славного лисячого роду!

І лис змушений був встати й підійти до свого творіння. А звірі кричали:

– Ось він! Ось він! Мацько! Слава йому! Слава!

А лис стояв на підвищенні, скромно опустивши очі, найчарівніший і найвродливіший лис у цілому світі.

– Слава найкращому художнику лісу! – почув він голос Грицька. І втішився, бо їжак ніколи не брехав.

– Слава! Слава! – кричали павуки, олені, зайці, сойки, білочки цвіркуни…

З юрби вийшла гарненька лисичка і повісила на шию переможцю вінок з соснового гілля. Від хвилювання лис затремтів. Серце закалатало, такою прекрасною видалась йому ця юна особа.

– Хто ти? Як тебе звати? – шепнув Мацько, але серед гамору лисичка не почула його. Лис провів її захопленим поглядом.

– Слава! Слава!

Не знати, скільки би тривав цей тріумф, якби не з’явився Вовчик. Він привітав переможця і оголосив, що зараз почнеться театральна вистава.

Мацько з вінком на шиї повернувся на своє місце. Лисяча родина, яка дотепер тільки картала та повчала, засипала його вітаннями. І він уже не пручався. Слава і загадкова юна красуня затуманили йому голову. Він не міг зосередитись на виставі, котра, безперечно, була дуже цікавою і повчальною. У ній розповідалось про браконьєра, якого обдурювали звірі, доки кінець кінцем не вигнали з лісу. Вовчик грав хитрого сміливого вовка. А Заєць – браконьєра. Правда, браконьєр вийшов з нього не дуже зухвалий і викликав навіть співчуття. Коли Вовчик закричав: «Подайте мені цього браконьєра! Я його зараз з’їм!», бідолаху ледве випхали на сцену і той забув усі слова. За допомогою підказок Заєць поклявся перед усією чесною громадою більше не потикатись до лісу з рушницею, і дременув зі сцени. Цієї ночі його ніхто не бачив і всі оплески дістались Вовчикові.

Але й на цьому не закінчилось свято. Після вистави розпочались різні змагання: серед білок – пошуки захованих горіхів, серед кабанчиків – перетягування канатів, і ще стільки всього, що не перелічиш.

А саме Свято завершилось карнавалом. Усі, хто мав бажання, повдягали маски й костюми, і Мацько марно шукав серед тигрів, скорпіонів, мавп, лісників і туристів красуню лисичку. Ніхто нікого не впізнавав, і було дуже весело. Тільки лис не подбав про костюм і був просто лисом. Але всім здавалось, що це хтось переодягнувся на лиса. Отака була шалена ніч.

Врешті Мацько кинув свої пошуки і сів віддалік. Він ніяк не міг повірити у власне щастя: його визнали найкращим художником. І як то буває, він не мав з ким поділитись радістю. Тому все це більше нагадувало сон, ніж дійсність.