Текст книги "Лялечка і Мацько"
Автор книги: Галина Пагутяк
Жанр:
Детские приключения
сообщить о нарушении
Текущая страница: 3 (всего у книги 5 страниц)
Розділ восьмий,
в якому Лялечці слід було промовчати,
але якщо це йому не вдалося,
то хай уже лис вибачить
– Бабо, бабо! Лис! Я лиса бачив! – влетів Лялечка до хати і ледь не впав, перечепившись об поріг. – Бабо, лис, я бачив!
Бабця саме чистила картоплю і від несподіванки впустила ножа:
– Який лис?
– Дуже гарний! Такий гарний, такий!… – Лялечка аж захлинався. – Бабо, ходімо. Може, він ще в малині!
Бабця підхопилась і пішла за онуком надвір.
– Де ж твій лис?
– Там!
Лялечка прикипів очима до кущів. Йому здалося, що там знову зашаруділо.
Дід теж виглянув:
– Що за лис?
– Діду! – залебедів Лялечка. – Злови мені того лиса! Діду!
– А, це той лис, що курей краде! – здогадався дід.
– Ой-йо-йой! – зойкнула бабця і побігла до стайні.
– Та він не курей крав, діду! – тупнув ногою Лялечка. – Він фарбу вкрав!
– Що ти мелеш? Яку фарбу?
– Взяв у зуби відерце і поніс. Він, певно, хотів перефарбуватись. Ой, діду!
Дід спересердя плюнув:
– Вигадуєш, сам не знаєш що!
Надійшла захекана бабця:
– Слава богу, не встиг вкрасти ні одної! Скільки тобі казала, пса завести!
– Бабо, не треба пса! То фарбований лис!
– Господи! – перелякалась бабця і притулила руку до чола онука. – Та в тебе, дитино, гарячка!
Лялечка вирвався:
– Бабо, він вкрав фарбу, щоб перемалюватись!
Дід стис кулаки і грізно мовив:
– Ану признайся, що ти розлив фарбу і сховав, щоб дідо не видів!
– Неправда! То лис!
– Не муч дитину! Малий заслаб, – розгнівалась бабця. – Ходи, Олежку, до хати! Той лис більше не прийде. Дідо купить рушницю і його вб’є!
– Не треба вбивати! – заголосив хлопчик. – Хай приходить! Бабо, скажи, щоб дідо не купував рушниці!
– Добре, добре… На другий раз не кричи, а тихенько поклич діда і він його зловить. Ходімо, я тобі чаю гарячого дам.
Бабця взяла Лялечку на руки й понесла до хати.
– Бабо, а Славко казав, що він лиса припильнує і вб’є з рогатки1 То, певно, не той лис. Мій лис хіба фарбу вкрав. Він хоче царем усіх звірів стати.
– Забиваєш дитині голову байками! – бурчав дід, йдучи позаду.
– А ти би спав менше і дитину пильнував!
– Бабо!
– Що, моє золото?
– А як лис перемалюється на зелено, то я його не побачу?
– Побачиш, побачиш… Боже мій, чого ти чекаєш? Клич сусідку, хай вроки зніме. Він тепер цілу ніч спати не буде…
Залишившись сам у темній кімнаті, Лялечка прошепотів:
– Узяв відерце в зуби і поніс.
Він ніяк не міг зрозуміти, навіщо такому гарному лисові малювати себе фарбою для паркану.
Розділ дев’ятий,
у якому здогади Лялечки підтверджуються
незаперечними фактами
Лис Мацько, безумовно, був найчарівнішим з лисів, які коли-небудь мешкали в цьому лісі. Тому ніхто досі не знає, чому йому забаглося викачатись у смердючій олійній фарбі. Злі язики подейкували, нібито лис вирішив ухилитися від сплати чималенького штрафу. І що, мовляв, узимку він пофарбується на біло, щоб стати непомітним на снігу, і тільки восени, коли всі дерева пожовтіють, буде схожий мастю на звичайного лиса.
Бідолашний Мацько! Його, найхоробрішого в світі лиса, звинуватили у боягузтві. Того, хто відважно кидався у сільські курники, хто, врешті, почав малювати, а це вимагає ще більшої відваги і сили духу!
Що ж, і таке буває. Опускаються руки (лапи), серце переповнене розчаруванням. Навіть жити не хочеться, такий світ похмурий і сірий. Однак, щось не віриться, аби так було завжди. Сонячний день, звісно, минає швидше, ніж дощовий. І коли лис каже під хлюпання дощу «Сонце все-таки зійде», будьте певні, що так воно і буде. І жаби, передчуваючи ясну днину, увечері співатимуть на болоті радісних пісень.
…Мацько підійшов до води і, здмухнувши комарів, що роїлися над озерцем, напився. Вода була холодна, як лід. І хоч риби в ній було сила-силенна, лис не мав такого знаряддя, як дід.
Лис відпровадив діда аж на узлісся. Скрадався так тихо, що жодна гілочка не хруснула під лапами. Лісник, навпаки, з усіх сил тупав ногами в кирзових чоботях, аж зайці повтікали на другий кінець лісу, тремтячи з переляку як осикові листки.
На узліссі стояла хатинка, а біля неї – копичка сіна. Тим сіном лісник підгодовував узимку лісових мешканців, коли снігу випадало забагато. Лісник увійшов до хатинки і невдовзі з комина піднявся сивий струмочок диму. До запаху диму домішався запах риби і ще якоїсь трави.
Невдовзі дід вийшов за хатини, тримаючи в руках горщик, закутаний білою шматиною. Знову запахло рибою, аж лисові засвербіло в носі. Дід пошкутильгав стежкою до села. У нього була своя стежка, а в лиса – своя, і обидві стежки зустрічались на містку через річку. Проте лис з дідом ніде не сходились, крім лісу. Й обидва були з цього задоволені.
Та сьогодні Мацько відчував дивне бажання. Отак би йти і йти за дідом, вдихаючи запах риби, кирзових чобіт і тютюну, слухаючи лагідний голос старого.
Лис почув гудіння, що весь час наростало, ніби сунула ціла хмара джмелів. Він метнувся під шипшиновий кущ, з якого осипався пахучий цвіт і припав до землі. Літак пролетів над ним низько-низько.
– Чого б то я швендяв тут і чужі сіті рвав! – проскрипів чийсь голос. Та хто, крім Павука ще сіті розставляє?
– Йой, вуйку, не гнівайтеся! – лагідно озвався лис. – Так гуділо, що я мало не оглух.
– Літак?
– Літак, все одно страшно. Ще впаде…
– Хе-хе-хе! – засміявся Павук. – Та се рідко буває. За моєї пам’яті такого не траплялось. Слухай, тобі нічим не пахне?
– Рибою, – признався лис. – І димом.
– Та я не про те! Літак нічим не побризкав?
Лис принюхався.
– Ні. А ви що, вуйку, нюху не маєте?
– Мав колись та пропав. Добре, що сам залишився живий!
– Та що ви кажете?!
Лису дуже кортіло з кимось побалакати. Павука він трохи побоювався. Той мав добіса очей, і перед ним нічого не можна було втаїти. Ще й був призвичаєний вішати співрозмовнику липку павутину на вуха і хвіст.
– Гербіциди кляті, бодай їм добра не було, з літака сиплять нам на погибель. Нащо їм ті гербіциди, не знаєш?
– Ні, вуйку.
– Я теж не знаю, на яку звірину їх сиплють. Як нанюхався, то вже нічого не внюхаю. Раніше мушка була як мушка, а тепер, котру не вловлю, гербіцидом відгонить. Тьху! Якби те знав, то павуком не з’являвся б на світ! – зітхнув Павук, снуючи туди-сюди.
– Ой, вуйку, я так само волів би не бути лисом!
– А ким же тоді?
– Ким завгодно. Може, людиною, а може кущиком зеленим, таким, як оце ми під ним сидимо. Нікому до нього нема діла: росте собі, цвіте…
– Як то нема нікому? А мені? – образився Павук. – Це, можна сказати, моя батьківщина.
«Ну, якби я був кущиком, то жоден павук не посмів би мене своїми сітями обсновувати!» – подумав лис, дивлячись, як Павук нахабно плете сіть довкола його хвоста, чіпляючи до навислої гіллячки.
– А добре було б, якби я людиною був? Усі б мене боялись…
– Ти що, здурів? Ті люди більше нас бояться, ніж ми їх!
– Як це, вуйку?
– Парканами, стінами від нас відгородились, рушниці позаводили, гербіциди сиплять. Усе тікають, тікають від нас. Бігають, мов навіжені. Я чого до лісу втік? Спокій. Ніхто мій кущ мітлою не вимітає, не миє, не вишкрібає. Сидиш собі, снуєш павутину, їси…Нікуди не треба поспішати. Усе, що треба, само до тебе приповзає і прилітає.
– О-ох! – зітхнув лис.
– Що таке?
– Я би вік отак сидів на сонячній галявині!
– Ну, це вже як кому. Мені більше в затінку подобається.
– Мабуть, краще бути кущиком, – вирішив лис.
– То ставай!
– Як ставай?
– Як хочеш, ставай. Кажи всім, що ти кущ. Диви, й повірять…
– Не повірять! Як не повірили, що я художник, то не повірять і в куща.
– Е-е, помиляєшся! Художник не кожному вгодить, а під кущиком кожен прихисток знайде.
– Які ви, вуйку, мудрі! – захоплено мовив лис. – Мені б ваш розум…
– То ставай павуком. Мух і на тебе вистачить. Якби не мотався так, то, може, й порозумнішав…
– Правда ваша. Але мені краще кущиком. Я би вже з місця не зрушився, тільки б щось їсти роздобув.
– Е ні, як вже кущ, то з місця не руш! – заперечив Павук. – Слухай, у тебе ж листя не по сезону!
– Яке листя? – не второпав Мацько.
– Шерсть, себто. Вона в тебе по-осінньому жовта.
– Руда.
– Один дідько, руде чи жовте. Лис не може бути зеленим, а для кущика влітку – зелена барва в сам раз. Ти б перемалювався, чи що…
– Я перемалююся. Мені що! Я ж все-таки художник. Вже так себе розмалюю, що стану найсправжнісіньким кущем у лісі! – закричав лис, аж павутина порвалась.
– Ой, вуйку, вибачте!
– Нічого, нічого…Я так за звичкою. Я вже поснідав і пообідав. Бувай здоров, кущику!
– Бувайте, вуйку. Дякую! – шанобливо попрощався лис і, забувши, що він відтепер кущ, жваво вистрибнув на стежку.
Розділ десятий,
в якому розпочинається полювання на лиса
Сонце вже помаленьку заходило, кидаючи останні щедрі промені на верхівки вишень. Лялечка нікому не признавався, що чекає на лиса. Сидів у садку на стільчику і був переконаний, що лис, коли перемалюється, обов’язково прийде показатись. Дід і досі шукає відерце з фарбою. Лис, напевно, принесе й відерце. Ой, швидше б!
Коли він розповів Славкові про лиса, той спочатку теж не повірив. Сказав: «Не бреши!» А в самого аж очі загорілись. Потім Славко сказав: «Якби знав, то дав би тобі рогатку!» Хитрий який! Лис би втік і більше не прийшов.
– Малий!
Лялечка підняв голову.
– Хочеш на ровері покататись?
То був Роман, Славків старший брат. Він ходив уже до сьомого класу.
– Ага, хочу.
– Сідай! Я нині добрий.
– А де Славко?
– Вдома. Так дістав від баби, що сісти не може. Цікаво, нащо він усі шнури, що баба лахи вішала, повідтинав?
– Я нічого не знаю! – здивувався Лялечка і подумав:
«Диви, який хитрий! Без мене хоче лиса зловити». Й у нього вирвалося:
– Та не зловить він його!
– Кого?
– Лиса.
– О, – засміявся Роман, – а кажеш, що нічого не знаєш! Ну, то куди поїдемо?
– До лісу.
– До лісу вже пізно! А от до річки, прошу дуже!
Він посадовив Лялечку на раму велосипеда, і, міцно тримаючись за кермо, обоє помчали вулицею. Вітер геть розкуйовдив кучері Лялечки. Хлопець майже нічого не бачив. Коли колеса наскакували на камінь, серце у нього завмирало. Лялечку ніхто ніколи не катав на велосипеді. У них вдома не було і мама не вміла їздити. Тато, напевно, уміє їздити. Але він поїхав далеко-далеко. Мама раз на місяць брала від нього гроші на пошті. То були не просто гроші, а аліменти. Мама гнівалася, що їх мало, однак для хлопця ті аліменти були цілим багатством.
Вони під’їхали до самої річки й зупинились коло містка. Роман зсадив Лялечку на землю, і той перевів подих. Як тут було гарно! Прозора вода дзюрчала між камінцями, і де-не-де мигтіли малюсінькі рибки. Лялечка спробував, чи вода тепла.
– Гей, не лізь до води! Намокнеш, хто буде за тебе відповідати? – закричав Роман.
Лялечка слухняно відсмикнув руку. Коли він обернувся, то побачив, як Роман, присівши навпочіпки, курить цигарку, раз у раз позираючи, аби хтось не надійшов.
– Ти теж дивися, аби когось чорти не наднесли…
Лялечка захоплено дивився, як у того з рота і носа виходить дим.
– А ти вухами вмієш дим випускати? – спитав він.
– Що, я клоун? – образився Роман. – Ану розказуй, що ви за лиса збираєтесь ловити!
Лялечка мовчав.
– Не бійся, нікому не скажу! Щось таке Славко молов, ніби лис у вас відро з фарбою вкрав. Цирк на дроті! Може, лис тобі сказав, нащо йому відро?
– Ні, – буркнув Лялечка сердито, – мені він нічого не казав.
Роман реготав, може, з хвилину, а потім очі в нього стали страшними й круглими:
– Я тебе навчу, як на лиса полювати. Значить, так, береш мішок і сокиру, і йдеш до лісу. Знаходиш лисячу нору, розкладаєш вогонь, щоб дим тягнуло в нору…
Роман випустив з рота цілу хмару диму й закашлявся. Лялечка хотів затулити вуха, аби не чути страшних слів, але знав, що це не сподобається Романові.
– Так от… Як лис не буде мати чим дихати, то мусить вилізти з нори. От він вискакує з нори, а ти наставляєш мішок, і як він туди вскочить, сокирою по голові – цюк!
Лялечка опустив очі, а потім випалив:
– А як лиса в норі не буде?
Хвилину Роман думав, а потім загасив цигарку й засміявся:
– Не бійся, не вб’ю твого лиса! Я пожартував. Поїхали назад! Тільки не скажи, що я курив, бо будеш бідний, небоже!
– Угу.
Лялечка не хотів йти спати. Він ще сподівався, що лис з’явиться сьогодні. Вже майже стемніло, а він і далі вибігав надвір, вслухаючись, як вітер шелестить вишневим листям.
– Ти підеш спати чи ні?! – розсердився дідо. Він у цей час завжди дивився телевізор, а Лялечка своїм рипанням заважав йому зосередитись на останніх новинах. Баба розмовляла з сусідкою і не мала часу вкласти онука спати.
Хлопець сховався у кімнаті, не засвічуючи світла.
– Лисе, лисе! – тихенько покликав він. – Киць-киць?
Як же кличуть лисів? Котів кличуть «киць-киць», псів – «цу-цу-цу», курей – «тю-тю-тю».
– Лисе, лисе! – кружляв Лялечка посеред кімнати.
У кутку щось важко зітхнуло, аж задеренчали шибки.
– А то що таке? – сплеснула руками бабця, увійшовши до кімнати і засвітивши світло.
На підлозі яскраво вирізнялось кілька зелених слідів.
– Хто люди пса привів?! Хто пса привів, я питаю?!
Зазирнув дід і теж закричав:
– Ви тут усі подуріли! Який то пес, як то кіт! Дайте мені нарешті відпочити!
– То лис, – тихенько сказав Лялечка, і він єдиний мав рацію.
Розділ одинадцятий,
про те, як погано бути лисим лисом,
а ще гірше – фарбованим
Справді, то був лис. Але який нещасний! Усі вже спали, тільки Лялечка не спав. Місяць світив такий круглий, великий, що було видно як удень.
Лис сидів на кріслі, на простеленій газеті, звісивши свого жахливого хвоста, геть злиплого від фарби, і тихим смутним голосом розповідав:
– Сьогодні я помітив, що шерсть почала вилазити, і так перелякався. Я не хочу бути лисим лисом!
Лялечка пирснув, надто вже смішно звучало «лисий лис». Мацько образився:
– І тобі смішно? Інші теж сміялися. Тільки їжак Грицько сказав, що я найсправжнісінький кущ, тільки смерджу фарбою. Думаєш, хоч одна пташка на мене сіла? Нічого подібного. На пеньки сідали, а від мене тікали, як від опудала. А свербить як!
Лис щосили чухав себе лапою. Лялечці ще більше стало його шкода.
– Якби я знав, що то погана фарба, то сказав би тобі.
– Якби ти знав! – обурився лис. – Люди все повинні знати! Понавигадували різної гидоти. Що буде, як я весь облізу? А, може, помру?
– Ой, не вмирай, лисе, я тебе прошу! – заламав Лялечка руки. – Давай викличемо лікаря!
– Ото придумав! Свят-свят! Ні, малий, у нас, звірів, один лік: травичку яку з’їсти і в норі відлежатися. Але яка травичка від цієї клятої фарби, невідомо. Нюх у мене пропав, смак теж. Воно б, може, кущикові не треба їсти, але кущ з мене нікудишній. Скажи правду?
– Та… так… – розвів руками хлопець.
– Їсти в тебе чогось не знайдеться? – наважився спитати Мацько. – Я, крім малини, нічого в роті сьогодні не мав.
– Зараз пошукаю. А що би ти їв?
– Що-небудь.
– Почекай.
Лялечка зліз із ліжка й тихенько прокрався до дверей. Найважче було відчинити їх так, щоб не дуже рипіли. У другій кімнаті спали дід з бабою. Дід так хропів, аж дзеленьчали шибки. Холонучи від страху, Лялечка перебіг кімнату й опинився в коридорі. Там було темно і він ледь не впав у відро з водою. Зате в кухні світив місяць. Хлопець взяв кусень хліба, горня з маслом і прихопив огірок.
Лялечку трохи здивувало, що лис спочатку з’їв масло, потім хліб, і зміг подужати лише половину огірка.
– Хороший ти, як тебе там звати?
– Олег.
– Хороший ти, кажу, Олег. Поїв, аж на душі полегшало.
– А тебе, лисе, як звати? Лис?
– Мацьком мене звати.
Лис позіхнув, а за ним і Лялечка.
– Ти не знаєш. Чому це, як поїси, зразу на сон хилить і страх пропадає?
– Не знаю, лисику. Розкажи щось про себе?
– Потім. То нічого, як я у вас в стайні на горищі переночую. Надворі вітер, ліньки пертися до лісу.
– Як ти туди вилізеш?
– Через віконце і по драбині, звичайно. Думаєш, лиси не вміють по драбині лазити? Лиси все вміють! Ну, то як?
– Ой, лисику, залишайся в нас назовсім!
– Ну, що ти! Передрімаю і піду на світанку. Добре, що в тебе пса нема. А ти подумай, чим оту кляту фарбу вивести…
– Я діда спитаю.
– Спитай. Тільки про мене ні-ні!
– Ні-ні!
– Знаєш, коли на душі кепсько стане, так кепсько, хоч скавули, я собі скажу: «Сонце все-таки зійде!» І одразу краще стає.
– «Сонце все-таки зійде!» – повторив хлопець.
– Ну, бувай!
– Бувай, лисику! Приходь!
Лис стрибнув у вікно і зник. Лялечка хотів подивитись йому вслід, але голова його сама по собі впала на подушку, й він міцно заснув.
А Мацько, зарившись у солому, довго вслухався у незвичні для нього звуки, і очі його лагідно блищали в нічній темряві.
Розділ дванадцятий,
де Мацько знайомиться з котом,
і поволі перетворюється знову на лиса
Прокинувшись, лис з жахом усвідомив, що проспав і, таким чином, опинився у пастці. Спочатку защебетали пташки. Лисові спросоння здалось, що він у себе в лісі. Потім закукурікав півень, і це нагадало Мацьку, що він винен Вовку тридцять курей. «Щоб ото курям лісі робити?» – здивувався він. Та тут закувікала свиня… Мацько розплющив очі. Леле! Він на горищі. Зовсім близько він почув людський голос: «Тю-тю-тю!» І увесь затрясся. Оце так пригода! Варто комусь піднятися по драбині – і йому кінець. Ціле село збіжиться з рушницями. Лис гарячково зарився у солому і раптом відчув, що його лапи торкнулося щось волохате і тепле. Він смикнувся, а те волохате замуркотіло й притулилося до лиса. Мацько знову відсунувся, і волохата істота чхнула й стала продиратися крізь солому.
Лис побачив круглі величезні очі, що здивовано витріщилися на нього. Істота з такими очиськами не могла бути малою.
– Няв! – сказало волохате й висунуло голову, що виявилася зовсім невеликою. Аж тепер Мацько здогадався, хто перед ним.
– Няв! – сказало кошеня. – Я думав, що то кожух. Де ти так вимазався?
– Мовчи! – затремтів лис. – Не видавай мене! Хлопчик обіцяв спитати діда, як позбутися фарби. Я на нього чекаю…
– Хлопчик? – пирхнуло кошеня. – Ну-ну…Я б на нього надто не покладався, на того жахливого малого.
– Справді? Але ж він обіцяв… – і лис витяг з соломи свого важкого, обліпленого фарбою, хвоста.
– Ого! Я теж якось заліз у фарбу.
– І що ти зробив?
– Та я трішечки. Вона потім сама злізла.
– А-а, – протягнув лис. – а я увесь заляпався.
– А ти хто такий? Я щось такого звіра не бачив. Ти часом не пес?
Очі в кошеняти спалахнули зеленим світлом, а хвіст став пухнастим, як у білки.
– Пес?! Боронь боже!
Лис знову затрясся.
– Якщо ти не пес, то можеш тут залишатись. Мені не шкода. Але хто ти тоді?
– Кущик. А до того був лисом.
– Кущик? – витріщилось кошеня. – Щось не схожий…
– Мені Павук казав, що досить переконати, що ти кущ, і всі повірять. Зрештою, я зелений, хіба не бачиш?
– Та бачу, але що з того. У господаря є зелений светр, але ж він не кущ.
– Господаря? О боже! Я пропав!
– Та не бійся, він любить поспати. Найстрашніший його внук, хлопець отой. Доки його не було, я жив спокійно. Спав на канапі, їв регулярно, бавився… А тепер через того малого мене женуть з хати. Бояться, щоб він від мене не заразився глистами чи ще чимось.
Кошеня ображено пирхнуло і почало вилизувати біленьку лапку.
– Ну, мені час снідати.
– А що ти будеш снідати? – спитав лис.
– Те, що завжди. Молоко і, може, винявчу шматок ковбаски.
Лис важко зітхнув.
– А миші тут на горищі є?
– Ти що, здурів? Які тут можуть бути миші? Я тут відпочиваю, і вони це знають. Та й рано мені ще мишей ловити. Ще напрацююся за нещасну миску молока й грудку вчорашньої картоплі!
Кошеня зграбно стрибнуло на край драбини й заглянуло вниз.
– Коли хочеш мишей, то їх тут повно. Ось бачу…Одна, друга…З десяток набереться. Лови, скільки душа забажає! Чао!
– Чао, – відповів лис, і кошеня зникло.
– Миші, – зітхнув він. – Якби їх сюди заманити?
День тільки-но почався. Небезпечний день, під дахом найбільшого і найбезжальнішого ворога лісових звірів. Як добре було у лісі! А тепер через ту кляту Сороку йому життя нема. Курей треба ловити. Усе, зловить він тих курей, і ноги його більше тут не буде. Нехай хлопець Олег приходить до лісу. Він йому все покаже. Скільки там цікавого! А на галявині, його сонячній галявині!
Лис тихенько заскімлив. Згадав усі свої погризені мишами картини, і ті видались йому такими гарними. Як жаль, що він не встиг намалювати своєї улюбленої галявини, не передав подиху вітерця, тремтливої роси на квітах і травах, мінливих барв хмаринок….Ризикував життям, ніби не можна було обійтись без курей. А тепер мусить сидіти на горищі, здригатися від кожного шелесту і чекати, доки люди зроблять на нього облаву!
І лис пробурмотів, зіщулившись в найдальшому кутку:
– Сонце все-таки зійде!
– Лисику! Лисику! – почувся знизу голос хлопчика. – Лисику, ти ще тут? Не бійся, то я!
Мацько обережно підповз до драбини.
– Я тут.
– Ой, лисику, як добре, що ти тут! Злізай до мене.
– Ти що?! Аби мене побачили?! Краще ти сюди лізь…
– Я не вмію. Мені не дозволяють лазити на горище.
– Що тут вміти! Ставай на драбину і допомагай собі передніми лапами.
– В мене руки, лисику, – захихотів малий.
– Хай будуть руки.
– Ой, лисику, який ти зелений! Слухай, дід витирав ту підлогу, де ти наслідив, аце…аце…Він так гарно пахне. Помажешся – фарба злізе.
– Давай сюди! – зрадів лис.
– Я боюся лізти! Ще впаду…
– Не впадеш, – нетерпляче закрутився Мацько. – Роби, що я кажу. Стань задніми лапами на нижній щабель. А передніми – на вищий. Передні лапи – то руки, не переплутай… Ось так. А тепер одну лапу постав вище, а потім другу. Тримайся передніми лапами. Ну, ще раз, і ще раз…Зовсім небагато лишилось. Молодець!
Коли вони сіли поруч, Мацько одразу приступив до справи:
– А тепер маж мене своїм аце-аце.
– Ацетоном! – згадав Лялечка.
– Ага.
Хлопчик відкоркував пляшечку.
– А не мало буде? – засумнівався лис.
– Я ще принесу.
– Давай маж.
Хлопчик полив на ганчірочку ацетону і взявся терти лисові спину. Ганчірка зразу позеленіла.
– О, диви, пускає!
– Три, прошу тебе!
– У мене вже руки зелені. А твоя шерсть чистою стає.
– Ой, пече! – зойкнув лис.
– Якби ацетону було багато, ти б у ньому скупався. У мене вже руки болять. Я перепочину трошки…
– Перепочинь, – змилувався лис.
– Лисику, мене нині дуже сварили за масло. Я сказав, що був голодний і з’їв.
– Правильно сказав! – похвалив його Мацько.
– Але ж я збрехав, лисику! То ти з’їв. Моя мама дуже не любить, коли я брешу.
– Справді, – задумався лис. – От біда! Я, наприклад, не знаю, як повинно бути. Коли правду кажуть, мені не вірять, а коли збрешу – усі вірять. От я Сороку…теє…загриз. Прикинувся мертвим, а вона повірила, і дзьобнула мене у ніс…Може, у вас, людей, не так…
– Так, лисику, так! – зізнався Лялечка. – Щоб я їв або спав удень, баба з дідом усього наобіцяють. Що до лісу підемо, на річку…Але, бачу, що нікуди вони зі мною не підуть.
– Не журися, – сказав лис. – Виростеш, будеш сам усюди ходити. І якби ти не збрехав, знаєш, що зі мною було б?
– Що? – здригнувся Лялечка, завмираючи від страху.
– Ну, розумієш, як це полюють на лисів…
– Не розказуй, лисику!
– Добре.
Вони трохи помовчали, а тоді Лялечка спитав:
– Лисику, а скільки тобі років?
– Маєш, на увазі, скільки зим? Бо я взимку народився. Либонь, чотири. Я вже дорослий.
– А я навесні народився. Мені п’ять років.
– П’ять весен, значить…
– Всі кажуть, що я малий. Чому, лисику?
– Звірі раніше дорослішають. Ти вже відпочив?
– Трошки.
І хлопчик знову заходився терти шерсть лиса ганчіркою.
– Дідо каже, що то я сховав відро з фарбою. А я ж правду сказав…
– Ой, пече!
– Потерпи, лисику, будь розумний! Коли я тебе вперше побачив, ти такий гарний був! Золотий! Я навіть хотів тебе намалювати, але не вийшло. Лисику, а ти справді вмієш малювати?
– Я ж казав…
– Намалюй мені себе, лисику! Я повезу картину до міста і повішу в себе у кімнаті.
– Я вже не малюю, – сумно зітхнув Мацько. – Через ті картини стільки лиха набрався, хай йому біс! Але для тебе колись намалюю картину.
– Чесне слово?
– Чесне.
– Лисику, ацетон вже кінчився. Я потім ще принесу. Ти посидь, почекай…
– А ти мишку мені одненьку не зловиш? – жалібно глянув на нього лис.
– Я не вмію. Ти що, їсти хочеш?
– Ага.
– То я тобі принесу щось поїсти.
Провалюючись у соломі, Лялечка побрів до драбини. Глянувши вниз, він вигукнув:
– Ой, не злізу!
– Та це зовсім легко. Не дивися вниз і намацуй задніми лапами щаблі.
– Боюся!
– А ти уяви, що коли не злізеш, то ніхто тебе не зніме.
– А баба?
– А ти уяви, що баба пішла ловити рибу!
– Ха-ха! А дідо?
– А ти уяви, що дідо поїхав на море!
– То, що я зовсім-зовсім сам? – перелякався Лялечка.
– Ага.
– А ти?
– А ти уяви, що я зараз у лісі, лежу на своїй сонячній галявині!
Нічого було робити Лялечці, й він помаленьку зліз сам. І радо заплескав у долоні:
– Ура, лисику, я вже умію лазити по драбині!
– Тихше, тихше, – зупинив його Мацько. – Ти пам’ятаєш, що про мене нікому ні-ні?
– Ні-ні!..
