Текст книги "Лялечка і Мацько"

Автор книги: Галина Пагутяк

сообщить о нарушении

Текущая страница: 2 (всего у книги 5 страниц)

Розділ п’ятий,

у якому на бідолашного лиса

готується страшна зброя,

але, незважаючи на це,

той з’являється перед Лялечкою у повній красі

Мама привозила Лялечку кілька разів на село, однак тоді він був ще надто малий, щоб знайти собі приятелів. Ні в місті, ні в селі його нікуди не відпускали самого. У місті воно й зрозуміло: там можна заблукати, чи під машину потрапити, але чого боятись у селі?

Бабця пообіцяла, що піде з ним на річку, коли він усе з’їсть за обідом і поспить. Він не одразу погодився на такі умови, але бабці вдалося його переконати. Хлопець крутився-вертівся, проте не міг заснути. Від його крутіння у бабці розболілася голова, і вона покликала діда.

Той задрімав було у холодку і прийшов з розкуйовдженою головою, в одних трусах. Лялечка заліз під ковдру і завмер. Дід був дуже смішний у своїх величезних чорних трусах, і хлопець занявкав.

– Я тобі понявкаю! – сердито сказав дід. – Сиди тихо, бо, як ще раз прийду, то будеш, чоловіче, бідний!

– Та-ра-ба-ра! – огризнувся Лялечка.

Дід уже звик до цього і пішов досипати. Він вважав, що людина може зрозуміти все за один раз, якщо вона розумна.

Лялечка й справді все зрозумів і притих. В шибку відчиненого вікна билась муха, зрідка кудкудакала курка чи цвірінькав горобець.

Хлопець не помітив, як заснув, і йому приснилось море. Велике-велике. Він йде з мамою берегом, і йому дуже хочеться пити, але ніде немає води. Морська вода солона і пити її не можна. Лялечка ніколи не куштував морської води і хоче її спробувати. А мама не дає йому зачерпнути. Він виривається і ніяк не може вирватись. Море дуже шумить.

Лялечка прокинувся. Вода й справді шуміла, тільки її не було видно через заслонене вікно. Падав дощ, а це означало, що на річку вони не підуть. Доведеться сидіти в хаті. Але дощ перестав, і надвір його врешті пустили.

Лялечка стрибав через калюжі, а потім побіг до Славка. Той сидів на колоді за хатою і стругав гілку великим ножем.

– Що ти робиш? – спитав Лялечка, сідаючи коло нього. Славко йому дуже подобався. Він був такий розумний. І нічого не боявся!

– Що, що! Рогатку роблю, не видиш?

Лялечка вже знав, чим до нього піддобритись і підсунув йому цукерок.

Славко проковтнув цукерок, облизав липкі пальці й знову взявся за роботу.

– Мене баба била, – він задер холошу і показав на литці пухирці від кропиви. – Як виросту, я їй покажу…

І Славко сказав дуже погане слово. Лялечка ніяк не міг звикнути до цього слова і щоразу заплющував очі з переляку.

– Знаєш, нащо мені рогатка?

– Нащо? – спитав Лялечка.

– На лиса! Я стрельну в нього, то буде знати!

– На котрого лиса?

– На того, що кури краде. Тато видів удосвіта, як лис крутився коло стайні.

– А-а, кивнув Лялечка. – А ти його бачив!

– Ще ні, але я його припильную, а то він усі кури нам покраде… – і Славко знову сказав погане слово.

– А де він живе?

– Та в лісі, там, – і показав рукою. – Звідси не видно. Ходи, я тобі покажу.

Хлопці побігли за хату, а звідти вузенькою стежкою поміж черешнями на горб. З горба було видно як на долоні городи, за ними річку, поле, і далеко-далеко ліс, не зелений, а якийсь синій.

– Він звідти приходить, видиш?

– Виджу, – відказав Лялечка.

Вони посідали на траву і Славко взявся знову за роботу. Лялечці дуже хотіло попробувати стругати, і він заздрісними очима дивився, як Славко вправно орудує ножем. Вдома йому не дозволяли навіть підійти до ножа і сірників.

– Олежку, Олежку!

Славко озирнувся і пригнув голову:

– Твій дідо. Тікаймо!

Він швиденько скотився з горба в кущі. Лялечка не встиг зметикувати й обернувся, але Славко засичав знизу:

– Дурню, я кому сказав!

Лялечка теж покотився по мокрій вниз. Славко захіхікав:

– Диви, як шукає!…

Дід стояв на горбі, роззираючись довкола. Він був зовсім близько. Лялечка злякався і сказав:

– Може, вийдем?

Славко затулив йому рота долонею, але вже було пізно. Дід помаленьку спустився униз, розсунув кущі й запитав грізно Лялечку:

– Ти що тут робиш? Ходи додому!

Він взяв його за руку і потягнув за собою. Лялечка жалібно озирнувся на Славка, і той пригрозив йому кулаком.

Лялечка натомість показав Славкові язика.

Удома Лялечці сказали сидіти й нікуди не йти. Бабця кудись пішла, і залишила онука на діда. Той дав йому поламану запальничку, а сам пішов фарбувати паркан. Лялечка побіг за ним і, роззявивши рота, дивився, як дідо вмочав пензлик у маленьке відерце з зеленою фарбою і водив по штахеті. Фарба не хотіла триматись і весь час стікала з потрісканої деревини.

Дідо спересердя плюнув:

– Оліфи дав забагато!

Лялечка теж плюнув і вимовив погане слово.

– Ти що сказав?! – дідо обернувся й обурено глянув на онука. – Ану, ходи сюди!

Лялечка закліпав очима і втік.

– Чекай, чекай, ще раз таке скажеш – відлуплю на чім світ стоїть!

Хлопець сховався за хатою. Не знати, що було б, якби діда не покликав сусід. А потім прийшла бабця, й Лялечка, винувато ховаючи очі, поплівся за нею.

– Ба, а коли мама приїде?

– Скоро. Скучив за нею? – бабця поцілувала Лялечку і погладила його по голівці.

Того дня дідо так і не пофарбував паркана. Та й незабаром почало смеркати. Дід дивився новини по телевізору, а Лялечка сидів під хатою на маленькому стільчику й розглядав стару книжку з малюнками. Це йому швидко набридло, і він хотів було піти до хати, коли раптом почув шарудіння в кущах малини. Лялечка повернув голову, і очі його зустрілись з великими очима лиса. Живий лис був достоту такий, як на малюнках, хіба що більший. Рудий, аж червоний, з гострими вушками і темними лапками.

Так вони дивились один на одного добру хвилину. Лялечка боявся поворухнутись. Нарешті лис збагнув, що йому нічого не загрожує, і, здавалось, підморгнув Лялечці, тоді потягнувся до відерця з зеленою фарбою, взяв зубами дужку, підняв, і, задкуючи, поліз у кущі.

Листя затремтіло, і лиса мов не було…

Розділ шостий,

з трагічним завершенням

Чи варто описувати сумне пробудження художника, який виявив, що плоди його натхненної праці втрачені назавжди, бо щезли без сліду? Світ побляк, очі, які перед тим сяяли завзяттям, погасли, наче світлячки перед ранням, руки(лапи) безсило опустились, серце охопив відчай… Зневіра, ось що губить справжній талант.

Ось таке трапилось з нашим лисом. І таке траплялось і, на жаль, ще не раз буде траплятись з іншими художниками, поетами, музикантами. Бо звичайним людям видається, що вони займаються дурницями, і що краще виготовляти якісь потрібніші речі, наприклад, каструлі чи телевізори. Вони завше згодяться в господарстві. А без книжок і без картин цілком можна обійтися.

Щоправда, Мацько подумав спочатку, що картини просто вкрали. Це не так уже й страшно, бо означає, що вони комусь сподобалися. Головне для кожного художника – щоб його картини сподобалися. Проте, понишпоривши по кущах, лис знайшов погризені шматки паперу. Якщо вас цікавить, де наш початкуючий художник брав папір і фарби, то він їх просто… вкрав у мандрівних топографів, себто людей, які складають мапи різних місцевостей, і котрі якийсь час мешкали у наметі над річкою. Мистецтво, як то кажуть, потребує жертв. До того, ж тільки зовсім малі діти можуть повірити, ніби у лісі є крамниці з різним приладдям для письма та малювання.

Лис усе зрозумів, коли знайшов здохле мишеня з кавалком його картини в зубах. Мерзенна тварюка переїлась і врізала дуба.

Неправда, ніби плакати вміють лише люди й крокодили. Плачуть усі живі істоти, зі сльозами, чи без сліз.

Лис лежав, як мертвий, поклавши голову на витягнені лапи, і хвіст його простягся, як кинута ганчірка. І він плакав. Хоч був чудовий сонячний ранок на сонячній галявині, і все довкола раділо від того, як зграбно вітер проганяє з неба хмари. Жаль краяв лисові серце, та коли він подумав, що, можливо, хтось зараз тішиться з того, що знищено його працю, і що він ніколи не зможе відновити знищене, його затуманені слізьми очі спалахнули погрозливим червоним світлом, шерсть наїжачилася, і він підвівся спершу на передні лапи, потім на задні.

Лис метнувся в гущавину, охоплений непереборним бажанням знищити ненависне мишаче поріддя, яке сплюндрувало його картини. І те, що жоден представник цього огидного племені не трапився йому на очі, ще більше розлютило Мацька. Гасаючи по лісі, він наскочив на свого доброго знайомого їжака Грицька й поколов об нього лапу.

– Ти що, здурів? – пирхнув їжак. – Чого гасаєш, як зварійований?

Лис знеможено впав коло нього.

– Ти знаєш, що сталося?! – заволав він трагічним голосом.

– Що, прийшли ліс рубати?! – перелякався Грицько.

Для нього це було найбільшим лихом, яке тільки могло існувати на світі.

– Гірше!

Грицько полегшено зітхнув:

– Гіршого бути не може.

Їжак мав людське ім’я. Одного разу він забрів у село, приваблений запахом молока і яблук, і там його спіймали діти. Нарекли Грицьком, цілу зиму протримали в коморі, та навесні йому вдалося втекти до лісу. Він любив розповідати про сільські звичаї, завжди закінчуючи приповісткою: скільки їжака не годуй – ліс для нього рідна домівка.

– Ти бачив мої картини? – запитав лис. – Їх миші поїли!

Мацькові очі знову спалахнули червоним вогнем, і Їжак, хоча гнів був спрямований не проти нього, про всяк випадок миттю скрутився у клубок.

– Не бійся, – зневажливо кинув лис. – Скажи, скільки мишей ти можеш з’їсти за день?

– Я? – їжак висунув з-під колючої стріхи чорненький писочок. – Дві, а якщо вони худі, то три. А коли я голодний, після зимового сну, то усіх чотири. А коли ще дітки є, то їм дещо вловлю і принесу.

– Небагато, – замислився лис. – Я би штук двісті передушив…

– Пощо? Так усіх мишей винищити можна! Тоді й ладу у лісі не буде. Не можна просто так вбивати!

– Мені начхати! – вигукнув Мацько. – Я цілий ліс підпалю за свої картини! І сам згорю…

– Господи, – тільки й видавив з себе переляканий Грицько. – Та цур і пек з тими картинами! Нові намалюєш. А ліс нескоро виросте. І скільки нашого брата невинного ні за цапову душу спечеться? Діточки малі, бідняточка…Схаменися!

– Не намалюю! – гаркнув лис. – Таких самих ніколи не намалюю. Я після такого, може, взагалі, не зможу малювати…

– Ну, то й що? Не намалюєш – не біда. Скільки всякого діла довкола. Ліс чистити, щоб сміття не було забагато, діточок ростити…

– Я – художник. Ти що, цього не розумієш? Це все одно, що моїх дітей з’їли. Я їм цього не подарую! Рийся у смітті, як хочеш, а я буду сміття з душ вимітати!

– Що-що? – перепитав Грицько, бо всього не второпав.

– Неважливо. Обіцяй, поклянись, що будеш нищити цю погань на кожному кроці. Можеш не їсти, я тебе не примушую.

– Навіщо нищити, як не їси? – здивувався Грицько. – Чи я убивця який? У мене жінка, діти, ще біда яка вийде…

– Нічого не буде. Я за тебе заступлюся!

– Я й сам за себе заступлюся. Голками. Але від звіриного суду голками не врятуєшся. Йди, проспися, небоже, охолонь. І подумай, може, не так уже й миші винні…

– А хто з’їв?

– Гей, чоловіче, хоч і лис ти, але, видно, розуму маєш небагато. Молодий. звісно…

– Ти мені добалакаєшся… – погрозливо засичав Мацько, проте їжак знову сховався, і з-під колючок долинув глухий голос:

– Я тобі зла не бажаю. Поворуши мізками, може, щось у них складеться докупи…Сорока має хвіст довгий, дарма, що обскубаний трошки. Новину вчора принесла, що ти якусь каверзу задумав. Правда, я не дуже повірив. Ти зроду-віку не був хитрим, дарма, що лис. Але всяке може бути, то я й не пішов на цю твою, як її…

– Виставку?

– Ага, виставку.

– Але ж Сорока така розумна. Та й хіба вона мишей полює, щоб вони її слухали?

– Мишей? – їжак засміявся і висунув знову з-під колючок чорний писочок. – На мишей вона не полює. Ну, й нездогадливий ти, брате? Живеш у лісі, а не знаєш, що все по ниточці йде: від мишей до Сороки, а від Сороки до…

– Ну, Сорока! – аж засичав лис. – Ну, я їй покажу! А я думаю, чого вона не з’являється… Курячих тельбушків нема. Я часу не мав, малював…

– От бачиш, – поважно мовив Грицько. – Спочатку за голову хапай, а потім за хвіст.

– Я побіг! – сказав лис, тремтячи від обурення.

– Ти краще тихенько…Може, усе й перемелеться. Не зв’язуйся з дурною Сорокою.

– Не вчи мене. Я сам зроблю, що треба!

– Почекай!

І коли лис озирнувся, їжак попросив:

– Не продай мене. Я тобі, як приятелеві…

– Не бійся, не скажу! – буркнув той.

Їжак Грицько довго дивився йому вслід, підвівшись на задні лапки, і, зітхнувши, промовив:

– Ой, наробить він дурниць!

Наш лис ще потинявся по лісі, раз у раз позираючи на гілля дерев, але, крім старої Ворони, котра цілісінькими днями дрімала на дубі, настовбурчивши сіре пір’я, нікого не побачив. Ворона прожила на світі дуже багато, ніхто не пам’ятав її молодою. Лис тихенько звернув у бік.

Про себе він кляв Сороку, як тільки міг. Потрапила б вона йому на очі! Але, як на зло, ця тварюка щезла в невідомому напрямку, може, ловила десь такого, як він, довірливого лиса. Мацько вискалив гострі зуби і клацнув сонну муху.

Раптом йому здалось, що це був сон.

Що всі його картини висять на кущах і хтось просто пожартував. Мацько чимдуж побіг до свого помешкання. Але нічого не змінилось, тільки роса висохла на траві й листі. Таке не могло наснитись. То тут, то там валялись шматки паперу.

Лис ліг у затінку, примруживши очі, і хоч вушка його за звичкою стояли насторожі, йому було вже однаковісінько. Мацько хотів померти. За ним пожалів би хіба їжак Грицько, котрий, попри те, що був надто статечним, загалом непоганий хлопець. Зрештою, може, він і мав рацію, коли говорив, що треба не лізти з власної шкури, а берегти ліс.

Лис важко зітхнув, здмухнувши з лапи павутинку, яку павуки чіпляли, де їм заманеться. Варто пролежати тут до вечора – і вони б геть обснували його з хвоста до голови.

Тут Мацькові вуха впіймали шум крил і огидне скрекотання. Він розплющив одне око і помітив Сороку, що крутячи зліва направо обскубаним хвостом, наближаючись до нього. Для більшої переконливості він відкинув убік хвіст і надав своєму обличчю трагічного виразу самогубця.

Одним оком він крадькома слідкував за кожним рухом Сороки. Ось вона зупинилась, сіла на кущ, і, побачивши «мертвого» лиса, зіскочила на землю.

– Як ганьба! – заскрекотала вона. – Яка ганьба для лісу! Через якісь там бездарні картини накладати на себе лапи!

Вона підійшла ще ближче, і лис затамував подих.

– А що про мене подумають? Він жив під моїм деревом. Яка ганьба!

Сорока боляче дзьобнула лиса в ніс, чого того не міг стерпіти. Блискавично розкривши пащу, Мацько вхопив Сороку і щосили здавив. Коли він випустив її, Сорока вже навіки склепила очі.

Мацько виплюнув пір’я і, похитуючись, пішов світ за очі.

Розділ сьомий,

в якому йдеться про різну всячину,

а також про те,

яку роль може зіграти риба з лісового озерця

Лис став диким і несамовитим. Після стількох днів творчого натхнення він знову відчув той голод, який відчувала кожна істота в лісі.

Мацько ніяк не міг насититись. Кожнісінького вечора навідувався до сільських курочок, і врешті так розперезався, що люди змушені були відв’язувати на ніч своїх псів й одного разу ті добряче полатали лисові боки. Мацько відлежувався у норі, але, якщо раніше він віддавався глибоким філософським роздумам, то тепер у голові його зринали тільки криваві апетитні видіння.

Якось до лиса навіть з’явилась сестричка Мінка, як завжди вишукана і елегантна. Принесла хворому щільника.

– Ми такі раді, такі раді, – щебетала вона, – що ти нарешті почав провадити гідне життя. Приходь до нас у гості. Братику, будь обережний! Прошу тебе… Ми так переживаємо, щоб з тобою щось не трапилося гіршого!

Лисичка грайливо провела пухнастим хвостиком по носі Мацька і побігла додому, навіть не вислухавши рідного брата.

Проте наступного дня лис не впізнав своєї ніжної сестрички. Вона увірвалась до його помешкання, наче фурія, тягнучи за собою чоловіка Маркіяна.

– Яка ганьба! – закричала вона, гнівно блискаючи очима. – Що ти накоїв, негіднику?! Тебе викликають до суду! Подумати тільки, ти з’їв Сороку!

Мацько хотів сказати, що він нізащо у світі не їв би тієї старої брехухи, але Мінка почала вищати, а її виску лис боявся більше, ніж суду.

Маркіян терпляче вичекав, коли дружина врешті замовкне, й офіційним голосом адвоката почав:

– Якщо щиро розкаєшся, тобі пом’якшать вирок…

– Вона мене оббрехала! – випалив лис.

– Так…А докази? Свідки? Зрештою, ти міг звернутися до нашого суду.

– До суду?! – зойкнула Мінка, бо ж її чоловіченько працював у тому суді, й вона чудово знала, що там відбувається, і у скільки обійдеться родині витягти брата-халамидника з неприємної історії.

Та вона швидко оговталась і кволим голоском промовила:

– Вибач, любий…Це все нерви. Я була у Вовка без твого відома. Він люб’язно пояснив мені суть справи. Сорока не винна: вона діяла для загального добра.

– Ну, це не міняє справи, – почухав Маркіян вухо. – Більше того, це її ускладнює. Повір, Мацьку, я щиро тобі співчуваю, але закон є закон.

Приголомшений Мацько мовчав. Сестра знову заголосила:

– Я цього не переживу!

І зомліла. Прийшовши до тями на березі струмка, Мінка розплющила очі й сказала несподівано твердим голосом:

– Якщо я помру від ганьби, можете не приходити на мій похорон!

Мацько чудово знав характер сестри і спокійно чекав, що буде далі. А от Маркіян не на жарт перелякався і забелькотів:

– Не вмирай, любонько! Не покидай нас!

Мінка розплющила очі:

– Якщо ти нічого не придумаєш, я помру зараз же!

– Ради тебе я зроблю все, що завгодно! – ридаючи, видушив з себе Маркіян.

– Обіцяєш?

– Обіцяю!

– Поклянись!

– Клянусь!

– Гаразд, любий. Я тобі вірю. А зараз підемо додому, а то ви мене так облили водою, що я, чого доброго, схоплю запалення легень.

Отож слухайте, що було далі. Наступного дня Мінка прийшла знову, елегантна і самовпевнена.

– Як твоє здоров’ячко? – запитала вона.

– Добре, – відповів пригнічений лис.

– А гарно я вчора зомліла? – засміялась, показавши білі зубки сестричка. – Маркіян усе влаштував. Виявляється, Сорока померла від серцевого нападу. Є свідчення лікаря. Але ти за самовільне влаштування виставки караєшся штрафом у розмірі тридцять курей. Сам розумієш, це скоріше не штраф, а подарунок. Вовк дуже незадоволений. Сорока завжди була в курсі справ…

– Мацько мовчав.

– Чого ти не радієш? Що таке тридцять курей у порівнянні з тим, що тебе могли б вигнати з лісу?

– Ну, й нехай, – буркнув лис.

– Запам’ятай, – лукаво пригрозила лисичка, – ти й переді мною у боргу!

– Добре, – неохоче мовив Мацько. – Мені все одно. Можу намалювати твій портрет.

– Красно дякую, ти мені зробиш більшу приємність, коли взагалі не візьмешся до малювання! Коли б ти мав талант, то міг би прославити родину. До речі, я уже замовила свій портрет маестро Альцесту. У сірих тонах. Це зараз наймодніший колір. Такий шляхетний! І нагадує мені дитинство, коли ми з тобою ще не мали шерсті, а були вкриті сіреньким пухом. Між іншим, я чула, що в тебе є якісь окуляри…

– Я їх згубив, – сухо відповів лис. – Слова сестри зачепили його за живе.

– Шкода… – зітхнула Мінка. – Ну, гаразд, я побігла! Видужаєш, берися за виплачування штрафу.

Ні, лис не загубив своїх окулярів. Він запорпав їх у куряче пір’я. Втім, після того, що трапилось, Мацько не мав бажання в них дивитись.

Охлялий після хвороби лис вирішив прогулятись. У голові ще трохи паморочилось від слабкості. Сумний і пригнічений йшов Мацько лісом, забувши навіть відповісти на привітання Білочки, яка співчутливо дивилась на нього з сосни. Вряди-годи він сідав відпочивати і без цікавості дивився, як у траві снують меткі руді мурахи. Отак він дістався до озерця з темною, аж чорною водою. Озерце було в глибокій улоговині. Навколо росли дерева, але після довгих дощів вода сягала їхніх стовбурів, погрожуючи затопити ліс.

Мацько дійшов до берези, що нависала над озерцем, і аж присів від несподіванки. Біля самої води у височезних чоботях стояв лісник і закидав довгого гнучкого прута – вудку. Час від часу він витягав сріблястих рибин і кидав їх у відерце з водою.

Лис, припавши до землі, не спускав очей з риби. Як йому хотілось їсти! Аж слинка текла. Коли дід знову витяг рибку, лис не втримався і тихенько дзявкнув. Дід обернувся і засміявся:

– А, то ти, волоцюго! Що, вже кури набридли? Рибки закортіло?

Лис хотів утекти, але невидима сила прикувала його очі до відерця з рибою. Він знову дзявкнув і вдарив хвостом по землі.

– Ну й ну! – здивувався дід. – Скільки лісникую, ще-м не видів, щоб старий лис хвостом молотив!

На підтвердження його слів Мацько ще енергійніше пометляв хвостом.

– На, бери вже, коли ти такий гречний!

Дід кинув лисові рибку і той спіймав її на льоту. Так само з’ів другу і третю.

– Досить з тебе!

Лис жалібно заскавчав. Дивився на діда таким поглядом, що тому аж страшно стало.

– Тьху, маро! – дід перехрестився, однак лис не зник. – На ще одну рибу, тільки не дивись такими очима! Бігме, заговорить по-людськи…

Лісник хутенько зібрав пожитки і пошкутильгав геть, бурмочучи щось про себе.