Текст книги "Лялечка і Мацько"

Автор книги: Галина Пагутяк

сообщить о нарушении

Текущая страница: 1 (всего у книги 5 страниц)

Галина Пагутяк Лялечка і Мацько

Розділ перший,

з якого випливає, що краще мати велосипед,

ніж авто, сховане на дні маминої валізи

Після короткої червневої зливи садок ніяк не міг заспокоїтись. Поміж яблунями вела стежка до хати, і на неї з тремтливих гілок скочувались прохолодні дощові краплі. Десь втомлено цвірінькнула пташка. Але тут з-за хмар визирнуло сонце, і від його променів яскраво засяяла помальована в помаранчевий колір стіна. Саме цієї миті, полохаючи качок, що примостились в калюжі, вулицею проїхало таксі. Зупинилось, ляснули дверцята. З машини вийшла молода жінка в білому костюмі. В одній руці вона тримала валізку, а другою вела хлопчика років п’яти. Вони ступили на стежку й обоє зіщулились від холодного дотику краплин, які струшувало листя.

Із хати вибігла старша жінка й радо кинулась їм назустріч:

– А я вже виглядаю! А я вже чекаю!

– Олежку, що треба сказати бабці?

– Добрий день!

Бабця притисла хлопчика до себе, аж йому стало трохи боляче. Він вдихнув бабцин запах, заплющив очі, ніби вивчаючи його, бо встиг уже забути. Він і подобався йому, і ні. Від мами пахло краще.

У хаті мама поставила валізку і втомлено впала на лавку:

– Боже, як тут тихо! Уявляєш, довелося платити таксисту і за зворотню дорогу! Якби не малий, я б нізащо не зв’язувалася з тими здирниками. Але для мене головне, щоб дитині було добре…

Вона простягнула руку, щоб погладити сина по чубчику, але той, сміючись ухилився.

– Олежку, – сказала мама строго, – обіцяй мені слухатися бабці, а то прийде з лісу вовк і тебе забере.

Мама з бабцею розуміюче перезирнулись, насилу стримуючи усмішки. Хлопець пропустив їхні слова повз вуха. Не знайшовши у хаті нічого гідного уваги, він почав торсати замком валізки.

– Чого тобі? – невдоволено запитала мама. Вона саме визулася і з насолодою поставила ноги на прохолодну підлогу.

– Я хочу машинку!

– Почекаєш зі своєю машиною. Вона на самому споді.

– Ні, я її наверх поклав!

– Потім знайдемо, золотце. А зараз помиємо руки і будемо їсти, – розважливо мовила бабця.

– Я не хочу їсти!

– Буде, буде він їсти, – звертаючись до бабці, запевнила мама.

– Не буду.

– Так ти мене слухаєш? Чекай, я завтра поїду! Захочеш ще мене побачити!

– Не захочу! – засміявся Олег.

Мама трохи розгубилась, і на чоло їй набігла зморшка. Навіть вміло використана косметика не могла приховати безпомічного і втомленого виразу, властивого жінкам, що самотужки виховують дітей.

Олег сів у рипуче крісло і почав розгойдуватись.

– Господи, ні хвилини не посидить спокійно! – зітхнула мама. – Я так набігалась. Поки випрасувала, поки поскладала. Ще на роботу їздила за грошима. А йому хоч би що!

– Нічого, відпочинеш на морі…

– Ох, не знаю! Буду за нього переживати…

– За це не бійся! Я з нього ока не спущу, – запевнила бабця.

Лице мами посвітліло.

– Там у сумці помідори, огірки…

– Нащо ти купувала? Тобі грошей треба…

За столом бабця почала обережну розмову, краєм ока наглядаючи за хлопчиком:

– І що з цього буде, донечко?

Мама похмуро відклала виделку:

– Звідки я знаю? Хіба тобі не все одно?

Хлопчик пив молоко з порцелянового горнятка, на якому була картинка з клоуном. Задзижчала муха. Він провів її очима до відчиненого вікна, за яким зеленів сад, а за садом теж мало щось бути, може, вулиця, або інший сад.

– Маю я право на особисте життя чи ні? Хочеш, щоб я до кінця життя мучилась сама?

Вимовивши ці слова, мама з острахом глянула на малого. Той, опустивши очі, пив малесенькими ковтками молоко, щоб вистачило надовше. Йому і хотілось, і не хотілось побігти надвір, на вулицю, де галасували якісь незнайомі діти. Мама не пускала його самого надвір і невідомо, чи дозволить це бабці. Слухаючи розмову, він вдавав, що дуже зайнятий, не віднімаючи горнятко від рота.

А потім прийшла сусідка і стала оглядати хлопця з усіх боків, навіщось спльовуючи.

– Не дитина, а лялечка! Тьху-тьху, щоб не вректи! Тільки стати й дивитися!

На те хлопчик відповів, як завше:

– Я не лялечка, а Олег.

Сусідка аж сплеснула руками від захвату. Через хвилину і вона забула про нього.

Молока в горнятку не залишилось ні краплі. Хлопчик зітхнув і поставив його на стіл. Попід хатою щось зашуміло. Промчав порожній велосипед. Слідом за ним пробіг хлопець в одних шортах, без футболки.

Розділ другий,

з якого читач дізнається про Мацька

і найкраще місце на світі – сонячну галявину

Мацько був найчарівнішим з лисів, які коли-небудь мешкали в цьому лісі. Коли він серед ночі навідувався до курей на селі, ті здіймали такий галас, що лисові ставало аж незручно. «Як вони мене люблять!» – розчулено думав він, повзучи на череві в куток стайні й беручи ніжно в зуби якусь біленьку або руду несучку. Ясна річ, за один раз він не міг забрати усіх, як би вони цього не бажали. Тому навідувався якомога частіше до своїх любеньких курочок. У селі їх було багато, а він лише один – найчарівніший і найвродливіший лис. Не дивно, що люди й собаки йому заздрили. Тому він намагався з ними не здибатися: надто дорожив своїм елегантним золотистим убранням, а особливо пишним хвостом з білим кінчиком, ніби вмоченим у солодку сметанку. Лапки у нього були до колін темно-коричневі.

Іноді лисові не щастило. Тоді він змушений був перебиватися дрібними лісовими мишами, закусуючи суницями.

Гарненько виспавшись у м’якому пір’ячку, що встеляло його помешкання, Мацько снідав кісточками, залишеними звечора, і брався за свою улюблену справу – малярство. Цим він ще більше вирізнявся з-поміж інших лисів. Правда, у дитинстві матуся розповідала йому про одного лиса, якого звали Марчелло, видатного співака. Той досягнув найвидатніших успіхів у цьому виді мистецтва, але застудив собі горло на концерті взимку, і втратив голос. Що з ним далі трапилось, ніхто не знав. Отака доля в артиста: доки потрібен, тебе пам’ятають.

Історія була доволі повчальна, однак вона не охолодила бажання молоденького Мацька прославити лисячий рід. У виборі його покликання велику роль відіграла майже приятелька Сорока, що взимку мешкала в місті з усіма вигодами, а навесні й улітку вилітала на дачу до лісу. Пані Сорока була вельми освіченою особою, мала повно знайомих, і її дача якраз знаходилася над норою нашого лиса. Їй смакували курячі тельбушки, якими люб’язно з нею ділився Мацько. Тому Сорока іноді удостоювала лиса честі бути її співрозмовником у бесідах на різні теми, що стосувалися світського життя. Правда, Мацько не розділяв її захоплення блискучими металевими речами, але щодо всього іншого Сорока була для нього найвищим авторитетом, хоч він міг проковтнути її разом з пір’ям, коли раптом напосяде на нього лютий голод, що частенько з ним траплялося. Коли йому вперше це спало на думку, лис вжахнувся і почав уникати Сороки, і курячі тельбушки з’їдав сам.

Сорока занудьгувала. Мацько був доволі культурний, як на лиса, та й міг захистити її від інших сорок, яким не подобалось те, що хтось чужий оселяється в їхньому лісі. Щоб підлеститись, вона подарувала сусідові гарні окуляри з блакитним скельцями. Сороці вони були завеликі.

Лис дуже втішився. Власне, з цього почались його проблеми.

Та про це ми розповімо трохи згодом, а зараз давайте поглянемо на лиса в найщасливіші хвилини його життя, коли той лежить на своїй сонячній галявині, втішаючись спокоєм і самотою. Як добре лежати в зеленій пахучій траві під ласкавим сонячним промінням, дивитись на хмарки, що неквапно простують небом! І знати, що нікуди не треба поспішати. Можна отак лежати цілий день і цілу ніч, а потім знову – день і ніч.

Правда, Мацькові вистачало однієї-двох годин, адже лиси теж бувають дуже зайнятими. Але зараз він лежить, розкинувши лапи, ліниво помахує хвостом з білим кінчиком, ніби вмоченим у солодку сметанку, й задоволено мружиться від сонця. Іноді піднімає догори вушка й вслухається в лісовий шум. Мало що може трапитись!..

Отож, коли Сорока подарувала нашому лисові окуляри, і він уперше глянув на світ через блакитне скло, то був настільки приголомшеним, що втратив сон і апетит. Спочатку йому здалось, ніби він потрапив до якогось зовсім іншого світу, небезпечного і загадкового. Мацько зняв окуляри – і все стало на свої місця. Але чогось бракувало. Він знову надягнув їх, і опинився у тому самому загадковому і небезпечному світі. Лис знімав окуляри і надягав до тих пір, доки в голові у нього геть не перемішався світ крізь окуляри і світ без окулярів. Він очманіло сидів на порозі свого помешкання, доки геть не споночіло.

Тієї ночі Мацько нікуди не пішов. Йому здавалось, що він заблукає і не знайде дороги до села, а якщо знайде, то не втрапить туди, куди слід, а стрягне у якусь халепу.

Голодний і злий, він ледве дочекався ранку, а коли з’явилась Сорока, лис накинувся на неї і був би проковтнув, коли б та не встигла злетіти. Оговтавшись від переляку, Сорока звинуватила його в чорній невдячності: «Ти тільки подумай, ким був досі?! Ледачим і жадібним лисом. Я тобі, можна сказати, відчинила двері в світ культури. Що з того, що в тебе все перемішалось в голові? Це може бути ознака артистичної натури…»

На більше в Сороки забракло слів. Вона знялась і полетіла вглиб лісу, повертаючи за вітром трохи обскубаний хвіст.

Наївний, довірливий лис навіть не підозрював, наскільки глибоко западуть йому в душу слова Сороки. Голова в нього паморочилась від голоду, і, щоб підкріпитись, він став шукати мишей. Вигрібши з нірки одну, він уже намірився її схопити, коли раптом згадав слова «артистична натура». І миша йому зовсім не посмакувала.

Заради Сороки, і тільки заради неї, він, ризикуючи власним життям, подався вночі на село, щоб вранці Сорока смачно поснідала курячими тельбушками.

…Першу свою картину Мацько намалював за один день. На ній було зображено пень, з-за якого виглядала жахлива зубата потвора. Як пояснив свій задум лис, то був автопортрет.

«Фе, – сказала Сорока, – це так примітивно! Дико! І зовсім не модно. Звичайно, ти не винен, що живеш безвилазно в лісі, й не бачив крім нього нічого. Можу познайомити тебе з одним вельми впливовим дресирувальником. У нього на куртці золоті ґудзики. Він навчив би тебе правил хорошого тону…»

«Я й хотів, щоб було дике, – не думаючи ні про що, крім своєї картини, похопився Мацько і, зітхнувши, додав: – Мені здається, що в мені досі жило два лиси. Потім, коли я намалював цю картину, один залишився на папері. Отой, що дикий…»

«Оце страховисько, – обурилась Сорока, – воно нічого-нічогісінько не має спільного з мистецтвом!»

Одного дня Мацько поквитався з нею за ці несправедливі слова. Але про це ми розповімо пізніше.

Розділ третій,

про те, що краще – бавитися з сусідськими дітьми

чи слухати казку про фарбованого лиса,

а також про те, що іграшки коштують грошей.

Лялечка крізь сон почув, як його поцілувала мама, але не міг розплющити очей. Тільки згодом, коли прокинувся, згадав, що мама поїхала з дядею Володею відпочивати на море. Проте не заплакав, а встав і пішов у піжамці просто надвір. Не треба було спускатися з четвертого поверху, щоб потрапити на вулицю, коли заманеться. Це дуже сподобалось хлопцеві. Він зупинився перед великим кущем з блідо-рожевими квітами, спробував відламати одну гілочку, але та гнулась і ніяк не хотіла піддаватись. Коли Лялечка нарешті впорався з нею, то квітки пом’ялись і зовсім не пахли.

Лялечка наступив на край бляшанки з водою і замочив ногу. І тут почулося тихе, але настирливе дзижчання. Щось кружляло навколо хлопцевої голови, наближаючись до вуха. Або муха, або бджола. Він не став придивлятись і втік до хати.

У кухні сичала плита, заставлена каструлями, а біля столу сидів дідо і снідав. Бабці не було. Лялечка бачив тільки дідову спину. Він хвильку постояв на порозі, а тоді тихенько вийшов.

Діда він побоювався. Той любив удень поспати, і щоб довкола було тихо. Лялечці, коли він приїжджав сюди з мамою, не раз перепадало від діда.

Хлопчик сів на порозі і став чекати. Довго, ясна річ, він не витримав. Згадав, що міг би зараз бавитися у садку з усіма дітьми, і розплакався. Може, бабця теж поїхала на море? Залишила його самого з дідом.

Та тут надійшла звідкись бабця, і малий, все ще схлипуючи, обняв її за шию.

– Дурненький мій, чого ти плачеш? – гладила його бабця. – Ти вже великий хлопчик. П’ять рочків маєш. Ходи, я дам тобі машину. А я тим часом приготую тобі сніданок.

– Лялечка неохоче взяв іграшковий автомобіль і раз проїхав з ним подвір’ям. Згодом повернув назад. На третій раз йому це набридло. Він підняв голову й угледів перед собою діда. Той посміхався:

– Молодець, Олежку, молодець! Ану, давай ще раз…

Лялечка слухняно проїхав машиною подвір’ям, оминаючи камінці й тріски, і коли хвацько загальмував біля сходів, то уже не побачив дідових ніг. І сам дідо кудись зник.

Коли він снідав, до хати зайшла сусідка.

– Фе, такий великий, атак пізно встав! У мене є такий самий хлопець, як ти, вдома. Хочеш з ним бавитися?

Лялечка подумав і спитав тихенько:

– А він що, хворий, і не пішов до садку?

– Боже, борони! Пек на пек! Здоровий, як огірочок. Цілу миску борщу спер одним махом…

– А-а, то в нього мама поїхала на море!

Сусідка закліпала очима:

– Ви щось розумієте, що він каже?

– Він вам наговорить! – махнула рукою бабця. – У місті ходив до садку, то думає, що в селі так само.

– А я думаю, чого він у вас такий бліденький. А то садок…Ну, як, підеш, Олежку, до нас бавитися?

– Піду. А у вас є собачка?

– Пес? Аякже! Але ти не бійся, він припнутий…

– Та я не боюсь. У нас в садку цілих п’ять собак живе і аж десять котів!

– Господи! – перехрестилась сусідка. – Бідні ж ваші голівоньки!

І посміхнулась до бабці. Хлопчик взяв її за руку, і вони пішли до хвіртки.

– А знаєте, що у нас в садку є? Такий великий-великий трактор. Я одного разу як сів на нього, як поїхав, як розігнався, а потім – бах! – і наїхав на паркан!

– Йой, що ти кажеш?! – перелякалась жінка. – Тебе ж могло скалічити!

– Ні! – хитнув Лялечка головою. – Я як розверну-увся!

На подвір’ї Лялечка побачив двох хлопчиків, котрі бавились у футбол. Один, вищий за Лялечку, він одразу йому сподобався, стояв на воротях, за які правили два камінці. Другий, менший, весь час витирав рукавом зашмарканого носа. Хлопці по черзі били по облізлому брудному м’ячеві.

– Бабо! – зраділо повідомив вищий. – Я забив уже вісім голів!

Побачивши Лялечку, він замовк і став прискіпливо розглядати чужинця.

– Ото маєте, хлопці, Олежка. Бавтеся з ним, і щоб мені не бились…

– Та-ра-ба-ра! – викривився услід бабі вищий й додав: – Краба-раба-жаба!

Лялечка несміливо наблизився до нього і сказав:

– Моя мама поїхала на море. А ви що, не ходите в садок?

– Мо-мо-море! – засміявся хлопець. – А мій тато возить людей в авто-авто-бусі!

Він підбіг до м’яча і щосили його копнув. М’яч вдарився об стіну, аж посипалась штукатурка.

– Тікаймо! – крикнув менший і перший кинувся за хату.

– Бачиш? – гордо сказав вищий. – Отож-то!

Він швиденько видерся на яблуню, виліз на сам вершечок і спустився донизу.

– На, бери!

Лялечка взяв маленьке зелене яблучко, надкусив. Яблуко було страшенно кисле, але він не насмілився виплюнути шматочок.

– А в мене є машина! Кузов жовтий, а на ньому червона ракета. Отак натиснеш – і стріляє.

У меншого захоплено спалахнули очі.

– Принеси! – сказав вищий.

– Бабцю, дай мені мою машину! – прибіг захеканий лялечка додому.

Бабця саме прала.

– Бався тут, а то хлопці поламають. Мама грошей не має, аби тобі кожного дня купувати машину.

– Дай! – тупнув ногою Лялечка, і очі в нього налились слізьми.

– Он ти який! Не встиг приїхати, а вже командуєш! – строго сказала бабця і облишила прання. – Чекай, я мамі напишу!

– Та-ра-ба-ра-ба-ра! – викривився Лялечка і хотів утекти, але йому конче треба було показати машину хлопцям.

Він зітхнув і сів. Бабця мовчала. Лялечка ще трохи посидів і, нарешті, не витерпів:

– Ба, дай…Хлопці не схочуть зі мною бавитися.

– А будеш мені викривлятися?

– Не буду!

– То бери, – змилувалась бабця. Вона мала повно роботи, і онук хіба їй заважав.

Лялечка радо схопив машину і побіг. Хлопцям машина дуже сподобалась, і вони взялись її ремонтувати, бо одне колесо весь час спадало й машина гальмувала не там, де треба.

Старшого звали Славком, меншого – Михаськом. Якби Лялечку не забрали на обід, то вони, напевно б, відремонтували машину. А так він поніс колесо в руках.

– А що я тобі казала! – вичитувала бабця.

Лялечка сердито мовчав. Він знав, що його після обіду покладуть спати.

– А Славко з Михаськом теж підуть спати? – понуро спитав він.

– Аякже! – запевнила його бабця. – Поспите і знову підете бавитися.

– А ти розкажеш мені казку?

– Розкажу.

– Яку?

– Про фарбованого лиса. Чув таку?

– Ні, – відказав хлопець. – А я знаю про фарбованого, фарбованого… вовка! Але тобі не розкажу! Краба-раба-жаба!

Розділ четвертий,

який можна назвати

«Ще одна історія про художника, якого не оцінили»

Лис настільки захопився малярством, що пропустив повз вуха мудру пораду Сороки. Усі ці плітки про хитру лисячу натуру не повинні були стосуватись найгеніальнішого серед лисів. Мацько щиро вболівав за свій рід, який потрохи миршавів і дрібнів у цьому маленькому лісі. Він вважав, що має пробудити зачерствілі серця безжальним, однак шляхетним, мистецтвом.

Майбутні картини снились лисові, переслідували його на кожному кроці. Він не їв, не спав, а малював. За короткий час Мацько створив десяток полотен на теми лісового життя і цивілізації, що омивала їхній невеликий заповідник з усіх боків, як море омиває острів. Цей заповідник якраз і був конкретним витвором цивілізації, бо обмежував його мешканців. Мацьку не вистачало свободи. За день він міг оббігати увесь ліс, а далі що? Скажіть, що далі робити? Лисів небіж потрапив під машину, вибігши на дорогу. А зайці завжди вибігали пастися на поле поласувати капустою і частенько потрапляли в людські руки. Якби Мацько не був неперевершеним ловцем курей, його теж спіткала б така доля. Ніхто з його родини не насмілювався перетнути межу заповідника й податися до села, тому він вирізнявся серед них усіх.

До чого ж нудно було в цьому лісі, такому безпечному і малому, де всі про всіх знали, де навіть найменшу подію довго обговорювали, де тільки їли, спали й плодились, через що ставало ще тісніше! Коли влітку цілими днями лили дощі, вода переповнювала маленьке озерце, і воно розливалось довкола. Чорна вода хлюпала під лапами і заливала нори…То були найсумніші дні в житті Мацька. Він лежав, скрутившись клубочком в норі, й похмуро чекав. Рано чи пізно сонце з’являлось, але чекати було нестерпно. Якби хтось навідався у цей час до Мацька, то, напевно, прийняв би його за божевільного. Раз у раз лис зітхав і бурмотів застудженим, хрипким голосом: «Сонце все-таки зійде…» І знову зідхнувши, казав: «А як не зійде?» Через хвилю знову нерозбірливо бурмотів: «Ні, сонце мусить зійти. Ще не було такого, щоб ціле літо падав дощ. А як буде?» У лиса аж хололо в грудях: «Але чому це має статися тепер?» Отак втішав себе Мацько.

І справді, дощ минався. Лис готовий був терпіти сніг (у ньому так гарно качалося), але монотонний дрібний дощик доводив його до шаленства.

…На одній картині він намалював дерева до половини у воді. А на них безліч сорок. І більше нічого. Навіть листя не намалював на деревах. Хай буде ще сумніше. Втім, лис заховав цю картину подалі, щоб не засмучувала. Навіщо ж він тоді таке намалював? – спитаєте ви. Найпростіша відповідь, либонь, буде така: комусь же треба розповісти про свої сумні почуття. Тоді й стане легше.

На хвилі смутного дощового настрою Мацько намалював власну нору, до якої налізло повно нахабних жаб, повитріщавши очі. Одним словом, у глядача такі картини викликали багато-багато думок. Чим більше, тим краще, вважав наш молодий художник. Коли дивишся, приміром, як заходить сонце, чи падає листя, голова твоя повна різних думок, не завше радісних, але таке життя. У ньому не може завжди світити сонце і бути вічно літо. Ні, Мацько таки був найнезвичайнішим з усіх лисів, що мешкали в цьому лісі.

Щоб зробити приємний сюрприз сестричці Мінці, він намалював її у заячій шубці. Сестра колись казала, що воліла би бути зайчихою: мовляв, їсти траву корисніше для здоров’я. Портрет Мінки вийшов чудовим, ледь насмішкуватим, і лис був певен, що сестричка оцінить його майстерність. Звісно, Мацько хотів, щоб родина ним пишалась, хто цього не хоче! А далі в його вухах почало бриніти таке солодке слово, як «успіх». О, ні, він не переоцінював свого творчого здобутку! Річ у тім, що у лісі мешкали ще два художники: борсук Джума і щурик Альцест. Джума заробляв собі живописом на життя, і малював одні й ті самі баранячі стегенця, називаючи це криваве м’ясо натюрмортами. Ці мальовидла користувались великим попитом серед вовків.

Натомість щурик Альцест міг похвалитися найчисленнішими прихильниками серед мишей – лісових, польових та сільських. Його родичі, близькі й далекі, швидко переконали всіх, що сірий колір наймодніший і найпрактичніший.

Тепер зрозуміло, що Мацько не міг вчитися у художників, чиї картини йому не подобалися, і яких він сам не поважав. Але йому страх як кортіло показати власні малярські вправи лісовим мешканцям. Сорока розповідала, що поміж людей прийнято влаштовувати виставки, де кожен художник може показати свої картини і навіть продати. Чому б і йому не зробити щось подібне? Лис звик вирішувати усе сам за себе. Його картини – це лише його справа. Отже, він теж вирішив влаштувати персональну виставку. І вже уявляв собі, як усі наввипередки бігтимуть на неї, які виникнуть довкола картин гарячі суперечки, як лютуватимуть Джума і Альцест. Не гаючи часу, Мацько написав оголошення, повісивши його біля такого знаного місця, як потічок, на старій липі.

Зміст його був такий:

Оголошення!!!

Художник Мацько (лис) хоче показали свої картини,

написані в новій для Лісу манері,

і запрошує всіх бажаючих

оглянути виставку в післяобідній час.

Вхід безпечний!

Лис порозвішував на кущах поблизу власної нори картини, сів скромно під дикою грушею і став чекати відвідувачів. Хвіст його злегка тремтів від хвилювання.

Час минав, але ніхто з відвідувачів не з’являвся. Тільки вітер вряди-годи пробігав перед картинами.

А трапилось ось що. Лисові на лихо, Сорока першою побачила оголошення і була страшенно невдоволена його поведінкою. Хто він такий, щоб влаштовувати виставки, та ще й не порадившись з нею?! Не заручившись підтримкою видатних художників Джуми і Альцеста?! Бракувало, щоб увесь ліс зібрався під її помешканням і насмітив. Ще як почнуть вголос обурюватись цією мазаниною…

Сорока негайно кинулась до своїх впливових знайомих – кабанців Лорда і Мілорда, не забула і про художників Альцеста і Джуму, прохаючи в них захисту від безумця Мацька:

– Ви тільки уявіть, чого доброго можна чекати від лиса, та ще з таким неестетичним ім’ям! Напевно, він задумав щось недобре. А картини його просто жахливі. Вони відбивають апетит і сон. Уявіть, що буде з нашими малятами, коли вони це побачать! Він запросив на виставку усіх! Та сюди збіжиться село, уявляєте? Люди, коти й собаки…

Якщо Сороці вдалося злякати найвпливовіших осіб лісу, хоча ті виказали радше обурення, але можлива поява людей, котів і собак вельми їх занепокоїла, то що вже казати про Мацькову родину. Тут Сорока застосувала іншу тактику. Скорботно похиливши голову, вона благала не допустити загибелі їхнього сина, брата і небожа, на якого мають зуб найвпливовіші особи лісу через його безсоромні картини.

– Мамо, – зойкнула Мінка, якій лис ще не встиг подарувати портрета, – що подумає мій чоловік, коли дізнається, що мій брат малює непристойні картини?! У нього така відповідальна робота!

І від жаху прикрила очі пухнастим хвостиком з кінчиком, наче вмоченим у солодку сметанку.

Різних там їжаків, зайців, дрібну пташину Сороці було переконати ще легше. Тільки стара Ворона, котра на своєму віку набачилася чимало, хрипко каркнула:

– Пильнуй кр-р-а-ще свого облізлого хвоста!

І знову заплющила єдине жовте око.

Лис Мацько, художник, ні сном, ні духом не відав, про інтриги, які плелися довкола його першої виставки. Гордість йому не дозволяла йти по когось і запрошувати на оглядини. Та й залишати напризволяще картини він також не міг. Тому він, скрутившись клубочком і накрившись хвостом, лишився ночувати надворі.

Тихо падала роса. Трава засріблилася від місячного сяйва. Стара груша порозпинала над лисом темне гілля. Такої пори, а ще краще, щоб не світив місяць, лис біг міг кущів потаємною стежкою, блискавкою пролітав над асфальтованою дорогою, а там полем до річки, через вузьку кладку – в село.

Село пахло зовсім по-іншому, аніж ліс. Пахло молоком, гноєм, димом, людьми, псами, залізом…Втім, наш Мацько завжди безпомилково знаходив єдиний приємний і потрібний запах – запах курей.

Отак він заснув, натомлений за день, і уві сні посміхався, як тільки вміють посміхатися лиси: лукаво і мрійно.

Щось його так приспало, що він не побачив і не почув перших відвідувачів його виставки: дві темні постаті. Одна широка, кремезна, а друга – маленька з гострим писком. Широка постать важко сопіла, а менша її затицькувала:

– Тихо, тихо…

Щурик Альцест тремтів від холоду і страху. Він і Борсук Джума трохи постояли перед лисовими картинами і, сипнувши під ніс лисову якогось порошку, щезли.

Мацько перестав посміхатись, але не прокинувся. Він не чув і не бачив, як сотні сірих мишей з цілого лісу і навіть з поля кинулись на його картини, жадібно рвучи папір. З темряви за ними слідкував Альцест, схвально скалячи дрібні зубки. Потім він писнув, і миші щезли.

Лис міцно спав, не відчувши навіть приходу світанку, коли все навколо почало сіріти і безбарвне небо поволі заповнювалось хмарами. Він не почув, як з гущавини вийшов міцний опецькуватий дідок в гумових чоботях і зупинився неподалік, посміхаючись у сивенькі вуса:

– Он де ти, голубе! Ну, спи, спи…Наморився, видно.

Лісник вдосталь намилувався сплячим лисом і обережно, намагаючись не тріщати хмизом, пішов собі далі.