Текст книги "Маленька принцеса"

Автор книги: Фрэнсис Ходжсон Бернетт

сообщить о нарушении

Текущая страница: 7 (всего у книги 13 страниц)

– Якщо вже говорити про відповіді, – казала собі Сара, намагаючись утішитися, – я й сама часто не відповідаю. Ніколи не відповідаю, якщо можу. Коли люди тебе ображають, найкращий захист від них – нічого не казати. Просто дивитись на них і думати. Міс Мінчін аж блідне від люті, коли я так поводжусь, міс Амелія виглядає зляканою, і дівчата теж. Коли ти не піддаєшся злості, люди знають, що ти сильніша за них, бо ж вони недостатньо сильні, щоб стримати свою лють, а тому встигають наговорити різних дурниць, про які згодом шкодують. Немає нічого сильнішого, ніж злість, окрім здатності її приборкати – вона сильніша. Суть не в тому, щоб відповісти своїм ворогам. Я майже ніколи не відповідаю. Може, Емілі більш схожа на мене, ніж я сама. Може, вона вміє не відповідати навіть своїм друзям. Вона все тримає у своєму серці.

Та навіть цими доказами втішитися було нелегко. Бувало, після довгого, важкого дня, коли Сару ганяли туди-сюди з різними виснажливими дорученнями, хоча надворі було вітряно, холодно й накрапав дощ, її, змоклу й голодну, знову посилали з якимось завданням, бо нікому було згадати про те, що вона – лише дитина. Зрештою її худенькі ніжки натомлювались, уся вона наскрізь промерзала, та замість подяки чула лише сварку й бачила холодні, зневажливі погляди; коли кухарка була надто груба й жорстока; коли міс Мінчін мала особливо поганий настрій; коли учениці насміхалися над Сарою, бо вона виглядає, як справжня обірванка, – тоді вона вже не могла заспокоїти своє згорьоване, горде, самотнє серце мріями, дивлячись на Емілі, що просто сиділа на старому стільці, втупившись перед собою.

Одного з таких вечорів, коли Сара піднялась до себе на горище, замерзла, голодна і несамовита від обурення, погляд Емілі здався таким порожнім, а її напхані тирсою руки й ноги такими нерухомими, що вона втратила самовладання. Її ніхто не чекав, крім Емілі, – ніхто в цілому світі. Дівчинка сіла.

– Я скоро помру, – сказала вона.

Емілі дивилась просто себе без жодного виразу.

– Я більше не витримаю, – скаржилась бідолашна Сара, тремтячи всім тілом. – Знаю, що скоро помру. Мені дуже холодно. Я змокла. Я така голодна, що вмираю. Я сьогодні пройшла тисячу миль, а вони тільки й знали, що сварити мене з ранку до вечора. А я ще й не знайшла те, по що мене посилала кухарка останнього разу, тому вона не дала мені вечеряти. Якісь чоловіки сміялись із мене, бо через своє старе взуття я посковзнулась і впала в калюжу. Тепер я брудна з голови до ніг. А вони сміялись. Ти чуєш мене?

Дівчинка подивилась на ляльчині скляні очі, люб’язне обличчя, й раптом її опанувала розпачлива туга. Вона жорстоко замахнулась рукою і скинула Емілі зі стільця, гірко розплакавшись, – Сара, яка ніколи не плакала.

– Просто лялька! – кричала вона. – Звичайна лялька, ля-лька! Тобі байдуже… Ти набита тирсою… У тебе ніколи не було серця! Ти нічого не відчуваєш… Ти лялька!

Емілі лежала на підлозі, її ноги безславно закинулись за голову, а кінчик носа відбився. Та вона лишалася спокійною, сповненою почуття власної гідності. Сара затулила обличчя руками. З-за стіни почулося шарудіння й попискування, ніби там хтось бився і кусався. Мабуть, це Мельхиседек давав прочухана комусь зі своєї сім’ї.

Сарині ридання потихеньку вщухли. Так втратити самовладання – це було на неї зовсім не схоже. Дівчинка аж сама собі здивувалася. За якийсь час вона підвела погляд і подивилась на Емілі, що, здавалось, теж позирала на неї впівока. І цього разу в погляді її скляних очей дівчинка помітила навіть якесь співчуття. Сара нахилилась і підняла її, відчуваючи докори сумління. Дівчинка спробувала усміхнутись.

– Твоєї вини нема в тому, що ти – просто лялька, – мовила Сара й зітхнула, змирившись із непоправним. – Ось Лавінія і Джессі не винні в тому, що вони такі безсердечні. Всі ми різні. Може, ти найкраща з усіх напханих тирсою ляльок.

І дівчинка поцілувала Емілі, поправила її вбрання і знову посадила на стільчик.

Сарі дуже хотілося, щоб хтось оселився в сусідньому будинку. Таке бажання виникло в неї тому, що до сусіднього вікна на горищі дуже близько. Було би просто чудово, якби одного дня його відчинили, й у квадратному отворі з’явилися чиясь голівка і плечі.

«Якби це була голівка милої дівчинки, – думала Сара, – я би для початку привіталась. А потім ми би порозмовляли, як і ведеться. Та, звісно, навряд чи в цій кімнатці житиме хтось, крім прислуги».

Одного ранку дівчинка поверталась із походу по крамницях – вона побувала в бакалії, у м’ясній лавці та пекарні. Сара завернула за ріг площі й побачила, на свою величезну радість, що доки її не було, біля сусіднього будинку зупинився фургон із меблями. Вхідні двері були відчинені навстіж, і чоловіки у робочому одязі снували туди-сюди, носячи важезні пакунки і меблі.

– Його купили! – вигукнула дівчинка. – У ньому справді хтось оселиться! Ох, як би я хотіла, щоби з вікна сусіднього горища визирнула мила дівчинка!

Сара б із радістю приєдналася до гурту цікавих, що спинились обабіч на тротуарі, аби подивитись, як носять речі. Дівчинка мала на думці таке: якби їй вдалося побачити якісь меблі з обстановки будинку, вона би щось дізналась про людей, котрим вони належать.

«Столи і крісла міс Мінчін дуже нагадують її саму, – міркувала Сара. – Я пам’ятаю, що подумала про це першої ж миті, коли побачила її, хоча була тоді дуже маленька. Потім я розповіла про це таткові, а він розсміявся і сказав, що підмічено влучно. Я впевнена, що Велика Родина має широкі, зручні крісла й дивани, а шпалери у червону квіточку нагадують мені їх усіх. Вони такі ж теплі, радісні, добрі й щасливі».

Згодом того ж дня Сару послали до зеленяра по петрушку, і коли вона проходила біля сусіднього будинку, її серце гулко забилось – вона побачила дещо дуже знайоме. На тротуарі стояли вийняті з фургона меблі: чудовий, пишно оздоблений стіл із дорогого дерева, кілька стільців і ширма, прикрашена східною вишивкою. Одного погляду на ці меблі було достатньо, щоб у Сариній душі збурилась дивна туга за домівкою. Ці речі до болю нагадали їй ті, які вона мала в Індії. А такий самісінький різьблений стіл, присланий колись її татком, міс Мінчін забрала собі.

– Просто чудові речі, – мовила дівчинка. – Здається, вони належать хорошій людині. Усі ці меблі дуже ошатні. Напевно, тут оселилася багата сім’я.

До будинку під’їжджали фургони з меблями, розвантажувались і звільняли місце для наступних – і так тривало цілісінький день. Кілька разів Сарі випадала нагода бачити речі, що виносили з фургонів. Стало ясно, що вона таки мала рацію: нові сусіди були заможними людьми. Усі меблі були розкішні й вишукані, а значна їх частина зроблена в східному стилі. Із фургонів виносили килими, завіси й прикраси, чималу колекцію картин і стільки книг, що вистачило б на цілу бібліотеку. Серед інших речей був і чудовий позолочений Будда на розкішному постаменті.

«Хтось із цієї сім’ї просто мусить бути з Індії, – подумала Сара. – Він точно звик до індійських речей і полюбив їх. Я справді рада. Відтепер я матиму відчуття, ніби вони – мої друзі, навіть якщо крізь віконце на горищі й не визирне мила дівчинка».

Коли Сара ввечері приносила для кухарки молоко (бідолашній загадували найрізноманітніші доручення), вона побачила несподіванку, яка ще більше розпалила її цікавість. Статний рожевощокий чоловік, глава Великої Родини, перетнув площу рішучим кроком і збіг сходами, що вели до дверей сусіднього будинку. У його ході була впевненість: здавалося, що він почувається, мов удома, і збирається у майбутньому часто підніматися і спускатися цими сходами. Він затримався в будинку досить довго, кілька разів виходив, щоб дати розпорядження працівникам, ніби мав право на це. Сара могла з упевненістю сказати, що він найтіснішим чином пов’язаний із новоприбулими і діє в їхніх інтересах.

«Якби нові мешканці мали дітей, – гадала Сара, – діти з Великої Родини неодмінно приходили б, щоби погратись з ними. І, можливо, задля розваги вони могли би піднятись на горище».

Уночі, зробивши всю свою роботу, Беккі забігла провідати свою подругу по ув’язненню і заразом принесла новини.

– Тепер по сусідству житиме пан із Індії, міс, – сказала вона. – Я не знаю, чорний він чи ні, але точно індієць. Він страх який багатий, але дуже хворий, а джентльмен із Великої Родини – його юрист. У цього пана сталося якесь лихо, він від цього захворів і тепер ходить як у воду опущений. А ще він язичник – ідолам поклоняється, міс. Уявляєте, б’є поклони дереву й каменю. Я сама бачила, як йому в дім занесли ідола. Хтось обов’язково має прислати йому молитовник. Він же коштує недорого – всього кілька монет.

Сара усміхнулась.

– Не думаю, що він поклоняється ідолу, – сказала вона. – Людям подобається ставити вдома статуї – просто для краси. У мого татка теж був дуже гарний Будда, але ж татко йому не поклонявся.

Проте Беккі лишилася при своїй думці – вона вважала нового сусіда язичником. Так було б значно романтичніше, ніж якби цей джентльмен виявився добропорядним занудою, що ходить до церкви із молитовником. Беккі сиділа допізна і все розмірковувала над тим, який цей пан на вигляд, і як виглядала б його дружина, якби вона в нього була, і якими були б їхні діти, якби ця родина мала дітей. Сара помітила, що в глибині душі Беккі сподівалася на те, що вони будуть чорними, носитимуть тюрбани, а ще – дівчинці хотілось цього понад усе – виявляться язичниками, як і їхні батьки.

– Я ще ніколи не жила з язичниками по сусідству, міс, – заявила Беккі. – Дуже хотілось би поглянути, які вони і як живуть.

Через кілька тижнів її цікавість нарешті була вгамована: виявилося, що новий мешканець не має ані дружини, ані дітей. Він збирався жити сам-один, зовсім не мав родини й виглядав дуже немічним і глибоко нещасним.

Одного дня до будинку під’їхав і зупинився екіпаж. Лакей зістрибнув із передка й відчинив дверцята. Першим вийшов джентльмен, який був батьком Великої Родини. Після нього з’явилась медсестра у формі, а тоді східцями спустились двоє прислужників. Вони допомогли вийти з екіпажа своєму панові, який виявився чоловіком зі змарнілим засмученим обличчям і геть виснаженим тілом, загорнутим у хутро. Його завели по сходах у дім, і слідом піднявся батько Великої Родини – він був дуже стурбований. Незабаром до будинку під’їхав екіпаж лікаря – певно, новий сусід потребував лікарської допомоги.

– У будинку поряд живе жовтий джентльмен, Саро, – прошепотіла Лотті після уроку французької. – Як ти гадаєш, він китаєць? На географії нам розповідали, що всі китайці мають жовту шкіру.

– Ні, він не китаєць, – прошепотіла Сара у відповідь, – він дуже хворий. Продовжимо робити цю вправу, Лотті: «Non, monsieur. Je n’ai pas le canif de mon oncle».[8]8
  «Non, monsieur. Je n’ai pas le canif demon oncle» (фр.) – «Ні, пане. У мене нема собаки мого дядечка».


[Закрыть]

Так розпочалася історія індійського джентльмена.

Розділ 11
Рам Дасс

Інколи навіть на площі можна було милуватись чудовими заходами сонця. Звісно, між димарів і дахів вдавалося вихопити лише їх фрагменти. З кухонного вікна заходу сонця зовсім не було видно, й лише невиразні прикмети підказували: щось відбувається. Цегляні стіни раптом набували теплої барви, повітря ставало рожевим чи світло-золотавим, або ж десь зблискувала смуга світла на віконному склі. Втім, було одне місце, звідки вдавалося спостерігати захід сонця у всьому його розмаїтті: громаддя червоних чи золотих хмар на заході; або пурпурова пелена, облямована знизу сяйвом; або кучеряві, прудкі хмарки, відтінені рожевим, – коли було вітряно, вони скидалися на зграю рожевих голубів на блакитному тлі, що хутко летять кудись удалечінь. Місце, звідки можна було помилуватися цією красою, а заразом подихати свіжим повітрям, – звісно ж, вікно на горищі. Коли площу раптово заливало дивовижне сяйво, і вона набувала чарівного вигляду наперекір закіптюженим деревам та огорожам, Сара знала: у небі щось відбувається. Тоді, щойно випадала нагода вийти з кухні непоміченою, так, щоб її не заходилися розшукувати, дівчинка не одмінно втікала й піднімалася сходами нагору, залазила на стіл і висовувалась у віконце так далеко, як лише могла. Тоді завжди вдихала на повні груди і оглядалася довкола. Їй здавалося, ніби вона одна володіє цілісіньким небом і всім світом. Із інших горищ ніхто ніколи не визирав. Зазвичай віконця на дахах були зачинені; лише подеколи їх відчиняли, щоб провітрити приміщення, але й тоді біля них нікого не було. І лише Сара полюбляла так стояти. Часом вона повертала обличчя до блакиті, що здавалася такою близькою, іноді дивилася на захід, де відбувалися дивовижні речі: хмари танули, пливли по небосхилу чи просто змінювали барву з рожевої на малинову або зі сніжно-білої на пурпурову, а то й сизувато-сіру. Інколи вони громадились, мов острови або величні гори, що оточували озера лазурової блакиті, чи розтопленого бурштину, чи прозорої зелені. Бувало, у химерні моря врізалися темні півострови; а бувало, тоненькі смужки суші з’єднували в одно дивовижні континенти. Траплялися місця, куди, здавалось, можна було добігти чи піднятися, щоб зачекати там на нові видовища аж доти, доки хмарина не розтане чи не попливе кудись. Зрештою, саме так усе це виглядало в Сариних очах, і раніше їй не доводилося бачити нічого прекраснішого, ніж картини, які вона споглядала під цвірінькання горобців на даху, стоячи на столі й просунувши голову та плечі крізь віконце на горищі. До того ж їй завжди здавалося, ніби цвірінькання горобців о цій порі чудес звучить якось по-особливому м’яко.

Через кілька днів по приїзді індійського джентльмена до його нового будинку видався саме такий захід сонця. На превелику радість Сари, вся її пообідня робота на кухні вже була завершена й ніхто не віддав їй черговий наказ. Тож дівчинці вдалося легше, ніж зазвичай, утекти й піднятися нагору.

Вона залізла на стіл і визирнула надвір. Була дивовижна мить. На заході розлилася повінь розтопленого золота, немов збираючись затопити своєю красою цілий світ. Повітря наповнилось глибоким шапрановим світлом, і на його тлі птахи, що ширяли понад дахами, здавалися майже чорними.

– Яка краса, – тихо мовила Сара сама до себе. – Я відчуваю щось схоже на страх – так, ніби зараз має статися щось дуже дивне. Такі неймовірні заходи сонця завжди викликають у мене схожі відчуття.

Дівчинка зненацька повернула голову – її сполохав звук, що почувся за кілька ярдів[9]9
  Ярд – британська одиниця виміру відстані, що дорівнює 91,44 см.


[Закрыть] від неї.

Це був дивний скреготливий звук, що долинав із вікна сусіднього горища. Хтось прийшов так само помилуватися заходом сонця, як і Сара. Із віконця на горищі висунулася голова, але виявилося, що належить вона не дівчинці чи покоївці. Голова була обмотана білим тюрбаном, обличчя мало темну шкіру, а очі яскраво зблискували – це був справжнісінький індійський прислужник – «ласкар», нагадала собі Сара. А звук, почутий нею, видавала маленька мавпочка, яку він турботливо тримав на руках. Мавпочка тулилась до ласкарових грудей і щось скрекотіла.

Індус саме дивився на Сару, коли дівчинка спрямувала свій погляд на нього. Перше, що впало їй в око, був вираз смутку й туги за батьківщиною на його темному обличчі. Сара була переконана, що він прийшов подивитися на сонце, адже в Англії так рідко можна потішитися сонячним променями, що неважко й засумувати за ними. Якусь мить дівчинка з цікавістю спостерігала за ласкаром, а потім послала йому понад дахами усмішку. Вона добре знала, що щира усмішка може неабияк розрадити навіть незнайомця.

Без сумніву, Сарине приязне ставлення було для ласкара приємним. Вираз його обличчя миттю змінився – індієць розплився в усмішці у відповідь і показав такі сліпучо-білі зуби, що здалося, ніби його смагляве лице осяяло світло. Дружні іскорки в Сариних очах завжди діяли безвідмовно, коли люди почувалися стомленими чи пригніченими.

Напевно, ласкар дещо послабив увагу, доки вітався з дівчинкою, тож мавпочка відчула свободу. Вона більш за все любила пустувати й завжди була готова до пригод. Певно, несподівана поява дівчинки схвилювала її, тож вона раптово вирвалася, скочила на черепицю, перебігла по ній, скрегочучи кігтиками, й хвацько стрибнула Сарі на плече, а потім – до її кімнати на горищі. Мавпочка дуже насмішила дівчинку – ще б пак, таке кумедне створіння. Однак треба було повернути її господарю – якщо ласкар був її господарем, – і Сара задумалася, як би це зробити. Чи вдасться їй зловити втікачку, чи мавпочка не послухається і не піде їй у руки, чи взагалі вирветься, втече по дахах і загубиться? Ні, цього не можна допустити. Хтозна, може, вона належить індійському джентльмену, і бідолашний справді любить пустунку.

Дівчинка повернулася до ласкара, радіючи, що досі пам’ятала кілька слів на хіндустані,[10]10
  Хіндустані – мова, поширена в Індії; поєднує основні слова головних індійських мов хінді й урду.


[Закрыть] які вивчила, коли жила в Індії з татом. Принаймні, вона сподівалася, що порозумітися вдасться. Тож Сара заговорила мовою, яку ласкар знав:

– Вона дасться мені до рук, якщо я її спробую спіймати? – спитала дівчинка.

Певно, Сара ще ніколи не бачила більшого здивування й радості, ніж ті, що відобразилися на смаглявому обличчі, коли вона заговорила знайомою мовою. По правді, бідолашному ласкару здалося, ніби це втрутилися боги, й ніжний голосок долинає просто з неба. Сара одразу здогадалася, що він знає, як слід розмовляти з дітьми європейців. Він засипав її запевненнями в пошані й подяками. Він готовий прислужитися Місіс Сагіб. Мавпочка – дуже добре створіння, і ніколи не кусається; та – от лихо! – її важко спіймати. Вона блискавично тікає з одного місця на інше. Тваринка буває неслухняна, але це не зі зла. Рам Дасс знає її з того часу, як вона була ще малям, і Рам Дасса вона слухається, але не завжди. Якби Міссі Сагіб дозволила Рам Дассу, він би сам переліз по даху до її кімнати, зайшов через вікно і зловив малу бешкетницю. Проте він побоюється, що Сара може подумати, ніби він поводиться надто вільно, а тому не дозволить йому цього зробити.

Втім, Сара дозволила.

– Ви зможете дістатися сюди? – поцікавилась вона.

– За хвилину, – відповів він.

– Тоді йдіть сюди, – сказала дівчинка. – Мавпочка метається по кімнаті. Певно, вона злякалась.

Рам Дасс сковзнув крізь віконце на горищі й перетнув відстань до сусіднього вікна так стійко й легко, ніби все життя тільки те робив, що гуляв дахами. Він проліз крізь Сарине віконце й безгучно приземлився на ноги. Тоді ласкар повернувся до дівчинки і ще раз привітався з нею на східний манер. Мавпочка побачила його і тихо скрикнула. Рам Дасс поспіхом зачинив віконце – про всяк випадок – і заходився ловити втікачку. Погоня була недовгою. Мавпочка кілька хвилин не давалася до рук, очевидно насолоджуючись грою, але зрештою стрибнула до Рам Дасса на плече, знову притулилася до нього, щось щебечучи, і обійняла його довгими худими руками.

Рам Дасс шанобливо подякував Сарі. Дівчинка помітила, як він швидко окинув поглядом убогу кімнатку, але при цьому говорив з нею, як годилося розмовляти з донькою раджі, вдаючи, ніби нічого не помітив. Зловивши мавпочку, ласкар затримався в кімнаті ще на кілька хвилин і весь цей час він дякував, низько кланяючись, вихваляв Сару за виявлену милість. Капосна тваринка, – пояснював він, гладячи мавпочку, – насправді не така вже й шкодлива, і подеколи веселить його хворого господаря. То й дуже засмутився б, якби його улюблениця втекла й загубилася. По цих словах ласкар попрощався і виліз крізь віконце на горищі зі спритністю, якій могла би позаздрити навіть та сама мавпочка.

Залишившись на самоті, Сара стояла посеред своєї кімнатки на горищі й перебирала у пам’яті згадки, які збурив цей несподіваний візит. Вигляд колоритного вбрання і глибока пошана, що відчувалась у манерах ласкара, розворушили спомини про колишнє. Здавалося дуже дивним згадувати про те, як вона – прислужниця, котру лише годину тому кухарка ганяла образливими словами, – кілька років тому була оточена людьми, що ставилися до неї точнісінько так, як щойно Рам Дасс. Коли вона проходила повз, вони віталися з нею, кажучи «селям», схилялись так низько, що чоло ледь не торкалося землі; якщо їй випадало заговорити до них, вони були її слугами. Зараз усе це здавалося сном. Усе скінчилося й більше не повернеться. По правді, Сарі здавалося, що немає жодного виходу – ніщо ніколи для неї не зміниться. Вона знала, які плани на майбутнє плекає міс Мінчін. Доки Сара занадто юна, щоб стати вчителькою, їй доведеться виконувати роботу служниці, дівчинки на побігеньках, але при цьому не забувати всього того, що вона вже знала, й навіть якимось загадковим чином примудрятися продовжувати навчання. Дівчинка мусила більшість вечорів проводити в навчанні. Подеколи її знання перевіряли й суворо карали, якщо раптом виявлялося, що вона знає матеріал не так добре, як від неї очікують. Правду кажучи, міс Мінчін знала, що Сарі вчителі не надто потрібні. Варто було дати дівчинці книжки, й вона просто ковтала їх – ледве не вчила на пам’ять. Зрештою з неї вийшла би хороша вчителька – нічим не гірша за тих, які по декілька років спеціально навчаються. Так і мало статися: коли Сара подорослішає, вона не покладаючи рук трудитиметься у класній кімнаті, так само, як зараз трудиться, виконуючи доручення всіх, кому не лінь. Тоді їм доведеться вбрати її у не такий пошарпаний одяг, але нема сумніву – її вбрання буде просте й потворне, щоб навіть вигляд підкреслював Сарину належність до обслуги. Оце й усе, що чекало на дівчинку в майбутньому, й Сара кілька хвилин стояла нерухомо, задумавшись про свою нерадісну долю.

Раптом дівчинці сяйнула думка, що додала рум’янцю щічкам і запалила вогники в очах. Сара розправила плечі й підняла голову.

– Хоч би що сталося, – мовила вона, – одна річ не зміниться. Навіть якщо мені доводиться ходити в лахмітті, я можу лишатися принцесою в душі. Звісно, почуватися нею було би значно легше, якби я була вбрана у позолочену парчу, але хіба ж може бути вища радість, ніж бути принцесою тоді, коли цього ніхто не помічає? Жила ж колись Марія Антуанетта – її скинули з трону, ув’язнили в темниці, їй довелося вдягатись у траурне вбрання, її волосся посивіло, та ще й усі ображали її, дражнили Вдовичкою. І все ж у ту мить вона була ще більше королевою, ніж за веселого розкішного життя. А найбільше я захоплююсь нею згодом. Вона не злякалася верескливої юрми, бо була сильнішою за всіх тих людей, навіть коли вони їй відрубали голову.

Подібна думка не була новою – Сара вже не раз міркувала про це. Дівчинка втішалась нею, коли випадали гіркі дні, й тоді вона ходила по будинку з виразом на обличчі, якого міс Мінчін не могла збагнути. Власниця пансіонату неабияк дратувалася, бо їй здавалось, ніби Сара подумки ширяє десь далеко – відчуває власну зверхність над усім світом. Виглядало на те, що вона майже не чує грубощів і ядучих образ, які лунають у її адресу, а якщо й чує, то зовсім ними не переймається. Подеколи, вичитуючи щось своїй підопічній у звично жорстокій, деспотичній манері, міс Мінчін помічала у спокійному погляді Сариних надто дорослих очей відблиск гордої посмішки. Вона не знала, що тоді Сара сама собі каже: «Ви навіть гадки не маєте, що лаєте принцесу. І якби мені лишень забаглося, я могла би єдиним порухом руки засудити вас до смертної кари. Я зжалилася над вами тільки тому, що я – принцеса, а ви – звичайна собі нерозумна, злостива стара жінка, й не здатні змінитися на краще».

Такими думками Сара переймалася більш за все. Дивовижно, але вони заспокоювали дівчинку – і це було їй справді потрібно. Доки Сара перебувала під захистом таких думок, вона не злилась і не відповідала грубощами на злість і грубість інших.

«Принцесі годиться бути ввічливою», – казала вона сама собі.

Тож коли служниці, беручи приклад зі своєї хазяйки, ображали дівчинку й помикали нею, вона знаходила в собі сили тримати голову рівно й відповідати дуже ввічливо – від такого тону ті лишень витріщали очі.

– Вона так пишається, наче приїхала сюди з Букінгемського палацу, це сопливе дівчисько, – казала кухарка, підсміюючись. – Я частенько на неї зриваюся, але правди ніде діти: вона ніколи не забуває про гарні манери. «Якщо ви дозволите», «Чи не були б ви такі ласкаві?», «Перепрошую», «Чи дозволите потурбувати вас?» Вона знай сипле собі всякими слівцями, наче так і треба.

Наступного ранку після раптового знайомства з Рам Дасом і його мавпочкою Сара сиділа у класній кімнаті поміж своїх учениць. Вона вже закінчувала урок і збирала підручники з французької, згадуючи про різні випробування, що випали на долю осіб королівської крові, коли вони приховували своє походження. Наприклад, Альфреду Великому дружина пастуха надавала ляпасів, коли той спалив хлібці, які був змушений пекти. Оце, напевно, та жінка злякалася, коли зрозуміла, що накоїла. Якби ж міс Мінчін довідалася, що Сара – Сара, в якої пальці вилазять із дірявих черевиків, – насправді принцеса!

На обличчі дівчинки з’явився ненависний власниці пансіонату вираз. Вона не змогла стримати люті – підскочила до вихованки й дала їй ляпаса, точнісінько так, як пастухова дружина колись відважила королю Альфреду. Ляпас примусив Сару спам’ятатися. Вона виринула з мрій і, переводячи подих, якусь мить стояла нерухомо. А потім мимохіть засміялася.

– З чого це ти смієшся, нестерпне, нахабне дівчисько? – вигукнула міс Мінчін.

Сарі знадобилося кілька секунд, що опанувати себе і згадати, що насправді вона – принцеса. Її щока почервоніла й пекла від отриманого удару.

– Я задумалась, – відповіла дівчинка.

– Негайно проси в мене вибачення! – крикнула міс Мінчін.

Сара на якусь мить вагалася перед тим, як відповісти.

– Я готова перепросити за свій сміх, якщо це було нечемно з мого боку, – сказала вона. – Але я не проситиму пробачення за те, що я задумалась.

– І про що ж це ти думала? – вимогливо спитала міс Мінчін. – Як ти взагалі посміла? Про що це ти задумалась?

Джессі захихотіла. Вони з Лавінією штурхали одна одну ліктиками, щоб привернути увагу. Втім, це було зайве: всі дівчатка вже й так відірвалися від книжок, щоб послухати. Їм подобалося спостерігати за нападками міс Мінчін на Сару. Сара завжди відповідала якимись дивними словами й не виглядала зляканою ані на йоту. От і зараз вона не виказувала страху, хоча її щока після ляпаса горіла й очі були яскраві, мов зірки.

– Я задумалась про те, – з гідністю, ввічливо відповіла вона, – що ви навіть не здогадуєтеся, що чините.

– Як це: я не здогадуюся, що чиню? – міс Мінчін забило дух від люті.

– Саме так, – вела далі Сара. – Я міркувала про те, що б сталося, якби я була принцесою, а ви дали мені ляпаса, – як я на це відповіла б. Також я думала: якби я і справді була принцесою, то ви б ніколи не наважилися на такий учинок, хай би що я сказала чи зробила. А ще я думала про те, як би ви здивувалися, коли б раптом з’ясували, що…

Дівчинка так виразно уявила собі навіяну фантазією картинку, що в її словах відчувалась упевненість, здатна справити враження навіть на міс Мінчін. Власниці пансіонату з її обмеженим, вузьким розумом навіть на мить здалося, що за цими безстрашними, впевненими словами ховається якась правдива сила.

– Що? – вигукнула вона. – Що з’ясувала?

– Що я і справді принцеса, – мовила Сара, – і можу робити все, що заманеться, – все, що спаде мені на гадку.

Усі учениці завмерли з круглими від неймовірного подиву очима. Лавінія навіть перехилилася через сидіння, щоб краще було видно.

– Геть до своєї кімнати! – оскаженіло закричала міс Мінчін. – Негайно! Геть із класу! А ви, юні леді, повертайтесь до своїх уроків!

Сара легенько вклонилася.

– Перепрошую за свій сміх, якщо він здався вам неввічливим, – сказала вона і вийшла з кімнати, лишивши міс Мінчін потерпати від власної люті, а дівчаток – перешіптуватись над підручниками.

– Ти її бачила? Ти бачила, яка вона була дивна? – ніяк не могла вгамуватися Джессі. – Я зовсім не здивуюся, коли виявиться, що все це не просто так. Думаю, вона щось приховує!