Текст книги "Маленька принцеса"

Автор книги: Фрэнсис Ходжсон Бернетт

сообщить о нарушении

Текущая страница: 12 (всего у книги 13 страниц)

Розділ 17
«Та дівчинка!»

Наступного ранку трійко дітлахів із Великої Родини сиділи в бібліотеці індійського джентльмена, щосили стараючись його розвеселити. Їм дозволили прийти сюди й порозважати хворого на його особисте запрошення. Індійський джентльмен уже чимало днів жив у напруженому чеканні, й сьогодні мала статися подія, що неабияк його хвилювала. Сьогодні мав повернутися з Москви містер Кармайкл. Його приїзд із-за кордону відкладався з тижня на тиждень. Одразу по приїзді до Москви йому не вдалося вийти на слід родини, яку він шукав. Коли ж розшуки нарешті увінчались успіхом і містер Кармайкл навідався до їхнього будинку, йому сказали, що їх зараз немає – вони подались у мандри. Усі спроби зв’язатись із ними виявилися невдалими, тож він вирішив лишитись у Москві й зачекати на їх повернення.

Містер Керрісфорд сидів у зручному кріслі. Дженет примостилась на підлозі біля нього – ця дівчинка була улюбленицею індійського джентльмена. Нора знайшла собі стільчик для ніг, а Дональд осідлав тигрову голову, якою увінчувався килим, зроблений зі шкури хижака. Треба визнати, що вершник із Дональда вийшов дуже завзятий.

– Не можна гратись так галасливо, Дональде, – сказала Дженет. – Коли приходиш у гості, щоб підбадьорити хворого, кричати не слід. Може, ми занадто голосно вас підбадьорюємо, містере Керрісфорд? – дівчинка повернулась до індійського джентльмена.

Та він лише поплескав її по плечу.

– Нічого страшного, – почулася відповідь. – Ви просто відволікаєте мене від зайвих думок.

– Я буду поводитись тихше! – закричав Дональд. – Ми будемо сидіти тихо-тихо, як миші.

– Від мишей нема такого галасу, – зауважила Дженет.

Дональд зробив зі свого носовичка вуздечку й гойдався на тигровій голові.

– Якщо мишей багато, то є, – весело вигукнув хлопчик. – Якщо їх тисячі!

– Навіть від п’ятдесяти тисяч мишей не було б такого галасу, – суворим тоном промовила Дженет. – А нам слід сидіти тихо, як одненька мишка.

Містер Керрісфорд засміявся і знову поплескав дівчинку по плечу.

– Тато незабаром приїде, – сказала вона. – Може, поговоримо про ту зниклу дівчинку?

– Мені здається, що я не зміг би довго говорити про щось інше, – відповів індійський джентльмен, стомлено нахмуривши чоло.

– Вона нам дуже подобається, – мовила Нора. – Ми називаємо її маленькою неказковою принцесою.

– Чому? – поцікавився індійський джентльмен. Вигадки дітлахів із Великої Родини дуже добре відволікали його.

Відповіла Дженет:

– Це тому, що вона не з казки, але буде казково багатою, коли знайдеться, – точнісінького як принцеса з якоїсь чарівної історії. Спочатку ми називали її казковою принцесою, але так не підходило.

– А це правда, – спитала Нора, – що її татко віддав усі гроші другу на діамантові копальні, а потім друг подумав, ніби розорився, й утік, бо почувався злодієм?

– Ти ж знаєш, насправді він не був злодієм, – поспіхом додала Дженет.

Індійський джентльмен швидко взяв її за руку.

– Так, злодієм він не був, – промовив він.

– Мені шкода цього друга, – сказала Дженет. – Дуже шкода. Він же не хотів, щоб так сталося. Певно, йому тепер дуже погано. Думаю, він почувається нещасним.

– Ти правильно все розумієш, Дженет, – відповів індійський джентльмен і стиснув її руку.

– А ви розказували містеру Керрісфорду, – знову закричав Дональд, – про Дівчинку-Яка-Не-Жебрачка? Ви йому розказували, що в неї тепер є новий одяг? Може, вона теж загубилась, а тепер її знайшли?

– Екіпаж! – вигукнула Дженет. – Він під’їхав до дверей! Це тато!

Діти підбігли до вікна й визирнули надвір.

– Так, це тато, – оголосив Дональд. – Але дівчинки з ним нема.

Трійко дітлахів, не стримуючи радості, вилетіли з кімнати і поспішили до передпокою. Вони звикли саме так зустрічати свого тата. Згодом чутно було, як діти підстрибують, сплескують у долоні, а тато їх піднімає на руки й цілує.

Містер Керрісфорд спробував підвестися й без сил опустився на крісло.

– Не виходить, – зітхнув він. – Я перетворився на руїну!

Голос містера Кармайкла чувся вже біля дверей.

– Ні, діти, – казав він, – зайдете пізніше, коли я закінчу розмову з містером Керрісфордом. А зараз ідіть пограйтеся з Рам Дассом.

Двері відчинились, і містер Кармайкл увійшов до кімнати. Його щоки були ще рум’яніші, ніж зазвичай, – здавалось, що разом з ним до покоїв увірвався повів свіжості й здоров’я. Та в очах містера Кармайкла світились розчарування і стурбованість, коли вони зустрілися зі спраглим новин поглядом хворого. Чоловіки обмінялись потиском рук.

– Які новини? – запитав містер Керрісфорд. – Дівчинку справді взяли за прийомну доньку ті росіяни?

– Дівчинка виявилась не тією, яку ми розшукуємо, – відповів містер Кармайкл. – Вона молодша за доньку покійного капітана Кру. А звати її Емілі Керью. Я з нею бачився і розмовляв. Росіяни розказали мені всі подробиці.

Яким змореним і нещасним виглядав індійський джентльмен! Його рука безсило впала.

– І знову все спочатку, – промовив він. – Шукатимемо знову… Сідайте, прошу вас.

Містер Кармайкл присів. Поступово він прихилився душею до цього нещасного чоловіка. Він сам був такий щасливий, оточений радістю й любов’ю, що спустошеність і підірване здоров’я здавались йому просто нестерпними. Якби в цьому будинку лунав веселий дитячий голосок, самотність обов’язково розвіялася б! А так йому доводиться жити з думкою про те, що на ньому лежить відповідальність за зруйновану долю дитини, – це просто неможливо витримати!

– Ну ж бо, не переймайтесь, – сказав містер Кармайкл підбадьорливим голосом. – Ми ще знайдемо її.

– Треба почати негайно. Не будемо витрачати часу, – схвильовано відповів містер Керрісфорд. – У вас є якісь припущення, міркування…

Містеру Кармайклу не сиділось: він підвівся й заходився крокувати по кімнаті. На його обличчі відображалися задума й непевність.

– Що ж, можливо, – відповів він. – Не знаю, чи цінна ця думка, проте… Мені не дає спокою ідея, що спала на гадку, коли я їхав потягом із Дувра…

– Яка ідея? Якщо дівчинка жива, вона десь є…

– Так, справді, вона десь є. Ми вели розшуки в паризьких школах. Облишмо цей напрямок, а натомість пошукаємо в Лондоні. Ось, власне, моя пропозиція – пошукати в Лондоні.

– Тут багато пансіонатів, – мовив містер Керрісфорд. Він раптом стрепенувся, пригадавши дещо: – Між іншим, один пансіонат – просто по сусідству з нами.

– От з нього і почнемо, якщо вже він так близько.

– Ні, – сказав Керрісфорд. – Там є одна дівчинка, що зацікавила мене. Але вона навіть не учениця. Крім того, вона дуже смаглява – навряд чи донька бідолашного Кру мала б таку смагляву шкіру.

Можливо, саме цієї миті знову подіяли чари. Здавалось, що саме так і було. Що ж інше могло привести до кімнати Рам Дасса саме в цю мить, коли його господар вів розмову? Ласкар шанобливо поклонився, приховуючи в своїх темних, сяючих очах вогники захвату.

– Сагібе, – мовив він, – дівчинка прийшла. Дівчинка, яку Сагіб жаліє. Вона принесла мавпочку – бешкетниця втекла і по даху залізла на її горище. Я попросив дівчинку лишитись. Подумав, що Сагібу буде приємно побачити її та поговорити.

– А хто це? – поцікавився містер Кармайкл.

– Одному Богу відомо, – відповів містер Керрісфорд. – Та дівчинка, про яку я згадував. Прислужниця в пансіонаті.

Він махнув рукою Рам Дассові і звернувся до нього:

– Так, я би хотів її побачити. Приведи її.

Потім містер Керрісфорд повернувся до Кармайкла.

– Доки вас не було, – пояснив він, – я був на межі відчаю. Дні стояли похмурі й, здавалось, тягнулися безкінечно. Рам Дасс розказав мені про злигодні, в яких живе ця дитина, і разом ми вигадали романтичний план, як їй допомогти. Може, це було не надто по-дорослому. Та завдяки нашій вигадці я мав чим відволіктися. Але без допомоги спритного, безшумного жителя Сходу, Рам Дасса, цей план не спрацював би.

Тут до кімнати ввійшла Сара. Вона тримала мавпочку на руках – тваринка явно не збиралася злазити з її рук самотужки. Мавпочка тулилась до дівчинки і верещала. Сара розчервонілась від хвилювання – було так дивно потрапити до кімнати індійського джентльмена.

– Ваша мавпочка знову втекла, – промовила Сара своїм приємним голоском. – Минулої ночі вона пробралась до мого вікна. Надворі було дуже холодно, тож я вирішила її спіймати. Я б іще вчора принесла її назад – проте було вже надто пізно. Я знаю, що ви хворієте, тож не хотіла вас турбувати.

Індійський джентльмен затримав на дівчинці зацікавлений погляд утомлених очей.

– З вашого боку це було дуже завбачливо, – зауважив він.

Сара поглянула на Рам Дасса, що стояв біля дверей.

– Віддати мавпочку ласкарові? – спитала вона.

– А звідки ви знаєте, що він ласкар? – усміхнувшись, запитав індійський джентльмен.

– Я знаю, хто такі ласкари, – мовила Сара, передаючи мавпочку, яка пручалася. – Я народилась в Індії.

Індійський джентльмен миттю виструнчився і змінився на обличчі. Сару на якусь мить приголомшила така разюча зміна.

– Ви й справді народились в Індії? – вигукнув він. – Підійдіть сюди, – додав індійський джентльмен і простягнув дівчинці руку.

Сара підійшла ближче і простягнула йому свою ручку, адже їй здалося, що він хоче саме цього. Вона стояла нерухомо, лише її зелено-сірі очі зацікавлено спостерігали за його поглядом. Здавалось, ніби з індійським джентльменом щось відбувається.

– Ви живете по сусідству? – заходився розпитувати він.

– Так. Я живу при пансіонаті міс Мінчін.

– Але ви – не одна з її учениць?

На Сариних вустах ковзнула дивна посмішка. Дівчинка якусь мить вагалася.

– Я й сама до пуття не знаю, хто я, – відповіла вона.

– Чому ж так?

– Спершу я була ученицею, займала окремі кімнати, а тепер…

– Ви були ученицею? А що ж ви робите тепер?

Сара знову сумно посміхнулась.

– Сплю на горищі, поряд із посудомийкою, – сказала вона. – Бігаю містом, виконуючи доручення кухарки – роблю, що вона накаже. І викладаю для менших учениць.

– Кармайкле, спитайте в неї, – вигукнув містер Керрісфорд, відкидаючись назад на сидіння, мовби його раптово полишили сили. – Спитайте, бо я не можу.

Великий, добрий батько Великої Родини знав, як слід спілкуватись із дівчатками. Сара зрозуміла, що він добре знається на цьому, коли він заговорив до неї приємним, підбадьорливим голосом.

– А що ви маєте на увазі, коли кажете «спершу», мила дівчинко? – поцікавився він.

– Спершу, коли мене сюди привіз мій татко.

– І де ж ваш татко зараз?

– Він помер, – дуже спокійно промовила Сара. – Він втратив усі свої статки й нічого мені не лишив. У мене нема нікого, хто дбав би про мене й платив міс Мінчін.

– Кармайкле! – голосно скрикнув індійський джентльмен. – Кармайкле!

– Не треба її лякати, – поспіхом сказав йому містер Кармайкл упівголоса. А потім знову звернувся до Сари: – Тож вас переселили на горище й примусили стати служницею. Вийшло саме так, правда ж?

– У мене не було нікого, хто міг би про мене подбати, – пояснила Сара. – Я лишилась без грошей і без рідних.

– А як ваш батько розорився? – уривчасто дихаючи від хвилювання, спитав індійський джентльмен.

– Він не сам розорився, – відповіла Сара. Її цікавість із кожною миттю зростала. – Він мав друга, якого дуже-дуже цінував. І цей друг забрав усі його гроші. Мій татко занадто довіряв другові.

Індійський джентльмен схвилювався ще більше.

– Можливо, цей друг не хотів завдати шкоди, – промовив він. – Усе це могло бути просто помилкою.

Сара навіть не здогадувалась, як безжально пролунає її відповідь. Якби вона знала, то заради блага індійського джентльмена пом’якшила б свої слова.

– Але мій татко дуже страждав, – казала вона. – І це вбило його.

– Як звали твого батька? – спитав індійський джентльмен. – Скажи мені.

– Його звали Ральф Кру, – відповіла Сара, дещо стривожена. – Капітан Кру. Він помер в Індії.

Виснажене обличчя індійського джентльмена скривилось, наче від болю, й Рам Дасс кинувся до свого господаря.

– Кармайкле, – зітхнув хворий, – це та дівчинка! Та дівчинка!

На якусь мить Сарі здалося, що він ось-ось помре. Рам Дасс накрапав ліки з пляшечки і підніс йому до рота. Сара стояла поблизу й не могла стримати тремтіння. Вона зачаровано поглянула на містера Кармайкла.

– Про що… він говорить? – затинаючись, промовила вона.

– Він був другом вашого батька, – пролунала відповідь містера Кармайкла. – Не лякайтесь. Ми розшукуємо вас уже два роки.

Сара притулила долоньку до чола. Її губи затремтіли. Вона сказала, наче уві сні:

– А я весь цей час жила в міс Мінчін, – і додала напівпошепки. – Просто по той бік стіни.

Розділ 18
«Я намагалась нею бути»

Приємна, вродлива місіс Кармайкл пояснила все Сарі. По неї негайно послали, і добра жінка перетнула площу, щоб пригорнути дівчинку в свої теплі обійми й розказати їй усе, що сталося. Потрясіння від такого неочікуваного відкриття забрало всі сили містера Керрісфорда, і він дуже ослаб.

– Чесне слово, – сказав він стомленим голосом містерові Кармайклу, коли хтось запропонував відвести Сару до сусідньої кімнати, – я боюся бодай на мить відвести від неї погляд.

– Я подбаю про неї, – пообіцяла Дженет, – а мама прийде за кілька хвилин.

Тож саме Дженет вивела Сару.

– Ми такі раді, що ти знайшлася, – сказала вона. – Ти навіть не уявляєш як.

Дональд стояв, засунувши руки в кишені, і пильно дивився на Сару – в його погляді відбивались задума і докір самому собі.

– Якби ж я запитав, як тебе звати, коли давав тобі той шестипенсовик! – похитав головою він. – Ти б сказала мені, що тебе звати Сара Кру, і тоді ти відшукалася б за одну секунду!

Саме в цю мить увійшла місіс Кармайкл. Вона була дуже розчулена і зненацька обійняла дівчинку й поцілувала її.

– У вас вигляд, як у зачарованої, бідна дівчинко, – мовила вона. – І це не дивно.

Сара розмірковувала лише про одне.

– А він, – сказала вона, кинувши погляд на зачинені двері бібліотеки, – він зрадив мого батька? Прошу, скажіть мені!

Місіс Кармайкл заплакала й поцілувала дівчинку ще раз. Вона відчувала, що зараз цілувати її слід дуже часто, адже бідолашну ніхто так довго не цілував.

– Він нікого не зраджував, мила моя, – відповіла жінка. – І він не втратив гроші, що належали вашому батьку. Він лише думав, що так сталося. А тому, що він дуже любив його, горе підкосило містера Керрісфорда і на якийсь час відібрало розум. Він ледь не помер від запалення мозку, а коли через багато днів почав поступово одужувати, ваш батько вже помер.

– І він не знав, де мене шукати, – пробурмотіла Сара. – А я була зовсім поряд.

Їй не давала спокою думка про те, як близько вона була весь цей час.

– Він думав, що вас віддали до школи десь у Франції, – пояснила місіс Кармайкл. – Та ще й хибні сліди весь час заводили в оману. Він шукав вас повсюди. А коли бачив, як ви проходите повз його дім, така сумна й занедбана, навіть і не здогадувався, що ви – донька його бідолашного друга. Проте йому було вас шкода, і він хотів чимось допомогти. Він сказав Рам Дассові пробиратись крізь віконце на ваше горище і приносити речі, що поліпшували вам життя.

Сара відчула себе дуже втішеною – її вигляд миттю змінився.

– То це Рам Дасс приносив усі ці речі? – вигукнула вона. – І це був план індійського джентльмена? Це він втілив мої мрії в життя?

– Так, моя дівчинко, так! Він має добре серце, тож перейнявся вашою долею заради Сари Кру.

Двері до бібліотеки відчинились, і на порозі з’явився містер Кармайкл. Він жестом підкликав до себе Сару.

– Містеру Керрісфорду вже краще, – сказав він. – Він просить вас зайти до нього.

Сара не примусила чекати на себе. Індійський джентльмен уважно дивився на неї, коли вона заходила, і помітив, що її обличчя просто сяяло.

Вона зайшла і спинилась біля його стільця, схрестивши руки на грудях.

– Це ви присилали мені всі ці речі, – веселим голосом, сповненим радості, промовила вона, – усі ці чудові-пречудові речі? Це були ви!

– Так, бідне моє дитя, це був я, – відповів він.

Індійський джентльмен був слабкий і знесилений тривалою хворобою та клопотами, але дивився на неї поглядом, який вона пам’ятала в батькових очах. Люблячий погляд, у якому світилось бажання обійняти. І дівчинка опустилась на коліна перед ним, так само, як колись опускалась на коліна перед своїм батьком – у ті часи, коли вони були найкращими друзями у світі.

– То це ви були моїм другом, – сказала вона. – То це ви – мій друг!

Вона схилила обличчя до його схудлої руки й раз за разом її цілувала.

– Він повністю одужає за три тижні, – спостерігаючи збоку, промовив містер Кармайкл до своєї дружини. – Поглянь на його обличчя.

І правда, він змінився. Поруч із ним була «маленька хазяєчка», і тепер багато що слід було обдумати і спланувати. Першочерговою справою була міс Мінчін. Треба було зустрітися з нею, щоб розповісти про зміни, які відбулись у житті її підопічної.

Сарі більше не дозволили повертатись до пансіонату. Індійський джентльмен дуже наполягав на цьому. Вона повинна лишитися тут, а містер Кармайкл сходить на зустріч із міс Мінчін сам.

– Я рада, що не мушу повертатись, – зізналася Сара. – Вона дуже розізлиться. Вона не любить мене. Може, це моя вина – бо ж і я не люблю її.

Та на превеликий подив, міс Мінчін зняла з містера Кармайкла обов’язок приходити до неї – прийшла сама, розшукуючи ученицю. Їй для чогось знадобилася Сара, і на запитання, де вона, міс Мінчін почула приголомшливу відповідь. Покоївка бачила, як дівчинка скрадалась, приховуючи щось під одягом, а потім піднялась по сходах до сусіднього будинку, і зайшла туди.

– Що це означає? – кричала міс Мінчін до міс Амелії.

– Я навіть не знаю, сестро, – виправдовувалась міс Амелія. – Хіба що вона заприятелювала з тим джентльменом, бо він теж мешкав у Індії.

– Це так на неї схоже – нахабно увірватись, щоб спробувати завоювати його симпатію, – пхикнула міс Мінчін. – Вона там уже дві години. Я цього не допущу. Піду туди, поцікавлюсь причиною такої поведінки і примушу її вибачитися за вторгнення.

Сара сиділа на підставці для ніг біля містера Керрісфорда й слухала, як він розповідає їй одну з багатьох історій, які, на його думку, їй слід було почути, коли Рам Дасс повідомив про відвідувачку.

Дівчинка мимоволі підвелась і зблідла. Але містер Керрісфорд помітив, що вона зберігає спокій, – не виказує свого страху, як це властиво дітям.

Міс Мінчін увійшла до кімнати – сувора, сповнена почуття власної гідності. Вона була добре одягнута, поводилася стримано, з підкресленою ввічливістю.

– Перепрошую, що змушена вас потурбувати, містере Керрісфорд, – сказала вона, – проте мушу дещо пояснити. Я міс Мінчін, власниця пансіонату для юних панночок, що розміщений по сусідству.

Індійський джентльмен пильно дивився на неї якусь мить. Він був людиною гарячої вдачі, але зараз хотів стриматися від необдуманих вчинків.

– Отже, ви міс Мінчін? – сказав він.

– Саме так.

– У такому разі, – відповів індійський джентльмен, – ви прийшли саме вчасно. Мій адвокат, містер Кармайкл, саме збирався навідатись до вас.

Містер Кармайкл злегка кивнув, а міс Мінчін поглянула на містера Керрісфорда з неабияким здивуванням.

– Ваш адвокат! – вигукнула вона. – Не розумію. Я прийшла сюди, щоб виконати свій обов’язок. Виявилося, що до вас без дозволу прийшла одна з моїх учениць – я тримаю її з милості. Отже, я прийшла до вас, щоб пояснити, що її вторгнення відбулося без мого відома.

Директорка повернулась до Сари.

– Негайно додому! – обурено наказала вона. – Вас буде покарано з усією жорстокістю. Негайно додому!

Індійський джентльмен обійняв Сару і погладив по руці.

– Вона не піде.

Міс Мінчін здалося, ніби вона втрачає розум.

– Не піде? – перепитала вона.

– Ні, – підтвердив містер Керрісфорд. – Вона не піде додому, якщо ви зважуєтесь називати так ваш будинок. Надалі її дім – тут, зі мною.

Міс Мінчін відсахнулася, вражена й обурена.

– З вами? З вами, пане? Що все це означає?

– Кармайкле, поясніть, будь ласка, причини, – мовив індійський джентльмен. – І, якщо можна, чимшвидше.

Він усадовив Сару і взяв її долоньки у свої – так само робив і її татко.

Тоді містер Кармайкл пояснив – у спокійній, зваженій, послідовній манері людини, яка розуміє, про що говорить, і добре знається на юридичних тонкощах. Міс Мінчін недарма була діловою жінкою – вона одразу втямила, що до чого, і це їй дуже не сподобалось.

– Містер Керрісфорд, пані, – пояснював він, – був довіреним другом покійного капітана Кру. Вони були партнерами в одній значній інвестиції. Багатство, яке, на думку капітана Кру, було втрачено, насправді збереглось і зараз перебуває в руках містера Керрісфорда.

– Багатство! – вигукнула міс Мінчін і миттю пополотніла. – Сарине багатство?

– Це багатство і справді належатиме Сарі, – холодно відповів містер Кармайкл. – Воно вже зараз їй належить. Завдяки певним обставинам статки Сари неабияк зросли. Вкладення у діамантові копальні виправдало себе.

– Діамантові копальні! – видихнула міс Мінчін. Їй здавалося, що скільки вона себе пам’ятає, такого страхіття ще ніколи з нею не ставалось.

– Діамантові копальні, – повторив містер Кармайкл і, не стримавшись, додав з легкою посмішкою, що зовсім не пасувала б статечному юристу. – Не так багато є принцес, що можуть похвалитися більшим багатством, ніж ваша учениця, яку ви тримаєте з милості, міс Мінчін. Містер Керрісфорд розшукував її зо два роки. Зрештою він знайшов дівчинку і тепер дбатиме про неї.

На цих словах він запросив міс Мінчін присісти, щоб можна було їй детально все пояснити. Сара мала цілком забезпечене майбутнє, статки, котрі вона нібито втратила, насправді зросли вдесятеро, а містер Керрісфорд відтепер стане опікуном і другом дівчинки.

Міс Мінчін була жінкою невеликого розуму і, не тямлячи себе від хвилювання, зробила марну спробу виправити помилку. Вона збагнула, що надто багато втратила через власну непрозорливість.

– Я дбала про цю дівчинку, – запротестувала вона. – Я все для неї робила. Якби не я, вона б умирала від голоду на вулиці.

Тут індійський джентльмен не витримав.

– Вмирати від голоду на вулиці, – докинув він, – їй було би краще, ніж на вашому горищі!

– Капітан Кру залишив її на мою відповідальність, – далі сперечалася міс Мінчін. – Вона мусить бути зі мною, доки не досягне повноліття. Я поверну їй кімнати, котрі вона займала.

Їй треба здобути освіту! Закон буде на моєму боці.

– Заждіть, заждіть, міс Мінчін, – перебив тираду містер Кармайкл. – Закон нічого такого не передбачає. Проте якщо Сара сама забажає повернутися до вас, я впевнений: містер Керрісфорд їй не відмовить. Рішення лишається за Сарою.

– Тоді, – мовила міс Мінчін, – я звертаюся до Сари. Може, я вас і не балувала, – вона почувалася незручно, розмовляючи з дівчинкою, – але ж ви знаєте, що ваш татко був задоволений вашими успіхами в навчанні. І ще… гм… я завжди вам симпатизувала…

У Сариних зелено-сірих очах промайнув саме той дивний вираз, який так дратував директорку.

– Невже, міс Мінчін? – запитала дівчинка. – Я цього не знала.

Міс Мінчін почервоніла й підвелась.

– Вам слід би було це знати, – сказала вона, – але діти, на жаль, самі не розуміють, що для них буде найкраще. Амелія та я завжди казали, що ви – найбільш здібна учениця в нашому пансіонаті. Невже ви не виконаєте свій обов’язок перед вашим бідолашним батьком і не повернетесь додому зі мною?

Сара ступила крок уперед і спинилася. Вона згадувала той день, коли їй сказали, що вона лишилася сама-самісінька в цілому світі й тільки з ласки її не викинуть на вулицю; думала про довгі години в холоді й голоді, проведені на горищі разом з Емілі й Мельхиседеком. Дівчинка невідривно дивилась на міс Мінчін.

– Ви знаєте, чому я не повернуся з вами, міс Мінчін, – мовила Сара. – Ви добре це знаєте.

Густий рум’янець залив розлючене обличчя директорки.

– Тоді ви більше ніколи не побачите своїх подруг, – почала вона. – Я зроблю так, щоб Ерменґарда й Лотті трималися подалі від…

Містер Кармайкл перебив її – ввічливо, проте несхитно.

– Перепрошую, що втручаюся, – сказав він, – проте дівчинка бачитиме того, кого забажає. Батьки учениць, з якими дружить міс Кру, напевно, не заперечуватимуть проти їхніх візитів до будинку її опікуна. Містер Керрісфорд подбає про це.

Міс Мінчін аж здригнулася. Це було значно гірше, ніж ексцентричний дядечко-холостяк із гарячою вдачею, що міг би вирішити, ніби з його племінницею обходяться не так, як слід! Міс Мінчін була схильна оцінювати все меркантильно, тож вона миттю збагнула, що більшість людей не відмовляться від того, аби їхні діти товаришували з маленькою спадкоємицею діамантових копалень. А якби містер Керрісфорд вирішив розповісти опікунам пансіонату, як погано обходились із Сарою Кру, це б загрожувало міс Мінчін чималими неприємностями.

– Ви берете на себе нелегкий обов’язок, – сказала вона індійському джентльменові, вже повертаючись до виходу, – незабаром ви це збагнете. Це брехлива і невдячна дитина. Певно, – докинула директорка Сарі, – ти зараз знову почуваєшся принцесою.

Сара опустила очі й трішки зашарілася, бо думала, що незнайомим людям – хай навіть дуже милим – нелегко ось так одразу зрозуміти її фантазії.

– Я намагалася завжди нею бути, – стиха відповіла вона, – навіть коли мерзла й була голодна… Намагалась нею бути.

– Тепер уже не доведеться намагатися, – ядуче докинула міс Мінчін, доки Рам Дасс ввічливо випроваджував її з кімнати.

Директорка повернулась додому і подалась до своєї вітальні, пославши по міс Амелію. Вони просиділи там решту дня, і, до речі, бідолашній міс Амелії довелось пережити не одну гірку годину. Вона пролила чимало сліз і без кінця витирала очі хустинкою. Одне необережне зауваження дуже розлютило її сестру – та ледве не знесла їй голову. Проте подальший розвиток подій став для міс Мінчін несподіванкою.

– Я не така розумна, як ти, сестро, – мовила міс Амелія, – і я завжди боялася сказати щось зайве, аби тебе не розлютити. Може, якби я не була такою боязливою, то це було би краще для школи й для нас обох. Мушу зізнатися, що я частенько думала: тобі слід бути не такою суворою до Сари Кру. Її слід було краще, зручніше вдягати. Я знала, що дівчинка працює надто тяжко, як на дитину, і знала, що вона не наїдається…

– Як ти наважилась таке казати! – вигукнула міс Мінчін.

– Сама не знаю, як наважилась, – відповіла міс Амелія, піддаючись необдуманій сміливості. – Та якщо вже почала, то закінчу, хоч би що зі мною сталося. Ця дівчинка завжди була розумною і хорошою, і вона би сповна віддячила тобі за доброту, яку ти виявила б до неї. Але ти ніколи ні на краплину не була до нею доброю! По правді, вона виявилась для тебе занадто розумною, і саме за це ти її незлюбила! Вона бачила нас обох наскрізь…

– Амеліє! – люто процідила старша сестра. Здавалося, вона готова надавати сестрі ляпасів і збити з неї чепчик – розправитись з нею, як із Беккі.

Однак розчарування довело міс Амелію до істерики, і тепер їй було байдуже, що станеться.

– Авжеж! Так і було! – кричала вона. – Сара бачила нас обох наскрізь. Вона знала, що ти – меркантильна особа з жорстоким серцем, а я – просто слабка дурепа. І що ми обидві такі ниці, що готові були повзати на колінах перед її грошима, а потім зірватись на ній, коли гроші раптом зникли… Хоча Сара поводилась, як принцеса, навіть тоді, коли була бідна, мов жебрачка! Вона була… була… як принцеса!

Міс Амелія закотила істерику – вона сміялась і плакала водночас, розхитуючись у різні боки.

– А тепер ти її втратила, – диким голосом верещала вона. – Вона буде вчитися в іншому пансіонаті й усі свої гроші забере туди. І якби вона була такою ж, як інші діти, то всім розповіла б, як із нею тут поводилися. І тоді з нашої школи втекли б усі учениці, а ми самі з торбами пішли би по світу… І ми би цього заслужили! Ти – навіть більше, ніж я. Бо ти – безсердечна людина, Маріє Мінчін, ти жорстока, егоїстична, меркантильна людина…

Міс Амелія так кричала, що її сестрі довелося взяти нюхальну сіль і валер’янку, щоб заспокоїти її, замість того, аби зірвати злість за надмірну сміливість.

Та й згодом старша міс Мінчін почала побоюватися сестри, яка насправді виявилася не такою дурною, а тому, зірвавшись, могла говорити в очі правду, чути яку дуже не хотілося.

Того вечора, коли учениці за традицією перед сном зібралися разом біля каміна у класній кімнаті, зайшла Ерменґарда з листом у руці. На круглому обличчі дівчинки застиг дивний вираз – радісне збудження змішалося з неймовірним здивуванням. Здавалось, ніби вона щойно пережила величезне потрясіння.

– Що сталося? – воднораз закричало кілька голосів.

– Це якось пов’язано з недавньою сваркою? – з цікавістю запитала Лавінія. – У кабінеті міс Мінчін стояв такий крик! У міс Амелії сталась істерика – її аж вклали в ліжко.

Ерменґарда відповіла повільно, ніби й досі не впоралась із потрясінням.

– Я щойно отримала листа від Сари, – сказала вона, показуючи аркуш паперу, на якому було написане довге послання.

– Від Сари! – вигукнуло безліч голосів.

– А де вона? – ледве не верескнула Джессі.

– По сусідству! – сказала Ерменґарда. – В індійського джентльмена.

– Як?.. Де?.. Її що, вигнали?.. А міс Мінчін знає?.. Через те вони й сварилися?.. А що вона написала?.. Розкажи! Розкажи!

Зчинився неймовірний галас, а Лотті аж розплакалась.

Ерменґарда повільно відповіла, наче сама намагалася збагнути найважливішу частину цієї історії.

– Діамантові копальні були, – сміливо сказала вона. – Вони справді були!

Учениці від невимовного подиву аж роти повідкривали.

– Справжні копальні, – мерщій заходилась пояснювати Ерменґарда. – Сталася велика помилка. Справи пішли не в лад, і містер Керрісфорд подумав, що вони збанкрутували…

– А хто такий містер Керрісфорд? – закричала Джессі.

– Індійський джентльмен. Капітан Кру теж так подумав і від горя помер. А містер Керрісфорд захворів на запалення мозку й утік. Він сам ледве не помер. І навіть не здогадувався, де може бути Сара. А потім виявилося, що в копальнях є мільйони й мільйони діамантів – половина цього багатства належить Сарі. Воно належало їй і тоді, коли вона жила на горищі сама-самісінька, її другом був лише Мельхиседек, а кухарка понукала нею. Сьогодні містер Керрісфорд її відшукав. Сара переїхала до нього і ніколи не повернеться. Тепер вона ще більше принцеса, ніж була! У сотні, тисячі разів більше! І я збираюся завтра до неї в гості. Ось так!

Навіть сама міс Мінчін не змогла би впоратись із галасом, що зчинився на цих словах. І хоча вона й чула, який почався безлад, та навіть не пробувала вгамувати дівчаток. Вона була не налаштована сьогодні когось заспокоювати – їй вистачило того видовища, яке вона бачила у своїй кімнаті. Міс Амелія плакала у своєму ліжку. А директорка збагнула, що новини якось загадково просочилися крізь стіни школи, і тепер уся прислуга й кожна учениця розмовляли тільки про це.