Текст книги "Маленька принцеса"

Автор книги: Фрэнсис Ходжсон Бернетт

сообщить о нарушении

Текущая страница: 10 (всего у книги 13 страниц)

У відповідь почулися п’ять швидких ударів.

– Вона іде, – переклала Сара.

Майже одразу відчинилися двері й зайшла Беккі. Її очі почервоніли, а чепець збився набакир. Помітивши Ерменґарду, дівчина почала нервово м’яти свій фартух.

– Не зважай на мене, Беккі, – заспокоїла її Ерменґарда.

– Міс Ерменґарда запросила тебе відвідати нас, – мовила Сара, – адже вона збирається принести сюди коробку з ласощами, щоб ми могли поїсти!

Беккі так розхвилювалася, що з неї ледве не злетів чепець; вона знову заплакала.

– Поїсти, міс? – перепитала вона. – Щось їстівне?

– Звісно, – відповіла Сара. – Ми будемо вдавати, ніби в нас вечірка.

– І можна буде з’їсти стільки, скільки влізе! – додала Ерменґарда. – Я миттю!

Вона так поспішала, що коли вибігала в коридор, то згубила на порозі свою червону шаль і навіть цього не помітила.

Беккі була просто приголомшена удачею, що спіткала її.

– Ох, міс! – зітхала вона. – Це точно ви її попросили мене гукнути. Я аж плакати хочу, коли про це думаю.

Беккі підійшла до Сари і дивилась на неї з обожненням.

А в Сариних голодних очах уже засвітилися вогники фантазії, щоб змінити світ навколо. Тут, на горищі, коли надворі панувала холодна ніч, коли минув день, проведений на сльотавих вулицях, а з пам’яті не вивітрилися спогади про жахливий голодний погляд маленької жебрачки, така проста, приємна несподіванка здавалась чарами.

Сара затамувала подих.

– Такі несподіванки завжди трапляються якраз вчасно, – мовила вона, – саме тоді, коли все довкола починає здаватися нестерпним. Таке враження, ніби втрутились чари. Треба це запам’ятати. Найгірше не трапляється ніколи.

Вона бадьоро струснула Беккі.

– Не треба плакати! – сказала Сара. – Мусимо поспішити й накрити стіл.

– Накрити стіл, міс? – перепитала Беккі, роззираючись по порожній кімнаті. – А чим же ми його накриємо?

Сара й собі огледілась по горищу.

– Так, у нас тут невеликий вибір, – відповіла вона, підсміюючись.

Тут Сара дещо помітила і мерщій підняла. Це була червона Ерменґардина шаль, що лежала на підлозі.

– Принаймні у нас є шаль, – вигукнула вона. – Впевнена, що Ерменґарда не заперечуватиме. Вийде прегарна червона скатерка.

Дівчата посунули старий стіл, застелили його шаллю. Червоний колір виявився дуже вдалим, він миттю змінив обдерту кімнатку – тепер вона виглядала зовсім по-іншому.

– Як би сюди пасував червоний килим! – вигукнула Сара. – Будемо вдавати, ніби він і справді тут лежить!

Вона озирала голі дошки захопленим поглядом: на підлозі вже лежав килим.

– Такий м’який, пухнастий, – примовляла дівчинка. Вона тихо засміялась – Беккі добре знала, що означає такий сміх, – а потім обережно доторкнулась до підлоги, начебто відчуваючи щось під собою.

– Так, міс, – підтримала Беккі, дивлячись захоплено, проте серйозно. Служниця завжди була серйозною.

– Що ж далі? – мовила Сара, завмерла і затулила очі руками. – Мені точно щось спаде на гадку, якщо я трошки зачекаю, – додала вона ніжним, вичікувальним голосом. – чари підкажуть.

Одна з улюблених Сариних фантазій полягала в тому, що «ззовні», як вона казала, існували думки, які чекали на людей. Беккі вже багато разів бачила, як Сара стоїть і очікує, доки одна з них прилетить до неї. Служниця знала, що за кілька секунд дівчинка опустить руки й покаже світле, усміхнене обличчя.

Так і було.

– Ось воно! – вигукнула Сара. – Тепер я знаю! Треба подивитися серед речей, які лежать у старій скрині з тих часів, коли я була принцесою!

Вона мерщій метнулась у куток і опустилась на коліна. Скриню занесли сюди не для того, щоб Сара нею користувалася, – просто для неї ніде не знайшлося місця. Усередині не було нічого особливого – старі речі й дрантя. Та Сара була впевнена: їй вдасться щось знайти. Чари завжди сприяють тому, щоб усе складалося як слід.

У кутку лежав непримітний пакунок, на який просто ніхто не звернув уваги, тож коли Сара дісталась до нього, це була чудова знахідка. У пакунку лежала дюжина маленьких білих носовичків. Дівчинка схопила їх і побігла до столу. Вона заходилася розкладати їх на червоній скатерті, охайно згортаючи – так, щоб назовні визирав мереживний обідок. Чари діяли – саме цього Сара й чекала.

– Ось тарілки, – мовила вона. – Золоті тарілки. А ось – вишиті серветки. Їх вишивали черниці в іспанському монастирі.

– Правда, міс? – майже пошепки спитала Беккі. Вона відчувала, як у душі піднімається щось дуже приємне.

– Ми вдаватимемо, що це правда, – пояснила Сара. – Якщо вдаєш досить ретельно, то бачиш усе на власні очі.

– Так, міс, – погодилася Беккі. Коли Сара повернулась до скрині, служниця спробувала докласти зусиль, щоб упоратись із цим завданням – їй дуже хотілося побачити все на власні очі.

Раптово озирнувшись, Сара побачила, що Беккі стоїть біля столу з дуже дивним виразом обличчя. У неї були заплющені очі, лице судомно скривилося, а руки дівчина міцно впирала в боки. Вона виглядала так, наче збирається підняти непомірний тягар.

– Що сталося, Беккі? – гукнула Сара. – Що ти робиш?

Беккі розплющила одне око.

– Я цей… «вдавала», міс, – засоромлено відповіла вона. – Пробувала побачити те, що ви бачите. Майже вийшло, – на її личку засвітилася надія. – Та для цього треба бага-ацько сил.

– Напевно, це тому, що ти раніше не пробувала, – сказала Сара із дружнім співчуттям. – Навіть не уявляєш, як це легко вдається, коли весь час так робиш. Я б на твоєму місці спочатку не докладала стільки зусиль. У тебе все вийде само собою згодом. А зараз давай я тобі розкажу, як усе виглядає. Поглянь сюди.

У руках Сара тримала старого літнього капелюха, якого знайшла на дні скрині. Зверху капелюх прикрашала гірлянда з квітів – дівчинка відірвала її.

– Це квіткові композиції для нашого бенкету, – поважно сказала вона. – Вони наповнюють повітря пахощами. Беккі, на умивальнику стоїть кухоль. А ще захопи із собою мильницю – вона стоятиме посередині столу.

Беккі урочисто принесла те, що просили.

– І чим вони тепер стануть, міс? – поцікавилась вона. – Ясно, вони з глини – але я знаю, що не все так просто.

– Це різьблений глек, – сказала Сара, прикрашаючи кухоль квітковою гірляндою. – А це, – вела вона далі, ніжно оздоблюючи мильницю трояндами, – а це чаша з алебастру, прикрашена перлами.

Сара ніжно торкалась до речей, і на її вустах блукала щаслива усмішка. Здавалось, ніби дівчинка – створіння, що прийшло зі снів.

– Боженько, яка ж краса! – прошепотіла Беккі.

– А ще нам потрібне щось замість цукерниці, – щебетала Сара. – Ага! – вона знову підбігла до скрині. – Пригадую, я бачила щось таке!

Наступною знахідкою виявився просто моток шерстяних ниток, загорнутий у тоненький червоно-білий папір. Клаптики обгорткового паперу миттю були скручені в невеличкі блюдця – їх Сара поставила поряд із підсвічником, прикрашеним квітами, що лишились, із гірлянд. Лише чари могли перетворити на щось незвичайне старенький стіл, накритий червоною шаллю й заставлений різним непотребом зі скрині, яку давно не відкривали. Але Сара відступила крок назад і окинула все це сяючим поглядом – вона бачила, як відбувається диво. Беккі й собі дивилась із захватом, а потім стишено спитала:

– А тепер тут, – припустила вона, озираючи горище, – уже не Бастилія? Була тюрма, а тепер стало щось інше?

– Так, так! – підхопила Сара. – Зовсім інше! Це бальна зала!

– Нічо собі, міс! – вихопилось у Беккі. – Дальна зала! – і вона озирнулася, щоб іще раз окинути дива збентеженим поглядом.

– Бальна зала, – виправила Сара. – Велике приміщення, де відбуваються бенкети. У бальній залі має бути висока склепінчаста стеля, і спеціальна галерея для музик, і величезний камін, де горять дубові дрова, і канделябри з восковими свічками, що поблискують звідусіль.

– Нічо собі, міс Сара! – знову зітхнула Беккі.

Тут відчинилася двері, й увійшла Ерменґарда, перевалюючись під вагою своєї ноші. Вона озирнулась і на радощах аж скрикнула. Увійшовши з холодного темного коридору, дівчинка несподівано опинилася перед чудовим бенкетним столом, накритим червоною скатертиною, оздобленим білими серветками, та ще й заквітчаним, – приготування вдалися на славу.

– Саро! – вигукнула вона. – Ти найрозумніша дівчинка серед усіх, кого я знаю!

– Правда ж, гарно? – усміхнулася Сара. – Усе це знайшлось у моїй старій скрині. Я попросила поради в чарів, і вони порадили мені пошукати там.

– Заждіть, міс, – втрутилася Беккі, – заждіть, хай міс Сара вам усе розкаже. Це все не просто так… Міс, прошу вас, розкажіть їй! – повернулась вона до Сари.

І Сара все розповіла подрузі. Чари допомагали їй, втілюючи фантазії: Ерменґарда майже бачила золоті тарілки, склепінчасту стелю, палаючі дрова в каміні, поблискування свічок із воску. Із пакунка дівчатка дістали наїдки: глазуровані тортики, фрукти, цукерки й наливку – усе було готово до початку бенкету.

– У нас справжня вечірка! – вигукнула Ерменґарда.

– Їжа, як у самої королеви, – зітхнула Беккі.

І раптом Ерменґарді сяйнула чудова думка:

– Знаєш що, Саро, – сказала вона. – А давай будемо думати, ніби ти принцеса, і в нас королівський бал.

– Але ж це твій бенкет, – заперечила Сара. – І принцесою маєш бути ти, а ми будемо твоїми фрейлінами.

– Ні, я не можу, – не погодилась Ерменґарда. – Я занадто гладка, в мене не вийде. Принцесою будеш ти.

– Добре, якщо ви так наполягаєте, – сказала Сара.

Зненацька вона підхопилась і підбігла до іржавої решітки коминка.

– Тут зібралось багато паперу й різного сміття, – вигукнула дівчинка. – Якщо ми його запалимо, воно кілька хвилин погорить, а нам здаватиметься, ніби це справжній вогонь.

Сара запалала сірник, й за мить спалахнуло привітне полум’я, що освітило всю кімнату.

– Коли воно згасне, – сказала Сара, – ми вже й забудемо, що вогонь несправжній.

Вона стояла біля танцюючих язиків полум’я і усміхалась.

– Правда ж, усе здається справжнім? – мовила дівчинка. – Тепер можемо починати наш бенкет.

Сара попрямувала до столу. Милостиво змахнула рукою, запрошуючи Ерменґарду й Беккі, – вона вже цілком поринула в свої мрії.

– Проходьте, вельможні пані, – казала Сара щасливим, замріяним голосом, – і займайте місця за бенкетним столом. Мій шляхетний батько, король, подався у далеку мандрівку, а перед тим наказав мені влаштувати для вас бенкет.

Потім Сара ледь повернула голову, спрямувавши погляд у куток кімнати.

– Агов, менестрелі! Мерщій беріть віоли й фаготи та зіграйте нам! У принцес, – швиденько пояснила вона Ерменґарді й Беккі, – на бенкетах завжди грають менестрелі. Уявімо, що там, у кутку, ложа для менестрелів. А тепер починаймо.

Ледве дівчатка встигли взяти по шматку торта – навіть не відкусили й по крихті, – як раптом усі троє підхопились на ноги й повернули сполотнілі обличчя до дверей, прислухаючись.

Хтось піднімався сходами. Не лишилося жодного сумніву щодо того, хто це був. Усі троє впізнали злу, важку ходу і зрозуміли, що чарівний вечір скінчився.

– Це хазяйка! – здавленим голосом мовила Беккі, і шматок торта випав з її руки просто на підлогу.

– Так, – сказала Сара. Її очі розширились від несподіванки й видавались величезними на худенькому блідому обличчі. – Міс Мінчін нас викрила.

Міс Мінчін різко відчинила двері. Вона й сама зблідла, але від люті. Господиня пансіонату стояла, переводячи погляд зі зляканих облич на бенкетний стіл, і з бенкетного столу на останній спалах догораючого паперу в коминку.

– Щось таке я й очікувала побачити, – гаркнула вона. – Та навіть не думала, що нахабство перевищило всі межі. Лавінія казала правду.

Так дівчатка довідалися, що саме Лавінія якось рознюхала їхній секрет і видала його. Міс Мінчін рвучко підійшла до Беккі й удруге за вечір дала їй ляпаса.

– Нахабне дівчисько! – крикнула вона. – Щоб завтра зранку ноги твоєї не було в цьому домі!

Сара й далі стояла нерухомо, тільки очі ще більше розширювались, а обличчя полотніло. Ерменґарда розплакалась.

– Не виганяйте її, – схлипувала вона. – Моя тітонька прислала мені пакунок із їжею. Ми просто… просто влаштували бенкет…

– Я бачу, – ядуче процідила міс Мінчін. – А верховодить бенкетом принцеса Сара, – вона розлючено повернулась до Сари. – Знаю, це ваших рук справа, – крикнула вона. – Ерменґарда сама б до такого ніколи не додумалась. Думаю, це ви вигадали прикрасити стіл різним… сміттям!

Міс Мінчін повернулась до Беккі й наказала їй:

– Геть звідси!

Беккі вилетіла прожогом, закриваючи обличчя фартушком, а плечі її здригалися.

Тоді господиня пансіонату знову повернулась до Сари.

– Вами я займуся завтра. Ви завтра не отримаєте нічого на сніданок, обід і вечерю!

– Але я й сьогодні не обідала та не вечеряла, міс Мінчін, – кволо спробувала заперечити Сара.

– Що ж, так навіть краще. Цей урок вам запам’ятається. Не стійте тут. Складіть їжу назад до пакунка.

Міс Мінчін сама заходилася забирати зі столу наїдки й раптом помітила нові книги Ерменґарди.

– А ви, – сказала вона Ерменґарді, – принесли свої чудові нові книжки на це брудне горище. Візьміть їх і йдіть спати. Завтра вам буде заборонено підніматись із ліжка, і я напишу вашому батькові. Що б він сказав, якби дізнався, де ви провели сьогоднішній вечір?

Щось у Сариному потайному, непорушному погляді збентежило міс Мінчін, і вона миттю спрямувала свою лють на дівчинку.

– Про що це ви думаєте? – вимогливо крикнула вона. – Чого ви так на мене дивитесь?

– Я задумалась, – відповіла Сара, точнісінько так, як у пам’ятний день, у класній кімнаті.

– І про що ви задумались?

Сцена справді нагадувала ту, що відбулася колись у класі. У Сариній поведінці не відчувалось навіть натяку на зухвальство. Дівчинка була сумна й тиха.

– Задумалась про те, – стиха мовила вона, – що сказав би мій татко, якби побачив, де я проводжу сьогоднішній вечір.

Міс Мінчін розлютилася ще більше. Вона не стримувала себе – підбігла до дівчинки й з усіх сил струснула її.

– Нестерпна, зухвала дитина! – закричала вона. – Як ти смієш! Як ти смієш!

Тоді господиня пансіонату згребла книги, безладно скинула наїдки, приготовані для бенкету, назад до пакунка, схопила за руку Ерменґарду й штовхнула її до дверей.

– А тепер думайте, скільки заманеться, – сказала вона. – Негайно до ліжка!

Міс Мінчін зачинила двері за собою і бідолашною Ерменґардою, покинувши Сару на самоті.

Мрія розвіялась. Погасла остання іскра в папері, що горів у коминку, й залишився тільки попіл. Стіл стояв порожній. Золоті тарілки, багато вишиті серветки й гірлянди квітів знову перетворились на носовички, шматки смугастого паперу і жмуток штучних квітів – усе це безладно валялось на підлозі. Із галереї для музик більше не лунали звуки віол та фаготів – менестрелі зникли. Емілі сиділа, притулившись до стіни, – вона дивилась просто перед собою. Сара помітила ляльку, підійшла і взяла її тремтячими руками.

– Від бенкету нічого не лишилось, Емілі, – мовила дівчинка. – Більше немає принцес. Ми тепер знову в’язні Бастилії.

Сара сіла й затулила обличчя руками.

Якби ж вона не зробила цього, а натомість поглянула у віконце, можливо, закінчення цього розділу було б зовсім іншим. Адже якби дівчинка визирнула у віконце, вона б точно злякалась від побаченого, – там було те саме обличчя, притиснуте до скла, що зазирало раніше, коли Сара розмовляла з Ерменґардою.

Та вона не підводила голови, а сиділа так якийсь час. Сара завжди так сиділа, коли намагалась наодинці щось перебороти. Згодом підвелась і пішла до ліжка.

– Я більше нічого не можу уявити. Не варто більше пробувати, – сказала вона. – Треба поспати. Може, сни навіють мені щось хороше.

Дівчинка раптово відчула себе такою стомленою – може, від голоду, – що знеможено присіла на краєчок ліжка.

– Уявімо, що в коминку горить яскравий вогонь, і язички полум’я весело танцюють за решіткою, – пробурмотіла вона. – Уявімо, що тут стоїть зручне крісло – перед маленьким столиком, на якому парує вечеря – гаряча вечеря. І уявімо, – Сара натягнула на себе тоненьку ковдерку, – уявімо, що це чудесне, м’яке ліжко, з шерстяними ковдрами й пухкими подушками. Уявімо… Уявімо… – втома зморила дівчинку, її очі заплющились, і вона заснула.

Сара не знала, скільки вона проспала. Вона так стомилася, що її сон був глибокий і непорушний. Її ніщо не здатне було розбудити. Навіть якби вся Мельхиседекова сім’я вирішила вилізти з нірки, щоб улаштувати ігри й змагання просто в кімнаті, Сара цього не почула б.

Вона прокинулася зненацька, й навіть не знала, що саме її розбудило. Насправді ж дівчинку розбудив різкий звук, що пролунав, коли зачинилося віконце на горищі – після того, як спритна постать у білому прослизнула крізь нього і припала до черепиці на даху. Постать трималася досить близько, щоб спостерігати за горищем, але водночас і не впритул до вікна, щоб лишатись непоміченою.

Спершу дівчинка не розплющувала очей. Вона відчувала сонливість і водночас – що неабияк дивувало – тепло й затишок. Їй було так тепло й затишно, аж не вірилося, що це відбувається насправді. Сарі ніколи не вдавалось відчути такого тепла, хіба у мріях.

– Який приємний сон! – промурмотіла вона. – Мені так тепло. І зовсім не хочеться прокидатись…

Звісно, це був сон. Дівчинка відчувала, ніби вона спить на теплих, приємних на дотик простирадлах. Вона майже насправді відчувала, що вкрита ковдрою, а коли провела рукою, то намацала щось дуже схоже на атласну пухову перину. Так не хотілося прокидатись від цього приємного сну – Сара вирішила полежати нерухомо в надії, що сон вдасться затримати.

Та не вийшло – навіть міцно заплющені повіки не помогли знову накликати сон. Щось у кімнаті примушувало дівчинку прокинутися. Це були відблиски світла і незвичний звук – потріскування, тихий гул вогню.

– Ох, я прокидаюся, – сумно мовила вона. – І нічого не зміниш.

Дівчинка розплющила очі і усміхнулась, бо побачила горище таким, яким воно ніколи раніше не було, – та й більше не буде.

– Я таки не прокинулась, – прошепотіла Сара, підводячись на лікті, щоб огледітися. – Сон триває.

Вона була впевнена, що це сон, адже наяву цього не було – просто не могло бути.

Ви поцікавитесь, чому Сара думала, що досі не прокинулась? А тому, що довкола неї все змінилося. У коминку весело палав вогонь. На плиті сичав маленький мідний чайник – він уже закипів. На підлозі був розстелений теплий килимок темно-червоної барви. Перед коминком стояло розкладне крісло, на ньому лежали подушки. А поряд – розкладний столик під білою скатертиною. На столику красувалися тарелі, накриті покришками, чашка з блюдцем і чайничок для заварки. Ліжко було застелене новенькими простирадлами й ковдрами, підбитими атласом. На ліжку знайшовся новенький шовковий халат, пара пантофлів і кілька книг. Здавалось, ніби кімната, про яку мріяла Сара, якимось дивом стала дійсністю – наповнена теплим світлом, що розсіювалось від яскравої лампи під рожевим абажуром.

Дівчинка сіла, спираючись на лікоть, і раптом їй подих перехопило.

– Чари не розвіюються, – видихнула вона. – Мені ще ніколи не снились такі сни.

Вона боялась поворухнутися. Проте зрештою скинула ковдру і спустила ноги на підлогу. На її вустах грала захоплена усмішка.

– Мені сниться, ніби я встаю з ліжка, – почула вона власний голос. А потім, спинившись посеред кімнати, стала повільно повертатись і роздивлятись навсібіч. – Мені сниться, ніби все це не зникає. Сниться, ніби все справжнє! Це чари. Або я зачарована. Мені тільки здається, ніби я все це бачу.

Слова почали вилітати все швидше, ніби поспішаючи:

– Якби ж мені й далі так здавалось! – вигукнула дівчинка. – Мені все одно! Хай здається!

Сара спинилась на мить, важко дихаючи, а потім знову заговорила:

– Це не може бути правдою! – повторювала вона. – Не може бути правдою! Але ж кімната здається справжньою!

Дівчинку вабив миготливий вогонь, вона опустилась на коліна перед коминком і простягнула до нього долоні – так близько, що жар аж змусив її відсахнутись.

– Намріяний вогонь не був би гарячим, – вигукнула вона.

Сара підвелась, підійшла до стола, доторкнулась до тарелів, потім нахилилась до килимка. Попрямувала до ліжка і помацала ковдру. Потім узяла м’який стьобаний халат і раптом притисла його до грудей, а тоді притулила до щоки.

– Він теплий! Він м’який! – ледве не схлипувала вона. – Він справжній. Він мусить бути справжнім!

Сара накинула халат на плечі й узулась у пантофлі.

– І вони справжні! Усе справжнє! – гукала вона. – Я не сплю, не сплю!

Вона кинулася до книг і розгорнула ту, що лежала зверху. На форзаці було написано кілька слів. Ось вони:

«Дівчинці з горища. Від друга».

Коли Сара прочитала їх, то зробила дуже дивну річ – опустила обличчя на сторінки книги й розплакалась.

– Я не знаю, хто це, – казала вона, – але хтось про мене дбає бодай трохи. У мене є друг.

Сара взяла свічку і крадькома вийшла зі своєї кімнати. Вона попрямувала до кімнатки, де мешкала Беккі, і спинилась над ліжком подруги.

– Беккі! Беккі! – голосно прошепотіла вона. – Прокидайся!

Коли Беккі прокинулась і сіла на ліжку, страшенно налякана, на її обличчі виразно виднілись сліди від сліз. Перед нею височіла постать у розкішному стьобаному халаті з малинового шовку.

Обличчя гості сяяло від щастя. Біля ліжка стояла, тримаючи свічку, та Принцеса Сара, яку пам’ятала Беккі.

– Ходімо, – промовила вона. – Беккі, ходімо!

Беккі так злякалася, що не могла говорити. Вона просто підвелась і без слів попрямувала за Сарою, широко розплющивши очі й розкривши рота.

Вони дійшли до порога, а коли Сара обережно відчинила двері й завела Беккі до теплої, затишної кімнати, та відчула, що в неї голова йде обертом від здивування.

– Усе справжнє! Справжнє! – скрикнула дівчинка. – Я до всього торкалася! Усе таке справжнє, як ми з тобою! Якісь чари усе це змінили, доки я спала, – чари, які стежать, щоб найгірше не траплялось ніколи.