355 500 произведений, 25 200 авторов.

Электронная библиотека книг » Фрэнсис Ходжсон Бернетт » Маленька принцеса » Текст книги (страница 3)
Маленька принцеса
  • Текст добавлен: 29 сентября 2016, 05:40

Текст книги "Маленька принцеса"


Автор книги: Фрэнсис Ходжсон Бернетт


Жанр:

   

Детская проза


сообщить о нарушении

Текущая страница: 3 (всего у книги 13 страниц)

Розділ 5
Беккі


Наймогутніша сила, якою володіла Сара, вабила навіть більше прихильників, ніж усі її коштовні дрібнички і той факт, що вона була «взірцевою ученицею». Цій силі найбільше заздрили Лавінія та інші дівчатка, хоча водночас відчували, що зачаровані нею, і від цього самі на себе сердились. Ця сила полягала у Сариному вмінні розповідати історії і перетворювати все, про що вона розказувала, на чудову оповідку.

Будь-хто, кому довелося навчатись у школі з майстерними оповідачами, знає, що означає це диво – як його чи її оточують вдячні слухачі й стишеним голосом благають розказати історію. Як навколо збирається цілий гурт і скупчується довкола тих, кому пощастило найбільше, сподіваючись приєднатися до обраних і послухати оповідь. Сара не просто вміла оповідати, а обожнювала це. Коли вона стояла або сиділа посеред кола слухачів і починала вигадувати чарівні історії, її зелені очі збільшувались і сяяли, щоки рожевіли, а сама Сара, не усвідомлюючи того, що робить, майстерно грала, втілюючи свою оповідь. Вона передавала чудові або тривожні моменти перепадами інтонацій, розхитувалась і схилялася всім своїм худеньким тільцем, робила драматичні жести руками. Дівчинка забувала про те, що її слухають діти. Вона ніби бачила і проживала чарівну казку, з королями, королевами і прекрасними панночками, про пригоди яких оповідала. Іноді по закінченні історії Сарі забивало дух від захоплення. Тоді вона клала руку собі на груди, що швидко здіймалися, і, переводячи подих, жартувала сама із себе.

– Коли я розповідаю історію, – казала Сара, – вона не здається мені щойно вигаданою. Вона здається більш реальною, ніж ми, більш справжньою, ніж шкільний клас, у якому ми сидимо. Я почуваюся так, ніби втілююсь у кожного героя своєї казки – по черзі, в одного за іншим. Це дивне відчуття.

Сара вже вчилась у школі міс Мінчін зо два роки. Якось пополудні одного туманного зимового дня, коли вона виходила зі свого екіпажа, зручно загорнута у свої найтепліші оксамити й хутра, – при цьому дівчинка навіть не здогадувалася, наскільки пишно виглядає, – вона раптом зловила на собі погляд. Сара саме йшла тротуаром, і помітила, що за огорожею стоїть маленька невиразна постать, повернувши голову і вдивляючись широко розплющеними очима на неї. На її перемащеному обличчі відбивалася дивна суміш палкості і сором’язливості, тож Сара, кинувши погляд у відповідь, доброзичливо усміхнулась – вона звикла так усміхатися людям.

Та власниця перемащеного обличчя і широко розплющених очей, без сумніву, злякалася, що її зловили на гарячому, коли вона витріщалась на таку важливу персону. Вона миттю сховалася, наче чортик із табакерки, і помчала на кухню, зникнувши так раптово, що якби ця дівчинка не була таким знедоленим бідолашним створінням, Сара неодмінно від душі посміялася б.

Того ж вечора, коли Сара сиділа посеред кола слухачів у кутку класу, розповідаючи одну зі своїх історій, та сама маленька постать несміло увійшла до кімнати, тримаючи ящик з вугіллям, заважкий для неї. Дівчинка опустилася на коліна перед коминком, щоб досипати вугілля й вимести попіл.

Вона була чистіша, ніж тоді, коли вдивлялася крізь шкільну огорожу, але виглядала такою ж наляканою. Без сумніву, дівчинка боялася бодай кинути погляд на учнів або ж виказати, що вона дослухається. Вона обережно кидала грудки вугілля, щоб не створити зайвого шуму, і дуже тихо вимітала попіл. Та за кілька хвилин Сара помітила, що дівчинка дуже зацікавилась оповіддю – вона намагалася робити свою роботу повільніше, сподіваючись почути кілька слів казки. Зрозумівши це, Сара почала говорити голосніше й більш зрозуміло.

– Русалоньки прудко пливли у кришталево-зеленій воді й тягнули за собою тенета, зіткані з глибоководних перлів, – розповідала вона. – Принцеса сиділа на білій скелі й дивилася на них.

Це була чудова казка про Принцесу, яка кохала Морського Принца й пішла жити до нього у сяючі підводні печери.

Маленька служниця перед коминком вимела попіл один раз, потім удруге, а тоді ще й утретє. Коли вона зробила свою роботу тричі, розповідь так захопила її, що дівчинка цілком у неї поринула і зовсім забула про те, що їй взагалі не можна було слухати, так само, як забула і про решту. Вона сиділа навпочіпки біля коминка, і щітка завмерла без діла в її пальцях. Голос оповідачки лунав і далі, заводячи її у звивисті морські гроти, освітлені м’яким, ніжним блакитним сяйвом і вкриті чистим золотим піском. Дивовижні морські квіти й рослини хиталися довкола неї, а спів і музика, що долинали звіддалік, відбивались луною.

Тут щітка для попелу випала зі згрубілої від роботи руки, і Лавінія Герберт озирнулася.

– Це дівчисько підслухувало! – сказала вона.

Звинувачена підняла щітку і схопилась на ноги. Вона взяла свій ящик із вугіллям і прожогом вискочила з кімнати, наче зляканий зайчисько.

Сара спаленіла.

– Я знала, що вона слухає, – сказала твердо. – Чому їй не можна слухати?

Лавінія хитнула головою граційно і зверхньо.

– Що ж, – зазначила вона, – не знаю, чи твоїй мамі було би до вподоби, якби вона знала, що ти розповідаєш казки різним служницям. А от моїй мамі точно це б не сподобалось.

– Моїй мамі? – перепитала Сара, дивуючись. – Принаймні не думаю, що вона заперечувала би. Вона знає, що історії належать усім.

– Я думала, – різко заперечила Лавінія, нагадуючи очевидні речі, – що твоя мама вже померла. Як же вона може знати щось?

– А ти гадаєш, вона нічого не знає? – спитала Сара суворим голосом. Подеколи її голосок звучав справді суворо.

– Сарина мама знає все, – втрутилася Лотті. – І моя мама теж – та, інша мама, не Сара – вона ж бо моя мама тут, у школі міс Мінчін. Там, де вони зараз, сяють вулиці, простираються поля лілій, і всі збирають їх у букети. Сара розповідала мені, коли вкладала мене спати.

– Це дуже погано, – сказала Лавінія, повертаючись до Сари, – вигадувати казочки про небеса.

– У Святому Писанні є набагато чарівніші історії, – відповіла Сара. – Ти й сама це помітиш, якщо захочеш. Звідки ти знаєш, що я розповідаю казочки? Втім, я скажу тобі дещо, – промовила вона з притиском: – ти ніколи не дізнаєшся, чи правдиві мої історії, якщо не станеш добрішою до людей. Ходімо звідси, Лотті.

І вона вийшла з кімнати, сподіваючись, що десь зможе знайти маленьку служницю. Проте її ніде не було видно – навіть слід прохолов.

– А можна поцікавитись: хто та дівчинка, яка топить коминки? – того ж вечора запитала Сара у Марієт.

Марієт заходилася пояснювати.

– Звісно, мадемуазель Саро, ви можете в мене запитати. Вона – нещасне дівча, яке недавно взяли на роботу посудомийкою. Крім миття посуду, вона має ще багато обов’язків: чистить взуття і решітки, носить важкі кошики з вугіллям угору і вниз по сходах, драїть підлогу та миє вікна, – словом, дівчинка на побігеньках. Їй уже чотирнадцять років, але вона така низенька, що виглядає заледве на дванадцять. Якщо чесно, мені її шкода. Вона така сором’язлива, що коли до неї хтось пробує заговорити, то вона ні словечка з вуст – тільки ховає свої злякані очі.

– А як її звати? – запитала Сара. Вона сиділа за столом, поклавши підборіддя на руки, й уважно слухала розповідь покоївки.

– Беккі. Мені не раз доводилося чути, як слуги внизу кликали її: «Агов, Беккі зроби це», – чи «Беккі, зроби-но те», – і так кожні п’ять хвилин цілісінький день.

Коли Марієт пішла, Сара ще якийсь час сиділа й дивилася на вогонь, думаючи про Беккі. Дівчинка вигадувала історію, де Беккі була головною героїнею, до якої всі кепсько ставилися. Вона міркувала над тим, що маленька служниця виглядає так, ніби ніколи не мала вдосталь їжі. У неї були голодні очі. Сара сподівалася, що знову побачить її. Та хоча подеколи і вдавалося помітити, як вона носить речі туди-сюди сходами, служниця завжди виглядала такою заклопотаною і наляканою, що поговорити з нею було просто неможливо.

Кілька тижнів потому, іншого туманного дня, коли Сара увійшла до своєї вітальні, вона побачила зворушливе видовище. У її власному улюбленому кріслі перед коминком спала Беккі. На її носі красувалася пляма від попелу, такими ж плямами був поцяткований фартух. З голівки майже зсунувся ковпак, а на підлозі біля ніг стояв порожній ящик для вугілля – зовсім змучена від важкої праці, дівчинка заснула. Її послали нагору прибрати спальні до вечора. Кімнат було дуже багато, тож їй довелося бігати цілісінький день. Сарині кімнати маленька служниця залишила насамкінець. Вони не були схожі на інші кімнати, прості й порожні. Вважалося, що звичайним ученицям годиться вдовольнятися найнеобхіднішим. А Сарина затишна вітальня здавалася посудомийці острівком розкоші, хоча це була просто мила, яскрава кімнатка. Зате там були картини і книги, й різні цікавинки, привезені з Індії, а ще диван і велике м’яке крісло. У власному кріселку сиділа Емілі з виглядом богині. У кімнатці завжди горів вогонь у коминку за гарно начищеною решіткою. Беккі приберігала цю вітальню насамкінець своєї денної роботи, бо для неї заходити сюди було відпочинком, і вона завжди сподівалася урвати кілька хвилинок для себе – просто вмоститись у м’яке крісло, дивитися поперед себе і думати про прихильну долю дитини, якій пощастило жити в таких умовах і яка може, коли надворі холодно, ходити в гарненьких капелюхах і пальтах, аж на неї хочеться кинути швидкий погляд крізь огорожу.

Цього вечора, коли Беккі присіла, її натомлені ніжки охопило чудове, чарівливе відчуття полегшення. Здавалось, ніби воно поширилося на все її маленьке тіло. Від вогню віяло теплом і затишком, спокій огорнув її, наче чари, і доки служниця дивилася на розпечені вуглинки, легка усмішка блукала її замурзаним обличчям, а потім голівка схилилася, очі заплющились, і дівчинка сама не помітила, як заснула. Вона була в кімнаті не більше десяти хвилин, коли увійшла Сара, але здавалося, ніби Беккі поринула в такий міцний сон, як Спляча Красуня, огорнена дрімотою вже сотню років. Проте вона – бідолашна – зовсім не скидалася на Сплячу Красуню. Беккі виглядала як негарна, худорлява, вбрана у лахміття служниця.

Сара настільки відрізнялася від неї, що здавалася створінням з іншого світу.

Цього вечора в неї був урок танців, а такі вечори вважалися у пансіоні неабиякою подією, хоча й відбувалися щотижня. Учениці вбирались у свої найкращі сукні, а оскільки Сара танцювала дуже добре, вона чекала уроків із великим нетерпінням і загадувала Марієт, щоб та вбирала її у найделікатніше і найвишуканіше вбрання.

Сьогодні Сара була вбрана у рожеву сукню, а ще Марієт купила кілька справжніх бутонів, щоб зробити вінок і прикрасити ними темні кучері. Дівчинка вчила новий чудовий танок, у якому вона, здавалося, пурхала кімнатою, наче великий рожевий метелик, і від цих розваг її обличчя щасливо світилося.

Коли вона увійшла до кімнати – ніби запливла, зробивши кілька танцювальних па, – то раптом побачила Беккі, з голови якої майже сповз ковпак.

– Ой! – скрикнула Сара, угледівши її. – Бідолашна!

Вона зовсім не розсердилась, побачивши у своєму улюбленому кріслі тьмяну обірвану постать. Кажучи правду, Сара навіть зраділа, що знайшла її тут. Коли всіма зневажена героїня її оповіді прокинеться, вона зможе з нею поговорити. Сара тихенько підійшла поближче і спинилася, дивлячись на неї. Беккі засопіла уві сні.

– Краще, щоб вона прокинулася сама, – міркувала Сара. – Мені би не хотілось будити її. Але міс Мінчін страшенно розлютиться, якщо знайде її тут. Зачекаю ще кілька хвилин.

Сара присіла на край столу, чеберяючи своїми тендітними, вбраними у рожеве ніжками, і думала, що ліпше зробити. Міс Амелія могла увійти будь-якої миті, і якби це сталося, Беккі неодмінно б лаяли.

«Але ж вона так стомилася, – думала Сара, – так стомилася!»

Палаюча вуглинка миттю увірвала її роздуми. Вона відламалась від великого шматка й упала на решітку. Беккі прокинулась і розплющила очі, злякано хапаючи повітря. Вона не знала, що заснула, – просто сіла на хвильку й відчула приємне тепло та світло. І ось вона із шаленим переляком уже дивиться на гарненьку ученицю, яка примостилась неподалік від неї і схожа на рожеву фею, а в її очах світиться цікавість.

Беккі підскочила і схопила свій ковпак. Вона відчула, що він збився набакир, і тепер гарячково намагалася виправити ситуацію. Ох, оце так вона влипла в халепу! Вона про це неодмінно пошкодує! Це ж треба – заснути в кріслі панночки! Та її виженуть з роботи, оком не встигне змигнути, ще й нічого не заплатять.

У Беккі вирвався згук, схожий на здавлене ридання.

– Міс, міс! – почала пояснювати вона, затинаючись. – Пробачте, міс! Я не хотіла, правда, міс!

Сара зіскочила зі столу і підійшла поближче.

– Не бійся! – сказала вона, так само, як сказала би будь-якій маленькій дівчинці. – Це дрібниці, не варті уваги.

– Я не збиралася цього робити, міс, – промовляла Беккі. – Просто від вогню йшло тепло, а я так натомилася. Я не навмисно!

Сара дружньо засміялася і поклала свою руку на плече служниці.

– Ти просто стомилася, – мовила вона, – і не могла зарадити своїй утомі. Ти ще й досі повністю не прокинулась.

Як же бідолашна Беккі дивилась на неї! Якщо по правді, вона ще ніколи не чула, аби з нею так привітно, мило розмовляли. Їй увесь час наказували або повчали, чи ж примушувати дотримуватися певних правил. А ця дівчинка – така чудова в рожевій танцювальній сукні – дивилася на неї, ніби зовсім не звинувачуючи її. Так, наче Беккі й справді мала право стомитися і навіть заснути! А дотик ніжної ручки до її плеча був найдивовижнішим з усього, що вона будь-коли відчувала.

– А ви, міс, ви не… Ви не сердитесь на мене? – зітхнула Беккі. – Ви не розкажете хазяйці?

– Ні! – вигукнула Сара. – Звісно, не розкажу.

Вираз гіркоти й страху на перемащеному вугіллям обличчі пробудив у Сариному серці невимовне співчуття. У її голівці закрутилися химерні думки. Вона торкнулася ручкою щоки Беккі.

– Знаєш, – сказала Сара, – ми однаковісінькі. Я така ж маленька дівчинка, як і ти. Це просто нещасливий збіг обставин, що я не опинилась на твоєму місці, а ти – на моєму.

Беккі не зрозуміла ані словечка. Її розум не міг осягнути таких чудернацьких думок, і фраза «нещасливий збіг обставин» означала для неї лихо, що могло статися, коли хтось перебігав дорогу або впав із драбини, і тому його завезли до лікарні.

– Збіг обставин, міс, – із повагою пробелькотіла служниця. – Правильно?

– Саме так, – підтвердила Сара і поглянула на Беккі замріяним поглядом. Але наступної миті вона заговорила зовсім іншим тоном. Сара зрозуміла, що Беккі не втямила, що вона має на увазі.

– Ти вже зробила свою роботу? – запитала вона. – Можеш затриматися тут на кілька хвилин?

Беккі знову перехопило подих.

– Тут, міс? Я?

Сара підбігла до дверей, відчинила їх, визирнула і прислухалась.

– Нікого не видно, – пояснила вона. – Якщо ти вже закінчила прибирати спальні, може, залишся тут на трошки? Може, ти би хотіла посмакувати шматочок торта?

Протягом наступних десяти хвилин Беккі здавалося, ніби вона потрапила у світ, створений фантазією. Сара відчинила буфет і дала їй великий шматок торта. Вона дуже раділа, коли бачила, як голодна дівчинка жадібно відкушувала і ковтала смаколик. Сара щось розповідала, запитувала, весело сміялася, доки страхи Беккі не розвіялись остаточно. Зрештою вона набралася сміливості, щоб і самій запитати.

– А це… – ризикнула вона, із захватом вдивляючись у рожеву сукню. Запитувала Беккі майже пошепки: – А це ваша найкраща?

– Це одна з моїх танцювальних суконь, – відповіла Сара. – Тобі подобається?

На кілька секунд Беккі майже втратила дар мови від захоплення. Зрештою вона промовила голосом, у якому бриніло обожнювання:

– Одного разу я бачила принцесу. Я стояла на вулиці в натовпі. Люди зібралися, щоб подивитись, як вищий світ іде в оперу. А на одну леді всі дивилися більше, ніж на інших. Люди казали, що то принцеса. Вона була вже доросла панночка, але вбрана геть в усе рожеве – з голови до п’ят, і навіть квіти були рожеві. Я її одразу згадала, коли побачила, як ви сидите там, на столі. Ви виглядали точнісінько як вона.

– Я часто думала, – сказала Сара задумливим голосом, – що мені сподобалось би бути принцесою. Цікаво, як би я почувалася? Думаю, якось я спробую вдати, ніби я – принцеса.

Беккі дивилась на неї із захопленням, але нічогісінько не зрозуміла. У погляді відчувалось обожнення. Згодом Сара виринула із задуми і повернулася до співрозмовниці з новим запитанням.

– Беккі, – спитала вона, – ти ж слухала ту історію?

– Так, міс, – зізналася Беккі, знову стривожившись. – Я знала, що мені не можна. Але казка була така гарна! Мені дуже хотілося послухати!

– Мені приємно, що тобі сподобалося слухати, – мовила Сара. – Коли ти розповідаєш історії, найприємніше – це коли знаходяться вдячні слухачі. Не знаю, чому так. А ти би хотіла почути, що було далі?

Беккі знову перехопило подих.

– Я? Послухати? – перепитала вона. – Страшенно, міс! Послухати казку про Принца і про маленьких русалоньок із зірками у волоссі, які плавають і сміються?

Сара кивнула.

– Боюсь, у нас уже зараз нема часу, щоб розказувати історії, – відповіла вона. – Та якщо ти мені скажеш, коли ти знову збираєшся прийти до моєї кімнати, я спробую теж бути тут. Так я розповідатиму казку потрошку кожного разу – аж до кінця. Це гарна, довга казка, а ще я весь час вигадую її продовження.

– Тоді, – з гідністю мовила Беккі, – я не зважатиму на те, який важкий ящик із вугіллям. І як мене лаятиме кухарка. Я весь час буду думати про казку.

– Добре, – сказала Сара. – А я тобі розкажу її всю, аж до кінця.

Коли Беккі спустилася сходами вниз, вона була вже зовсім іншою Беккі, аніж та, котра нещодавно піднімалася, зігнута під вагою вугілля. У неї був ще один шматок торта в кишені, вона почувалася ситою і зігрітою, не лише від їжі та вогню. Найбільше зігріло й наситило її інше – увага, яку їй приділила Сара.

Коли Беккі пішла, Сара сиділа на своєму улюбленому місці – на краю стола. Її ноги стояли на кріслі, лікті вона вмостила на колінах, а підборіддя сперла на долоні.

– Якби я була принцесою – справжньою принцесою, – бурмотіла вона, – я би роздавала людям щедрі пожертви. Та навіть якщо я лише вдаватиму, ніби я – принцеса, все одно в моїх силах вигадувати щось маленьке для інших людей. Наприклад, щось таке, як для Беккі. Вона була б така щаслива, ніби отримала від мене щось цінне. Буду вдавати, ніби робити щось для людей – це як дарувати їм подарунки. Щойно я так і зробила.

Розділ 6
Діамантові копальні


Незабаром після цього надійшла захоплива новина. Захопливою її вважала не лише Сара, а й уся школа. Новина стала головним предметом обговорення на кілька тижнів. В одному зі своїх листів капітан Кру розповів дивовижну історію. Його шкільний приятель неочікувано при їхав до Індії, щоб відвідати капітана. Він був власником великої земельної ділянки, де знайшли діаманти, і зараз займався організуванням видобутку коштовностей. Якщо справа піде так, як задумано, незабаром він неймовірно розбагатіє. А з доброї пам’яті про шкільні роки він вирішив надати своєму другові можливість випробувати удачу – словом, запропонував капітанові Кру стати партнером у справі видобутку діамантів. Принаймні це зрозуміла Сара з батькових листів. Звісно, жодні справи, навіть вагоміші, не могли би по-справжньому зацікавити дівчинку або її шкільних подруг. Та фраза «діамантові копальні» звучала так схоже на історії з арабських казок, що ніхто не міг лишитися байдужим. Сара вважала, що це дуже захопливо, й описувала для Ерменґарди й Лотті картини, де звивисті, заплутані переходи снувалися під землею, їхні стіни й стеля були всипані сяючими каменями, а дивні темношкірі люди видобували їх важкими кирками. Ерменґарді історія дуже сподобалась, а Лотті просила, щоб тепер Сара переповідала її щовечора. Лавінія дуже розізлилася, коли почула про діамантові копальні, і сказала Джессі, що взагалі не вірить у те, що вони існують.

– Моя мама має діамантовий перстень, який коштує сорок фунтів, – казала вона. – І цей камінь не такий уже й великий, скажу я вам. Якби існували копальні, напхані діамантами, їхні власники були би сміховинно багатими.

– Може, Сара незабаром стане сміховинно багатою, – хихотіла Джессі.

– Вона і зараз сміховинна, без цього багатства, – пхикнула Лавінія.

– Схоже, ти її ненавидиш, – сказала Джессі.

– Нічого такого, – буркнула Лавінія, – але я не вірю в те, що бувають діамантові копальні.

– Проте люди звідкись мусять брати діаманти, – парирувала Джессі й знову захихотіла. – Лавініє, а як ти думаєш, що сказала Гертруда?

– Навіть не знаю. Але якщо це знову щось про нашу неповторну Сару, то повір – мені все одно.

– Справді, про Сару. Знаєш, про що одна з її вигадок? Сара вдає, ніби вона принцеса. Бавиться весь час, навіть у школі. Вона каже, що це допомагає їй краще вчитися. А ще вона хотіла, щоб Ерменґарда теж стала принцесою, але та відмовилась – сказала, що вона для цього занадто гладка.

– Ну, це правда, – кивнула Лавінія. – Вона занадто гладка. А Сара – занадто худа.

Джессі знову захихотіла.

– Сара каже, що немає значення, як ти виглядаєш або чим володієш. Важливо тільки, що ти думаєш і що робиш.

– Думаю, вона вважає, що жебрачка може перетворитись на принцесу, – насмішкувато відповіла Лавінія. – Давай відтепер називати її Ваша Королівська Високість.

Того дня уроки вже скінчилися, і учениці сиділи перед коминком у класній кімнаті, насолоджуючись часом, який любили більш за все. Це був час, коли міс Мінчін разом із міс Амелією пили свій чай у вітальні, дотримуючись непорушного ритуалу. О цій порі про все вже було перебалакано, всі секрети розказано, надто як молодші учениці поводилися добре й не лаялись та не ганяли довкола галасуючи, що насправді відбувалося досить часто. Якщо ж молодші чинили галас, старші дівчатка вгамовували їх суворим слівцем і прочуханом. Порядку треба було дотримуватися, в іншому разі могли з’явитися міс Мінчін та міс Амелія, і веселощам настав би кінець. Саме тоді, коли Лавінія про щось розповідала, відчинилися двері й увійшла Сара. За нею чеберяла Лотті – дівчинка всюди ходила за названою мамою хвостиком.

– Ось вона, з цією набридливою малечею! – невдоволено прошепотіла Лавінія. – Якщо вона їй так подобається, чому вона не поселить її з собою? Закладаюсь, це дівчисько почне пхинькати, не мине й п’яти хвилин.

Вийшло так, що Лотті раптово закортіло погратись у класній кімнаті, і вона почала благати свою названу маму піти з нею. Лотті одразу ж приєдналася до гурту менших учениць, які бавились у кутку. Сара присіла на лавку у віконній ніші, взяла книжку й читала. Це була книжка про Французьку революцію, і дівчинка незабаром спинилась на малюнку, де були зображені в’язні у Бастилії – чоловіки, які провели стільки років за ґратами, що коли їх визволили, довге сиве волосся і бороди майже повністю сховали їхні обличчя, а бідолашні вже й забули про світ за стінами в’язниці й існували, наче уві сні.

Сара думками була так далеко від класної кімнати, що повернення до реальності стало для неї не надто приємним – раптово завищала Лотті. Ще ніколи їй не було так важко не втрачати витримки, як тоді, коли її відривали від книги в найбільш неслушний момент. Люди, які люблять читання, знають те роздратування, що охоплює їх у подібну мить. Спокуса бути нестриманим і сказати щось під гарячу руку буває така велика, що з нею важко боротися.

– У мене з’являється таке відчуття, наче мене хтось ударив, – якось по секрету розповіла Сара Ерменґарді. – І мені страшенно хочеться вдарити у відповідь. Я мушу стримуватися, щоб не сказати щось неприємне.

Ось і зараз Сара була змушена тримати себе в руках, коли відклала книжку на лавку і й вийшла зі свого затишного закутка.

Лотті ганяла по класній кімнаті й галасувала, чим неабияк роздратувала Лавінію та Джессі, аж поки не впала та не розбила своє пухкеньке колінце. Тепер вона кричала й підстрибувала посеред невеликого гурта друзів та ворогів, які по черзі втішали й лаяли її.

– Негайно припини, нюня! Зараз же припини! – наказувала Лавінія.

– Я не нюня… Не нюня! – верещала Лотті. – Саро, Са-ро!

– Якщо вона не спиниться, її почує міс Мінчін, – непокоїлася Джессі. – Лотті, дорогенька, я дам тобі пенні!

– Не треба мені твій пенні, – схлипнула Лотті. Поглянувши вниз на своє колінце й побачивши там краплину крові, вона розридалася ще дужче.

Сара підбігла через усю кімнату й, опустившись на коліна, обняла дівчинку.

– Заспокойся, Лотті, – сказала вона. – Заспокойся. Лотті, ти обіцяла Сарі.

– Вона мене обізвала нюнею, – ридала Лотті.

Сара заспокійливо поплескала її, але далі говорила твердим голосом, який Лотті добре знала:

– Але якщо ти плакатимеш, то й справді станеш нюнею. Ти обіцяла.

Лотті пам’ятала, що вона обіцяла, але вирішила підвищити голос.

– У мене немає мамусі, – голосила вона. – У мене зовсім немає ма-мусі-і-і!

– Чому ж, – бадьоро відказала Сара, – хіба ти забула? Хіба ж не Сара – твоя мамуся? Ти не хочеш, щоб Сара була твоєю мамусею?

Лотті кинулась їй в обійми, заспокоєно сопучи.

– Ходімо зі мною, сядемо на лаві біля вікна, – вела далі Сара, – і я пошепки розкажу тобі якусь історію.

– Розкажеш? – запхинькала Лотті. – А ти розкажеш мені про діамантові копальні?

– Діамантові копальні? – перебила Лавінія. – Ах ти розбалуване, шкодливе дівчисько, я би тебе зараз відлупцювала!

Сара мерщій звелася на ноги. Треба пам’ятати, що вона дуже глибоко поринула в читання книги про Бастилію і ледве стримувала гнів, коли зрозуміла, що доведеться піти й подбати про свою названу доньку. Вона не була янголом, і їй зовсім не подобалась Лавінія.

– Що ж, – палко мовила Сара. – Мені би теж хотілося тебе відлупцювати. Та я цього не робитиму! – стримала вона свій характер. – Хоч би як мені кортіло тебе відшмагати, і з якою радістю я б це зробила, – я стримаюсь. Ми не маленькі невиховані діти. Ми обидві вже досить дорослі, щоб знати, що можна робити, а що ні.

Тепер Лавінії випала нагода відігратись.

– О так, ваша королівська високосте, – сказала вона. – Ми ж принцеси, як не гляди. Принаймні одна з нас точно. Тепер школа мусить пишатися тим, що міс Мінчін вдалося прийняти в учениці саму принцесу!

Сара заклякла на місці. Вона виглядала так, ніби збирається дати ляпаса. Може, так і було. Вигадка, ніби вона – принцеса, незмірно тішила її. Сара ніколи не розповідала про неї дівчаткам, до яких не відчувала приязні. Нова розвага вдавати із себе принцесу була дуже великим секретом, тож Сара сприймала все, пов’язане з нею, дуже близько до серця. Вона би хотіла, щоб це лишилось у таємниці, але ось Лавінія висміяла її захоплення майже перед усією школою. Сара відчула, як кров прилила до обличчя, а у вухах задзвеніло. Вона ледве стрималася. Принцеси не шаленіють від люті. Тож опустила руку й постояла якусь хвильку нерухомо. Коли Сара зрештою заговорила, її голос був твердий і спокійний. Вона високо тримала голову, і всі довкола слухали її.

– Це правда, – сказала вона. – Інколи я вдаю, ніби я принцеса. І це дає мені снагу поводитися, як принцеса.

Лавінія розгубилась – не знала, що відповісти. Уже кілька разів таке бувало, що вона не могла придумати задовільної відповіді в суперечці із Сарою. Причина в тому, що симпатії решти дівчаток, здавалося, невиразно схилялись на сторону її суперниці. Ось і зараз Лавінія бачила, як вони зацікавлено нашорошили вуха. І справді, всім дівчатам подобалися принцеси, й вони очікували почути більше про цю історію, тож підійшли ближче до Сари.

Лавінія спромоглася вигадати лише одну репліку, і то не надто дотепну:

– Боже мій, – сказала вона, – будемо сподіватися, коли тебе коронують, ти про нас не забудеш!

– Не забуду, – відповіла Сара й після цього більше не мовила ані слова. Просто мовчки стояла і пильно дивилась на Лавінію, доки та не взяла Джессі за руку й не повернулася, щоб іти.

Після цього дівчатка, які заздрили Сарі, називали її «Принцеса Сара» із підкреслено презирливою інтонацією. А ті, яким вона подобалася, називали її так, щоб висловити своє обожнення. Ніхто не говорив на неї просто «принцеса» замість «Сара». Дівчатка, які приязно до неї ставилися, вважали, що цей титул звучить дуже ефектно й велично. І міс Мінчін, коли почула про це, то раз чи двічі згадала про цей факт перед батьками, що навідувались до школи, вважаючи, що це додає пансіону якоїсь королівської пишноти.

Беккі ж вважала, що це – найочевидніша річ у світі. Знайомство, яке розпочалося туманного полудня, коли маленька служниця злякано підхопилася зі зручного крісла, де так необачно заснула, дедалі міцніло. Якби міс Мінчін і міс Амелія хоча би щось запідозрили про цю приязнь, миттю її заборонили би. Вони знали, що Сара «добре ставиться» до посудомийки, проте їм анічогісінько не було відомо про ті чудові моменти, коли, страшенно ризикуючи, маленька служниця прибирала кімнати нагорі з блискавичною швидкістю, щоб потім дістатися до Сариної вітальні й поставити додолу важкий ящик із вугіллям, радісно зітхнувши. При такій нагоді розповідалися історії і смакувалися лагоминки – або ж похапцем пакувались до кишень про запас, щоб лишити смакоту на потім, коли Беккі піде спати наверх, до своєї комірчини на горищі.

– Але я мушу їсти обережно, міс, – зізналась якось Беккі, – бо якщо лишатиму крихти, по них прийдуть пацюки.

– Пацюки! – перелякано вигукнула Сара. – Тут що, справді є пацюки?

– Та ще й багацько, міс, – відповіла Беккі буденним тоном. – Ну, найбільше, певно, в мене на горищі. Мусиш змиритися з їхнім шарудінням, коли вони бігають туди-сюди. Я вже звикла, навіть не зважаю на них, доки вони не залазять на мою подушку.

– Жах! – не стрималася Сара.

– Та до всього можна звикнути з часом, – мовила Беккі. – Доводиться звикати, міс, якщо вже випало народитися служницею. Як на мене, то краще вже пацюки, ніж таргани.

– Я теж так думаю, – погодилася Сара. – Припускаю, з пацюком навіть можна подружитися за якийсь час. А от із тарганом – ніколи.

Подеколи Беккі мала змогу лишитися тільки на кілька хвилин у яскраво освітленій, теплій кімнаті. Тоді дівчатка могли обмінятися лише парою слів. Та завжди до старомодної кишені Беккі, яку вона носила під верхньою спідницею, прив’язуючи її до талії стрічкою, потрапляв пакуночок із чимось поживним. Пошуки смаколиків для Беккі, які займали би мало місця, стали ще однією метою в Сариному житті. Коли дівчинка їхала в екіпажі або гуляла, вона пильно розглядала вітрини крамниць. Першого разу, коли Сара додумалася принести додому кілька пиріжків із м’ясом, це стало для неї справжнім відкриттям. Коли Беккі побачила їх, її очі засяяли.

– Ох, міс, – пробурмотіла вона. – Вони такі поживні. Найпоживніші з усього. Ну, тістечка теж дуже смачні, але вони просто тануть у роті й не затримуються, якщо ви розумієте, про що я, міс. А пиріжки лишаться у животі.


    Ваша оценка произведения:

Популярные книги за неделю