Текст книги "Маленька принцеса"

Автор книги: Фрэнсис Ходжсон Бернетт

сообщить о нарушении

Текущая страница: 1 (всего у книги 13 страниц)

Френсіс Годжсон БЕРНЕТ
МАЛЕНЬКА ПРИНЦЕСА
Роман

Розділ 1
Сара

Одного похмурого зимового дня, коли Лондон огорнув такий густий жовтий туман, що аж увімкнули ліхтарі й у вітринах магазинів запалили газ, наче вже настала ніч, широкою вулицею неспішно котився кеб. У ньому сиділа маленька дивна дівчинка зі своїм батьком.

Дівчинка, підібгавши під себе ноги, притулилася до татка, а він обійняв її рукою. Вона дивилась у вікно на перехожих, і в її великих очах застиг дивний вираз незвичної, дорослої задумливості.

Від маленької дівчинки ніхто не очікував настільки дорослого погляду. Такий вираз виглядав би дивно й на обличчі дванадцятирічної дитини, але ж Сарі Кру було лише сім. Утім, по правді, вона завжди була мрійницею і вигадницею – скільки себе пам’ятала, завжди розмірковувала про життя дорослих і про світ, у якому їм доводилося жити. Сарі здавалося, ніби вона вже прожила багато-багато років.

Саме зараз дівчинка пригадувала свою мандрівку з Бомбея, звідки щойно поверталася зі своїм батьком, капітаном Кру. Вона думала про великий корабель, про ласкарів,[1]1
  Ласкар – матрос-індієць, який служить на європейському судні. – Прим. пер. (тут і далі).


[Закрыть] які мовчки тинялися туди-сюди, про дітей, що бавилися на гарячій палубі, і про молодих офіцерських дружин – ті весь час намагалися зав’язати з нею розмову, а потім сміялися з того, що вона казала.

Її думки крутилися довкола тієї химерної обставини, що зовсім недавно вона ще жила в Індії під палючим сонцем, потім опинилася посеред океану, а зараз уже їде в дивному екіпажі химерними вулицями, де вдень темно, наче вночі. Це все так збентежило її, що Сара ближче присунулася до свого батька.

– Татку, – покликала вона притишеним таємничим голосом, майже прошепотіла, – татку!

– Що сталося, дорогенька? – запитав капітан Кру, пригорнув доньку ще міцніше й поглянув у її обличчя. – Про що думає моя Сара?

– Це воно, те місце? – прошепотіла Сара, тулячись до батька ще ближче. – Воно, правда ж, татку?

– Так, Сарочко, воно. Ми нарешті приїхали.

І хоча дівчинці було тільки сім років, вона зрозуміла, що батько теж сумує, коли каже про це.

Їй здавалося, що минуло багато років з того часу, коли батько почав готувати її до «того місця», як вона завжди його називала. Мати дівчинки померла під час пологів, тож вона не пам’ятала її й ніколи не сумувала за нею. А її молодий, вродливий, багатий батько, здавалося, був єдиною рідною душею на цілому світі. Вони завжди гралися разом і любили одне одного всім серцем. Дівчинка знала про те, що він багатий, тому що чула, як люди пліткували про його статки, думаючи, що вона не розуміє розмов. А ще Сара чула, як люди казали, що вона також буде багатою, коли виросте. І справді зовсім не розуміла, що означає «бути багатим». Вона завжди жила в розкішному бунгало[2]2
  Бунгало – одноповерховий будинок, оточений верандою; слово індійського походження.


[Закрыть] і звикла до того, що навколо є багато слуг. Замість вітання вони казали їй «селям»,[3]3
  Селям – мусульманська форма вітання. Це глибокий поклон, при чому права рука мусить бути прикладена до чола.


[Закрыть] називали дівчинку «Місі Сагіб»[4]4
  Сагіб – в Індії поштиве звертання до чиновника-європейця, означає «господар, хазяїн».


[Закрыть] і дозволяли їй робити все, що заманеться. Вона мала багато іграшок, домашніх улюбленців. А ще в неї була няня, яка її просто обожнювала. Так дівчинка поступово зрозуміла, що багаті люди все це мають. Втім, на цьому її знання про багатство закінчувалися.

За своє недовге життя дівчинка мала лише одну річ, що по-справжньому турбувала її, і це було «те місце». Одного дня її мали туди відвезти. Клімат Індії дуже шкодить дітям, тож чимшвидше їх відсилали подалі – найчастіше до Англії, до школи. Дівчинка бачила, як від’їжджають інші діти, і чула, як їхні батьки й матері говорять про листи, що отримують від них. Вона знала, що зрештою теж муситиме поїхати, і хоча подеколи батькові оповіді про мандрівку та нову країну вабили її, Сару дуже засмучувала думка про те, що тато не залишиться з нею.

– А ти можеш поїхати до того місця зі мною, татку? – запитала дівчинка, коли їй було п’ять років. – Ходитимеш зі мною до школи? Я би тобі допомагала з уроками.

– Тобі не доведеться бути там дуже довго, Сарочко, – завжди відповідав батько. – Ти поїдеш до гарного будинку, де буде багато дівчаток, – з ними ти гратимешся, а я посилатиму тобі силу-силенну книжок. А потім ти виростеш так швидко, що здаватиметься, ніби й року не минуло. Станеш такою великою і розумною, що зможеш повернутися додому і дбати про свого татка.

Дівчинці подобалося думати про це. Бути господинею батькового дому, їздити з ним, сидіти на чолі стола під час званих обідів, розмовляти з ним і читати його книжки – саме цього вона хотіла більше за все на світі. Тож якщо задля цього треба було поїхати аж до Англії, до «того місця», вона готова змиритися. Їй було байдуже до інших дівчаток, але якщо в неї буде сила-силенна книжок, то вона якось упорається. Сара любила книги понад усе. А ще вона повсякчас вигадувала різні дивовижні історії та переповідала їх сама собі. Інколи вона розповідала їх ще й батькові, і вони подобалися йому не менше, ніж їй самій.

– Добре, татку, – м’яко мовила Сара. – Якщо ми вже тут, припускаю, мусимо змиритися.

Він засміявся від її мови – дуже по-дорослому це було сказано – й поцілував доньку. Насправді капітан і сам не змирився, хоча знав, що мусить приховати це. Його вигадниця Сара була для нього чудовою компанією, і він знав, що почуватиметься страшенно самотнім, коли повернеться до Індії. Він приходитиме до бунгало, знаючи, що даремно чекати, аби назустріч вибігло маленьке дівча у білій сукенці. Тож він міцно-міцно стиснув її в обіймах, коли кеб повернув на велику похмуру площу, де стояв будинок, що й був метою їхньої подорожі.

Це була велика тьмяна цегляна будівля, до останньої риски схожа на будівлі поряд, але на вхідних дверях сяяла мідна табличка, де чорними літерами було викарбувано напис:

Міс Мінчін,

Зразковий пансіон для юних леді

– Ось ми й приїхали, Саро, – якомога бадьорішим голосом промовив капітан Кру.

Потім він зняв її з кеба, вони піднялися сходами й подзвонили у дзвінок. Сара згодом частенько думала, що будинок чимось дуже нагадував саму Міс Мінчін. Він був респектабельний і добре вмебльований, але все в ньому було потворне – здавалося, ніби кожне крісло всередині приховує жорсткі пружини. У передпокої все було строге й відполіроване – навіть червонощокий місяць, який прикрашав високий годинник у кутку, – і той був начищений та мав суворий вигляд. Вітальня, куди їх провели, була застелена килимом із квадратним візерунком, крісла також були квадратні, а на важкій мармуровій камінній дошці стояв важкий мармуровий годинник.

Дівчинка присіла на один із твердих стільців із червоного дерева й швиденько окинула поглядом усе довкола.

– Татку, мені тут не подобається, – сказала вона. – Але, насмілюся сказати, солдатам – навіть найхоробрішим – теж не подобається йти в бій.

Капітан Кру щиро засміявся. Він був молодий, веселий, і йому ніколи не набридало слухати Сарині дивні вигадки.

– Ох, Сарочко, – промовив він. – Хто ж мені казатиме такі серйозні речі? Я не знаю нікого серйознішого, ніж ти.

– Але чому ти смієшся, коли чуєш серйозні речі? – поцікавилася Сара.

– Бо ти дуже кумедна, коли щось таке говориш, – відповів батько і ще більше розсміявся. І тоді він раптово підхопив її на руки й міцно поцілував – його сміх миттю стих. Здавалось, ніби на його очі навернулися сльози.

Цієї миті до кімнати увійшла міс Мінчін. Сара помітила, що вона дуже схожа на свій будинок: висока й похмура, поважна й потворна. Вона мала великі холодні риб’ячі очі й широку холодну риб’ячу усмішку. Усмішка стала ще ширшою, коли міс Мінчін побачила Сару та капітана Кру. Їй доводилося чути чимало схвальних пліток про цього молодого вояку від леді, котра порадила для нього пансіон. Серед іншого, міс Мінчін відзначила те, що він – багатенький татусь, який не скупиться на витрати для своєї маленької донечки.

– Для нас буде великою честю дбати про таке гарненьке й розумне дитя, капітане Кру, – промовила міс Мінчін, взяла Сару за руку й погладила її. – Леді Мередіт розповідала мені про її непересічний розум. А кмітлива дитина – це справжній скарб для такого освітнього закладу, як мій.

Сара стояла сумирно, зосередивши погляд на обличчі міс Мінчін. Дівчинка, як завжди, ширяла думками десь далеко.

«Чому вона сказала, що я гарненьке дитя? – думала Сара. – Я ж зовсім не гарненька. От донька Колонель Грандж, Ізабель, – гарненька. Вона має ямочки на рожевих щічках і довге золотаве волосся. А у мене коротка темна стрижка і зелені очі, крім того, я дуже худа – словом, чарівності в мені нема ні на краплину. Взагалі, я – одна з найпотворніших дітей, яких мені тільки доводилося бачити. А вона тут починає розказувати байки».

Однак дівчинка помилялася, гадаючи, що вона – потворна. Вона зовсім не скидалась на Ізабель Грандж, яка була першою красунею полку, але все ж володіла дивною чарівністю. Сара була тендітна і граційна, дещо зависока як на свій вік і мала виразне, привабливе маленьке личко. Волосся було густе, темне й крутилося на кінцях. Очі й справді мали зеленувато-сіру барву, але це були великі чарівні очі, обрамлені довгими чорними віями, й хоча самій дівчинці не подобався їхній колір, іншим він був дуже до душі. Та все ж Сара була переконана, що вона потворна, і лестощі міс Мінчін гарного настрою їй не додали.

«Я би покривила душею, якби сказала, що вона вродлива, – думала дівчинка. – І сама би добре знала, що кажу неправду. Думаю, я така ж негарна, як і вона – на власний штиб. Цікаво, вона похвалила мене, маючи на увазі саме це?»

Коли дівчинка зазнайомилась із міс Мінчін краще, вона довідалася, нащо та хвалила її. Виявилося, що міс каже однаковісінькі слова кожному таткові чи матусі, які приводять дітей до її школи.

Сара стояла біля свого батька й прислухалася до його розмови з міс Мінчін. Її привезли саме в цей пансіон, бо дві доньки леді Мередіт здобули освіту саме тут, а капітан Кру дуже довіряв досвіду леді Мередіт. Він хотів, щоб Сара перебувала на «особливому становищі» і мала більше переваг, ніж звичайні вихованки пансіону. Їй призначалися гарненька спальня й вітальня – вона там мала жити сама. Ще вона мала отримати власного поні й екіпаж, а також гувернантку, котра мусила замінити дівчинці няню, що лишилася в Індії.

– Менше за все я непокоюся через її освіту, – сказав капітан Кру й весело засміявся, а тоді взяв Сарину долоньку і погладив її. – Складність полягатиме в тому, щоб утримати її від бажання вчитися надто швидко й надто багато. Вона завжди сидить, увіткнувши свого маленького носика в книжки. Сара їх не те що читає, міс Мінчін, вона їх ковтає, наче вовченя, а не маленька чемна дівчинка. Вона завжди відчуває страшенний голод за новими книгами, їй кортить ковтати дорослі книги – великі, грубі, товстенні. Байдуже навіть, якою мовою: англійською, французькою чи німецькою. Вона читає все підряд: історичні праці й біографії, поезію і все-все-все. Відтягуйте її від книжок, якщо вона надто зачитуватиметься. Нехай покатається на поні по доріжках або поїде купить собі нову ляльку. Їй варто було би більше бавитися з ляльками.

– Татку, – промовила Сара, – розумієш, якщо я купуватиму по новій ляльці кожних кілька днів, то зрештою матиму більше ляльок, ніж зможу оточити своєю любов’ю. Ляльки мусять бути близькими подругами. А для мене буде близькою подругою Емілі.

Капітан Кру й міс Мінчін перезирнулися.

– А хто така Емілі? – поцікавилася міс Мінчін.

– Розкажи, Саро, – заохотив доньку капітан Кру, усміхаючись.

Дівчинка відповіла, і її сіро-зелені очі виглядали в цю мить дуже серйозно й навіть розчулено.

– Це лялька, якої в мене поки що нема, – промовила Сара. – Ми з татком збираємося пошукати її разом і купити. Я назву її Емілі. Вона буде мені за друга, коли татко поїде. Я хочу, щоб вона мені розказувала про нього.

Широка риб’яча усмішка міс Мінчін стала аж нудотно-солодкою від лестощів.

– Який незвичний погляд на світ! – промовила вона. – Яке миле дитя!

– Так, – відповів капітан Кру і пригорнув Сару. – Вона дуже миле дитя. Дбайте про неї, міс Мінчін.

Сара ще кілька днів провела з татком у готелі. Вони були разом аж до того часу, доки він не відплив до Індії. Батько ходив із Сарою до багатьох великих крамниць. Там вони накупили безліч речей. По правді, вони купили значно більше, ніж Сара потребувала, але капітан Кру проявляв нестриманість укупі з простодушністю і хотів, щоб його донечка мала все, чого їй забагнеться, а на додачу все, що забагнеться йому. Так спільними зусиллями вони накупили гардероб, м’яко кажучи, завеликий для семирічної дитини. Там були оксамитові сукні, оторочені коштовним хутром, і мереживні сукенки, і вбрання, оздоблене вишивкою, і капелюхи з великими м’якими страусовими перами, і горностаєві шубки та муфти, і коробки з тоненькими рукавичками, батистовими носовичками й шовковими панчохами. Усе це вони придбали в таких кількостях, що ввічливі панночки за прилавками шепотілись поміж собою. Вони вирішили, що дивна дівчинка з великими серйозними очима, напевно, мусить бути щонайменше іноземною принцесою – може, вона донька якогось індійського раджі.[5]5
  Раджа – княжий титул в Індії.


[Закрыть]

І зрештою вони знайшли Емілі. Для цього їм довелось обійти чимало магазинів іграшок і побачити силу-силенну ляльок.

– Я хочу, щоб вона виглядала так, ніби вона насправді не лялька, – сказала Сара. – Я хочу, щоб вона виглядала так, ніби слухає мене, коли я їй щось розповідаю. Знаєш, татку, який клопіт із цими ляльками, – Сара схилила голову набік і заходилася розмірковувати вголос, – клопіт у тому, що ляльки виглядають так, ніби вони не чують.

Тож Сара із батьком шукали поміж великих ляльок і поміж маленьких, поміж ляльок із чорними очима й блакитними очима, поміж ляльок із каштановими кучерями й золотим волоссям, поміж ляльок вбраних і невбраних.

– Бачиш, – сказала Сара, коли вони роздивлялися ляльок без сукенок, – якщо я знайду ляльку, яка не матиме вбрання, ми можемо завезти її до кравця, і він пошиє їй усе так, щоб найліпше пасувало. Одяг справді сидітиме краще, якщо спочатку його приміряти.

Після низки розчарувань вони вирішили прогулятися пішки, щоб порозглядати вітрини крамниць. Кеб їхав слідом за ними. Сара з батьком минули два чи три місця, навіть не заходячи досередини, і ось коли вони наближалися до невеличкої крамнички, Сара раптом здригнулась і стиснула батькову руку.

– Ох, татку! – вигукнула вона. – Це ж Емілі!

Її щічки зарум’янилися, а в зелено-сірих очах засяяла така радість, ніби вона щойно впізнала когось дуже рідного і близького серцю.

– Вона й справді чекає тут на нас! – сказала дівчинка. – Давай зайдемо по неї.

– Боже мій! – зітхнув капітан Кру. – Думаю, зараз виявиться, що хтось мусить відрекомендувати нас цій ляльці.

– Ти, татку, відрекомендуєш їй мене, а я – тебе, – промовила Сара. – Але я впізнала її, щойно побачила, – тож, може, і вона мене впізнала.

Справді, може, вона її впізнала. Лялька мала дуже розумний вираз очей, коли Сара взяла її на руки. Вона була велика, але не настільки, щоб її було важко нести. Золотисто-каштанові кучері огортали її, наче мантія, а очі були глибокі, чисті, сіро-блакитні, з м’якими густими віями – справжніми, а не просто намальованими лініями.

– Звісно, – промовила Сара, вдивляючись у ляльчине обличчя (та сиділа в неї на колінах). – Звісно, татку, це Емілі.

Тож Емілі купили, а потім узяли до крамниці дитячого вбрання, де обрали їй гардероб, не менш грандіозний, ніж у самої Сари. Тепер лялька мала й мереживні сукні, й оксамитові, й муслінові, а ще капелюшки та пальта, й навіть гарненьку оздоблену мереживом білизну, ну й, звісно, рукавички, носовички та хутра.

– Я хочу, щоб вона завжди виглядала доглянутою, як дитя у дбайливої мами, – сказала Сара. – Адже я її мама, хоча й збираюся заприятелювати з нею.

Капітану Кру надзвичайно подобалося ходити по магазинах, але його засмучувала одна думка, що тягарем лежала на серці. Йому було нестерпно боляче розлучатися зі своєю обожнюваною, дивакуватою маленькою приятелькою.

Серед ночі він піднявся з ліжка, підійшов до Сари і спинився, дивлячись на неї. Донечка спала, обіймаючи Емілі. Темне волосся дівчинки розметалося по подушці, змішалось із золотаво-каштановими кучериками ляльки. Обидві вони були вбрані в оторочені мереживом нічні сорочки, а їхні довгі вії однаково закручувались на їхніх щічках. Емілі дуже скидалася на справжню дівчинку, і капітан Кру тішився від того, що вона тут. Він голосно зітхнув і по-хлоп’ячому закрутив собі вуса.

– Ох, Сарочко, – сказав він сам до себе. – Думаю, ти й сама не знаєш, як твій татко за тобою сумуватиме.

Наступного дня капітан завіз доньку до пансіону міс Мінчін і залишив там. Уранці він мав відпливати. Сарин батько сказав міс Мінчін, що в Англії його справами займаються адвокати, панове Барроу і Скіпворс, тож вони надаватимуть їй поради, якщо вона цього потребуватиме, й оплачуватимуть рахунки за Сарине утримання. Батько писатиме доньці двічі на тиждень, а всі забаганки дівчинки слід виконувати, щойно вона чогось попросить.

– Вона має дуже чутливу душу й ніколи не вимагає чогось із простої примхи, – пояснив капітан Кру.

Потім він пішов разом із Сарою до її маленької вітальні, де вони попрощалися. Сара сіла таткові на коліна і тримала своїми маленькими ручками вилоги його пальта. Вона довго й пильно вдивлялась у батькове обличчя.

– Ти хочеш вивчити мене напам’ять, Сарочко? – запитав він, гладячи її волосся.

– Ні, – відповіла дівчинка. – Я вже це зробила. Ти вже закарбований у моєму серці.

Потім вони розцілувалися і обійнялись так міцно, ніби ніколи-ніколи не збиралися відпускати одне одного.

Коли кеб від’їхав від дверей, Сара сиділа на підлозі своєї вітальні, упершись підборіддям у долоні, і стежила поглядом, доки екіпаж не повернув за ріг площі. Емілі сиділа поруч із дівчинкою і теж проводжала очима кеб. Коли міс Мінчін послала свою сестру, міс Амелію, подивитися, як там дитина, виявилося, що двері зачинено.

– Я їх замкнула, – промовив дивний ввічливий голосок із-за дверей. – Якщо дозволите, я хотіла би побути на самоті.

Міс Амелія була огрядною, дебелою жінкою, а ще вона страшенно боялася сестри. З них двох вона, безперечно, була добріша, проте міс Амелія ніколи не суперечила сестрі. Ось і зараз вона спустилася сходами вниз із виразом тривоги на обличчі.

– Я ще ніколи не бачила такої дивакуватої дитини, сестро, – промовила вона. – Дівчинка зачинилася, і з кімнати не чути ані найменшого шелесту.

– Це ліпше, ніж якби вона хвицалась і кричала, як то роблять деякі, – відповіла міс Мінчін. – Я очікувала, що ця розбалувана татова донька зчинить галас на цілісінький будинок. Якщо колись і бувала дитина, якій дозволяли робити все без винятку на власний штиб, то це вона.

– Я викладала її речі зі скринь, – промовила міс Амелія, – і хочу сказати, що ніколи не бачила нічого подібного. Соболині й горностаєві шубки, справжнє валансьєнське мереживо на білизні. Ти ж і сама бачила, як вона вбрана. Що думаєш?

– Думаю, що це просто смішно, – різко відповіла міс Мінчін. – Але в усьому цьому дівчинка дуже гарно виглядатиме на чолі шеренги, коли ми поведемо вихованок до церкви у неділю. У тому вбранні вона здаватиметься маленькою принцесою.

А нагорі у зачиненій кімнаті Сара з Емілі сиділи на підлозі, вдивляючись за ріг площі – туди, куди повернув кеб, тим часом як капітан Кру махав рукою і безперестанку посилав повітряні поцілунки.

Розділ 2
Урок французької

Коли наступного ранку Сара зайшла до класу, всі витріщились на неї очима, сповненими цікавості. До цього часу всі учениці – починаючи з Лавінії Герберт, яка в свої неповні тринадцять почувалася майже дорослою, і закінчуючи чотирирічною Лотті Лег, наймолодшою з вихованок, – уже чули пр, о Сару багато всього. Вони вже знали напевне, що міс Мінчін вважатиме новоприбулу зразковою ученицею, бо її присутність тут – вияв високої довіри до пансіону. Кільком дівчаткам навіть вдалося мигцем побачити її покоївку – француженку Марієт, яка приїхала напередодні. Лавінія проходила повз кімнату Сари саме тоді, коли двері були відчинені, й помітила, як покоївка розкладала речі з коробок, доставлених із магазинів із запізненням.

– Там було повнісінько нижніх спідниць, оторочених мереживними рюшами – просто незліченними низками рюшів, – прошепотіла вона своїй подрузі Джессі, нахилившись над підручником з географії. – Я бачила, як вони викладали їх із коробок. А ще я чула, як міс Мінчін казала міс Амелії, що її одяг занадто пишний, як на дитину, – аж сміховинний. Моя мама каже, що діти повинні вдягатися скромно. А зараз на ній одна з тих нижніх спідниць. Я бачила мереживо, коли вона сідала.

– А ще на ній шовкові панчохи! – шепотіла у відповідь Джессі, теж схилившись над географією. – І які ж у неї крихітні ніжки! Ніколи не бачила, щоб хтось мав такі маленькі ступні.

– Пхе, – злісно пхикнула Лавінія. – Це просто її черевички так зроблені, щоб нога виглядала меншою. Моя мама каже, що навіть велика ступня може виглядати маленькою, якщо над взуттям попрацює вправний швець. І я думаю, що вона зовсім не гарна. У неї очі такого дивного кольору.

– Вона не гарненька, як інші, – сказала Джессі, метнувши швидкий погляд через кімнату, – але на неї хочеться подивитися ще раз. Вона має страшенно довгі вії, а от очі в неї просто зеленкуваті, нічого особливого.

Сара тихенько сиділа на своєму місці. Вона чекала, що їй скажуть робити. Розмістили нову вихованку біля столу міс Мінчін. Дівчинку зовсім не бентежило те, що за нею воднораз спостерігає стільки пар очей. Їй було цікаво, тож вона спокійно озиралася на дітей, які дивились на неї. Сара хотіла дізнатися, про що вони думають, і чи подобається їм міс Мінчін, і чи переживають вони за свої уроки, і чи татко котроїсь із них схожий на її власного. Сьогодні вранці вона довго говорила з Емілі про свого татка.

– Зараз він у морі, Емілі, – розповідала дівчинка. – Ми мусимо бути хорошими подругами одна одній і розповідати про все-все, що тільки станеться. Емілі, поглянь на мене. Ти маєш найпрекрасніші очі, які мені тільки доводилося бачити. Як би я хотіла, щоб ти вміла говорити!

Сара мала химерну уяву й полюбляла вигадувати різні цікавинки. Одна з її вигадок стосувалась Емілі – дівчинка вдавала, ніби лялька насправді жива й чує її та розуміє. Тож коли Марієт одягнула Сару в темно-синю шкільну форму та зав’язала їй волосся темно-синьою стрічкою, дівчинка попрямувала до Емілі, що сиділа на власному стільчику, і дала їй книгу.

– Почитай сама, доки я буду внизу, – мовила Сара.

Вона помітила, що Марієт дивиться на неї з цікавістю, тож звернулася до покоївки із серйозним виразом обличчя:

– Знаєте, що я думаю про ляльок? – сказала Сара. – Вони багато що можуть робити потайки від нас. Можливо, Емілі насправді вміє читати, розмовляти чи ходити, але вона робить це тільки тоді, коли в кімнаті немає людей. Це її секрет. Розумієте, якби люди знали, що ляльки все це вміють робити, вони би примушували їх працювати. Тож, можливо, вони домовилися між собою тримати все це в таємниці. Якщо ви лишатиметесь у кімнаті, Емілі просто сидітиме тут і дивитиметься поперед себе. Та коли ви вийдете, вона почне читати, чи ж, може, дивитиметься у вікно. А потім, коли вона почує чиїсь кроки, мерщій поспішить назад, скочить у свій стільчик і вдаватиме, ніби сиділа там увесь час.

«Comme elle est drole!»[6]6
  Comme elle est drole! (фр.) – «Яка ж вона кумедна!»


[Закрыть] – подумки відзначила Марієт, а коли спустилася сходами вниз, то розповіла про все старшій покоївці. По правді, їй уже починала подобатись ця маленька дивакувата дівчинка з розумним обличчям і чудовими манерами. Раніше вона дбала про зовсім не таких увічливих дітлахів. Сара була дуже приємною дитиною, вона так мило, поштиво казала: «Якщо ваша ласка, Марієт», «Дякую, Марієт» – це не могло не тішити. Марієт похвалилася старшій покоївці, що дівчинка дякує їй так, ніби звертається до леді.

– Вона ніби принцеса, ця крихітка, – сказала Марієт. Покоївка справді раділа, що отримала це місце – маленька господиня дуже їй подобалась.

Кілька хвилин Сара сиділа на своєму місці в класі, а інші учениці так само пильно її вивчали. Зрештою міс Мінчін поважно постукала по столу.

– Панночки, – мовила вона. – Хочу представити вам вашу нову співученицю.

Усі дівчатка підвелися, і Сара теж.

– Сподіваюсь, ви добре ставитиметесь до міс Кру. Вона щойно прибула до нас із дуже далеких країв – аж із Індії. Коли закінчаться уроки, вам слід буде познайомитись.

Вихованки церемонно вклонилися, а Сара зробила маленький реверанс. Потім усі сіли на свої місця і знову заходилися пильно вдивлятись.

– Саро, – промовила міс Мінчін таким тоном, яким звикла висловлюватись у класі, – підійдіть до мене.

Вона взяла книгу зі столу і заходилася гортати сторінки. Сара ввічливо підійшла.

– Ваш тато найняв покоївку-француженку, – мовила міс Мінчін. – Тож я дійшла висновку, що він хотів, аби ви приділяли особливу увагу вивченню французької мови.

Сара збентежилася.

– Певно, він її найняв, – сказала вона, – бо він… він думав, що вона мені сподобається, міс Мінчін.

– Боюся, – промовила міс Мінчін, кисло посміхнувшись, – що вас надміру розбалували. Тож тепер вам завжди здається, ніби все робиться на догоду вашим примхам. А в мене склалося враження, що ваш тато хотів, аби ви вчили французьку.

Якби Сара була старшою або менше дбала про те, щоб завжди виявляти ввічливість, вона би все пояснила кількома словами. Та зараз дівчинка відчула, що її щоки зрадницьки червоніють. Міс Мінчін була суворою і дуже поважною персоною – вона здавалася цілком переконаною в тому, що Сара не знає ані словечка французькою. Тож дівчинці було якось незручно виправляти міс Мінчін. Насправді ж Сара навіть не могла пригадати, коли вона вивчила французьку. Батько говорив із нею цією мовою з того часу, коли вона була немовлям. Її мати була за походженням із Франції, капітан Кру обожнював цю мову, тож так склалося, що Сара завжди чула її та знала не гірше за рідну.

– Я… я справді ніколи не вчила французьку, але… але… – затинаючись, почала пояснювати дівчинка. Вона засоромилась, але прагнула все пояснити.

Один із прикрих секретів міс Мінчін полягав у тому, що вона сама не розмовляла французькою і всіляко прагнула приховати цей неприємний факт. Тож вона не воліла далі обговорювати цю тему, щоб випадково не наразитися на несподіване запитання від нової учениці.

– Досить, – різко відрубала міс Мінчін. – Якщо ви ще не вивчали цю мову, вам слід розпочати заняття негайно. Наш учитель французької, месьє Дюфарж, прийде за кілька хвилин. Візьміть поки цю книгу і прогляньте її, доки ми на нього чекаємо.

Сарині щоки почервоніли. Вона повернулася на своє місце й відкрила підручник. Із серйозним виразом обличчя поглянула на першу сторінку. Дівчинка знала, що посміхнутися буде неввічливо з її боку, а проявити неввічливість вона хотіла менш за все. Та було якось дивно, що її збираються навчати найпростіших речей – на першій сторінці було написано, що «le pere» означає «батько», а «la mere» означає «мати».

Міс Мінчін пильно дивилась на нову вихованку.

– Схоже, що ви чимось невдоволені, Саро, – промовила вона. – Дуже прикро, що вам не до душі вивчення французької.

– Я дуже люблю французьку, – відповіла Сара. Вона вирішила спробувати ще раз усе пояснити, – але…

– Ви повинні слухатись, коли вам загадують щось зробити, – перебила міс Мінчін. – Вивчайте підручник.

І Сарі не лишилося нічого іншого, як підкоритися. Навіть не посміхнувшись, вона вивчила, що «le fils» означає «син», а «le frere» означає «брат».

«Коли прийде месьє Дюфарж, – думала дівчинка, – я зможу йому все пояснити».

Незабаром прийшов месьє Дюфарж. Він виявився приємним, розумним французом середнього віку. Учитель зацікавлено поглянув на Сару, яка саме з ввічливості вдавала, ніби її увага поглинута підручником.

– Це моя нова учениця, мадам? – поцікавився вчитель у міс Мінчін. – Сподіваюсь, мені з нею пощастить.

– Її батько – капітан Кру – дуже турбується про те, щоб донька почала вивчати мову. Але, боюся, вона вже налаштувала себе упереджено проти занять. Здається, зовсім не бажає вчитися, – пояснила міс Мінчін.

– Мені шкода, якщо це так, мадемуазель, – лагідно звернувся вчитель до Сари. – Може, коли ми почнемо наші заняття, я зможу вас переконати в тому, що французька – дивовижна мова.

Сара підвелася зі свого місця. Вона була майже у відчаї від того, що впала в немилість. Тож дівчинка благально поглянула на месьє Дюфаржа своїми великими зеленими очима. Сара знала, що він усе зрозуміє, варто буде їй заговорити. Тож вона почала пояснювати своєю вільною, добірною французькою. Мадам не зрозуміла. Сарі й справді досі не доводилося вивчати французьку мову – із підручників, – але її татко й решта людей увесь час говорили з нею французькою. Тож вона читає нею і пише так само, як читає й пише англійською. Її татко обожнює цю мову, і тому вона також її обожнює. Люба матінка, яка померла, народивши її, була родом із Франції. Сара буде рада вивчати те, чого навчатиме її месьє, але вона просто намагалася пояснити мадам, що вже знає слова з цього підручника, – і дівчинка взяла до рук книжку.

Коли вона почала говорити, міс Мінчін аж здригнулася і пильно втупилась на дівчинку крізь окуляри, не зводивши обуреного погляду, аж доки та не закінчила. Месьє Дюфарж посміхнувся, і його посмішка свідчила про щире замилування. Доки він слухав цей чудовий дитячий голосок, що легко й невимушено щебетав його рідною мовою, йому здалося, ніби він потрапив на батьківщину, котра у ці похмурі туманні лондонські дні мріялася недосяжно далекою. Коли дівчинка закінчила пояснення, вчитель забрав у неї підручник, подарувавши їй теплий погляд. Потім він звернувся до міс Мінчін:

– Мадам, мушу зізнатися, – мовив він, – що я навряд чи багато чого її навчу. Вона не вчила французької. Вона сама француженка. У неї дуже вишукана вимова.

– Ви мусили мені про це сказати, – повернувшись до Сари, вигукнула міс Мінчін – їй дуже допекло це непорозуміння.

– Я ж… я ж намагалася, – лепетала дівчинка. – Я… я, мабуть, не так почала.

Міс Мінчін і сама добре знала, що дівчинка пробувала пояснити, – Сара була не винна в тому, що їй просто не дали змоги розказати все до пуття. Та коли побачила, що учениці дослухаються до розмови і Лавінія та Джессі хихотять, затулившись французькими граматиками, вона просто розлютилась.

– Тиша, панночки! – суворо вигукнула вона, постукуючи по столу. – Негайно вгамуйтеся!

І з цієї миті міс Мінчін незлюбила свою новеньку вихованку.