Текст книги "Маленька принцеса"

Автор книги: Фрэнсис Ходжсон Бернетт

сообщить о нарушении

Текущая страница: 8 (всего у книги 13 страниц)

Розділ 12
По той бік стіни

Коли ти мешкаєш у будинку, котрий межує з іншим, дуже цікаво розмірковувати про те, що говорять і роблять за стінами кімнат, у яких тобі доводиться жити. Сара любила розважатися, намагаючись уявити, що саме приховує стіна, яка розділяла Зразковий пансіонат і дім індійського джентльмена. Дівчинка знала, що класна кімната межує з його кабінетом, і сподівалася, що стіни досить товсті, аби стримувати галас, який здіймався подеколи після уроків, – вона не хотіла, щоб крики заважали йому.

– Мені він дедалі більше подобається, – казала Сара Ерменґарді, – тож я не хотіла б, щоб його щось турбувало. Мені здається, що він став моїм названим другом. Таке буває навіть з людьми, з якими ти ніколи й словом не перекинулась. Ти просто можеш спостерігати за кимсь, думати про нього і співчувати йому – зрештою, ти з ним майже зріднишся. От я по-справжньому хвилююся, коли бачу, що до індійського джентльмена двічі на день викликали лікаря.

– У мене небагато родичів, – задумливо сказала Ерменґарда, – і я цьому дуже рада. Вони мені не подобаються. Дві мої тітки завжди кажуть: «Боженько, Ерменґардо! Яка ж ти гладка! Тобі не варто їсти стільки солодощів», – а мій дядько завжди ставить питання на кшталт: «Коли Едуард ІІІ посів трон?» або «Хто помер від переїдання міног?»

Сара засміялась.

– Люди, з якими ти ніколи не розмовляв, не питають такого, – сказала вона. – Я впевнена, що індійський джентльмен ніколи б цього не робив, якби познайомився з тобою. Він мені подобається.

Їй подобалась Велика Родина, бо всі, хто належав до неї, виглядали щасливими. А індійський джентльмен зачепив її серце, бо здавався нещасним. Ясно було, що він не зовсім одужав після якоїсь тяжкої хвороби.

На кухні – де вся прислуга бозна-звідки дізнавалася про все – не вгавали балачки про нового сусіда. Насправді він не був індійським джентльменом, а виявився англійцем, який довго мешкав в Індії. Його спіткало велике нещастя, і якийсь час його статки були під такою загрозою, що він думав, ніби став банкрутом і назавжди втратив своє добре ім’я. Потрясіння було таке сильне, що він ледве не помер від запалення мозку. І саме тоді, коли його здоров’я було підірване, справи пішли на лад – індійському джентльменові вдалося зберегти своє майно. І все це було пов’язано з копальнями.

– Уся це сталося через копальні, де видобувають діаманти! – казала кухарка. – Я сама ніколи ані копієчки не вклала б у копальні, а надто діамантові! – додала вона, косуючи на Сару. – Знаємо, що стається з тими, хто на них покладається.

«Він пережив те саме, що й мій татко, – думала Сара. – Захворів, точнісінько як мій тато, але не помер».

Після цього її серце ще більше прихилилося до індійського джентльмена. Тепер, коли їй давали якесь доручення пізно ввечері, вона навіть раділа, адже завжди був шанс, що штори на вікнах сусіднього будинку ще не будуть завішені, а отже, їй вдасться зазирнути до теплої кімнати і побачити там свого названого друга. Коли нікого не було поряд, дівчинка зупинялась і, тримаючись за сталеву огорожу, бажала йому доброї ночі, ніби він її міг чути.

«Може, він відчуває, навіть якщо й не чує, – вимріювала вона. – Може, добрі думки здатні наснажувати людей навіть крізь вікна, двері й стіни. Може, ви почуваєтесь трішки краще, і навіть не знаєте чому, коли я стою тут, на вулиці, і сподіваюся, що вам поліпшає і ви знову будете щасливим».

– Мені дуже вас шкода, – палко шепотіла дівчинка. – Як би я хотіла, щоб у вас була своя маленька хазяєчка, яка дбала би про вас так, як я дбала про свого татка, коли в нього боліла голова. Я й сама рада бути вашою маленькою хазяєчкою! На добраніч, на добраніч. Хай вас благословить Господь!

І вона ішла собі, відчуваючи, що й сама втішилась і зраділа. Її співчуття було дуже сильним, і дівчинці здавалося, що воно просто мусить якось наснажувати бідолашного індійського джентльмена, який сидів сам-один у кріслі біля коминка, підперши чоло рукою, і сумно вдивлявся у вогонь. Сара гадала, що він виглядає як людина, котру мучить якась нагальна гризота, а не просто спогади про пережиті труднощі.

«Скидається на те, що його турбує щось зараз, – казала дівчинка сама собі, – але ж він повернув собі багатство і з часом здолає запалення мозку, тож навряд чи це все. Певно, є ще якась причина для його смутку».

Якщо ця причина й справді існувала – біда, про яку не чула прислуга, – Сара була впевнена, що про неї мусить знати батько Великої Родини – джентльмен, котрого вона називала містером Монморенсі. Він частенько навідувався з візитами до хворого, подеколи з ним приходила й місіс Монморенсі та їхні діти. Індійський джентльмен, здавалося, найбільше прихилився серцем до двох старших дівчаток – Дженет і Нори. Саме вони так переполошилися, коли їхній братик Дональд вручив Сарі шестипенсовик. Індійський джентльмен ставився до дітей із великою приязню. Дженет і Нора теж відчували до нього прихильність і з нетерпінням чекали на той вечір, коли їм дозволять перетнути площу й ненадовго завітати в гості до нового сусіда. Візити були дуже короткими, бо джентльмен почувався страшенно хворим.

– Бідний він, – говорила Дженет, – каже, що ми його веселимо. Ми стараємось підбадьорити його хоч якось.

Дженет була найстаршою, вона стежила, щоб інші діти поводились як слід. Саме вона зважувала, коли настала зручна мить, щоб порозпитувати індійського джентльмена про Індію, і саме вона помічала, коли господар починав стомлюватися, тож слід було вгамуватись і покликати Рам Дасса. Дітям подобався Рам Дасс.

Він міг би розповісти неймовірну кількість історій, якби тільки вмів говорити якоюсь мовою, крім хіндустані. Справжнє прізвище індійського джентльмена було Керрісфорд, і при нагоді Дженет розповіла містеру Керрісфорду про випадок із «Дівчинкою-яка-не-жебрачка». Його дуже зацікавила ця історія, особливо після того, як він почув від Рам Дасса про пригоду з мавпочкою на даху. Рам Дасс детально описав йому занедбане горище – голу підлогу, потріскану штукатурку, заржавілу решітку коминка, де не горіло багаття, й тверде вузеньке ліжко.

– Кармайкле, – звернувся індійський джентльмен до батька Великої Родини, вислухавши опис, – цікаво, скільки таких горищ на цій площі, і скільки бідолашних дівчаток-прислужниць змушені потерпати від жахливих умов, коли я не можу вмоститися на своїх м’яких перинах, оточений багатством, що більшою мірою належить не мені?

– Мій бідний друже, – бадьоро відповів містер Кармайкл, – що швидше ви припините картати себе, то буде краще. Навіть якби ви володіли багатствами всієї Індії, вам би не вдалося виправити все на світі. Навіть якщо ви відремонтуєте всі горища на цій площі, все одно лишаться такі самі обдерті кімнатки на інших площах і вулицях. Нічого тут не вдієш!

Містер Керрісфорд сидів, кусаючи нігті, й дивився на розпечене вугілля у коминку.

– А чи припускаєте ви, – трохи помовчавши, мовив він, – що, можливо, дитина, про яку я весь час думаю, не можу не думати, – що вона й сама потерпає від таких умов, як та бідолашна дівчинка, котра живе по сусідству?

Містер Кармайкл поглянув на нього з тривогою. Він знав: найгірше, що міг зробити індійський джентльмен для себе і свого здоров’я, – це ненастанно думати про одну велику проблему, що страшенно його турбувала.

– Якщо дівчинка, котру ми розшукуємо, справді зі школи мадам Паскаль у Парижі, – заспокійливо відповів він, – то вона зараз із людьми, яким можна довірити турботу про неї. Вони прийняли її за дочку, бо вона була найліпшою подружкою їхньої покійної донечки. У них більше немає дітей, і мадам Паскаль казала, що вони самі – багаті росіяни.

– І все ж ця нещасна жінка анічогісінько не знає про те, куди вони її забрали! – вигукнув містер Керрісфорд.

Містер Кармайкл стенув плечима.

– Цій француженці не позичати метикуватості й життєвої мудрості. Вона дуже зраділа, коли все так добре залагодилось, і турбота про дівчинку, що лишилась на її утриманні після батькової смерті, сама по собі спала з її плечей. Такі жінки не схильні завдавати собі клопоту й розпитувати про долю дітей, які могли би стати для них зайвим тягарем. А названі батьки дівчинки зникли в невідомому напрямку, не лишивши по собі ані сліду.

– Але ж недарма ви сказали: якщо це та дівчинка, яку ми розшукуємо. Ви сказали «якщо». Ми не впевнені. Та й прізвище не збігається.

– Мадам Паскаль казала «Керью» замість «Кру», та цілком можливо, що це просто особливість вимови. Обставини надзвичайно схожі. Англійський офіцер із Індії віддав свою осиротілу донечку до школи. Він помер після того, як розорився, – містер Кармайкл затнувся, ніби йому сяйнула якась нова думка. – А ви впевнені, що дівчинку віддали до школи саме в Парижі? Ви впевнені, що це був Париж?

– Дорогий друже, – гірко вигукнув Керрісфорд, – я ні в чому не впевнений! Я ніколи не зустрічався ані з самою дівчинкою, ані з її матір’ю. Ми з Ральфом Кру дуже дружили ще з дитинства, але не зустрічалися після школи аж до того дня, коли побачились в Індії. Я був повністю поглинутий ідеями про велетенські прибутки від копалень. Він теж захопився. Перспектива виглядала такою райдужною, що ми геть втратили голови. Коли ми бачились, то ні про що інше не говорили. Я тільки знав про те, що є донька, яку віддали на навчання до школи. Навіть не пам’ятаю зараз, звідки я про це довідався.

Він дуже розхвилювався. Так ставалося завжди, коли його досі ще слабкий мозок опановували спогади про болісні події минулого.

Містер Кармайкл стурбовано дивився на співрозмовника. Треба було поставити ще кілька запитань, але спокійно й обережно.

– А проте ви мали підстави думати, що школа була таки в Парижі?

– Так, – пролунало у відповідь, – адже мати дівчинки була родом із Франції, і я чув про те, що вона хотіла, аби її донька здобула освіту в Парижі. Виглядало дуже схоже на те, що так і сталося.

– Так, – погодився містер Кармайкл, – звучить логічно.

Індійський джентльмен подався вперед і вдарив по столу кволою рукою.

– Кармайкле, – мовив він, – я мушу знайти її. Якщо вона жива, вона десь є. Якщо вона не має друзів і бідує, це все моя вина. Як людина може одужати, коли в голові засіла така страшна думка? Щаслива випадковість втілила найфантастичніші мрії про успіх копалень, а донька бідолашного Кру, може, зараз жебракує десь на вулицях!

– Ні, ні, – сказав Кармайкл, – постарайтеся заспокоїтись. Хай вас втішить думка про те, що коли вона знайдеться, ви зможете їй вручити справжнє багатство.

– Чому ж мені забракло сміливості втриматись, коли справи пішли на спад? – застогнав згорьований Керрісфорд. – Думаю, я би так не розгубився, якби не був відповідальний за гроші інших людей, якби ризикував лише власним майном. Нещасний Кру вклав у нашу справу все, до останнього пенні. Він мені довіряв – ми були справжніми друзями. І він помер, переконаний, що я пустив його статки за вітром. Я, Том Керрісфорд, разом з яким він грав у крикет в Ітоні! Яким же негідником я виглядав у його очах!

– Не картайте себе так тяжко.

– Я картаю себе не за те, що справа була на межі банкрутства, – я картаю себе за те, що втратив мужність. Я втік, наче якийсь шахрай чи злодій, бо не міг з’явитися перед очі свого друга й повідомити йому про те, що я розорив його самого й позбавив статків його дитину.

Батько Великої Родини був людиною щиросердною, тож поклав руку на плече приятеля, щоб заспокоїти його.

– Ви втекли, коли ваш розум через хворобу уже не здатен був тверезо мислити, – сказав він. – Це було рішення, прийняте вже у стані марення. Якби ви не захворіли, то неодмінно залишились би, щоб боротися. А так уже через два дні після втечі ви були прикуті до лікарняного ліжка – вас здолало запалення мозку. Згадайте про це.

Керрісфорд затулив обличчя руками.

– Великий Боже! Справді, – мовив він, – я майже збожеволів від жаху й розпачу.

Я тижнями не міг склепити очей. Тієї ночі, коли я втік із дому, мені здавалося, ніби довкола скупчилися потвори, що насміхаються з мене і пащекують.

– Це пояснює вашу поведінку, – сказав містер Кармайкл. – Хіба може людина, що перебуває на межі запалення мозку, думати розсудливо?

Керрісфорд похитав головою.

– Коли я прийшов до тями, бідолашний Кру вже помер і був похований. А я жив, наче в тумані, – всі спогади розпливалися. Я не згадував про доньку Кру місяцями. А згодом усе здавалося вкритим якоюсь пеленою.

Він спинився на мить і потер чоло.

– Навіть зараз, коли я намагаюся щось пригадати, мені так здається. Впевнений, мені доводилось чути, як Кру згадує про школу, до якої послав доньку. Ви так не гадаєте?

– Він узагалі міг про це не згадувати. Ви навіть ніколи не чули справжнього імені дівчинки.

– Він весь час називав її по-домашньому – маленькою хазяєчкою – це була звичка ще з того часу, коли донька жила вдома. Але ті копальні вивіяли нам із голів решту справ. Навіть якщо він і казав мені щось про школу, я забув – цілковито забув. І зараз уже не пригадаю.

– Ну-ну, заспокойтесь, – сказав Кармайкл. – Ми знайдемо дівчинку. Продовжимо розшуки добросердних росіян, про яких розповіла мадам Паскаль. Їй неначебто здавалося, що вони живуть у Москві. Спробуємо шукати її там. Я поїду до Москви.

– Якби я сам був спроможний подорожувати, я б неодмінно подався з вами, – сказав Керрісфорд. – Але все, що я можу, – це сидіти тут, закутаний у хутра, й дивитись на вогонь. І коли я це роблю, мені здається, що на мене дивиться обличчя молодого Кру. Він виглядає так, ніби хоче запитати мене. Інколи він сниться мені вночі. Тоді він стає переді мною й запитує те саме. Кармайкле, можете відгадати, про що він мене запитує?

Містер Кармайкл відповів стиха:

– Не зовсім.

– Він завжди каже: «Томе, друже, де моя маленька хазяєчка?» – на цих словах він схопив руку Кармайкла і міцно стиснув її. – Я повинен відповісти йому – я повинен! Допоможіть мені знайти її. Допоможіть.

А по той бік стіни Сара сиділа в своїй кімнатці, розмовляючи з Мельхиседеком, який прийшов на вечерю.

– Сьогодні було важко почуватися принцесою, Мельхиседеку, – сказала вона. – Важче, ніж звичайно. Завжди стає важче, коли надворі холоднішає і на вулицях сльота. Сьогодні Лавінія сміялась із моєї заляпаної спідниці, коли я проходила повз неї у коридорі, й мені закортіло спересердя їй відповісти – добре, що вчасно спинилася. Принцеси не відповідають грубістю на насмішки. Доводиться прикусити язика, щоб стриматись. Я так і зробила. Сьогодні видався холодний день, Мельхиседеку. І буде холодна ніч.

Раптом дівчинка схилила голову на руки – вона робила так часто, коли лишалась наодинці.

– Ох, татку, – прошепотіла Сара, – скільки часу минуло з тих пір, коли я була твоєю маленькою хазяєчкою!

Ось що відбувалось того дня по обидва боки стіни.

Розділ 13
Одна з багатьох

Зима видалася холодною. Бували дні, що Сарі доводилось пробиратися крізь сніги, коли її посилали з дорученнями. Навіть гіршими здавалися дні, коли сніг танув, змішувався з брудом, і під ногами була хляпавка. А бувало, туман стояв такий густий, що ліхтарі на вулицях горіли цілісінькими днями, й Лондон виглядав точнісінько так, як кілька років тому, коли центром проїжджав екіпаж, у якому сиділа Сара, притулившись до батькового плеча. Такими днями вікна у будинку Великої Родини завжди здавалися дуже затишними й вабили до себе погляд, а кабінет індійського джентльмена світився теплом і багатством кольорів. Але на горищі було так похмуро, що й словами не передати. Більше не було довгих світанків чи заходів сонця, якими можна було милуватися, й Сарі здавалося, що на небі нема ані зірочки. Брудно-сірі хмари низько нависали над дахами. Подеколи накрапав нудотний дощ. О четвертій годині, навіть якщо не було густого туману, надворі вже сутеніло. Коли Сарі було потрібно сходити по щось на горищі, вона мусила запалювати свічу. Кухарка мала кепський настрій, тому чіплялась більше, ніж зазвичай. Беккі ганяли так, наче вона була рабинею.

– Якби вас тут не було, міс, – застудженим голосом звірялася вона Сарі однієї ночі, коли маленькій служниці вдалося пробратись на горище, – якби ви не сиділи у цій Бастилії в сусідній камері, то я, певно, померла би. Правда ж, зараз усе ніби стало правдою? Хазяйка поводиться точно як головний наглядач – я навіть бачу в’язку великих ключів, що торохтять у неї на поясі. Кухарка – теж наглядач. Розкажіть мені ще щось, міс, – може, про підземний тунель, проритий під стінами.

– Я розкажу тобі щось значно краще, – тремтячи, сказала Сара. – Закутайся у свою ковдру, я закутаюсь у свою. Ми щільно притулимось одна до одної на ліжку, а тоді я розкажу про тропічний ліс, де колись жила мавпочка індійського джентльмена. Коли я бачу, як мавпочка сидить на столі біля вікна й сумно визирає на вулицю, я впевнена, що вона згадує про тропічні ліси, де гойдалася, зачепившись хвостом за кокосові пальми. Я гадаю про те, хто ж зловив її, і чи лишились у неї родичі, яким вона рвала кокосові горіхи.

– Уже стало тепліше, – з удячністю сказала Беккі. – Якось так виходить, що навіть у Бастилії стає не так холодно, коли ви щось розказуєте.

– Це тому, що ти відволікаєшся, – мовила Сара, загортаючись у ковдру так, що виглядало лише її смагляве обличчя. – Я це вже помітила. Коли твоє тіло страждає, розум повинен думати про щось інше.

– А у вас так виходить, міс? – перебила її Беккі, пильно вдивляючись захопленими очима.

Сара нахмурила брови й на якусь мить задумалась.

– Інколи виходить, інколи ні, – хоробро відповіла вона. – Та коли виходить, я почуваюся добре. А ще думаю, що вийти може завжди, головне – достатньо практикуватися. От я останнім часом практикуюся значно більше, й тепер у мене виходить краще, ніж раніше. Коли все довкола здається жахливим – просто нестерпним, – я з усіх сил думаю про те, що насправді я – принцеса. Кажу сама собі: «Я зачаклована принцеса, і тому ніщо мене не скривдить і не виведе з рівноваги». Навіть не повіриш, як добре це допомагає! – сказала вона зі сміхом.

Сарі часто доводилося примушувати себе думати про щось стороннє. А випадків, коли мусила нагадувати собі, що вона принцеса, траплялося ще більше. Одне з найскладніших випробувань сталося похмурого дня, спогади про котрий, як дівчинка думала згодом, не потьмяніють у її пам’яті навіть через багато років.

Уже кілька днів безперестанку накрапав дощ. Надворі було холодно. Вулиці застилав понурий холодний туман. Усюди хлюпало липке лондонське болото, і понад усім цим простиралась пелена із мжички та туману. Утім, Сарині доручення ніхто не відміняв – вони були особливо довгими і стомливими, як часто траплялося саме в такі понурі дні. Сару посилали кудись раз за разом, доки її обшарпаний одяг не змок до нитки. На її старому капелюшку жалюгідне перо висіло, як брудна ганчірка, ще жалюгідніше, ніж завжди. А її розтоптані черевики до верху набрали води. На додачу до цього дівчинку позбавили обіду, бо міс Мінчін вирішила її покарати. Сара так замерзла, зголодніла й натомилася, що її обличчя витягнулось і сполотніло, тож добрі люди, що проходили повз бідолашну, проймалися співчуттям до неї. Та вона цього не помічала. Сара поспішала, намагаючись відволіктися і думати про щось інше. Зараз це було просто необхідно.

Усе, що їй залишалося робити, – це звично знайти в собі сили «вдавати» й «припускати». Втім, цього разу завдання виявилося складнішим, ніж зазвичай, і раз чи двічі дівчинці здалося, що відволікання лишень посилює голод і холод, замість того, аби допомогти забути про них. Та Сара наполегливо старалася, і доки у її драних черевиках хлюпала вода, а вітер, здавалося, силкувався зірвати з неї благеньке пальтечко, дівчинка казала сама собі, що вона прогулюється, – для цього їй не треба було говорити вголос чи бодай ворушити губами.

«Припустимо, я вбрана в сухий одяг, – думала вона. – Припустимо, я взута в новенькі черевики, одягнута в довге, тепле пальто й вовняні панчохи, а в руках тримаю парасольку. І припустимо – припустимо, – що я саме стою біля крамнички з випічкою, де продаються гарячі булочки. І ось раптом я знаходжу шестипенсовик, який нікому не належить. Припускаю, що якби так сталося, то я зайшла би до крамнички, купила шість найгарячіших булочок і притьмом з’їла їх».

Інколи в світі стаються дива.

Принаймні із Сарою зненацька сталося диво. Вона саме мала переходити вулицю, коли казала собі всі ці речі. Болото було таке, що не обійти, – Сарі довелося перебрідати його, вона старалась іти якомога обережніше, але вберегтися від бруду було неможливо. Тож, прокладаючи шлях, їй довелося дивитись під ноги, і раптом – саме тоді, коли дівчинка вже підійшла до тротуару – вона побачила якийсь відблиск у канаві. Це була срібна монетка, – затоптана в бруд багатьма ногами, вона все ж зблиснула. Хоча й не шестипенсовик, але теж непогано – монета на чотири пенси.

За одну мить чотирипенсовик опинився у червоній від холоду Сариній долоньці.

– Ох, – дівчинці перехопило подих, – це правда! Це правда!

А потім – повірте, так і було – Сара побачила просто перед собою крамничку. Це була справжня булочна, і на її вітрину весела, статна, рум’янощока жінка саме ставила піднос зі свіжими булочками. Булочки були гарячі, щойно із печі – великі, пухкенькі, апетитні булочки зі смородиновою начинкою.

На кілька секунд Сара відчула слабкість у ногах – від подиву, вигляду булочок і запаморочливого аромату теплого хліба, що сотався крізь вікно булочної.

Вона знала, що не варто вагатися, чи витрачати монетку. Вона точно вже довго лежала під ногами, її справжній власник розчинився у натовпі людей, що снували повсюди й штовхалися вулицями цілісінький день.

«Але я зайду й запитаю цю жінку із булочної, чи вона нічого не губила», – слабким голосом сказала собі Сара. Тож вона перетнула тротуар і стала підніматися сходами, що вели до крамниці. Аж раптом зупинилась від побаченого.

Це була маленька фігурка, ще жалюгідніша з вигляду, ніж сама Сара – її навіть можна було сприйняти за купу ганчір’я, якби з-під лахів не стирчали маленькі, почервонілі від холоду й замащені брудом ступні. Лахміття було закоротким, аби сховати ноги бідолашки. Над драним одягом стирчала голівка зі сплутаним волоссям та обмурзаним обличчям, на якому блищали великі, порожні, голодні очі.

Сара зрозуміла, що очі голодні, тієї ж миті, як побачила їх, і відчула, як у її душі росте співчуття.

«Ця дівчинка, – сказала собі Сара, зітхнувши, – одна із багатьох. І вона голодніша за мене».

Дівчинка – «одна із багатьох» – глянула на Сару і трошки посунулась, щоб дати їй дорогу. Вона звикла посуватись. Уже знала: коли вона потрапить на очі полісмену, той скаже їй: «Забирайся звідси».

Сара затисла в руці чотирипенсову монетку й кілька секунд вагалась. Потім звернулась до бідолашної:

– Ти голодна? – запитала вона.

Дівчинка відсунулася ще трошки.

– А то нє? – сказала вона хрипко. – Кишки зводить!

– Ти сьогодні не обідала? – запитала Сара.

– Не обідала, – дівчинка щільніше притулилася до стіни. – Не снідала, й не вечеряла. Нічо не їла!

– Відколи? – запитала Сара.

– Не знаю. Сьодні точно нічо не їла. Сидю тут, прошу милостиню – ніхто не дає.

Одного погляду на неї було для Сари досить, аби почуватися ще більш голодною і слабкою. Але в її голові й далі крутилися дивні думки, вона далі вела розмову із собою, хоча й почувала біль у серці.

«Якщо я принцеса… – міркувала вона. – Усі принцеси, навіть ті, яких позбавили трону й заслали у вигнання, завжди діляться з простолюдом. Особливо коли бачать когось, хто бідує більше, ніж вони. Принцеси завжди діляться. Одна булочка коштує пенні. Якби в мене був шестипенсовик, я могла би з’їсти шість булочок. А так жодна з нас не наїсться. Але все ж це буде краще, ніж нічого».

– Зажди хвильку, – сказала Сара жебрачці й зайшла до крамнички.

У булочній було тепло і смачно пахло. Жінка, що там працювала, саме збиралася поставити на вітрину чергову порцію гарячих булочок.

– Скажіть, будь ласка, – запитала Сара, – ви не губили чотири пенси – срібну чотирипенсову монетку?

І вона простягнула жінці гроші.

Жінка подивилась на монетку, а потім на дівчинку – на її натхненне обличчя і подертий, проте колись дорогий одяг.

– На щастя, ні, – відповіла вона. – Ви її знайшли?

– Так, – відповіла Сара. – У канаві.

– Тоді заберіть її собі, – порадила жінка. – Вона, певно, лежала там уже з тиждень. Одному Богу відомо, хто її загубив. Ви ніколи цього не довідаєтесь.

– Я так і знала, – відповіла Сара, – але подумала, що буде правильно запитати у вас.

– Не кожен би так зробив, – мовила жінка, видаваючись водночас збентеженою, заінтригованою і доброзичливою. – Може, ви хочете щось придбати? – додала вона, помітивши, як Сара дивиться на булочки.

– Якщо можна, чотири булочки, – сказала Сара. – Адже вони коштують пенні за одну.

Жінка підійшла до вітрини й поклала булочки у паперовий пакунок.

Сара помітила, що до пакунка потрапило шість булочок.

– Вибачте, я просила чотири, – уточнила дівчинка. – У мене є тільки чотири пенси.

– Я покладу ще дві на додачу, – сказала жінка і приязно поглянула на дівчинку. – Наважусь припустити, що ви їх якось з’їсте. Ви голодні?

Перед Сариними очима поплив туман.

– Так, – відповіла вона, – я дуже голодна. Хочу подякувати вам за доброту, і… – Сара збиралась додати: «на вулиці є дівчинка, значно голодніша, ніж я». Та цієї миті до крамнички увійшло двоє чи троє покупців, і всі вони поспішали, тож Сарі лишилось тільки подякувати ще раз і вийти з булочної.

Жебрачка і досі сиділа, забившись у куток біля сходів. У своєму мокрому й брудному лахмітті вона виглядала просто страхітливо. Вона втупилась поперед себе, і в її погляді читалося заціпеніння і страждання. Сара помітила, як бідолашна дівчинка витерла своєю брудною загрубілою рукою раптову сльозу і, здавалося, сама була здивована тим, що плаче. Вона щось бурмотіла сама до себе.

Сара відкрила паперовий пакунок і дістала звідти одну з гарячих булочок – вона одразу ж почала холонути в її замерзлій руці.

– Поглянь, – сказала вона, кладучи булочку на коліна жебрачці, – яка вона смачна й гаряча. З’їж її, і ти вже не будеш така голодна.

Дівчинка пильно подивилась на Сару – здавалось, ніби таке несподіване, дивовижне везіння налякало її. Потім вона схопила булочку й почала запихати її до рота – їла жадібно, во-вовчому глитаючи великі шматки.

– Боже мій, Боженько! – Сара чула, як жебрачка хрипко шепотіла від дикої радості. – Боже милий!

Сара дістала три булочки та поклала ще і їх.

Хрипкий, жадібний голос звучав просто страхітливо.

«Вона голодніша, ніж я, – сказала сама до себе Сара. – Вона вмирає з голоду». Її рука тремтіла, коли вона клала четверту булочку. «А я не вмираю», – сказала вона і поклала п’яту.

Маленька лондонська дикунка і далі відкушувала булочку великими шматками й жадібно ковтала. Вона занадто переймалась поглинанням їжі, щоб подякувати, а крім того, її ніколи не вчили гарних манер. Бідолашна була немов дика тваринка.

– Прощавай, – сказала Сара.

Перейшовши на той бік вулиці, вона озирнулася. Дівчинка у кожній руці тримала по булочці й раптом припинила жувати, щоб поглянути на неї. Сара легенько кивнула їй, і жебрачка, подивившись на неї довгим здивованим поглядом, труснула у відповідь своєю кудлатою головою. Доки Сара не зникла в натовпі, дівчинка так і сиділа – не починала кусати нову булочку і навіть не доїла ту, яку вже почала.

Цієї миті жінка, що працювала в булочній, подивилася крізь вітрину.

– Боже милий! – вигукнула вона. – Ця юна міс віддала свої булочки жебрачці! Але ж вона сама хотіла б їх з’їсти. Так-так, вона виглядала голодною. Хотіла б я дізнатись, чому вона так зробила.

Вона трохи постояла перед вітриною, розмірковуючи. Зрештою цікавість перемогла. Жінка вийшла за двері і звернулась до дівчинки-жебрачки:

– Хто дав тобі ці булочки? – спитала вона.

Дівчинка кивнула, вказуючи головою на Сарину постать, що вже ледве виднілась.

– А що вона сказала? – поцікавилась жінка.

– Спитала, чи я голодна, – відповів хрипкий голос.

– А що ти відповіла?

– Сказала, що кишки зводить.

– А потім вона зайшла, купила булочки і віддала їх тобі?

Дівчинка кивнула.

– І скільки вона тобі дала?

– П’ять.

Жінка задумалась.

– Собі лишила тільки одну, – стиха промовила вона. – А могла би з’їсти всі шість, я бачила це по її очах.

Вона ще раз поглянула на постать, що віддалялась, і відчула себе такою збентеженою, як не почувалась уже багато днів.

– Шкода, що вона пішла так швидко, – промовила жінка з булочної. – Я би з радістю дала їй дюжину булочок.

Потім вона повернулась до дівчинки-жебрачки.

– Ти ще голодна? – спитала вона.

– Я все врем’я голодна, – пролунало у відповідь. – Але зараз не так страшно.

– Заходь сюди, – сказала жінка й відчинила двері крамнички.

Дівчинка підвелась і пошкандибала слідом за нею. Запрошення до теплого місця, в якому повно хліба, здалося їй неймовірним дивом. Вона не знала, що далі буде. Але їй було байдуже.

– Грійся, – мовила жінка, вказуючи на коминок у невеличкій задній кімнаті. – І слухай сюди: коли тобі треба буде шматок хліба, приходь до мене й проси. Присягаюся, я ніколи тобі не відмовлю – заради доброти тієї юної міс.

Сару трохи втішало те, що одна булочка ще лишилася. Зрештою, вона й досі була тепла – а це краще, ніж нічого. Ідучи вулицями, дівчинка відщипувала маленькі шматочки й повільно їла їх, щоб вистачило на довше.

– Припустимо, це чарівна булочка, – казала вона. – І один її шматочок дорівнює цілому обіду. Мені стане зле від переїдання, якщо я і далі так запихатимусь.

Уже стемніло, коли вона дісталася до площі, де стояв Зразковий пансіонат. У будинках горіло світло. У кімнаті, де Сара зазвичай бачила когось із членів Великої Родини, штори були ще не завішені. Часто о цій порі їй доводилось бачити, як джентльмен, котрого вона називала містером Монморенсі, сидів у великому кріслі, а довкола нього купчилась малеча – діти щось розповідали, сміялися, мостились на ручках крісла, залазили на коліна або тулились до батька. Ось і цього вечора його оточила зграйка дітлахів, проте зараз містер Монморенсі не сидів. Навпаки, відчувалося, що відбувається щось незвичне. Схоже було на те, що містер Монморенсі збирається у довгу мандрівку. Перед дверима будинку стояв екіпаж; зверху до нього ременями була пристебнута велика валіза. Довкола батька пританцьовували діти, щось йому щебетали й пробували повиснути на його руках. Вродлива рум’яна матір стояла поруч, немовби кажучи щось наостанок. Сара затрималася ще на мить, щоб подивитись, як тато піднімає менших дітлахів, аби поцілувати на прощання, і схиляється до старших – теж для поцілунку.

«Цікаво, чи надовго він від’їжджає? – міркувала Сара. – Валіза виглядає величенькою. О Боже, як же вони за ним сумуватимуть! Мені й самій його бракуватиме – хоча він і гадки не має про моє існування».