Текст книги "Операція «Вольфрам»"

Автор книги: Ежи Эдигей

сообщить о нарушении

Текущая страница: 9 (всего у книги 11 страниц)

Розділ XVI
НА ШЛЯХУ ШАХРАЙСТВА

Рішення Морської палати в Монровії, яке підтверджувало, що корабель «Куретаке-Мару» затонув унаслідок причин, не залежних від судновласника й екіпажу, було водночас вироком, який зобов'язував страхову компанію «Ллойдс оф Лондон» та пов'язані з нею страхові товариства сплатити величезну суму в розмірі шістдесяти восьми мільйонів доларів. У лондонській дирекції почалася паніка.

Уся справа, виглядала досить-таки підозріло. Зовсім невідомий судновласник раптом купує великий суховантаж. Невідомі торговельні фірми оперують десятками мільйонів доларів, купуючи й продаючи вольфрамову руду, яка взагалі не є предметом торгівлі на міжнародному ринку. Це мусило насторожити керівників страхової компанії, особливо коли випливло на поверхню прізвище того самого капітана, під чиїм керівництвом кораблі йдуть на дно, мов на замовлення.

І завжди це були старі кораблі, застраховані на велику суму.

З формального боку все виглядало гладко – не було навіть за що зачепитися, і страхова компанія готувалась виплатити відшкодування, тільки-но надійде відповідна заява від судновласника й фірми, яка купила руду. Агенти страхової компанії, послані в Бразілію, тайкома вивчали цю справу, оскільки виникло підозріння, що корабель був завантажений звичайною землею, причому не в тій кількості, яка була названа у фрахтових документах. Вони опитали працівників копальні й тих, хто вантажив руду на баржі. Ті посвідчили, що навантажили чотирнадцять барж. Оскільки кожна могла взяти близько п'яти тисяч тонн, то загальна кількість руди відповідала істині.

У порту, розташованому в самому гирлі Амазонки, на березі залишилося багато руди. Ніхто її не прибирав, бо її розмиють осінні дощі. Аналізи цієї червоно-бурої руди, зроблені за розпорядженням страхової компанії, підтвердили, що то, поза всяким сумнівом, залізна руда з домішками вольфраму. Таку саму постачають на американський гірничо-збагачувальний комбінат. Отже, принаймні тут обійшлося без шахрайства.

Тому телеграма з Кейптауна і пізніший приїзд у Лондон члена екіпажу «Куретаке-Мару» були сприйняті в дирекції страхової компанії як диво, котре з'явилося саме впору.

Коли Муджібар Саттар трохи відпочив після втомливої для людини зі зламаною ногою поїздки, його відразу ж почали допитувати. Все це було не так просто, бо в Бангладеш існує багато зовсім різних діалектів. Перекладач, запрошений компанією, часто не розумів свого співвітчизника. Інколи вдавалось порозумілися лише завдяки англійській мові.

Громадянин Бангладеш розповів, що він плавав уже колись із капітаном – Боргулісом. Він плив на танкері, який віз нафту з Кувейту в Сіцілію, коли в Катанії отримав від свого колишнього шефа повідомлення зійти з танкера і прилетіти в Пірей. Боргуліс обіцяв повернути йому видатки на подорож і гарантував добрий заробіток.

У Піреї на нього вже чекав Боргуліс. Капітан сказав, що керуватиме великим суховантажем, який везтиме спеціальний вантаж, і всі вони протягом кількох місяців зароблять більше, аніж за багато років. У подробиці він не вдавався. Навпаки, підкреслив, що головна умова доброго заробітку – це тримати язик за зубами.

За два тижні в Піреї зібрався ввесь екіпаж. Людей підбирав капітан Боргуліс або капітан Літакіс. Муджібар Саттар не пригадував прізвищ інших членів екіпажу, бо вони користувалися прізвиськами, але це були люди різних рас і народностей. Їм одразу виплачували гроші, ніби вони вже перебували на кораблі. Одного разу капітан Боргуліс приїхав у готель, де вони жили, і наказав збиратися. Завезли їх в аеропорт. Вони не знали, куди летять, поки не приземлилися у Гамбурзі. Цього разу вони сіли на корабель «Куретаке-Мару», який передав Боргулісові японський капітан.

Ознайомившись з кораблем і навантаживши вироби зі сталі, головним чином залізничні рейки, вони рушили в Аргентіну. Екіпажеві пояснили, що з Буенос-Айреса корабель рушить до гирла Амазонки, де вони візьмуть руду для Японії. Після закінчення рейсу всім обіцяли високу винагороду. Несподівано, допливши до берегів Африки, капітан наказав перемінити курс і плисти в Кейптаун. У порт вони увійшли вночі. Портові власті повідомили, що в Кейптауні спалахнула епідемія жовтої лихоманки й екіпаж мусить пройти карантин у містечку Германус. Коли всі сходили з корабля, трапився нещасний випадок: Муджібар послизнувся на мокрому трапі й зламав ногу.

Ця розповідь тривала декілька годин, бо все нотувалось у протоколі: спочатку на рідній мові Муджібара, а потім перекладалось на англійську мову й офіційно засвідчувалось. Муджібар Саттар мусив підписати обидва протоколи. Він і перекладач були настільки вимучені, що на їхнє прохання допит припинили.

Знову послали телеграму в Кейптаун – до представника страхової компанії. У відповіді той пояснив, що вже багато років у Південно-Африканській Республіці не було жодного випадку жовтої лихоманки і ніякий екіпаж не перебував на карантині. Зате в Германусі, містечку під Кейптауном, саме тоді, коли Муджібар лежав у лікарні, справді оселилися якісь іноземці. Для них найняли цілу віллу. Однак не пощастило встановити, чи то були матроси з «Куретаке-Мару».

Водночас Муджібар детально розповів про своє перебування в лікарні й описав будинок, у якому лежав, а також медичний персонал. Перевірка підтвердила правильність його розповіді.

– Коли мені вперше дозволили встати, – розповідав він, – я підійшов до вікна, щоб подивитися, куди ж я потрапив. Адже привезли мене вночі. Через вікно я побачив свій корабель «Куретаке-Мару» і здивувався, бо з нього вивантажували руду на берег, а нам казали, що ми веземо її в Японію.

– Чи то справді був корабель «Куретаке-Мару»? – запитали його.

– Безперечно. Коли мц пливли в Аргентіну, нам не вистачало чорної фарби, і довелося пофарбувати якорі в червоний колір. У Буенос-Айресі ми закупили фарбу, але всім сподобалися ті червоні якорі, тож коли поверталися з Алмазонки, знову пофарбували їх у червоний колір.

На знімках якорі справді були червоного кольору. Це підтвердив також представник страхової компанії в Буенос-Айресі. Крім того, знайшлися свідки, які пригадали цю характерну рису корабля з японською назвою, коли той привіз залізничні рейки.

Факт перебування Муджібара Саттара в Кейптауні теж не викликав ніякого сумніву. Він-бо мав офіційний документ: виписку з лікарні, де були зазначені дати перебування там з описом курсу лікування. На додачу були ще три знімка, де матрос стояв разом із санітарками на тлі лікарні.

– Побачивши через вікно свій корабель, – розповідав далі Муджібар Саттар, – я вирішив сфотографувати його. Плівок я мав доволі й, нудьгуючи, зробив безліч знімків.

Для страхової компанії ці знімки були особливо цінним документом. Вони показували, як на березі поволі росте купа руди, а корабель в міру його розвантаження також ставав дедалі вищий. На знімках видно було і вагони з рудою. Ціла серія знімків переконливо показувала, що вольфрамову руду розвантажили в Кейптауні. Отже, в момент катастрофи руди на кораблі не було.

А що ж тоді було? Це дуже добре показували інші знімки. На перших знімках корабель стояв пришвартований біля берега, і на його темному тлі виразно вимальовувалась темна купа червоно-бурої руди. Решта знімків показували, що корабель «Куретаке-Мару» стояв уже в іншому місці, з правого боку чомусь яснішої купи. Один знімок зафіксував мить, коли з ковша великого крану в трюм сиплеться жовтава земля.

Наступні знімки знову показували корабель, який стояв у порту, але обидві купи ставали щораз меншими. З однієї вагони і далі забирали руду, а друга зникала в трюмах «Куретаке-Мару». І, нарешті, на останніх видно було панораму порту, але вже без великого суховантажу.

Представник страхової компанії в Кейптауні отримав розпорядження перевірити, чи заходив у порт корабель з ліберійським прапором. Однак цієї інформації не вдалося роздобути. В адміністрації порту сказали, що корабель «Куретаке-Мару» ніколи не запливав у Кейптаун. Натомість у той самий час там перебував корабель з японським прапором «Сакура-Мару», який справді привіз залізну руду з Намібії. Адміністрації порту нічого не відомо про вольфрамову руду, котру нібито розвантажили в порту. Та й узагалі представники портової адміністрації не дуже охоче розмовляли на цю тему.

Перевірити в реєстрах страхової компанії «Ллойдс оф Лондон», чи справді плаває по морях корабель «Сакура-Мару», було якнайпростіше. Японський судновласник також не приховував, що його суховантаж з пшеницею на борту взяв курс з Австралії на Дурбан. Звідти корабель «Сакура-Мару» поплив у Намібію, де прийняв у свої трюми двадцять тисяч тонн залізної руди, яку доставив у Кейптаун. З Кейптауна корабель з баластом рушив назад у Дурбан і зараз із шістдесятьма тисячами тонн африканського вугілля пливе в Японію. Невдовзі повинен прийти у порт Йокогаму.

Названа судновласником дата, коли корабель залишив Кейптаун, збігалася з днем нещасного випадку Муджібара Саттара. Але в адміністрації порту сказали, що японський суховантаж виплив з Кейптауна якраз у той день, коли з вікна лікарні матрос більш не побачив свого корабля.

На прохання страхової компанії «Ллойдс оф Лондон», суднова компанія «Тадасі» порозумілася з капітаном свого корабля і встановила, що якорі «Сакура-Мару» ніколи не були пофарбовані у червоний колір. Реєстри показали, що обидва кораблі збудовано на тій самій японській корабельні й належать вони до однієї серії. З тією лише різницею, що корабель «Сакура-Мару» був збудований через шість років після свого близнюка. Ці кораблі нічим не відрізнялися: ні зовнішнім виглядом, ні технічним обладнанням, ні тоннажем. Вони, хоч і належали різним японським компаніям, але плавали здебільшого на австралійському маршруті.

Зробити логічний висновок на основі всіх цих фактів було легко. Корабель «Сакура-Мару» без відома судновласника й екіпажу просто маскував заходження у Кейптаун корабля-близнюка, який залишив там вольфрамову руду, призначену для японського покупця, тобто для компанії «Саней метал термал інджінірінг», бо саме для неї бразільці видали ліцензію на вивіз.

Енергійним і спритним представникам страхової компанії в Південній Африці пощастило роздобути цікавий доказ. Газети, які виходили в Дурбані, повідомляли, що в порту стоїть корабель «Сакура-Мару». Водночас кейптаунські газети, де також була рубрика «З життя порту», раз по раз повторювали, що корабель «Сакура-Мару» розвантажує руду в Намібії. Як часто буває в житті – права рука не знає, що робить ліва.

Плівки та знімки, зроблені Муджібаром Саттаром, передали в науково-дослідний інститут металів. Спеціалісти сказали, що, не маючи в наявності досліджуваного матеріалу, зробити спектральний аналіз неможливо. Тобто не можна точно встановити хімічний склад досліджуваної речовини. Але порівняння знімків і кольорів на них дозволяє констатувати, що видима на знімку купа червоно-бурого кольору – це руда із великим вмістом заліза. Чи є там і вольфрам чи вольфраміт – цього сказати не можна. На контрольних знімках, однак, бразільська вольфрамова руда мала ті самі характеристики, що й на досліджуваних знімках.

Щодо другого матеріалу, науково-дослідний інститут дійшов висновку, що це, найімовірніше, так звана бідна руда, тобто залізна руда з невеликим вмістом металу. Подібна руда трапляється здебільшого в пустелях усіх частин світу. Існують методи збагачення цієї руди, які застосовують у тих країнах, де нема запасів високоякісної руди, а імпортувати її вони не хочуть.

Зрештою, бідна руда трапляється в багатьох районах Намібії. Однак цих родовищ не експлуатують, бо Південно-Африканська Республіка має величезні запаси руди, де вміст чистого металу сягає вісімдесяти процентів. У бідній руді вміст металу не має навіть половини цієї кількості.

Зібравши всі ці матеріали, члени дирекції страхової компанії полегшено зітхнули, бо їм не загрожувала сплата багатомільйонного відшкодування. Тепер належало взятися за викриття банди нахабних шахраїв і їх покарання. Компанія вирішила передати справу в судові органи. Нехай бандитами займається Скотленд-Ярд, Інтерпол і суд її Королівської Величності.

Розділ XVII
ТРИВОГА В СТАМБУЛІ

Троє спритних торговців – Фредерік Габон, Арнонд Фок і Антон Міллер – з великим задоволенням сприйняли вирок Морської палати в Монровії. Все відбувалося гладко і відповідно заздалегідь розробленому плану. Капітан Боргуліс справді виявився чудовим фахівцем. Порівняно з багатомільйонними зисками, які спільники вже бачили у своїх кишенях, видатки на все це видовище в суді були геть мінімальними. Габон вважав навіть проявом дріб'язковості той факт, що Антон Міллер наказав повернути йому ці дрібні видатки. Ліванець зробив це дуже неохоче і з великим запізненням.

Тому телеграми, надіслані в Цюріх, Лондон і Роттердам, неприємно вразили їх. Всі вони були однакового змісту: «Важка хвороба. Негайно приїжджайте». Тривогу підняв у Стамбулі Ганс Ціммерман. Той чоловік мав такий авторитет, що троє спільників одразу кинули всі справи й помчали до міста на Золотому Розі.

Цього разу завжди гостинний господар не запросив їх до своєї вілли на один з Принцевих островів. Коли троє чоловіків зібралися в його стамбульській конторі, він не розмовляв, а кричав на поважних бізнесменів, мов на малих дітей.

– Ви – банда жадібних дурнів. Як я жалкую, що допоміг вам. Краще б я відмовився від тих кількох доларів, які заробив тоді.

– Нічого собі кілька доларів, – буркнув Фредерік Габон. – Майже сто п'ятдесят тисяч, навіть пальцем не поворухнувши.

– Зате я працював і зараз працюю головою, щоб витягти вас із помийної ями, в яку ви потрапили за власним бажанням. Коли б не мої зв'язки, то завтра (найдалі – післязавтра) всі троє ви сиділи б у в'язниці, з котрої вийшли б не раніше, як через кілька років.

– Що трапилось? – занепокоївся Арнонд Фок.

– Я багато разів пояснював вам, – хвилювався Ціммерман, – що перед тим, як завантажити руду, треба було викреслити корабель з реєстру страхової компанії «Ллойдс оф Лондон» як корабель, призначений на металобрухт. Вольфрам слід було перевозити без жодного страхування. Розвантажити його в Кейптауні й повідомити японців, що внаслідок протесту американців реалізувати контракт не вдається. Адже контракт з ними не передбачав ніякого грошового покарання. Натомість там чітко написано чорним по білому: якщо руда не буде доставлена протягом трьох місяців, контракт автоматично анулюється. Треба було вивести «Куретаке-Мару» з Кейптауна на глибоку воду і тихенько затопити. Ніхто б нічогісінько не довідався. А кожен з вас заробив по мільйону доларів, якщо не більше.

– Я – ні, – запротестував Габон. – Увесь мій заробіток – це всього-на-всього плата пана Міллера за орендування корабля. Зате які видатки я мав при цьому.

– Може, вам нагадати, – сухо сказав Ціммерман, – скільки ви отримали від японців комісійних, а, по суті, не вказаної в контракті суми при купівлі цього старого корита? Я можу назвати точну суму.

Ліванець замовк, а господар говорив далі підвищеним тоном:

– Кожен з вас заробив щонайменше мільйон. Але цього вам було замало. Ви вирішили обдурити страхові компанії й отримати відшкодування за руду, якої вже не було на кораблі, і за те старе корито, застраховане на суму удвічі більшу, аніж воно варте. Я застерігав вас од такої безглуздої афери і сказав, що вмиваю руки. Ви ж тоді раділи, бо при розподілі грошей могло бути на одного менше. Я справді вмив руки, але від перебування у в'язниці у вашому милому товаристві.

– Та кажи вже, що трапилось, – Антон Міллер, який до цього часу не переймався словами товариша, раптом занепокоївся.

– Невже ви гадаєте, що в страхових компаніях сидять діти, які бавляться грішми, розкладаючи їх на купки? Компанія «Ллойдс оф Лондон» зуби з'їла на подібних аферах. Навіть більшим розумникам не щастило обдурити її.

– Але ж ми маємо вирок Морського суду Монровії, – заперечив ліванець.

– Він нічого не вартий. Можете собі ним… Зате страхова компанія має кольорові знімки, де видно, як у Кейптауні з «Куретаке-Мару» розвантажують вольфрамову руду, а потім завантажують пісок.

– Не може бути! – жахнувся Фредерік Габон.

– Звідки взялися ті знімки? – запитав Міллер.

– їх зробив один із членів екіпажу – Муджібар Саттар.

– Такого не було на кораблі, – заперечив Міллер. – Це якась містифікація. Усім людям я виплатив гроші й видав квитки на літак. Я маю їхні розписки.

– Уся заковика в тому, – пояснив Ціммерман, – що коли капітан Боргуліс разом зі своїм збірним екіпажем топив корабель, Муджібара Саттара там не було. Цей матрос ще раніше, в Кейптауні, зламав ногу і лежав у лікарні. Він мав фотоапарат і фотографував, як з корабля «Куретаке-Мару» розвантажують руду, а потім навантажують пісок. Страхова компанія добре заплатила йому за ці знімки. Їхня вартість для компанії – шістдесят вісім мільйонів доларів, а для вас – по п'ять років в'язниці.

– Боргуліс не згадував про якийсь нещасний випадок.

– Я розмовляв з капітаном, – мовив Ціммерман. – Нещасний випадок трапився, коли корабель стояв у Кейптауні. Матроса забрали в лікарню.

– І Боргуліс забув про нього або домовився з ним та зі страховою компанією. Цей чоловік невдовзі помре, – від люті уста ліванця викривились. – Я вам обіцяю!

– Боргуліс нічого не забув. Коли він потелефонував у лікарню, йому сказали, що Муджібар Саттар помер. Капітан має свідків цієї розмови. Члени екіпажу розподілили між собою речі товариша й випили за упокій його душі.

– Як могли сказати таке в лікарні?

– Не знаю. Я не мав часу, і шкода мені було грошей, щоб перевірити це. Зрештою, не бачу в Цьому потреби, бо ваша ситуація однаково не поліпшиться. Незаперечним фактом є те, що хворий матрос подався до представника страхової компанії «Ллойдс оф Лондон», аби попросити допомоги. Агент одразу втямив, який скарб впав на нього просто з неба. Матроса миттю перевезли в Лондон, де він розповів дирекції все, що знав, і віддав колекцію кольорових знімків.

– Той негідник узяв за них, мабуть, якихось кілька мізерних фунтів.

– Гадаю, – посміхнувся Ганс Ціммерман, – що він заробить більше, аніж його товариші з «Куретаке-Мару». І то набагато більше. Страхова компанія «Ллойдс оф Лондон» уміє бути щедрою, коли завдяки цій щедрості вона заощаджує шістдесят вісім мільйонів доларів.

– Звідки ви все це знаєте? – з підозрою запитав Фредерік Габон.

– З цілком надійного джерела за десять тисяч доларів, які ви, панове, зараз мені повернете.

– Чого це раптом?

– Щоб не познайомитися з англійською в'язницею, пане Габон. Прошу, – тут Ціммерман витяг із шухляди пачку кольорових знімків і кинув їх на стіл. – Гроші я беру за інформацію, а знімки вам дарую.

Чоловіки схилилися над кольоровими знімками. Сумніву не могло бути – з їхнього корабля розвантажували вольфрамову руду й завантажували пісок. Кожен такий знімок на суді – це гарантований вирок для організаторів цієї фінансової операції.

– Всьому винен Боргуліс, хай йому… – лаявся ліванець.

– Що будемо робити? – стурбовано запитав Арнонд Фок.

– Передовсім заплатіть мені п'ятнадцять тисяч доларів. Десять тисяч – то мої власні кошти, а п'ять тисяч я чесно заробив. Можна чеками, бо готівки ви, певно, не маєте при собі.

Бізнесмени без жодного слова витягли чекові книжки.

– А зараз я вам пораджу, – Ціммерман уважно переглянув подані йому кольорові чеки, чи вірно вони заповнені, і сховав їх у портфель, – як виплутатися з цього скрутного становища. Ви й так маєте щастя, що я довідався про все, перше ніж страхова компанія звернулася до Скотленд-Ярду і перше ніж ви порушили справу про відшкодування. Тоді б вас уже ніщо не врятувало. А так, сподіваюсь, мені вдасться порятувати двох од в'язниці.

– Нас троє, – заперечив Фок.

– Так. Але на одного з вас треба скинути всю вину. На Міллера й на капітана Боргуліса. Іншого виходу немає.

– Чому на мене?

– Бо ти – остання ланка в ланцюжку. Ти орендував корабель пана Габона і купив руду в пана Фока. Потім разом із Боргулісом ти придумав цю аферу з потопленням.

– Але ж так не було, – обурився Міллер. – Ми діяли всі разом. Саме пан Габон придумав цю справу зі страховою компанією.

– Але жоден з вас не може сказати цього у Скотленд-Ярді, бо тоді арештують усіх трьох. Проте, скинувши вину на Міллера та на грека, Габон і Фок зможуть викрутитись. А Міллер та Боргуліс зникнуть так, що ані англійці, ані Інтерпол не зможуть їх знайти.

– Гарна перспектива, – зітхнув швейцарець.

– Якщо є гроші, це не так уже й страшно. Аби лиш не у Франції, бо тамтешня поліція має дуже добрі стосунки з англійською.

Міллер зрозумів приховану в словах товариша пересторогу. Будь-який контакт французької поліції зі Скотленд-Ярдом загрожував викриттям його марсельської афери.

– Якщо треба, – мовив він, – то я візьму вину на себе.

– Добре, що ти це зрозумів, – похвалив його Ціммерман. – Сподіваюся, фірма «Цюріхер імпорт-експорт» уже ліквідована?

– За приміщення заплачено до кінця місяця, а працівники вже отримали розрахунок. У конторі лишилися тільки меблі та досить витертий килим. Жодного папірця там ніхто не знайде. Податки сплачені, отже швейцарці не будуть дуже цікавитися мною, бо для них це найважливіше.

– А як твої приватні справи?

– Я залишив квартиру і все, що там було.

– Гаразд. Власник дому отримає з Парижа телеграму, де ти повідомиш, що звільняєш квартиру і просиш передати свій гардероб бідним. Сподіваюсь, ти не маєш у квартирі чогось компрометуючого?

– Боронь Боже!

– Чудово. Принаймні раз у житті ти виявився розсудливим. Поїдеш у кругосвітню подорож. Є спеціальні туристичні бюро, які займаються цим. Подорож для літнього рантьє, котрий усе життя збирав гроші, аби хоч на старість побачити світу.

– Змилуйся, – зойкнув Антон Міллер. – Я вже кілька місяців нічого не роблю, лише літаю, мов ошпарений: Південна Африка, Стамбул, Японія, Бразілія, Маврікій, Цюріх, знову Стамбул.

– Тим краще. Ти вже призвичаївся до подорожей, і було б навіть нездорово змінювати спосіб життя. Я уже вжив заходів, і через якихось кілька днів ти будеш щасливим учасником подорожі. Перший етап – Ірак. Стара культура шумерів, Вавілон, «місто крові й сліз», або Ніневія. Потім Персеполіс і для відпочинку від старовини – Тегеран з його фанатичними шиїтами. Далі – Індія. Тадж-Махал, червоний форт у Делі, а звідти ти потрапиш у вічнозелений сад, яким є Цейлон або Шрі Ланка, – Ціммерман цілком серйозно перераховував дива світу. – Я навіть трохи заздрю тобі.

– То їдь замість мене.

– Мені не треба, бо я не наробив дурниць. І тебе також застерігав. Зате зараз мушу забавлятися в пожежну команду.

– Сподіваюсь, капітан Боргуліс не буде моїм товаришем у цій подорожі? Я б волів іншого супутника: іншої національності й іншої статі.

– Нічого не вийде. Подорожуватиме літній чоловік, який може тільки озиратися на дівчат.

– А ми? – запитав Фок.

– Ви, панове, нічого не знаєте. Особливо пан Фок. Просто ваша фірма продала вольфрамову руду іншій фірмі. До вас звернувся в Роттердамі Міллер і, знаючи, що фірма «Фоссілз трейдінг» займається купівлею та продажем напівкоштовного каміння, а також різних корисних копалин з країн Південної Африки, попросив допомогти з купівлею руди для японців. Ви роздобули руду й продали її швейцарцеві. Більше вас ніщо не обходило. Після укладення контракту ви ніколи більше Міллера не бачили. Всі фінансові операції здійснювалися через банк. Чиї то були гроші – ви не знаєте. Контракт із японцями передав вам Міллер. Це ви повинні добре запам'ятати.

– А моє перебування на Амазонці? Його трудно приховати.

– Навпаки, ви самі про це розповісте. Торговельна угода така важлива, отже, ви особисто стежили, щоб і бразільці були задоволені, й покупці отримали те, що хотіли.

– Вони, очевидно, рознюхають, що моя фірма не така вже й солідна.

– Нічого страшного. Невеликому підприємству також може трапитися вигідний багатомільйонний контракт. Ви добре знаєте ситуацію в Бразілії, тому звернулися саме до вас. Чи цей контракт зареєстрований у вашій документації?

– Не зовсім.

– Треба це якнайшвидше залагодити. Дати поставте заднім числом. Це також буде аргументом на вашу користь. Ви нічого не приховували, й контракт був чистий, мов сльоза. Ви навантажили руду на корабель, а далі знаєте лише те, що він затонув біля острова Маврікій. Вас це дуже здивувало, бо корабель виглядав досить міцним.

– Але ж і потішили ви мене!

– Мусите мати доброго адвоката. Сидіть собі в Роттердамі й чекайте на розвиток подій. Коли вас арештують, адвокат спочатку вживе заходів, щоб звільнити свого клієнта, а потім – щоб припинити справу. Може навіть пощастить налякати страхову компанію можливістю процесу про безпідставне звинувачення.

– Ви гадаєте, мене арештують?

– Можливо. Але я не думаю, щоб вас тримали довго, якщо ви застосуєте тактику, яку я вам порадив.

– А я? – запитав ліванець.

– З вами гірша справа. Вони чіплятимуться до купівлі корабля та. дуже великої страхувальної суми. Важко буде пояснити, чому судновласник, який не має жодного корабля, раптом купує великий суховантаж.

– Але ж я купив його в кредит.

– Забагато кредитів у всій цій афері.

– Страховій компанії вже відомо, що руда потрапила в Південну Африку. Виходить, гроші також мусили поступити звідти, – доводив Габон.

– Я бачу лише один вихід. Завтра вранці зверніться в страхову компанію «Ллойдс оф Лондон», звинувативши Антона Міллера у шахрайстві.

– Добре ти зі мною розправляєшся, – обізвався Міллер.

– Тобі вже однаково. А для пана Габона – це єдиний шанс уникнути в'язниці. Він мусить удавати, ніби нічого не знає про Муджібара Саттара і його знімки. Пан Габон піде до генерального директора страхової компанії і подасть йому прохання про детальне розслідування причин катастрофи, оскільки він підозрює шахрайську змову поміж Міллером та Боргулісом. Ви мусите мати при собі копію доручення, яке Міллер вам дав у той самий день, коли був куплений корабель «Куретаке-Мару».

– Я щось не розумію.

– Все дуже просто. До вас звернувся Антон Міллер і запропонував вигідну справу. Він мав покупця й товар, який треба потайки перевезти з Бразілії в Японію. Цього не можна довірити жодному відомому судновласникові, тому він вирішив сам купити якийсь корабель. Проте без відповідного документа судновласника він мав би певні труднощі з його реєстрацією та всіма іншими формальностями. Ось чому Міллер хотів, щоб Ліверпульська суднова компанія за його гроші купила відповідний корабель. Офіційно цей корабель буде власністю фірми, але той, хто дав гроші на його купівлю, має повне право розпоряджатися ним як завгодно, тобто продати або вимагати відшкодування у випадку катастрофи.

– Вони одразу запитають, скільки я заробив на цьому.

– Тоді ви покажете контракт з Міллером на орендування корабля і докази, що фірма «Цюріхер імпорт-експорт гезельшафт» перевела на рахунок вашої фірми в банку «Креді суїс» усю орендну плату. Проте, мовляв, ви сумніваєтесь, чи корабель «Куретаке-Мару» справді затонув унаслідок причин, названих у вироку Морського суду, і, як чесний бізнесмен, хочете попередити страхову компанію.

– Я б хотів побачити обличчя хлопців із «Ллойда», – засміявся Фок.

– А мені зовсім не до сміху, – мовив Міллер. – Ви накладаєте на мої плечі дедалі більший тягар. Якщо мене спіймають, то з в'язниці я вже не вийду.

– Маєш голову на те, аби викрутитися. Ви самі полізли в цю справу, як мухи в смолу.

– Я боюсь, що мене можуть одразу заарештувати в лондонському аеропорту.

– Не думаю, – заспокоїв Габона Ціммерман. – Скотленд-Ярд – обережний. Оскільки ви ще не подали заяви про відшкодування, вони не ризикуватимуть. Але про всяк випадок ви мусите мати при собі всі названі документи, а також лист до страхової компанії, який застерігає від можливого шахрайства з боку Міллера. До дирекції «Ллойда» ви підете разом зі своїм адвокатом, який доповідатиме про юридичні аспекти контракту з фірмою «Цюріхер імпорт-експорт гезельшафт».

– Але ж я не маю тих документів, бо я не давав доручення панові Міллеру. Я маю лише договір про орендування корабля.

– Нічого. Зараз підете разом з моєю людиною до мого приятеля-нотаріуса і він оформить документ з потрібною датою. Це буде коштувати трохи більше, ніж звичайне доручення, але хто займається підозрілим бізнесом, той мусить платити за власний провал.

– Я й так плачу і плачу, – почав нарікати Габон.

– Хіба я намовив вас затопити корабель?

– Я беру вину на себе. Гаразд. Але чому тільки я повинен покривати видатки, пов'язані зі зникненням корабля? – зауважив Міллер.

– Дуже слушне зауваження. За піврічну подорож навколо світу пана Міллера заплатите ви всі. Це, зрештою, не така вже дорога забава. Вистачить, мабуть, по п'ятнадцять тисяч доларів з кожного.

– Навіщо ця подорож? Можна добре заховатися і в Європі.

– Можна, – погодився Ціммерман. – Але лише тоді, коли мине перша хвиля пошуків. Треба зачекати принаймні шість місяців, поки Скотленд-Ярд та Інтерпол трохи витратять свою енергію. А багаті підстаркуваті туристи, які подорожують з гідами по різних країнах світу, найменше впадають у вічі. Вони схожі на святих корів – всі про них дбають, бо мають прибуток з туризму.

Фредерік Габон знову мусив витягнути чекову книжку, що він зробив досить неохоче. Фок також відірвав чек. Обидва чеки забрав Ціммерман.

– Краще буде, якщо я візьму ті чеки, а Міллєрові виплачу готівкою.

Після детальнішого обговорення плану Арнонд Фок поїхав просто в аеропорт, аби повернутися в Роттердам і вже там очікувати на подальший розвиток подій. Фредерік Габон разом із Антоном Міллером та секретарем Ціммермана поїхали до нотаріуса, щоб оформити відповідне доручення. Швидко залагодивши цю справу, ліванець поїхав в аеропорт. Він розраховував на вільне місце в літаку на Афіни, звідки вже досить легко дістатися в Англію. А швейцарець повернувся до приятеля, і г>они разом попливли на острів.

– Посидиш у мене чотири-п'ять днів, – вирішив Ціммерман. – Треба приготувати тебе до великої подорожі.

– В якій ролі накажеш мені виступати?

– Мабуть, англійця. Ти знаєш англійську мову так, ніби там народився.

– А професія?

– Ясна річ, пенсіонер. Найкраще – колишній військовий. Це б відповідало твоїй статурі та енергійній ході. Крім того, військові здебільшого досить маломовні, тож ніхто не тягтиме тебе за язик. Твоє хобі – оглядання пам'яток стародавньої культури й купування всіляких кольорових альбомів на цю тему.

– Тільки не примушуй мене носити монокль в оці.

– Це скоріше характерно для прусських юнкерів часів першої світової війни. Тож можеш не хвилюватися.

– Чи є в Стамбулі якась туристична фірма, котра організовує подібні подорожі?