Текст книги "Операція «Вольфрам»"
Автор книги: Ежи Эдигей
Жанр:
Прочие детективы
сообщить о нарушении
Текущая страница: 4 (всего у книги 11 страниц)
Розділ VI
«СІРІ ВОВКИ» ЧИ ЗВИЧАЙНІ СОБАКИ?
В аеропорт їхало четверо чоловіків: Ганс Ціммерман, Антон Міллер, водій та особистий секретар Ціммермана – невідомо якої національності молодик атлетичної статури. Бізнесмени сиділи позаду, а секретар біля водія.
– Ти купив цей «мерседес» в Англії, бо, бачу, кермо з правого боку?
– Так зручніше.
Проминувши вузенькі покручені вулиці Стамбула, вони виїхали на автостраду, що вела прямо в аеропорт.
– Від самого порому за нами їде якийсь сірий автомобіль БМВ. Я вже давно слідкую за ним. У ньому сидить двоє чоловіків: в темних окулярах і насунутих на чоло кашкетах.
– Можливо, вони також їдуть в аеропорт або в Адріанополь, – Ціммермана зовсім не схвилювали слова водія.
– Їдуть слідом. Я навмисно вибрав у місті не найкоротший шлях і намагався відірватися. Та вони увесь час тримаються за нашим авто.
– Про всяк випадок приготуйтеся, хлопці. А може, спробуємо все-таки утекти від них?
– Нічого не вийде, У них автомобіль, мабуть, потужніший.
– Сядь нижче, поглянь на мене, – порадив Ціммерман товаришеві, натягуючи на задню й бічні шибки жалюзі, зроблені з тонкої сталі.
– Автомобіль броньований, – додав секретар. – Хіба що протитанкові гранати могли б пробити його, але вони, мабуть, не скористаються ними.
– Зараз побачимо, – водій спокійно їхав далі, лише трохи зменшив швидкість.
Сіре авто наздогнало «мерседес» і почало обганяти. Автострада перед ними саме була вільна.
Молодий чоловік, що сидів біля водія БМВ, раптом відчинив шибку й посипалися постріли з автомата. Кулі, мов горох, відбивалися від дверцят «мерседеса» та від його шибок.
Зненацька водій «мерседеса» загальмував так, що сіре авто опинилося на кілька метрів попереду. Тоді секретар Ціммермана виставив крізь вентиляційну шибку пістолет з великим, як у ракетниці, дулом і два рази вистрелив. Сірий автомобіль одразу спалахнув. «Мерседес» проминув його і рвонув уперед.
– От і все, – спокійно мовив Ціммерман.
– Ми не зупиняємось?
– А навіщо?
– Щоб пристрелити їх або спіймати і порозмовляти.
– Не думаю, щоб вони вибралися з охопленого вогнем автомобіля. Подивися, – Ціммерман відслонив задню шибку. Біля БМВ, яке горіло на узбіччі, зупинялися інші автомобілі.
– Це мій скромний винахід, – пояснив Ціммерман. – Спеціальний пістолет великого калібру з хімічними кулями. Пробивши метал, вони вибухають, і фосфор палить усе всередині. Ця іграшка коштувала чимало грошей, зате, як бачиш, вона виправдала себе.
– Чому тебе хотіли усунути з дороги? – дивувався Міллер. – Адже ти сам казав, що вже не займаєшся бізнесом.
– У Туреччині, й передовсім у Стамбулі, є люди, які дуже люблять стріляти. Навіть коли не мають ніякої конкретної мети. Тут є кільканадцять терористичних організацій. Найбільша і найнебезпечніша – це «сірі вовки» з крайнього правого мусульманського крила. Уряд бореться з тероризмом і вже добився значних успіхів, але не зумів арештувати всіх, хто хоче робити політику з пістолетом у руці. Тому майже кожна більш-менш багата людина сама вживає заходів проти терористів. Я також досить передбачливий, їжджу в броньованому автомобілі, маю добру охорону й непогану зброю. Мушу, однак, визнати, що в Туреччині я ніколи не цікавився політикою і взагалі не підтримував ніяких стосунків з політичними партіями, бо намагався якомога менше потрапляти на очі місцевій владі. Я ніколи не отримував листів з погрозами. Як і всі бізнесмени, я, звичайно, давав кошти різним легальним політичним, громадським і добродійним організаціям. Досі усе було в рамках здорового глузду. Мені щастило дотримувати рівноваги між різними сторонами. Якщо давав червоним, то такі ж суми давав і чорним. Коли ж підтримував урядову партію, то не забував про опозицію. В Туреччині інакше не можна.
– Усі так роблять, – додав секретар.
– Від мене ніколи не вимагали сплатити якийсь викуп. Цей несподіваний замах геть здивував мене. Коли б від мене вимагали грошей і я б відмовився їх дати, тоді можна було б зрозуміти вчинок цих людей. Але, повторюю, нічого подібного не було. Тому я думаю, що то не «сірі вовки», а звичайні собаки. Але вони отримали своє і, певно, ми матимемо спокій. Принаймні я. Зате ти мусиш бути обережний.
– Я? Чому я?
– Ці кулі, найімовірніше, були призначені для тебе.
– Який абсурд! Хто мене знає в Стамбулі?
– Хоча б Фок і Габон.
– Але ж вони роблять ту саму справу, що й ми.
– Якби нас спіткало нещастя, вони могли б робити ту саму справу без нас.
Принаймні так могло їм видатися. Поїхати в Кейптаун і піти по твоїх слідах – то вже не така важка справа.
– Адже раніше вони не знали один одного.
– Зате тепер знають. А щоб порозумітися, їм не треба надто багато часу. Знайти ж у Стамбулі відповідних людей для платної роботи – не важче, аніж будь-де. Зрештою, ми зовсім не мусимо діяти спільно. Фок або Габон теж могли додуматися до цього. Але може бути і хтось третій.
– Хто саме?
– Той, у кого ми з-під носа забираємо дуже вигідну справу. Адже африканці не чекали, поки з'явишся ти. Безперечно, і самі пробували роздобути вольфрам. Їм це не вдавалося, проте вони не втрачали надії, вірили, що таки роздобудуть цей сірий метал. А тут раптом з'явився конкурент, який позбавляє їх кількох мільйонів, котрі вони сподівалися заробити. Тоді вони асигнують певні кошти, аби усунути цього конкурента. Якби не мій броньований автомобіль, ми були б, певно, вже клієнтами похоронного бюро.
– Це неможливо. Крім Ройтера, ніхто не знав про мене.
– Ван ден Ройтер сам не вирішує таких справ. Вольфрам потрібен для державного підприємства РОКСІ, яке має в Південній Африці монополію на виробництво сталі. Ти був майже тиждень у Південно-Африканській Республіці й навіть не поцікавився цим. Ван ден Ройтер усього-на-всього входить у дирекцію РОКСІ або в раду по контролю. Діставши можливість закупити вольфрам, він поділився цією новиною з іншими особами з дирекції РОКСІ та, мабуть, і з кимось із уряду. Це дуже важлива й делікатна справа, щоб Ван ден Ройтер приховав її від справжніх господарів становища. Навіть хтось із них може бути зацікавлений, аби нам не пощастило. Коли йдеться про мільйони, кілька літрів крові нічого не значать.
– Може, ти й маєш рацію.
– Є ще один контрагент, який радий був би побачити фіаско нашої справи.
– Хто? Американці?
– Я думав не про них, хоча їх теж не можна виключати з гри. Ще є негри, які воюють за незалежність Намібії. Є негри Південно-Африканської Республіки. Є африканські держави, які не дуже радіють з того, що Південно-Африканська Республіка зміцнює свій військовий потенціал, готуючись до виробництва балістичних ракет і атомної бомби. Перешкодити Південно-Африканській Республіці закупити вольфрам означає перешкодити їй нарощувати озброєння.
– Це всього лишень слабенькі гіпотези.
– Але постріли на автостраді – незаперечний факт. Сліди від тих куль видно на шибці, і, мабуть, знайдемо їх на блясі кузова.
– Доведеться полакувати лівий бік, – втрутився водій., – Я б не хотів віддавати автомобіль в майстерню.
– Ми це зробимо самі в нашому гаражі. Ніхто нічого не знатиме.
– Ти не матимеш неприємностей з поліцією? – занепокоєно спитав Міллер. – Я б не хотів, аби нас затримали на допит, я не встигну тоді на рейс літака з Франкфурта до Бразілії.
– Який допит? Автомобіль, що їхав за нами, занесло на узбіччя, де він і загорівся. Ми не помітили цього, бо їхали попереду. Хіба не так?
– Звичайно, – відповів водій. – Я нічого не бачив.
– Я також.
– Не думаю, щоб нас узагалі спитали про що-небудь.
«Мерседес» зупинився біля будинку аеропорту. Міллер, Ціммерман і секретар висіли з «мерседеса». Водій одразу від'їхав далі. Краще, щоб ніхто не бачив автомобіля, уздовж якого рівною лінією тяглися чорні цятки. Нападник повистрілював усі кулі.
В аеропорту Ганса Ціммермана добре знали, бо він часто подорожував. Службовці й навіть офіцери прикордонних військ чемно віталися з мільйонером з Принцевих островів. Всі потрібні формальності були залагоджені дуже швидко. Вільного часу було доволі, тож давні друзі змогли зайти навіть у ресторан на каву.
– Повторюю ще раз: я не знаю, хто стріляв і в кого, – Ціммерман знову повернувся до недавнього замаху. – У всякому разі, будь обережний.
– Нічого зі мною не станеться.
– Перестань вірити у власну безсмертність. Кладовища світу переповнені дурнями, котрі були впевнені, що з ними нічого не станеться.
– Зі мною не раз траплялися всілякі прикрі речі, проте я сиджу тут і п'ю з тобою каву.
– Лише тому, що я не пошкодував грошей на купівлю броньованого автомобіля з правостороннім кермом, а також не шкодую грошей на утримування охоронця. Треба визнати, що він добре зреагував. Мушу якось віддячити йому.
– Відколи фінікійці винайшли гроші, з цією проблемою нема клопоту.
– У Бразілії, – і далі повчав його Ціммерман, – всього остерігайся, навіть їжі. Харчуйся у перших-ліпших пивницях або в барах із самообслуговуванням, тільки не в готелі, де будеш жити. Ніколи не замовляй їжу в номер.
– Не будь такий нудний.
– Мені байдуже до тебе – нехай навіть решето зроблять із тебе. Йдеться про гроші, які я хочу заробити. І я б не вибачив собі, коли б через якогось навіженого з цієї справи вийшов пшик.
– Гаразд, гаразд. У Ріо-де-Жанейро голодуватиму, немов індійський йог.
– Завжди тримайся біля Фока. Якщо навіть це він організував нещодавню стрілянину, то більше такого не повторить, щоб і самому не постраждати. Коли ж вам доведеться бути разом десь у гостях, пий з тієї самої пляшки та з такого самого келишка.
– Зміни платівку, бо я довше не витримаю.
– І тримайся якнайдалі від жінок. Хто знає, чи та дівчина, твоя коханка з Кейптауна, не продала тебе типам, які найняли убивць.
– Цього не може бути!
– Я переконаний, що ти їй усе розповів.
– Тут ти глибоко помиляєшся. Я навіть словом не обмовився. А вона дуже порядна й мила дівчина.
– От і розмовляй з таким. Завжди він має справу з порядними дівчатами.
– Саме так.
– Занапастять тебе оті дівки, – пророкував Ціммерман.
Тут з гучномовця пролунало оголошення, щоб пасажири, які летять у Франкфурт, займали місця в автобусі. Тільки тоді Ганс Ціммерман припинив свою тираду й попрощався з товаришем.
Ніхто більше не цікавився чорним «мерседесом», що повертався на Принцеві острови. Біля обгорілих решток БМВ стояли поліцейські автомобілі й «швидка допомога», куди саме заносили ноші з двома накритими тілами.
Політ до Франкфурта-на-Майні й пересадка на літак, який летів у Бразілію, минули без пригод. У Ріо-де-Жанейро теж не трапилося нічого надзвичайного. Арнонд Фок прибув туди на кілька годин раніше, замовив для нього номер у тому самому готелі й одразу розпочав переговори з власниками копальні.
Голландець виявився діловим і добре обізнаним з бразільським ринком партнером. Він, звісно, не забував про власні інтереси, але дбав також про спільну справу. Бразільці були спочатку занадто обережні в розмові з Міллером, але й тут Ганс Ціммерман зумів і здалека вплинути на них; тож після кількох днів переговорів з власниками копальні та неофіційних контактів з представниками влади, які вирішували питання про ліцензію на вивіз, справа щасливо зрушила з місця.
Арнонд Фок отримав дозвіл на купівлю шістдесяти п'яти тисяч тонн руди для своєї компанії «Фоссілз трейдінг». Йому пообіцяли також видати дозвіл на вивезення руди до Японії. Відтак окремим актом компанія «Фоссілз трейдінг» відступила цей дозвіл швейцарській фірмі «Цюріхер імпорт-експорт гезельшафт». Була встановлена також ціна на руду. Загалом замовник повинен був заплатити п'ятдесят один мільйон доларів. Антон Міллер, мабуть, слушно здогадувався, що один мільйон – то комісійне спритного голландця.
Бразільці не приховували свого задоволення від підписаного контракту й наполягали на якнайшвидшій його реалізації. Вони пообіцяли самі все владнати з перевезенням вольфраму на узбережжя й подальшим навантаженням його на корабель. Погодилися також на те, що платня за руду матиме вигляд кредитного листа якогось відомого європейського банку. Кредит буде виплачений готівкою після того, як руда потрапить у порт призначення.
На замовлення Арнонда Фока, інститут геології зробив аналіз руди на вміст вольфраму і дав відповідний висновок.
Все пішло так гладко, що вже через тиждень Антон Міллер міг надіслати в Кейптаун телеграму: «Приїжджаю з потрібними документами».
Розділ VII
ЗНАЙОМА З АДМІНІСТРАЦІЇ
Знову Кейптаунський аеропорт, знову митні та інші формальності. Антон Міллер зайшов у зал для пасажирів. Тут, як скрізь в аеропортах світу, групки людей чекали на своїх рідних і знайомих.
Почасти за професійною звичкою, а може, під впливом застережень Ганса Ціммермана пасажир з Ріо-де-Жанейро придивлявся до людей, які чекали біля виходу. Він одразу запримітив чоловіка в темно-синьому піджаку зі срібними ґудзиками і шоферському кашкеті зі срібним галуном. Це був той самий водій, який віз Міллера з палацу Ван ден Ройтера в Констанції до готелю на Рондебоші. Недалечко від нього самотньо стояла дівчина з букетом у руці. Цю дівчину швейцарець також знав: вона працювала в адміністрації готелю «Інтерконтиненталь».
У тому, що працівниця великого міжнародного готелю чекає на когось в аеропорту, не було нічого дивного. Букет в її руці теж видавався цілком нормальною річчю – зустрічає, мабуть, якогось великого гостя. Може, самого директора? А може, перебуває тут у приватній справі – зустрічає, скажімо, свого хлопця?
Трохи далі за дівчиною Міллер побачив юнака в джинсах і строкатій сорочці з якимись написами. Краєм ока Міллер запримітив, що коли він проходив біля дівчини, та раптом зробила ледь помітний рух букетом. Після цього знаку юнак швидко попрямував до телефонних автоматів, що висіли на стіні.
«Аматори, – весело подумав Міллер. – Однак треба бути обережним. Цікаво, вони лише слідкують, чи вживатимуть якихось заходів?»
– Дозвольте, – водій Ройтера вклонився і забрав з Міллерової руки його шкіряну валізу. – Я чекаю на вас. Шеф просив приїхати одразу до нього в Констанцію.
– Я працівник пана Ван ден Ройтера, – відрекомендувався пристойний літній чоловік. – Дозвольте привітати вас від імені директора. Наш автомобіль чекає перед будинком.
– Чудово, – вдав задоволеного Міллер.
Вони сіли у вже відомий швейцарцеві «ягуар». Однак це не був броньований автомобіль. Швейцарець розглядався довкола. Юнак і гарна працівниця готелю кудись зникли. Автомобіль рушив з місця – слідом ніхто не їхав. Вони швидко проминули незабудовані райони за аеропортом і помчали до міста. Міллер увесь час був насторожі, стежив за іншими автомобілями та за людьми на хідниках. Поки що все було спокійно.
Автомобіль в'їхав у бідний квартал, де жили самі негри.
– Зупиніться, будь ласка, – попросив Міллер.
Водій загальмував біля хідника. Антон Міллер швиденько вистрибнув з авто, прихопивши із собою портфель з документами.
– Їдьте на віллу самі й перекажіть директорові, що найдалі через годину я буду в нього: мушу ще залагодити тут дуже важливу справу.
– Може, зачекати на вас? – не приховував здивування працівник фірми Ройтера.
– Ні, не треба, – Міллер пішов у той бік, звідки вони приїхали. Автомобіль рушив, і швейцарець одразу завернув в одну з бічних вуличок. Добрих п'ятнадцять хвилин блукав він у тому лабіринті, де був, мабуть, єдиним білим перехожим, поки не переконався, що за ним ніхто не слідкує. Він охоче випив би кави й посидів трохи в барі, але тут усі бари були призначені лише для чорних мешканців. Тому він запитав якогось перехожого, де найближча зупинка таксі, й пішов у вказаному напрямку.
На зупинці Міллер сів не в перше таксі, а в третє, чим викликав незадоволення водія першого автомобіля, але Міллер не поступився.
– Прошу їхати в район Констанції, – наказав він літньому сивому негрові. – Але не найкоротшим шляхом. Я не знаю Кейптауна і хотів би трохи оглянути його.
Задоволений таксист сорок хвилин возив свого пасажира по всьому місту. Нарешті, боячись розгнівати іноземця надто великим рахунком, завернув убік і під'їхав до палацу Ван ден Ройтера. Мільйонер сам вийшов назустріч гостеві.
– Ну, нарешті! – директор радісно потиснув долоню гостя. – З вами все гаразд?
– А що могло трапитися зі мною?
– Хіба ви не знаєте? Півгодини тому я дізнався, що на мою машину наїхав вантажний автомобіль. Водія геть понівечило, а секретар, мабуть, зі зламаною ногою, також потрапив у лікарню. Задня частина мого легковика ущент потрощена. На щастя, від удару не спалахнув бак з бензином. А як це вам пощастило лишитися живим і здоровим?
– Просто я висів у негритянському кварталі ще до цієї катастрофи.
– Ви або щасливчик, або ясновидець.
– Ані перше, ані друге, – спокійно мовив Міллер. – Просто я чекав якоїсь несподіванки. Одну я вже мав недавно в Стамбулі, коли їхав разом із товаришем в аеропорт. По нас вистріляли цілу обойму з автомата, на щастя, автомобіль був броньований. І тоді я подумав: те, що не вдалося у Стамбулі, можна повторити в Кейптауні. Тому я пильнував. Надто коли запримітив в аеропорту двох молодих людей, які явно цікавилися моєю скромною особою. Я вважав, однак, що, помітивши мою відсутність, вони не нападуть. Мабуть, вашого секретаря прийняли за мене.
– Так воно, певно, й було.
– А що з водієм вантажівки?
– Він скористався метушнею і втік.
– Вам дзвонять, – доповів слуга.
– Перепрошую, – Ван ден Ройтер вийшов і через кілька хвилин повернувся. – Ви мали рацію, то була не катастрофа, а замах на вас. Я послав туди свою людину і маю найсвіжішу інформацію. Поліція каже, що вантажівка, яку украли дві години тому, довго стояла за двісті метрів від місця аварії. Встановлено також, що водій вантажівки поїхав звідти старим «фордом», який чекав його на перехресті.
– Найвірогідніше, дуже комусь не хочеться, аби ми довели цю невеличку справу до кінця, – засміявся Міллер.
– Я здогадуюсь, хто це організував, але, на жаль, довести цього не можу. Можу лише сказати: деякі мої товариші страшенно незадоволені тим, що справа вислизає з їхніх рук. Самі ж вони упродовж року нічогісінько зробити не могли.
– Стара істина. Собака лежить на сіні, сам їсти його не може, а корів теж не підпускає.
– Так, так, – погодився директор. – А де ваші речі?
– Валізка лишилася в багажнику.
– З неї, мабуть, мало що зосталося. Як мені доповіли, задня частина зруйнована вщент. «Ягуар» піде на металобрухт.
– Я це також передбачив, тому зубну щіточку та бритву поклав у портфель.
– А документи?
– У мене. Проби руди також.
Ван ден Ройтер полегшено зітхнув.
– Будете моїм гостем, – вирішив він. – Завтра вранці летимо в столицю, де все остаточно вирішимо. Після підписання контракту вже ніщо не загрожуватиме вам, бо так чи інакше вольфрам буде привезений. Але поки на документах не буде підписів, нам обом слід остерігатися. Тому до ранку прошу вас нікуди не виходити з мого будинку. Все необхідне купить мій слуга.
– Гаразд, – цього разу Міллер не заперечував.
– Ви казали про двох молодих людей, які цікавилися вами в аеропорту. Чи ви їх знаєте?
– Чоловіка чи, скоріше, юнака, якому не більше двадцяти п'яти років, я бачив уперше. Навіть не можу описати його зовнішність, бо він умисно стояв боком. Я запримітив лише, що це досить високий блондин. Був одягнений у спортивну сорочку з назвою якогось клубу регбі та у витерті джинси з нашитими на колінах латками з трохи темнішого матеріалу. Ті штани я б упізнав, але, мабуть, вони вже не існують.
– А дівчина?
– Працює в адміністрації готелю «Інтерконтиненталь». Вона тримала в руці три троянди, якими показала на мене. Молодик одразу побіг до телефону. Тому я здогадався, що несподіванки слід чекати в місті. Коли б вони хотіли повторити номер зі стріляниною, як у Стамбулі, хлопець не кинувся б одразу до телефону-автомата, а дав би знак людям, які б чекали в автомобілі перед аеропортом.
– Зараз я займуся дівчиною. Наша поліція вміє розмовляти з такими – витисне з неї геть усе.
– Нічого не витисне, бо дівчина, можливо, сама нічого не знає. Просто їй добре заплатили за те, що вона покаже в аеропорту одну особу. Можу закластися, що цього молодика вона бачила вперше. Люди, що приготували дві такі несподіванки, надто розумні, аби так по-дитячому дозволити спіймати себе.
– Маєте рацію! І все-таки про дівчину не слід забувати.
– Звичайно. Головне – не перелякати її. Може, вона виведе нас на якийсь слід. Хоча це, правду кажучи, малоймовірно. Що ж до аварії на автостраді, то вдавайте, ніби ви вірите у випадкове зіткнення.
– Мій водій посвідчив, що бачив, як вантажівка над'їжджала з правого боку. Вогники на ній показували правий поворот. Там є окрема смуга, призначена для повороту вправо.
– А поїхав прямо, – засміявся Міллер. – Старий жарт. Водій показує правий поворот, щоб інше авто проїхало вперед, і вдаряє або в праві дверцята, або ззаду. Залежно від того, на кого полюють: чи на пасажира, який сидить біля водія, чи на пасажирів, які сидять позаду.
– Ви не знаєте, як звуть ту дівчину?
– Чув, як товаришка зверталася до неї «Ліз».
– Мабуть, скорочення від Елізабет.
– Або від Еліза.
– Цього достатньо, щоб знайти її. Директор готелю «Інтерконтиненталь» – мій добрий приятель. Та й, зрештою, він мусить рахуватися зі мною. Зараз я зателефоную до нього.
Ван ден Ройтер набрав номер готелю.
– Прошу з'єднати мене з Герцогом. Це Ройтер… Пане директор, чи працює в вашій адміністрації дівчина, яку звуть Елізабет або Еліза? Як її прізвище? Блюм? Вона сьогодні на службі? Ага, вже тиждень у відпустці. Дякую. Та ні, нічого серйозного. Просто впала в око одному моєму знайомому, і той не дає мені спокою, щоб я дізнався її прізвище. Самі знаєте, як то буває. Хлопець мало з розуму не сходить, – Ройтер поклав трубку.
– Таким чином, маємо її прізвище і знаємо, що то справді була вона. Бідолаха. Мабуть, цілий тиждень чатувала в аеропорту, поки дочекалася мого прибуття. Тільки чи окупиться це їй?
– Заробила кілька сотень рендів. Не більше.
– Найімовірніше, вона навіть не здогадувалася, в яку неприємну справу її втягнули за такі мізерні гроші.
– Бідні люди коштують дешево, – моралізував Ван ден Ройтер.
– Ми коштуємо більше.
– У Стамбулі вас також пригощали не рендами, а кулями. Бідний від них загинув би одразу, а ви сиділи собі в броньованому «мерседесі».
– Проте ви такого не маєте.
– Тому й купуємо вольфрам, аби не довелося їздити в броньованих автомобілях. Чорномазих треба міцно тримати в кулаці.
Міллер іронічно посміхнувся.
– Те саме робили спочатку в Мозамбіку й Анголі, а потім у Родезії.
– Вони припустилися помилки, тероризували негрів. А ми лише відокремлюємо їх: створюємо бантустани, де негритянське населення саме здійснює управління. Ми в їхні справи не втручаємось.
Швейцарця не цікавили політичні проблеми Південно-Африканської Республіки, він хотів лише заробити гроші й тому швидко змінив тему розмови:
– Завтра ми рушаємо в Преторію. Чим поїдемо? Автомобілем?
– Ні. Полетимо моїм особистим літаком. Бізнес вимагає частих поїздок за кордон і по країні. Літак чудово вирішує ці проблеми. Першу зустріч маємо завтра о дванадцятій годині. О дев'ятій мусимо вилетіти. Я радив би вам трохи відпочити після сьогоднішніх пригод. Потім я б хотів іще порозмовляти про нашу справу. Щоправда, завтра я представлятиму протилежну сторону, тобто ту, яка купує, але ще сьогодні хочу знати, який стан справ.
У кімнаті для гостей Антон Міллер побачив на столі сорочки й краватку, яка пасувала до його костюма. У кутку стояла його валіза чи, точніше, її жалюгідні рештки. Все було вимащене мастилом. Велику банку з мастилом швейцарець запримітив, коли водій ставив валізу в багажник.
Міллер витяг з кишені п'ять доларів – рендів не мав, бо ще не встиг розміняти, – дав слузі й попросив забрати валізу разом із речами. У себе вдома він, можливо, спробував би врятувати принаймні костюми, але тут треба було тримати фасон.
Після вечері обидва бізнесмени довго розмовляли. Ван ден Ройтер вважав, що пропозиції Міллера будуть схвалені, проте без торгів не обійдеться.
Наступного ранку, коли Міллер зійшов униз на сніданок, Ван ден Ройтер показав йому статтю в ранковій газеті. На пляжі поліція знайшла тіло молодої жінки, вбитої ударом ножа в спину. Газета припускала, що вбивство скоїв на сексуальному грунті якийсь негр-маніяк. Вдалося установити особу вбитої. Це була працівниця адміністрації готелю «Інтерконтиненталь» Елізабет Блюм.
– Бідна дівчина, – мовив швейцарець. – Мені шкода її. Вона справді була гарна і завжди посміхалась до мене.
– Догралася. Не треба було вплутуватись у підозрілі справи. Мені зовсім не шкода її. Я зроблю зауваження дирекції готелю, аби вони старанніше добирали персонал.
– Вона загинула тому, що я лишився живий. Може, справді краще було б повідомити поліцію, і це врятувало б їй життя…
В аеропорт вони їхали трьома автомобілями, які мчали одне за одним. «Форд», у якому сиділи Ройтер та його гість, був посередині. Автомобільний караван добрався до аеропорту без пригод. На бетонній смузі чекав готовий до старту шестимісний літак, хоча летіло в ньому лише два пасажири.
Через дві години літак приземлився на аеродромі поблизу столиці. Тут також, про всяк випадок, Ван ден Ройтер організував відповідну охорону, але цього разу ніхто їх не чіпав.
Рівно о дванадцятій годині в будинку дирекції РОКСІ Антона Міллера запросили в конференц-зал, де за великим круглим столом сиділо вісім чоловіків, серед них, річ ясна, і Ван ден Ройтер. Після коротких рекомендацій, з яких Міллер запам'ятав лише, хто генеральний директор концерну і хто його заступник, розпочалася перша розмова.








