Текст книги "Операція «Вольфрам»"

Автор книги: Ежи Эдигей

сообщить о нарушении

Текущая страница: 6 (всего у книги 11 страниц)

Розділ X
ДЯКУЮ, ПАНЕ МІЛЛЕР

Гід, якого прислав «Саней метал термал інджінірінг», виявився молодою жінкою, котра працювала в концерні. Для європейця японська врода видавалась трохи екзотичною: чорне коротко підстрижене грубе волосся, гарний ніс з горбинкою, яскраво підмальовані вуста, високі груди, тонкий стан і, як то здебільшого буває у японських жінок, короткі ноги. Посмішка, здавалось, була приклеєна до її обличчя. На плечі висіла спортивна сумка. Подібну сумку завчасу купив і швейцарець, куди поклав усе необхідне, решту речей залишаючи у готелі. Швейцарець зовсім не здивувався, коли побачив жінку. Нічому не дивуватись – це перше й головне правило, якого слід дотримуватись у чужій країні.

– У вас так мало речей? – запитала японка, коли вони познайомились. Вона вільно розмовляла англійською мовою, бо, як пояснила пізніше, народилася і ходила до школи в Гонолулу на Гавайських островах.

– Не менше, ніж у вас. Що мені буде потрібно, я куплю на місці.

– Якщо ви готові, можемо рушати. Автомобіль чекає біля готелю: їдемо на вокзал.

Подорожування найшвидшою в світі залізницею було таке ж нудне, як і переліт на літаку. В літаку нічого не видно, а тут усе так миготіло перед очима, що годі щось побачити.

В Кіото – короткий відпочинок у готелі, обід і ознайомлення з містом. Гід зі співучим ім'ям та прізвищем Юніші Мацусіта старанно виконувала свої обов'язки. Показувала іноземцеві численні храми, збудовані з почорнілого за віки дерева. Водночас Юніші розповідала Міллерові безліч найрізноманітніших, щоразу кривавіших, легенд, як, наприклад, про Гемона Ісікаву, славнозвісного бандита, котрого зварили в казані зі смолою, й відтоді спосіб купання в такому залізному посуді називається «Гемон-Буро». Він став героєм, бо ні разу не крикнув, а лише кепкував зі своїх катів.

Після кількох годин подорожі та після вечері з багатьох японських страв, які треба було їсти з допомогою паличок, швейцарець мріяв про відпочинок у своїй кімнаті, умебльованій наполовину по-європейському, наполовину по-японському. Там була циновка і низенькі столики, але була також тахта. Чим довше тривала вечеря, тим частіше згадував Антон зручну тахту.

Однак Міллерові так і не вдалося лягти одразу. Він попрощався з гідом перед дверима свого номера, проте через десять хвилин почув стукіт у двері. Коли відчинив їх, то побачив перед собою вдягнену в строкате кімоно Юніші, яка тримала якісь кухлики та скриньку.

– Зараз я покажу вам, як треба заварювати чай і частувати ним.

– Прошу, – голос Міллера не виказував особливого ентузіазму, проте Мацусіта не звертала на це уваги.

– Прошу зручно сісти на циновці, – наказала вона. – Туфлі належить зняти.

– Може, не з підігнутими ногами? – боронився швейцарець. – Більше п'ятнадцяти хвилин я не витримаю.

– Нехай буде так, як вам зручно, – японка сіла навпочіпки і розпочала церемонію заварювання чаю. Спочатку вона сполоснула окропом малий порцеляновий кухлик. Потім зі срібної скриньки всипала туди трохи зеленого чаю, залила окропом і накрила гаптованою серветкою. Коли через кілька хвилин чай настоявся, вона налила його в маленьку чашку й подала гостеві.

– Це дуже старий звичай, – пояснила Юніші. – Йому не менше восьмисот років. Колись чай міг заварювати лише господар, зараз це дозволяється також жінці – його дружині. Черговість подавання чаю присутнім чітко усталена. Спочатку отримує чашку найповажніший член родини, потім найпочесніший гість. Усі п'ють напій малими ковтками і вихваляють дім, в якому перебувають. Після першої чашки вся церемонія повторюється спочатку, цього разу вже можна розмовляти про мистецтво, живопис і поезію. І лише при питті наступних чашок можна розмовляти про політику й поточні справи.

– Це мусить довго тривати, – зауважив швейцарець, який, згідно зі звичаєм, лише змочував уста в гарячий запашний напій. – Ви, мабуть, витрачаєте багато часу на таке пиття чаю.

– Традиційним способом чай готується лише тоді, коли ніхто нікуди не поспішає, – пояснила Юніші Мацусіта. – Протягом дня цей напій п’ють кілька разів: і на роботі, і вдома. Але то зовсім інша річ. Церемонія заварювання чаю – не просто пиття, а майже релігійний обряд і водночас товариський ритуал.

– А чому ви не п'єте?

– Той, хто заварює чай, ніколи сам не п'є, бо його обов'язок – слугувати гостям.

– Навіть якщо гість один?

– Тим більше.

– Тоді дозвольте послугувати вам, – Міллер намагався якнайдокладніше повторити всі рухи дівчини, яка вже не стояла на колінах, а сіла, як це прийнято на Сході. Такий спосіб сидіння називають у Європі «по-турецькому».

– Як на рудоволосого, досить непогано виходить.

– Але ж я не рудий, – здивувався Міллер.

– Так у Японії називають усіх іноземців. Може, тому, що серед моряків адмірала Перрі, який відчинив для Японії двері в світ, багато було рудоволосих, і це викликало, ясна річ, сенсацію.

Міллер вирішив, що чай уже настоявся. Він налив у чашечку і подав дівчині.

– Дякую, пане Міллер.

Іще якийсь час Юніші розважала свого гостя розповідями про звичаї, пов'язані з питтям цього напою, а також про сорт чаю, бо це також має велике значення. Розмова затяглася, проте дівчина не збиралась виходити, ніби чекала на щось.

– Яке гарне кімоно, – зауважив Міллер, аби якось підтримати розмову. Він усе дужче прагнув випростатись на м'якій тахті, замість сидіти в досить незручній позі на рисовій циновці.

– Кожна японка має кілька кімоно. Мальовані ручним способом на справжньому шовку дуже дорогі. Є кімоно, які з покоління в покоління передаються в спадок. Моє, на жаль, фабричне, не ручної роботи.

– Це зручний одяг?

– Ми призвичаєні до нього з самого дитинства.

– Його, мабуть, тяжко надягнути без допомоги?

– Ми і цього навчаємось.

– Може, я б повчився здіймати його? – засміявся Міллер.

– О ні! – дівчина, здавалось, чекала подібної пропозиції. – Я це зроблю сама. У своєму номері. Я ще мушу скористатися ванною кімнатою і почистити зуби. А ви зачекайте на мене – я швидко повернуся.

Дівчина вийшла. Міллер і сам не знав, чи добре зробив. З одного боку, він був дуже стомлений, а з другого боку, вважав, що чоловік не повинен відмовляти жінці в такій незначній люб'язності. Навіть коли та жінка – японка з досить короткими ногами.

Незабаром дівчина прийшла знову, вдягнена вже у блакитний халат з великими червоними яблуками. Швиденько скинула його – під халатом не мала на собі нічого. Її тіло приємно гріло. Дівчина була досить освіченою в мистецтві кохання. Антон Міллер, хоч і пережив не одну пригоду, був зачарований гідом, приставленим до нього люб'язною фірмою «Саней метал термал інджінірінг».

У кульмінаційні моменти мила японка заплющувала очі й пристрасно шепотіла:

– Дякую, пане Міллер.

Втім, коли швейцарець запитав її, бо дівчина добре орієнтувалась у справах, заради яких він приїхав у країну, де сходить сонце, чи фірма має намір підписати контракт, Юніші Мацусіта схвильовано відповіла:

– «Саней» завжди робить те, що для нього потрібно. «Саней» – наші батько й мати. Щодня перед початком роботи ми всі співаємо гімн на честь «Саней». Кожен працівник мусить любити й шанувати «Саней» так само, як своїх предків. «Саней» робить усе найкраще для себе і для нас.

От і розмовляй з такою!

Наступного дня знову почалась біганина по місту. Дарма Міллер намагався відвідувати лише ресторани та чайні. Юніші Мацусіта щоразу вишукувала якийсь новий музей або історичний пам'ятник, котрий, перебуваючи в Кіото, конче треба побачити, щоб оцінити його неповторну красу. Проходячи повз магазин з жіночим одягом, швейцарець мало не силоміць затягнув дівчину туди і вибрав для неї кімоно. Вона протестувала, проте була дуже рада. Не кожна працівниця «Саней», хоч фірма є для своїх людей і батьком, і матір'ю, може дозволити собі купити такий гарний одяг. Міллер навіть здивувався, що кімоно таке дороге, воно ж не було ані давнім, ані розмальованим ручним способом – звичайна фабрична річ. Проте бізнесмен вважав, що на цьому не можна ощадити!

Увечері знову відбулась церемонія пиття чаю. Японка демонструвала нове кімоно. Швейцарець був у набагато кращій формі, ніж попереднього дня, і Юніші мала більше підстав шепотіти: «Дякую, пане Міллер». Навіть призналася, що жодного разу ще не була з європейцем… і що це так само приємно.

Далі шлях їхньої подорожі лежав через Нагасакі, де вони також мали заброньовані місця в готелі. Щоправда, це був один номер, зате подвійний. Мабуть, концерн «Саней метал термал інджінірінг», передбачаючи розвиток подій, не любив марно витрачати грошей. Але Антон Міллер, дотримуючись свого принципу нічому не дивуватися, навіть оком не змигнув.

У Нагасакі Юніші Мацусіта теж примушувала швейцарця оглядати місто. Історичних пам'яток тут було набагато менше, бо скинута американцями атомна бомба знищила більшу частину міста. Проте Міллер не жалкував – він волів роздивлятися сучасне обладнання в порту. Тут японці справді мали чим похвалитися. Величезні суховантажі з тоннажем понад сто тисяч розвантажувались або навантажувались протягом кількох годин.

В Нагасакі обійшлося без церемонії пиття чаю в готелі. Ту саму церемонію Міллер побачив у чайній, що проіснувала вже триста років і куди запровадила його Юніші.

Наступного вечора вони застали в готелі телеграму з проханням, якщо пан Міллер не заперечує, припинити подорож і завтра повернутись у Токіо, Ьо на післязавтра пан Міллер запрошений на вирішальну розмову до штаб-квартири концерну.

Цього разу Юніші Мацусіта була миліша, ніж звичайно. Вона більше тулилася до швейцарця і ще солодшим голосом шепотіла:

– Дякую, пане Міллер.

До Токіо вони повернулися лише після обіду, бо не вдалося придбати квитків на літак, а подорож залізницею тривала кілька годин. Юніші завезла гостя в той самий готель. Коли вони прощалися, Міллер запитав:

– Не прийдеш, люба, сьогодні ввечері на чай?

– Ні, – відповіла досить здивована дівчина. – Я вже не на роботі, а тут маю хлопця, якого дуже люблю. Але було мило, правда? До побачення! – Поки швейцарець зібрався щось сказати, дівчина зникла за вхідними дверима.

У номері на Міллера чекав лист, написаний на офсетному папері, де його запрошували прибути завтра до штаб-квартири концерну на десяту годину.

Швейцарець приїхав на п'ятнадцять хвилин раніше. Він не дуже вірив міському транспорту і боявся, що таксі може потрапити у вуличну пробку. Зараз йому нічого не лишалось, як походити п'ятнадцять хвилин біля будинку. Коли він зайшов усередину, внизу на нього чекав той самий працівник, що й першого разу. Ліфтом вони піднялись нагору, а тоді швейцарця провели у невеличкий зал. Біля великого, майже квадратного стола сиділо четверо чоловіків. Трьох Міллер уже знав – то вони запропонували йому подорож по країні. Четвертому давно перевалило за сімдесят, і, як з'ясувалося потім, то був президент концерну «Саней метал термал інджінірінг» та його засновник.

Почалася конкретна розмова про терміни, умови, перевезення, ціни і фрахт. Японці ні про що не розпитували, були докладно поінформовані. Але це ще не означало, що вони знають про Південно-Африканську Республіку. Зате вони знали все про копальню, про її власників та про дві фірми, через чиї руки пройде руда, перше ніж потрапить у японський порт.

У фінансовому відношенні це також був непоступливий партнер. Але фінансові умови не мали для Антона Міллера ніякого значення. Головним для нього був контракт, від якого залежало отримання експортної ліцензії. Швейцарець лише вдавав, що запекло торгується.

Після довгої торгівлі обидві сторони погодились на п'ять промілів від купівельної суми за руду. Вартість перевезення повинен був покрити той, хто продавав. Коли Міллер почав протестувати, один із директорів концерну зауважив:

– П'ять промілів – це понад чверть мільйона доларів, які ви заробите по суті ні за що – за кількаденне перебування в Токіо плюс видатки на квиток. Адже бразільці також вам платять. Я підозрюю, що навіть більше, аніж ми. Для вас це дуже вигідна справа.

Міллер не заперечував. Гроші йому виплатять тоді, коли товар буде на місці. Термін доставки – не пізніше двох місяців з дня підписання контракту. В іншому випадку японська сторона має право розірвати контракт.

Оскільки переговори затяглися, дві працівниці внесли в зал маленький столик і накрили його на п'ять осіб. Обід був поданий, як поінформував один з директорів, із заводської їдальні. Якась сира риба в гострому соусі, маленька чашка густого супу і страва, яка складалася з рису, шматків риби, овочів та яловичини. Ця страва була навіть смачною. Під час обіду вони випили по два келишки саке – рисової горілки, яку наливали з маленької порцелянової пляшки, що називалась токкурі. Президент пояснив, що існує два види саке: один, більш популярний, мав понад двадцять градусів, а другий, шістдесятиградусний, призначався скоріше для любителів. І додав, що вони пили слабшу саке. Наприкінці ще принесли таріль з вареним рисом. Проте взяти з неї бодай зернинку вважалося великою нетактовністю.

Переговори, по суті, були закінчені – залишилось тільки виготовити контракт, тому президент «Саней» запросив присутніх у свій кабінет. Поряд зі звичайним письмовим столом, кількома м'якими кріслами, столиком з телефонними апаратами й екраном внутрішнього телебачення на підлозі лежало кілька циновок. Виняток зробили лише для іноземця – поставили низенький стільчик з ебенового дерева. Решта гостей президента, незважаючи на чорні європейські костюми, білі накрохмалені сорочки та краватки, по-традиційному посідали на циновки. Перше ніж зайти в кабінет, вони роззулися.

Дівчина принесла на чудовій лакованій таці посуд для заварювання чаю, і президент «Саней», попри свій похилий вік, навколішки приступив до традиційної церемонії. Першу чашку він подав іноземцеві, який у свою чергу передав її заступникові президента, що викликало схвальні посмішки присутніх. Міллер узяв лише другу чашку й заходився вихваляти штаб-квартиру концерну: які тут зручні приміщення, як зовсім не чути кроків, і як тихо працюють ліфти. Всі гаряче підтримали його, наголосивши, що нова будівля концерну – то виключно заслуга президента. Присутні й далі вихваляли президента, завдяки працьовитості й талантам якого невеличке підприємство перетворилось у великий концерн.

Після другої чашки пахучого напою Міллер захоплювався чудовими пам'ятками в Кіото й сучасним портом у Нагасакі. Тепер президент і його співпрацівники переконались, що мають справу з добре вихованою людиною. Вони ще більше пересвідчились у цьому, коли після третьої чашки чаю гість сказав, що новий прем'єр-міністр Японії буде підтриманий більшістю парламенту і зможе вирішити складні економічні проблеми країни.

Антон Міллер дивувався жвавості президента «Саней». Цей немолодий уже чоловік увесь час стояв навколішках і тільки так подавав своїм гостям чашки з чаєм. Сам він не випив ані краплі. Тому нічого дивного, що коли настав час для розмови про найрізноманітніші справи, один з присутніх чемно почав дякувати господареві за гостинність, мовляв, робочий день ще не закінчився і він мусить повернутися до своїх обов'язків. Всі гості разом із Міллером приєдналися до нього. Господар церемонії висловив щирий жаль, що шановні гості мусять покинути його.

Так закінчилась церемонія пиття чаю. Усі встали і знову зайшли в зал, де щойно вели переговори. На столі в сап'янових папках лежало по кілька примірників готового до підпису контракту.

Президент концерну роздав присутнім копії, а сам поволі зачитував окремі параграфи з оригіналу, надрукованого на офсетному папері. Закінчивши, він запитав швейцарця:

– Ви погоджуєтеся з таким змістом?

– Так, – Міллерові, власне, було байдуже, що підписувати.

– А ви? – звернувся президент до своїх працівників.

– Ми не заперечуємо.

– Пане Міллер, прошу підписати кожен примірник, – один з директорів узяв папку з документами й урочисто поклав її перед швейцарцем. Подав також авторучку з позолоченим чи золотим пером. Серед цілковитої тиші Міллер підписав контракт. Все виглядало точнісінько так само, як дипломатичний візит на екрані телевізора.

Далі документи потрапили до президента. Він підписав їх і, встаючи з місця, показав рукою, аби його заступник чи директор з фінансових справ теж поставив свій підпис. Японці підписувалися двічі: раз по-англійському, раз по-японському. І нарешті сап'янову папку з одним примірником контракту поклали перед Міллером.

Японці мовчки підвелися. Антон Міллер підвівся також. Тоді президент і директори «Саней метал термал інджінірінг», ніби по команді, проказали в один голос:

– Дякуємо, пане Міллер.

Розділ XI
ПІРАНЬЇ ЗАВЖДИ ГОЛОДНІ

Повернувшись з Японії, Антон Міллер мав майже два тижні відпочинку; він провів їх у Швейцарії, де займався справами своєї фірми «Цюріхер імпорт-експорт гезельшафт». Виплатив заборговану зарплату своїм працівникам, яких було зовсім небагато: бухгалтер, котрий виконував водночас обов'язки заступника директора, та друкарка, яка вела кореспонденцію. Заплатив податок й орендну плату за приміщення. Чекова книжка «Креді суїс» безперестанку була в русі, зате фінансовий стан фірми став такий, що її можна було ліквідувати в будь-яку хвилину…

Увесь час Міллер підтримував зв'язок зі Стамбулом. Він уже знав, що куплено корабель «Куретаке-Мару». Хоробрий капітан Боргуліс набрав команду. Кого тільки там не було! Екіпаж зійшов на корабель у Гамбурзі. Зараз суховантаж плив до Південної Америки, бо спритному ліванцеві Фредерікові Габону пощастило роздобути якийсь вантаж до Буенос-Айреса. Адже так плисти краще, аніж з баластом. З Аргентіни корабель візьме курс просто на гирло Амазонки, де Арнонд Фок уже займався здобуттям експортної ліцензії та організацією вивозу руди. Половину вантажу можна буде взяти з малого п^рту просто в гирлі, а решту – з барж, які стоятимуть на рейді у тому ж порту, застосувавши плавучий кран та вантажне обладнання самого корабля.

За всіма тими операціями здалеку стежив Ганс Ціммерман, який зі своєї вілли на Принцевих островах координував дії спільників.

Коли корабель «Куретаке-Мару», який зараз плив уже під ліберійським прапором, прибув у Макапу і його почали завантажувати, Ганс Ціммерман визнав за потрібне щоб Антон Міллер теж прибув туди. Фок і Габон були вже на місці. Отже, треба було слідкувати не так за вантажем, як за двома «шляхетними» спільниками і за капітаном Боргулісом.

Хоч-не-хоч, а довелося Міллєрові летіти в Бразілію. Після холодної дощової Японії та сніжної зими в Швейцарії вологий спекотний клімат мало не звалив його з ніг. Проте, на щастя, в каютах «Куретаке-Мару» були кондиціонери. Вони, щоправда, пронизливо завивали, аж довелось накрити кондиціонер подушкою, зате в каюті, де поселився Міллер, утримувалась більш-менш нормальна температура.

Капітан Боргуліс справив на швейцарця досить непогане враження. Екіпаж він тримав у кулаці. Капітан особисто слідкував за навантаженням і цілий день не сходив з палуби. Увечері він любив хильнути дві-три пляшки міцного грецького вина або пляшку чистісінького віскі, але то була його особиста справа.

Фок і Габон також не шкодували зусиль. Аби справа не стояла на місці, скрізь доводилося платити. Десь у сусідньому порту Габон знайшов ще один плавучий кран і пригнав його до «Куретаке-Мару». Кран, хоч й не дуже великий, давав можливість виграти кілька, а то й кільканадцять днів. Фок усе-таки підшукав людей, бо працювати в такій задушливій спеці було важко, і мало любителів було на подібну роботу.

Власники копальні також хотіли закінчити навантаження якнайшвидше. Баржі з рудою надходили без запізнень, отже, все йшло на диво гладко. Поблизу копальні – вище по Амазонці – американці мали гірничо-збагачувальний комбінат. Та вони або справді нічого не помічали, або, задобрені бразільцями, вдавали, що нічого не помічають.

Ліванець Фредерік Габон – о диво! – перестав скаржитись і нарікати, що мало заробить на цьому контракті. Він застрахував корабель і вантаж у компанії «Ллойдс оф Лондон». Термін страхування корабля на суму сімнадцять мільйонів був продовжений, а сам вантаж, згідно з контрактом фірми «Фоссілз трейдінг», був оцінений на п'ятдесят один мільйон доларів. Разом виходила досить пристойна сума: шістдесят вісім мільйонів. Страхову суму спільники поділили між собою. Ніхто не протестував і не пробував применшити свою частку.

Капітан Боргуліс – битий жак. Він знав, який вантаж перевозить, і розумів, що це може перешкоджати комусь. На кораблі цілий день вешталася маса робітників, які раз по раз мінялися, бо більшість, заробивши за кілька днів певну суму грошей, котрих вистачало на якийсь час на життя в малому містечку або на багато місяців у джунглях, кидали роботу, і треба було шукати знову робочі руки. За роботу їм належало платити добре, бо інакше ніхто не хотів працювати.

Частину екіпажу капітан озброїв і поставив на варті у житловій частині корабля, в машинному відділенні й узагалі скрізь, де присутність чужих людей була небажаною. Антон Міллер, який, по суті, не мав що робити, добровільно взяв на себе керівництво над охороною. Дуже стали йому в пригоді роки, проведені на війні серед найманців. Досі вартові стояли так, що кмітлива людина могла проминути їх. А він навів порядок – вартових не видно, а кожен, хто спробував би потрапити в заборонене місце, одразу натрапляв на озброєну людину з «Куретаке-Мару». Щоденно затримували кількох осіб і приводили їх до Міллера, який обшукував затриманих і допитував.

Однак не було нічого серйозного. Найчастіше якийсь робітник потрапляв в іншу частину корабля, аби роздобути щось поїсти чи випити. А може, хотів просто роздивитися. І з містечка часто приходили на корабель усілякі роззяви, бо такого велетня, як «Куретаке-Мару», тут ще не бачили.

Міллер, уникаючи інцидентів, ставився до затриманих поблажливо. Їх відводили назад до робочих місць і попереджали, що наступна спроба вештатись по кораблі закінчиться набагато гірше. Врешті-решт, не треба було дивуватися тим людям, переважна більшість яких жила в навколишніх селах, коли вони хотіли побачити щось незнане або ж намагалися забрати якусь дрібничку, котра сподобалася їм.

Так бувало з вантажниками – докерами їх не назвеш, бо на корабель наймалися звичайні некваліфіковані робітники, – зате до роззяв Міллер ставився набагато суворіше. Страхав їх місцевою поліцією, яка завдяки старанням Фока й дирекції копальні прихильно ставилась до іноземців і готова була виконати їхні прохання. Арешт, річ ясна, викликав цілком зрозумілий страх.

Ця погроза здебільшого діяла на затриманих. Арешт-бо замінювався одноденною працею при навантаженні. Якщо винуватець чинив опір, Міллер, не вагаючись, застосовував кулак, долоню чи навіть ногу. Впертого порушника викидали з корабля, а вартові на березі додавали стусанів ще від себе.

Проте одного разу цей удаваний спокій і порядок раптом порушився. Вартові привели до Міллера молодика, спійманого біля запасів пального. Вдягнений він був як інші: ношені штани, такі самі черевики з гумовими підборами і геть брудна сорочка. Він не мав при собі ніякого документа, але тут це було цілком нормальною річчю. Хто це носить у такому містечку при собі посвідчення? Індіанці з навколишніх сіл узагалі не знали, що це таке. Затриманий був білим і не вмів або вдавав, що не вміє розмовляти по-англійському. Та й, на диво, португальську знав також погано.

Коли вартові затримали молодого чоловіка і вели його до каюти Міллера, то він, намагаючись утекти, викинув у коридорі якийсь пакунок. Це помітили й виявили в пакунку два бруски динаміту й досить примітивний годинниковий механізм.

То була вже поважна справа, і Міллер, аби не вирішувати її самому, викликав до себе капітана Боргуліса та чоловіка, який наймав людей для роботи на кораблі. Ані капітан, ані бразілець не знали цього молодого чоловіка, а той затято мовчав.

– Де ви спіймали його? – запитав Боргуліс вартових.

– Біля резервуара з пальним, – відповів один. – Я добре бачив, як він тримав пакунок, а потім, утікаючи, викинув його.

– Якби та іграшка вибухнула біля резервуара з нафтою, то на кораблі спалахнула б пожежа, – пояснив капітан. – І було б нелегко погасити її. Вибухнули б, звичайно, не всі резервуари, бо вони ізольовані один від одного, але пожежа навіть на одному з них вивела б корабель з ладу принаймні на два тижні. Хоча вантаж наш не боїться вогню, зате на кораблі достатньо інших горючих матеріалів.

Затриманий і далі мовчав, тоді Антон Міллер наказав зв'язати його й замкнути в каюті із заґратованим ілюмінатором. Про всяк випадок біля дверей тимчасової в'язниці Міллер поставив двох вартових.

У каюті Міллера сиділи Фок і Габон.

– Що робитимемо з тим пролазою? – запитав швейцарець.

– Гадаю, на кораблі знайдеться дріт і шмат важкого заліза, – обізвався ліванець. – Прив'яжемо тягар до шиї й кинемо його у воду.

– Тоді ввесь екіпаж знатиме про це, – заперечив Міллер. – Кожен зможе потім шантажувати нас за вбивство. Ні, такий спосіб не годиться. Боргуліс, мабуть, теж не погодиться на це. А його слово на кораблі вирішальне. Зрештою, чи можете ви сказати напевно, що саме Боргуліс не скористається нагодою, аби витягнути з нас іще певну суму.

– Ви маєте рацію, – визнав Габон. – Хочете віддати негідника в руки місцевої поліції?

– Ті, хто заплатив йому, викуплять його в коменданта за кілька десятків доларів. Тут я не маю сумніву. Ми мусимо владнати цю справу так, щоб уникнути її розголосу і водночас лишитися в тіні. Втім, треба зробити так, щоб іншим відбило охоту до легкого заробітку.

– Я б порозумівся з представником копальні, – запропонував Фок. – Замах на корабель – це передовсім замах на їхню руду та їхні гроші. Якщо ми не завантажимо руду, корабель не зможе виплисти, а ми не заплатимо за товар. Вони втрачають найбільше, тож нехай вони й вирішують.

– Я не заперечую, проте палія спіймано на кораблі, – мовив Міллер. – Нехай і капітан Боргуліс скаже свою думку.

Боргуліс довго не роздумував:

– Головне для мене – спокій і порядок на кораблі. Мені байдуже, що ви зробите з тим негідником. Аби лиш його не було на «Куретаке-Мару».

Викликаний на корабель представник адміністрації копальні перелякався і аж сичав од люті. Він підозрював, що палія підіслали власники сусідньої копальні, які позаздрили, що така вигідна справа вислизнула з їхніх рук. Пішов навіть у каюту, де сидів спійманий, і спробував щось випитати в нього. Проте молодий чоловік і далі лише зухвало посміхався.

– Я б його так припік гарячим залізом, що одразу б заговорив, – обізвався китаєць з Гонконга. – І по-португальському, і по-англійському.

– Чому він мовчить? – дивувався Габон.

– Мабуть, покровителі обіцяли йому безкарність, якщо він не пустить пари з вуст.

– Панове, – звернувся Міллер до бразільців, – це ваша справа. Спроба злочину трапилась на території Бразілії. Перш за все він хотів затримати відплиття корабля. Заберіть цього чоловіка звідси. Можете передати його у відповідні органи – ми не заперечуємо.

– Звичайно, – посміхнувся бразілець, – ми віддамо його куди слід. Зараз я викличу людей, які заберуть його.

Через півгодини в'язня вивели з каюти і по трапу повели вниз, де чекав джип з чотирма бразільцями. Вони посадили молодого чоловіка поміж себе й одразу рушили в напрямку джунглів. Капітан Боргуліс особисто подбав, аби ввесь екіпаж знав: палій зійшов з корабля живий і здоровий. Він-бо знав своїх людей найкраще.

Тим, хто затримав палія, Міллер заплатив по сто доларів, а капітан заплющив очі на велику пиятику, влаштовану з цієї нагоди. Зате протягом наступних днів вартові аж зі шкіри пнулися, щоб заробити подібну премію. Подальше навантаження «Куретаке-Мару» відбувалося чітко і без пригод.

Десь через годину після того, як бразільці забрали палія, до корабля під'їхав старенький автомобіль-всюдихід місцевої поліції. В ньому сидів комендант з двома поліцейськими.

– Я чув, ніби ви спіймали на кораблі небезпечного злочинця, – сказав начальник поліції. – Ми приїхали забрати його.

– Злочинця? – здивувався капітан.

– Так нам повідомили.

– Це якісь плітки. Хто вам таке сказав?

– Один робітник, який працює у вас.

– Певно, йдеться про того волоцюгу, що пробував украсти в боцмана пляшку горілки, – наче здогадався Антон Міллер. – Його спіймали на гарячому. Боцман мало не луснув зі злості, бо то була пляшка натурального віскі «Блек енд уайт».

– Де той чоловік?

– Я наказав своїм людям викинути його з корабля, бо не маю часу займатися кожним злодієм, – констатував капітан.

– Його справді вже тут немає?

– Всі члени екіпажу і навіть робітники бачили, як його зводили з корабля. Можете запитати в них.

– Якщо я знайду цього чоловіка на кораблі, ви матимете великі неприємності, – попередив комендант. – Краще видайте його добровільно.

– Пане комендант, – засміявся Боргуліс, – поліція завжди бажаний гість на нашому кораблі. І пляшечка віскі в мене завжди знайдеться.

– Зробимо обшук, – не поступався начальник поліції.

– Прошу, панове. Ввесь корабель у вашому розпорядженні.

Один з поліцейських, який досі розмовляв з робітниками, підійшов до свого начальника і щось тихо сказав йому на вухо по-португальському. Так швидко, що Міллер, який добре знав португальську мову, нічого не зрозумів. Після розмови з підлеглим начальник поліції відмовився від обшуку корабля, зате не відмовився від почастунку в капітанській каюті.

Запаси віскі Боргуліса були, мабуть, досить значні, бо представники влади пробули в нього кілька годин і потім не без труднощів зійшли по трапу на землю.

На додачу кілька зелених папірців знову перейшли з рук у руки, і на цьому інцидент був вичерпаний.

Радів тільки Фок. Він пояснював спільникам, що коли б не його задум видати палія власникові копальні, вони б мали великі неприємності. А головне – поліція тихенько випустила б його на волю.

– Наш пташок дуже розчарувався, коли ми випроваджували його з корабля. Він сподівався вийти звідси разом із комендантом поліції, який наперед узяв за це кругленьку суму.

– Можу побитися об заклад, – засміявся капітан, – що він так і не повернув її.

– Один він виграв, бо й від нас отримав дещо.

– А на додачу – моє віскі. Пили його, мов воду. Я навіть боюся, чи мені самому вистачить до кінця подорожі.

Проте віскі та інших трунків було на кораблі достатньо, і, закінчивши вантажити руду, капітан організував прощальну вечерю. Окрім трьох спільників, на ній були присутні також власники копальні. Всі були в чудовому гуморі, бо зиску – і то великого! – залишилось чекати зовсім недовго.

– Що сталося з отим палієм? – запитав Антон Міллер в одного з бразільських гостей.