Текст книги "Операція «Вольфрам»"

Автор книги: Ежи Эдигей

сообщить о нарушении

Текущая страница: 1 (всего у книги 11 страниц)

Єжи Едігей
ОПЕРАЦІЯ «ВОЛЬФРАМ»
Роман

_{З польської переклав Орест ЧЕРНІЙ}

_{Перекладено за виданням: Jerzy Edigey, Operacja «Wolfram», Wydawnictwo «Slansk», Katowice, 1984.}

Розділ І
АНТОН МІЛЛЕР ПРИБУВАЄ В КЕЙПТАУН

Таксі насилу продиралося в потоці автомобілів по Едерлі-стріт. О тій порі дня головна вулиця Кейптауна була вкрай переповнена як автомобілями, так і пішоходами. Нарешті водієві таксі з написом «Тільки для білих» пощастило виїхати на крайню праву смугу, й невдовзі воно зупинилося перед готелем «Інтерконтиненталь». До авто одразу ж підбіг портьє в лівреї і, низько вклонившись, відчинив дверцята.

З автомобіля висів чоловік років п'ятдесяти: високий, ставний, хоч, може, й не завадило б йому позбутися кількох зайвих кілограмів ваги. Зрештою, в такому віці не легко уникнути повноти. Світлий блондин із блакитними очима та рисами обличчя, які, напевне, задовольнили б найзапеклішого расиста, належав до чоловіків, за якими жінки якщо не шаліють, то в кожному разі увагою їх не обділяють. Цього обличчя не псувала навіть сивина та довгий рубець, що перетинав ліву щоку. Чоловік був одягнений у бездоганно пошитий костюм, темно-синю сорочку з м'якою білою краваткою та елегантні туфлі з м'якої плетеної шкіри. В руці він тримав – як і належить бізнесменові – чорний дипломат з позолоченими замками.

Водій видобув з багажника велику шкіряну валізу, застебнуту на два ремінці. Валіза була і не нова, і не стара, саме таку повинен мати діловий джентльмен, що часто подорожує. Приїжджий розрахувався і ще докинув водієві на чай – той аж зігнувся, дякуючи. Не щодня водій таксі отримував п'ять рендів чайових тільки за те, що привіз когось з аеропорту в центр.

– Мене звуть Антон Міллер, – коротко кинув прибулий керівникові готельної адміністрації. – Я замовляв номер у вашому готелі.

– Зараз перевірю, – працівник готелю узяв книгу замовлень. – Так, ось ваше прізвище, – натреноване адміністраторове око запримітило маленьку наклейку на валізі, що стояла на килимі. То був міжнародний код, який інформував: власник такої валізи не шкодує чайових. Тому адміністратор одразу виявляв до гостя більшу шанобу, ніж до африканців, які довго крутять у руках кожен ренд, перше ніж витратити його, а про чайові для готельної служби взагалі забувають. Вони так квапляться виїхати, що вже не мають часу запхати руку до кишені. Адміністратор, річ ясна, не міг знати, що цей пристойний гість приліпив наклейку власноручно.

– Ось мій паспорт, – мовив Антон Міллер, поклавши на стойку документ з білим хрестом на червоному тлі. Паспорт також був не новий і мав цілу колекцію найрізноманітніших віз, серед них, звичайно, й південноафриканську. Тільки ця, зрештою, була справжньою. Сам документ був бездоганний – іще кращий, аніж справжній. Коштував дорого, але Антон Міллер на такі речі ніколи грошей не шкодував.

– Ми тримаємо для вас гарний великий номер на дев'ятому поверсі, – пояснив адміністратор. – Вікна, щоправда, виходять у двір, зате вдалині видно море. Крім того, з цього боку тихіше, аніж од вулиці, і спека не так дошкуляє. Адже зараз, у листопаді, починається найжаркіша пора року.

– Я не боюся спеки, бо багато років прожив у Нігерії, Заїрі та інших африканських країнах, – Міллер дотримувався засади: без потреби не брехати. Втім, це аж ніяк не означало, що він каже щиру правду. – Звичайно, якщо ви вважаєте, що це пристойний номер, то я беру його.

– Не пошкодуєте. Всі гості завжди задоволені перебуванням у нас. Коли потім знову приїжджають у Кейптаун, завжди поселяються в «Інтерконтиненталі».

– Хіба може бути інакше, – засміявся прибулий. – Кожен кулик своє болото хвалить.

– Ви надовго до нас?

– Ще не знаю. Сподіваюсь, надовго, і буду, мабуть, тут частим гостем. Я комерсант, очолюю фірму «Цюріхер імпорт-експорт гезельшафт». Можливо, мені пощастить укласти кілька угод, вигідних для обох сторін.

– Бажаю успіху. Ось вам ключ від номера дев'ятсот двадцять сім. Портьє занесе валізу і проведе вас.

– Іще одне, – зауважив Міллер. – Я б хотів відкрити рахунок у якомусь банку, десь тут поблизу. Не хочу носити готівки з собою, якої, до речі, вже небагато лишилося – вистачить на подорож і дрібні видатки. Хотів би також реалізувати чеки швейцарського банку «Креді сюїс».

– Нема нічого простішого. Через три будинки – філіал «Меркабанку», одного з найбільших і найзначніших південноафриканських банків.

– Щиро дякую за таку вичерпну інформацію.

В руці Міллера, ніби у фокусника, з'явилася двадцятип'ятирендова банкнота, яка умить зникла в кишені адміністратора. Його повага до нового гостя стала ще більшою. Дрібні подарунки зміцнюють дружбу, а відколи фінікійці винайшли гроші, то саме вони найкраще годяться для цього.

Йдучи слідом за портьє, який ніс валізу, Антон Міллер сів у ліфт. На дев'ятому поверсі вони зустріли покоївку: дівчину років двадцяти п'яти. Красунею її не назвеш, але була струнка і досить приємна на вигляд. Рудувате волосся та порівняно світла шкіра красномовно свідчили про її голландських предків. Водночас великі чорні очі виказували, що серед тих предків могла й бути індуска. До запровадження апартеїду такі шлюби траплялися досить часто, особливо в провінції Натал.

Покоївка, вдягнена у звичайний готельний «мундир», – біла блузка, маленький мереживний фартушок на чорній спідничці й така сама пов'язка на рудуватому волоссі, – з цікавістю роздивлялася нового гостя. Вклонившись, вона запитала з приємною посмішкою:

– Який номер?

– Дев'ятсот двадцять сьомий, – відповів портьє.

– Я його щойно приготувала.

– Дякую, – і собі обізвався Антон Міллер.

Портьє відчинив двері, поклав валізу на підставку й, отримавши два ренди, нечутно вийшов з кімнати. Адміністратор казав правду – номер був досить великий і зручний. Звичайні для цього розряду готелів меблі: широке ліжко, накрите білою накрохмаленою постіллю, біля протилежної стіни – зручний диван, два крісла і два стільці, столик, високий торшер, на підлозі – м'який сірий килим, з невеличкого коридора вхід у ванну кімнату. В тому ж коридорі у стіні була вмонтована велика шафа, в якій лежали щітки й крем для взуття, а також – про всяк випадок – подушечка з голками та нитками. Ще стояв у кімнаті кольоровий телевізор фірми «Філіпс» і холодильник з цілою колекцією алкогольних та прохолодних напоїв.

Антон Міллер підійшов до вікна й широко розчинив його. З висоти дев'ятого поверху він побачив досить велике подвір'я, в'їзд у підземний гараж, навантажувач перед рестораном і газон з клумбою. Сусідній будинок був трохи нижчий, тому вдалині видніли пагорби з віллами й садами, а з лівого боку, поряд з маленьким клаптиком темно-блакитного моря, стримів ліс баштових кранів.

Роздивляючись краєвид, новоприбулий, проте, ніяк не міг позбутися неспокою і чорних думок. Усе його життя, відколи сімнадцятирічним хлопцем утік з батьківського дому, щоб уже ніколи туди не повернутися, – то була безперервна гонитва за кар'єрою та грішми. Поразок у тій гонитві було більше, ніж перемог, а літа тим часом минали. Зараз, уперше потрапивши в Кейптаун, Антон Міллер зрозумів, що тут, можливо, фортуна надасть йому останній шанс.

Але який саме? Він не міг відповісти на це запитання, бо не мав ніякого конкретного наміру. Гроші з марсельського нападу розійшлися. Відома фірма «Імпорт-експорт» існувала скоріше на папері – аби тільки надто цікаві швейцарці не виявляли надмірного інтересу до свого співвітчизника і комусь не закортіло перевірити його родовід, де на них чекала не одна несподіванка. Проте нічого подібного, на щастя, не спадало на думку працівникам швейцарської поліції.

Скільки перспективних справ пішло нанівець. Навіть така, здавалося, безпрограшна, як нафтові родовища в Республіці Біафра[1]1
  Республіка Біафра (південно-східний регіон Нігерії) проіснувала кілька років (1967–1970).


[Закрыть]. Замість мільйонів доларів, Антон ледь урятував власну шкуру, добре подірявлену кулею негритянського солдата з армії генерала Тонована. Не виправдав надій також Заїр і, врешті, бундючний прем'єр-міністр Сміт з Південної Родезії, яка зараз називається Зімбабве і якою керують чорношкірі.

Залишилась тільки Південно-Африканська Республіка, оточена з усіх боків чорношкірими ворогами і всередині якої чигала чорна небезпека. Ця країна мала золото, діаманти, уран та інші величезні багатства, а також людей, ладних боротися за ці багатства, хай навіть із цілим світом. Тому нічого дивного, що колишній учасник боїв французького Іноземного легіону в Алжірі та В'єтнамі, а потім найманець Чомбе і Касавубу, свої останні надії покладав на країну, чия найбільш висунута на південь частина суші називається мисом Доброї Надії.

Міллер більше не розраховував на нові солдатські пригоди і на такий шлях до здобуття кар'єри: був для цього застарий і вже занадто мудрий. Він переконався, що негри стріляють дедалі влучніше, а життя в людини одне. Нехай у ці ігри бавляться молодші й дурніші, адже таких ніколи не бракувало. Він-бо, цюріхський бізнесмен, хотів би розкрутити тут якусь солідну справу. То не мусить бути на сто відсотків чесна справа. Чим менша відстань від параграфів карного кодексу, тим більше платять. Головне полягає в тому, аби не заплутатися в джунглях тих параграфів, або вміти вчасно зникнути, що Міллерові завжди вдавалося.

Розуміючи, що невдовзі доведеться ліквідувати в Цюріху всі справи й навіть рахунок у банку і щезнути зі спокійної та зручної Швейцарії, Антон вирішив пошукати кращої долі десь в іншому місці. Він міг, звичайно, ще зволікати рік-півтора, сподіваючись, що якимось дивом цюріхська фірма почне давати прибутки, які б гарантували більш-менш забезпечене життя. Проте Міллер не вірив у диво, бо вже зазнали краху такі нібито гарантовані починання, як контрабанда сигарет в Італію та алкогольних напоїв у Швецію. А спроби перевезти опіум з Туреччини до Парижа і Франкфурта закінчились такою поразкою, що треба було тішитися бодай тим, що врятував життя. Порівняно з цим втрата кількох десятків тисяч франків, і то добрих швейцарських франків, – не варта уваги дрібничка.

Отже, Південно-Африканська Республіка лишалась останнім шансом. Були, правда, ще деякі можливості: преса щоденно повідомляла про напади на банки і пограбування великих сум марок, франків або доларів. Однак після марсельської історії Міллер відмовився від цього способу здобуття маєтку, хоча відважних і ладних узятися за таку роботу людей можна знайти в кожному великому місті. Зате важко знайти таких, хто б мав кмітливу голову і знав, що стріляти слід тільки в крайньому випадку, а здобуті гроші – тримати якнайдовше, не витрачаючи ані цента, бо інакше потрапиш у руки поліції. Вироки, які отримали в Марселі його спільники (один – вища міра покарання і двоє – по двадцять років в'язниці), охолодили запал Міллера до таких фінансових операцій. Адже розпланована вона була за секундоміром з геніальною точністю. І все було б гаразд, тобто обійшлося б без в'язниці, якби шмаркач, що стояв на чатах, не почав стріляти в поліцейський патруль, який нагодився зовсім випадково. На жаль, він не промахнувся: одного поліцейського вбив, другого тяжко поранив. Сам, поранений у ноги, залишився на бруківці. Тим двом, що грабували банк, удалося втекти разом із мільйоном і шістьома тисячами франків. Антон Міллер сидів за кермом украденого «мерседеса» і творив чудеса, поки не відірвався від погоні. Але що з того! Через два тижні двох молодих дурнів було спіймано в Бордо: мабуть, вони почувалися добре лише в портових містах. А спіймали їх тільки тому, що розкидалися грішми. Закінчилося все це тим, що після одужання «снайпер» був страчений, а його товариші мусили особисто познайомитися з невеселим розпорядком у французьких в'язницях.

Міллер не чекав на подальший розвиток подій. Маючи півмільйона франків, опинився у Швейцарії, де став, власне, Антоном Міллером – жителем Цюріха, про який віденці кажуть, що це місто набагато сумніше й нудніше, аніж перший-ліпший віденський цвинтар. Про всяк випадок Міллер змінив своє обличчя. Його батько працював гримером в одному з мюнхенських театрів, і впродовж трьох років Антон, перше ніж випурхнути з дому в широкий світ, часто допомагав батькові. Пізніше те вміння не раз ставало йому в пригоді. Залучені до нападу на банк люди нічогісінько не знали про свого боса, але, як то кажуть, береженого Бог береже: відтоді Антон не з'являвся більше у Франції.

Пограбованих грошей було замало, щоб спокійно жити як багатий рантьє. Зрештою, така мізерна сума аж ніяк не могла вдовольнити амбіцій нового швейцарського підданого. Він перебрав від приятеля торговельну фірму, проте невдовзі переконався, що займатися бізнесом набагато важче, аніж воювати в джунглях В'єтнаму чи Нігерії або в алжірській пустелі. Поволі Міллер набував досвіду, але гроші танули з катастрофічною швидкістю.

Зостався останній шанс – зіграти ва-банк у Південноафриканській Республіці. Тому не дивно, що Антон Міллер, стоячи біля вікна в готелі, ніби й не бачив розлогої панорами великого міста. Внутрішнім зором він з тривогою намагався зазирнути в своє майбутнє.

Розділ II
ЯКА ВАЛІЗА – ТАКИЙ ГОСПОДАР

Невеселі роздуми Антона Міллера перебив легенький стукіт у двері. На порозі стояла та сама покоївка, що так уважно роздивлялася в коридорі нового гостя.

– Я прийшла розпакувати ваші речі.

– Будь ласка, – Міллер не здивувався, хоча, багато подорожуючи, уперше зіткнувся з такою готельною послугою. Однак нічого дивного в цьому не було. У великих міжнародних готелях всі служби працюють ще й на таємну поліцію. Відмовлятися марно – це лише посилить цікавість деяких джентльменів. Крім того, готельна служба завжди може переглянути речі, коли гість відсутній. Треба визнати, що поліція Південно-Африканської Республіки надзвичайно оперативна, коли отак одразу цікавиться іноземцем.

– Дайте мені, будь ласка, ключі од валізи.

– Я ніколи не замикаю її, бо не вожу з собою ніяких скарбів.

Дівчина відкрила шкіряну валізу й так нахилилась над нею, що Міллер мав змогу добре роздивитися гарні стрункі ноги. Покоївка знала їм ціну і вміла при нагоді показати.

– Ви вперше в Кейптауні?

– Я взагалі вперше у вашій країні.

– Гарнішої країни немає, – впевнено мовила дівчина, – але трохи забагато чорношкірих. Маємо з ними клопіт.

Міллер навмисно промовчав.

– Ви надовго до нас?

– Ще не знаю. Може, на кілька днів, а може, й надовше.

– Ви турист?

– Ні, я бізнесмен.

– Зараз сюди приїжджає багато бізнесменів. Кейптаун став великим торгово-промисловим центром, – дівчина спритно виймала речі з валізи и розкладала їх на полицях стінної шафи в малому коридорчику. – Мене звуть Марі Стрійдом, але друзі кличуть просто Марієттою.

– Чи можу і я вас так називати?

– Звичайно! Буду дуже рада.

Всі речі вже лежали на полицях, два костюми висіли на плічках, проте дівчина не квапилась виходити.

– Раджу вам одягнути легкий світлий костюм, бо сьогодні надворі гаряче. І постарайтесь не бути довго на сонці, а також не пити спиртного. До нашого клімату слід звикати поволі. Адже із зими ви стрибнули просто в спекотну пізню весну. Ви з самого Цюріха?

«Вона сказала: з Цюріха, – думка блискавкою пронизала свідомість Міллера. – Отже, мною зацікавились, покоївка отримала конкретне завдання від свого начальства. Треба далі грати свою роль, тільки обережно».

– Я добирався два дні, – відповів він, і то була правда, – бо затримався в Єгипті. Цюріх не має прямого сполучення з Кейптауном. Дуже вам дякую за поради, Марієтто. Спробую скористатися ними. Зараз погуляю трохи по місту, а завтра почну нав'язувати ділові контакти. Я власник торговельної фірми в Цюріху. Ось моя адреса, коли б ви раптом завітали в наше місто. – Міллер дав дівчині свою візитну картку.

– Дякую, але поки що я не збираюся в Європу.

– Хто знає…

Дівчина заховала візитку в кишеню фартушка. Міллер мовчав, і Мері Стрійдом нічого не лишалось, як попрощатися. Вона ще витерла ганчіркою якісь невидимі порошинки на столі і, вже стоячи на порозі, додала:

– Якби вам щось знадобилось, прошу зателефонувати, я працюю до десятої, але можу затриматися й довше.

То була красномовна пропозиція, на яку Антон відповів коротко:

– Дякую, Марієтто.

– Прошу телефонувати, – повторила покоївка. – На котру годину замовити вам сніданок у номер?

– Дякую. Я завжди встаю о сьомій, але снідати буду внизу.

– Як бажаєте.

Дівчина вийшла, а Міллер поринув у роздуми. Марієтта відверто прагнула потрапити до нього в ліжко. Він, звичайно, не заперечував проти коротенького роману з милою стрункою покоївкою, але все це виглядало досить незвично. Невже дівчина підробляла готельною проституцією? Ні, такого не могло бути, бо в готелях, позначених чотирма зірочками, забороняють будь-яку фамільярність з клієнтами. Дівчина явно діяла за інструкцією, адже відомо, що найважливіші відомості жінка здобуває часом у ліжку коханця. Тільки чому служба безпеки так зацікавилася скромною особою Антона Міллера? Що вони знають про нього і чого шукають? Всі його документи в зразковому порядку. Протягом останніх років він не займався нічим підозрілим, якщо не рахувати кількох незначних спроб – з контрабандою сигарет чи невдалою операцією з турецьким опіумом. А може, все-таки марсельська справа? Ні, це неможливо! Бо коли б Інтерпол натрапив на його слід, його давно заарештували б іще у Швейцарії. А що ж тоді? Поза всяким сумнівом, це не кохання з першого погляду – Антон Міллер вже давно не вірив у подібні дурниці. Він умів спокушати жінок, умів подобатися їм. Не раз вони ставали йому в пригоді, але тут усе розвивалося надто вже швидко і надто нахабно.

Проте він скористався добрими порадами дівчини: помившись під душем, замість сірого, досить теплого костюма вдягнув легкий тропічний костюм і вийшов надвір. Аби хоч трохи познайомитися з Кейптауном, пройшовся його вулицями, потім узяв таксі й попросив водія показати йому місто. Здавалося, за ним ніхто не стежив. Тут Міллер мав неабиякий досвід і з першого погляду розпізнавав агента поліції. Водій таксі, задоволений вигідною поїздкою, намовив пасажира відвідати найгарніший, за його словами, пляж у всій Африці, де Міллер зайшов у кав'ярню і випив міцної кави. Марієтта казала правду – місцевий клімат почав даватися взнаки: голова налилася свинцем, дедалі частіше доводилося витирати піт з чола. Давалася взнаки ще й утома від подорожі, тому Антон вирішив повернутися в готель. До покоївки він так і не зателефонував, бо почував себе не в найкращій формі. Та й не звик він платити за те, що завжди мав задарма. Спати ліг рано, а прокинувшись на світанку, знову відчув силу. Організм швидко призвичаївся до іншого клімату, бо довгі роки перебування в тропіках таки загартували його. Однак він не вставав, але, лежачи на просторому ліжку, розмірковував, в який бік скерувати перші кроки. Вирішив відвідати кілька великих торговельних фірм й почати з ними суто офіційні переговори: побачити, що з цього вийде. А потім можна буде перейти й до більш цікавих тем, як, наприклад, постачання товарів, які ввозити заборонено.

О сьомій годині почувся легенький скрегіт ключа в замку. До кімнати нечутно прошмигнула Марієтта. Цього разу була вдягнена не в готельну уніформу, а в кольорову гарно пошиту сукню.

– Вже не спите?

– Я ж казав, що завжди встаю о сьомій.

– Учора ви так і не потелефонували. А я чекала.

– Просто я нічого не потребував, – розсміявся Антон. – Трохи пройшовся по місту і рано ліг спати. Спав як убитий.

– Добре, що ви відпочили. Зараз я приготую вам ванну, – дівчина зникла за дверима: почувся дзюркіт води. – Усе готово!

Міллер підвівся з ліжка й зайшов у ванну кімнату. Хотів зачинити за собою двері, але дівчина ввійшла слідом й заходилася розстібати ґудзики на його піжамі.

– Та ванна така велика, що ми помістимося удвох, – прошепотіла вона.

Коли вони згодом відпочивали на ліжку, Марієтта, делікатно погладжуючи тіло коханця, мовила:

– Тільки-но я побачила тебе в коридорі, одразу вирішила, що ти будеш моїм. А ти, недобрий, не потелефонував, і ми втратили одну ніч.

– Буде ще не одна ніч, – розсміявся Антон.

– Тільки не думай, що я спокусилася на твої гроші. Я знаю: ти небагатий.

– Щ-о-о? – здивувався Міллер.

– Ти небагатий, – повторила дівчина, – а вдаєш багатого. Можеш удавати перед ким хочеш – лише не переді мною.

– Невже?

– Я розпаковувала твої речі. Маєш гарні костюми, але то все готові вироби, куплені в якійсь швейцарській фірмі. Багаті чоловіки не тільки костюми шиють, а навіть сорочки.

– Не перебільшуй.

– Ну сорочок, можливо, й не шиють, – погодилась Марієтта. – Однак ти маєш їх забагато.

– Хіба це погано? Власне, це свідчить про заможність людини.

– Про заможність – так, але не про справжнє багатство. Мільйонери, які подорожують по цивілізованих країнах, беруть із собою один костюм, одну пару шкарпеток і… чекову книжку. Все необхідне вони купують у місцевих магазинах. А виїжджаючи, увесь цей мотлох залишають у готелі, навіть коли їдуть у сусіднє місто. Виняток роблять лише для костюмів і взуття. А також коли подорожують автомобілем.

– У тебе досить цікава філософія.

– То не філософія, а всього-на-всього досвід. Ти мені подобаєшся, і мені байдуже, хто ти такий. Можеш бути навіть готельним злодієм.

– Я не стою аж так низько.

– Але мусиш визнати, що я тебе одразу розгадала.

– Якоюсь мірою, – погодився Антон Міллер. – Я ще справді не мільйонер, зате солідний швейцарський бізнесмен. Це дуже легко перевірити – досить зателефонувати в мою цюріхську фірму, номер якої знайдеш у кожній телефонній книзі цього міста. Ти ще не загубила моєї візитки? Зрештою, я можу дати тобі іншу.

Дівчина сіла на ліжку.

– За кого ти мене маєш?

– За гарну приємну жіночку.

– Ти помиляєшся. Поліція, щоправда, вимагає від нас інформації про людей, які живуть у нашому готелі, але я ніколи не здобуваю її в ліжку. Лягаю тільки з тими, хто мені подобається. А щодо тебе, не таке вже ти велике цабе, щоб тобою одразу зацікавилися. Як захочуть, то знайдуть інакший спосіб усе перевірити.

Марієтта хотіла підвестися, але Антон мало не силоміць поклав її і знову почав ніжити. Дівчина боронилась, але недовго.

– Яка я дурна, – шепотіла вона. – Вже давно мені треба вийти звідси, але ти мені подобаєшся як ніхто.

– Я починаю тобі вірити.

– Мусиш. Звідки той рубець на правому стегні?

– То ніж одного негра в Заїрі. Його вже немає серед живих.

– А сліди від ран на грудях?

– Пам'ятка з Нігерії.

– Червоний рубець на спині?

– Стара історія. В'єтнам.

– На твоєму тілі можна вивчати географію, – засміялась дівчина. – Навіть на обличчі маєш мітку. Але вона зовсім не псує тебе.

– Це єдиний спогад з однієї матроської пивної в Роттердамі. Нічого серйозного – невеличка бійка на п'яну голову, я не встиг ухилитися від кастета, який трохи подряпав мене.

– І так повинен виглядати солідний швейцарський бізнесмен?

– Я справді бізнесмен. На старість люди поважнішають, усвідомивши, що життя одне і треба взятися, зрештою, за якусь спокійнішу і прибутковішу справу.

– То ти за цим приїхав у Кейптаун?

– Так. Сподіваюся щось знайти собі тут.

– Але хочу застерегти тебе: не вплутайся в торгівлю діамантами!

– Чому? Хіба торгівля діамантами гірша, скажімо, від торгівлі нафтою?

– Лише компанія «Де бірс» має право добувати діаманти й торгувати ними.

– Але ж повинен існувати чорний ринок!

– Негри, які працюють у копальнях, та й білі також, пробують, звичайно, викрасти найбільш цінні діаманти, і декому це вдається. Украсти важко, але ще важче продати й вивезти за кордон, тут поліція і компанія «Де бірс» об'єднують свої зусилля.

– Діаманти легко сховати.

– Із цим вони дають собі раду. Кожен підозрілий, і перш за все кожен іноземець, якого підозрюють у нелегальній торгівлі, може сподіватися візиту людей, які запропонують йому діаманти по сміховинно низькій ціні. Ти, можливо, також дочекаєшся такого візиту. То будуть негри або білі. Або і негри, і білі.

– Діаманти фальшиві?

– Ні, справжнісінькі. І високого гатунку. Але через декілька годин, а то й хвилин приходить поліція. Конфісковані діаманти знову стають власністю компанії «Де бірс», а жадібний аматор легкого заробітку потрапляє у в'язницю. Якщо має досить грошей, то платить штраф і його виставляють з нашої республіки. А бідний мусить відсидіти щонайменше два роки у місцевій в'язниці. У таких людей навіки пропадає бажання займатися подібним бізнесом. Вже не один наш гість поміняв готель «Інтерконтиненталь» на тюремну камеру.

– Непогано придумано, – визнав Міллер.

– Не забувай про це – не дай себе ошукати.

– Не бійся. Діаманти мене не цікавлять, бо я не розуміюся на них. Вони для мене – всього-на-всього напівпрозорі сірі камінчики. А контрабанда діамантів з Південно-Африканської Республіки, незважаючи на всі заходи, триває далі.

– Інколи комусь щастить натрапити на справжнього злодія, а не на провокатора. Крім того, існують дуже добре організовані гангстерські групи. Вони мають своїх людей у копальнях, у компанії «Де бірс» і, поза всяким сумнівом, у поліції також. Хоча гангстери, як і компанія, не люблять конкурентів, але по-іншому вирішують ці справи: автомобільна катастрофа, погано заізольована лампа, куля або ніж. Ніхто ніколи не знаходить убивці та, зрештою, серйозно навіть не шукають.

– Це дуже приємно.

– Тож будь обережний, бо цього разу ти не відбудешся звичайним рубцем.

– Не хвилюйся. Я займаюся лише легальним бізнесом.

– Гаразд, – Марієтта не дуже вірила йому.

– Вже десята година, – мовив Антон.

– О Боже! – злякалась дівчина. – Коли хтось побачить, як я виходжу з твоєї кімнати, мене виженуть з роботи. – Вона зірвалася з ліжка й почала хутко вдягатися. – Коли мені прийти? Чи знову даремно чекатиму дзвінка від тебе? Сьогодні я чергую вночі з десятої години.

– То відразу приходь до мене, – Міллерові все більше подобалася ця дівчина, щира в почуттях і відважна в коханні. Може, і справді прийшла до нього не з обов'язку?

– Під час чергування нічого не вийде. Навіть коли б ти подзвонив, я зможу прийти лише на кілька хвилин.

– Навіть так?

– Завтра я цілий день вільна. Давай зустрінемось після обіду, поїдемо на чудовий дикий пляж, я покажу тобі найгарніші околиці нашого міста.

– А чим поїдемо? Замовити таксі чи, може, взяти автомобіль напрокат?

– Не треба. Маю старий «фольксваген».

– Тоді зустрінемося десь у ресторані, пообідаємо, а потім поїдемо на пляж. Гаразд?

– Залюбки. А ти справді милий.

– Де зустрінемось?

– Недалеко звідси, на Едерлі-стріт є ресторан «Асторія». Це майже навпроти готелю.

– Знаю, я бачив його. Старе приміщення з дубовим склепінням і темними стінами.

– То всього лишень уміле шахрайство декоратора. Невеличкий ресторан відкрито заледве кілька років тому. Колись там був солідний взуттєвий магазин. Щоправда, це досить розкішний і, мабуть, дорогий ресторан. Я ніколи там не була.

– Отже, побуваємо разом. А щодо цін, то, хоч я справді не мільйонер, але можу ще дозволити собі посидіти в ресторані з гарною дівчиною. О котрій годині?

– Давай о другій. Якби я трохи спізнилась, то зачекаєш. Я живу аж на Рондебоші. Це тихий, спокійний район Кейптауна, але досить далеко від центру. Я можу потрапити у вуличну пробку або довго доведеться шукати місце для автомобіля біля «Асторії», бо я не хочу ставити його на готельному паркінгу.

– Не бійся, я зачекаю.

Дівчина обережно прочинила двері, роззирнулася на всі боки і швидко вислизнула в коридор.

Одягаючись, Антон Міллер з приємністю думав, що, хоч йому майже п'ятдесят, його тіло і досі подобається молодим дівчатам. Адже Марієтта молодша за нього щонайменше на двадцять п'ять років. Зате як ураз зауважила вона його прорахунок з тими новими костюмами й сорочками, привезеними аж із Цюріха! Треба бути обачнішим.

Збираючись у Кейптаун, Міллер зібрав трохи інформації про місцеві торговельні фірми. Приготував також понад десять пропозицій про поставку швейцарських промислових товарів. Звісно легальних, які могли стати приводом до конкретніших розмов. Передовсім належало завести знайомства і завоювати довіру.