Текст книги "Операція «Вольфрам»"

Автор книги: Ежи Эдигей

сообщить о нарушении

Текущая страница: 7 (всего у книги 11 страниц)

– Я не цікавився.

– Його забрали ваші люди.

– Хіба це так важливо, що з ним зробили? Головне: він не повернувся сюди.

– Можливо, вони схотіли, аби він показав, як діє динаміт, – засміявся один бразілець. – Може, його відвезли до річки, до риб-хижаків. А піраньї завжди голодні!

Розділ XII
НАШ КЛІЄНТ – НАШ ПАН

Представник великої японської суднової компанії «Тадасі» у Сіднеї зовсім не здивувався, коли отримав розпорядження, щоб один із кораблів цієї компанії, який саме завантажували пшеницею для Шанхая, перемінив курс і завіз пшеницю в Південно-Африканську Республіку. Японський агент, який вже багато років займався експортом зерна з Австралії, не пригадував, щоб принаймні один корабель з пшеницею плив у тому напрямку, але бізнес є бізнес. Хто продає, зовсім не мусить знати намірів того, хто купує. Головне – аби заплатив за товар і фрахт.

Отже, прийнявши в свої трюми останні тонни зерна і випливши з порту в Сіднеї, корабель «Сакура-Мару» замість півночі взяв курс просто на Дурбан. Корабель мав також гарантований зворотний вантаж у Японію: шістдесят тисяч тонн африканського вугілля. Капітан і екіпаж були задоволені – після півторарічного регулярного курсування між Китаєм і Австралією хоч кілька днів побудуть разом зі своїми сім'ями.

Під час рейсу в Дурбан і при розвантаженні не трапилось нічого незвичайного. Але в порту їх спіткала нова несподіванка – замість вугілля їх завантажили баластом і наказали плисти до Намібії, де вони мали взяти залізну руду й доставити в Кейптаун. Лише тоді, знову з баластом, вони повинні були повернутися в Дурбан по вугілля.

Фрахт був вигідний. Клієнт платив навіть за рейси з баластом, тож судновласник компанії «Тадасі» був задоволений, а екіпаж корабля не мав часу замислитись над дивними витівками замовника, який мусив, мабуть, багато доплачувати до такого сумнівного бізнесу. Аби перевозити руду з Намібії в Кейптаун, не обов'язково фрахтувати для цього японський суховантаж із Дурбана. Для такого рейсу не бракувало кораблів, які стояли на рейді в Кейптауні.

Ні капітанові, ні судновласникові навіть на думку не спадало, що цей вигідний фрахт пов'язаний з однією незначною деталлю: «Сакура-Мару» був кораблем-близнюком «Куретаке-Мару», який зараз довантажували вольфрамовою рудою і який готувався до рейсу через Атлантичний океан.

В одному з портів Намібії на корабель «Сакура-Мару» чекало двадцять тисяч тонн залізної руди. Проте колір цієї руди був якийсь дивний: не темно-іржавий, а значно світліший. Здавалось, ніби в ній більше піску, аніж заліза. Ще дивнішим виглядало те, що для перевезення такої жмені піску був зафрахтований корабель з тоннажем сімдесят тисяч і що капітан отримав розпорядження плисти по той самий пісок аж із Дурбана.

Японці, однак, нічому не дивувались, бо, як відомо, наш клієнт – наш пан. Аби платив. Навантаження залізної руди відбувалось дуже вже повільно: то докерів не вистачало, то мотори псувалися. Проте власник вантажу зовсім не переймався дедалі більшими видатками й, навіть оком не змигнувши, платив за простоювання корабля «Сакура-Мару». Японські матроси вигрівалися собі на корабельній палубі.

Нарешті, ледь завантажений, японський суховантаж узяв курс на Кейптаун. Тут знову його протримали на рейді три дні, й лише потім буксири завели в порт. Чому саме три дні? Це також було таємницею, бо в порту місця було доволі.

Коли руду розвантажили, на корабель прибула санітарна комісія і дала розпорядження знищити щурів, що зайняло іще два дні. Капітан протестував, але дарма. На третій день він також не зміг вийти в море, щоб узяти курс на Дурбан, бо не вистачало буксирів, аби вивести «Сакура-Мару» з порту. Лише пізнього вечора закінчилися клопоти капітана. Нарешті знайшлися буксири, які уже в цілковитій темряві вивели корабель у відкрите море, і той одразу взяв курс на схід.

Якби корабель простояв ще принаймні годину, то матроси зауважили б, що ті самі буксири ведуть подібний корабель, який пришвартувався не біля купи залізної руди, а трохи далі. Через дивний збіг обставин з корми звисав великий шмат брезенту, який закривав частину назви корабля. Видно було лише друге слово – «Мару».

Наступного дня ані портові працівники, ані жителі Кейптауна не помітили ніякої зміни. Японський корабель як і досі стояв на причалі, тільки посунувся трохи вперед. Крани вивантажували руду на берег. Ця руда, однак, була трохи темніша. Можливо, в одному трюмі була темніша, а в другому – світліша. Докери могли, звісно, нічого не помітити, але найвірогідніше вони були у все утаємничені й щедро підкуплені.

Дирекція стокгольмського банку «Енскілд» також не здивувалась, отримавши телеграму, що з «Меркабанку» їм перерахували п'ятдесят один мільйон доларів на рахунок однієї бразільської копальні, яка зможе розпоряджатися капіталом після повернення кредитного листа на таку саму суму.

Японська фірма, що продала ліберійській судновій компанії «Ліверпуль» старий суховантаж, також не здивувалась, що кредитний лист викуплено на два тижні раніше зазначеного терміну. Очевидно, ліберійці мали вільну готівку й вирішили якнайшвидше погасити виставлений їм рахунок.

У банку «Креді суїс» нікого не здивувало переведення значної суми з одного рахунку на інший. Нічого надзвичайного, що фірма «Цюріхер імпорт-експорт гезельшафт» перевела сімсот п'ятдесят п'ять тисяч доларів на особистий рахунок Фредеріка Габона – жителя Сполучених Штатів Америки. Таке трапляється досить часто. А фірма «Цюріхер імпорт-експорт гезельшафт» останнім часом мала дуже великі прибутки – на її рахунку зібралось понад три мільйони доларів. Зрештою, на її банківський рахунок досить довго нічого не надходило.

Банки завжди радіють, коли їхні клієнти добре заробляють і збільшують товарооборот, бо ж і вони тоді заробляють, маючи більше готівки для фінансових операцій. Чим більше грошей в обігу, тим більше заробляє банк.

Таким чином, усі були задоволені й ніхто не дивувався.

Представники банку «Креді суїс» і тоді не дивувались, коли сума грошей на рахунку «Цюріхер імпорт-експорт гезельшафт» почала швидко зменшуватись. Якщо комусь трапиться нагода добре заробити, то ніхто не триматиме всієї суми на рахунку фірми. Податкові органи відразу шукали б якихось прихованих, неоподаткованих джерел прибутку. Саме тому власник і керівник цієї фірми більшість грошей перевів на свій особистий рахунок. Крім того, частину суми він узяв готівкою, частину обернув на акції та цінні папери, які зберігались у банківському сейфі. Після таких фінансових операцій повага дирекції банку до Міллера стала ще більшою. Виявилось, що він не тільки діловитий бізнесмен, але й передбачлива людина.

Ганс Ціммерман без здивування дізнався, що його банківський рахунок збільшився внаслідок різних сум, переведених із Швейцарії, Роттердама та Англії. Він, щоправда, не знав прізвищ та адрес тих, хто посилав ці значні суми, зате більш-менш передбачав, скільки грошей повинно надійти. Лише сума з Лондона була на кілька тисяч меншою, але, знаючи Фредеріка Габона, Ганс Ціммерман поблажливо поставився до скнаристого ліванця.

У кожному великому порту світу місцева газета завжди має рубрику «Хроніка порту», де повідомляє про те, які кораблі прибули в порт з вантажем, які прибули по місцеві товари і які чекають на рейді. Цю хроніку читачі продивляються побіжно, тому в Кейптауні ніхто не дивувався, що японський корабель «Сакура-Мару» і далі стоїть на причалі, розвантажуючи залізну руду з Намібії. Жоден з читачів місцевої преси не тримав у руках газети, що виходить у Дурбані. Якби таке трапилося, то надто цікава людина могла б замислитись над явищем, яке суперечить головному законові фізики: одне й те саме тіло не може перебувати водночас у двох місцях. А тут вечірня кейптаунська газета «Івнінг стар» писала: «Сакура-Мару» розвантажує руду з Намібії». І того самого дня газета «Морнінг ньюс», що виходить у Дурбані, інформувала своїх читачів: «Корабель під японським прапором «Сакура-Мару» завантажує шістдесят тисяч тонн вугілля для Японії».

Цей незначний недогляд був єдиною помилкою в операції, чудово спланованій відомим промисловим магнатом з Кейптауна Ван ден Ройтером. Щойно корабель зайшов у кейптаунський порт, як він особисто прослідкував, щоб негайно були припинені всі фінансові справи, пов'язані з операцією «Вольфрам». Він вважав, що треба якомога швидше припинити будь-які відносини як з продавцями руди, так і з посередниками.

Розмовляючи з Арнондом Фоком, який залагоджував у Кейптауні всі формальності, Ван ден Ройтер відверто сказав:

– Панове, ви зробили те, що слід було зробити. Таким чином, ми звільняємось від прийнятих на себе зобов'язань. Коли вантаж буде на березі, вважаймо справу закінченою. Про якісь нові контракти не може бути мови. Ясно?

Навіть такий досвідчений бізнесмен, як Фок, мусив визнати, що його співрозмовник має рацію.

– Я вже маю квиток на літак, – мовив він, усміхаючись. – І завтра взагалі забуду, що був колись у Кейптауні.

Так виглядало прощання двох бізнесменів. Можливо, якби до Кейптауна прибув не Арнонд Фок, а швейцарець Антон Міллер, то його стосунки з представником фінансових кіл Південно-Африканської Республіки були б сердечнішими. Але Ганс Ціммерман, здалеку керуючи всіма операціями, категорично заборонив приятелеві показуватися в Африці.

– Два замахи і спроба потопити чи зіпсувати корабель, – мотивував своє рішення Ціммерман. – Проте корабель з вантажем усе-таки доплив до кінцевого порту. То невже ти гадаєш, що люди, які так перешкоджали нам, пошкодують якихось кілька рендів, аби звести нарешті з тобою порахунки? Вони ж бо знають: це ти в Бразілії перешкодив підірвати цистерну з нафтою.

– Невже вони мститимуться за цього палія? – легковажно запитав Міллер.

– За нього, звичайно, ні, але за невдалу акцію – так. Отже, повертайся в Швейцарію і зліквідовуй свою фірму.

– Чому?

– Роби те, що я кажу.

Антонові Міллеру нічого не лишалось, як першим-ліпшим літаком повернутися в Цюріх.

Розділ XIII
НЕЩАСНИЙ ВИПАДОК

Рейс через Атлантичний океан минув щасливо. Старенький корабель «Куретаке-Мару» давав собі раду з бурями й течіями. Біля Кейптауна корабель зменшив швидкість і став. Вночі припливли буксири, з допомогою яких суховантаж зайшов у порт і пришвартувався. На кораблі одразу з'явилися представники порту, сповістивши, що в Кейптауні зареєстровано кілька випадків жовтої лихоманки. Занесли її матроси, тому керівництво порту змушене ввести суворий карантин для всіх екіпажів, які прибувають сюди.

Аби уникнути нудного кількаденного перебування на кораблі без права сходити на берег, санітарний лікар запропонував інакший вихід. Екіпаж «Куретаке-Мару» завезуть автобусом у місце, де заразна хвороба не загрожує і де матроси матимуть відносну свободу. На кораблі залишаться тільки капітан та двоє помічників.

– Куди ви хочете відправити мій екіпаж? – запитав капітан Боргуліс.

– У дуже гарне містечко Германус з видом на море і порт. На Хілл-стріт стоїть зручна вілла, яку ми замовили для вас. У кінці містечка – чудовий пляж. Крім того, в Германусі є кафе, бари і ресторан. Ваш екіпаж матиме право вільно ходити по містечку. Нікому, однак, не можна вибиратися за його межі, але це однаково краще, аніж сидіти в залізній, розпеченій на сонці величезній коробці. Я певен, – не вмовкав лікар, – що ви погодитесь. Автобус уже чекає. Скільки чоловік нараховує екіпаж?

– Дев'ятнадцять, якщо не брати до уваги мене й двох помічників, – пояснив капітан.

– Хто буде старшим серед екіпажу?

– Головний механік.

– Тоді збирайтеся якомога швидше.

Матроси з «Куретаке-Мару» сприйняли цю пропозицію без особливого ентузіазму, бо мали інші плани. Як відомо, Кейптаун – то велике місто, а люди вже заробили трохи грошей, і після нудного перебування на Амазонці та довгої подорожі через океан кожен хотів трохи розважитись. Проте водій автобуса утішав їх, мовляв, містечко Германус – не така вже й глушина. Зараз, у сезон відпочинку, там повно людей. Є там і бари, і гарні дівчата, які прагнуть познайомитися з екзотичними матросами.

Від'їзд у Германус трохи затримався через нещасний випадок. Один матрос, родом аж із Бангладеш, сходив по трапу, тримаючи в одній руці фотоапарат, а в другій – пластиковий мішок зі своїми речами. Муджібар Саттар страшенно пишався купленим у Гамбурзі дорогим фотоапаратом, на який витратив увесь задаток, виданий капітаном Боргулісом. Послизнувшись на мокрому трапі, він подумав у першу мить про фотоапарат, а не про себе.

Результат – тяжкий перелом ноги, зате фотоапарат зостався цілий. На щастя, лікар був на місці, і «швидка допомога» відвезла хворого в лікарню. Коли увесь екіпаж їхав до курортного містечка, Муджібарові Саттару робили в лікарні витяжку. Лише через кілька днів мали накласти гіпс, щоб нога добре зрослася.

Операція складання зламаної кістки була досить болючою, проте Муджібар зовсім не боявся, лише притискав до грудей свій новенький фотоапарат. Потім він сховав його під подушку, що викликало сміх не лише хворих, але й лікарів.

Через кілька днів Муджібару дозволили ходити по палаті й по коридору. Спираючись на милиці, Муджібар Саттар пришкандибав до вікна. Лікарня стояла на пагорбі, що височів над портом. Матрос бачив свій корабель, пришвартований десь на віддалі одного кілометра. На кораблі кипіла робота: крани безперестанку черпали темно-брунатну руду і насипали з неї вже досить високу гору. Під'їжджали великі залізничні платформи, на які руду вантажили вже інші крани. Недалеко від місця, де стояв корабель, височіла гірка темно-жовтої породи.

Краєвид так сподобався Муджібарові, що він пошкандибав назад у палату, взяв фотоапарат, повернувся до вікна і зробив кілька знімків. На щастя, він мав ще в запасі кольорову плівку.

Час для хворого матроса минав тепер значно приємніше. Він фотографував товаришів по палаті, медичний персонал, а коли йому дозволили виходити в сад, то й лікарняні будинки. Не забував він також про свій корабель. Робив щоденно бодай один змінок «Куретаке-Мару», звідки і вдень, і вночі видобували тонни руди.

Через кілька днів сталася зміна, яку Муджібар Саттар запримітив одразу – корабель посунувся трохи вправо. Зараз він був пришвартований біля темно-жовтої породи, і портові крани вантажили цю породу у звільнені від руди трюми. Цю зміну житель Бангладеш також зафіксував на плівці.

Проте через три дні вже нічого було фотографувати. Вночі корабель раптом зник. Зникли також обидві купи. Одна потрапила в трюми «Куретаке-Мару», іншу повезли у вагонах вглиб країни. На причалі не було нічого. Потім пришвартувався інший корабель, який порівняно із суховантажем видавався карликом. З нього вивантажували якісь контейнери.

Муджібар Саттар трохи занепокоївся, бо ж його корабель покинув Кейптаун. Однак він сподівався, що в головного лікаря або в адміністрації порту на нього чекатимуть гроші й вказівки, де він повинен наздогнати «Куретаке-Мару». А тим часом він забавлявся фотографуванням усього, що йому впадало в око.

Минув майже тиждень, коли один хворий, який лежав на сусідньому ліжку і читав газету, мовив:

– Маєш щастя. Твій корабель затонув біля острова Маврікій. Але нічого не пишуть, чи хтось урятувався.

– Не може бути!

– Поглянь. Ось повідомлення з Маврікія, що корабель затонув.

Муджібар Саттар схопив газету. Як і кожен матрос, який плавав на всіляких кораблях, він розмовляв по-англійському, але читати не вмів. По складах прочитав лише назву «Куретаке-Мару» і слова «пішов на дно».

– Бачиш! – тріумфував хворий на сусідньому ліжку.

– Я не все зрозумів, – признався житель Бангладеш. – Літери такі маленькі, а без окулярів я погано бачу.

– Я тобі перекладу. «З Маврікія повідомляють, що вчора на кораблі «Куретаке-Мару», який плив під ліберійським прапором у Японію, сталася аварія головної машини. Внаслідок високих хвиль вантаж перемістився на лівий борт і пробив обшивку. Екіпаж залишив корабель, який пішов на дно. Деталі катастрофи та доля екіпажу не відомі».

– Як міг потонути такий великий суховантаж? – дивувався Муджібар Саттар.

– Ще й не такі кораблі гинули. Якщо під ліберійським прапором, мабуть, то було якесь старе корито, – сусід добре знався на кораблях, які плавали під «дешевим» прапором.

Наступного дня матрос, спираючись уже лише на палку, подався до головного лікаря.

– Чи нема для мене якогось листа або грошей? Секретарка шукала досить довго.

– На жаль, нема нічого.

Знову минуло кілька днів. Лікарі констатували, що стан хворого дозволяє йому вільно ходити з палкою, а через два тижні знімуть гіпс і тоді треба буде ще займатись лікувальною фізкультурою.

– Що я робитиму? – клопотався матрос. – Адже я не маю грошей.

Послухавши поради, Саттар звернувся до директора порту. Там, однак, у категоричній формі йому відказали, що нічого для нього не мають, і порадили звернутися в «Дім матроса», яким опікувалася протестантська місія. Вислухавши розповідь потерпілого, пастор надав Муджібарові житло і навіть пішов разом з ним до представника страхової компанії «Ллойдс оф Лондон».

Агент уважно вислухав розповідь матроса з «Куретаке-Мару» і пообіцяв опікуватися ним та виплатити страхування за нещасний випадок. У рахунок того відшкодування він видав Саттарові невелику суму грошей. Водночас він зацікавився знімками Муджібара і був настільки люб'язний, що навіть узявся проявити плівку та зробити знімки. Така пропозиція страшенно втішила жителя > Бангладеш, бо сам він не мав на те грошей.

Представник страхової компанії порадив також не натруджувати пораненої ноги і полежати ще в «Домі матроса». Туди прийде лікар, який займеться його подальшим лікуванням.

Того самого дня у штаб-квартиру компанії, яка містилась у Лондоні, прийшла зашифрована телеграма. Відповідь звідти надійшла майже одразу: «Все тримайте в таємниці і чимскоріше привезіть Муджібара Саттара в Англію».

Тим часом з Лондона полетіли в світ найрізноманітніші накази: на острів Маврікій, в столицю Ліберії Монровію.

Незабаром з'ясувалось, що дії страхової компанії «Ллойдс оф Лондон» були запізнілими. Муджібар Саттар надто довго лежав у лікарні й запізно звернувся до представника компанії в Кейптауні. На Маврікії з екіпажу «Куретаке-Мару» вже не було нікого, а Морський суд у Монровії, який розглядав справу, дійшов висновку, що суховантаж затонув унаслідок аварії головної машини та удару «високої» хвилі. «Висока» хвиля – це ще не до кінця вивчене наукою метеорологічне явище. Трапляється воно досить часто в Індійському океані біля берегів Африки, особливо на південь від Мадагаскару. Явище полягає в тому, що при зовсім спокійному морі раптом набігає зі швидкістю понад сто кілометрів на годину величезна хвиля. Часто її висота перевищує двадцять метрів. Удар такого водяного валу, якщо прийдеться на борт, міг перекинути й затопити корабель. Навіть великі танкери не можуть протистояти «високій» хвилі. Здебільшого, радіометеорологічна служба намагається завчасу сповістити кораблі про це грізне явище. Однак хвиля, котра спричинила катастрофу «Куретаке-Мару», не була зареєстрована ні метеорологами, ні гідрологами.

У великому залі лондонської страхової компанії висить старий корабельний дзвін. Коли в штаб-квартиру надходить повідомлення, що корабель, зареєстрований у цій компанії, затонув, посильний б'є молотком у метал, який жалібно бринить. Майже не буває дня, щоб той дзвін не загув. Адже принаймні три четвертих усіх кораблів, які плавають по морях і океанах, застраховані у старій компанії «Ллойдс оф Лондон». І майже щоденно якийсь корабель потрапляє в царство Нептуна.

Посильний, який б'є у дзвін, так набив руку, що клієнти і працівники компанії по тональності й силі враз орієнтуються: затонула звичайна яхта, невеличкий суховантаж чи великий танкер.

Того дня, коли з Маврікію надійшло повідомлення про загибель «Куретаке-Мару», дзвін загув понуро, на повну силу. Корабель і вантаж були застраховані на величезну – навіть для «Ллойда» – суму: шістдесят вісім мільйонів доларів. Виплата такого відшкодування не підірвала б економічної основи могутньої компанії, бо ця сума розподілялась поміж десятками різних товариств по перестраховці, зате для них ця виплата була б досить відчутним ударом.

Звістка про те, що в Кейптауні перебуває колишній матрос з «Куретаке-Мару», чиї розповіді принципово відрізняються від офіційної версії катастрофи, дуже схвилювала дирекцію компанії. Представникові в Кейптауні доручили стерегти хворого Муджібара Саттара як зіницю ока і якомога швидше привезти його в Лондон. Передбачливий службовець зазначив у телеграмі до Кейптауна, що, в разі потреби, за рахунок компанії хворого можуть супроводжувати лікар і медсестра. Головне – усе тримати в таємниці.

Так скромний матрос з Бангладеш через три дні опинився в столиці Англії, де його поселили в невеличкому, зате затишному готелі «Грехем» на Блумсбері-стріт, 36, тобто зовсім близько від Британського музею та Оксфорд-стріт, у самому центрі міста. Звідти було рукою подати і до штаб-квартири «Ллойда».

Страхова компанія дбала про свою здобич. Хворого відвідав лікар, який констатував, що Муджібар Саттар чудово переніс подорож і невдовзі вже можна буде зняти гіпс та розпочати лікувальні вправи. Всі видатки компанія, звичайно, брала на себе.

Власник готелю Ян Лангер також дістав розпорядження по змозі виконувати бажання хворого і застереження: зважаючи на стан здоров'я, не варто пускати його на вулицю. Оскільки готель гарантував своїм гостям лише сніданок, Лангерові подавали сніданок у номер, бо як можна вимагати від хворого зі зламаною ногою сходити вниз. Обід та вечерю Муджібарові також мали приносити з поблизького ресторану. За це взялася жвава покоївка з дивним ім'ям Кася. За додаткові послуги платила, звичайно, страхова компанія.

За дивним збігом обставин двоє молодих чоловіків з'явилися в готелі «Грехем» того самого дня, коли літак з матросом приземлився в лондонському аеропорту. Ці чоловіки оселилися поруч із Саттаром, і, слід сказати, що бодай один із них завжди був у кімнаті. Окрім того, вони мали дивну звичку: ніколи не зачиняли дверей.

Оскільки Муджібар Саттар погано володів англійською мовою, компанія найняла перекладача, який розмовляв з матросом його рідною мовою. Плівку проявили і зробили по кілька відбитків кожного знімка. Знімки вийшли чудові, і Муджібар тішився, немов мала дитина. Особливо вдалими були знімки з панорамою порту та з «Куретаке-Мару» на першому плані. Видно було, як з корабля розвантажують темно-брунатну руду, а пізніше, в трохи іншому місці, завантажують у його трюми жовтий пісок.

Матрос і гадки не мав, що частина цих знімків лишилася у броньованому сейфі, де зберігаються документи вартістю на багато мільйонів доларів.