Текст книги "Полліанна"

Автор книги: Элинор Портер

сообщить о нарушении

Текущая страница: 9 (всего у книги 12 страниц)

Розділ 21. Відповідь Полліанни

Коли Полліанна спускалася з пагорба, на якому стояв будинок містера Пендлтона, небо вкрили темні хмари і здавалося, наближалася гроза. На півдорозі додому дівчинка зустріла Ненсі з парасолькою. Хоча якраз тоді небо вже почало світлішати, і дощ забув про свої наміри.

– Либонь на північ посунуло, – зауважила Ненсі, вивчаючи похмуре небо. – Я так і думала, але це місіс Поллі послала мене по вас. Вона так хвилювалася за вас!

– Справді? – трохи відсторонено промовила Полліанна, поглянувши на небо.

Ненсі кілька разів гмикнула. А тоді ображено додала:

– Ви, здається, не почули того, що я сказала. Ваша тітонька за вас непокоїлася!

– О, – тяжко зітхнула Полліанна, раптом згадавши про непросте питання, яке скоро доведеться обговорити з тіткою. – Я не хотіла її налякати.

– Що ж, я дуже рада, – раптом мовила Ненсі. – Так, надзвичайно рада!

– Рада, що тітонька Поллі переживала? – здивовано поглянула на неї дівчинка. – Ненсі, так грати у гру не годиться! Не можна радіти з таких речей! – протестувала дівчинка.

– А це й не була гра, – відповіла Ненсі, – про гру я навіть і не згадувала. Хіба ви не розумієте, що це насправді означає? Тільки уявіть – Вонахвилювалася через вас!

– Хвилювання – воно і є хвилювання, це жахливе почуття, – стояла на своєму Полліанна. – Хіба не так?

Ненсі почухала потилицю.

– Я скажу вам, що це насправді означає. Усе просто – ваша тітка потроху стає ближчою до людей і вже не просто виконує свій обов'язок, як завжди.

– Ну чому ж, Ненсі, – іще з більшим протестом у голосі вигукнула дівчинка, – тітонька Поллі ніколи не забуває про свої обов'язки. Обов'язків у неї ціла купа! – Полліанна несвідомо повторила слова Джона Пендлтона, почуті півгодини тому.

– Оце точно! Так, це просто в яблучко, – захихотіла Ненсі. – Але знаєте, вона все-таки дуже змінилася з того часу, як ви приїхали.

Полліанна раптом замислено нахмурила брівки.

– Послухай, Ненсі, я хочу про дещо тебе запитати, – зітхнула врешті вона. – Як гадаєш, тітоньці Поллі подобається, що я живу з нею? Чи була б вона проти мого переїзду в інше місце?

Ненсі кинула оком на занепокоєне личко дівчинки. Вона давно чекала цього запитання – ще з того часу, як Полліанна переїхала до маєтку Гаррінґтонів, чекала і водночас боялася його. Боялася, бо не знала, як відповісти на таке питання чесно і водночас так, щоб не ранити добре серце дівчинки. Але тепер – тепер, коли міс Поллі відправила її зустрічати небогу з парасолькою, Ненсі була готова відповісти і втішити співрозмовницю. Нарешті вона могла повідомити дівчинці справді радісну новину.

– Чи подобається їй, що ви тут живете? Чи буде вона проти вашого переїзду? Та про це ж я й намагаюся сказати! Хіба ж вона не відправила мене зустрічати вас із парасолькою, щойно в небі з'явилася перша хмарка? Хіба ж не наказала перенести всі ваші речі з горища до кімнати, яка так вам подобається? Знаєте, міс Полліанно, якщо згадати, як вона не хотіла… – тут Ненсі раптом почала кашляти, а потім продовжила: – Я не можу пояснити все, що відбувається, але з усього видно, що ви гарно на неї впливаєте. Вона стала м'якшою, добрішою – он і собаку прихистила, і кішку. Та й зі мною розмовляє тепер геть інакше, і багато чого можна ще пригадати! Ох, міс Полліанно, вона буде страждати, якщо вас тут не буде! – завершила Ненсі, і з усього було видно, що вона щиро в це вірить. Та бурхлива радість Полліанни все одно стала для неї несподіванкою.

– Ненсі, я така рада! Рада! Рада! Ти навіть не знаєш, яка я рада, що тітонька Поллі хоче, щоб я була тут!

«Хіба я могла б тепер від неї переїхати? – міркувала Полліанна, трохи згодом піднімаючись сходами до своєї кімнати. – Мені завжди хотілося жити з тітонькою Поллі, та я ніколи й уявити не могла, що я їй теж дуже потрібна!»

Полліанна розуміла, що їй буде непросто дати відповідь Джону Пендлтону, і вона навіть трохи боялася цієї розмови. Він їй подобався, і вона щиро йому співчувала, бо він здавався їй дуже нещасним. Дівчинка шкодувала, що в нього було таке довге самотнє життя, яке зробило його відлюдником, вона переймалася тим, що таким життя цього чоловіка стало через відмову її матері. Вона знову уявила собі великий будинок із сірого каменю. Коли його господар одужає, будинок все одно залишиться таким самим – із тихими кімнатами, пилом на підлозі, безладом на робочому столі. У дівчинки стислося від жалю серце. Їй хотілося, щоб хтось… і саме від цієї думки вона раптом аж підстрибнула з радісним вигуком. Полліанні спала на думку просто чудова ідея.

За першої ж можливості дівчинка помчала до будинку на пагорбі. Там вона опинилася в затемненій бібліотеці, а поряд у кріслі сидів містер Пендлтон із вірним собакою біля ніг.

– То як, Полліанно, ти згодна грати зі мною у радість до кінця мого життя? – лагідно запитав чоловік.

– Так! – радісно вигукнула дівчинка. – І в мене для вас є така чудова новина…

– Ми гратимемо разом? – перебив її Джон Пендлтон, і кутики його губ нервово сіпнулися.

– Н-ні, але…

– Полліанно, ти не можеш мені відмовити! – у розпачі вигукнув чоловік.

– Але я мушу, містере Пендлтон, справді мушу. Тітонька Поллі…– почала спантеличено пояснювати дівчинка.

– То це вона не погодилася тебе відпустити?

– Я її навіть не запитувала, – засмучено відповіла Полліанна.

– Але ж Полліанно!

Дівчинка відвела очі вбік. Вона не могла дивитися на обличчя містера Пендлтона – він був геть пригнічений новиною.

– То ти навіть її не спитала?

– Я не могла, сер, чесно, – пролепетала Полліанна, – я зрозуміла все й без розмови з нею. Тітонька Поллі хоче, щоб я жила з нею, і я теж хочу лишитися там, – хоробро зізналася дівчинка. – Ви навіть не уявляєте, якою доброю вона була до мене. І вона вже починає дечому радіти – і цих речей багато! Ви ж знаєте, раніше тітонька нічому не раділа, ви самі про це казали. О містере Пендлтон, я не можу покинути тітоньку Поллі – тепер!

Запала довга тиша. Чулося лише потріскування дрівець у каміні. Нарешті господар дому почав говорити:

– Так, Полліанно, я все розумію. Ти не можеш її покинути – тепер, – мовив чоловік. – Я більше не проситиму тебе переїхати. – Він говорив так тихо, що дівчинка ледве почула його останні слова.

– Але ж ви не знаєте, яку чудову новину я вам хочу розповісти, – нагадала Полліанна. – Є дещо, що може принести вам справжню радість!

– Гадаю, це не для мене, дівчинко, – заперечив містер Пендлтон.

– Ні, сер, якраз для вас. Ви ж самі казали – лише рука й серце жінки чи присутність дитини роблять із дому справжню домівку. А з присутністю дитини я вам допоможу. Щоправда, це буду не я, а дехто інший…

– Окрім тебе мені ніхто не потрібен! – рішуче виголосив містер Пендлтон.

– Потрібен! Ви це зрозумієте дуже скоро, адже ви такий хороший і добрий! Тільки згадайте про кришталеві підвіски, і золоту монету для Ненсі, і всі ті гроші, що ви їх відкладали для язичників, і…

– Полліанно! – роздратовано вигукнув чоловік. – Давай не будемо верзти такі нісенітниці! Я вже сто разів тобі казав – немає жодних грошей для язичників! За все життя я не послав їм ані пенні! Ось так!

Він задер угору підборіддя, але врешті змусив себе поглянути на дівчинку, щоб побачити (як він очікував) безмежне розчарування в її очах. Та на превеликий подив, розчарування не було – лише здивування і радість.

– О! Як добре! – загукала вона, плескаючи в долоні. – Я така рада! Тобто, мені насправді дуже жаль язичників, але я рада, що вам не потрібні маленькі хлопчики з Індії, бо всім навкруги тільки вони й потрібні. Тому я рада, що ви більше хотіли б Джиммі Біна. Тепер я знаю – ви його залюбки візьмете!

– Кого я візьму?

– Джиммі Біна. Він і буде для вас «присутністю дитини», і це для нього буде щастям. Минулого тижня мені довелося повідомити йому що навіть моя Жіноча допомога із Заходу не може його взяти, і він дуже засмутився. Але тепер, коли він про все дізнається, радість буде безмежною!

– Може, він і радітиме, та я – ні! – рішуче відповів на це містер Пендлтон. – Це нісенітниці, Полліанно!

– То ви його не візьмете? – розгублено запитала дівчинка.

– Саме це я й кажу, – відповів він.

– Але він був би чудовою «присутністю дитини», – мало не плачучи, наполягала Полліанна. – І вам не було б так самотньо, якби Джиммі був поряд.

– Не сумніваюся, – гмикнув чоловік, – але я краще оберу самотність!

Чомусь тільки цієї миті Полліанна, вперше за кілька тижнів, пригадала, що їй колись розповіла Ненсі. І вона рішуче заговорила:

– Ви, мабуть, вважаєте, що гарний живий хлопчик – це гірше, аніж старий і мертвий скелет, якого ви зберігаєте десь у шафі?! Але я так не думаю, от!

– Скелет?

– Так, Ненсі розповіла мені, що ви зберігаєте його – десь у шафі.

– Гм, це… – і раптом чоловік відкинув голову назад і щиро розреготався. Настільки щиро, що Полліанна чомусь злякалася й почала плакати. Побачивши це, Джон Пендлтон замовк і сів рівно. Його обличчя знову набуло серйозного вигляду.

– Знаєш, Полліанно, тут ти, мабуть, таки маєш рацію, навіть більше, ніж сама гадаєш, – м'яко почав він. – Насправді я розумію, що «гарний живий хлопчик» значно кращий, аніж мій скелету шафі, але всі бояться змін. Люди дуже часто міцно тримаються за свої скелети, моя мила дівчинко. Та я хочу більше дізнатися про цього гарного хлопчика – Джиммі Біна. Ти мені розповіси?

І Полліанна з радістю почала розповідати про все, що тільки знала.

Можливо, саме сміх змусив містера Пендлтона забути про свій смуток або ж те, як щиро Полліанна розповіла історію Джиммі Біна, та сталося диво – серце містера Пендлтона стало м'яким і люблячим. Полліанна поверталася додому із запрошенням для Джиммі Біна – містер Пендлтон кликав їх обох до великого будинку на пагорбі наступної суботи.

– Я така рада! Я впевнена, що він вам дуже сподобається! – мовила Полліанна на прощання. – Мені так хочеться, щоб у Джиммі Біна був дім і той, хто про нього дбатиме!

Розділ 22. Проповіді і ящики для дров

Опівдні, саме тоді, коли Полліанна розповіла Джону Пендлтону про Джиммі Біна, преподобний отець Пол Форд піднявшись пагорбом, заглиблювався у Пендлтонськии ліс, сподіваючись, що благодатна краса природи зможе вилікувати його зранене серце.

Він і справді дуже страждав. Протягом останнього року стосунки між його прихожанами з кожним місяцем дедалі погіршувалися, і що б він не робив, його зусилля були марними. Преподобний сердився, щось постійно доводив, благав, умовляв, іноді навіть намагався не звертати уваги на сварки. Та йому здавалося, що заздрощі, невдоволення, лайки навіть продовжували поширюватися. Він постійно молився за свою паству – із відкритим серцем та великими сподіваннями. Та сьогодні він усвідомив, що сили його вичерпуються.

А почалося все з того, що двоє із його дияконів посварилися через якусь дрібницю. Три найбільш натхненні жінки із Жіночої допомоги покинули це шановне товариство через те, що невелика іскра пліток завдяки злим язикам розгорілася у справжнє полум'я. Церковний хор також розділився – через те, що одному співакові давали найкращі партії. Навіть Товариство добрих християн поводилося геть не по-доброму, бо двоє його керівників ніяк не могли дійти згоди. Що ж до недільної школи, останньою краплею для преподобного стали заяви про звільнення її директора та двох учителів. Саме це й привело пастора до тихого лісу – він відчував потребу поміркувати й помолитися.

Під зеленим шатром із крон дерев преподобний Форд спробував обміркувати ситуацію з різних боків. Усе це й справді було надзвичайно критично, і треба було негайно щось робити. Розхитувалися підвалини церкви. Прихожан ставало дедалі менше, вони не приходили молитися, не відвідували чаювань у місіях, навіть на вечерях, які щонеділі організовували в місії, бувало дуже мало людей. Щоправда, у нього ще залишилося кілька вірних синів і дочок церкви, але й вони постійно почувалися незручно – за ними стежило багато очей, а язики продовжували плескати про все, що бачать.

І через усе це преподобний Пол Форд добре розумів, що і він як Божий посланець, і церква, і місто, та навіть християнство загалом – усі страждають, і страждатимуть ще більше, якщо цьому не запобігти… Так, треба було щось робити. Та що він міг удіяти?

Пастор витяг із кишені аркуші паперу, на яких він написав приблизний текст проповіді, що її зібрався прочитати під час недільної служби. Чоловік поглянув на написане і спохмурнів. Його губи склалися в сувору тонку лінію, і він почав поважно читати вголос рядки з Євангелія від Матвія:

–  Горе ж вам, книжники та фарисеї, лицеміри, що перед людьми зачиняєте Царство Небесне, бо й самі ви не входите, ані тих, хто хоче ввійти, не пускаєте!

Горе ж вам, книжники та фарисеї, лицеміри, що вдовині хати поїдаєте, і напоказ молитесь довго, через те осуд тяжчий ви приймете!

Горе вам, книжники та фарисеї, лицеміри, що даєте десятину із м'яти, і ганусу й кмину, але найважливіше в Законі покинули: суд, милосердя та віру; це треба робити, і того не кидати.

Це була гірка проповідь. Під розкішними кронами дерев розкотисто лунав голос священика, і ефект був справді вражаючим. Здавалося, що навіть птахи і білки затихли, прислухаючись до кожного слова. Преподобний тим часом намагався уявити, чи вдасться йому так само переконливо прочитати цю проповідь перед прихожанами.

Чи зможе він це зробити? Чи насмілиться звернутися до них із такими словами, такими звинуваченнями? Це було жахливе звинувачення, хоч би що він говорив опісля того. Священик почав молитися. Він молився без упину, благаючи допомоги у пошуку правильного шляху. О, як це було важливо – ступити на правильну стежку в час цієї кризи! Але яка вона – правильна стежка? Де її шукати?

Преподобний згорнув аркуші і поклав до кишені. А потім важко зітхнув – майже простогнав – припав до дерева і в розпачі затулив обличчя руками.

Саме таким його знайшла Полліанна, яка поверталася додому від містера Пендлтона. Стривожено скрикнувши, вона швиденько підбігла до містера Форда.

– Містере Форд! Ви… ви ж не зламали ногу чи ще щось? – видихнула дівчинка.

Преподобний відвів руки від обличчя й поглянув на неї, намагаючись усміхнутися.

– Ні, дорогенька, зовсім ні. Це я просто відпочиваю.

– О, – полегшено зітхнула Полліанна, відступивши назад, – тоді все гаразд. Розумієте, містер Пендлтон якось зламав ногу в цьому лісі, і я знайшла його лежачим на землі. Та ви сидите, отже, все добре.

– Так, сиджу, і нічого не зламав. Принаймні, лікарі тут нічим не зарадять…

Останні слова він вимовив дуже тихо, та Полліанна все-таки їх почула, і в її очах з'явилося глибоке співчуття до цього чоловіка.

– Я розумію, що ви маєте на увазі – вас щось дуже тривожить. Мій тато часто так почувався, та, мабуть, це властиво всім пасторам. Знаєте, на них покладена велика відповідальність.

– Твій тато був пастором, Полліанно? – щиро здивувався преподобний Форд.

– Так, сер, хіба ви не знали? Я думала, усі про це знають. Він одружився з сестрою тітоньки Поллі, і це була моя мама.

– Тоді зрозуміло… Річ у тім, що я тут не так давно, тому й не знаю таких подробиць із життя моїх прихожан.

– Так, сер… Тобто, ні, сер, – трохи заплутано відповіла дівчинка й сором'язливо усміхнулася.

Кілька хвилин вони обоє мовчали. Преподобний сидів біля дерева і, здавалося, геть забув про присутність Полліанни. Він вийняв з кишені якісь папери й розгорнув їх, але не читав. Натомість чоловік пильно спостерігав за листком, що лежав на землі неподалік, хоча той зовсім не був гарним. То був сухий пожовклий листок. Полліанна ж спостерігала за пастором, і серце її сповнилося щирим співчуттям.

– Сьогодні такий гарний день, – із надією на розмову зауважила дівчинка.

Якусь мить преподобний мовчав, але потім схаменувся:

– Що? Ах, так, день просто чудовий!

– І навіть не холодно, хоч уже й жовтень надворі, – вела далі Полліанна. – Знаєте, у містера Пендлтона є камін, але він каже, що йому й так не холодно. То ми просто милуємось палаючим вогнем. Я люблю дивитися на вогонь, а ви?

Цього разу містер Форд нічого не відповів, і Полліанна трохи почекала, перш ніж спробувати знову але цього разу зайшла з іншого боку.

– Вам подобається бути священиком?

– Чи подобається мені? Що за дивне питання? – стрепенувся чоловік. – Чому ти про це запитуєш, дитино?

– Просто так. Бачте, у вас такий вираз обличчя… Мій тато теж іноді мав такий вигляд.

– Справді? – ввічливо підтримав бесіду преподобний, утім, не зводячи очей із сухого листка.

– Так, і тоді я запитувала його про те саме, що й вас, – чи подобається йому бути священиком.

– І що ж він відповідав на це? – невесело усміхнувся чоловік.

– Звісно, він переважно казав «так», але іноді зауважував, що й на мить не лишився б священиком, якби у Біблії не було стільки радісних текстів.

– Яких текстів? – преподобний Пол Форд нарешті відвів погляд од листка й поглянув на життєрадісне личко дівчинки.

– Ну, тато їх так називав, – засміялася вона, – хоча в Біблії вони, звісно ж, називаються інакше. Наприклад, тексти, що починаються з «Радуйся», «Радуюсь, Боже» і подібні до них. Знаєте, їх насправді дуже багато. Колись татові було зовсім нелегко, то він узяв та й полічив їх. І виявилося, що їх аж вісімсот!

– Вісімсот?!

– Так, вісімсот текстів, які велять нам радіти, тому тато й назвав їх «радісними».

– О! – на обличчі пастора з'явилося здивування. Він поглянув на аркуші, які тримав у руках, і йому на очі потрапила фраза: «Горе ж вам, книжники та фарисеї, лицеміри…»– То твоєму татові подобалися такі радісні тексти? – стиха запитав він.

– Так! – закивала головою дівчинка. – Коли він їх порахував, йому одразу стало краще. Тоді він сказав, що якщо Бог вісімсот разів велів кожному з нас радіти, отже, Він справді хоче, щоб ми раділи – хоча б іноді. І татові було соромно, що до того він не радів часто. І це йому завжди допомагало, коли щось ішло шкереберть – наприклад, сварилися леді з Жіночої допомоги… тобто коли вони не могли дійти згоди, – швидко виправилася Полліанна. – А ще тато казав, що саме ці тексти допомогли йому придумати гру. Ми почали грати в неї, коли мені прислали милиці, але він усе одно казав, що без Біблії придумати таку гру було б складно.

– І що ж то була за гра? – поцікавився священик.

– Гра в радість. Про те, що можна знайти щось радісне в усьому, що нас оточує. І, як я вже казала, почалося все з милиць, – і Полліанна охоче розповіла всю історію – цього разу її слухав чоловік із розумінням в очах.

Трохи згодом Полліанна і священик спустилися з пагорба, узявшись за руки. Дівчинка аж сяяла від задоволення. Вона так любила говорити, а цього разу її справді хотіли слухати.

Преподобний Форд із неабиякою цікавістю слухав її розповіді про гру, батька та життя в Жіночій допомозі.

Біля підніжжя пагорба їхні дороги розійшлися, і далі вони вже йшли кожен сам по собі.

Того вечора пастор замислено сидів у своєму кабінеті. Перед ним на столі лежало кілька аркушів паперу, на яких він написав свою проповідь. У руці ж над стосом чистого паперу завмер олівець – він збирався писати нову. Та священик, здавалося, не думав ані про ту проповідь, яку написав, ані про ту, яку збирався написати. Він на мить уявив себе далеко – у маленькому західному містечку, де пастор-місіонер – бідний, хворий, стурбований – старанно вишукував у Біблії тексти, що веліли вірянам радіти.

Через деякий час преподобний усе-таки змусив себе повернутися з подорожі, яку він подумки здійснив, і розгладив аркуші паперу.

«Матвія, 23; 13–14 і 23», написав було він, та раптом безсило впустив олівця на стіл. Натомість пастор присунув до себе журнал, що його раніше залишила на столі дружина. Він почав утомлено проглядати сторінку за сторінкою, аж поки його погляд не зупинився на словах: «Одного дня хлопчик на ім'я Том відмовився принести дрова на прохання матері. Батько ж сказав йому: „Томе, я впевнений, ти з радістю підеш і принесеш дрова для мами“. Не сказавши ані слова, хлопчик пішов по дрова. Чому ж він так вчинив? Тому що батько показав свою впевненість у тому, що син вчинить правильно. А якби він сказав: „Томе, я чув, що ти відповів уранці матері, і мені соромно за тебе! Негайно йди і наповни ящик дровами!“. Якби він так сказав, будьте певні, що ящики для дров і досі стояли б порожніми».

Преподобний продовжував читати абзац за абзацом, то тут, то там: «Усе, що потрібно людям, – це заохочення. Дух кожної людини потрібно зміцнювати, а не робити слабким… Замість того щоб постійно наголошувати на чиїхось вадах, краще звернути увагу на гарні риси цієї людини. Це допоможе їй позбутися поганих звичок. Покажіть людині все найкраще, те справжнє, що приховане в душі, і переконайте, що їй під силу впоратися із будь-чим. Вплив прекрасного і милосердного на інших не має меж, така людина здатна повести за собою все місто… Вчинки кожного з нас відображають наші думки й те, що на серці. Якщо хтось чинить добре і з вдячністю, так само згодом почнуть робити і його сусіди. Але якщо він свариться, дратується і ніколи не буває задоволеним, усі довкола платитимуть йому тим самим – сварками й грубощами. Коли ти думаєш про погане, чекаєш на нього, – це справді станеться. Та якщо думати про хороше, все буде добре. Тому скажіть своєму синові Тому, що знаєте, з якою радістю він візьметься до справи, – і побачите це на власні очі!»

Пастор відклав журнал і замислився. Через хвилину він уже ходив вузькою кімнатою туди-сюди, туди-сюди. А ще через кілька хвилин глибоко вдихнув і знову сів до столу.

– З Божою поміччю я це зроблю! – стиха вигукнув він. – Я розкажу усім моїм «Томам», що знаю про те, із якою радістю вони наповнять ящики для дров! Я заохочу їх до роботи і надихну такою радістю, що в них не залишиться часу на те, щоб заглядати в сусідські ящики!

З цими словами чоловік схопив аркуші з написаною раніше проповіддю і розірвав їх, кинувши шматки навсібіч. З одного боку від нього лежав аркуш із написом: «Горе вам»,а з іншого – «книжники та фарисеї, лицеміри…» Аолівець преподобного вже швиденько літав над чистим аркушем, де слово за словом з'являлися рядки нової проповіді для його прихожан. Це була вже зовсім інша проповідь.

І наступної неділі, коли преподобний Пол Форд звернувся з цією проповіддю до всіх, хто був у церкві, жодний чоловік, жінка чи дитина не лишилися байдужими до його слів. Слова ж ці були одним із «радісних» текстів, про які містеру Форду розповіла Полліанна:

– Веселіться в Господіі радуйтеся, праведні…