Текст книги "Полліанна"

Автор книги: Элинор Портер

сообщить о нарушении

Текущая страница: 12 (всего у книги 12 страниц)

– Радієш ранку в понеділок?

– Так, це дивно звучить, мем, – щиро засміялася Ненсі, – та я вам поясню. Наше ягнятко якось дізналося, що я не люблю ранки по понеділках. І от, вона мені й сказала: «Знаєш, Ненсі, я думаю, ти маєш радіти ранку понеділка більше, аніж будь-якому іншому ранку, бо до наступного ранку понеділка ще цілий тиждень». Тож тепер кожного понеділка я думаю про це, і воно справді допомагає! Я щоразу сміюся, коли згадую про ту розмову, а сміх допомагає! Чесне слово!

– Та чому ж вона не розповіла про цю гру мені? – розгублено запитала міс Поллі. – Чому зробила з цього таку таємницю, коли я її розпитувала?

Ненсі трохи повагалася, та врешті відповіла:

– Ви вже мені пробачте, мем, та ви самі заборонили їй говорити про батька. Тому й не могла вона вам нічого розповісти. Бачте, гру ж її батько вигадав.

Міс Поллі прикусила губу.

– Вона хотіла вам розповісти з самого початку, – вела далі Ненсі. – Їй же не було з ким грати, розумієте? А потім Полліанна розповіла мені, і я вирішила спробувати.

– А… інші як дізналися? – тремтячим голосом запитала господиня.

– О, про цю гру вже, мабуть, усі знають. Дізналися звісно як – хто від Полліанни, хто від мене. А потім почали переповідати іншим – так воно зазвичай і буває. Наша дівчинка завжди до всіх усміхалася і була приязною, постійно раділа – то як же можна було не дізнатися? Коли стався той нещасний випадок, усі дуже засмутилися, особливо коли почули, що вона не може нічому радіти. Тому й приходять щодня, щоб розповісти, як вона навчила їх радіти, і сподіваються, що це допоможе нашому янголятку. Адже вона завжди хотіла, щоб вони з нею грали, от вони й продовжують грати!

– Що ж, тепер я знаю, хто почне грати в цю гру! – вигукнула міс Поллі й чимдуж вибігла з кухні.

Ненсі ніяк не могла отямитись. А тоді сказала вголос:

– Ну, тепер мене нічим не здивуєш! Міс Поллі – тільки подумати! Ні, не здивувати мене тепер нікому це вже точно!

Медсестра вийшла з кімнати хворої, залишивши міс Поллі та її племінницю вдвох.

– Сьогодні до тебе приходила ще одна гостя, – тремтячим голосом мовила міс Поллі. – Ти пам'ятаєш місіс Пейсон?

– Місіс Пейсон? Звісно, пам'ятаю! Вона живе по дорозі до містера Пендлтона, і в неї двоє дітей. Гарненькій дівчинці три роки, а хлопчику вже майже п'ять. Вона дуже хороша, і чоловік у неї хороший, та вони самі одне про одного цього не знають, тому і сваряться, бо не можуть дійти згоди. А ще вони бідні, і в них навіть немає пожертв, бо містер Пейсон не пастор, як… ну, ви розумієте.

Після цих слів Полліанна та її тітонька одночасно почервоніли.

– Та, хоч вони й бідні, у місіс Пейсон часто з'являється гарний одяг, – поспіхом вела далі Полліанна. – А ще в неї багато перснів – з діамантами, смарагдами й рубінами. Щоправда, обручку вона хоче викинути, а натомість отримати розлучення. Ви знаєте, що таке розлучення, тітонько Поллі? Боюся, це щось не дуже добре, бо вона не виглядала щасливою, коли про нього говорила. Місіс Пейсон казала: якщо отримає його, то вже не житиме тут, і її діти, швидше за все, також. Та я думаю, що краще не викидати обручку, правда ж? То що таке розлучення, тітонько?

– Але вони не розлучатимуться, люба, – запевнила її міс Поллі, – бо вирішили залишитися разом.

– О, я така рада! Тоді вони будуть вдома, коли я навідаюся до них у гості… О Боже! – раптом згадала дівчинка. – Тітонько Поллі, ну чому я ніяк не можу запам'ятати, що мої ноги не ходитимуть, і я ніколи не зможу піти до містера Пендлтона?

– Ну, ну, не треба, – мовила тітонька, – по-перше, ти можеш поїхати до своїх друзів у візку з кучером. Але послухай! Я ж не розповіла тобі головного! Місіс Пейсон просила переказати тобі, що вони вирішили грати в гру, як ти й хотіла.

Полліанна усміхнулася, хоч по її щоках котилися сльози.

– Справді? Я така рада! О, яка ж я рада!

– Так, вона сподівалася, що ти зрадієш. Тому й розказала – щоб потішити тебе, Полліанно.

Дівчинка здивовано подивилася на тітку.

– Тітонько, ви говорите так, ніби знаєте… Ви знаєте про гру, тітонько Поллі?

– Так, люба, – міс Поллі намагалася, щоб її голос звучав природно. – Мені Ненсі розповіла, і я вважаю, що це просто чудова гра. І тепер я гратиму в неї разом з тобою.

– Тітонько Поллі, невже це правда?! Яка ж я щаслива! Я з самого початку хотіла, щоб ви зі мною грали!

У міс Поллі стисло горло, та з величезним зусиллям вона продовжила, і її голос був дуже рішучим:

– Так, моя люба, і всі решта теж гратимуть. Адже майже все місто грає в твою гру, Полліанно, навіть наш священик! Я не встигла тобі розповісти, та сьогодні зранку я зустріла містера Форда, коли йшла до міста, і він просив переказати, що тепер радіє восьмистам текстам із Біблії, про які ти йому розповіла. Тож коли ви побачитесь, він обов'язково тобі про це розповість! Бачиш, люба, це все завдяки тобі. Усе місто грає в твою гру, і всі його мешканці стали щасливішими – усе завдяки одній маленькій дівчинці, яка розповіла про гру й навчила грати в неї.

Полліанна радісно заплескала в долоні.

– Я така рада, – вигукнула вона. Раптом її обличчя осяяла щаслива усмішка. – А знаєте, тітонько Поллі, тепер я й справді можу дечому радіти. Я рада, що мої ноги раніше могли ходити, інакше я просто не змогла б усе це зробити!

Розділ 29. Відчинене вікно

Димові дні спливали один за одним, та Полліанні усе здавалося, що вони безкінечні і сповнені болю. Але вона намагалася не втрачати оптимізму хоч би що траплялося. І як же добре було грати у гру разом із тітонькою Поллі! Адже вона знаходила стільки приводів для радості! Саме тітонька Поллі одного дня знайшла у книзі історію про двох маленьких волоцюг, які в заметіль знайшли на вулиці двері й накрилися ними, щоб захиститися від негоди, і дуже жаліли тих, у кого не було таких дверей! А ще тітонька якось розповіла Полліанні історію про стару леді, яка мала лише два зуби, але все одно раділа – адже один ріс згори, а інший знизу, і вона могла ними кусати!

Полліанна ж, як і місіс Сноу, почала плести гарненькі речі із кольорової пряжі. Барвисті клубочки яскравіли на білому простирадлі, і Полліанна – знову ж таки, як місіс Сноу, – раділа тому, що в неї працюють руки.

До дівчинки іноді приходили знайомі і друзі, а ще їй писали записки із приємними побажаннями, і їй завжди було над чим подумати. Одного разу до неї навіть навідався Джон Пендлтон, а Джиммі Бін прибігав аж двічі. Містер Пендлтон запевнив Полліанну що Джиммі виявився чудовим хлопчиком, і їм добре живеться разом. А Джиммі радісно розповів про те, що він потрапив у надзвичайно гарний будинок, а містер Пендлтон став для нього справжньою родиною. Обоє запевнили дівчинку, що всього цього не було б, якби не вона.

– Тепер я ще більше радію тому, що в мене були ноги, – трохи пізніше зізналася тітоньці Полліанна.

Нарешті настала весна. Лікування не принесло бажаного результату; всі потроху звикали до думки, що прогноз лікаря Міда таки справдиться, і Полліанна вже ніколи не ходитиме.

Майже всі жителі Белдінґсвіля постійно цікавилися станом дівчинки. Та був один чоловік, який ретельно збирав будь-яку інформацію. Здавалося, що він знав про дівчинку все, так, ніби сам її лікував. І з кожною звісткою про її стан він хвилювався все більше, бо розумів, що вони просто втрачають дорогоцінний час. Коли ж Полліанні не стало краще і навесні, чоловік просто не зміг більше сидіти, склавши руки. І тоді лікар Чілтон (так-так, це був саме він!) вирішив піти до містера Пендлтона.

– Пендлтоне, – рішуче почав лікар, коли вони пройшли до кабінету, – я прийшов саме до вас, бо ви як ніхто знаєте історію моїх стосунків із міс Поллі Гаррінґтон.

Джон Пендлтон здивовано на нього поглянув. Звісно, він знав, що між міс Поллі та лікарем Чілтоном колись були романтичні стосунки, та про це ніхто не згадував уже п'ятнадцять років.

– Так, я пам'ятаю, – відповів він, намагаючись надати своїм словам інтонації співчуття. Але потім помітив, що співчуття було навіть зайвим, бо лікареві було геть не до того, як хтось сприйме його слова.

– Пендлтоне, я маю побачити дівчинку. Мені конче необхідно її оглянути. Я мушуїї оглянути!

– То чому б вам це не зробити? – запитав містер Пендлтон.

– Чому? Ви ж самі знаєте, що я вже п'ятнадцять років не переступав порогу її будинку. Вам, звісно, це невідомо, та я скажу: господиня цього дому наостанок сказала мені, що наступного разу, коли я увійду туди, це означатиме, що вона визнала свою провину і вийде за мене заміж. Ось чому я не впевнений, що зможу туди потрапити, якщо вона сама мене не запросить.

– Навіщо ж чекати запрошення? Просто підіть туди і огляньте дівчинку.

– Ну, знаєте, у мене є почуття власної гідності, – трохи обурився лікар.

– Та якщо ви так переживаєте, чи не можна ненадовго забути про гідність та про сварку і…

– Забути про сварку?! – вигукнув лікар. – Та річ зовсім не в цьому! Я б міг піти туди на колінах чи навіть на голові – якби ж це тільки допомогло! Я мав на увазі професійну гідність. Дівчинка хвора, я лікар. Але ж я не можу увірватися до них і сказати: «Візьміть мене!».

– Чілтоне, а чому ви все-таки посварилися? – раптом поцікавився містер Пендлтон.

Лікар зробив незрозумілий жест рукою і підвівся.

– Хочете знати причину? Коли йдеться про сварку між двома закоханими, хто може визначити, чому вони насправді сваряться? Іноді дурна суперечка з приводу розмірів місяця чи глибини річки може розростися до жахливої сварки, після якої настають довгі роки мовчання й гіркоти… Та не будемо про це! Я не хочу згадувати про цю сварку Пендлтоне. Але мені потрібно побачити дівчинку. Це питання життя і смерті. Ставлю дев'ять із десяти, що Полліанна Віттієр знову ходитиме!

Лікар говорив чітко і голосно, і якраз із цими словами він підійшов до відчиненого вікна. Джиммі Бін, який полов перший бур'ян у квітнику, почув усе й принишк, слухаючи далі.

– Полліанна ходитиме? – із подивом перепитав Джон Пендлтон. – Що ви маєте на увазі?

– Я кажу це, бо зробив певні висновки із того, що мені стало відомо про перебіг її хвороби. Її випадок дуже схожий на той, який вдалося вилікувати моєму колезі. Ми з ним училися в одному коледжі. Цей лікар спеціалізується на таких проблемах. Певна річ, я теж багато про все це знаю, до того ж ми постійно листуємося. І з того, що я чув про Полліанну, я зрозумів, що мені треба її оглянути!

– Ви справді маєте це зробити! – вигукнув містер Пендлтон. – А чи не можна влаштувати все, домовившись із лікарем Ворреном?

– Боюся, що ні, – похитав головою лікар Чілтон. – Воррен насправді непоганий чолов'яга. Він казав мені, що одразу запропонував міс Гаррінґтон викликати мене для консультації, та її «Ні!» було таким рішучим, що він більше не наважився це пропонувати, хоча й знає про те, що я хотів оглянути Полліанну. А ще деякі із його шанованих пацієнтів перейшли лікуватися до мене, тож він не надто радіє з цього приводу… Але я маю оглянути цю дитину! Тільки подумайте, наскільки це може бути важливо для неї!

– Авжеж, та яке це матиме значення, якщо ви її не оглянете?

– Але як я можу це зробити? Мене має запросити її тітка, а вона цього точно ніколи не зробить! – з болем вигукнув лікар.

– Треба зробити так, щоб вона вас запросила, – мовив містер Пендлтон.

– Та як?

– На жаль, я не знаю.

– Цього, либонь, ніхто не знає. Вона надто горда й сердита, щоб запросити мене після того, що сказала багато років тому. Та коли я думаю про цю бідолашну дівчинку, коли розумію, що ключ до її здоров'я може бути саме в моїх руках… А на заваді стоїть почуття гідності та професійний етикет… Я… – лікар так і не закінчив своєї думки, запхав руки до кишень і знову почав ходити по кімнаті туди-сюди. Він дуже нервував.

– Але якби можна було усе їй пояснити, – міркував Джон Пендлтон.

– І хто б це міг зробити? – похмуро поцікавився лікар.

– Не знаю, ох, не знаю, – розпачливо простогнав господар будинку.

Джиммі Бін на мить завмер під вікном. Він уважно слухав кожне слово, затамувавши подих, і тепер знав, що робити:

– Я знаю, хто це зробить! – схвильовано прошепотів він. – Це зроблю я – Джиммі Бін! – І він проповз аж до рогу будинку, а потім щодуху побіг до маєтку Гаррінґтонів.

Розділ 30. До справи береться Джиммі

– Прийшов Джиммі Бін. Він хоче бачити вас.

– Мене? – щиро здивувалася міс Поллі. – А ти впевнена, що він прийшов не до Полліанни? Перекажи, що до неї можна зайти на кілька хвилин.

– Я теж спочатку подумала, що він помилився. Та хлопчик каже, що йому треба поговорити з вами.

– Що ж, гаразд, я спущусь, – і міс Поллі втомлено підвелася з крісла.

У вітальні вона побачила Джиммі, який чекав на неї. Він дуже зніяковів, і його щоки залив рум'янець.

– Мем, я, мабуть, зараз скажу вам щось жахливе, та мовчати я не можу, бо все це заради Полліанни, – нарешті заговорив він, – а для Полліанни я готовий по гарячому вугіллю ходити, чи з вами говорити, чи ще щось – ну, ви й самі розумієте. Ви б теж так сказали, якби знали, що вона знову може почати ходити. І ось я прийшов, щоб сказати, що якщо тільки почуття гідності, чи як там його, заважає тому, щоб Полліанна ходила, то я хотів би попросити вас покликати лікаря Чілтона. Ну, ви й самі розумієте, що й до чого.

– Що-о? – перервала його міс Поллі, у якої аж обличчя витягнулося від обурення. Ще б пак – таке нахабство!

Джиммі важко зітхнув.

– Та я геть не хотів вас сердити. Тому й сказав одразу, що вона зможе ходити. Думав, що ви як почуєте, то зрадієте.

– Джиммі, про що це ти говориш? – уже спокійніше запитала міс Поллі.

– Та я ж намагаюсь вам розказати, – знову зітхнув він.

– Тоді розповідай. Але почни з самого початку і так, щоб я все зрозуміла!

– Що ж, спочатку лікар Чілтон прийшов до містера Пендлтона, і вони говорили у бібліотеці, – схвильовано заговорив хлопчик. – Це вам зрозуміло?

– Так, Джиммі, – вже зовсім спокійно відповіла міс Поллі.

– Ну от, а вікно було відчинене, а під ним, знаєте, є квітник. І я там рвав бур'яни, а потім почув розмову.

– Джиммі, ти підслуховував?

– Вони не про мене говорили, та я й не навмисно слухав! – трохи ображено мовив Джиммі. – А взагалі, я радий, що це почув. І ви зрадієте, коли зрозумієте, що й до чого! Адже Полліанна зможе ходити!

– Джиммі, про що ти? – нахилилася до нього міс Поллі.

– Та ж я розповідаю, – поважно мовив хлопчик. – Лікар Чілтон сказав, що знає якогось лікаря, який може вилікувати Полліанну, щоб вона знову почала ходити. Але він не може сказати напевне, поки сам її не огляне. І він дуже хотів би її оглянути, але сказав містеру Пендлтону, що ви йому нізащо не дозволите.

Міс Поллі раптом почервоніла.

– Але ж, Джиммі, я не можу! Якби ж я могла! Ну, це просто… – міс Поллі безпорадно стиснула долоні.

– От я й вирішив усе вам розповісти, – мовив хлопчик. – Бо вони говорили між собою, що через якусь причину – я, до речі, й не почув через яку – ви його не впустите. І лікарю Воррену наказали, щоб він не викликав лікаря Чілтона. А сам лікар Чілтон теж не може прийти, бо в нього знаєте, є гідність і професійна ет… ет… ну, це не так важливо. Потім вони вирішили, що було б добре, якби хтось усе це вам пояснив, тільки не знали, хто б це міг зробити. Я все чув і одразу ж вирішив побігти сюди! Ну от – тепер вам зрозуміло?

– Так, але, Джиммі, розкажи ще про цього лікаря, – попрохала міс Поллі. – Хто він і звідки? Вони справді впевнені, що він зможе допомогти нашій Полліанні?

– Я точно не знаю, хто він, бо вони не казали. Його знає лікар Чілтон, і той лікар, здається, вже лікував подібні хвороби. Здається, вони йому довіряють. Хвилювалися ж тільки через вас, бо ви не дозволите лікарю Чілтону оглянути Полліанну. Але ж тепер, коли ви про все знаєте, ви ж дозволите?

Міс Поллі поволі похитала головою. Вона рвучко вдихала й видихала повітря. Джиммі дивився на неї, і йому здавалося, що вона от-от заплаче. Та міс Поллі не розплакалася. За мить вона рішуче мовила:

– Так, я дозволю лікарю Чілтону її оглянути. А тепер біжи додому, Джиммі, – і чимдуж! А я поговорю з лікарем Ворреном, він якраз нагорі. Бачила, як його візок під'їхав до будинку кілька хвилин тому.

А через кілька хвилин лікар Воррен здивувався, побачивши схвильовану і почервонілу міс Поллі. Ще більше він здивувався, почувши її прохання, яке прозвучало майже беззвучно:

– Лікарю, ви якось пропонували мені покликати для консультації лікаря Чілтона, і я тоді відмовилася. Та тепер… тепер я змінила свою думку, я дуже хочу, щоб ви його запросили! Якщо можна, зробіть це якнайшвидше, буду вам дуже вдячна.

Розділ 31. Новий дядько

Наступного разу коли лікар Воррен увійшов до Полліанни, вона із задоволенням милувалася різнобарвними відблисками на стелі. Позаду лікаря йшов широкоплечий чоловік.

– Лікарю Чілтон! О лікарю, яка ж я рада вас бачити! – загукала дівчинка, і на очах усіх присутніх виступили сльози. – Але якщо тітонька Поллі проти…

– Усе гаразд, люба, ти тільки не хвилюйся, – одразу ж заспокоїла її міс Поллі. – Я сама запросила лікаря Чілтона оглянути тебе сьогодні зранку разом із лікарем Ворреном.

– О, то ви його самі запросили, – задоволено мовила Полліанна.

– Так, люба, для того, щоб… – але міс Поллі так і не змогла договорити. Очі лікаря Чілтона випромінювали таке щастя, що це не можна було не помітити. Щоки міс Поллі залив гарячий рум'янець, і вона швиденько вибігла з кімнати.

Лікар Воррен і медсестра розмовляли про щось коло вікна. А лікар Чілтон тим часом простягнув руки до Полліанни.

– Мила моя дівчинко, сьогодні ти зробила найрадіснішу справу у світі! – щиро мовив він, і його голос затремтів від хвилювання.

Коли почало сутеніти, до кімнати Полліанни зайшла тітонька Поллі і сіла біля ліжка небоги. У неї був дуже загадковий, зовсім незвичний, але дуже щасливий вигляд. Медсестра пішла вечеряти, тож вони залишилися вдвох.

– Люба моя Полліанно! Я хочу розповісти це тобі першій! Скоро лікар Чілтон стане твоїм дядечком – і все це тільки завдяки тобі! О дівчинко моя, я така щаслива! І така рада!

Полліанна заплескала в долоні, але раптом зупинилася.

– Тітонько Поллі, то це вашу руку й серце він хотів здобути? Так, це були ви, я так і знала! І тому він сказав, що мені вдалася найрадісніша справа у світі! Я така рада! Знаєте, тітонько Поллі, я така рада, що навіть мої ноги мене не засмучують!

Після цих слів міс Поллі не втрималася і схлипнула.

– Можливо, колись, люба… – тітоньці Поллі чомусь забракло слів. Вона ще не наважувалася розповісти дівчинці про те, яку надію лікар Чілтон поселив у її серці. Але вона сказала таке:

– Полліанно, наступного тижня ти поїдеш у подорож на м'якому і зручному ліжку. На ньому тебе занесуть в екіпаж, а потім у вагон потяга. А поїдеш ти до чудового лікаря, у якого є великий будинок далеченько звідси, і він якраз для таких хворих, як ти. Це друг лікаря Чілтона, і ми сподіваємося, що він тобі допоможе!

Розділ 32. Лист Полліанни

Дорогі мої тітонько Поллі і дядечку Томе!

Я можу – можу! – можу ходити! Сьогодні я пройшла від свого ліжка до вікна – а це аж шість кроків! Як же чудово знову ходити!

Усі лікарі дивилися на мене і всміхалися, а медсестри чомусь плакали. А леді з сусідньої палати, яка почала ходити тиждень тому, уже сьогодні прийшла мене навідати! А інша леді, яка сподівається почати ходити наступного місяця, також була з нами. Вона лежала на ліжку і плескала в долоні. Навіть чорна Тіллі, яка тут миє підлогу, зазирнула у вікно і назвала мене «любонькою». Щоправда, спочатку вона й сказати нічого не могла, бо теж плакала.

А я не зрозуміла, чому всі вони плакали. Мені хотілося співати, кричати! О! Ви тільки подумайте – я можу ходити! Ходити! І не так важливо, що довелося провести тут цілих десять місяців. Та й весілля я не пропустила, а це головне! Як же чудово, тітонько Поллі, що ви тоді приїхали і обвінчалися просто біля мого ліжка, щоб я все бачила. Ви вмієте придумувати те, чому можна порадіти!

Тут кажуть, що я скоро зможу поїхати додому. А знаєте, я б навіть пішки пішла! Я, мабуть, ніколи нікуди не їздитиму – адже ходити набагато приємніше! Це така радість! Я навіть радію тому, що мені довелося «втратити» на певний час ноги, адже тепер я розумію, наскільки важливо, щоб вони були здоровими. Завтра я збираюся пройти цілих вісім кроків.

Цілую, Полліанна.