Текст книги "Полліанна"

Автор книги: Элинор Портер

сообщить о нарушении

Текущая страница: 7 (всего у книги 12 страниц)

Розділ 16. Червона троянда і мереживна шаль

Це трапилося одного дощового дня приблизно тиждень після візиту Полліанни до містера Джона Пендлтона. Тімоті відвіз міс Поллі на чергові збори Жіночої допомоги. Коли вона повернулася, була вже третя година дня. На щоках міс Поллі розквітли рожеві рум'янці, а із зачіски через сильний вітер повибивалися чорні кучерики. Такою тітку Поллі дівчинка ще ніколи не бачила.

– О! О! О! Тітонько, то вони і у вас є! – збуджено загукала Полліанна, пританцьовуючи навколо тітки, яка пройшла до вітальні.

– Що є, неслухняна дівчинко?

Полліанна продовжувала кружляти навколо міс Поллі.

– А я навіть не знала, що вони у вас є! Хіба так буває, що в когось вони є, але інші їх ніколи не бачать?! Як гадаєте, у мене вони можуть з'явитися – звісно, до того часу, як я потраплю на небеса? – туркотіла Полліанна, смикаючи себе за пряме волосся навколо вух. – Та навіть якщо вони й з'являться, чорними все одно не будуть…

– Полліанно, що все це означає? – нетерпляче запитала тітка Поллі, знявши капелюха й намагаючись поправити свою зачіску.

– Ні, ні, тітонько, будь ласка, не треба! – почала благати дівчинка. – Не пригладжуйте волосся! Я ж саме про це й кажу – про ваші чудові чорні кучерики. О тітонько Поллі, які ж вони гарненькі!

– Що за нісенітниці ти говориш, Полліанно? Краще скажи мені, навіщо ти ходила в Жіночу допомогу з приводу того хлопчика-обшарпанця? Невже ти не розумієш, що вчинила по-дурному?

– Але це зовсім не нісенітниці, – заперечила Полліанна, спочатку відповідаючи на першу частину тітчиного зауваження. – Ви навіть не уявляєте, яка ж ви гарненька, коли волосся лежить вільно! О тітонько Поллі, можна я причешу вас, як місіс Сноу і прикрашу зачіску квіткою? Так хочеться побачити вас такою! Але ви будете набагато гарніші за місіс Сноу!

– Полліанно! – міс Поллі говорила дуже суворо, але суворість була трохи вдаваною, бо насправді слова небоги викликали в неї дивне відчуття радості. Та й зрозуміло – хіба раніше когось цікавило, як виглядає вона чи її волосся? І чи хотілося комусь побачити її гарною? – Полліанно, ти не відповіла на моє запитання. Чому ти пішла до Жіночої допомоги, та ще й з таким питанням?

– Так, тітонько, я там була, але не знала, що це по-дурному. Хоча воно й справді виявилося саме так, адже їх більше цікавить, як ростуть цифри у щорічному звіті, аніж як зростає Джиммі. Тож я вирішила написати до моєї Жіночої допомоги, бо, знаєте, Джиммі живе досить далеко від них, і я подумала, що він для них буде незгірш за якогось індійського хлопчика. От як я – хіба ж я для вас не як дівчинка з Індії? То як, тітонько Поллі, ви дозволите мені вас причесати?

Тітка Поллі приклала руку до шиї – нею знову оволоділо незрозуміле почуття слабкості.

– Але ж Полліанно, коли сьогодні в Жіночій допомозі мені розповіли, як ти туди приходила, то я не знала, куди очі подіти від сорому! Я…

Дівчинка знову почала пританцьовувати навшпиньках.

– Ви не сказали! Не сказали, що я не можу вас причесати, – щиро раділа дівчинка, – отже, ви згодні! Це майже як тоді, коли ви не послали містеру Пендлтону холодцю, і не хотіли, щоб я казала йому що він від вас. Чекайте на мене тут, я миттю принесу гребінця.

– Але Полліанно, Полліанно! – спробувала протестувати тітка Поллі, поспішаючи сходами за племінницею.

– О, ви вирішили піднятися сюди? – дівчинка зустріла міс Поллі біля її кімнати. – Так буде навіть краще. А ось і гребінець! А тепер сідайте, будь ласка, сюди. Ох, яка ж я рада, що ви дозволили!

– Але, Полліанно, я… Я…

Міс Поллі так і не вдалося закінчити речення. Нею оволоділо знайоме відчуття безпорадності, і їй нічого не лишилося, окрім як підкоритися й сісти на пуфик перед великим люстром. Її волосся уже перебирали десять вправних і водночас ніжних пальчиків.

– О, яке ж у вас гарне волосся, – торохтіла Полліанна, – і воно набагато краще, аніж волосся місіс Сноу. Та це й правильно, вам потрібно мати багато гарного волосся, бо ви здорова і можете ходити куди заманеться, і де вас можуть побачити інші. Ах! Якби всі побачили вас такою, вони були б водночас раді і дуже здивовані, ви ж бо так довго ховали таку красу! Тітонько Поллі, ви станете такою красунею, що всі вами милуватимуться!

– Полліанно! – видихнула тітка під хвилею розпущеного волосся. – Я взагалі не розумію, як дозволила тобі робити зі мною такі дурниці!

– Чому ж, тітонько Поллі? Думаю, ви маєте радіти, що людям подобається вами милуватися. Хіба ж ви не любите дивитися на гарні речі? Знаєте, я набагато щасливіша, коли бачу гарних людей, бо коли бачиш негарних, то зазвичай відчуваєш тільки жаль.

– Але… але…

– А як мені подобається робити зачіски, – задоволено муркотіла дівчинка. – У Жіночій допомозі я багатьом робила зачіски, та ні в кого з них не було такого розкішного волосся, як у вас. Щоправда, волосся місіс Байт було досить непогане, і одного дня вона мала чудовий вигляд, коли я надягла на неї… О тітонько Поллі! Я ще дещо придумала! Але це поки що таємниця, і вам я її не відкрию. Тепер, коли ваша зачіска майже готова, я на деякий час вийду з кімнати. Але ви маєте пообіцяти – пообіцяти! – що навіть краєм ока не дивитиметеся в люстро, поки я не повернуся! Домовились? – гукнула дівчинка, вибігаючи з кімнати.

На це міс Поллі не відповіла нічого. Але її внутрішній голос підказував, що вона має якомога швидше виправити все те, що зробили з її зачіскою пальчики небоги. Що ж до того, дивитися в люстро чи ні, їй це було байдуже… І раптом, зовсім випадково, міс Поллі поглянула на своє відображення у люстрі на туалетному столику. І від побаченого на її щоках розквітли гарячі рум'янці. Помітивши ці рум'янці, вона почервоніла ще більше. У люстрі відображалося жіноче обличчя – не дуже молоде, та сяюче від несподіваного збудження. Щічки горіли рум'янцями, очі блищали. Волосся, темне й трохи вологе від дощу, спадало на спину пишними хвилями й закручувалося над вухами невеличкими кучериками, які Полліанна виклала дуже акуратно.

Усе це настільки здивувало й шокувало міс Поллі, що вона геть забула про свій намір зачесатися на звичний манір. До кімнати якраз повернулася Полліанна. Міс Поллі не встигла навіть поворухнутися, як дівчинка накинула на її очі хустину і зав'язала кінці за головою.

– Полліанно! Полліанно, що ти робиш? – загукала вона.

– Ось про це я й не хотіла вам казати, тітонько Поллі. А ще боялася, що ви таки підглядатимете, тому й зав'язала цю хустку. Тепер сидіть спокійно, це триватиме не більше хвилини, а потім я все вам покажу, – засміялася Полліанна.

– Але Полліанно, – знову почала міс Поллі, намагаючись наосліп звестися на ноги, – ти маєш це зняти! Дитино, що це ти робиш? – із жахом видихнула вона, відчуваючи, як щось укриває її плечі.

Полліанна ж у відповідь знову засміялася. Тремтячими пальцями вона загортала тітчині плечі в дуже гарну мереживну шаль. Щоправда, та трохи пожовкла за довгі роки лежання у скрині і пропахла лавандою. Дівчинка знайшла шаль тиждень тому, коли Ненсі прибирала на горищі; і сьогодні їй подумалося, що її тітонька незгірш за місіс Байт має право бути гарно вдягненою. Закінчивши, Полліанна знову із задоволенням поглянула на результати своєї праці, і їй здалося, що дечого ще не вистачає. Вона рішуче вхопила тітку за руку і потягнула на літню веранду. Там біля перил якраз розцвіла червона троянда, і до неї можна було дотягнутися рукою.

– Полліанно, що це ти робиш? Куди ти мене ведеш? – тітонька Поллі марно намагалася вирвати руку. – Я не піду…

– Ми тільки на хвилиночку вийдемо на веранду! Усе майже готово! – наполягала Полліанна. Врешті вона зірвала троянду і прилаштувала її в тітчиному волоссі над її лівим вухом.

– Ну от! – вигукнула дівчинка, розв'язуючи вузол на хустині й відкидаючи її вбік. – О тітонько Поллі, ви маєте радіти, що я вас так гарно причесала!

Якусь мить міс Поллі здивовано дивилася на себе й на все довкола, та раптом тихо скрикнула й побігла до кімнати. Полліанна, простеживши за тим, куди кинула оком тітонька, помітила, що на під'їздну алею звернув чийсь візок. Вона майже одразу впізнала чоловіка, який тримав віжки, і радісно перехилилася через перила веранди.

– Лікарю! Лікарю Чілтон! Ви приїхали побачити мене? Я тут!

– Так, я бачу, – трохи невесело усміхнувся лікар, – ти не могла б спуститися сюди?

У спальні Полліанна побачила почервонілу від сорому й роздратовану тітку. Вона рвучко виймала шпильки, якими дівчинка пришпилила шаль.

– Полліанно, як ти могла? – простогнала міс Поллі. – Отак мене вирядити, а потім вивести надвір, щоб це побачили!

Полліанна аж зупинилася.

– Але ж ви були такі гарні – надзвичайно гарні, тітонько Поллі, і…

– Гарна? – незадоволено пхикнула жінка, відкидаючи шаль убік і починаючи пригладжувати волосся тремтячими пальцями.

– О, тітонько, нехай зачіска залишиться!

– Залишиться? У такому вигляді? Ще чого! – і міс Поллі безжально скрутила волосся у вузол – усе, до єдиного кучерика.

– Як жаль, ви були просто прекрасні, – ледве не плакала Полліанна, виходячи з кімнати.

Унизу дівчинка побачила лікаря, який терпляче чекав на неї у своєму візку.

– Я прописав тебе пацієнтові, і він послав мене по ліки. Ти поїдеш? – запитав лікар.

– Ви маєте на увазі виконати доручення? Потрібно сходити в аптеку? Я часто це робила для леді з Жіночої допомоги, – мовила Полліанна.

Усміхнувшись, лікар заперечно похитав головою.

– Не зовсім так. Це містер Джон Пендлтон послав мене сюди. Він хотів би побачити тебе сьогодні, якщо ти не проти. Дощ припинився, тож я одразу поїхав сюди, щоб привезти тебе. То як, поїдеш? Обіцяю повернути тебе додому до шостої!

– З радістю! – вигукнула дівчинка. – Та спершу маю спитатися в тітоньки Поллі.

За мить Полліанна повернулася, тримаючи у руці капелюшка. Вона була трохи засмучена.

– Тітонька не хотіла тебе відпускати? – стиха запитав лікар, коли візок нарешті почав їхати.

– Т-та ні, – зітхнула дівчинка, – здається вона навпаки дуже сильно хотіла, щоб я кудись поїхала.

– Дуже хотіла, щоб ти поїхала? Полліанна знову зітхнула.

– Так, гадаю, їй не хочеться, щоб я зараз була поряд. Розумієте, вона так і сказала: «Так-так, звісно, біжи! Шкода, що ти не поїхала раніше!»

Лікар усміхнувся, та усмішка була невеселою. А в його очах, здавалося, поселився смуток. Певний час він мовчав, а потім із деяким ваганням таки запитав:

– А це часом не твою тітоньку я бачив у вікні веранди кілька хвилин тому?

Полліанна голосно зітхнула.

– Так, і в тому-то й річ, як я розумію. Знаєте, я знайшла для тітоньки просто чудову мереживну шаль, гарно її причесала, прикрасила волосся трояндою, і вона була такою красунею! Вам не здалося, що вона справжня красуня?

Якийсь час лікар мовчав, а коли заговорив, його голос був таким тихим, що Полліанні було непросто щось почути.

– Так, Полліанно, саме про це я й подумав – що вона справжня красуня.

– Справді? О, я така рада! Я їй про це скажу! – заплескала в долоні дівчинка.

На її превеликий подив, лікар почав бурхливо протестувати.

– Ніколи! Полліанно, ніколи про це їй не кажи, я благаю тебе!

– Але чому, лікарю Чілтон? Чому ні? Думаю, ви маєте радіти…

– Але вона не буде рада, – відрізав лікар.

Полліанна кілька хвилин міркувала над його словами.

– Мабуть, ви праві, вона, може, й не буде рада, – зітхнула дівчинка. – Тепер я розумію, що вона втекла, коли побачила вас. А потім сказала, що їй дуже соромно, що її побачили в такому вигляді.

– Так я і думав, – ледь чутно відповів лікар.

– Але я все одно не розумію, – наполягала на своєму дівчинка, – адже вона була такою гарною!

Лікар мовчав. Більше він нічого не сказав, аж поки вони не під'їхали до великого будинку із сірого каменю, у якому лежав із поламаною ногою Джон Пендлтон.

Розділ 17. «Просто-таки як у книжці»

Цього разу Джон Пендлтон зустрів Полліанну з усмішкою. Що ж, міс Полліанно, ви справжня маленька дівчинка, яка вміє прощати, інакше б сьогодні вас тут не було.

– Ну чому ж, містере Пендлтон, я дуже рада навідати вас, і не розумію, чому мені не радіти.

– Я ж був досить суворий з тобою – і тоді, коли ти принесла мені холодець, і коли знайшла мене зі зламаною ногою. До речі, я так і не подякував тобі за це. Ось чому я вважаю, що те, що ти погодилася прийти до мене сьогодні, свідчить про твою небайдужість. І це після того, як я поводився геть неввічливо!

Після таких слів дівчинка трохи зашарілася.

– Але я була рада, що знайшла вас! Тобто, звісно, я не раділа з того, що ви зламали ногу, – швидко виправилася вона.

– Я розумію, що ти хочеш сказати. Просто іноді ти спершу говориш, а потім думаєш, чи не так? – усміхнувся Джон Пендлтон. – Та я тобі дуже дякую і вважаю тебе напрочуд хороброю дівчинкою, яка дуже допомогла мені того дня. І за холодець дякую, – уже тихіше додав він.

– Він вам сподобався? – поцікавилася Полліанна.

– Так, дуже! Гадаю, сьогодні ти не принесла мені нічого, що не посилалатітонька Поллі? – із дивною посмішкою запитав він.

Дівчинка розгублено дивилася на нього.

– Н-ні, сер… – якусь мить вона вагалася, а потім почервоніла й додала: – Знаєте, містере Пендлтон, я не хотіла видатися неввічливою, коли сказала, що тітонька Поллі не посилала холодцю.

Джон Пендлтон нічого на це не відповів, та й усмішка з його обличчя зникла. Він дивився просто перед собою, однак, здавалося, нічого не бачив. Нарешті голосно зітхнув і повернувся до дівчинки. А коли заговорив, у голосі вчувалися колишні різкі нотки.

– Гаразд, годі. Так не годиться. Я послав по тебе не для того, щоб показати, як мені погано. Послухай! У бібліотеці – тій великій кімнаті, де стоїть телефон – ти вже знаєш, де це, знайдеш велику різьблену скриньку. Вона стоїть на нижній полиці великої шафи зі скляними дверцятами в кутку, неподалік від каміну. Там вона має бути, хіба що та дивна жінка кудись запхала її під час свого «прибирання»! Принеси скриньку сюди. Вона важкувата, та, гадаю, ти впораєшся.

– О, я дуже сильна, – радісно похвалилася Полліанна, зістрибнувши зі стільця. За мить вона повернулася до кімнати зі скринькою в руках.

Наступні півгодини, які Полліанна провела в кімнаті містера Пендлтона, були просто чудові. У скриньці було чимало скарбів – цікавинок, які господар дому збирав роками під час своїх дивовижних подорожей. І кожна з них мала свою захопливу історію – починаючи з майстерно вирізаних китайських шахів і закінчуючи малесеньким індійським ідолом із жадеїту.

Після того як дівчинка почула цікаву історію про ідола, вона замріяно пробурмотіла:

– Так, мабуть, краще брати на виховання маленького хлопчика з Індії. Він-бо нічого не знає й гадає, що Бог сидить у такій штуці, як цей ідол. А Джиммі Біна ніхто брати не хоче, хоч він і знає, що Бог на небі. Та мені б так хотілося, щоб Джиммі хотіли взяти більше за тих індійських хлопчиків.

Джон Пендлтон, здавалося, не чув усіх цих міркувань. Він знову дивився перед собою, хоч, здавалося, нічогісінько не бачив. Та врешті він стрепенувся, узяв черговий скарб зі скриньки і почав розповідати далі.

Ці відвідини для Полліанни були справді чудовою подією, та перш ніж вони скінчилися, вона раптом усвідомила, що вони обговорюють не лише сувеніри зі скриньки. Вони говорили про неї, Ненсі, тітоньку Поллі та життя Полліанни вдома. А ще містер Пендлтон розпитував про те, як вона жила у невеличкому західному містечку.

І коли Полліанні вже було треба йти, він раптом заговорив, але таким голосом, якого із вуст суворого Джона Пендлтона дівчинка ще не чула.

– Люба дівчинко, хочу попросити тебе приходити частіше, гаразд? Я самотній, і ти мені дуже потрібна. Є ще одна причина, і якось я про це тобі розкажу. Знаєш, коли я дізнався, хто ти, я спочатку не хотів більше тебе бачити. Ти нагадала мені декого, про кого я намагався забути всі ці довгі роки. Тож я прагнув переконати себе, що мені більше ніколи не треба тебе бачити, і щодня, коли лікар питав, чи не послати по тебе, я казав: «Ні». Однак через деякий час я зрозумів, що хочу тебе бачити так сильно, що речі, про які я так довго намагався забути, знову й знову зринають у моїй пам'яті. І тепер я хотів би бачити тебе частіше. Ти приходитимеш до мене, дитино?

– Ну звісно, містере Пендлтон, – видихнула Полліанна. В її очах світилося співчуття до засмученого чоловіка, який лежав перед нею, – із радістю!

– Дякую, – лагідно мовив хворий.

Того ж дня після вечері Полліанна сиділа на ґанку біля задніх дверей і розповідала Ненсі про дивовижну різьблену скриньку, яку їй показував містер Пендлтон, та про не менш дивовижні скарби, що в ній зберігалися.

– Це ж треба таке, – зітхала здивована Ненсі, – щоб вінпоказав усі ті речі, ще й розповів про кожну! Та він же ніколи й ні з ким і словечком не перемовився, так-так! Оце вже точно!

– Знаєш, Ненсі, він геть не такий суворий, яким здається зовні, – зауважила Полліанна. – І взагалі не розумію, чому всі вважають його поганим. Гадаю, вони б змінили свою думку, якби краще його знали. І навіть тітоньці Поллі він не подобається.

Ти уявляєш, вона й холодцю йому не хотіла посилати і боялася, щоб він не подумав, що це вона могла прислати!

– Мабуть, вона не зараховує це до своїх обов'язків, – трохи насмішкувато відповіла на це Ненсі. – Та не можу зрозуміти, чого це він до вас так прив'язався? Ви вже не ображайтеся, та він не з тих людей, які люблять дітей. Ой, він геть не такий!

Полліанна ж тільки усміхнулася.

– Але він і справді до мене звик, Ненсі, хоч і сам цього не хотів. І навіть сьогодні він зізнався, що не хотів більше мене бачити. Виявляється, я нагадала йому про щось, що він марно намагається забути. Та потім…

– Чекайте-чекайте! – перервала її схвильована Ненсі. – Він так і сказав? Що ви йому нагадали про те, що він намагається забути?

– Еге ж, а потім…

– Про що ж це він казав? – нетерпляче випитувала Ненсі.

– Не знаю. Просто зізнався, що хотів щось забути.

– Справжня таємниця! – приголомшено вигукнула служниця. – Так ось чому він без тебе не може! О міс Полліанно! Ну це просто-таки як у книжці, а я їх багато прочитала, так-так! І «Таємницю леді Мод», і «Втраченого спадкоємця», і «Прихованих роками» – і в усіх цих книжках не обходилося без таємниць, ось так! Зірочки мої й панчішки! Тільки подумайте – просто під вашим носом люди живуть, як у книжці, а ви про це навіть не здогадуєтеся! А тепер розкажіть мені все-все, про що він говорив! Тут точно якась таємниця, і не просто так він до вас прив'язався, ой, тут щось таки є!

– Але це не він до мене прив'язався, – протестувала Полліанна, – адже це я з ним перша заговорила! І він навіть не знав, хто я така, допоки я не принесла йому холодцю з телячої ніжки й не дала зрозуміти, що тітонька Поллі його не посилала.

Ненсі раптом підстрибнула й заплескала в долоні:

– О міс Полліанно, тепер я знаю, знаю! – схвильовано повторювала вона. Наступної миті служниця знову сіла коло дівчинки. – Тепер скажіть мені, та спершу гарно подумайте і відповідайте як є. Це після того як він дізнався, що ви небога міс Поллі, містер Пендлтон вирішив, що краще йому вас більше не бачити?

– Ай справді. Я сказала йому, хто я, ще минулого разу. А цього разу він отаке мені розповів.

– Так я й думала, – тріумфувала Ненсі. – А міс Поллі ніколи б не послала йому холодець від себе, правильно?

– Саме так.

– І ви йому сказали, що вона не посилала холодцю?

– Авжеж, і він…

– І він почав дивно поводитися, коли дізнався, що ви її небога. Так було, чи ні?

– Ну, так… Він і справді був трохи дивний – через той холодець, – погодилася Полліанна, трохи спохмурнівши.

– Тоді мені все ясно! – вигукнула Ненсі. – Ось тільки послухайте: містер Джон Пендлтон і був коханим міс Поллі Гаррінґтон! – впевнено проголосила вона, щоправда, кидаючи обережні погляди за спину.

– Та ні, Ненсі, цього не може бути! Він їй зовсім не подобається! – заперечила Полліанна.

– Звісно, не подобається! У тім-то й річ! – пояснювала очевидне служниця. – Тому вони й посварилися.

Полліанна, здавалося, все ще не йняла віри словам Ненсі. І тоді служниця знову всілася поряд із нею і почала розповідати все спочатку.

– Було все так. Якраз перед вашим приїздом сюди містер Том – садівник – розповів мені, що в міс Поллі колись був коханий. Я спочатку й сама не повірила. Ну уявіть – вона і чоловік! Але старий Том стояв на своєму і сказав, що той чоловік і зараз живе тут, у місті. Ну, а тепер мені все зрозуміло. Це ж Джон Пендлтон! У нього таємниче життя? Ще й яке! Хіба він не живе відлюдником і ніколи ні з ким не говорить? А ця дивна поведінка, коли він дізнався, що ви небога міс Поллі?! До того ж цей чоловік зізнався, що ви нагадуєте йому про те, що він волів би забути. Та безперечно він мав на увазі міс Поллі! Ну, а вона – холодцю посилати йому не хотіла! Це ж теж доказ! Ось так, міс Полліанно, усе просто, дуже просто!

– О-о-о, – видихнула Полліанна, широко розплющивши від здивування очі, – але ж, Ненсі, я гадаю, якби вони справді кохали одне одного, то вже якось би помирилися! Вони ж обоє були самотні всі ці роки! Мабуть, вони були б дуже раді помиритися!

Почувши це, Ненсі лише презирливо пхикнула.

– Гадаю, ви небагато знаєте про кохання, міс Полліанно. Розумієте, ви все-таки ще дитина. Та якщо на світі і є люди, які не здатні грати у вашу «гру радості», то це саме ця парочка закоханих у сварці. Саме так! Він такий суворий і злий, а вона…

Тут Ненсі раптом зупинилася, згадавши із ким та про кого говорить. Та за мить весело розсміялася:

– А знаєте, міс Полліанно, як би все-таки було добре, коли б ви навчили їх грати у свою гру – і вони б помирилися! Ах, Боже ж мій! Ото б усі в місті здивувалися, якби побачили їх разом! Та це неможливо, точно, зовсім неможливо!

На це Полліанна нічого не відповіла, але коли вона трохи згодом зайшла до будинку, було помітно, що вона дуже серйозно щось обмірковує.