Текст книги "Полліанна"

Автор книги: Элинор Портер

сообщить о нарушении

Текущая страница: 10 (всего у книги 12 страниц)

Розділ 23. Нещасний випадок

Одного дня Полліанні на прохання місіс Сноу довелося піти до лікаря Чілтона. Виявилося, що хвора геть не пам'ятає назви ліків, які він їй виписав. Дівчинка охоче погодилася виконати це доручення, адже вона ще ніколи не бувала в кабінеті лікаря.

– Я ще ніколи не була у вас удома! Це ж ваш дім, правда? – запитала дівчинка, з неприхованою цікавістю роззираючись навкруги.

– Так, це він і є, – трохи сумно відповів лікар, пишучи щось на клаптику паперу, – але й домівкою його не назвеш, Полліанно. Це просто кімнати, та аж ніяк не дім.

Полліанна з розумінням кивнула. Вона співчутливо поглянула на чоловіка.

– Я знаю. Для домівки потрібні рука і серце жінки або присутність дитини, – мовила дівчинка.

– Що ти кажеш? – одразу ж зреагував на її слова лікар.

– Це так містер Пендлтон каже, – знову закивала Полліанна, – що для домівки обов'язково потрібні рука і серце жінки або присутність дитини. А чому б вам не здобути руку й серце якоїсь жінки, лікарю? Або ж ви можете взяти до себе Джиммі Біна, якщо містер Пендлтон відмовиться.

Лікар Чілтон, здавалося, змусив себе розсміятися.

– То містер Пендлтон стверджує, що для домівки потрібні рука й серце жінки? – перепитав він.

– Так. І він теж каже, що в нього не домівка, а просто будинок. А чому ви не хочете цього зробити, лікарю Чілтон?

– Чому я не хочу – що? – і лікар знову відвернувся до записів.

– Здобути руку й серце жінки. О, я зовсім забула! – обличчя дівчинки враз стало дуже стурбованим. – Думаю, ви маєте це знати. Виявляється, багато років тому містер Пендлтон кохав зовсім не тітоньку Поллі, тому ми нікуди не переїжджаємо. Я вам розповіла тоді про них, та виявилося, що це неправда. Сподіваюся, ви ще нікому про це не говорили? – схвильовано додала вона.

– Ні, я нікому не говорив, – намагаючись не дивитися на дівчинку, мовив чоловік.

– Тоді все добре, – полегшено зітхнула Полліанна. – Розумієте, я тільки вам про це розповіла, і коли я сказала містеру Пендлтону, що ви знаєте, йому це видалося смішним. А чому, я так і не зрозуміла.

– Справді? – губи лікаря трохи затремтіли.

– Так, і мабуть, він не хотів, щоб про це дізналися багато людей, адже це неправда. Та чому ви не хочете здобути руку й серце жінки, лікарю Чілтон?

На мить у кімнаті запала тиша, а потім він відповів із сумом у голосі:

– Знаєш, іноді це дуже складно зробити, навіть якщо дуже стараєшся, моя люба…

– А я думаю, що для вас це має бути зовсім неважко! – вигукнула дівчинка, зробивши особливий наголос на слові «вас». Це не залишилося непоміченим для лікаря.

– Дякую тобі! – щиро засміявся лікар, здивовано піднявши брови. Та потім знову із сумом додав: – Боюся, дехто з осіб жіночої статі зовсім так не думає, Полліанно. Кажу тобі це із власного досвіду, – мовив він.

Полліанна спохмурніла, але раптом у її очах з'явилося щире здивування:

– Лікарю Чілтон, ви ж не хочете сказати, що ви, як і містер Пендлтон, просили руки й серця жінки, але вона вам відмовила?

Лікар раптом рвучко підвівся зі стільця.

– Гаразд, Полліанно, тепер це вже не має значення. Не варто забивати свою голівку чужими проблемами. А зараз біжи до місіс Сноу. Я написав назву ліків та їх дозування. Це все, що вона просила?

– Так, сер, дякую, сер, – промимрила дівчинка, похнюпившись і повернувшись до дверей. Та раптом на півдорозі зупинилася і додала із сяючою посмішкою: – Але я рада, що це принаймні не були рука й серце моєї мами, лікарю Чілтон. До побачення!

Нещасний випадок стався в один із останніх днів жовтня. Полліанна поспішала додому зі школи й переходила дорогу, здавалося, на цілком безпечній відстані від автомобіля, що рухався в її бік.

Ніхто не зміг розповісти, що ж насправді там трапилося. Ніхто не знав, чому це трапилося і хто був у цьому винен. Однак о п'ятій годині вечора непритомну Полліанну принесли до кімнати, яку вона так любила. Бліда, мов крейда, тітонька Поллі та Ненсі, яка не змогла втриматися від ридань, акуратно її роздягнули й уклали в ліжко. На авто до маєтку Гаррінґтонів уже чимдуж мчав лікар Воррен – йому зателефонували одразу ж.

– Вам і не треба було б дивитися на обличчя її тітки, – схлипуючи, розповідала старому Тому в саду Ненсі. Лікар уже прибув і зачинився у кімнаті хворої. – Не треба було б і дивитися на її обличчя, щоб зрозуміти, що це вона робить не через обов'язок. Бо в тих, хто лише виконує обов'язок, руки так не тремтять, а в очах не світиться бажання зупинити самого Янгола Смерті, ось так, містере Том! Це не обов'язок, я впевнена!

– Вона дуже побилася? – тремтячим голосом поцікавився старий садівник.

– Поки що нічого не зрозуміло, – хлипала Ненсі, – вона лежить уся бліда й не рухається, наче мертва. Та міс Поллі сказала, що вона жива – а вона ж бо краще на цьому розуміється! Міс Поллі притуляла вухо до її грудей, щоб почути серце, а ще перевіряла, чи наша дівчинка дихає…

– Невже не можна зрозуміти, що зробила їй ця… ця… – на обличчі старого проступила гримаса болю.

– От краще б ви її назвали якось, містере Томе! Та ще й міцним слівцем! Хай їй грець, тій машині!

Тільки подумайте – збити маленьку дівчинку! Я завжди їх терпіти не могла, оті смердючі коробки на колесах! Отак-от!

– Але де її поранило?

– Не знаю, не знаю! – голосила Ненсі. – Є невеличка ранка на її благословенній голівці, та міс Поллі каже, що це не страшно. Вона, знаєте, більше боїться нутряної кровотечі.

Очі старого на мить зблиснули веселими вогниками.

– Ти, мабуть, хотіла сказати «внутрішньої кровотечі», Ненсі, – виправив її садівник. – Цілком можливо, що в неї внутрішні пошкодження – щоб їй, отій клятій машині, та міс Поллі такого слова, як «нутряний» не вжила б.

– Що? Ну, не знаю, не знаю, – простогнала Ненсі, хитаючи головою. – Я вже не можу дочекатися, коли лікар вийде звідти. Зараз би почати прання – найбільше в моєму житті, може, мені б і полегшало! – схлипувала служниця, безсило розводячи руками.

Та навіть після того як пішов лікар, Ненсі не дізналася нічого такого, про що б могла розповісти старому Тому. У Полліанни не було переломів, а ранка на голові була незначною; однак лікар все одно мав надзвичайно стурбований вигляд і сказав, що те, наскільки важким є стан дівчинки, стане відомо трохи згодом. Лікар пішов, а міс Поллі зблідла ще більше і мала занепокоєний вигляд. Полліанна ще не прийшла до тями, але, здавалося, почувалася краще – наскільки це взагалі було можливо в такому стані. Увечері мала прийти кваліфікована медсестра, щоб доглядати дівчинку. Ненсі ж довелося витерти сльози й повернутися на кухню.

Наступного дня Полліанна нарешті розплющила очі й зрозуміла, де вона.

– Що трапилося, тітонько Поллі? Вже день, а я чомусь і досі в ліжку! – загукала вона. – Ох, я і встати не можу! – простогнала Полліанна, зробивши спробу підвестися, і впавши назад на подушку.

– Ні-ні, люба, тобі потрібно деякий час полежати, – заспокоїла її тітка. Вона говорила швидко і дуже тихо.

– Але що трапилося? Чому я не можу вставати? – не вгавала дівчинка.

Міс Поллі кинула благаючий погляд на молоду жінку у білій шапочці. Та стояла біля вікна, і Полліанна ще не встигла її помітити.

– Скажіть їй, – самими лише губами мовила медсестра.

Міс Поллі відкашлялася, намагаючись позбутися спазму в горлі, що заважав їй говорити.

– Учора ввечері тебе збив автомобіль, люба. Але зараз це вже неважливо. Я хочу, щоб ти ще відпочила і трохи поспала.

– Збив автомобіль? О, так, я перебігала через дорогу – почала пригадувати здивована дівчинка. А потім піднесла руку до свого чола: – А чому тут забинтовано й болить?

– Ти головне відпочивай, відпочивай… – знову повторила міс Поллі.

– Але тітонько Поллі, я почуваюся так дивно і так… погано! Я зовсім не відчуваю ніг!

Міс Поллі кинула на медсестру ще один благальний погляд і підвелася. Медсестра одразу ж підійшла до ліжка хворої.

– А тепер дозволь мені з тобою поговорити, – весело почала вона, – думаю, вже час нам із тобою познайомитися! Я місіс Гант, і я допомагатиму твоїй тітоньці дбати про тебе. А перше, про що я хочу тебе попросити, – це проковтнути ось ці маленькі білі пігулки.

На обличчі Полліанни з'явився страх.

– Але я зовсім не хочу, щоб про мене дбали – тим більше довго! Я хочу встати, мені потрібно до школи! Я зможу піти туди завтра?

Від вікна, до якого підійшла тітка Поллі, почувся стишений стогін.

– Завтра? – весело перепитала медсестра. – Мабуть, мені все-таки доведеться трохи потримати тебе тут. Але ти маєш проковтнути ці маленькі пігулки, і ми побачимо, чи вони тобі допоможуть.

– Гаразд, – нарешті погодилася дівчинка, а потім трохи невпевнено додала: – Та я обов'язково маю піти до школи післязавтра, бо скоро почнуться іспити.

За мить вона стала розповідати місіс Гант про школу, автомобіль, який її збив, про те, як болить голова, але скоро її голос стих, і вона нарешті заснула – завдяки маленьким білим пігулкам, які проковтнула раніше.

Розділ 24. Джон Пендлтон

Полліанна не пішла до школи ані «завтра», ані «післязавтра». Вона ніяк не могла прийти до тями, а коли до неї іноді поверталася свідомість, починала стривожено розпитувати про свій стан. Так було тиждень, а коли лихоманка нарешті минула, а біль став не таким сильним, дівчинка нарешті повністю прийшла до тями. І їй знову розповіли про те, що з нею сталося.

– Отже, мене просто збила машина, і я зовсім не хвора, – полегшено зітхнула Полліанна. – Що ж, тоді я навіть рада!

– Ти р-рада? – здивовано перепитала її тітка, яка сиділа біля ліжка.

– Так, адже краще мати зламані ноги, як у містера Пендлтона, аніж бути інвалідом на все життя, як місіс Сноу. Зламані ноги врешті зростаються, та якщо ти інвалід – це на все життя.

Міс Поллі нічого не відповіла їй щодо зламаних ніг. Вона раптом підхопилася й підійшла до маленького туалетного столика в іншому кутку кімнати. Там вона почала займатися нехарактерною для такої педантичної і стриманої жінки справою – переставляти всі дрібнички з одного місця на інше. Вона навіть не дивилася на речі, які брала до рук, і чомусь дуже зблідла.

Полліанна ж лежала в ліжку і з задоволенням спостерігала за різнобарвними спалахами світла на стелі – промені проходили крізь кришталеві підвіски містера Пендлтона, почеплені на вікні.

– Я рада, що в мене не віспа, – раптом мовила дівчинка, – бо це було б навіть гірше за ластовиння. А ще рада, що це не кашлюк – дуже вже неприємний той кашель, просто жахливий, правда ж? І добре, що це не апендицит чи кір – бо тоді вам би не дозволили тут сидіти.

– Ти з багатьох речей радієш, люба, – стиха відповіла тітонька Поллі, чомусь приклавши долоню до горла, ніби комірець став їй затісний.

– Авжеж, – весело засміялася Полліанна, – я багато про що думаю, дивлячись на цю кольорову веселку. Обожнюю веселки! Добре, що містер Пендлтон подарував мені ці кришталики! А ще я рада, що так і не розповіла про дещо. І не знаю чому, та я навіть рада, що зі мною стався нещасний випадок!

– Полліанно! Що ти таке кажеш!

Дівчинка знову тихо засміялася й поглянула на тітоньку сяючими очима.

– Знаєте, після того як це трапилося, ви вже багато разів назвали мене «люба», хоча раніше цього не робили. Мені подобається, коли мене так називають, особливо якщо це роблять рідні люди. Щоправда, деякі леді з Жіночої допомоги називали мене так, і це було досить приємно, та все ж не настільки приємно, як тоді, коли це кажете ви. О тітонько Поллі, я така рада, що ви мені рідні!

Тітка Поллі не знала, що відповісти, і знову піднесла руку до горла. Її очі наповнилися сльозами, і вона поспіхом вийшла з кімнати, мало не збивши з ніг медсестру, що якраз заходила.

Того ж дня Ненсі забігла до старого Тома, який чистив збрую в сараї. Вона була надзвичайно схвильована.

– Містере Том, вгадайте, що трапилося! – збуджено загукала вона. – Хоча ні, ви й за тисячу років не вгадаєте, бо це неможливо, просто неможливо!

– Тоді, я, мабуть, і не намагатимусь, – похмуро мовив чоловік, – бо мені й десяти років не лишилося. То кажи вже, що там трапилося.

– Ну, тоді слухайте. Як ви гадаєте, хто зараз із міс Поллі у вітальні? Ну, хто?

Старий Том похитав головою.

– Навіть не знаю, хто б це міг бути, – нарешті спромігся відповісти він.

– Тоді я вам скажу! Це Джон Пендлтон!

– Ти жартуєш, чи що, дівчино?!

– Анітрішечки! А знаєте чому – бо я сама йому відчинила двері, правда! І він зайшов – разом зі своїми милицями! А надворі його чекають коні з візком! Ви тільки уявіть – прийшов, як звичайнісінький тобі гість! І хто – Джон Пендлтон, старий жмикрут, який ніколи ні з ким не розмовляє! Ні, ви тільки уявіть! Він прийшов до неї.

– Гм, а чому б і ні? – трохи різко зауважив старий.

– Ну, вам краще знати, містере Том! – іронічно мовила Ненсі.

– Це ще чому?

– Ох, не прикидайтеся! – насмішкувато вигукнула служниця. – Ви ж самі мені про все розповіли!

– Про що розповів?

Ненсі визирнула з сараю, поглянула, чи не йде хтось із будинку, і, переконавшись, що все гаразд, підійшла до старого Тома ближче.

– Але ж це ви розповіли, що в міс Поллі якось був коханий! І я міркувала, міркувала, а потім здогадалася, що це ж як скласти два і два! Має вийти чотири! А вийшло чомусь п'ять, ось так!

Том відмахнувся від служниці і знову взявся до роботи.

– Якщо хочеш поговорити, то говори так, щоб тебе розуміли. І не треба тут цифрами сипати, я їх не розумію. Мені нема коли міркувати над твоїми дивними розрахунками, – пробурчав він.

Ненсі у відповідь засміялася.

– Ну, гаразд, – почала пояснювати дівчина. – Я якось почула дещо… і зрозуміла, що містер Пендлтон та міс Поллі кохали одне одного.

– Містер Пендлтон?! – рвучко випростався садівник.

– Так! О, я знаю, що насправді це не так! Містер Пендлтон обожнював матір цієї благословенної дитини, і саме тому хотів… та це неважливо, – поспіхом мовила Ненсі, згадавши про те, що обіцяла Полліанні нікому не розповідати, що містер Пендлтон пропонував їй переїхати до нього. – Отож я трохи попитала людей, і з'ясувалося, що він та міс Поллі вже багато років не бажають знати одне одного, мало того – вона його терпіти не може. А почалося все з того, що коли їй було вісімнадцять чи двадцять, хтось розпустив плітки, буцімто вони закохана пара.

– Це я пам'ятаю, – підтвердив старий Том. – Це було через три чи чотири роки після того, як міс Дженні йому відмовила. Міс Поллі про це знала, і їй стало його шкода. І вона почала приязно до нього ставитися. Можливо, трохи перестаралася, бо терпіти не могла того пастора, який забрав сестру з родини. В кожному разі поповзли чутки – казали, що вона за ним упадає…

– Щоб вона – та упадала за чоловіком? – не втрималася Ненсі.

– Так, це нісенітниця, але саме так і говорили, – вів далі Том, – а яка порядна дівчина могла б із цим примиритися? А ще якраз тоді в її стосунках з коханим почалися якісь негаразди… І міс Поллі закрилася від усіх, немов у мушлю, і ніхто не міг нічого з цим вдіяти. Серце дівчини в одну мить стало черствим.

– Це я знаю, чула, – мовила Ненсі, – ось чому мало не знепритомніла від несподіванки, коли побачила його на порозі! Адже вони роками не розмовляли! Та я дозволила йому увійти і доповіла міс Поллі про те, який гість чекає на неї у вітальні.

– А що вона на це сказала? – затамувавши подих, запитав садівник.

– Спочатку нічого. Вона ніби завмерла, і я навіть подумала, що міс Поллі не розчула. Хотіла повторити, аж раптом вона каже: «Скажи містеру Пендлтону, що я скоро прийду». І я пішла і сказала. А потім побігла сюди, щоб вам розповісти, – нарешті закінчила Ненсі, знову озирнувшись на будинок.

– Гм! – відповів на це старий Том і знову взявся до роботи.

Містеру Пендлтону не довелося довго чекати у розкішній вітальні маєтку Гаррінґтонів. Дуже скоро почулися тихі кроки і до кімнати нарешті увійшла господиня. Чоловік хотів підвестися, та міс Поллі жестом зупинила його. Вона не подала йому руки, а на її обличчі залишився холодний вираз.

– Я прийшов дізнатися, як почувається Полліанна, – трохи різко почав він.

– Дякую, поки що без змін, – відповіла міс Поллі.

– Але скажіть мені, що з нею? – цього разу голос чоловіка втратив рішучість.

Тепер на обличчі господині з'явився вираз розпачу і болю.

– Не можу, о, якби ж я тільки могла…

– Тобто ви не знаєте?

– Так.

– А що каже лікар?

– Лікар Воррен поки що ні в чому не впевнений. Він звернувся по допомогу до спеціаліста з Нью-Йорка. Вони домовилися про консультацію.

– Але ви хоча б знаєте, що саме пошкоджено?

– У неї невелика ранка на голові, кілька синців і пошкоджений хребет – це й викликало параліч ніг.

Чоловік тихо скрикнув. На мить запала тиша, а потів він знову заговорив:

– А… Полліанна – як вона це сприйняла?

– Вона ще не зрозуміла, наскільки серйозно те, що з нею трапилося. А я – я не можу їй сказати!

– Але ж вона має знати хоча б щось!

Міс Поллі знову піднесла руку до свого комірця – останнім часом цей жест став таким звичним для неї.

– Так, вона знає, що не може рухатися, але думає, це через те, що вони зламані. Бідолашка каже, що краще мати зламані ноги, як у вас, аніж стати інвалідом на все життя, як місіс Сноу. Бо ж зламані ноги знову стають здоровими, а інвалід – це назавжди. Вона постійно про це говорить, а я… Мені здається, я скоро помру від горя!

Очі містера Пендлтона наповнилися слізьми, але навіть крізь них він бачив обличчя жінки, яка сиділа навпроти, – воно потемніло від горя. І раптом він згадав проте, що відповіла йому Полліанна, коли він востаннє благав її переїхати: «Я не можу покинути тітоньку Поллі, особливо зараз!».

Мабуть, саме цей спогад змусив його тихо сказати:

– Знаєте, міс Гаррінґтон, я стільки вмовляв Полліанну переїхати і жити зі мною.

– Щоб Полліанна переїхала до вас? – обурено вигукнула міс Поллі.

Чоловік трохи скривився, почувши тон, із яким вона говорила. Однак він відповів дуже стримано і спокійно:

– Саме так. Розумієте, я хотів її вдочерити – звісно ж, офіційно. І вона могла б стати спадкоємицею всього, що в мене є.

Раптом міс Поллі усвідомила, що якби Полліанна погодилася, на неї б чекало безхмарне майбутнє. Їй стало цікаво, чи погодилася дівчинка на таку спокусливу пропозицію, адже у містера Пендлтона було багато грошей і розкішний маєток.

– Полліанна дуже дорога для мене, – вів далі чоловік, – так само, як була дорога її мати. І я був готовий дати їй усю любов, яку тримав у собі цілих двадцять п'ять років.

«Любов». Раптом міс Поллі згадала, чому вона вирішила взяти дівчинку на виховання. Разом із цим спогадом зринув іще один – про те, що вранці сказала дівчинка: «Мені подобається, коли мене називають „люба“ – особливо рідні». І цій дівчинці, яка давно не відчувала любові до себе, раптом запропонували всю любов, що назбиралася за двадцять п'ять років! І вона змогла від цього відмовитися! Міс Поллі раптом усвідомила все це з дуже важким серцем. А ще вона усвідомила, що вже не уявляє свого життя без Полліанни.

– І вона погодилася? – запитала міс Поллі. Питання прозвучало різко, та, незважаючи на холодний тон, містер Пендлтон зрозумів, що вона насправді відчуває.

– Вона відмовилася, – відповів він із сумною посмішкою.

– Але чому?

– Вона б ніколи вас не покинула. Сказала, що ви були дуже добрі до неї і тому вона хоче лишитися з вами. А ще вона думала, що і ви б не хотіли її відпустити, – мовив чоловік і підвівся.

Він не дивився на міс Поллі. Містер Пендлтон повернувся і пішов до дверей. Та раптом він почув м'які кроки, і на його руку лягла її тремтяча долоня.

– Коли приїде спеціаліст, і я вже знатиму щось напевне щодо стану Полліанни, я вам повідомлю, – мовила міс Поллі, і її голос затремтів. – До побачення і дякую, що зайшли. Я розповім їй, що ви приходили. Полліанна дуже зрадіє.

Розділ 25. Гра в очікування

Наступного дня, після того як маєток Гаррінґтонів відвідав містер Пендлтон, міс Поллі вирішила, що має підготувати дівчинку до візиту спеціаліста.

– Полліанно, люба, – м'яко почала вона, – ми вирішили, що тебе треба показати ще одному лікареві, крім лікаря Воррена. Можливо, він зможе сказати щось нове про твій стан, і ти почнеш одужувати швидше. Розумієш, про що я?

Обличчя дівчинки засяяло від радощів.

– Розумію, тітонько! Це лікар Чілтон! О, яка ж я рада! Я одразу хотіла, щоб він прийшов, та боялася, що ви не захочете – після того, як він побачив вас на веранді у шалі та з трояндою у волоссі. Тому я й мовчала. Але тепер я така рада, що і ви хочете його бачити!

Міс Поллі спочатку зблідла, потім її щоки залив гарячий рум'янець, а потім вони знов побіліли. Та коли вона заговорила, її голос був досить веселим.

– О ні, люба! Я мала на увазі зовсім не лікаря Чілтона! Приїде дуже відомий лікар із Нью-Йорка, і він знається на таких хворобах, як твоя.

– Я не думаю, що він знає хоча б половину того, що й лікар Чілтон! – мовила Полліанна, і було помітно, що вона дуже засмутилася.

– Та ні, дорогенька, це й справді дуже хороший спеціаліст, – наполягала тітка Поллі.

– Але ж, тітонько Поллі, це лікар Чілтон вилікував зламану ногу містера Пендлтона! Тож, якщо ви не проти, я б дуже хотіла, щоб до мене прийшов саме він! Я дуже цього хочу, ну будь ласка!

Міс Поллі знову почервоніла. Якусь мить вона не знала, що й казати, а потім нарешті заговорила лагідно, але з нотками колишньої суворості:

– А я проти, Полліанно, навіть дуже проти. Я б зробила все, практично все заради тебе, моя люба, але з певних причин – і я не хочу зараз про них говорити – я не хочу викликати лікаря Чілтона. І повір мені, він не знає про твою хворобу стільки, скільки знає той відомий лікар, який завтра приїде сюди аж із Нью-Йорка.

Проте Полліанну ці аргументи, схоже, не переконали.

– Але тітонько Поллі, якби ви любили лікаря Чілтона…

– Що ти таке кажеш, Полліанно?! – тепер уже різко вигукнула міс Поллі. Її щоки спаленіли.

– Я кажу, що якби ви любили лікаря Чілтона і не запрошували іншого лікаря, він би міг зробити добру справу, – зітхнула дівчинка. – Я так люблю лікаря Чілтона!

Цієї миті до кімнати Полліанни увійшла медсестра, і міс Поллі із полегшенням підвелася.

– Ти вибач, Полліанно, – твердо мовила вона, – але цього разу дозволь мені вирішувати. До того ж ми вже про все домовилися. Лікар приїжджає вже завтра.

Однак вийшло так, що наступного дня нью-йоркський спеціаліст не приїхав. Натомість прийшла телеграма, у якій ішлося про раптову хворобу самого лікаря, і скільки часу займе лікування, було невідомо. Полліанна ж вирішила скористатися ситуацією і знову почала благати тітоньку, щоб та дозволила прийти до неї лікарю Чілтону. Але тітонька Поллі не погоджувалася. Як і раніше, вона тільки заперечливо хитала головою й відповідала: «Ні, моя люба». Здавалося, вона й справді була готова зробити для дівчинки все, що завгодно, усе – окрім цього.

Минали дні очікування, а тітонька Поллі продовжувала робити все (окрім єдиного), щоб потішити небогу.

– Я б ніколи у це не повірила, і навіть ви мене не переконали б! – якось сказала Ненсі старому Тому. – Та як не повірити, коли на власні очі бачиш, як міс Поллі цілісінький день, щохвилини намагається зробити хоча б щось, щоб порадувати наше бідолашне ягнятко! Вона тільки того й чекає! А Флафі й Бафі! Та раніше вона б нізащо, навіть за всі гроші світу не пустила б їх нагору до кімнат! А тепер?! Вони лежать у міс Полліанни на ліжку – і тільки тому, що нашій дівчинці це подобається! А коли в міс Поллі немає роботи, вона стоїть біля вікна й гойдає ті кришталеві підвіски, щоб у кімнаті «танцювали веселки», як каже Полліанна. І вона вже тричі посилала Тімоті до теплиці Кобба по свіжі квіти, і це окрім усіх тих букетів, які міс Поллі нарвала власноруч! А одного дня трапилося таке, що я своїм очам не йняла віри! Заходжу до кімнати Полліанни, а там сидить міс Поллі, і медсестра робить їй зачіску! А дівчинка їй підказує, що та як заплітати, і видно, що вона така щаслива – аж сяє! І міс Поллі тепер увесь час ходить з такою зачіскою – тільки щоб догодити нашій благословенній крихітці!

– Гм, здається, тут міс Поллі зробила правильний вибір – кучері їй дуже личать, – цокнув язиком старий Том.

– Звісно, що правильний, – пхикнула Ненсі, – тепер хоч на людину стала схожа! Тепер вона майже…

– А я що тобі казав, Ненсі! – із тріумфом вигукнув садівник. – Пам'ятаєш, я розповідав, якою вона колись була красунею!

– Ну, красунею її ще рано називати, – стенула плечима служниця, – але мушу зізнатися, вона має зовсім інший вигляд – з цими мереживами та стрічками, які Полліанна змусила її носити.

– А я тобі казав! – знову мовив чоловік. – Казав же – вона ще зовсім не стара!

Ненсі весело розсміялася, почувши ці слова.

– Ну, тут ви правду кажете, містере Том! Вона вже має набагато кращий вигляд, аніж тоді, коли міс Полліанна тільки приїхала. До речі, хто ж, усе-таки був її коханим, бо я так і не дізналася?! Скажіть мені! Я так і не змогла дізнатися, не змогла!

– Не змогла дізнатися? – хитро примружився старий. – Що ж, від мене ти точно про це не дізнаєшся.

– Але ж будь ласочка, містере Том! – благала дівчина. – Розумієте, лишилося не так багато людей, у кого б я могла про це запитати.

– Може й твоя правда. Однак той, кого ти зараз запитуєш, нічого не відповість, – усміхнувся старий Том. Раптом усмішка зникла з його обличчя, і він стривожено поцікавився: – А як сьогодні почувається наша маленька дівчинка?

Ненсі похитала головою. На її обличчі з'явився смуток.

– Усе так само, містере Том. Жодних зрушень, як на мене, та й інші такої ж думки, гадаю. Вона тільки лежить і спить, іноді говорить, намагається усміхатися і «радіти» тому, що сходить сонце чи місяць, або ще з якогось приводу. Серце болить, коли бачиш, як страждає наша крихітка.

– Я знаю про цю гру, хай благословить Господь нашу дівчинку, – кивнув старий Том, часто кліпаючи очима, у яких стояли сльози.

– То вона і з вами в неї грала? – щиро здивувалася Ненсі.

– Авжеж. Вона розповіла про неї вже дуже давно. – Чоловік трохи повагався, а потім продовжив: – Одного дня я бурчав через те, що моя спина зігнута, а я сутулий, і знаєш, що ця дитина мені сказала?

– Ох, навіть не уявляю! Та вона завжди може знайти щось, чому можна порадіти!

– Саме так і було. Вона сказала, що я маю радіти, бо мені не треба нахилятися, щоб полоти бур'ян! І знаєш чому? Бо я вже й так зігнутий!

Ненсі не змогла втриматися від сміху.

– Що ж, я й не дивуюся. Бо, знаєте, вона завжди щось таке вигадує. Ми теж давно грали в гру – майже із самого початку, бо тоді їй не було з ким грати, хоч вона й дуже хотіла, щоб це була її тітка.

– Міс Поллі?

– Бачу, ви думаєте про нашу господиню те саме, що і я, – лукаво засміялася Ненсі.

Почувши це, старий Том аж завмер.

– Я просто подумав, що для нашої міс Поллі це було б справжньою несподіванкою, – із гідністю мовив він.

– Так, тоді так би й було, – зауважила на це служниця. – Та зараз, мені здається, усе інакше. Тепер від міс Поллі чого завгодно можна очікувати – навіть того, що вона почне грати в гру!

– Хіба ж наша крихітка їй не розповідала про гру? Здається, про неї вже знають усі, хто живе в місті. Я тільки про це й чую після того нещасного випадку, – мовив Том.

– Ні, вона так і не розповіла про це міс Поллі, – сказала Ненсі. – Якось Полліанна зізналася, що не може їй розповісти, бо тітонька заборонила їй говорити про батька. А гру ж придумав її тато! І їй би довелося про це згадати, якби вона почала говорити про гру. Тому Полліанна так і не наважилася їй розповісти.

– А-а-а, тепер зрозуміло, – похитав головою старий Том. – Їй ніколи не подобався той пастор, бо він забрав міс Дженні з їхньої родини. А міс Поллі, хоч і була зовсім молоденькою, так і не змогла йому пробачити, бо дуже любила міс Дженні. Тепер мені все зрозуміло… Так, це жахливо, – зітхнув садівник і відвернувся.

– Це вже точно, – зітхнула й Ненсі. – «Жахливо» – це не те слово. – І дівчина пішла до кухні.

Очікування виявилося нелегкою справою для всіх жителів маєтку Гаррінґтон. Медсестра намагалася бути веселою, та в її очах постійно чаїлося занепокоєння. Лікар відкрито нервував. Міс Поллі говорила мало, але навіть її гарні кучері та мереживні комірці не могли приховати того, як вона зблідла від постійних переживань. Полліанна ж гралася з собакою, пестила кішку, милувалася квітами та їла фрукти й желе, які їй присилали. Ще їй доводилося писати сповнені оптимізму відповіді на записки, у яких друзі запитували, як вона почувається. Однак вона мала дуже поганий вигляд. А нервові рухи її рученят не могли замінити їй ноги, які непорушно лежали під ковдрою, замість того, щоб тупотіти, як колись.

Що ж до гри – Полліанна часто розповідала Ненсі, як вона радітиме, коли нарешті піде до школи, відвідає місіс Сноу та містера Пендлтона, поїде кататися з лікарем Чілтоном. Дівчинка навіть не усвідомлювала, що вся ця «радість» стосувалася майбутнього, а не теперішнього. Ненсі ж чудово це розуміла і після таких розмов зазвичай плакала, коли ніхто її не бачив.