Текст книги "Полліанна"

Автор книги: Элинор Портер

сообщить о нарушении

Текущая страница: 6 (всего у книги 12 страниц)

Розділ 14. Важливо, від кого холодець

Того вечора Полліанна трохи спізнилася на вечерю через пригоду з містером Пендлтоном, але її не покарали.

Ненсі зустріла дівчинку біля вхідних дверей.

– Яка я рада вас бачити, дитинко! – полегшено зітхнула служниця. – Уже пів на сьому!

– Я знаю, – стурбовано сказала Полліанна, – та я не винна, чесно. Думаю, і тітонька Поллі зі мною погодиться.

– На щастя, в неї не буде такої можливості, – задоволено мовила Ненсі. – Вона поїхала.

– Поїхала? – дівчинці аж мову відібрало. – Але це ж не через мене, Ненсі? – Полліанна з жахом згадувала усі «приємні» події, що траплялися останнім часом – хлопчик, якого вона привела з вулиці, кіт, собака, постійне вживання слова «рада» та забороненого «тато», які ненастанно крутилися в неї на язиці. – о, невже вона поїхала через мене?

– Ви тут ні до чого! – пхикнула Ненсі. – Її двоюрідна сестра із Бостона померла, тож їй потрібно було терміново їхати на похорон. Телеграму принесли якраз після того, як ви пішли. Міс Поллі поїхала на три дні. Думаю, нам треба радіти! Будемо на господарстві удвох, тільки я і ви, ось так! Так, саме так!

Полліанна була ошелешена.

– Раді? О, Ненсі, як можна радіти, коли когось ховають?

– Міс Полліанно, та я ж не через похорон радію. Я… – і раптом Ненсі замовкла, не знаючи, як пояснити. Раптом у її очах замиготіли лукаві вогники. – Але ж, міс Полліанно, це ви навчили мене грати в таку гру! – зауважила вона.

Полліанна спохмурніла і щосили потерла чоло.

– Не знаю, як і пояснити, Ненсі, – похитала вона головою, – але є такі події, коли гра недоречна.

І мені здається, що похорон – це саме така подія. У похованні немає нічого веселого. Ненсі цокнула язиком.

– Гм, ми можемо радіти, що ховають не нас, – вголос міркувала вона. Проте Полліанна не почула цих слів. Вона почала розповідати про свою пригоду і за мить Ненсі вже слухала її з відкритим від здивування ротом.

Наступного дня у призначеному місці Полліанна зустрілася з Джиммі Біном. Як вона і передбачала, Джиммі дуже засмутився, коли почув, що леді з Жіночої допомоги надали перевагу не йому, а невідомому хлопчику з Індії.

– Що ж, так воно і мало бути, – зітхнув він, – бо речі, про які ти не знаєш, завжди видаються привабливішими, аніж ті, які знаєш добре. Так і з картоплею – завжди здається, що в твого сусіда порція більша. От би й зі мною так було! Наприклад, мене б узяла якась Жіноча допомога з Індії чи ще звідкись?

Почувши це, Полліанна аж у долоні заплескала.

– Оце ти правильно сказав! Та це ж те, що нам треба, Джиммі! Я напишу про тебе леді з моєї Жіночої допомоги. І хоча вони не в Індії, а на захід звідси, це все одно дуже далеко. Думаю, ти б теж так думав, якби проїхав стільки, скільки я, дістаючись сюди!

Обличчя хлопчика посвітлішало.

– Думаєш, вони справді мене візьмуть? – вагаючись, запитав він.

– Ну звісно! Хіба ж вони не платять за виховання індійських хлопчиків? От і ти будеш для них як хлопчик із Індії! Ти приїдеш здалеку, тож їм не потрібно буде перейматися через якісь звіти! Отож чекай, а я їм тимчасом напишу. Напишу листа місіс Байт. Ні, краще вже написати місіс Джоунс. Знаєш, місіс Байт найбагатша, але місіс Джоунс робить найбільші пожертви, дивно, правда ж, коли поміркуєш про це? Та, гадаю, хтось із Жіночої допомоги обов'язково згодиться тебе взяти.

– Добре, але не забудь їм сказати, що я можу працювати за своє утримання, – вставив Джиммі. – Я не жебрак, бізнес є бізнес. І думаю, що це стосується і Жіночої допомоги. – Він трохи вагався, але врешті додав: – Думаю, мені таки доведеться тут трохи затриматися – поки ти не отримаєш відповіді.

– Так, звичайно! – впевнено кивнула Полліанна. – Адже тоді я знатиму, де тебе шукати, щоб повідомити новину. Вони візьмуть тебе, я впевнена, адже ти здалеку – ну, майже з Індії. От і тітонька Поллі взяла… Слухай! – раптом зупинилася дівчинка. – А може і я для тітоньки Поллі як дитина з Індії?!

– Ну й дивна ти! – усміхнувся Джиммі й пішов геть.

Десь за тиждень після пригоди у Пендлтонському лісі Полліанна якось зранку звернулася до тітки Поллі:

– Тітонько, ви не будете проти, якщо цього разу я віднесу телячий холодець не місіс Сноу, а комусь іншому? Мені здається, місіс Сноу не буде проти, адже це тільки на один раз.

– Господи, Полліанно, що це ти знову задумала? – зітхнула тітка. – Ти найнеординарніша дитина, яку я коли-небудь бачила!

Полліанна стурбовано нахмурила брівки.

– Тітонько Поллі, а що таке «неординарна»? Якщо людина неординарна, то їй не бути ординарною?

– Ну, це вже точно.

– О, тоді все гаразд. Я дуже рада бути неординарною, – просвітліла Полліанна. – Розумієте, місіс Байт часто казала, що місіс Роусон – дуже ординарна жінка, і вважала, що це жахливо. А ще вони постійно сварилися, і татові… ой, тобто нам доводилося нелегко, коли потрібно було їх мирити між собою, – поспішно виправилася Полліанна, почуваючи себе так, ніби її корабель плив між Сциллою та Харибдою: вона не могла не згадувати батька, коли розповідала про сварки в місії, і водночас їй було заборонено про нього говорити.

– Гаразд, це не так важливо, – нетерпляче перебила її тітка Поллі. – Про що б ми не говорили, ти завжди згадуєш про свою Жіночу допомогу!

– Так, тітонько, – радісно усміхнулася дівчинка, – та це й не дивно, вони ж мене виростили, тож…

– Годі, Полліанно, – холодно мовила тітка, – то що там із холодцем?

– О, з ним нічого не трапилось! І я б нікуди його не понесла, не запитавши спершу вас. Ви дозволяєте мені носити холодець їй, тож гадаю, дозволите віднести разочок і йому! Розумієте, зламана нога – це ж не назавжди! Місіс Сноу ще довго лежатиме, тож я ще носитиму їй холодець, і не раз… А до нього хоч би раз навідатися…

– Він? До нього? Зламана нога? Про що це ти, Полліанно?

Полліанна здивовано подивилася на тітку, та раптом дещо згадала.

– О, я зовсім забула, що ви нічого не знаєте! Це трапилось, коли ви від'їжджали на похорон. От якраз того дня я знайшла його в лісі. Мені довелося піти в будинок і телефонувати лікареві та помічникам, а потім я тримала його голову на колінах і таке інше… Ну, а потім я пішла додому і з того часу ще не бачила його. Та коли Ненсі приготувала холодець для місіс Сноу, я подумала, як би було добре цього разу віднести холодець йому. То як, тітонько, ви дозволите?

– Так, так, я не проти, – нарешті стиха відповіла міс Поллі, – а хто це такий?

– Це мій Незнайомець. Тобто містер Джон Пендлтон.

Міс Поллі мало з крісла не вистрибнула.

– Джон Пендлтон?!

– Так, мені Ненсі сказала, що його так звати. Ви з ним, мабуть, теж знайомі?

Міс Поллі нічого не відповіла, а натомість запитала:

– А ти з ним знайома? Полліанна ствердно кивнула.

– Так, він тепер завжди говорить зі мною і навіть усміхається. Знаєте, він такий суворий тільки зовні. Ну, я піду по холодець. Ненсі казала, що він майже готовий, коли я йшла до вас, – закінчила Полліанна, йдучи до дверей.

– Зачекай, Полліанно! – голос міс Поллі раптом став дуже рішучим. – Я передумала! Сьогодні, як завжди, віднесеш холодець місіс Сноу. Усе, тепер можеш іти.

Дівчинка глибоко засмутилася.

– Але, тітонько Поллі, вона ще довго лежатиме, і їй носитимуть усілякі гостинці, ви ж розумієте! А в нього лише зламана нога, і довго це не триватиме! Він же зламав її тиждень тому!

– Так, я пам'ятаю. Я чула, що з містером Джоном Пендлтоном трапилася неприємна пригода, – усе ще сухо і вперто мовила міс Поллі. – Та я не маю бажання посилати йому холодець, Полліанно.

– Я знаю, він суворий, але це тільки зовні, – сумно зауважила Полліанна, – мабуть, тому він вам і не подобається. Та я не скажу йому, що це від вас. Я скажу, що холодець від мене. Мені містер Пендлтон подобається, і я б із радістю передала йому холодець.

Міс Поллі знову похитала головою, але раптом зупинилася і тихо спитала:

– А він знає, хто ти така, Полліанно? Дівчинка тільки засмучено зітхнула.

– Гадаю, що ні. Хоч я й казала йому, як мене звати, він все одно мене ніяк не називає.

– А чи знає він, де ти живеш?

– Ні, я йому ніколи не казала.

– То містер Пендлтон і гадки не має, що ти моя небога?

– Не думаю.

На мить запала тиша. Міс Поллі дивилася на Полліанну, але здавалося, що вона її не бачить. Дівчинка переминалася з ноги на ногу і тільки голосно зітхала. Нарешті міс Поллі підвелася.

– Ну, гаразд, Полліанно, – врешті сказала вона, і її голос був незвично м'яким, – ти можеш віднести містерові Пендлтону холодець. Але віднесеш його від свого імені! Запам'ятай: я його не посилала. Тож зроби все, щоб у нього і гадки такої не виникло!

– Так, тітонько! Ні, що ви… дякую, тітонько Поллі! – торохтіла Полліанна, вибігаючи з кімнати.

Розділ 15. Лікар Чілтон

Величезний сірий маєток мав зовсім інший вигляд, коли Полліанна прийшла до містера Джона Пендлтона вдруге. Усі вікна були відчинені, а літня служниця розвішувала білизну на задньому дворі. Біля входу стояв візок лікаря.

Як і минулого разу, Полліанна підійшла до бокового входу. Вона подзвонила в двері – її пальці не заклякли як тоді, коли вона стискала в руках ключі.

Уже знайомий маленький песик підбіг до неї, щоб привітатися. Та довелося почекати, поки служниця, яка розвішувала білизну, відчинить двері.

– Я принесла телячий холодець для містера Пендлтона, – зніяковіло усміхнулася Полліанна.

– Дякую, – мовила жінка, простягнувши руку за мисочкою. – Що я маю переказати містеру Пендлтону? Від кого цей холодець?

Цієї миті в холі з'явився лікар. Він якраз почув слова служниці і встиг помітити розчароване обличчя Полліанни. Лікар підійшов до них.

– Ага! Холодець із телячої ніжки? – запитав він. – Просто чудово! Може, провідаєш нашого пацієнта?

– Із радістю, сер, – аж засяяла Полліанна. Лікар кивнув служниці, і вона пішла, але була дуже здивована.

– Але лікарю, хіба ж містер Пендлтон не дав наказу нікого до нього не пускати? – стривожено запитав молодий санітар.

– Саме так, – рішуче підтвердив лікар. – Однак тепер я тут за головного. Беру це на себе! – А потім додав: – Звісно, ви про це не знаєте, але ця дівчинка краща за будь-які ліки! І коли щось може витягнути Пендлтона з депресії, то це тільки вона. Ось чому я її до нього послав.

– Хто ж це така?

Трохи вагаючись, лікар відповів:

– Це небога однієї шанованої леді нашого міста, а звуть її Полліанна Віттієр. Я… я ще не зовсім добре її знаю, і ми не так довго спілкувалися, та багато моїх пацієнтів її обожнюють, і слава Богу! Санітар усміхнувся:

– Справді? І як же діють ці «ліки»?

– Я не знаю, але одне зрозуміло – вона володіє здатністю радіти всьому, що сталося чи має статися. У кожному разі це зрозуміло з розмов, які вона веде з моїми пацієнтами, – слово «рада» я чую від них дуже часто. Коротше кажучи, – додав лікар Чілтон, виходячи на ґанок із веселою усмішкою, – я був би не проти виписувати цю дівчинку як ліки, хоча тоді всім медикам доведеться кидати свій фах і йти торгувати дріб'язком чи рити канави, – розсміявся він, підхоплюючи віжки та сідаючи у свій візок.

Тимчасом Полліанну, за розпорядженням лікаря, провели до кімнати Джона Пендлтона. Вона йшла через велику бібліотеку в кінці холу і помічала всі зміни, що тут відбулися, а їх було чимало. Шафи, заставлені численними книгами і червоні фіранки лишилися незмінними, але підлога була гарно виметена, стіл прибраний, а пилу ніде не було видно. Картка з номерами телефонів висіла на своєму місці, а мідні ґратки каміну аж блищали. Одні таємничі двері були прочинені, і саме туди її вела служниця. За мить Полліанна опинилася в розкішно умебльованій спальні, а служниця, трохи затинаючись, почала пояснювати:

– Якщо ваша ласка, сер, тут до вас прийшла маленька дівчинка з холодцем… Лікар сказав, щоб я провела її сюди.

Полліанна залишилася на самоті із суворим чоловіком, який лежав на ліжку, випроставшись.

– Та хіба ж я не казав, що не хочу… – почувся роздратований голос. – А, це ти! – і голос став трохи теплішим, а дівчинка підійшла до ліжка ближче.

– Так, містере, це я, – усміхнулася Полліанна. – І я така рада, що мені дозволили вас побачити! Розумієте, спочатку жіночка вже майже забрала в мене холодець, і я боялася, що взагалі вас не побачу. А тоді прийшов лікар і дозволив. Правда ж, це дуже мило з його боку?

– Гм, – тільки й відповів чоловік, та на його губах з'явилася мимовільна усмішка.

– Я принесла вам холодцю, – мовила Полліанна, – ми приготували його з телячої ніжки. Сподіваюся, вам сподобається, – із надією додала дівчинка.

– Я ще ніколи його не їв, – усмішка щезла, а на обличчі містера Пендлтона знову з'явилося невдоволення.

На мить Полліанна розгубилася, і здавалося, була трохи розчарована. Та вона поставила мисочку на стіл і знову почала говорити.

– Справді не їли? О, тоді ви не можете знати, любите ви його чи ні, правда? Тоді я навіть рада, що ви його не куштували. Бо якби таки куштували…

– Гаразд, можеш не старатися. Одне я знаю напевне – я лежу тут непорушно і, мабуть, лежатиму аж до Судного дня, – роздратовано заявив чоловік.

– О ні! До Судного дня ви навряд чи лежатимете – знаєте, це ж трапиться тільки тоді, як архангел Гавриїл подме у свою трубу… Хіба що цей день настане раніше, аніж усі очікують, тоді все можливо. У Біблії сказано, що Судний день може настати значно раніше, аніж ми сподіваємось, та я не думаю, що так буде. Тобто, ви не подумайте, я вірю всьому, про що пишеться в Біблії, та не думаю, що цей день настане швидше, ніж ми думаємо, і…

Джон Пендлтон раптом голосно засміявся. Цієї миті до кімнати якраз заходив санітар. Почувши сміх хворого, він притьмом вийшов, не кажучи ані слова. Як той кухар, що відкриває дверцята духовки і швиденько їх закриває, бо пиріг іще не піднявся, а холодне повітря може його зіпсувати.

– Тобі не здається, що ти трохи заплуталася? – запитав містер Пендлтон у Полліанни.

– Може бути! – весело розсміялася дівчинка. – Але я мала на увазі, що поламана нога – це не те, що триває довго. От, наприклад, місіс Сноу не зможе ходити до кінця життя. А ви маєте радіти, що насправді не лежатимете в ліжку аж до Судного дня!

– О, я такий радий, – похмуро зауважив хворий.

– І до того ж ви зламали тільки одну ногу, тому радійте, що не дві, – сипала аргументами дівчинка.

– Авжеж! Я просто щасливчик! – фиркнув чоловік, звівши брови. – Із такої точки зору я маю тішитися, що я не стонога і не зламав п'ятдесят своїх ніг!

Полліанна захихотіла:

– Оце ви справді гарно придумали, – міркувала вона, – бо в стоніг дуже багато ніг. Тож ви можете радіти тому…

– О, звісно, – урвав її на півслові хворий, і до його голосу, здавалося, знову повернулася гіркота. – Мені тільки й лишається, що радіти усім довкола – санітару, лікарю, служниці на кухні…

– Звичайно, містере, ви тільки подумайте, як би вам було погано без них!

– Що? – здивовано вигукнув хворий.

– Я маю на увазі, що вам було б геть погано, якби ви лежали тут сам-один, а поряд нікого не було!

– Гм, з цього й потрібно починати, – роздратовано зауважив чоловік, – я таки лежу тут сам-один! А ти сподіваєшся, що я радітиму – і кому? Жінці, яка перевертає все в будинку догори дриґом і називає це прибиранням, чоловікові, який їй допомагає

і потурає, ще й називає це «доглядом за хворим»? Я вже не кажу про лікаря, який їх підтримує, – це ціла змова! І на додачу всім їм потрібно платити, і добре платити!

Полліанна співчутливо поглянула на хворого:

– Так, тут я вас розумію… Приємного в цьому мало, адже ви постійно заощаджували гроші, усі ці роки.

– Що я робив?!

– Заощаджували. Купували тільки боби і рибні фрикадельки, ви ж і самі це знаєте. Вам справді подобаються боби? Чи індичка подобається більше, і справа тільки в шістдесяти центах?

– Послухай, дитино, про що це ти говориш?

– Таж про гроші! Ви відмовляєте собі в усьому, збираючи гроші для язичників. Я дізналася про це випадково. І це одна з причин, чому я вважаю вас насправді добрим, а суворим тільки на вигляд. Власне, мені про все це Ненсі розповіла, – відповіла Полліанна, усміхаючись.

У хворого аж щелепа від здивування відвисла.

– Ненсі розповіла, що я заощаджую гроші для… Гм, а можу я поцікавитися, хто така ця Ненсі?

– Наша Ненсі. Вона працює в тітоньки Поллі.

– Тітонька Поллі! А це хто ж така?

– Це міс Поллі Гаррінґтон, із якою я живу. Хворий аж здригнувся на ліжку.

– Міс… Поллі… Гаррінґтон? – видихнув він. – Ти живеш із нею?

– Так, я її небога. Вона взяла мене на виховання, бо моя мама була її рідною сестрою, – стиха почала розповідати дівчинка. – І коли тато пішов на небо, щоб там зустрітися з мамою, у мене нікого не лишилося, окрім Жіночої допомоги. І тітонька взяла мене до себе.

Містер Пендлтон мовчав. Його голова лежала на подушці, а обличчя було блідим – настільки, що Полліанна злякалася. Вона поволі підвелася зі стільця.

– Мені, мабуть, краще піти, – мовила вона. – Сподіваюся, холодець вам сподобається.

Хворий раптом повернувся до неї і розплющив очі. У них читалося якесь незрозуміле благання. Полліанна не могла цього не помітити.

– То ти небога міс Поллі Гаррінґтон? – лагідно запитав він.

– Так, сер.

Його очі уважно вивчали Полліанну, аж поки вона не відчула, що потрібно щось сказати.

– Ви її, мабуть знаєте? – поцікавилася дівчинка.

Джон Пендлтон усміхнувся, але його посмішка була трохи дивна.

– О, так, я її знаю, – на мить він завагався, але потім продовжив, знову-таки дивно усміхаючись, – але ж ні, не може бути, що це міс Поллі Гаррінґтон прислала мені холодець? Полліанна засмучено відповіла:

– Н-ні, сер, це не вона. Вона сказала, що я маю зробити все, щоб ви навіть і не припустили, що вона могла його прислати. Та я…

– Так я й думав, – коротко відповів хворий і відвернувся. Засмученій Полліанні нічого не лишилося, окрім як навшпиньках вийти з кімнати.

Біля будинку у своєму візку на неї чекав лікар. Він розмовляв із санітаром, що стояв на сходах.

– Ну нарешті, міс Полліанно! Чи можу я із превеликим задоволенням доставити вас додому? – усміхнувся лікар. – Я вже було рушив, та потім вирішив вас почекати.

– О, дякую, сер, я дуже рада, бо просто обожнюю кататися, – аж сяяла Полліанна, хапаючись за його руку й залазячи у візок.

– Справді? – і він знову усміхнувся, а потім кивнув санітарові на прощання. – Що ж, наскільки я розумію, є багато речей, які ти просто обожнюєш робити, чи не так? – додав він, і візок покотився по дорозі.

Полліанна засміялася:

– Ну, не знаю, але мабуть, щось у цьому є, – зауважила вона. – Можу сказати, що мені подобається робити все, що є життям.Та є речі, які мені не подобаються, наприклад шити або читати вголос, бо це геть не життя.

– То що ж це тоді таке?

– Тітонька Поллі каже, що ці заняття вчать жити, – зітхнула Полліанна і сором'язливо всміхнулася.

Лікар усміхнувся, та усмішка була трохи дивна.

– Справді? Та знаєш, інакше вона, мабуть, і не могла б сказати.

– Так-так, – підтвердила Полліанна, але я тут не погоджуюся з нею. Мені здається, що не обов'язково вчитися жити. Принаймні я цього ніколи раніше не робила.

– Що ж дитинко, декому з нас таки доводиться це робити, – тяжко зітхнув лікар. Кілька хвилин він мовчав. Полліанна ж кидала на нього оком, і їй чомусь було дуже шкода його. Надто вже сумний він був. Дівчинці хотілося якось допомогти чоловікові, зробити хоч щось. Мабуть, саме тому вона стиха мовила:

– Лікарю Чілтон, мені здається, що у професії лікаря дуже багато радощів!

– Радощів? Як – адже я бачу навколо лише страждання! Хоч би куди я пішов! – вигукнув здивований лікар.

Полліанна кивнула.

– Я знаю, та ви ж допомагаєте своїм хворим, чи не так? І ви робите це із задоволенням, а потім радієте, коли вони одужують. Ось чому ви маєте бути завжди раді – щасливіші за всіх нас!

Очі лікаря раптом наповнилися гарячими сльозами, адже насправді в нього було надзвичайно самотнє життя. Дружини не було, як і дому, окрім хіба двокімнатного офісу. Та він справді любив свою роботу. І тепер, вдивляючись у сяючі очі цієї маленької дівчинки, він відчував, ніби його благословляє невидима любляча рука. А ще він зрозумів, що тепер і щоденна робота, і важкі виснажливі ночі біля хворих будуть іншими – адже ця дівчинка своїми словами підбадьорила його й надихнула.

– Нехай Господь благословить тебе, дитино, – мовив лікар, і на його обличчі знову з'явилася усмішка, яку добре знали і любили його пацієнти. А потім додав: – Що тут сказати? Виявилося, що лікар потребував цих «ліків» не менше, аніж його хворі!

Ця фраза дуже здивувала Полліанну, і вона міркувала над нею, аж поки вона не побачила бурундучка, який перебігав дорогу. За мить вона й забула, що саме казав лікар.

Лікар Чілтон висадив Полліанну біля дверей її будинку, усміхнувся до Ненсі, які замітала на ґанку і швидко поїхав геть.

– Я так гарно покаталася з лікарем на його візку! – гордо оголосила Полліанна, стрибаючи сходами. – Він такий чудовий!

– Та невже? – гмикнула Ненсі.

– Саме так! А ще я сказала йому, що завдяки своїй професії він має бути найщасливішим з-поміж усіх людей!

– Що? Радіти з того, що доводиться постійно ходити до хворих? Чи до тих, що вважають себе хворими, а насправді такими не є – а це ще навіть гірше! – на обличчі Ненсі не було нічого, окрім відкритої недовіри.

Полліанна ж весело розсміялася.

– А він теж казав щось подібне, але в роботі лікаря й справді є чому радіти! Вгадай!

У Ненсі аж зморшки на чолі з'явилися – так напружено вона міркувала. Втім, вона вважала, що може грати в цю гру радості цілком успішно. І тепер їй навіть подобалися отакі питання із заковикою.

– О, я знаю! – прицокнула вона язиком. – Це як те, про що ти говорила з місіс Сноу, тільки навпаки.

– Навпаки? – здивовано перепитала Полліанна.

– Ну так. Ти казала їй радіти з того, що інші люди навколо неї не хворіють, як вона.

– Авжеж, – погодилась Полліанна.

– Тоді лікар може радіти, що він не такий як його пацієнти – тобто не хворий, а здоровий! – із тріумфом виголосила Ненсі.

Тепер Полліанна трохи спохмурніла.

– Гм, це т-так, – затинаючись, мовила вона. – Тобто, у якомусь сенсі це й справді так, але я зовсім інше мала на увазі. Не подобається мені твоя думка, Ненсі. І я впевнена, що лікар Чілтон ніколи б не радів із того, що хтось хворий. Ти іноді дуже дивно граєш у гру, Ненсі, – і дівчинка зітхнула, а потім увійшла в дім.

Тітоньку Полліанна знайшла у вітальні.

– Хто був той чоловік, що підвіз тебе додому? – трохи різко запитала міс Поллі.

– Тітонько, це ж був лікар Чілтон! Хіба ви його не знаєте?

– Лікар Чілтон?! А що він тут робив?

– Просто підвіз мене додому. О, я ж таки віддала холодець містеру Пендлтону, і…

Міс Поллі підняла голову й поглянула на Полліанну:

– Він хоч не подумав, що це я його прислала?

– О, ні, тітонько Поллі. Я йому сказала, що це не ви.

– Ти сказала, що це не я? – на щоках міс Поллі спалахнув рум'янець.

– Але ж тітонько, ви самі так казали! – широко розплющивши від здивування очі, вигукнула Полліанна.

Тітонька Поллі важко зітхнула.

– Полліанно, я сказала, що не посилаю йому холодцю, а ти мала зробити все, щоб він цього навіть і не припустив! Це геть інше, аніж говорити йому прямо, що я його не посилала, – роздратовано мовила тітка і відвернулася від дівчинки…

– Та хіба ж це не одне й те саме? – зітхнула Полліанна і пішла почепити свого капелюха на спеціально відведений для нього гачок.