355 500 произведений, 25 200 авторов.

Электронная библиотека книг » Элинор Портер » Полліанна » Текст книги (страница 11)
Полліанна
  • Текст добавлен: 5 октября 2016, 04:10

Текст книги "Полліанна"


Автор книги: Элинор Портер


Жанр:

   

Детская проза


сообщить о нарушении

Текущая страница: 11 (всего у книги 12 страниц)

Розділ 26. Прочинені двері

Лікар Мід, обіцяний нью-йоркський спеціаліст, зміг приїхати тільки через тиждень. Це був високий широкоплечий чоловік з добрими сірими очима й життєрадісною усмішкою. Полліанні він одразу сподобався, і вона одразу ж повідомила йому про це.

– Розумієте, ви багато в чому схожі на мого лікаря, – наголосивши на слові «мого», зауважила дівчинка.

– Твого лікаря? – лікар Мід здивовано поглянув на лікаря Воррена, який розмовляв з медсестрою неподалік. То був низенький кароокий чоловічок із гострою темною борідкою.

– О ні, це не мій лікар, – вгадавши, про що він подумав, вигукнула Полліанна. – Лікаря Воррена зазвичай викликає тітонька Поллі. Мій – це лікар Чілтон.

– А-а-а, – трохи непевно пробурмотів лікар Мід, мимохіть кинувши оком на міс Поллі, яка в свою чергу залилася рум'янцем і відвернулася.

– Саме так, – Полліанна трохи повагалася, а потім продовжила із звичною відкритістю: – Розумієте, я весь час хотіла, щоб прийшов лікар Чілтон, а тітонька Поллі наполягала на тому, щоб викликати вас. Вона сказала, що ви більше знаєте про зламані ноги і все таке, аніж він. І якщо це справді так, я буду тільки рада. То ви багато про це знаєте?

На обличчі лікаря промайнув якийсь незрозумілий вираз, і Полліанні не вдалося його розгадати.

– Тут тільки час допоможе, дівчинко, – лагідно мовив він, а тоді повернувся до лікаря Воррена, і його обличчя було дуже засмученим.

Утому, що сталося потім, усі звинувачували кішку. Хто ж іще був винен, як не Флафі, – адже саме вона просунула свого носа й лапку в щілину, щоб увійти, і м'яко, майже нечутно прочинила двері, що вели до кімнати Полліанни. Якби цього не трапилося, дівчинка б не почула того, про що говорила її тітка.

У холі між собою розмовляли два лікаря, медсестра й міс Поллі. А в кімнаті Полліанни Флафі нарешті застрибнула на ліжко своєї любої господині й задоволено замуркотіла. І якраз цієї миті з холу долинув сповнений розпачу вигук міс Поллі:

– Тільки не це! Лікарю, тільки не це! Ви хочете сказати, що наша дівчинка більше ніколи не зможе ходити?!

Далі здійнявся галас. Спочатку зі спальні Полліанни почувся наляканий крик:

– Тітонько Поллі! Тітонько!

А міс Поллі, побачивши прочинені двері й усвідомивши, що її почули, тихо простогнала і вперше в своєму житті знепритомніла.

– Вона почула! – із жахом вигукнула медсестра й побігла до спальні дівчинки.

Обидва лікарі залишилися біля міс Поллі. Лікар Мід не міг не лишитися – адже саме він підхопив жінку, коли та падала. Лікар Воррен безпорадно стояв поряд. Полліанна закричала знову, і медсестра зачинила двері. А двоє лікарів перезирнулися і, спам'ятавшись, почали допомагати міс Поллі прийти до тями.

У спальні дівчинки на ліжку лежала сіра пухнаста кицька. Вона марно намагалася своїм нявчанням привернути до себе увагу господині. Дівчинка дуже зблідла, а в її очах застиг страх.

– Міс Гант, будь ласка, покличте тітоньку Поллі! Вона зараз дуже мені потрібна! Будь ласка!

Медсестра зачинила двері й, сполотнівши, поспіхом підійшла до ліжка Полліанни.

– Вона… вона не може зараз прийти, люба. Твоя тітонька зайде трошечки пізніше. А що сталося? Може, я тобі допоможу?

– Ні, ви не допоможете, – похитала головою Полліанна. – Я хочу знати, що означає те, про що вона говорила. Хочу почути це зараз! Ви це чули? Те, що сказала тітонька Поллі! Я хочу, щоб вона сказала, що це неправда – це не може бути правдою, не може!!!

Медсестра спробувала заговорити, та в неї забракло слів. Дівчинка поглянула на неї, і в її очах спалахнув ще більший жах.

– Міс Гант, то ви це теж чули?! Це правда? Не може бути! Невже я ніколи – ніколи– не зможу ходити?

– Годі, годі, дитино, не плач, – нарешті заговорила медсестра, – може він і не знає, як воно буде. А може, взагалі помилився. Знаєш, у житті всіляке трапляється.

– Але ж тітонька Поллі сказала, що він знає! Він знає про зламані ноги й такі випадки, як у мене, більше за будь-кого іншого!

– Так, люба, я знаю, та лікарі теж іноді помиляються. Спробуй поки що про це не думати, дорогенька, дуже тебе прошу!

– Але ж як я можу про це не думати, – сплеснула в долоні дівчинка й розплакалася, – якщо це єдине, про що я думаю? Ох, міс Гант, як же я тепер ходитиму до школи? Як піду до містера Пендлтона чи місіс Сноу? Чи ще до когось? – на цьому Полліанні забракло слів, і кілька хвилин вона невтішно схлипувала. Та раптом затихла і знову перелякано звела очі на медсестру: – Міс Гант, як же я тепер зможу чомусь радіти, коли не ходитиму?

Міс Гант нічого не знала про гру Полліанни, та вона добре розуміла, що хвору потрібно якнайшвидше заспокоїти. І, незважаючи на те що вона була схвильована, а серцем вболівала за дівчинку медсестра вже стояла коло ліжка із заспокійливими пігулками в руці.

– Годі, люба, годі. Випий ось це, – лагідно мовила вона, – тобі потрібно трішечки відпочити, а потім уже буде зрозуміло, що й до чого. Розумієш, часто все буває геть не так погано, як нам здається.

Полліанна слухняно проковтнула пігулки і запила їх водою зі склянки, яку їй дала міс Гант.

– Я знаю, тато часто казав подібні речі, – погодилася дівчинка. – Він завжди говорив, що немає нічого такого, що могло би бути найгіршим у житті. Але ж йому не доводилося чути, що він більше ніколи не зможе ходити… І я не знаю, що може бути гірше за це, а ви знаєте?

Міс Гант нічого не відповіла. Вона просто не знала, що казати.

Розділ 27. Два візити

Розповісти містеру Пендлтону про діагноз Полліанни мусила Ненсі. Міс Поллі пам'ятала про свою обіцянку повідомити його, щойно дізнається про стан дівчинки трохи більше, та вона не могла ані написати йому, ані піти до нього. Тому цю місію було покладено на Ненсі.

Раніше Ненсі багато чого віддала б за можливість потрапити до таємничого будинку з не менш загадковим господарем. Але того дня у неї було важко на серці, і ця можливість її геть не тішила. Вона навіть не роззирнулася навкруги, поки кілька хвилин чекала на містера Пендлтона.

– Я Ненсі, сер, – ввічливо почала служниця, побачивши здивований погляд господаря маєтку, – мене прислала міс Поллі, щоб я розповіла вам про міс Полліанну.

– Чудово! – трохи грубувато мовив він, та незважаючи на його різкий тон, дівчина зрозуміла, що насправді чоловік дуже хвилюється.

– Справи не дуже добрі, – схлипнула вона.

– Ти ж не хочеш сказати, що… – тут містеру Пендлтону забракло слів, а Ненсі похнюпилася.

– Так, сер. Лікар сказав, що вона ніколи більше не зможе ходити.

На якусь мить у кімнаті запала повна тиша, а тоді містер Пендлтон із відчаєм мовив:

– Бідолашна дівчинка! Бідолашна маленька дівчинка!

Ненсі поглянула на нього й опустила очі. Вона й гадки не мала, що суворий відлюдник містер Пендлтон може бути в такому розпачі. Він заговорив знову, тихо, тремтячим голосом:

– Як несправедливо – вона ніколи не зможе знову танцювати підсонячними променями! Моя маленька дівчинка-призма!

Після короткої паузи містер Пендлтон раптом запитав:

– Вона ж іще не знає про це, так?

– У тім-то й річ, що знає, сер, – хлипала Ненсі, – і тому все стало тільки гірше. Дізналася випадково – і все через ту кішку, хай їй грець! О, пробачте, – спохопилася дівчина. – Кішка прочинила двері лапою – і Полліанна почула їхню розмову. Так вона й дізналася…

– Бідолашна маленька дівчинка, – знову зітхнув господар.

– Так, сер, ох, якби ви тільки її бачили, ви б і не те сказали, – голосила Ненсі. – Після того я бачила її тільки двічі, і на неї було просто боляче дивитися. Розумієте, це зовсім нове для неї, і вона тепер тільки й думає, чого не зможе робити. І через це ще більше засмучується, бо тепер не знає, чому радітиме… Хоча ви, мабуть, не знаєте про цю гру, – зауважила служниця.

– Гра в радість? – запитав чоловік. – Так, вона мені розповідала про неї.

– Справді? Що ж, вона мабуть, усім тут у місті про неї розповіла. Але бачте, тепер вона сама не може в неї грати, і це її дуже турбує. Бідолашка каже, що не може ні про що думати – окрім того, що вже ніколи не ходитиме, і що тепер не може радіти.

– Ну, а чому ж тут можна радіти? – похмуро гаркнув містер Пендлтон.

– Мені теж так спочатку здалося, – мовила Ненсі, переступаючи з ноги на ногу, – але потім я подумала, що їй стане легше, якщо вона знайде щось, чому можна радіти. І я спробувала нагадати…

– Нагадати? Про що? – роздратовано вигукнув чоловік.

– Гм… проте, як вона вчила грати інших – узяти хоча б місіс Сноу чи інших… про те, як казала їм, що треба робити, щоб радіти. Та наше бідолашне ягнятко тільки те й робить, що плаче, і каже, що це зовсім не те. Каже, що легше сказати інваліду, чому він може радіти, аніж самій бути інвалідом і намагатися чомусь радіти. А ще каже, що постійно говорить собі, яка вона рада, що інші люди можуть ходити, але при цьому тільки й думає проте, що сама ніколи вже цього не зможе!

Ненсі замовкла. Містер Пендлтон нічого не відповідав, лише сидів, безсило прикривши очі рукою.

– А тоді я спробувала нагадати їй про те, що грати в радість, коли тобі тяжко, ще приємніше, – сумно мовила Ненсі. – Та Полліанна сказала, що важко радіти, коли тобі справді важко. Ах, мені вже треба йти, – раптом згадала служниця.

Коло дверей вона, втім, затрималася й несміливо запитала:

– Чи можу я сказати міс Полліанні, що ви бачилися з Джиммі Біном, сер?

– Не знаю, як ти збираєшся про це говорити, якщо я з ним не бачився, – роздратовано зауважив містер Пендлтон. – А що таке?

– Та нічого, сер, тільки розумієте, нашу дівчинку це дуже гризе. Ну, те, що тепер вона не зможе сама привести його до вас. Полліанна казала, що вже якось приводила його до вас, і їй тоді здалося, що він проявив себе не з кращого боку. І тепер вона боїться, що ви вважатимете його поганою «присутністю дитини»… Чесно кажучи, це я не зовсім розумію, та, може, ви знаєте, у чім тут річ.

– Так, я знаю, що це означає.

– А, ну тоді добре, сер. Просто дуже вже їй хотілося ще раз привести його до вас, щоб ви побачили, яка ж це гарна «присутність дитини». А тепер… тепер вона не зможе – і все через отой клятий автомобіль! Вибачте, сер, і до побачення! – і Ненсі поспіхом вийшла з кімнати.

Вже дуже скоро усі мешканці Белдінґсвіля дізналися: нью-йоркський лікар вважає, що Полліанна Віттієр більше ніколи не зможе ходити. Ніщо й ніколи так не об'єднувало всіх, хто жив у місті. Практично кожен із них хоч раз та й бачив приємне личко у ластовинні, на якому постійно сяяла радісна посмішка, та майже всі були посвячені у гру Полліанни. Тільки подумати – вони більше ніколи не побачать цю усміхнену дівчинку на вулицях, і цей голосок ніколи не підказуватиме, чому радіти! Це здавалося просто неможливим, жахливим, у це не хотілося вірити!

Жінки говорили про це на кухнях та у вітальнях, надворі та через паркан, і не соромилися своїх сліз. На вулицях, у кав'ярнях та магазинах про це говорили й чоловіки, і дехто з них також плакав. А коли ж усі почули розповідь Ненсі про те, як побивається Полліанна через те, що не може радіти, співчуття стало ще більше.

І, як часто трапляється в таких випадках, багатьом друзям Полліанни одночасно сяйнула чудова думка. На превеликий подив господині Гаррінґтонського маєтку, довелося цілісінькими днями приймати візити різних людей. Декого вона знала, а декого ні; щодня приходили і чоловіки, і жінки, і навіть діти. Міс Поллі раніше навіть не припускала, що в її небоги може бути стільки знайомих.

Дехто з них заходив, щоб присісти, – хоча б на п'ять-десять хвилин. Дехто несміливо переступав з ноги на ногу на ґанку, мнучи в руках капелюха (якщо це був чоловік) чи сумочку (якщо приходила жінка). Хтось приносив книгу, букет квітів або щось смачненьке, щоб хоч трохи розрадити дівчинку. Були й такі, що відкрито плакали. А деякі відверталися і спеціально голосно сякалися, щоб ніхто не помітив їхніх сліз… Та всі вони схвильовано допитувалися, як почувалася бідолашна маленька дівчинка, і всі до єдиного хотіли щось їй передати. Через ці прохання міс Поллі почувалася спантеличеною.

Першим прийшов містер Джон Пендлтон. Цього разу він уже був без милиць.

– Думаю, мені не варто говорити, наскільки я приголомшений, – одразу ж почав він. – Невже нічого не можна вдіяти?

– Ми постійно щось робимо, – у розпачі махнула рукою міс Поллі, – лікар Мід виписав спеціальні ліки та вправи, які могли б допомогти, а лікар Воррен стежить за тим, щоб усе це виконувалося. Але… лікар Мід практично не лишив нам надії.

Раптом містер Пендлтон рвучко підвівся і пішов до виходу, незважаючи на те, що він щойно прийшов. Він дуже зблід, а його губи склалися в тонку гостру лінію. Міс Поллі вистачило одного погляду, щоб зрозуміти, чому він не може більше лишатися в її присутності. Біля виходу чоловік раптом озирнувся:

– Я хотів би, щоб Полліанні дещо переказали, – мовив він. – Скажіть їй, що я бачився з Джиммі Біном і тепер хочу, щоб він жив зі мною. А ще скажіть, що я гадаю, її це потішить. Швидше за все, я його всиновлю.

На якусь мить міс Поллі забула про свої манери і стриманість.

– Ви всиновите Джиммі Біна? – видихнула вона.

– Так, і думаю, Полліанна зрозуміє, чому я це зроблю, – підняв підборіддя містер Пендлтон. – Ви тільки перекажіть їй, що вона може цьому радіти.

– Звісно, звісно, – пролепетала міс Поллі.

– Дякую, – вклонився містер Пендлтон і вийшов надвір.

Міс Поллі застигла посеред вітальні. Вона навіть не знала, що думати чи казати, настільки була здивована, і тільки мовчки дивилася йому услід. Вона не йняла віри власним вухам. Джон Пендлтон хоче всиновити Джиммі Біна? Джон Пендлтон – багатий і незалежний самітник, якого всі здавна вважали скупим самозакоханим егоїстом, хоче всиновити хлопчика – і якого хлопчика!

Нарешті міс Поллі змусила себе відірвати погляд від дверей, через які щойно вийшов гість, і пішла нагору до кімнати небоги.

– Полліанно, щойно приходив містер Пендлтон і просив дещо тобі переказати. Він узяв до себе Джиммі Біна і гадає, що ти будеш рада це чути.

На засмученому личку Полліанни враз засяяла посмішка.

– Рада? О, яка ж я рада! Тітонько Поллі, я ж так хотіла знайти дім для Джиммі, а будинок містера Пендлтона такий чудовий! Та й за містера Пендлтона я рада, бо тепер у нього буде присутність дитини!

– Що-що в нього буде?

Полліанна раптом почервоніла. Вона зовсім забула про те, що не розповіла тітоньці Поллі про бажання містера Пендлтона її вдочерити. Звісно, тепер вона тим паче не могла б про це розповісти, бо ніколи й нізащо не покинула б свою любу тітоньку!

– Присутність дитини, – затинаючись, повторила дівчинка. – Розумієте, якось містер Пендлтон сказав мені, що справжня домівка неможлива без руки й серця жінки або присутності дитини. Ну, а тепер він її має!

– Зрозуміло, – лагідно мовила міс Поллі. Насправді вона багато чого зрозуміла – навіть більше, аніж дівчинка могла припустити. Було очевидно, що Полліанні довелося витримати чималий натиск з боку містера Пендлтона, який спочатку хотів, щоб «присутністю дитини» стала саме вона й перетворила купу сірого каміння на справжній затишний дім. – Я розумію, – знову повторила міс Поллі, і її очі раптом наповнилися сльозами.

Полліанна злякалася, що тітонька може почати її розпитувати про це, тож поспішила змінити тему. І щоб не згадувати про містера Пендлтона та його дім, вона раптом зауважила:

– А знаєте, тітонько Поллі, лікар Чілтон також вважає, що домівки без руки й серця жінки або присутності дитини не буває!

– Лікар Чілтон? Звідки ти знаєш? – стрепенулася міс Поллі.

– Він сам мені сказав. А тоді додав, що живе просто в кімнатах, і домівкою їх не назвеш.

Міс Поллі нічого на це не відповіла. Вона мовчки дивилася у вікно.

– Я запитала, чому він не здобуде руку й серце жінки, щоб перетворити свій дім на затишну домівку…

– Полліанно! – раптом перебила її тітонька Поллі. Її щоки чомусь палали.

– Справді запитала. А він чомусь так засмутився, – із жалем мовила дівчинка.

– І що ж він на це відповів? – не втрималася міс Поллі, хоч внутрішній голос щосили підказував їй, що не варто про це запитувати.

– Спочатку мовчав, а потім тихо відповів, що це не завжди вдається, навіть коли дуже цього прагнеш, – відповіла Полліанна.

У кімнаті запала тиша. Міс Поллі знову відвернулася до вікна, її щоки все ще горіли. Полліанна ж зітхнула.

– А все-таки йому дуже потрібні рука й серце цієї жінки, – стиха вела далі дівчинка. – О, якби ж він міг їх здобути, це було б чудово!

– А звідки ти про це знаєш? – запитала тітонька Поллі.

– Бо згодом, наступного дня, він ще дещо сказав. Щоправда, дуже тихо, та я все одно розчула. Лікар Чілтон сказав, що віддав би все, щоб здобути руку й серце цієї жінки. Що трапилося, тітонько Поллі? – раптом вигукнула дівчинка, побачивши, що тітка підхопилася й майже підбігла до вікна.

– Нічого страшного, моя люба, я просто вирішила поправити ось цей кришталик, – відповіла міс Поллі, у якої обличчя пашіло гарячим рум'янцем.

Розділ 28. Гра і гравці

Після візиту містера Пендлтона до маєтку Гаррінґтонів прийшла Міллі – донька місіс Сноу. Вона ще ніколи тут не бувала і почувалася трохи незручно. Навіть почервоніла, коли міс Поллі увійшла до кімнати.

– Я… я прийшла дізнатися… як там маленька дівчинка? – пробелькотіла вона.

– Дякую, що прийшли. Усе так само. А як ваша мама? – слабким голосом поцікавилася міс Поллі.

– Я, власне, тому й прийшла… сказати вам, що… тобто, попросити, щоб ви переказали Полліанні, – трохи недоладно торохтіла дівчина. – Ми гадаємо, це просто жахливо, що ця чудова, найдобріша у світі дівчинка ніколи не зможе ходити, надто після того, що вона зробила для нас, для мами… Знаєте, вона навчила її грати у гру! А тепер ми дізналися, що вона сама не може в неї грати – бідолашна дитина! Та воно й зрозуміло – чи ж до гри в такому стані… А потім ми згадали, що вона говорила нам, та як це допомогло, і вирішили, що може, і їй самій це допоможе. Бо їй треба, треба радіти! – тут Міллі замовкла і безпорадно подивилася на Поллі, очікуючи відповіді.

Міс Поллі ввічливо її вислухала, проте зрозуміла, мабуть, тільки половину зі сказаного. Вона вже давненько вважала Міллі Сноу трохи дивною, хоча й не думала, що це може бути серйозно. У кожному разі це був зовсім незрозумілий і незв'язний набір слів. Та міс Поллі змусила себе відповісти:

– Мені здається, я не зовсім розумію тебе, Міллі, – ввічливо зауважила вона. – Що саме ти хотіла переказати Полліанні?

– Так-так, я хотіла дещо переказати, – спохопилася дівчина. – Ми хочемо, щоб вона знала, як багато зробила для нас. Звісно, вона й сама вже дещо помічала, коли приходила, адже мама вже тоді дуже змінилася. Але вона навіть не уявляє, наскільки ми змінилися – і я, і мама. Я – я змінилася!

А все після того, як і сама наважилася пограти в цю гру.

Міс Поллі спохмурніла. Вона хотіла запитати в Міллі, що ж то була за гра, та не могла вставити ані слова. Дівчина схвильовано вела далі:

– Розумієте, раніше моїй мамі все було не так. Їй постійно хотілося чогось іншого. Та і хто міг би її звинуватити в цьому – за таких обставин. Але тепер… тепер вона дозволяє піднімати фіранки, тепер їй зовсім небайдуже, як вона виглядає та яка на ній сорочка. А ще мама почала плести! Гарненькі маленькі штучки – шапочки та ковдри для малюків. Плете, а потім віддає на ярмарки та в лікарні. І їй це справді подобається – вона рада, що може це робити! Розумієте, це ж усе завдяки міс Полліанні, адже саме вона сказала мамі, що треба радіти своїм рукам. Вона тоді запитала, чому мама нічого ними не робить. Ах, якби ж ви тільки бачили тепер її кімнату із цими кольоровими клубочками шерсті – червоними, синіми, жовтими. А на вікнах ми почепили призми від міс Полліанни, і тепер у кімнаті так гарно і затишно. Знаєте, я раніше й заходити туди боялася, бо там було так темно й непривітно, а мама лежала в ліжку геть нещасна… Тож ми хотіли, щоб ви переказали міс Полліанні, що все це – тільки завдяки їй. І, будь ласка, скажіть їй, що ми раді знайомству з нею… може це її хоча б трішки втішить. І… Ну мабуть, це все, – нарешті закінчила Міллі і підхопилася зі стільця. – То ви їй скажете?

– Звісно, – пробурмотіла міс Поллі, намагаючись втримати в пам'яті хоча б дещицю з усього сказаного.

Візити Джона Пендлтона та Міллі Сноу стали першими ластівками. Люди продовжували йти до маєтку Гаррінґтонів, а ще передавали багато записок, і деякі з них дедалі більше спантеличували міс Поллі.

Одного разу у двері подзвонила вдова Бентон. Міс Поллі добре її знала, хоч вони ніколи не ходили в гості одна до одної. Та це була найсумніша жінка у місті – вона завжди ходила в чорному. Однак того дня на шиї міс Бентон була блакитна стрічка, а її очі сповнилися щирими сльозами. Вона поспівчувала міс Поллі з приводу аварії, а потім несміливо запитала, чи може побачити Полліанну.

– Вибачте, але поки що ми нікого до неї не пускаємо. Можливо, трохи згодом, – похитала головою господиня.

Місіс Бентон витерла хустинкою очі, підвелася і пішла до дверей. Аж раптом згадала про щось і повернулася.

– Міс Гаррінґтон, ви не могли б їй дещо переказати? – затинаючись, мовила жінка.

– Звичайно, місіс Бентон, із радістю.

Жінка трохи повагалася, та врешті почала говорити.

– Ви їй, будь ласка, перекажіть, що я почала носити ось це, – і місіс Бентон торкнулася блакитної стрічки на шиї. Помітивши, що міс Поллі здивовано на неї дивиться, вона продовжила: – Ця маленька дівчинка так довго намагалася переконати мене одягти щось яскравішого кольору… І я нарешті зважилася та хочу, щоб вона про це знала. Вона сказала, що Фредді буде дуже радий бачити мене такою. Знаєте, Фредді – це все, що в мене лишилося… – після цих слів місіс Бентон похитала головою і пішла до виходу. – Ви просто перекажіть це Полліанні, і вона все зрозуміє!

Того ж дня, тільки трохи пізніше, прийшла ще одна вдова, принаймні так здавалося з її одягу. Міс Поллі не знала цієї жінки, та виявилося, що Полліанна була із нею знайома. Леді представилася як місіс Тарбел.

– Ви мене, звісно, не знаєте, – одразу почала вона, – та я знайома з вашою маленькою племінницею Полліанною. Я ціле літо провела в санаторії, і щодня ходила на довгі прогулянки, бо це корисно для здоров'я. І саме під час такої прогулянки ми з нею познайомилися. О, це така чудова дівчинка! Якби ж я тільки могла вам пояснити, як багато вона тепер для мене значить! Коли я тільки приїхала до санаторію, мене ніщо не тішило, але її веселе личко нагадало мені про мою дівчинку, яку я втратила багато років тому… І коли я дізналася про цей жахливий нещасний випадок, а потім про те, що бідолашна дитина ніколи не зможе ходити, що вона не може радіти, я одразу вирішила прийти сюди.

– Це дуже мило з вашого боку, – тихо відповіла міс Поллі.

– Я хочу вас попросити, – мовила жінка. – Перекажіть їй дещо від мене. Ви зможете?

– Звісно.

– Ви просто скажіть їй, що місіс Тарбел тепер рада. Так, це звучить доволі дивно, і можливо, незрозуміло для вас. Та, якщо можна, я б не хотіла цього пояснювати, – на обличчі вдови з'явилася печальна усмішка. – Ваша небога зрозуміє, що я мала на увазі, а я відчуваю, що не можу цього не сказати. Дуже вам дякую і пробачте, якщо мій візит видався вам недоречним, – закінчила жінка і пішла.

Міс Поллі вже нічого не розуміла, але поспішила нагору до кімнати Полліанни.

– Полліанно, ти знайома з місіс Тарбел? – поцікавилася вона.

– Так, і вона мені дуже подобається. Щоправда, вона хвора і дуже сумна. Місіс Тарбел живе в санаторії і ходить на прогулянки. Тобто ми ходимо разом.

Точніше ходили, – і голос Полліанни раптом затремтів, а по щоках покотилися дві сльози. Міс Поллі раптом голосно закашляла.

– Що ж, люба, вона щойно приходила і просила дещо переказати тобі, щоправда, не пояснила, що б це мало означати. Вона сказала, що тепер рада.

– Справді так сказала?! О, яка ж я рада, – заплескала в долоні дівчинка.

– Але що це означає, Полліанно?

– Це така гра, і… – раптом дівчинка зупинилася й притисла до губ свою долоньку.

– Яка ще гра?

– Та це нічого, тітонько Поллі… Я… я не можу вам розповісти, бо тоді доведеться говорити про дещо, а ви мені заборонили це робити.

Міс Поллі дуже хотілося і далі розпитувати небогу про цю загадкову гру, але вона помітила, що це схвилювало хвору, і стримавшись, заговорила про інше.

Після місіс Тарбел до міс Поллі прийшла така молода жінка, що господиня остовпіла. Її щоки були аж надто нарум'янені, а волосся – неприродно жовтого кольору. На ногах жінка мала туфлі на височезних підборах, а її прикраси були дешевими. Міс Поллі було відомо, що в цієї особи не найкраща репутація, тож її обурив той факт, що вона взагалі насмілилася переступити поріг маєтку Гаррінґтонів.

Господиня не подала гості руки. Увійшовши до кімнати, вона навіть відступила трохи назад. Жінка одразу підвелася. Її очі були червоні, ніби вона довго плакала. Трохи невпевнено, але голосно вона запитала, чи не можна хоча б на хвильку побачити маленьку Полліанну.

Міс Поллі відмовила. Вона сказала це досить різко, та щось у вигляді цієї жінки, у її благаючих очах змусило її пояснити, що до дівчинки поки що нікого не пускають.

Було видно, що гостя трохи вагається, та все ж вона почала говорити. Її підборіддя залишалося гордо піднятим.

– Я місіс Пейсон – місіс Том Пейсон. Ви, мабуть, чули про мене, принаймні півміста мене точно знає. Знаєте, не все, що про мене говорять, – правда. Та, власне, зараз це не так важливо. Я більше переживаю за цю маленьку дівчинку. Коли я почула про той нещасний випадок, у мене просто руки опустилися. А минулого тижня мені сказали, що вона не зможе ходити. О, якби я тільки могла віддати свої ноги цій дівчинці! їй вони потрібніші, адже за годину на них вона зробить більше, аніж я за сто років! Шкода, що це неможливо. Знаєте, часто ноги даються тим, хто їх геть не цінує.

Тут жінка зупинилася, щоб прокашлятися. А коли знову заговорила, її голос був так само рішучий.

– Ви, може, й не знаєте, але ми часто бачили вашу племінницю. Знаєте, ми живемо біля Пендлтонського пагорба, і вона часто проходила повз наш двір. Точніше, не просто проходила, а завжди заходила до нас, щоб погратися з дітьми та поговорити зі мною й чоловіком, якщо він був удома. Їй це наче подобалося, і ми їй подобалися. І вона, мабуть, не розуміла, що люди з її кола ніколи б не зайшли до таких, як ми. Хоча, якби таким людям не було байдуже, то може, таких, як я, було б менше, міс Гаррінґтон, – раптом гірко зауважила жінка. – Отож дівчинка приходила до нас, і нічого поганого в цьому не було, навпаки – вона зробила для нас багато добра. Вона й сама не здогадується, скільки всього для нас зробила, і це навіть добре. Бо якби ваша небога це розуміла, то зрозуміла б і багато інших речей, а мені цього геть не хотілося б. Ось такі справи. Знаєте, цього року нам з чоловіком важкувато було. Ніщо не тішило, ми в усьому зневірилися і вже навіть говорили про розлучення. Ми навіть не знали, що робитимемо з дітьми після розлучення. Коли стався нещасний випадок і стало відомо, що дівчинка ніколи не зможе ходити, ми почали згадувати, як вона приходила посидіти на нашому ґанку, погратися з дітьми, як сміялася і просто раділа. Вона завжди чомусь раділа, а одного дня розповіла нам про гру – ви, мабуть, про неї теж знаєте. І ваша небога почала вмовляти нас пограти. А тепер ми почули, що вона сама більше не може грати в гру, бо в неї немає причин для радощів. Тому я й прийшла – сказати їй, що вона може порадіти за нас, бо ми вирішили залишитися разом і грати в цю чудову гру. Думаю, вона буде дуже рада, бо її, знаєте, засмучувало те, як ми іноді сварилися з чоловіком. Я, звісно, не впевнена, що гра нам допоможе, але ми дуже на це сподіваємося. Полліанна цього хотіла. То ви їй розповісте?

– Так, я їй обов'язково перекажу, – тихо мовила міс Поллі. А тоді, несподівано для самої себе, вона ступила крок уперед і простягнула жінці руку. – Дякую, що прийшли, місіс Пейсон, – мовила вона.

Гордовито підняте підборіддя вмить опустилося, а губи гості затремтіли. Вона щось пролепетала, потисла руку, не дивлячись на господиню, і похапцем вибігла з будинку.

Не встигли ще зачинитися двері, а міс Поллі вже була в кухні й допитувалася в Ненсі:

– Ненсі, – рішуче почала міс Поллі. Постійні й не дуже зрозумілі для неї візити мешканців міста цими днями дуже спантеличили господиню, а відвідини місіс Пейсон стали останньою краплею. Ненсі вже давно не чула від міс Поллі такого різкого тону. – Поясни мені, що це за абсурдна гра, про яку говорить уже все місто? І до чого тут моя небога, хотіла б я знати? Чому всі, починаючи з місіс Сноу і закінчуючи місіс Том Пейсон, вважають за потрібне прийти і сповістити про те, що вони в неї грають? Бачу, що половина жителів вже пов'язують собі на шию блакитні стрічки, припиняють сваритися, вчаться любити те, що раніше терпіти не могли, і все це завдяки Полліанні! Я, звісно ж, намагалася дізнатися про все у неї, та чомусь не вийшло. Щоправда, її зараз краще й не турбувати. Але з того, що ти казала вчора ввечері, я зрозуміла, що ти про це знаєш. Розкажи мені про цю гру, негайно!

На превеликий подив міс Поллі, Ненсі раптом розплакалася.

– Усе це означає, що з червня ця благословенна дитина робить усіх жителів цього міста щасливішими, вчить їх радіти. А тепер вони намагаються її потішити – хоча б трішки.

– Радіти чому?

– Просто радіти. Розумієте, це така гра.

– Я бачу, ти не краща за інших, Ненсі, – роздратовано тупнула ногою міс Поллі. – Я ж питаю: що це за гра?

Ненсі підняла голову й подивилася в очі господині.

– Я розкажу вам, мем. Цю гру придумав її батько. Розумієте, якось їй прислали милиці замість ляльки, і вона, звісно, почала плакати. Та й яка дитина б не заплакала! І от тоді батько сказав, що завжди знайдеться те, чому можна радіти. І що Полліанна може радіти милицям!

– Радіти милицям? – у міс Поллі аж сльози на очах виступили. Вона згадала про паралізовані ніжки небоги.

– Саме так! І я спочатку дуже здивувалася, і для міс Полліанни це спочатку видалося дивним. Але потім він сказав, що можна радіти тому, що милиці їй не потрібні!

– О! – скрикнула міс Поллі.

– А після того вони постійно грали в цю гру і в усьому шукали щось радісне. І наша дівчинка сказала, що це було досить легко. Не так шкода, що не отримала ляльку, зате милиці не потрібні! А назвали вони її грою у радість. Ось така гра, мем, і з того часу вона в неї грала.

– Але як… як… – міс Поллі забракло слів, і вона безпорадно замовкла.

– Ви б дуже здивувалися, мем, якби дізналися, що це й справді допомагає, – впевнено, як і Полліанна, вела далі Ненсі. – Якби ви тільки знали, скільки добра вона зробила для моєї родини, моєї мами. Я її двічі брала до себе в гості. І, знаєте, вона й мене змусила радіти – дрібницям і важливому, і тепер жити стало простіше! Мені тепер навіть власне ім'я подобається! А знаєте чому? Бо Полліанна сказала, що я маю радіти, адже мене звуть не Гіпзибою! А ще ранки по понеділках – я їх раніше просто терпіти не могла. А завдяки нашій дівчинці тепер я радію!


    Ваша оценка произведения:

Популярные книги за неделю