Текст книги "Полліанна"

Автор книги: Элинор Портер

сообщить о нарушении

Текущая страница: 8 (всего у книги 12 страниц)

Розділ 18. Призми

Теплі серпневі дні пролітали як одна мить, Полліанна тепер навідувалася до великого будинку на Пендлтонському пагорбі дуже часто. Однак їй іноді здавалося, що її візити не завжди приносять хворому полегшення. Не те щоб Джонові Пендлтону не хотілося її бачити – він сам посилав по неї; та коли дівчинка приходила, в його очах іноді поселявся якийсь незрозумілий смуток. Принаймні, так здавалося Полліанні.

Він всіляко намагався її розважати, показував багато гарних і водночас дивних речей: книги, картини, різні цікавинки. Та все ж часто нарікав на свій жалюгідний стан і незваних мешканців свого дому, які намагалися все робити по-своєму. Містер Пендлтон завжди любив слухати розповіді Полліанни – дівчинка любила поговорити. Проте дівчинка зазвичай уникала дивитися на нього: хворий часто неначе застигав на подушці з неприродно блідим обличчям, і їй було боляче на бачити це. Вона не розуміла, що саме сказане нею змушувало його так бліднути. Що ж до гри в радість, Полліанна хотіла розповісти йому про неї й запропонувати пограти, та ніяк не траплялося слушної миті. Дівчинка спробувала розповісти вже двічі, та щоразу, коли вона говорила: «І тоді тато запропонував…», містер Пендлтон різко переводив розмову в інше русло.

Тепер у Полліанни не було жодних сумнівів стосовно того, що саме Джон Пендлтон був колись коханим тітоньки Поллі, і дівчинка всім своїм добрим серцем прагнула зробити все, щоб таки з'єднати ці люблячі, та надзвичайно самотні серця.

Та поки що вона не уявляла, як це можна зробити. Вона іноді говорила з містером Пендлтоном про свою тітоньку, він слухав – часом уважно, а часом роздратовано, та здебільшого з трохи дивною посмішкою на зазвичай суворому обличчі. Говорила вона про містера Пендлтона і з тітонькою Поллі, точніше, намагалася поговорити, бо зазвичай тітка її довго не слухала і завжди знаходила іншу тему для розмови. Вона так часто робила, коли Полліанна заводила про когось мову а особливо коли йшлося про лікаря Чілтона. Дівчинка гадала, що це через те, що саме лікар Чілтон побачив тітоньку на веранді з новою зачіскою, трояндою у волоссі та мереживною шаллю на плечах. Дуже скоро Полліанна й сама переконалася в тому, що тітонька справді не любить лікаря. А трапилося це, коли дівчинка трохи застудилася й була змушена сидіти вдома.

– Якщо до вечора тобі не покращає, доведеться послати когось по лікаря, – сказала тітка Поллі.

– Справді? О, тоді я хочу, щоб мені було зле, – вигукнула Полліанна, – адже тоді до мене прийде лікар Чілтон.

Тітка якось дивно на неї подивилася, і Полліанна не зовсім зрозуміла цей погляд.

– Тебе лікуватиме не лікар Чілтон, Полліанно, – різко мовила міс Поллі. – Він не наш сімейний лікар. Якщо тобі стане гірше, я викличу лікаря Воррена.

На щастя, дівчинці стало краще, і лікар взагалі не знадобився.

– Я така рада, – зізналася Полліанна тітці того ж вечора. – Звісно, мені подобається лікар Воррен, але лікар Чілтон все-таки подобається мені більше. Думаю, він би засмутився, якби його не покликали мене лікувати. Знаєте, тітонько Поллі, він же не винен, що випадково побачив вас – тоді, як я вас зачесала й накинула вам на плечі шаль, – серйозно зауважила дівчинка.

– Годі вже, Полліанно. Я не хочу обговорювати ані лікаря Чілтона, ані його почуття, – рішуче відрізала міс Поллі.

Якусь мить дівчинка засмучено на неї дивилася, а потім зітхнула:

– Мені так подобається, коли на ваших щоках з'являються ось такі рум'янці, тітонько Поллі, і, знаєте, мені так хочеться вас знову причесати… От якби ви… – але договорити їй не вдалося, бо міс Поллі вже була в іншому кінці коридору.

Якось наприкінці серпня Полліанна прийшла до містера Пендлтона зранку й помітила на його подушці яскраві веселкові смужки – блакитну, жовту, зелену, червону, фіолетову… Дівчинка аж завмерла від захвату.

– О, містере Пендлтон, до вас у гості завітала малесенька веселка, – і Полліанна радісно заплескала в долоні. – О, яка ж вона гарна! Але як сюди могла потрапити веселка? – запитала вона.

Чоловік розсміявся, але сміх чомусь був сумним. Цього ранку Джон Пендлтон був не в гуморі.

– Гадаю, вона «потрапила» сюди через он той скляний термометр на вікні, – слабким голосом мовив він. – Взагалі, це погано, коли сонце світить на термометр, та зранку його проміння потрапляє саме в це вікно.

– Веселка така гарна, містере Пендлтон, правда ж? І це справді робить сонце? Це ж треба! Якби в мене був термометр, я б почепила його на сонці, щоб бачити такі веселки цілісінький день!

– Ха, такий термометр і користі не приноситиме, – розсміявся хворий. – Як же він зможе показати, наскільки тепло чи холодно надворі, якщо цілий день висітиме на сонці?

– А мені все одно, – мовила Полліанна, із захватом милуючись кольоровими промінцями на подушці. – Яка різниця – якщо у твоїй кімнаті завжди житиме маленька веселка?

Містер Пендлтон знову засміявся. Він зацікавлено дивився на щасливе обличчя дівчинки, а потім йому сяйнула одна думка. Він подзвонив у дзвіночок.

– Норо, – мовив хворий, коли до кімнати ввійшла літня служниця, – принеси мені один із великих мідних підсвічників, що стоять на каміні у першій вітальні.

– Так, сер, – пробурмотіла дуже здивована жінка. За мить вона повернулася. Її супроводжував незвичайний тихий дзенькіт. Жінка підійшла до ліжка. Дзенькіт створювали кришталеві підвіски, що висіли на старовинному канделябрі в її руках.

– Дякую, постав його на тумбу, – звелів хворий. – А тепер візьми мотузок, відсунь фіранку і натягни його впоперек вікна. Ось так, дякую, – додав він, коли служниця зробила все, про що він просив.

Коли жінка вийшла, містер Пендлтон поглянув на Полліанну, яка аж палала з нетерплячки і цікавості. Очі його всміхалися.

– А тепер, Полліанно, дай мені канделябр. Дівчинка принесла його, і за мить хворий уже зривав із нього кришталеві підвіски – одну за одною – і скоро всі вони лежали біля нього на ліжку.

– А тепер, люба моя, візьми їх і почепи на мотузку, яку Нора прив'язала на вікні. Якщо тобі й справді хочеться жити з веселкою, я не бачу іншого виходу.

Спочатку Полліанна не розуміла, навіщо все це робити, та коли почепила три підвіски і ненароком кинула оком на кімнату, їй відкрилося все, що задумав містер Пендлтон. Після цього вона ледве впоралася зі своїми тремтячими пальцями – так їй хотілося якомога швидше почепити решту кришталиків. Та нарешті вона закінчила, і відступила од вікна, скрикнувши в захваті.

Розкішна, але безрадісна спальня перетворилася на казку. Усюди витанцьовували різнобарвні промінці – червоні й зелені, фіолетові й помаранчеві, золотаві й сині. Вони миготіли на підлозі, стінах, меблях і навіть на ліжку.

– О!!! Як же гарно! – загукала Полліанна і раптом засміялася: – Гадаю, сонце намагається пограти з нами у гру! Вам так не здається? – запитала дівчинка, зовсім забувши, що містер Пендлтон не розуміє, про що вона говорить. – Якби ж у мене було багато таких кришталевих підвісок! Я б із радістю дала трохи тітоньці Поллі, місіс Сноу та іншим! Які б вони були раді! А тітонька Поллі, може, і дверима разочок би грюкнула, як гадаєте?

Почувши це, Джон Пендлтон не стримався від сміху.

– Гм, наскільки я знаю твою тітку, Полліанно, потрібно дещо більше за кришталеві підвіски на сонці, щоб змусити її гримати дверима і радіти з того. А що ж це за гра така, про яку ти згадала?

Якийсь час дівчинка здивовано кліпала очима, а потім таки зрозуміла.

– Я зовсім забула, ви ж нічого не знаєте про гру в радість!

– А ти мені розкажи про неї!

І цього разу Полліанні нарешті вдалося розповісти хворому про свою гру. Вона почала з самого початку, тобто з розповіді про милиці, які отримала замість бажаної ляльки. Поки дівчинка говорила, вона зовсім не дивилася на хворого, а зачаровано милувалася танцюючими промінцями, які проходили крізь кришталеві призми на осяяному сонцем вікні.

– Ну ось і все, – нарешті закінчила розповідь дівчинка, – тепер ви знаєте, чому я сказала, що сонце намагається пограти з нами.

На мить у кімнаті запала тиша. А тоді з ліжка почувся здавлений голос:

– Можливо, та мені здається, що найкраща із усіх призм – це ти сама, Полліанно.

– Справді? Але ж від мене не відбиваються гарненькі червоні, зелені і фіолетові промінці, коли на мене світить сонце, містере Пендлтон!

– Хіба ні? – усміхнувся хворий. А Полліанна ніяк не могла зрозуміти, чому в його очах стоять сльози.

– Ні, – відповіла дівчинка, а за мить засмучено додала: – Боюся, містере Пендлтон, сонце не дає мені нічого, окрім ластовиння. Тітонька Поллі каже, що мені не можна довго бути на сонці, бо його стане ще більше!

Чоловік знову засміявся, але сміх прозвучав, як ридання.

Розділ 19. Дивна позиція

З вересня Полліанна почала ходити до школи.

Вона склала іспит, і виявилося, що в неї достатньо знань для дівчинки її віку. Тож дуже скоро вона вчилася в одному класі з хлопчиками й дівчатками – такими ж, як вона сама.

Складно визначити, чи то школа більше здивувала Полліанну, чи Полліанна школу. Та дуже скоро у дівчинки встановилися з нею гармонійні стосунки, і Полліанна навіть якось зізналася тітці Поллі, що хоча раніше в неї були сумніви щодо цього, та все ж ходити до школи – це теж «жити».

Незважаючи на те що Полліанна отримувала надзвичайне задоволення від навчання, вона не забувала і про давніх друзів. І хоча вже не могла приділяти їм так багато часу, як раніше, проводила з ними майже все своє дозвілля. Однак найбільше страждав від того, що вона приходила тепер не так часто, містер Пендлтон. І от одного суботнього ранку він зважився на розмову з Полліанною.

– Послухай, Полліанно, а ти б не хотіла переїхати сюди і жити зі мною? – нетерпляче запитав він. – Я тепер так рідко тебе бачу…

Дівчинка засміялася – ну й дивак цей містер Пендлтон!

– Мені завжди здавалося, що вам не подобається, коли навколо люди, – зауважила вона.

– Гм, так і було, але ж потім ти навчила мене грати в ту чудову гру. І тепер мені подобається, коли про мене всі дбають, – почав розповідати містер Пендлтон. – Ти не переживай, я скоро вже почну ходити, і тоді побачимо, хто тут головний, – мовив він, підхоплюючи одну з милиць, що стояли біля нього, й жартома погрожуючи нею Полліанні. Того дня вони сиділи у великій бібліотеці.

– Але ж насправді ви не радієте всьому, тільки кажете, що радієте, – сумно зауважила дівчинка, спостерігаючи за собакою, що мостився біля каміну. – Ви ж самі знаєте, що неправильно граєте в гру, містере Пендлтон. Знаєте?

На обличчі чоловіка з'явився смуток.

– Ось чому, люба, я й хочу, щоб ти допомогла мені навчитися грати в цю гру. То ти переїдеш?

– Містере Пендлтон, ви це не серйозно? – аж стрепенулася дівчинка.

– Я справді цього хочу, бо ти мені дуже потрібна. То як?

Полліанна була приголомшена.

– Містере Пендлтон, але ж я не можу! Ви ж і самі це знаєте – я тьоті-Полліна!

На обличчі хворого промайнув геть дивний вираз, який залишився абсолютно незрозумілим для Полліанни. Та раптом він рвучко підняв підборіддя.

– Ти не більше її, аніж… А раптом вона дозволить тобі переїхати? – лагідно закінчив він. – Тоді ти погодилася б?

Полліанна спохмурніла й замислилася.

– Але ж тітонька Поллі була така добра до мене, – поволі почала вона, – і взяла мене до себе, коли в мене не лишилося нікого, окрім леді з Жіночої допомоги, і…

Дивна тінь знову промайнула на обличчі хворого, але цього разу він заговорив тихим і надзвичайно сумним голосом:

– Розумієш, Полліанно, колись давно я був закоханий в одну жінку і сподівався, що вона якось увійде до цього дому. Я уявляв, якими щасливими ми будемо разом, і як проживемо пліч-о-пліч багато-багато років…

– Розумію, – відповіла на це Полліанна, і в її очах засвітилося щире співчуття і жаль.

– Але… розумієш, я не зміг її сюди привести. Немає значення, чому так трапилося, не зміг, та й усе. І з того часу ця купа сірого каміння була будинком, вона так і не стала домівкою. Знаєш, вона б могла стати домівкою завдяки жінці, або присутності дитини, а в мене ніколи не було ні того, ні іншого. Тепер ти розумієш, чому я хочу, щоби ти переїхала до мене?

Полліанна раптом підстрибнула – її обличчя сяяло від радісної думки.

– Містере Пендлтон, то ви маєте на увазі, що всі ці роки ви хотіли запропонувати цій жінці руку й серце?

– Гм, мабуть т-так, – затинаючись відповів хворий.

– О, тоді я така рада! Тоді все просто чудово! – видихнула дівчинка. – Тоді ви можете взяти нас обох, і все буде добре!

– Взяти вас обох? – розгублено перепитав чоловік. Полліанна раптом знітилася.

– Звісно, тітоньку Поллі ще доведеться вмовляти, та я впевнена, що вона буде рада до вас переїхати, якщо ви розповісте їй усе, що розповіли мені.

В очах містера Пендлтона з'явився жах.

– Тітка… Поллі… переїде сюди?…

– А-а, то ви б радше до неї переїхали? – здивовано зауважила дівчинка. – Звісно, наш будинок не такий гарний, як цей, однак він ближче і…

– Полліанно, про що це ти говориш? – лагідно поцікавився містер Пендлтон.

– Ну як – про те, де ми всі житимемо! – відповіла дівчинка, дивуючись з такого запитання. – Я думала, ви саме це мали на увазі. Ви ж самі сказали, що всі ці роки вам не вистачало руки й серця тітоньки Поллі, щоб перетворити цей дім на домівку тож…

Після цих слів хворий якось дивно скрикнув. Він підняв руку і почав було щось говорити, та наступної миті рука виснажено опустилася на ліжко.

– До вас лікар, сер, – мовила служниця, зазирнувши до бібліотеки.

Полліанна поспіхом підвелася. А містер Пендлтон схвильовано заговорив:

– Полліанно, заради Бога, нікому не говори про те, що я тебе просив – принаймні, поки що…

Дівчинка відповіла йому сяючою усмішкою:

– Звісно, я нікому не скажу! Чи ж я не розумію, що ви самі їй хочете про все розповісти! – кинула вона, вибігаючи з кімнати.

Джон Пендлтон безсило відкинувся у своєму кріслі.

– Так-так, і що тут трапилося? – запитав за хвилину лікар, перевіривши пришвидшений пульс хворого.

Містер Пендлтон криво посміхнувся.

– Мабуть, я надто захопився вашими ліками, – відповів він, помітивши, що лікар спостерігає за дівчинкою, яка вже добігала до кінця алеї.

Розділ 20. Ще більша несподіванка

Недільні ранки Полліанна зазвичай проводила в церкві та недільній школі, а вдень часто йшла гуляти з Ненсі. Тієї неділі, наступного дня після візиту до містера Пендлтоната незвичайної розмови, що між ними відбулася, вона також планувала прогулятися. Та на шляху з недільної школи додому її нагнав візок лікаря Чілтона. Він зупинився біля неї.

– Сподіваюся, ти дозволиш мені підвезти тебе додому, Полліанно, – запропонував чоловік, – я якраз хотів з тобою поговорити. І саме їхав до тебе, – вів лікар далі, поки дівчинка зручно вмощувалася біля нього.

– Розумієш, містерові Пендлтонові конче необхідно побачити тебе сьогодні. Він сказав, що це надзвичайно важливо.

– Так, я знаю, це дуже важливо. І звісно, я прийду, – радісно підхопила дівчинка.

Лікар здивовано витріщився на Полліанну.

– Власне, я не впевнений, що маю дозволити тобі це, – зауважив він, хоча в очах його миготіли веселі вогники, – бо ви, моя юна леді, учора були не заспокійливими ліками, а навпаки – змусили нашого хворого хвилюватися.

– О, та насправді він не через мене розхвилювався! Це все тітонька Поллі! – засміялася Полліанна.

– Твоя тітонька? – рвучко повернувся до неї лікар.

Полліанна розхитувалася на візку із напрочуд щасливим виглядом.

– Саме так. І, знаєте, усе це так чудово і незвичайно, ну просто яку книжках. Я… я розкажу вам, – і раптом дівчинка прийняла несподіване для себе рішення, – щоправда, він просив нікому не казати, та думаю, нічого страшного, якщо про це дізнаєтеся ви. Головне, щоб тітоньці анічичирк!

– Тітоньці?

– Ну, так, тітоньці Поллі. Ви ж розумієте, йому краще самому про все їй розказати замість мене – це ж двоє людей, які кохають одне одного, врешті-решт!

– Кохають?! – видихнув лікар і мимоволі потягнув віжки на себе. Візок зупинився.

– Авжеж, – кивала щаслива Полліанна. – Усе як у книжках! Я й гадки не мала про це, поки мені Ненсі не розповіла. Виявляється, у тітоньки Поллі колись був коханий чоловік, а потім вони посварилися. Ненсі не знала, хто він, але тепер ми це з'ясували. Це містер Пендлтон.

Лікар полегшено зітхнув і відпустив віжки. Вони впали йому на коліна.

– О! Я цього не знав, – стиха мовив він.

– Так, це він, і я рада, що все так чудово виходить, – заторохкотіла дівчинка, побачивши, що вони наближаються до маєтку Гаррінґтонів. – Знаєте, містер Пендлтон запропонував мені переїхати жити до нього. Але я ніколи б не змогла покинути тітоньку – після того, як вона була така добра до мене! А потім він розповів мені, що мріяв про руку й серце однієї жінки, і тепер мені зрозуміло, про кого тоді йшлося. І я так зраділа! Бо якщо він готовий помиритися, все тепер буде добре. Тож або ми з тітонькою Поллі переїдемо жити до нього, або він приїде до нас. Щоправда, тітонька про це ще не знає, і ми ще не все владнали… Мабуть, тому він і хоче мене бачити сьогодні.

Лікар раптом сів дуже прямо. На його вустах з'явилася дивна усмішка.

– Так-так, можу тільки уявити, як сильно містер Пендлтон хоче бачити тебе, Полліанно, – погодився він і напнув повіддя, щоб зупинити візок якраз перед вхідними дверима.

– Он у вікні тітонька Поллі! – загукала Полліанна, втім, за мить вона додала: – Її вже там немає, хоча я впевнена, що бачила її!

– Авжеж, тепер її там немає, – мовив лікар, і його усмішка кудись зникла.

Коли Полліанна нарешті приїхала до містера Пендлтона, він помітно нервував.

– Полліанно, – одразу ж почав він, – я всю ніч міркував і намагався зрозуміти, що саме ти мала на увазі вчора, коли сказала, що я прагну руки й серця твоєї тітки Поллі? Що це мало означати?

– Я тільки хотіла сказати, що ви ж раніше кохали одне одного, тож я дуже рада, що ваші почуття лишилися незмінними й тепер.

– Кохали? Я і твоя тітка Поллі? – щиро здивувався містер Пендлтон.

Почувши це, Полліанна розгубилася:

– Але ж як, містере Пендлтон? Ненсі сказала мені, що ви кохали…

– Нісенітниця! Мушу сказати, що твоя Ненсі насправді нічогісінько не знає! – насмішкувато мовив чоловік.

– То ви не кохали її? – у голосі дівчинки вчувався розпач.

– Ніколи в житті!

– Тоді в цієї історії не буде щасливого кінця, як у книгах, – ще більше засмутилася Полліанна.

Містер Пендлтон мовчав і замислено споглядав краєвид за вікном.

– Як жаль! А все так гарно починалося, – мало не плакала Полліанна. – І я б залюбки переїхала сюди разом із тітонькою Поллі.

– А тепер не переїдеш? – запитав хворий, не повертаючи голови.

– Ні, я не можу. Адже я тьоті-Полліна. Почувши це, чоловік рвучко повернувся до дівчинки.

– Перш ніж ти стала «тьоті-Полліна», Полліанно, ти була мамина… І саме її руки й серця я прагнув багато років тому.

– Моєї мами?

– Так. Я не хотів тобі розповідати, але, мабуть, воно й на краще – те, що ти зараз про все дізнаєшся, – вимовивши ці слова, містер Пендлтон чомусь дуже зблід.

Полліанна помітила, що йому важко говорити. Вона дивилася на нього, широко розплющивши очі й відкривши рота.

– Бачиш, я дуже кохав твою маму, але вона – вона мене зовсім не любила. І згодом поїхала з міста разом із твоїм батьком. Тоді я й зрозумів, наскільки вона для мене важлива. Здавалося, що земля зникає з-під моїх ніг, і… втім, нічого. Усе життя я прожив скупим, суворим і дратівливим стариганем, хоча зараз мені ще й шістдесяти немає. А тоді одного дня, як одна із отих кришталевих підвісок, що ти їх так любиш, у моє життя, пританцьовуючи, увійшла маленька дівчинка. І моє життя заграло різними барвами – пурпуровими, золотими, яскраво-червоними… Усі ці барви були від тебе, моя мила. Коли я дізнався, хто ти, мені здалося, що нам краще взагалі не бачитися. Я не хотів, щоб ти нагадувала мені про моє нещасливе кохання. Але тепер ти сама бачиш, як усе вийшло. Ти потрібна мені. Я хочу, щоб ти завжди була поряд. То як, дівчинко моя, ти погодишся переїхати до мене?

– Але ж, містере Пендлтон, а як же тітонька Поллі? – в очах дівчинки стояли гарячі сльози.

– А як же я? Як мені радіти всьому, коли тебе не буде поряд? Полліанно, тільки коли ти з'явилася в моєму житті, я почав радіти йому хоча б наполовину! Якби ти була моєю дівчинкою, я радів би всьому, і робив би все для того, щоб і ти раділа. Виконував би всі твої бажання, усі мої гроші – до єдиного цента – я б витратив на те, щоб зробити тебе найщасливішою у світі!

Полліанна, здавалося, не йняла віри своїм вухам.

– Містере Пендлтон, я б ніколи не дозволила вам витратити на мене гроші, які ви збирали для язичників!

У хворого почервоніли щоки. Він почав було говорити щось, та Полліанна вела далі:

– Я не розумію, чому ви не можете радіти без мене. Адже у вас стільки грошей, і ви багато добра робите для людей. Як же можна не радіти вашим подарункам? Ось, наприклад, ті підвіски, що ви подарували мені й місіс Сноу, або золота монетка для Ненсі на день народження, і…

– Гаразд, це неважливо, – перервав її чоловік. Його обличчя залили гарячі рум'янці – і не дивно, бо донедавна ніхто в місті й не здогадувалися про його «щедрість». – Це все дрібниці, і мені це майже нічого не коштувало. Та й робив я це через тебе. Тож це ти насправді дарувала всі ці речі, а не я! Так, це ти! – знову повторив він, помітивши, що дівчинка розгублено дивилася на нього і, здавалося, хотіла все заперечити. – І усе це свідчить лише про одне – ти мені дуже потрібна! – у голосі містера Пендлтона знову з'явилися ніжні й благальні нотки. – Якщо я буду грати у гру радості, ти, Полліанно, маєш бути тут і грати зі мною.

Дівчинка замислилася.

– Однак тітонька Поллі була дуже добра до мене, – зауважила дівчинка, але чоловік знову її різко перервав. До нього неначе повернулася його звичка дратуватися. Він нетерпляче заговорив:

– Звісно, вона була до тебе доброю! Але вона й наполовину не потребує тебе так, як я, це вже точно! – заявив він.

– Чому ж, містере Пендлтон, вона рада, що я…

– Рада? – знову вигукнув хворий, втративши рештки терпіння. – Б'юся об заклад, міс Поллі взагалі не знає, як можна чомусь радіти. Вона тільки виконує свій обов'язок. Обов'язків у неї ціла купа, я добре знаю, бо стикався з цією «обов'язковістю», коли нам доводилося спілкуватися. Щоправда, протягом останніх п'ятнадцяти-двадцяти років нас не можна було назвати гарними друзями, та я дуже добре її знаю. Усі знають її – вона не з тих, хто здатен радіти, Полліанно. Ця жінка навіть не розуміє, як це. Що ж до переїзду – запитай у неї дозволу можливо, вона буде зовсім не проти. О, як же ти мені потрібна, дівчинко моя! – у розпачі вигукнув він.

Важко зітхнувши, Полліанна підвелася.

– Гаразд, я спитаю, – міркуючи про щось, мовила вона. – Я не хочу сказати, що не бажаю жити тут із вами, містере Пендлтон, але… – дівчинка замовкла на півслові. А потім додала: – Добре, що я вчора нічого їй не розповіла, бо я ж думала, вам потрібні її рука й серце.

– Так, це справді добре, Полліанно, – невесело усміхнувся хворий. – Добре, що ти вчора нічого їй не казала.

– Їй ні, а от лікареві розповіла. Та гадаю, це не рахується.

– Лікареві? – здивовано вигукнув містер Пендлтон. – Хочеш сказати, ти розповіла про це лікарю Чілтону?

– Так, коли він сьогодні приїхав по мене і сказав, що ви дуже хочете мене бачити.

– Гм, оце так! – пробурмотів чоловік, відкидаючись на спинку свого крісла. Раптом він сів рівно. – А що ж він на це сказав?

– Я точно не пригадаю, мабуть, нічого важливого він не говорив… Хоча ні – сказав, що може тільки уявити, як сильно вам хочеться мене побачити, – пригадала Полліанна.

– Та невже? – зі смішком зауважив Джон Пендлтон.

А Полліанна так і не змогла зрозуміти, чому її відповідь викликала у хворого усмішку.