Текст книги "Полліанна"

Автор книги: Элинор Портер

сообщить о нарушении

Текущая страница: 5 (всего у книги 12 страниц)

– О тітонько Поллі, – тремтячим голосом мовила Полліанна, – я гадала, що ви зрадієте йому! Я була в цьому впевнена…

Міс Поллі підняла свою руку, закликаючи племінницю помовчати. Їй нарешті урвався терпець. Слова «добра й хороша» все ще звучали в її голові, а тілом знову оволодівала безпорадність. Однак вона зібрала всі сили, щоб дати відсіч.

– Полліанно, – вигукнула вона, – припини нарешті постійно говорити «рада». Я тільки те й чую: «рада, рада, рада» – так і збожеволіти можна!

У дівчинки брови полізли догори.

– Тітонько Поллі, – видихнула вона, – я просто думала, що ви зрадієте тому, що я ра… О! – і вона злякано притисла долоню до губ, а потім вибігла з кімнати.

Полліанна перехопила хлопчика в кінці алеї.

– Хлопчику! Хлопчику! Джиммі Бін! Я… я хотіла попросити пробачення, – загукала вона, схопивши його за руку.

– Нічого, ти в цьому не винна, тож не варто! – похмуро відповів Джиммі. – Та знай – я не жебрак! – вперто додав він.

– Звісно, що ні! Але не сердься на тітоньку, – прохала Полліанна, – мабуть, це я винна, що не відрекомендувала тебе належним чином, не розповіла про тебе більше. Вона справді дуже хороша і добра – завжди такою була, але мені треба було пояснити все до ладу. Мені дуже хочеться допомогти тобі!

Хлопець лише стенув плечима й повернувся, щоб іти далі.

– Не зважай, я сам знайду те, що шукаю. І я не жебрак, ось так.

Полліанна, здавалося, про щось міркувала. Урешті її обличчя посвітлішало.

– Я знаю, що можу зробити! Сьогодні вдень відбудуться збори Жіночої допомоги (я чула, як про це казала міс Поллі). Я розповім їм про твій випадок. Знаєш, мій тато завжди так робив, особливо коли йшлося про просвітництво язичників чи придбання нових килимів.

Джиммі рвучко повернувся до неї.

– Тільки я не язичник і не новий килим! І що це за Жіноча допомога така?

Полліанна здивовано подивилася на нього.

– Гей, Джиммі Він, де це ти ріс, що геть нічого не знаєш про Жіночу допомогу?

– Подумаєш! Тоді бувай, як не хочеш розповісти, – і хлопчик пішов алеєю.

Полліанна швиденько його наздогнала.

– Ну… Це таке місце, де збираються леді – і там вони шиють, влаштовують обіди, збирають гроші і розмовляють. Оце і є Жіноча допомога. Вони дуже хороші і добрі – принаймні у моїй Жіночій допомозі були саме такі. Та гадаю, і тут є гарні леді. Я зустрінуся з ними і про все тобі розповім пізніше.

Джиммі знову рвучко обернувся.

– І не мрій! Ти думаєш, я піду туди, щоб стояти і слухати, як купа жінок називають мене голодранцем? Ніколи!

– Тебе там не буде, – запевнила його Полліанна. – Я сама піду і про все їм розповім.

– Ти підеш?

– Так, і цього разу намагатимусь зробити все як належить, – продовжила Полліанна, завваживши, що вираз обличчя Джиммі став світлішим. – Думаю, серед них обов'язково знайдеться та, що буде рада взяти тебе до себе.

– Ти ж не забудь сказати, що я можу працювати, – нагадав хлопчик.

– Звісно, не забуду, – пообіцяла щаслива Полліанна, – завтра я про все тобі розповім.

– Де зустрінемося?

– Біля дороги, там де я тебе сьогодні знайшла – коло будинку місіс Сноу.

– Добре, я там буду, – якусь мить хлопчик вагався, а потім продовжив: – Знаєш, я мабуть, поки що піду ночувати до сиротинця. Розумієш, іншого дому в мене поки що немає, а звідти я пішов тільки сьогодні вранці. Я навіть не казав, що пішов назавжди, бо тоді мене б не випустили. Розумієш, ніхто там за мене не переживає. Це ж не батьки – їм байдуже!

– Розумію, – кивнула Полліанна, – та я впевнена, що коли ми завтра зустрінемось, у мене буде для тебе гарна новина про новий дім і батьків, які про тебе дбатимуть! Бувай! – радісно вигукнула вона і побігла до будинку.

У цей час міс Поллі стояла біля вікна у вітальні і засмучено дивилася на двох дітей, аж поки хлопчик не зник у кінці алеї. Потім вона зітхнула, повернулася і поволі пішла нагору. Ще ніколи вона не почувалася такою розбитою – у вухах і досі звучало «така хороша і добра». На серці було надзвичайно важко – ніби вона втратила щось дуже дороге.

Розділ 12. Візит до Жіночої допомоги

Того дня, коли Полліанна планувала піти до Жіночої допомоги, вони з тітонькою обідали мовчки. Щоправда, дівчинка час від часу намагалася щось сказати, та марно, бо уже вчетверте доводилося замовкати на слові «рада» й червоніти від сорому. Коли це трапилося вп'яте, міс Поллі роздратовано похитала головою.

– Гаразд, Полліанно, якщо не можеш втриматися, можеш вживати це слово, – зітхнула вона, – принаймні, це буде краще, аніж постійно мовчати.

Дівчинка аж засяяла від щастя.

– О, дякую, тітонько! Правду кажучи, мені було б зовсім нелегко без цього слова. Розумієте, я так довго грала у гру…

– Що ти робила? – перебила її тітка.

– Грала у гру, знаєте, ми придумали її разом із та… – тут Полліанна змусила себе замовкнути й почервоніла, бо знов мало не торкнулася забороненої теми.

Тітонька Поллі спохмурніла, але нічого не сказала. І до кінця обіду ніхто не мовив ані слова.

На свій превеликий подив, Полліанна була навіть рада, коли тітонька зателефонувала дружині пастора і сказала, що не прийде на збори Жіночої допомоги, бо в неї болить голова. Коли міс Поллі піднялася до своєї кімнати й причинила двері, дівчинка всіляко намагалася викликати в себе співчуття до тітки, але все одно відчувала радість від того, що її не буде на зборах, тож вона не почує, як Полліанна розповідатиме про випадок із Джиммі Біном. Вона ніяк не могла забути, що тітонька назвала Джиммі обшарпанцем, і не хотіла, щоб та повторила це на зборах Жіночої допомоги.

Полліанна чудово знала, що леді зазвичай зустрічаються о другій годині дня в капличці біля церкви – приблизно за півмилі від її дому. Вона спланувала все так, щоб дістатися місця близько третьої.

– Треба, щоб вони всі зібралися, – міркувала дівчинка, – бо там спочатку може і не бути тієї, що візьме Джиммі Біна до себе. Та й зрозуміло, що для леді друга година – це майже третя, бо жінки часто спізнюються.

Потихеньку, але із залізною впевненістю Полліанна піднялася сходами, що вели до каплички, відчинила двері й потрапила в коридор. Із головної кімнати чувся гомін жіночих голосів, подеколи лунав сміх. Не вагаючись, дівчинка зайшла туди.

Розмова одразу ж стихла, і Полліанна відчула себе трохи незручно. Тепер, коли дійшло до справи, вона дещо зніяковіла. Все ж таки усі ці чужі й малознайомі обличчя не належали леді з Жіночої допомоги, до яких вона так звикла.

– Як ваші справи, шановні члени Жіночої допомоги? – дівчинка нарешті знайшла в собі сили заговорити. – Мене звати Полліанна Віттієр, гадаю, дехто з вас мене знає. Принаймні я знаю вас, хоч і не всіх.

Тиша здавалася гнітючою. Деякі леді й справді знали про незвичайну племінницю своєї знайомої, і майже всі про неї чули, однак жодна не мала що сказати.

– Я… я прийшла до вас у справі… хочу запропонувати розглянути один випадок… – затинаючись, почала Полліанна, мимоволі говорячи словами свого батька.

Леді почали перешіптуватися.

– Тебе прислала тітонька, дорогенька? – запитала місіс Форд, дружина пастора.

Полліанна трохи зашарілася.

– О, ні, я прийшла сама. Розумієте, я дуже звикла до Жіночої допомоги, адже саме там ми з татом жили, і там мене виховали.

Хтось не втримався – і почулося хихотіння. Дружина пастора нахмурила брови.

– Зрозуміло, дорогенька. То що там у тебе за справа?

– Ну, я прийшла з приводу Джиммі Біна, – Полліанна глибоко вдихнула й продовжила: – У нього немає дому, і живе він у сиротинці, а вони зараз переповнені, і він там геть непотрібний, принаймні так він вважає. Тож розумієте, йому потрібен дім. Звичайний дім, і щоб там була мама замість наглядачів, щоб були батьки, які могли б про нього дбати. Йому десять років, пішов одинадцятий. Я подумала, що хтось із вас міг би взяти його до себе.

– Це ж треба-а-а, – протягнув хтось із леді, порушивши паузу, яка запала після монологу дівчинки.

Полліанна стурбовано обвела очима обличчя навколо неї.

– О, я зовсім забула сказати! Він буде працювати! – радісно повідомила вона.

Тиша тривала ще кілька хвилин, після чого одна-дві леді холодно поставили їй кілька запитань. А коли дізналися про Джиммі все, що знала Полліанна, то почали обговорювати цей випадок, але не дуже охоче й без краплі співчуття.

Полліанна слухала їх, і її занепокоєння росло. Дещо з того, про що вони говорили, вона не могла зрозуміти. Та дуже скоро стало очевидно, що жодна з присутніх жінок не хотіла взяти Джиммі до себе, хоча кожна вважала, що це має зробити хтось інший, оскільки в Жіночій допомозі було кілька бездітних леді. Та все одно ніхто не згодився прихистити Джиммі Біна. Тоді заговорила дружина пастора. Вона запропонувала членам Жіночої допомоги узяти витрати на проживання й освіту Джиммі на себе. За її словами це було цілком можливо, якщо цьогоріч надіслати менше грошей на освіту маленьких хлопчиків у далекій Індії.

Тепер заговорили майже всі леді. Деякі говорили одночасно, надто голосно і про не зовсім приємні речі. Вони заявили, що їхня спільнота славилася підтримкою індійських місій, тож доведеться померти від сорому якщо цього року пожертви від Жіночої допомоги будуть меншими. Вони ще про щось говорили, однак Полліанні знову здалося, що вона їх геть не розуміє. З усього виходило, що їм було байдуже, на що саме йшли гроші: головне, щоб сума пожертви була більшою за суми у звітах інших жіночих спільнот. Для них було важливо посідати перше місце у щорічному звіті про благодійність. Полліанна із сумнівом похитала головою. Мабуть, вона все-таки неправильно їх зрозуміла. Уся ця розмова виявилася не дуже приємною, тож дівчинка була дуже рада, коли нарешті опинилася на вулиці і вдихнула свіжого повітря. Їй було важко на серці, бо ж треба було ще розповісти про все Джиммі, а новини, на жаль, були невтішними. Їй доведеться завтра розповісти, що леді з Жіночої допомоги радше надішлють усі гроші на виховання індійських хлопчиків, замість того щоб витратити їх на хлопчика з їхнього міста, бо за це їх «у щорічному звіті не похвалять». Саме про це їй сказала висока леді в окулярах.

– Звісно, надсилати гроші язичникам – це дуже добре, і я зовсім не проти, щоб вони надсилали їм дещо, – намагалася логічно міркувати Полліанна, засмучено йдучи геть. – Але ж вони говорять так, ніби маленькі хлопчики тут, у нашому місті, зовсім не мають значення, на відміну від тих, далеких… Невже вони не розуміють, що краще спостерігати за тим, як зростає Джиммі Бін, а не за цифрами у щорічному звіті…

Розділ 13. Що трапилося у Пендлтонському лісі

Залишивши капличку, Полліанна не пішла додому. Натомість вона почимчикувала до Пендлтонського пагорба. У неї був важкий день, навіть попри те, що «вихідний» – так вона називала дні, коли не було уроків шиття й куховарства. Тому дівчинка вирішила, що після прогулянки у спокійному й зеленому лісі їй стане набагато легше. Сонце щосили пекло їй у спину, але дівчинка вперто видиралася на Пендлтонський пагорб.

– Додому можна не з'являтися до пів на шосту, – міркувала Полліанна, – а прогулятися мені не завадить, хоч і доводиться туди дертися пагорбом.

Полліанна чудово знала, наскільки гарним буває Пендлтонський ліс. Та сьогодні він був особливо прекрасним, ніби намагався розрадити її – адже завтра доведеться розповісти про все Джиммі.

– От якби всі вони були тут – ті леді, що так голосно розмовляли, – зітхнула Полліанна, зводячи очі на блакитне небо між кронами зелених дерев, осяяних сонцем. – Вони б точно передумали щодо Джиммі Біна, і хтось обов'язково узяв би його до себе, – упевнено закінчила дівчинка, хоч і сама не знала, звідки в неї така впевненість.

Раптом Полліанна нашорошила вуха й прислухалася. Десь попереду голосно гавкав собака. За мить він уже біг до неї, гавкаючи ще голосніше.

– Привіт, песику! Привіт! – дівчинка поглянула на собаку, а потім – очікувально – на стежку, якою він прибіг. Вона не мала жодного сумніву, що вже бачила цього собаку, і знала, кому він належав. Авжеж – Незнайомцю, містеру Джону Пендлтону! Дівчинка пильно дивилася на стежку, сподіваючись нарешті його побачити, але той не з'являвся. Тоді вона знову звернула увагу на собаку. Той, як видалося Полліанні, поводився доволі дивно. Він продовжував гавкати, уривчасто, ніби подавав сигнал тривоги.

І постійно то вибігав на стежку, то повертався до дівчинки. Вони пішли стежкою, і врешті дійшли до бокової стежинки. Пес почав гавкати ще сильніше, ніби благаючи Полліанну повернути на цю стежку.

– Але ж я йду додому! – сміялася Полліанна, продовжуючи йти прямо.

Собака, здавалося, збожеволів. Він бігав туди-сюди, туди-сюди між стежкою і Полліанною, гавкаючи й жалібно підвиваючи. Кожен його рух і погляд розумних каштанових очей свідчили про благання – настільки сильне, що врешті дівчинка зрозуміла, розвернулася й пішла услід за ним.

Тепер собака щосили кинувся вперед. І дуже скоро Полліанна зрозуміла, чому: біля підніжжя скелі, неподалік від бокової стежки, непорушно лежав чоловік.

Під ногами дівчинки хруснула гілка, і чоловік повернув голову. Із криком розпачу Полліанна підбігла до нього.

– Містере Пендлтон! Ви поранені?

– Поранений? Ні, що ти! Я просто тут сонячні ванни приймаю! – в'їдливо відповів той. – Слухай, ну ти хоч щось розумієш? Хоч щось розумне можеш зробити?

Полліанні від образи аж мову відібрало, але за звичкою вона почала відповідати на запитання по порядку.

– Що ж, містере Пендлтон, розумію я не все і не завжди, та й не все мені вдається, але більшість леді з Жіночої допомоги, окрім, щоправда, місіс Роусон, завжди говорили, що здорового глузду мені не бракує. Я чула, як вони про це якось говорили, хоч вони й не здогадувалися, що я це чую.

Чоловік похмуро усміхнувся.

– Добре, добре, ти мені вибач, я погарячкував. Це все через ногу – зламав ненароком. Тепер послухай мене, – він зробив паузу, а потім із зусиллям заліз у кишеню своїх штанів і витяг звідти в'язку ключів. – Та стежка веде до мого дому – йти туди хвилин п'ять, не більше. Дійти до бокових дверей біля порткошеру [3]3
  Порткошер – навіс над під'їздом.


[Закрыть]. Ти знаєш, що це таке?

– Так, сер. У тітоньки є такий, а над ним тераса, на даху якої я якось спала. Точніше, не спала, бо мене майже одразу знайшли.

– Що? А, гаразд. Коли зайдеш до будинку, пройди через вестибюль і хол до останніх дверей. На великому полірованому столі в центрі кімнати знайдеш телефон. Ти вмієш ним користуватися?

– Так, звісно! Якось тітонька Поллі…

– Зараз не до тітоньки Поллі, – різко перервав її чоловік, намагаючись хоч трохи ворухнутися.

– Набереш лікаря Томаса Чілтона – його номер має бути на картці десь там. Вона може висіти на гачку але я не впевнений. Гадаю, ти зможеш упізнати картку з телефонами?

– Так, зможу! Мені так подобається та, що в тітоньки Поллі! На ній стільки дивних імен і прізвищ, і…

– Скажеш лікареві Чілтону що Джон Пендлтон лежить біля підніжжя пагорба Маленького Орла у Пендлтонському лісі зі зламаною ногою. Тож нехай приїздить із ношами та двома помічниками. Що робити далі, він знає сам. Скажеш, щоб ішов сюди стежкою від будинку.

– Зі зламаною ногою? О містере Пендлтон, як це жахливо! – здригнулася Полліанна. – Але я така рада, що нагодилася саме вчасно! Чи не можу я ще щось…

– Можеш, але, бачу, не хочеш! Будь ласка, йди і зроби те, про що я тебе просив, – ледве простогнав чоловік. І Полліанна, схлипуючи, пішла.

Дорогою вона вже не зупинялася, щоб помилуватися блакиттю неба, що виднілося між кронами дерев. Дівчинка уважно дивилася під ноги, щоб жодний камінець чи гілка не зупинили її швидкі ніжки.

Дуже скоро вона побачила будинок. Дівчинка й раніше бачила його, але ще ніколи так близько, як тепер. Її майже налякали його розміри, велич сірого каменю, численні веранди та розкішний вхід. Полліанна на мить зупинилася, але потім рішуче пішла через великий, проте занедбаний газон до будинку, власне, до бокового входу. Усю дорогу вона так сильно стискала ключа в руці, що тепер їй ледве вдалося розігнути пальці, щоб відімкнути двері. Та нарешті важкі різьблені двері піддалися й відчинилися.

Полліанні аж подих перехопило. І хоча вона дуже поспішала, дівчинка зупинилася на мить і з острахом поглянула на вестибюль, який вів до широкого темного холу. Це був будинок містера Пендлтона, будинок-загадка, у який ніхто, окрім його господаря, ніколи не заходив. А ще в цьому будинку десь був схований скелет. Та, незважаючи на це, Полліанна розуміла, що має зайти в ці страшні кімнати, знайти телефон лікаря і повідомити, що господар будинку лежить біля пагорба…

І не втримавшись від зойку, дівчинка чимдуж пробігла холом, намагаючись не дивитися ані ліворуч, ані праворуч, штовхнула останні двері й опинилася в потрібній кімнаті.

Кімната була велика й темна. Її стіни прикрашали панелі з темного дерева, такі ж, як і в холі, а на вікнах висіли червоні фіранки. Через західне вікно сонце кидало на підлогу сніп золотавого світла, воно тьмяно виблискувало на латунних ґратках каміну та нікелевому телефоні, що стояв на масивному столі посеред кімнати. Полліанна навшпиньках підбігла до столу.

Картки з телефонами на гачку таки не виявилося; вона чомусь лежала на підлозі. Та Полліанні вдалося її знайти, і вона продивилася всі прізвища, що починалися з літери «Ч», доки палець не зупинився на «Чілтон». За мить вона вже говорила з ним, тремтячим голосом розповідаючи все, що знала, і відповідаючи на чіткі запитання лікаря. Поклавши слухавку дівчинка полегшено зітхнула.

Однак і тепер Полліанна не наважилася роздивитися все як слід. Потім вона пригадувала червоне драпірування, шафи, заставлені книгами, брудну підлогу, стіл, завалений паперами, численні зачинені двері (за якимись із них міг бути скелет!); і всюди пилюка, пилюка, пилюка… Дівчинка полетіла через хол до великих різьблених дверей, які залишила прочиненими.

Дуже скоро вона знову опинилася біля містера Пендлтона. Незважаючи на біль, він не міг не помітити, як швидко вона повернулася.

– У чому річ? Ти не змогла потрапити всередину? – стривожено запитав він.

Полліанна щиро здивувалася.

– Чому ви так вирішили? Звісно, змогла, тому я й тут! – відповіла дівчинка. – Хіба б я поверталася, якби не змогла зайти?! А лікар сказав, що приїде якомога швидше, разом з помічниками та всім необхідним. Він також сказав, що знає, куди потрібно йти, тож я не лишалася, щоб показувати йому шлях. Мені хотілося побути з вами.

– Справді? – похмуро усміхнувся чоловік. – Не можу сказати, що мені подобається твій вибір. Мені здається, тобі краще вибирати приємніших людей для спілкування.

– Ви так кажете, бо дуже сердитий?

– Гм, дякую за відвертість. Власне, так.

– Але ви сердитий тільки зовні, а всередині – зовсім ні! Анітрішечки! – дзвінко засміялася Полліанна.

– Та невже! І звідки ти це знаєш? – запитав чоловік, намагаючись зручніше покласти голову на землю, щоб не зрушити при цьому ногу.

– О, це видно з багатьох речей – наприклад, із того, як ви ставитеся до свого собаки, – зауважила дівчинка, вказуючи на те, як містер Пендлтон поклав свою довгу тонку руку на голову собаки, що лежав біля нього. – Дивно, та собаки і коти завжди знають, якими є їхні господарі всередині, правда ж? Давайте я потримаю вашу голову, – несподівано запропонувала вона.

Чоловік кілька разів скривився від болю й застогнав, та врешті вмостив голову на колінах Полліанни.

Вони були набагато зручніші, аніж скелясте підніжжя пагорба.

– Що ж, так значно краще, – тихо пробурмотів він.

Деякий час він лежав мовчки. Полліанна спостерігала за його обличчям, гадаючи, чи не міг він заснути. З усього було видно, що містер Пендлтон таки не спав. Здавалося, що він міцно зціпив зуби, щоб не стогнати від болю. Полліанні ж хотілося закричати вголос, коли вона бачила це велике й міцне тіло таким безпорадним. Одну долоню він міцно стис у кулак і відкинув убік, інша лежала на голові собаки. Собака сидів непорушно, не зводячи своїх відданих і розумних очей з обличчя господаря.

Час спливав хвилина за хвилиною. Сонце потихеньку сідало, а тіні під деревами видовжувалися. Полліанна була змушена сидіти непорушно, і їй навіть було важко дихати. Якась пташка пурхала так близько, що її можна було схопити рукою, а білочка махала пухнастим хвостом, сидячи на гілці просто над головою Полліанни. Вона з острахом дивилася блискучими оченятами на собаку, але той навіть не ворухнувся.

Нарешті собака нашорошив вуха й заскавчав, а потім голосно гавкнув. Наступної миті Полліанна почула голоси, і за хвильку на галявині з'явилися ті, кому вони належали. Троє чоловіків несли ноші та інші потрібні речі.

– Лікарю Чілтон! – радісно привітала вона найвищого чоловіка, якого вже знала. Він був гарно виголений.

– Що, моя люба, граємось у сестру милосердя?

– Та ні, сер, – усміхнулася Полліанна, – я тільки тримала його голову, але ліків ніяких не давала. Я рада, що опинилася тут вчасно.

– І я теж, – кивнув лікар, і почав оглядати пораненого.