Текст книги "Тарзан, годованець великих мавп"

Автор книги: Эдгар Райс Берроуз

сообщить о нарушении

Текущая страница: 3 (всего у книги 17 страниц)

4. МАВПИ

У лісі, на плоскогір’ї, в кількох кілометрах від берега лютував старий Керчак – ватажок мавпячого племені. Усі молодші й легші вагою мавпи, рятуючись від його гніву, видерлися на найвищі гілки великих дерев. Вони воліли важити життям на гілках, що вгиналися під ними, аніж лишатися віч-на-віч зі старим Керчаком під час одного з нападів його невгамовного шаленства.

Інші самці також повтікали вусібіч після того, як хребці одного з них хруснули у велетенських, вкритих піною щелепах ватажка. Одна нещасна молода самичка зірвалася з високої гілки І гепнулася на землю майже біля Керчакових ніг. З диким криком він накинувся на самичку, видер зубами величезний кавалок з її боку і, схопивши уламок гілки, люто замолотив її по голові й плечах, доки череп нещасної перетворився на кашу.

Ось він помітив Калу, що зі своїм дитинчам повернулася з полювання, не знаючи про настрій володаря, доки пронизливий застережливий крик мавп змусив її спішно шукати безпеки.

Але Керчак був у неї за спиною, і так близько, що, якби вона не зробила відчайдушного стрибка з однієї гілки на іншу, – настільки небезпечного, що мавпи рідко до такого вдаються, коли їх не жене страх, – він би вхопив її за ногу. Стрибок їй вдався, але коли вона повисла на гілці, дитинча, що чіпко висіло у неї на шиї, не витримало різкого поштовху, і самиця побачила, як маленька істота полетіла з багатометрової височини, крутячись та звиваючись, на землю.

Кала пронизливо закричала з відчаю і кинулася до немовляти, забувши про Керчака, та, коли вона притисла до грудей маленьке, скалічене тільце, життя вже полишило його.

Тихо стогнучи, самиця притискала до себе тільце дитинчати, і Керчак не кинувся до неї. Зі смертю дитинчати напад демонічної люті минувся у ватажка – так само раптово, як і почався.

Величезний Керчак був царем мавп і важив близько ста шістдесяти кілограмів. Чоло у нього було надзвичайно низьке й похиле, а маленькі очиці налиті кров’ю і близько посаджені біля широкого, плаского носа; його великі тонкі вуха були, втім, менші, ніж у інших мавп його племені.

То лиха вдача й могутня сила Керчака зробили його царем маленького племені, в якому він народився чверть віку тому. Нині Керчак був у повному розквіті сил, і у всьому величезному лісі, де він блукав, не те що жодна інша мавпа не насмілювалась оскаржувати його зверхність – інші великі звірі не чіпали його.

З усіх диких звірів хіба старий слон Тантор не боявся його – а Керчак лише його одного й остерігався. Коли Тантор сурмив, величезна мавпа з усім своїм плем’ям Квапилася дістатись якнайшвидше на дерева другої тераси.

Плем’я людиноподібних мавп, яким Керчак керував залізною рукою та вишкіреними іклами, налічувало шість чи вісім родин, і кожна з них складалася з дорослого самця, його самиць і дитинчат; отже, все плем’я налічувало близько сімдесяти осіб.

Кала була молодшою дружиною Тублата, що означає “Зламаний Ніс”, і дитинча, яке розбилося, було її первістком, бо їй було дев’ять чи десять років, не більше.

Хоч молода ще, Кала була дебела й сильна, являючи собою чудову, добре збудовану тварину з округлим, високим лобом, що означало розвинутіший розум, аніж у більшості її одноплемінників. Вона більше, ніж інші мавпи, спроможна була переживати материнську любов і горе.

Однак це була мавпа, величезний, хижий, жахливий звір із породи горил, але розумнішого виду, що в поєднанні з горилячою силою робило її одноплемінників найстрашнішими з усіх чотирируких родичів людини.

Коли мавпи побачили, що Керчак переказився, то повільно спустилися зі своїх сховків у верхівках і заходилися кожна коло своєї, урваної Керчаковим гнівом справи.

Дитинчата бавились і пустували собі між кущами та деревами. З дорослих хто лежав, спочиваючи, на м’якому килимі мертвої гнилі, що вкривав землю, а хто підіймав уламок гілки й грабався в землі, шукаючи комах та дрібних плазунів, адже то була частина їхнього раціону. Ще дехто лазив по довколишніх деревах, шукаючи плодів„горіхів, пташок та яєчок.

Так минуло близько години, а тоді Керчак поскликав усіх і віддав короткий наказ іти з ним до моря.

Пересувались мавпи по відкритих місцях, переважно по землі, йдучи слонячими стежками, що були єдиними проходами в густо сплетеній масі чагарів, ліан та дерев.

Але серед низьких дерев вони рухалися швидше, перестрибуючи з гілки на гілку зі спритністю своїх менших родичів – маленьких мавпочок. І весь час Кала міцно притискала до грудей мертве тільце свого дитинчати.

Десь за полудень мавпи досягли пагорба, що височів над узбережжям, де стояла маленька хатина. Саме до тієї хатинки й прямував Керчак. Адже багато з його племені загинуло від грому, що його породжувала маленька чорна палиця дивної білої мавпи, яка спорудила це химерне лігвище, і Керчак твердо вирішив: він здобуде цю смертоносну зброю і дослідить усередині таємниче лігво.

Йому дуже-дуже кортіло встромити зуби в шию дивного звіра, якого він звик боятися і ненавидіти! І він уже не раз ходив з плем’ям на розвідку, вичікуючи момент, коли біла мавпа втратить обережність.

Останнім часом мавпи не лише не нападали, але й не потрапляли на очі людині, бо щоразу в таких випадках маленька палиця посилала громову смерть якому-небудь членові племені.

Сьогодні вони не бачили людини ніде, але зі свого спостережного пункту помітили, що двері до хатини відчинено. Повільно, нечутно, обережно поповзли вони крізь зарості до хатини.

Мавпи не гарчали й не видавали диких, лютих криків; маленька чорна палиця навчила їх поводитися тихо – вони боялися розбудити її.

Ближче, ближче підповзали вони, аж поки, нарешті, Керчак наблизився до дверей і зазирнув досередини. За ним стали двоє самців і Кала, яка досі міцно притискала до грудей мертве тільце.

Вони побачили, що дивна біла мавпа простяглася впоперек дерев’яної площини, поклавши голову на руки: на ліжку лежала накрита білим постать, а з маленької дерев’яної колиски долинав жалібний плач дитини. Нечутно Керчак увійшов і пригнувся для стрибка, і саме цієї миті Джон Клейтон несподівано встав і озирнувся.

Від того, що він побачив, у нього захолола кров у жилах: біля одвірка стояло троє величезних мавп-самців, а за ними стовбичило ще багато, скільки – Клейтон не довідався, бо його револьвери висіли далеко на стіні разом з рушницями, а Керчак уже кинувся на нього.

Коли цар мавп облишив пошматоване тіло, що було колись Джоном Клейтоном, він звернув увагу на маленьку колиску, але Кала випередила його і, схопивши немовля, випорснула в двері й видерлася на високе дерево.

Схопивши в обійми маленьке живе немовля Аліси Клейтон, Кала опустила мертве тільце власної дитини в порожню колиску, бо плач живої дитини дістався до тієї основи світового материнства в її диких грудях, якої мертве дитинча не могло сягнути.

Високо серед гілок могутнього дерева вона притисла до грудей немовля, що кричало, й невдовзі інстинкт материнської любові, пануючи в цій хижій самиці так само, як і в ніжній, прекрасній матері людської дитини, подіяв на напіврозбуджену свідомість малятка, і воно замовкло.

А потім голод зсунув краї прірви між ними, і син англійських лорда і леді почав ссати груди великої мавпи Кали.

Тим часом у хатині звірі сторожко оглядали внутрішнє убрання дивного лігва.

Пересвідчившись у смерті Клейтона, Керчак звернув свою увагу на те, що, запнуте вітрилом, лежало на ліжку.

Обережно підняв він край полотнища, але, побачивши тіло жінки, рвучко відкинув вітрило й схопив захололу білу шию своїми величезними волохатими руками.

Мить стискав він пальцями холодне тіло, а потім, здогадавшись, що жінка вже мертва, полишив її і заходився обстежувати кімнату, більше вже не тривожачи тіл леді Аліси та сера Джона.

Першою привернула його увагу рушниця, що висіла на стіні; про цю дивну громову й смертоносну палицю він мріяв довгі місяці, а тепер, коли омріяна річ була перед ним. йому бракувало духу торкнутися її.

Обережно підійшов Керчак до палиці, ладний враз кинутись навтьоки, хай-но вона заговорить своїм глухим, гуркітливим голосом, яким, він чув, вона кидала останні слова багатьом з його роду, хто необережно чи необдумано нападав на дивну білу мавпу, що носила цю палицю.

У глибині звірячої свідомості щось підказувало ватажкові, що громова палиця небезпечна лише в руках того, хто вміє з нею поводитись, одначе минуло чимало часу, перш ніж Керчак зважився доторкнутися до неї.

Натомість він ходив сюди-туди, крутячи головою і не зводячи очей з жаданої речі.

Вживаючи свої довгі руки як підпірки й розхитуючись при кожному кроці всім величезним тулубом, могутній цар мавп ходив узад-вперед, видаючи глибоке гарчання, що зрідка уривалося тим пронизливим виттям, страшнішого за яке в джунглях немає звуку.

Нарешті Керчак зупинився перед рушницею і повільно підняв величезну лапу, але не торкнувся блискучої цівки, відсмикнув лапу й поновив свою швидку ходу.

Можна було подумати, що цим позірним безстрашшям і диким гарчанням звір намагається підбадьорити себе настільки, аби зважитись узяти рушницю в руки.

Знову мавпячий цар зупинився, і цього разу йому вдалося змусити себе торкнутися холодної криці; але він умить відсмикнув руку й знов заходив по кімнаті.

Раз по раз повторювалася ця дивна церемонія, що далі, то з більшою впевненістю, аж поки, нарешті, рушницю таки зірвано з гака й затиснуто в руці величезного звіра.

Переконавшись у тому, що рушниця не завдає йому шкоди, Керчак зайнявся ретельним її вивченням. Обмацав від одного кінця до другого, зазирнув у чорну глибину цівки, поторсав мушку, ремінь, приклад і, нарешті, спусковий гачок.

Під час усіх цих операцій мавпи, що позаходили, сиділи купою біля дверей, спостерігаючи за своїм вождем, а котрі не потрапили до хатини, юрмилися біля входу, витягуючи шиї і намагаючись зазирнути всередину.

Несподівано Керчак натиснув на спусковий гачок. Оглушливий гуркіт пролунав у маленькій кімнаті, й мавпи, що скупчились біля дверей і в самих дверях, панічно кинулись навтьоки, падаючи і давлячи одна одну.

Керчак також злякався – настільки злякався, що навіть забув викинути призвідцю того жахливого грому й кинувся до дверей, міцно затиснувши рушницю в руці.

Коли він останній вибігав назовні, мушка рушниці зачепилася за краєчок дверей, які прочинялися всередину, й шарпонула їх із силою, достатньою, щоб вони щільно захряснулися за мавпами, що повискакували з будиночка.

Коли нарешті Керчак зупинився віддалік від хатини й побачив, що ще й досі тримає рушницю, то шпурнув її геть, ніби це був розпечений до червоного шмат заліза, і більше не підіймав її. Його звірячі нерви не витримали того страшного гуркоту. Проте він тепер остаточно переконався, що дивна палиця сама собою зовсім нешкідлива.

Ціла година минула, перш ніж мавпи зважилися знову підступити до хатини, щоб продовжити її огляд, але, на їхній превеликий жаль, двері виявилися міцно зачинені й не піддавалися ніяким спробам їх відчинити.

Винахідливо змайстрований руками Клейтона замок зачинив двері за Керчаковою спиною, і всі спроби мавп проникнути крізь заґратовані вікна також були марні.

Повештавшись деякий час довкола, вони вирушили назад до дрімучих лісів на плоскогір’ї, звідки прийшли.

Кала жодного разу не спустилася на землю зі своїм маленьким приймаком. Але коли Керчак звелів їй злізти й пристати до гурту, вона, переконавшись, що в голосі ватажка немає гніву, спустилася, легко стрибаючи з гілки на гілку, й пішла поруч з іншими.

Тих мавп, котрим кортіло краще роздивитися дивне дитинча, Кала зустріла вишкіреними іклами та глухим загрозливим гарчанням.

Проте, коли ті переконали її, що не мають ворожих замірів, Кала дозволила їм наблизитись, але нікому не дала торкнутися своєї ноші. Немовби розуміла, що немовля слабке й тендітне, і побоювалась, коли б незграбні руки її одноплемінників не зашкодили йому.

Інший запобіжний захід, якого вона вжила, перетворив її подорож на тяжке випробування. Пам’ятаючи, як загинув її первісток, Кала впродовж усього шляху відчайдушно притискала до себе нове дитинча однією рукою.

Інші дитинчата сиділи на спинах матерів, міцно тримаючись руками за волохаті шиї та охопивши їх попід пахвами ногами.

Не так було з Калою: тільце малого лорда Грейстока вона міцно притискала до своїх грудей, і його крихітні рученята чіплялись за довге чорне волосся, яке вкривало цю частину її тіла.

Її малюка-первістка вже спіткала жахлива смерть, коли той зірвався з її спини, і вона не хотіла ризикувати цим, прийомним дитинчам.

5. БІЛА МАВПА

Ніжно доглядала Кала маленького сироту, потайки дивуючись, чом він не набуває сил І спритності, як мавпенята інших матерів.

Майже рік минув відтоді, як немовля потрапило до її рук, поки воно почало ходити; що ж до лазіння по деревах – о, воно виявилось таким нетямущим!

Іноді Кала розмовляла про своє дитинча зі старшими самицями, але й ті не розуміли, чого воно так відстає у розвитку. Адже біленьке навіть їжі не вміло добути саме, а вже ж більше дванадцяти місяців змінилось відтоді, як воно з’явилося у Кали!

Якби мавпи знали, що дитина вже прожила тринадцять місяців до того, як Кала прийняла її, то вони взагалі махнули б на мале рукою, адже мавпенята їхнього племені були так само розвинуті по двох чи трьох місяцях, як маленький чужинець після двадцяти п’яти.

Тублат, Калин чоловік, був дуже засмучений, і, якби самиця охороняла немовля не так ревно, він би вже давно прибив його.

– Воно ніколи не стане дорослою мавпою! – доводив Тублат. – Тобі завжди доведеться тягати його й піклуватися про нього. Яка користь племені від нього? Аніякої! Самі збитки! Хай би воно спокійно спало між високих трав, а ти виношй інших, здорових мавпенят, які б могли подбати про нас, коли ми постаріємо!

– Ніколи, Зламаний Носе! – заперечувала Кала! – Хай навіть мені доведеться вік носити це маля, я його де кину!

Тоді Тублат пішов до Керчака й зажадав, щоб той силою своєї влади змусив Калу відмовится від маленького Тарзана. Цим ім’ям, яке означало “Біла Шкіра”, мавпи назвали малого лорда Грейстока.

Але на вимоги Керчака самиця відповіла погрозою втекти з племені, якщо вони не полишать її з дитиною в спокої. А що засадничим правом мешканців джунглів є воля кожного незадоволеного покинути своє плем’я, то Калу перестали доймати. До того ж Кала була гарною, добре збудованою молодою самичкою, і їм не хотілося її втрачати.

З роками Тарзан розвивався дедалі швидше, і коли йому виповнилось десять років, він уже чудово лазив по деревах, а на землі міг виробляти багато дивовижних речей, які були зовсім не до снаги його маленьким братам та сестрам.

Багато чим хлопчик відрізнявся від них, і мавпенята часто дивувалися його досконалому розуму, але зростом і силою він поступався перед ними: в десять років людиноподібні мавпи вже досягають дорослого віку, а декотрі виганяються вище шести футів на зріст, у той час як маленький Тарзан був лише підлітком.

Зате яким!

З самого малечку він навчився користуватися руками для стрибків з гілки на гілку за прикладом своєї велетенської матері. В міру того, як Тарзан ріс, він щоденно проводив цілі години, гасаючи верхівками дерев разом із своїми братами та сестрами.

Він умів робити кількаметрові стрибки на карколомній висоті верховіть, міг із непомильним розрахунком та без усякого видимого напруження вчепитися рукою в гілку, що широко гойднулася під раптовим поривом вітру.

Він умів падати на кілька метрів з гілки на гілку при швидкому спускові додолу й діставатися на самісіньку гору чудового лісового велета із спритністю й швидкістю білки.

Вже в десять років він мав силу тридцятирічного чоловіка і був набагато гнучкіший за тренованого атлета. І з кожним днем сила його зростала.

Він жив серед цих лютих мавп щасливо, бо й не пам’ятав іншого життя, бо не підозрював, що у всьому світі є життя інше, аніж те, яким повнилися джунглі і як жили знайомі йому дикі звірі.

Тарзанові було років десять, коли він почав усвідомлювати, що між ним і його товаришами існує величезна різниця. Він почав соромитися свого маленького, коричневого від засмаги тіла, коли втямив, що цілком безволосий, ніби нікчемна змія чи який інший плазун.

Хлопець спробував виправити це, вимазавшися з ніг до голови грязюкою, але грязюка висохла і облупилася та й завдала стільки клопоту, що він вирішив краще вже соромитись.

На плоскогір’ї, де жило мавпяче плем’я, було маленьке озерце, і в його тихій прозорій гладіні Тарзан уперше побачив своє обличчя. Одного задушливого дня в посуху він з одним своїм ровесником пішов до берега напитись. І коли друзі нахилились, у тихих водах віддзеркалилися два обличчя. Страшне і люте обличчя мавпи поруч із тонкими рисами нащадка людей.

Тарзан був вражений. Мало тієї прикрості, що безволосий, так ще й це бридке обличчя! Дивно, як інші мавпи могли зносити таке видовище!

Маленький рот, крихітні білі зубки… На що вони були схожі поруч із товстими губами та величезними іклами його щасливіших братів? А цей маленький, вузенький ніс, тонкий, наче вполовину схудлий від голоду! Він почервонів, порівнявши його з гарними широкими ніздрями свого супутника. Оце так чудовий ніс! Бо ж майже півобличчя займає! “Як приємно бути таким гарним!” – подумки бідкався Тарзан.

Але, розгледівши свої очі, він був найприкріше вражений: чорна пляминка, сіре коло, а решта все біле! Жахливо! Навіть у змії не такі бридкі очі, як у нього.

Тарзан був так поглинутий собою, що не почув шурхотіння високої трави, яка розсунулась, пропускаючи величезного звіра, що скрадався у гущавині; не чув і його товариш, бо саме пив, а цмокання губів та задоволене булькання ковтків приглушили тихе наближення напасника.

Кроків за тридцять позаду причаїлася, помахуючи хвостом, велика левиця Сабор. Вона обережно простягла вперед велику м’яку лапу й нечутно опустила на землю, а тоді підняла іншу. Вона рухалася, низько стелячись по землі, ледь торкаючись її животом: величезна кішка готувалася стрибнути на свою здобич.

Тепер левиця була на відстані чотирьох метрів позад звіренят, які нічого не підозрювали: вона обережно підтягла задні лапи, і її дужі м’язи заграли під розкішною шкірою. Вона так притислася до землі, що зовсім злилася з нею, лише вигин спини виказував її присутність.

Хвіст більше не ворушився, прямо й тихо витягся по землі.

На мить вона завмерла, наче скам’яніла, а потім, жахливо завивши, стрибнула.

Левиця Сабор була мудрим мисливцем. Декому дика необережність її лютого виття могла б видатись безглуздям: хіба не краще було їй стрибнути на свої жертви тихо, без цього галасу?

Але Сабор знала надзвичайну спритність мешканців джунглів і неймовірну гостроту їхнього слуху. Для них шерех билинки був би таким самим застереженням, як і найголосніший крик, і левиці було відомо, що вона не зможе цілком безшумно здійснити свій стрибок.

Її дике виття не було застереженням. Вона видала його, щоб її нещасні жертви заціпеніли від жаху на ту єдину мить, поки вона доскочить і встромить кігті в їхні м’які тіла.

Поки йшлося про мавпу, Сабор розміркувала слушно. Звіреня завмерло, тремтячи зі страху, на одну мить, але цієї миті вистачило, щоб вирішилась його доля.

Не те з Тарзаном, людським дитинчам. Життя серед лісових небезпек навчило його бути завжди насторожі й зустрічати несподіванки впевнено, а його блискучий розум проявлявся в блискавичному міркуванні, що було не до снаги мавпам. Виття левиці Сабор викликало негайну реакцію мозку і м’язів маленького Тарзана.

Перед ним були глибокі води озера, позаду – певна смерть. Жорстока смерть від гострих кігтів та пожадливих іклів.

Тарзан завжди не зносив води, окрім тієї, якою вгамовував спрагу. Він не терпів води тому, що пов’язував її з холодом та знегодами сезону злив і боявся грому, блискавки й вітру, яким супроводжуються зливи.

Дика мати навчила Тарзана уникати глибоких вод озера: лише кілька тижнів тому він бачив, як маленька Ніта поринула в ці спокійні води й не повернулася більше до племені.

Але його меткий розум вибрав менше з двох лих при першому рикові Сабор: перш ніж величезний звір пролетів половину стрибка, Тарзан відчув, як холодні води зійшлися над його головою. Він не вмів плавати, а озеро було дуже глибоке, але він не втратив ані крихти впевненості й винахідливості, притаманних людині.

Тарзан швидко замолотив руками й ногами, намагаючись дістатися нагору, і його інстинктивні гребки нагадували рухи пливучої собаки; через кілька секунд його ніс опинився над водою, і хлопець збагнув, що, продовжуючи рухатися таким способом, він може триматись на воді й навіть пливти в ній.

Він був дуже здивований і ощасливлений цим новим досягненням, яке прийшло до нього так несподівано; але розмірковувати було ніколи. Він плив тепер попід берегом і бачив, що звір, який ледве не спіймав його, стоїть над нерухомим тілом його маленького товариша.

Левиця напружено слідкувала за Тарзаном, сподіваючись, певне, що той повернеться на берег, до чого хлопчик не мав анінайменшого бажання. Навпаки, він видав голосний крик відчаю мовою свого племені, додавши й застереження, щоб мавпи, рятуючи його, не потрапили до лап Сабор.

Майже відразу здаля долинула відповідь, і тієї самої хвилини сорок чи п’ятдесят величезних мавп швидко та велично помчали по деревах до місця події.

Перед вела Кала, яка впізнала голос свого улюбленця, а за нею мчала матір мавпеняти, що лежало мертве під лапами лютої Сабор.

Однак левиця, дужча й озброєна зубами та пазурами, гострішими, ніж у мавп, не бажала зчіплюватися з розлюченими людиноподібними мавпами, тож, грізно рикаючи, стрибнула в кущі й зникла.

Тарзан поплив до берега і поспіхом виліз на суходіл. Приємне почуття свіжості охопило його після виходу з прохолодної води, і відтоді він ніколи не пропускав нагоди пірнути в озеро, річку або океан, залежно від обставин.

Кала довго не могла звикнути до цього видовища, бо хоч її одноплемінники і вміли плавати, коли це було необхідно, але не любили входити у воду і добровільно ніколи цього не робили.

Пригода з левицею стала для Тарзана приємним спогадом; вона стосувалася тих обставин, які урізноманітнювали одноманітність його життя, що складалося лише з нескінченних пошуків їжі та сну.

Плем’я, до якого він належав, кочувало по місцевості, яка простягалася приблизно тридцять кілометрів уздовж морського берега і на шістдесят кілометрів у глиб країни. Мавпи майже постійно блукали по цій території, іноді місяцями затримуючись у якомусь одному місці. Але оскільки по деревах вони пересувалися з більшою швидкістю, то часто долали цю відстань усього за декілька днів.

Багато залежало від кількості їжі, від погоди і від того, чи були поблизу вороги; щоправда, іноді Керчак змушував мавп робити великі переходи лише тому, що йому набридало сидіти на одному місці. Спали вони там, де їх заставала ніч, лягаючи на землю та іноді накриваючи голову, рідше тулуб, великими листками “слонячого вуха”. Часто, щоб було тепліше, вони спали по двоє-троє, притиснувшись одне до одного, а Тарзан завжди спав в обіймах Кали.

Не було сумніву, що ця могутня люта тварина любила хлопчика іншої породи. Він, зі свого боку, віддячував великій волохатій тварині всією тією любов’ю, яка могла б належати його вродливій, молодій матері, якби вона була жива.

Щоправда, Кала давала йому потиличники, коли він не слухався, але вона ніколи не бувала з ним жорстока і пестила його частіше, ніж карала. її чоловік, Тублат, ненавидів Тарзана і в декількох випадках ледве не вкоротив йому віку.

Зі свого боку, Тарзан ніколи не пропускав нагоди показати, що він відповідає повною взаємністю на почуття свого названого батька, і завжди, коли міг робити це безкарно, намагався дошкулити йому: блазнював, передражнював або лаяв його з надійних обіймів матері або з гнучких гілок верховіть.

Гнучкий розум і хитрість допомагали хлопцеві винаходити тисячі витівок, що отруювали життя Ту блатові. У ранньому дитинстві Тарзан навчився сукати мотузки, зв’язуючи і сплітаючи довгі трави, і цими мотузками періщив Тублата або пробував схопити його під пахви і повісити на низьких гілках дерев.

Повсякчас граючись із мотузками, він навчився в’язати вузли і робити зашморги, чим бавилися разом з ним і маленькі мавпи. Вони намагалися наслідувати те, що робив Тарзан, силкуючись копіювати його дії, та лише він один умів винаходити щось нове і вдосконалювати його.

Одного разу у грі Тарзан накинув кінець мотузка на одного зі своїх товаришів, що тікав, а другий кінець тримав у руках. Випадково зашморг затягнувся на шиї мавпи, яка бігла, і змусив її зупинитись найдивнішим й найнесподіванішим чином.

“О, маємо нову гру, і гарну гру!” – подумав Тарзан і відразу спробував повторити витівку. Так постійними і ретельними вправами він досяг того, що навчився кидати аркан.

Саме тоді життя Тублата перетворилося на справжній кошмар. Під час сну, у поході, і вдень, і вночі він постійно чекав, що ось нечутний зашморг охопить його шию і задушить!

Кала давала Тарзанові потиличники, Тублат божився, що помститься, сам старий Керчак застерігав хлопця й погрожував йому, але все було намарне.

Тарзан нікого не слухав, і тонкий міцний зашморг, бувало, охоплював шию Тублата тоді, коли він найменше цього очікував.

Іншим мавпам неприємності Тублата давали величезне задоволення: Зламаний Ніс був неприємний дідуган, якого ніхто не любив.

А в голові маленького Тарзана народжувалися нові витівки, породжені силою його людського розуму.

Якщо він міг ловити “довгою рукою” із суканих трав своїх одноплемінників-мавп, то чому не спробувати спіймати левицю Сабор?

Це був зародок думки, яка почала поволі визрівати і розвиватись у його свідомості та підсвідомості, аж доки вилилася в блискуче досягнення. Але це сталося кількома роками пізніше.