Текст книги "Тарзан, годованець великих мавп"

Автор книги: Эдгар Райс Берроуз

сообщить о нарушении

Текущая страница: 16 (всего у книги 17 страниц)

Усі відчули полегкість, позбувшись величезної відповідальності, яка лежала на їхніх плечах, усі повірили в здатність незнайомця врятувати Джейн, якщо її взагалі ще можна врятувати.

– Хто це? – спитав професор Портер.

– Не знаю, – відказав Клей тон, – він назвав моє прізвище, і він знає Джейн. бо питав про неї. А Есмеральду він назвав на ймення!

– Він здається мені дуже знайомим! – вигукнув пан Філандер. – Та втім, скарай мене Боже, я знаю, що ніколи досі його не бачив!

– Годі, годі! – закричав професор Портер. – Диво з див! Хто він і чому я відчуваю, що Джейн врятовано, коли він рушив на її пошуки?

– Не знаю, професоре, – замислено відповів Клейтон. – але в мене таке саме відчуття. Ходімо! – вигукнув він. – Нам самим треба чимшвидше видобуватися звідси, бо дорогу невдовзі буде перетято!

І всі поквапилися до Клейтонового автомобіля.

Коли Джейн збиралася повернутися додому, вона злякалася близького диму лісової пожежі, невдовзі її переляк став майже панічним, бо вона помітила, що полум’я, яке наступало, швидко охоплювало ліс між нею та будинком. Врешті-решт їй довелося повернути в густі чагарі, і вона пішла на захід, намагаючись обійти вогонь і дістатися додому.

Внезабарі вона зрозуміла всю марність своїх спроб, і тоді в неї залишилася остання надія на порятунок: повернутися на дорогу і тікати нею на південь до міста.

Тих двадцяти хвилин, які їй знадобилися, аби вийти на дорогу, вистачило для вогню, щоб перетяти їй шлях до відступу так само, як перед тим їй було відрізано шлях додому.

Короткий біг дорогою закінчився зупинкою й жахом, бо перед утікачкою виросла нова стіна полум’я. Смуга вогню перекинулася через дорогу, поширилася на південь від моря вогню, і невелика ділянка дороги потрапила в його невблаганні обійми.

Джейн зрозуміла, що марно намагатися пробитися крізь кущі.

Вона вже спробувала раз. і це їй не вдалося. Тепер вона зрозуміла, що через кілька хвилин весь простір між ворогом на півночі і ворогом на півдні перетвориться на море ревучого полум’я.

Несподівано вона почула, що хтось гукає її на ймення з лісу.

– Джейн! Джейн Портер! – пролунав чітко незнайомий голос.

– Тут! – вигукнула вона у відповідь. – Тут! На дорозі!

І вона побачила, як по гілках дерев до неї мчить зі швидкістю білки якась постать.

Порив вітру повив їх хмарою диму, і вона перестала бачити людину, що поспішала до неї, але несподівано відчула велику руку, яка вхопила її. Потім її підняли з землі, і вона відчула зустрічний плин повітря і подеколи доторк листя під час швидкого польоту. Вона розплющила очі.

Далеко під нею стелилася поросла кущами земля.

Довкола неї шелестіло листя лісу.

Велетенське створіння, яке несло Джейн Портер, перестрибувало з дерева на дерево, і їй здалося, що вона бачить уві сні все те, що пережила в далеких африканських джунглях.

О, коли б це була та сама людина, яка несла її тоді крізь переплетіння заростей! Але це неможливо! Проте, хто інший у цілому світі має достатньо сили й спритності, щоб робити те саме!

Вона несподівано поглянула на обличчя, яке схилилося над нею, і злякано здригнулася: це був він!

– Мій лісовий друг! – прошепотіла вона. – Ні, це в мене марення!

Вона, певне, сказала це вголос, тому що погляд, який час від часу падав на неї, запромінився усмішкою.

– Так, ваш друг, Джейн Портер! Ваш дикий первісний друг з’явився з джунглів до своєї подруги, до жінки, яка втекла від нього! – додав він майже люто.

– Я не тікала! – прошепотіла вона. – Я погодилася поїхати лише після того, як ми цілий тиждень прочекали вашого повернення!

Вони вже вибралися зі смуги вогню, і Тарзан повернув до галявини.

Вони пішли поруч до будинку. Вітер змінив напрям, і пожежа вертала своїми слідами; ще година – і полум’я саме себе зжере.

– Чому ви не повернулись? – спитала вона.

– Я доглядав д’Арно. Його було тяжко поранено!

– Ой! Я так і знала! – вигукнула вона. – Вони казали, що ви пішли до чорношкірих, що це ваш народ!

– Ви їм не повірили, Джейн?

– Ні! Як мені називати вас? – спитала вона. – Як ваше ім’я?

– Я був Тарзаном, коли ви вперше зі мною зустрілися, – відповів він.

– Тарзан! – вигукнула вона. – Отже, від’їжджаючи, я відповіла на вашу записку?

– Так, а на чию, ви думали?

– Я не знала. Але вона не могла бути вашою, тому що Тарзан написав англійською, а ви не розуміли ані слова жодною мовою!

Він знову засміявся.

– Це довга історія. Я справді написав те, чого не міг вимвити, а потім д’Арно ще більше ускладнив стан справ, коли навчив мене французької замість англійської. Швидше, – додав він, – сідайте в мою машину, ми повинні наздогнати вашого батька! Вони недалеко попереду нас!

Коли вони рушили, він сказав:

– Ви писали в записці до Тарзана, що любите іншого; ви мали на увазі мене?

– Так, – відповіла вона просто.

– Але в Балтіморі – о, як я вас шукав! – мені сказали, що, можливо, ви вже заміжня. Що чоловік на ймення Канлер приїхав сюди, щоби повінчатися з вами! Чи це правда?

– Так.

– Ви його любите?

– Ні.

– Чи любите ви мене?

Вона затулила обличчя руками.

– Я дала слово іншому. Я не можу відповісти вам, Тарзане! – вигукнула вона.

– Ви відповіли. Тепер скажіть мені, чому ви виходите заміж за людину, яку не любите?

– Мій батько винен йому гроші.

Несподівано в Тарзановій пам’яті сплив прочитаний лист на ім’я Роберта Канлера і натяк на неприємності, якого він не міг збагнути тоді!

Він усміхнувся.

– Якби ваш батько не втратив скарбу, то ви не були б зобов’язані дотримуватися даного цій людині слова?

– Я могла б попросити його звільнити мене від обов’язку одружуватися з ним.

– А якщо б він відмовив?

– Я дала своє слово.

Він хвилину помвчав. Автомобіль шалено мчав нерівною дорогою, бо вогонь загрозливо виринув праворуч від них і нова зміна вітру могла перекинути його з подвійною люттю через цей єдиний шлях до порятунку.

Нарешті вони перескочили небезпечне місце, і Тарзан сповільнив швидкість.

– А якщо я його попрошу? – відважився він запитати.

– Він, певне, не пристане на прохання незнайомця. – сказала дівчина. – Особливо такого, який сам на мене важить.

– Теркоз погодився, – похмуро сказав Тарзан.

Джейн здригнулася і злякано позирнула на велетня, який сидів поруч, бо здогадалася, що він мав на увазі вбитого задля її захисту велетенського антропоїда.

– Тут не африканські джунглі. – заперечила вона. – Ви вже не дикий звір, ви джентльмен, а джентльмени не вбивають людей з першої-ліпшої нагоди!

– В душі я усе ще дикий звір. – сказав він тихим голо сом. наче сам про себе.

Вони помовчали.

– Джейн. – сказав він нарешті. – Якби ви були вільні. то вийшли б за мене заміж?

Вона не зразу відповіла, а він усе чекав.

Дівчина намагалася зібратися з думками.

Що вона знала про дивну істоту, яка сиділа поруч?

Що він сам про себе знав? Хто він? Хто його батьки?

Саме ім’я його було відлунням таємничого походження та дикого життя.

Він не мав імені. Чи буде вона щаслива зі знайдою джунглів? Чи матиме щось спільне з чоловіком, який прожив усе життя у верховіттях африканських лісів, який бавився й бився з лютими антропоїдами, який рвав сире м’ясо з туші щойно вбитої дичини, який втоплював міцні зуби у нього і шматував свою частку годі, як його одноплемінники гарчали й билися довкола, намагаючись вихопити кусень?

Чи вдасться їй увести його до свого суспільного кола? Чи може вона спуститися до його рівня? Чи буде хоч одне з них щасливе у такому жахливому шлюбі?

– Ви не відповідаєте. – сказав він. – Ви боїтеся образити мене?

– Я не знаю, що відповісти. – сумно заперечила Джейн. – Я не можу пояснити собі свої думки.

– Ви не любите мене? – спитав він рівним голосом.

– Не питайте! Ви будете щасливішим без мене! Ви не створені для обмежень та умовностей суспільства; цивілізація невдовзі почне гнітити вас, і через деякий час ви почнете сумувати за своїм попереднім життям, до якого я так само непридатна, як і ви до мого!

– Розумію, – спокійно відказав він. – Я не буду наполягати, бо волів би бачити вас щасливою, аніж піклуватися про власне життя. Тепер я розумію, що ви не змогли б бути щасливою… з мавпою!

У його голосі забриніла ледь чутна нотка гіркоти.

– Не треба! – запротестувала вона. – Не кажіть так. Ви не зрозуміли!

Але перш ніж вона встигла закінчити, несподіваний поворот дороги привів їх на середину маленького селища.

Перед ними стояв автомобіль Клейтона. а довкола врятовані мешканці будинку.

28. ВИСНОВОК

Побачивши Джейн. усі закричали від радості й полегшення, і. коли автомобіль Тарзана зупинився поруч з їхнім, професор Портер схотів доньку в обійми.

На мить усі забули про Тарзана, який спокійно сидів на своєму місці.

Першим згадав про нього Клейтон. Він озирнувся й простяг руку.

– Як ми можемо віддячити вам? – вигукнув він. – Ви нас усіх урятували! Ви мене покликали на ймення в котеджі, але я не можу пригадати, хто ви. хоча мені здається, що ми десь зустрічалися за інших обставин.

Тарзан усміхнувся і потис простягнуту руку.

– Ви маєте рацію, мосьє Клейтон, – сказав він французькою. – Пробачте, що я не розмовляю з вами англійською. Я саме вивчаю англійську і хоча досить добре розумію розмовну мову, але балакаю вельми кепсько.

– Але хто ви? – наполягав Клейтон. відповідаючи також французькою.

– Тарзан із племені мавп.

Вражений Клейтон відступив на крок.

– Боже мій! – вигукнув він. – Таки справді!

Професор Портер та пан Філандер приєдналися до подяк Клейтона і були приємно здивовані, що зустріли тут лісового друга, так далеко від його дикої батьківщини.

Всі увійшли до скромного готелю, де Клейтон заходився їх влаштовувати.

Вони сиділи в маленькій задушливій вітальні, коли їхню увагу привернув далекий гуркіт автомобіля.

Пан Філандер, сидячи біля вікна, бачив, як з’явився автомобіль, як він під’їхав і зупинився.

– Боже! – сказав пан Філандер незадоволеним тоном. – Це пан Канлер. Я сподівався… е… я думав… або… е… е… як добре, що він не потрапив у вогонь! – плаксиво закінчив він.

– Годі ж бо, пане Філандере, – сказав професор Портер. – Я часто радив своїм учням рахувати до десяти, перш ніж говорити! Коли б я був на вашому місці, пане Філандере. я порахував би щонайменше до тисячі, а після того скромно промовчав би!

– Правильно! – погодився пан Філандер. – Але що це за духовна особа поруч із ним?

Джейн зблідла. Клейтон засовався на стільці.

Професор Портер зняв окуляри, подихав на них і. не протираючи, надів на ніс.

Всюдисуща Есмеральда забурчала.

Лише Тарзан нічого не розумів.

У цей час Роберт Канлер зайшов до кімнати.

– Слава Богу! – вигукнув він. – Я боявся гіршого, доки не побачив вашого автомобіля. Клейтоне! Мені було перетято дорогу на південь, і довелося вертатися до міста, а звідти прямувати на схід. Я думав, що ніколи не дістанусь до котеджу!

Ніхто не виказував радощів. Тарзан роздивлявся Роберта Канлера, як Сабор розглядала здобич.

Джейн Портер позирнула на нього і нервово кахикнула.

– Містере Канлере, – мовила вона. – Це наш давній знайомий, мосьє Тарзан.

Канлер озирнувся і простяг руку. Тарзан підвівся і вклонився так, як міг навчитися лише у д’Арно, але вдав, що не помітив руки Канлера.

Канлер не звернув на це уваги.

– Це преподобний містер Тоуслі, Джейн, – сказав він, показуючи на свого духовного супутника. – Пан Тоуслі, це міс Портер.

Пан Тоуслі вклонився і засяяв.

– Обряд можна буде виконати негайно, Джейн, – сказав Канлер. – Тоді ми з вами встигнемо на нічний потяг у місті.

Тарзан усе зрозумів. Він позирнув крізь напівопущені вії на Джейн, але не ворухнувся.

Дівчина вагалася. В кімнаті панувала жахлива нервова напруга.

Усі погляди звернулися до Джейн. Усі чекали на її відповідь.

– Чи не можна почекати ще кілька днів? – попрохала вона. – Я страшенно пригнічена! Я стільки нині пережила!

Канлер відчув ворожість, яка струмувала від усіх присутніх. Це його розлютило.

– Ми й так чекали стільки, скільки я взагалі ладен був чекати. – сказав він. – Ви обіцяли вийти за мене заміж! Я більше не дозволю бавитися мною! У мене є свідоцтво, і ось священик. Будь ласка, пане Тоуслі, будь ласка, Джейн! Свідків купа, більш ніж треба, – додав він неприємним тоном, узяв Джейн Портер за руку і хотів вести її до пастора, який їх чекав.

Але не зробив він і кроку, як важка рука сталевими кліщами уп’ялася йому в плече, а друга схопила його за горло.

Перелякана і здивована. Джейн повернулася до Тарзана.

Коли вона поглянула йому в обличчя, то побачила на його чолі смугу, яку бачила тоді, коли в далекій Африці Тарзан зійшовся у смертельному двобої з величезним людиноподібним Теркозом.

Джейн знала, що дике серце замислило вбивство, скрикнула від жаху і кинулася з благанням до Тарзана. Вона боялася за нього, а не за Канлера. Вона згадала про сувору кару, яку правосуддя накладає на вбивцю.

Проте Клейтон випередив її, підбіг до Тарзана і спробував вирвати Канлера з його рук.

Від одного помаху могутньої руки англієць полетів через усю кімнату, і тоді Джейн Портер твердо поклала білу долоню на Тарзанову руку і зазирнула йому у вічі.

– Задля мене! – сказала вона.

Рука перестала стискати Канлерове горло.

– Невже ви хочете, щоб оцей жив? – здивовано спитав він.

– Я не хочу, щоб він умер від вашої руки, друже мій. – заперечила вона. – Я не хочу, щоб ви були вбивцею!

Тарзан відпустив горло Канлера.

– Чи звільняєте ви її від обіцянки? – спитав він. – Це ціна вашого життя.

Задихаючись, Канлер ствердно кивнув.

– Чи ви підете геть і не будете надалі їй набридати?

Той знову подав стверджувальний знак, його обличчя спотворював страх смерті, яка пройшла так близько від нього.

Тарзан відпустив його, і Канлер. заточуючись, пішов до дверей. За мить він зник разом з нажаханим пастором.

Тарзан звернувся до Джейн.

– Чи можу я порозмовляти з вами наодинці? – спитав він.

Дівчина ствердно кивнула головою і рушила до інших дверей, що вели на вузеньку веранду маленького готелю. Вона вийшла туди і почала чекати Тарзана, тому не чула розмови, яка відбулася в кімнаті.

– Постривайте! – гукнув професор Портер, коли Тарзан рушив за нею.

Професор був наче громом уражений від подій, що трапилися за останні кілька хвилин.

– Перш ніж провадити подальші розмови, я хотів би пояснень щодо подій, які тут відбувалися. Яким правом, добродію, ви зволили стати між моєю донькою та паном Канлером? Я обіцяв йому руку своєї доньки, а обіцянки треба виконувати, добродію, незалежно від ваших особистих симпатій та антипатій!

– Я втрутився, професоре Портере, – відповів Тарзан. – тому, що ваша донька не любить пана Канлера і не бажає бути його дружиною. Це все, що мені хотілося знати.

– Ви не знаєте, що ви наробили! – відповів професор Портер. – Тепер вій поза сумнівом відмовиться одружуватись із нею!

– Авжеж! – палко підхопив Тарзан. – ї ви, – додав він, – не повинні боятися, що ваша честь постраждає, професоре Портере, бо ви матимете можливість заплатити панові Канлерові увесь ваш борг у ту саму мить, коли повернетеся додому!

– Годі, годі, добродію! – вигукнув професор Портер. – Що ви хочете цим сказати, добродію?

– Ваш скарб знайдено! – заявив Тарзан.

– Що?.. Що… ви кажете? – закричав професор. – Ви збожеволіли! Це неможливо.

– І все ж це так! Це я вкрав скарб, не знаючи ані його цінності, ані власника. Я бачив, як матроси закопали скарб. і викопав його, а тоді закопав в Іншому місці. Коли д’Арно сказав мені, що це таке і чого він вартий для вас, я повернувся в джунглі й дістав його. Він був причиною стількох злочинів, такого горя і страждань, що д’Арно волів за краще не пересилати скарб сюди, як я хотів був зробити, а замість нього дав мені чек на його вартість. Ось він, професоре Портере! – І Тарзан витяг із кишені конверт і передав його враженому професорові. – Двісті сорок одна тисяча доларів! Скарб дуже ретельно оцінили експерти, але на той випадок, коли у вас з’являться якісь сумніви або ви віддасте перевагу скарбові замість чека, д’Арно сам купив його і зберігає для вас.

– До величезного нашого боргу перед вами, – вимовив тремтячим голосом професор Портер, – ви додали ще одну, неоціненну послугу! Ви надали мені можливість врятувати мою честь!

Клейтон, який негайно вийшов слідом за Канлером, повернувся.

– Пробачте, – сказав він, – я гадаю, що нам варто спробувати дістатися до міста надвечір і виїхати першим потягом. Щойно проїхав вершник з півночі, який повідомив, що пожежа повільно рухається в нашому напрямку!

Його заява урвала подальші розмови, і всі рушили до автомобілів.

Клейтон, Джейн та Есмеральда розмістилися в автомобілі Клейтона, а Тарзан взяв до себе пана Філандера.

– Скарай мене, Боже! – вигукнув пан Філандер. коли їхня машина рушила слідом за автомобілем Клейтона, – Чи міг хтось уявити собі щось подібне? Останній раз, коли я вас бачив, ви були справжньою первісною людиною, яка гасала по гілках африканського тропічного ліеу. а тепер везете мене вісконсінською дорогою у французькому автомобілі! Боже! Та це диво з див!

– Так, – погодився Тарзан і спитав після невеликої паузи: – Містере Філандере, чи не пригадуєте ви обставини, за яких було знайдено і поховано три кістяки, які лежали в моїй хатині на околиці джунглів в Африці?

– Дуже виразно! – відповів містер Філандер.

– Чи не зауважили ви якоїсь відмінності в одному з цих кістяків?

Містер Філандер уважно поглянув на Тарзана.

– Чому ви про це питаєте?

– Для мене дуже важливо це знати. – пояснив Тарзан. – Ваша відповідь може допомогти розкрити таємницю. Принаймні найгірше, що може зробити ваше повідомлення, – це залишити таємницю таємницею. Упродовж останніх двох місяців я створив цілу теорію, побудовану на цих кістяках, і прошу вас відповісти мені щиросердо: чи всі три кістяки, які ви поховали, були людські.

– Ні, – сказав містер Філандер, – найменший кістяк, якого було знайдено в колисці, належав людиноподібній мавпі.

– Спасибі вам! – сказав Тарзан.

У передньому автомобілі Джейн думала швидко й неспокійно. Вона здогадалася, з якою метою Тарзан шукав можливості обмінятися з нею кількома словами, і знала, що їй доведеться відповісти йому найближчим часом.

Він не був людиною, якої можна легко позбутися, і це змушувало її з’ясувати для себе, чи не боїться вона його.

Чи може вона любити того, кого боїться?

Джейн зрозуміла, що в нетрях далеких джунглів вона перебувала під впливом захоплення, але в прозаїчному Вісконсіні чарівного захоплення не могло бути.

І бездоганно одягнений молодий француз не пробуджував у ній первісної жінки, як пробуджував стрункий лісовий бог.

Чи любить вона його? Тепер Джейн цього не знала.

Вона тихенько позирнула на Клейтона. Чи не був він людиною, вихованою в тому самому середовищі, що й вона? Людиною, суспільне становище і виховання якої були такими, які вона звикла вважати за необхідні для укладення шлюбної спілки?

Чи не вказував її здоровий глузд на молодого англійця, як на очевидного чоловіка для такої жінки, як вона: крім того, вона знала, що він любить її тією любов’ю, якої прагне кожна цивілізована жінка.

Чи могла вона полюбити Клейтона? Вона не бачила причини, яка б завадила цьому! Вдачею Джейн не була холодно-розсудливою; але виховання, оточення і спадковість привчили її узгоджувати все зі здоровим глуздом, навіть у сердечних справах.

Те, що її підносила в повітря сила молодого велетня, який обіймав її у далекому африканському лісі, і сьогодні знову у лісах Вісконсіну, здалося їй лише тимчасовим відгомоном гри емоцій і уяви в її жіночій природі – психологічний поклик первісного чоловіка до первісної жінки.

Якщо він не буде більше її торкатись, то потяг до нього припиниться, міркувала вона. Отже, вона його не любить. Це було не що інше, як миттєве марення, викликане хвилюванням та близькістю тіла.

Вона знову позирнула на Клейтона. Він був дуже гарний і шляхетний у всьому. Вона могла б пишатися таким чоловіком!

Саме в цю хвилину він заговорив. Хвилиною раніше або хвилиною пізніше – і доля трьох людей склалася б зовсім інакше, але доля вказала Клейтонові саме цю психологічну мить.

– Тепер ви вільні. Джейн! – мовив він. – Скажіть “так” – і я присвячу своє життя тому, щоб ви були цілком щасливою!

– Так! – прошепотіла вона.

Того самого вечора у маленькому залі чекання на вокзалі Тарзанові вдалося залишитися з Джейн віч-на-віч.

– Ви вільні тепер, Джейн, – сказав він, – а я пройшов крізь віки, з далекого й туманного минулого, з лігва первісної людини за вами, за своєю подругою, заради вас я став цивілізованою людиною, задля вас я перетнув океани й континенти, задля вас я буду всім, ким ви захочете. Я можу дати вам щастя, Джейн. у тому житті, яке ви знаєте й любите! Вийдете за мене?

Вперше вона звідала глибінь його кохання – усе, що він зробив за такий короткий час. було зроблено тільки з любові до неї. Вона відвернулася й затулила обличчя руками.

Що вона наробила! Вона злякалася можливості поступитися цьому велетневі і спалила свої кораблі, несвідомо остерігаючись зробити велику помилку, зробила ще більшу!

І тоді вона розповіла йому все: всю правду від слова до слова, не намагаючись захистити себе або виправдати свою помилку.

– Що ж тепер? – спитав він. – Ви зізнались, що ви мене любите. Ви знаєте, що я вас люблю! Але мені невідома етика вашого суспільства! Вирішуйте самі, бо вам краще знати, що певніше забезпечить ваш подальший добробут!

– Я не можу відмовити йому, Тарзане! – сказала вона. – Він також любить мене, і він гарна людина. Я ніколи не зможу поглянути у вічі ані вам. ані іншій чесній людині, якщо я не дотримаю обіцянки, яку дала панові Клейтонові! Я повинна дотримати її, а ви повинні допомогти мені нести мій хрест, навіть якщо ми сьогодні бачимося востаннє!

В цей час до зали увійшла решта, і Тарзан відійшов до вікна.

Але він нічого не бачив за вікном: перед його внутрішнім поглядом стояла невелика галявина, оточена живоплотом з розкішних тропічних квітів та рослин, над нею гойдалося віття могутніх дерев, а над усім цим панувала блакить екваторіального неба.

Посеред галявини, на невеликому земляному підвищенні сиділа молода дівчина, а поруч з нею сидів молодий велетень. Вони їли розкішні плоди й усміхалися, дивлячись у вічі одне одному. Вони були дуже щасливі і були зовсім самі!

Його мрії урвав прихід чергового по станції, який розпитував, чи немає тут часом мосьє Тарзана.

– Я мосьє Тарзан, – сказав Тарзан.

– Для вас звістка з Балтімора. Це телеграма, послана з Парижа!

Він узяв конверт і розірвав його. Телеграма була від д’Арно.

Тарзан прочитав:

“Відбитки пальців доводять, що ви – Грейсток. Вітаю!

Д’Арно”.

Коли Тарзан прочитав її, увійшов Клейтон і рушив до нього з простягнутою рукою.

Ось людина, яка має титул і маєтки, що мали б належати Тарзану, яка збирається одружуватися з жінкою, яку любить Тарзан… і яка любить Тарзана! Одне слово Тарзана назавжди змінить усе життя цієї людини.

Воно відніме у нього титул, маєтки і садиби і… відніме усе це також і у Джейн Портер!

– Слухайте-но, чоловіче! – вигукнув Клейтон. – Мені досі ніяк не вдавалось подякувати вам за все, що ви для мене зробили! Ви мали досить клопоту, рятуючи наше життя в Африці й тут! Я страшенно радий, що ви приїхали сюди! Нам треба краще познайомитись. Знаєте, я часто думав про вас і про ваші дивовижні умови життя! Якщо дозволите мені запитати, то скажіть: як вас занесло у ті джунглі?

– Я там народився, – спокійно відповів Тарзан, – моєю матір’ю була мавпа, і вона, звісно, небагато могла мені розповісти про це. Батька свого я ніколи не знав.