Текст книги "Тарзан, годованець великих мавп"

Автор книги: Эдгар Райс Берроуз

сообщить о нарушении

Текущая страница: 15 (всего у книги 17 страниц)

Так Тарзан вийшов на передовий рубіж цивілізації. Вони залишалися там цілий тиждень, упродовж якого спостережливий Тарзан перейняв чимало людських звичаїв, а чорні жінки шили білі полотняні костюми для нього та д’Арно, щоб вони подорожували далі по-людському.

26. НА ВИСОТІ ЦИВІЛІЗАЦІЇ

Ще через місяць вони дісталися до невеличкої купки будиночків у гирлі широкої ріки, на якій Тарзан побачив багато кораблів – і відчув зніченість дикої істоти перед багатьма людьми.

Потроху він звик до диких звуків та порядків цивілізації, і невдовзі ніхто не міг би здогадатись, що цей вродливий француз у бездоганному білому костюмі, який сміється й балакає з веселими співрозмовниками, двома місяцями раніше ганяв первісним лісом, накидався на необережну жертву і тут-таки пожирав її м’ясо сирцем!

Тарзан тепер орудував виделкою та ножем, які ще місяць тому зневажливо відкидав, не менш вишукано, аніж сам д’Арно.

Він був дуже здібним учнем, і молодий француз уперто намагався зробити з Тарзана справді шляхетну людину, якщо говорити про поведінку та мову.

– Ви – шляхетна людина в душі, мій друже! – сказав якось д’Арно. – Але бажано, щоб це виявлялося й у вашій зовнішності!

Д’Арно сповістив телефоном свій уряд про те, що врятувався, і попросив тримісячну відпустку, яку й було йому надано.

Він також зателефонував до свого банку, щоб йому вислали грошей. Вимушене місячне очікування через те, що неможливо було зафрахтувати корабель для повернення в Тарзанові джунглі по скарб, обох їх дратувало.

Під час їхнього перебування в приморському містечку “мосьє Тарзан” став предметом подиву і білих, і чорних через кілька випадків, які самому Тарзанові здавалися несуттєвими дрібницями.

Одного разу чорношкірий велетень, який напився до нестями, тероризував усе місто, аж доки недобра зірка привела його на веранду готелю, де сидів чорночубий велетень-француз.

Він вибіг широкими сходами, замахнувся ножем і кинувся на товариство з чотирьох чоловіків, які сиділи за столиком та попивали абсент.

З криками переляку усі четверо повтікали, і тоді чорношкірий помітив Тарзана.

Він з ревінням кинувся на нього, тоді як півсотні пар очей слідкували за ним крізь прочинені двері й вікна: усі були переконані, що велетень-негр заріже бідолашного француза.

Тарзан зустрів напад з усмішкою, яка завжди освітлювала його риси під час двобоїв.

Щойно негр наблизився, як сталеві пальці схопили чорну руку, яка занесла ножа, і рвучко переламали її, так що рука безпомічно зависла.

Від болю та подиву негр зразу охляв, і, коли Тарзан знову сів на свій стілець, він повернувся і з пронизливим ревінням помчав до селища тубільців.

Іншого разу, коли Тарзан і д’Арно обідали з кількома білими, зайшла мова про левів та полювання на них.

Щодо хоробрості царя звірів думки розійшлися. Дехто стверджував, що лев – зухвалий боягуз, але всі погодилися з тим, що почувають себе впевненіше, намацуючи автоматичні гвинтівки, коли до їхнього останнього табору поночі долинає рикання володаря лісів.

Д’Арно і Тарзан умовились, що минуле буде для всіх таємницею, тож нині, окрім французького офіцера, ніхто не знав про близьке знайомство Тарзана зі звірами джунглів.

– Мосьє Тарзан ще не висловив своєї думки, – зауважив один із співрозмовників. – Людина, яка певний час перебувала в Африці, – якщо я не помиляюсь, так було з мосьє Тарзаном, – повинна мати певний досвід у стосунках з левами – чи не так?

– Так, – сухо відказав Тарзан. – У мене достатньо досвіду, щоб вважати, що кожен з нас має рацію щодо тих левів, котрі вам траплялися! Але з однаковим успіхом можна складати думку про негрів з одного того чорношкірого, котрий сказився минулого тижня, або вважати, що всі білі – боягузи, якщо зустрінеш одного полохливого білого! Серед нижчих порід, панове, така сама кількість окремих особистостей, скільки й серед нас! Сьогодні ви можете наштовхнутися на надмір полохливого лева, який чкурне від вас. Завтра ви зустрінетесь з його дядечком або кузеном, і ваші друзі губитимуться в здогадках, чому ви не повертаєтеся з джунглів! Щодо мене, то я завжди вважав, що леви хижі, і тому, зустрічаючись із ними, завжди тримаюся насторожі.

– Полювання не дає жодного задоволення, – наполягав перший промовець, – якщо мисливець боїться своєї здобичі! Якщо мисливець відчуває страх!

Д’Арно усміхнувся. Щоб Тарзан та боявся!

– Я не зовсім розумію, що ви називаєте страхом, – сказав Тарзан. – Як і в левів, страх різний у різних людей, але для мене радість полювання полягає в усвідомленні того, що моя дичина так само небезпечна для мене, як і я для неї! Якби я вирушив полювати на лева з двома скорострільними гвинтівками, носієм поклажі та двома чи трьома десятками облавників, я би відчув, що лев напевне загине, і моя насолода від полювання зменшилася б пропорційно зростанню моєї безпеки!

– Далебі, мені доводиться думати, що мосьє Тарзан воліє вирушати в джунглі на лови царя звірів голяка, озброєний лише складаним ножем? – співрозмовник доброзичливо засміявся, однак з легким відтінком сарказму.

– І шматком мотузка! – додав Тарзан.

Саме в цей час з віддалених джунглів долинуло глухе рикання лева, який немовби викликав на бій сміливця.

– Ось вам зручний випадок, мосьє Тарзан! – піддражнив француз.

– Я не голодний! – просто відповів Тарзан.

Всі, за винятком д’Арно, розреготались. Лише він знав, що це дикий звір висловив просте пояснення вустами людини.

– Але ви боїтеся так само, як боявся б кожен інший, піти в джунглі голяка, озброєний лише ножем та мотузком, – далі під’юджував француз. – Чи не правда?

– Ні, – відповів Тарзан. – Лише дурень робить щось, аби зробити!

– П’ять тисяч франків додадуть цьому сенсу, – зауважив інший. – Я закладаюся на цю суму, що ви не зможете принести з джунглів лева на вищезгаданих умовах: голим і без жодної зброї, окрім мотузка та ножа!

Тарзан поглянув на д’Арно і ствердно хитнув головою.

– Поставте десять тисяч, – сказав д’Арно.

– Добре! – відповів той. Тарзан підвівся.

– Я залишу свій одяг на краю за селищем, щоб мені не довелося йти вулицями голим, якщо я не повернуся вдосвіта.

– Невже ви підете зараз? – вигукнув той, що бився об заклад. – Вночі?

– А чом ні? – спитав Тарзан. – Нума бродить уночі – легше буде знайти його!

– Ні, – сказав інший. – Я не хочу мати на руках вашу кров! Досить і того, що ви підете вдень!

– Я піду зараз! – відповів Тарзан і пішов до себе в кімнату по ножа та мотузка.

Його провели до джунглів, де він залишив свій одяг у маленькому сараї.

Але коли він зібрався пірнути в морок низьких заростей, його почали відмовляти, а той, хто бився об заклад, наполягав дужче за всіх.

– Я вважатиму, що ви виграли, – казав він, – і десять тисяч франків – ваші, якщо ви відмовитесь від цієї відчайдушної витівки, яка може закінчитися лише вашою смертю!

Тарзан засміявся, і наступної миті джунглі поглинули його.

Його супутники мовчки постояли ще хвилину, а потім повільно поплентались назад до готелю.

Тарзан вихопився на дерево тієї самої миті, як увійшов у джунглі, і з п’янким відчуттям свободи знову помчав по гілках.

Це було життя! О. як він любив його! У вузькій та обмеженій сфері цивілізації, яку затиснули зівсебіч умовності, не було нічого схожого. Навіть одяг був безглуздям і обмеженням!

Нарешті він вільний! Він не розумів раніше, у якому по лоні був.

Як було б легко обійти тепер колом до берега, а потім рушити на південь до своїх джунглів та хатини!

Несподівано він учув запах Нуми, бо пересувався проти вітру, а дещо згодом його гострий слух уловив знайомий звук м’яких лап та тертя великого, вкритого хутром тіла об кущі.

Тарзан перескакував з гілки на гілку над звіром, який нічого не підозрював, і нечутно вистежував його, аж поки опинився над невеликою, затопленою місячним світлом галявиною.

Тут зашморг оповив і стиснув жовтаву горлянку, і подібно до того, як він це робив сотні разів. Тарзан прив’язав мотузок до міцної гілляки, зістрибнув додолу, до кігтів, які рвали повітря у спробах звільнитися, скочив на могутню спину звіра і кілька разів увігнав гостре лезо в люте серце.

Він поставив ногу на тіло Нуми і на повен голос проревів страшний переможний клич свого дикого племені.

Хвилину він вагався від суперечливих почуттів: дружби до д’Арно та сильного потягу до свободи рідних джунглів. Врешті-решт образ прекрасного обличчя та спогади про палкі поцілунки потьмарили картину його минулого життя, яка щойно починала вимальовуватися.

Тарзан кинув ще тепле тіло Нуми собі на плечі й знову видерся на дерево.

Люди на веранді сиділи впродовж години, майже не розмовляючи.

Вони без успіху намагалися зав’язати розмову на різні теми, але щоразу одна й та сама невідступна думка, що снувала у кожного в голові, змушувала їх замовкати.

– На Бога! – врешті мовив той. хто бився об заклад. – Я не можу більше цього зносити! Я піду в джунглі зі своєю скорострільною гвинтівкою і приведу цього навіженого назад!

– Я піду з вами, – сказав інший.

– І я! І я! І я! – вигукнула решта.

Вони квапливо розійшлися по своїх кімнатах з таким відчуттям, наче ці слова зруйнували чари якоїсь жахливої маячні, і згодом уся компанія, добре озброєна, рушила до джунглів.

– Господи! А це що? – несподівано вигукнув один з них, англієць, коли несподівано до них долинув дикий крик Тарзана.

– Я одного разу чув це. – сказав інший, бельгієць, – коли був у країні горил! Мої носії сказали мені, що це крик мавпи-самця. який переміг у бою!

Д’Арно, згадавши розповіді Клейтона про страхітливе ревіння, яким Тарзан сповіщав про свої перемоги, усміхнувся, всупереч жахові, який охопив його на думку, що цей звірячий крик вийшов з людського горла, з вуст його друга.

Вони зупинилися на околиці джунглів і, коли стали вирішувати, як їм краще розподілити свої сили, несподівано поруч з ними пролунав неголосний сміх, а коли озирнулися, то побачили постать велетня, що наближався до них із тілом лева на широких плечах.

Навіть д’Арно був уражений: здавалося неймовірним, щоб людина, озброєна такою жалюгідною зброєю, могла так швидко вбити лева або без сторонньої допомоги пронести його величезну тушу крізь переплетіння заростей!

Вони оточили Тарзана, засипали його запитаннями, але він лише Сміявся у відповідь і заперечував геройство свого вчинку.

Тарзанові здавалося, що це однаково, що хвалити за геройство різника, який забив корову; він так звик убивати звірів для їжі і самозахисту, що аніскільки не міг вважати свій вчинок за геройський. Але в очах цих людей, які не звикли полювати на велику дичину, він був героєм.

Негадано він здобув собі десять тисяч франків, бо д’Арно переконав його взяти ці гроші.

Це було надзвичайно важливо для Тарзана. Він починав розуміти, яка сила міститься в маленьких клаптиках паперу та шматочках металу, що постійно переходили з рук до рук, коли людські Істоти їздили, або їли. або спали, або одягались, або пили, або працювали, або бавились, або ховалися від дощу, холоду чи сонця.

Для Тарзана стало очевидним, що без грошей людина помре. Щоправда, д’Арно запропонував йому не перейматися цим, бо в нього було грошей більше ніж достатньо для обох; але Тарзан довідався також і про те, що люди дивляться зверхньо на того, хто приймає гроші, не даючи натомість нічого рівноцінного.

Невдовзі після епізоду з левом д’Арно зафрахтував старий вітрильник для каботажного рейсу до закритої Тарзанової бухти.

Обидва вони відчули себе щасливими того ранку, коли маленьке суденце підняло якір і вийшло в море.

Перехід здійснився вдало, і на ранок, після того як вони стали на якір навпроти хатини, Тарзан, який знову набув свого лісового вигляду та озброєний лопатою, сам вирушив до амфітеатру мавп, де було закопано скарб.

Він повернувся надвечір наступного дня, несучи важку скриню на плечі, і при сході сонця маленьке судно вийшло з бухти і рушило у зворотний шлях.

Три тижні по тому Тарзан та д’Арно були пасажирами французького пароплава, який ішов до Марселя; вони пробули кілька днів у цьому місті, а потім д’Арно повіз Тарзана до Парижа.

Тарзан квапився в Америку, але д’Арно наполіг на тому, щоб він супроводжував його до Парижа, і нізащо не хотів пояснити йому, на чому він ґрунтує своє прохання.

Насамперед д’Арно після приїзду хотів відвідати поважного урядовця з департаменту поліції, свого давнього приятеля, і запросив Тарзана з собою.

Д’Арно спритно повів розмову таким чином, що урядовець став пояснювати зацікавленому Тарзанові сучасні засоби, які вживають для викриття злочинів.

Найбільше зацікавила Тарзана увага, яку приділяла ця захоплива наука вивченню відбитків пальців.

– Але який сенс у цих відбитках, – спитав Тарзан, – якщо кількома роками пізніше лінії цілковито переміняться завдяки відмиранню старої тканини і наростанню нової?

– Лінії ніколи не змінюються! – заперечив урядовець. – З дитинства до старості відбитки пальців людини міняються хіба що за розміром, якщо нема поранень, які можуть спотворити петлі та вигини. Але якщо було знято відбитки всіх пальців обох рук. особа повинна втратити їх усі. щоб її не впізнали.

– Це дивовижно! – вигукнув д’Арно. – Цікаво подивитися на лінії моїх пальців!

– Це легко побачити. – відповів поліційний урядовець, і на його дзвінок з’явився службовець, якому він дав кілька доручень.

Той вийшов з кімнати і через деякий час повернувся з маленькою дерев’яною скринькою, яку поставив на стіл свого начальника.

– Ось, – сказав урядовець. – зараз ви отримаєте відбитки своїх пальців.

Він дістав із скриньки скляну пластинку, тюбик густої фарби, гумовий валик та кілька білісіньких карток.

Він витиснув краплину фарби на скло, розкачав її гумовим валиком так, що всю поверхню вкрив тоненький рівномірний шар фарби.

– Поставте чотири пальці вашої руки на скло, ось так! – сказав він д’Арно. – Тепер великий палець! Тепер поставте їх так само на цю картку сюди, ні. трішечки праворуч! Потрібно залишити місце для пальців лівої руки. Ось так! Тепер те саме для лівої руки!

– Ходіть-но сюди, Тарзане! – вигукнув д’Арно. – Подивимося, як виглядають ваші петлі!

Тарзан охоче згодився і засипав урядовця запитаннями, доки той виконував усю процедуру.

– Чи вказують відбитки пальців на расові особливості? – питав він. – Чи могли б ви, наприклад, визначити за самими лише відбитками, що особа належить до чорної або кавказької раси?

– Я не думаю, – відповів урядовець, – хоча дехто стверджує, буцімто в негра лінії менш складні.

– А чи можна відрізнити відбитки мавпи від відбитків людини?

– Либонь, так, бо мавпячі будуть простіші за відбитки вищого організму!

– Чи може суміш мавпи з людиною виявити особливості обох батьків? – питав далі Тарзан.

– Гадаю, що так, – відповів урядовець, – але наука ще недостатньо розвинута, щоб дати докладну відповідь на таке питання. Я особисто можу довіряти їй лише в межах розпізнавання окремих людей. Тут вона достеменна. Найімовірніше, що в цілому світі не знайдеться двох людей з однаковими лініями на всіх пальцях. Можна вважати, що жоден відбиток людського пальця не може збігатися з відбитком інших, окрім як із того самого пальця!

– Чи таке порівняння потребує багато часу або праці? – спитав д’Арно.

– За звичай кілька хвилин, якщо відбитки виразні.

Д’Арно видобув із кишені маленьку чорну книжку і почав перегортати сторінки.

Тарзан здивовано поглянув на книжку. Яким чином вона в д’Арно? Д’Арно зупинився на сторінці з п’ятьма маленькими плямами.

Він передав розкриту книжку поліційному урядовцеві.

– Чи подібні ці відбитки до моїх або пана Тарзана?

Урядовець видобув зі столу велике збільшувальне скло і заходився уважно розглядати відбитки, водночас роблячи нотатки в блокноті.

Тарзан зрозумів, до чого було їхнє відвідування поліційного урядовця.

Розгадка таємниці його життя містилася в цих маленьких відбитках! З нап’ятими нервами він сидів на стільці, нахилившись уперед, але несподівано ослабнув і з усмішкою відкинувся на спинку.

Д’Арно здивовано поглянув на нього.

– Ви забуваєте, що мертве тіло дитини, яка зробила ці відбитки, пролежало двадцять років у хатині свого батька, і я сам бачив, як воно лежало там, щоразу, коли бував у хатині! – з гіркотою зауважив Тарзан.

Поліційний урядовець запитально поглянув на них.

– Роздивляйтесь, роздивляйтесь, капітане! – сказав д’Арно. – Ми вам потім розповімо усю цю історію, якщо лише пан Тарзан згодиться.

Тарзан ствердно кивнув.

– Та ви з глузду з’їхали, любий мій д’Арно! – наполягав він. – Ці маленькі пальці поховані на західному березі Африки!

– Я цього не знаю, Тарзане – заперечив д’Арно. – Це можливо, але якщо ви не син Джона Клейтона, то небом заклинаю вас пояснити: яким чином ви потрапили в джунглі, забуті Богом, туди, куди не ставала нога жодного білого, крім Джона Клейтона?

– Ви забуваєте про Калу! – сказав Тарзан.

– Я просто не зважаю на неї! – відповів д’Арно.

Розмовляючи, друзі підійшли до широкого вікна, яке виходило на бульвар. Деякий час вони стояли, дивлячись на потік людей унизу, кожен заглибившись у свої думи.

“Довго, одначе, він порівнює відбитки!” – подумав д’Арно, повертаючись до поліційного урядовця.

На свій подив, він побачив, що урядовець відхилився на спинку крісла і похапцем перебігає очима зміст маленького чорного щоденника.

Д’Арно кахикнув. Поліційний урядовець підвів очі і, спіткавши його погляд, підніс палець на знак мовчанки.

Д’Арно знову відвернувся до вікна, і дещо згодом урядовець мовив:

– Панове!

Обидва повернулись до нього.

– Цілком очевидно, що дуже багато що залежить від цілковитої певності цього порівняння! Тому я прошу вас залишити в моїх руках усю цю справу до повернення пана Дескера, нашого експерта. Це справа лите кількох днів!

– Я сподівався довідатись про це негайно, – сказав д’Арно. – Пан Тарзан їде завтра до Америки!

– Я обіцяю вам. що ви зможете зателеграфувати йому про наслідки щонайпізніше за два тижні! – відповів урядовець. – Але якими вони будуть, я не наважуюсь сказати. Подібність є. але ліпше залишити це на розсуд пана Дескера.

27. ВЕЛЕТЕНЬ ЗНОВУ

Перед старим будинком на вулиці однієї з околиць Балтімора зупинилося таксі.

З нього вийшов гарної статури пан, років під сорок, з різкими правильними рисами обличчя, заплатив водієві і відпустив його. Через хвилину пасажир входив до бібліотеки будинку.

– О, пан Канлер! – вигукнув старий, підводячись йому назустріч.

– Добрий вечір, вельмишановний професоре! – вигукнув прибулець і сердечно привітався з ним.

– Хто відчинив вам? – спитав професор.

– Есмеральда.

– В такому разі вона повинна повідомити Джейн про те, що ви тут! – сказав старий.

– Ні, професоре”, – заперечив Канлер, – я прийшов, аби побачити вас!

– Дуже люб’язно з вашого боку! – сказав професор Портер.

– Професоре, – вів далі Роберт Канлер дуже повільно, так, немовби ретельно зважував кожне слово. – Я прийшов нині, щоб побалакати з вами про Джейн. Вам відомі мої наміри, і ви були достатньо ґречні, щоби змиритися з моїми залицяннями.

Професор Архімедес Кв. Портер завовтузився в кріслі. Він завжди ніяковів, коли про це заходила мова. Він сам не міг утямити чому. Бо ж Канлер – чудова пара його доньці.

– Але Джейн… – казав Канлер. – Я не можу зрозуміти її! Вона поводиться зі мною казна-як! Я постійно відчуваю, що вона з полегкістю зітхає щоразу, коли я з нею прощаюся!

– Годі, годі! – мовив професор Портер. – Годі, годі, пане Канлере! Джейн вельми слухняна донька. Вона виконає те, що я їй скажу!

– Отже, я ще можу сподіватися на вашу підтримку у майбутньому? – спитав Канлер.

– Звісно, добродію, звісно, добродію! – вигукнув професор Портер. – Як ви могли сумніватися в цьому?

– Цей юнак, Клейтон, ви знаєте, – сказав Канлер, – він вештається тут уже кілька місяців! Я не знаю, як ставиться до нього Джейн; але, поза титулом, кажуть, він успадкував від батька чималі угіддя, і не дивно буде, якщо він врешті-решт доб’ється її, якщо лише… – І Канлер зробив паузу.

– Годі, годі, пане Канлере! Якщо лише що?

– Якщо лише ви не вважатимете за потрібне зажадати від Джейн, щоб ми негайно повінчалися!

– Я вже казав Джейн, що це було б бажано. – сумно промовив професор Портер, – особливо тому, що ми не спроможні більше залишатися в цьому будинку.

– Що вона відповіла? – спитав Канлер.

– Вона сказала, що ще не збирається ні за кого виходити заміж, – відповів професор Портер, – і що ми можемо перебратися жити на ферму в Північному Вісконсіні, яку їй заповідала мати. Вона дає трохи більше того, що потрібно на прожиття. Орендатори чудово жили на ній і ще могли посилати Джейн щороку якийсь дріб’язок. Вона вирішила, що ми вирушимо туди на початку наступного тижня. Філандер та пан Клейтон уже поїхали, щоб приготувати все до нашого приїзду.

– Клейтон поїхав туди? – вигукнув виразно засмучений Канлер. – Чому не сказали мені? Я би з задоволенням з’їздив туди й потурбувався, щоб там усе було добре.

– Джейн вважає, що ми й так надто багато чим вам зобов’язані, пане Канлере, – промовив професор Портер.

Канлер не встиг відповісти, бо за дверима пролунали кроки і до кімнати увійшла Джейн Портер.

– О, прошу вибачення! – вигукнула вона й зупинилася на порозі. – Я думала, тату, що ви самі!

– Це я. Джейн. – сказав Канлер і підвівся. – Чи не хочете ви взяти участь у родинній нараді? Ми саме про вас говорили.

– Дякую, – мовила Джейн, заходячи й сідаючи на запропонований їй стілець. – Я прийшла лише для того, щоб сказати татові, що Тобі завтра вранці зайде з коледжу, аби спакувати свої книжки. Я прошу вас, тату, напевне сказати йому, що ви хочете взяти з собою. Будь ласка, не беріть усю бібліотеку до Вісконсіну, ви взяли б її хоч би й до Африки, якби я не заперечувала!

– Чи заходив Тобі? – спитав професор Портер.

– Так, я щойно від нього. Вони з Есмеральдою балакають на релігійні теми біля чорного ходу.

– О, то я неодмінно зараз же повинен побачити його! – вигукнув професор. – Перепрошую, діти, я на хвилинку! – І старий квапливо вийшов.

Щойно він зник, як Канлер звернувся до Джейн.

– Послухайте, Джейн! – різко сказав він. – Скільки ще часу все це триватиме? Ви не відмовились вийти за мене, але й не пообіцяли! Я вирішив завтра отримати дозвіл, тож ми зможемо спокійно обвінчатися до вашого від’їзду у Вісконсін. Я не надто охочий до шику й блиску і переконаний, що й ви також!

Дівчина завмерла, але й далі трималася спокійно.

– Ваш батько бажає цього, – додав Канлер.

– Так, я знаю.

Вона говорила майже пошепки.

– Чи ви усвідомлюєте, що купуєте мене, пане Канлере? – сказала вона врешті рівним, безбарвним голосом. – Купуєте за якісь нещасні долари? Звісно, ви це знаєте, Роберте Канлере, і саме надія на такий стан речей змусила вас видати татові гроші на цю необдуману експедицію, яка була б напрочуд вдалою, коли б не певна загадкова обставина. Але ви, пане Канлере, були б уражені дужче за інших! Ви й хвилини не сумнівалися, що пошуки будуть невдалі! Ви надто добрий бізнесмен для цього. І ви надто спритний бізнесмен, аби давати гроші на пошук скарбів або позичати їх без застави, – якщо не маєте на меті щось особливе.

Ви знали, що без застави честь Портерів надійніше потрапить вам до рук, аніж за наявності такої! Ви обрали такий спосіб змусити мене вийти за вас заміж, що й запідозрити не можна було, що ви мене змушуєте! Ви ані разу навіть не затнулися про борг! Від усякої іншої людини я сприйняла б це, як вияв великодушності й шляхетної вдачі. Але ви ще та цяця, пане Роберте Канлере! Я знаю вас краще, аніж ви собі думаєте.

Я, звичайно, вийду за вас заміж, якщо не буде іншого виходу, але бажаю, щоб перед тим ми раз і назавжди зрозуміли одне одного!

Доки вона говорила, Канлер на зміну то червонів, то бліднув, а коли вона закінчила, підвівся й з цинічною усмішкою на енергійному обличчі промовив:

– Ви дивуєте мене, Джейн. Я вважав, що у вас більше вміння володіти собою – більше гордості! Звичайно, ви маєте рацію! Я вас купую і знав, що ви це знаєте; але я думав, що ви матимете за краще робити вигляд, що це не так! Я вважав, що ваша самоповага та гонор Портерів не дозволять вам зізнатися самій собі у тому, що ви куплена жінка! Але вважайте, як хочете, люба дівчинко, – байдуже докинув він. – Ви будете моєю, і це все, що мене цікавить!

Не кажучи ані слова, дівчина повернулася й вийшла з кімнати.

Джейн не одружилася до від’їзду з батьком та Есмеральдою на вісконсінську ферму; і, коли вона вже з вагона потяга, який відходив, холодно попрощалася з Робертом Канлером, він гукнув до неї, що сподівається приєднатись до них тижнів через два.

На станції, куди вони прибули, їх зустріли Клейтон та пан Філандер. У величезному авто вони стрімко помчали дорогою, що прорізала густі північні ліси, до маленького обійстя, в якому дівчина не була з раннього дитинства.

Садиба, що стояла на невеличкому пагорбі, приблизно за сотню метрів від меншого будиночка, зазнала ґрунтовних змін за ті три тижні, що їх тут провели пан Філандер та Клейтон.

Останній виписав ціле військо теслів, мулярів, слюсарів та малярів з віддаленого міста, і те, що колись було напівзруйнованим сараєм, коли вони приїхали, перетворилося на затишний двоповерховий будиночок, обладнаний усіма сучасними вигодами, які можна було забезпечити за цей короткий час.

– Що ви наробили, Кдейтоне! – вигукнула Джейн Портер з важким серцем, коли вона приблизно підрахувала витрати,

– Тсс-с! – попередив Клейтон. – Не кажіть вашому батькові! Він нічого не помітить, якщо ви йому не скажете; а я просто не зміг знести думки, що він житиме в бруді та запустінні, які ми з паном Філандером застали тут! Це така дурничка, а мені так кортіло щось зробити. Джейн! Заради нього, будь ласка, ніколи не згадуйте про це!

– Але ви знаєте, що ми не можемо заплатити вам! – вигукнула дівчина. – Чому ви накладаєте на мене такий жахливий борг?

– Не треба, Джейн! – сумно сказав Клейтон. – Якби це було лише для вас. повірте, я не став би цього робити, тому що знав би з самого початку, що в такий спосіб упаду у ваших очах, але я просто не міг собі уявити, яр; можна старій людині жити в такій дірі, яку ми тут знайшли! Це дрібниця, а мені так хотілося щось зробити, Джейн! Невже ви не повірите, що я зробив це для нього, і не дасте мені такої крихітної втіхи?

– Я вам вірю, пане Клейтоне, тому що знаю, що ви достатньо щедрі та ґречні, щоб усе це зробити лише задля нього. О, Сесілю. мені хотілося б відплатити вам так, як ви на це заслуговуєте, як ви цього хочете!

– Чом ні. Джейн?

– Тому що я кохаю іншого!

– Канлера?

– Ні.

– Але ж ви виходите за нього заміж! Він сказав мені про це, коли я виїжджав з Балтімора!

Дівчина здригнулася.

– Я не люблю його! – сказала вона майже гордо.

– В такому разі це через гроші, Джейн?

Вона ствердно кивнула.

– Невже для цього я надаюся менш, ніж Канлер? У мене грошей більше ніж треба для будь-чого! – сказав він гірко.

– Я не кохаю вас, Сесілю, але я вас поважаю. Якщо я буду змушена принизити себе таким шлюбом, то волію, щоб моїм чоловіком була людина, яку я й без того зневажаю. Я повинна проклинати людину, якій би продалася без кохання, хоч би хто це був! З моєю повагою та дружбою, – завершила вона, – ви будете щасливіші, аніж зі мною і моєю зневагою!

Він не став вести далі розмову, але якщо будь-коли людина відчувала потяг до вбивства, то це був Вільям Сесіль Клей тон, лорд Грейсток, коли через тиждень до будинку під’їхав на своєму шестициліндровому авто Роберт Канлер.

Минув тиждень, напружений, нудний і обтяжливий для мешканців маленького вісконсінського будиночка.

Канлер вимагав, щоб Джейн повінчалася з ним негайно.

Врешті вона поступилася, змучена безперервною ненависною нав’язливістю.

Було умовлено, що вранці Канлер поїде до міста і привезе свідоцтво й священика.

Клейтон вирішив був поїхати, щойно довідався про прийняте рішення, але втомлений і безнадійний погляд дівчини спинив його. Він не міг залишити її!

Він намагався заспокоїтись, навіюючи собі, що все ще може трапитись! Але в глибині душі знав, що потрібен буде лише дріб’язковий привід, щоб перетворити його ненависть до Канлера на спрагу помсти.

Другого ранку Канлер поїхав до міста.

На сході понад лісом низько слався дим. Там близько тижня буяла пожежа, але вітер весь час віяв із заходу, і небезпека їм поки що не загрожувала.

Ополудні Джейн вирушила на прогулянку. Вона не дозволила Клейтонові супроводжувати її, сказавши, що хоче побути на самоті, і він удовольнив її бажання.

Професор Портер та пан Філандер сиділи вдома, поглинуті й захоплені обговоренням якоїсь ґрунтовної наукової проблеми. Есмеральда дрімала на кухні, а Клейтон, утомившись після безсонної ночі, влігся на канапі у вітальні і швидко поринув у важкий сон.

Чорні клуби диму на сході здійнялися вище до неба, несподівано повернулися і швидко помчали на захід.

Вони під’їжджали все ближче. Мешканці флігеля поїхали до міста на ярмарок, і ніхто не помітив вогненного демона.

Невдовзі полум’я перехопило дорогу на південь і відрізало Канлеру шлях до відступу. Незначна зміна вітру спрямувала лісову пожежу на північ, потім вітер перемінився, і якусь мить полум’я стояло непорушно, немов узяте за вузду владною рукою.

Несподівано на дорозі з’явився великий чорний автомобіль, який шалено мчав з південного сходу. Він рвучко загальмував перед будиночком, і з нього вистрибнув чорнявий велетень, який бігцем кинувся до дверей. Не зупиняючись, він вбіг у будиночок. На канапі лежав Клейтон.

Прибулець остовпів од подиву, а потім одним стрибком опинився біля канапи.

Він рвучко потрусив Клейтона за плече й закричав:

– Боже милий, Клейтоне. ви тут усі з глузду з’їхали, чи що? Хіба не знаєте, що ви майже оточені вогнем? Де міс Портер?

Клейтон скочив на рівні ноги. Він не впізнавав того, хто його розбудив, але зрозумів, що той говорить, і вмить опинився на веранді.

– Скот! – вигукнув він, а тоді, забігши в будинок, загукав: – Джейн! Джейн! Де ви?!

За хвилину прибігли Есмеральда, професор Портер та пан Філандер.

– Де міс Джейн?! – закричав Клейтон до Есмеральди, хапаючи її за плечі й немилосердно трусячи.

– О Габерель, містере Клейтоне, вона пішла гуляти!

– Хіба вона ще не повернулась? – І Клейтон, не чекаючи відповіді, кинувся надвір, а за ним і решта.

– Куди вона пішла? – крикнув чорнявий велетень до Есмеральди.

– Цією дорогою! – вигукнула налякана чорношкіра, вказуючи на південь, де шаленіло полум’я.

– Посадіть цих людей в інший автомобіль, я бачив його, коли під’їжджав, і рушайте північною дорогою! – закричав незнайомець Клейтонові. – Залиште мій автомобіль тут! Якщо я знайду міс Портер, він нам знадобиться, якщо ж не знайду, він ніколи не знадобиться! Робіть, як я кажу! – додав він, коли помітив, як гнучка постать незнайомця метнулася через галявину на північний схід, де полум’я ще не торкнулося лісу.