Текст книги "Тарзан, годованець великих мавп"
Автор книги: Эдгар Райс Берроуз
Жанр:
Прочие приключения
сообщить о нарушении
Текущая страница: 10 (всего у книги 17 страниц)
17. ПОХОРОН
Коли зовсім настав ранок, товариство, у якому ніхто ні чого не їв від минулого ранку, заходилося готувати їжу.
Матроси зі “Стріли” вивантажили для п’ятьох висаджених пасажирів невеликий запас сушеного м’яса, консервованих супів та овочів, печива, муки, кави і чаю; усе це було нашвидкуруч розпаковано, аби вгамувати зголоднілі шлунки.
Наступним завданням було зробити хатину придатною для подальшого проживання, і з цією метою вирішено прибрати похмурі сліди трагедії, що скоїлася в давні часи.
Професор Портер та пан Філандер дуже зацікавлено заходились оглядати скелети. Вони встановили, що обидва кістяки належали чоловікові й жінці білої раси.
Маленькому кістякові було приділено надто мало уваги, оскільки те, що він лежав у колисці, не лишало сумнівів: це було немовля, народжене від нещасного подружжя.
Виносячи для поховання кістяк чоловіка, Клейтон виявив масивного персня, який, імовірно, був на пальці чоловіка в момент його смерті, оскільки крізь нього все ще була просунута одна з тонких кісток плесна.
Коли Клейтон підняв персня, щоб краще роздивитись, то від подиву аж скрикнув: на благородному металі був викарбуваний родовий герб Грейстоків.
Водночас Джейн Портер знайшла в шафі книжки, і коли розгорнула одну з них, то побачила на титульній сторінці напис: “Джон Клейтон, Лондон”.
В іншій книжці було лише одне слово – “Грейсток”.
– Дивіться, пане Клейтоне! – вигукнула дівчина. – Що це? На цих книжках стоять імена членів вашої родини!
– А ось, – урочисто додав той, – родовий перстень Грейстоків, який щез відтоді, відколи мій дядько, Джон Клейтон, колишній лорд Грейсток, зник, ймовірно, загинувши у морі.
– Але як ви поясните, що ми знайшли ці речі тут, у диких африканських джунглях? – вигукнула Джейн.
– Це, пані Портер, пояснити можна лише тим, – відповів Клейтон, – що покійний лорд Грейсток не втонув, а помер у цій хатині, і ці кістки – все, що залишилось від його тлінного тіла!
– Тоді це повинна бути леді Грейсток, – сказала Джейн Портер, показуючи на купу кісток на ліжку.
– Чудова леді Аліса, – сказав Клейтон, – про численні чесноти якої та красу я стільки чув від моїх батьків! Бідна, бідна жінка! – сумно прошепотів він.
Шанобливо і врочисто рештки покійного подружжя були поховані біля стіни їхньої маленької африканської хатини, а між ними поклали маленький кістяк Калиного дитинчати.
Загортаючи крихкі кісточки немовляти у шмат полотна, пан Філандер звернув увагу на його череп. Потім підкликав професора Портера, й вони півголосом кілька хвилин розмовляли.
– Диво! Диво дивне! – говорив професор Портер.
– Як собі хочете, – наполягав пан Філандер, – але ми повинні негайно повідомити пана Клейтона про наше відкриття.
– Годі, годі, пане Філандере, годі! – запротестував професор Архімедес Кв. Портер. – Лишіть мертвих у спокої!
І ось сивий старий став читати заупокійну молитву над могилою, а четверо його супутників стояли з похиленими головами, знявши капелюхи.
З сусіднього дерева Тарзан спостерігав урочисту церемонію, але найпильніше вій пас очима тендітну постать та миле обличчя Джейн Портер.
Нові почуття пробуджувались у його дикій, темній душі. Лісовик не знав, чому він так дуже зацікавився цими людьми, яка причина змусила його зазнати таких труднощів задля порятунку трьох чоловіків. І не міг збагнути, чому він відірвав Сабор від тендітного тіла чужинки.
Чоловіки, певна річ, були дурні, смішні та боягузливі. Навіть мавпочки Ману розумніші за них… Якщо він, Тарзан, тієї самої породи, що й вони, то йому навряд чи можна пишатися своїм походженням!
Але дівчина… о, це зовсім інша справа! Тарзан чомусь знав, що вона створена для того, щоб бути під його захистом, а його призначення – захищати її.
Він не розумів, навіщо викопали велику яму. Щоб закопати сухі кістки?
Було б на тих кістках м’ясо – це ще зрозуміло, адже лише загрібши в землю, можна було врятувати м’ясо від гієни Дінго та інших злодіяк із джунглів.
Засипавши могилу, всі повернулися до хатини. Есмеральда все ще гірко оплакувала двох людей, про існування яких вона щойно довідалася і які померли двадцять років тому. Несамохіть негритянка позирнула на бухту, і її очі вмить висохли.
– Ви подивіться лишень на тих матросів! – пронизливо закричала вона, показуючи на “Стрілу”. – Залишають нас самих на цьому клятому острові!
І справді, “Стріла” повільно виходила у відкрите море крізь вузьку бухту.
– Вони обіцяли залишити нам вогнепальну зброю та набої, – зауважив Клейтон. – Безсердечні люди!
– Усе це справа рук того суб’єкта, якого звуть Снайпсом, я певна! – докинула Джейн Портер. – Кінг був жорстокою людиною, але ж трішки й гуманною. Якби вони його не вбили, я знаю, він би потурбувався про те, щоб ми отримали все необхідне, і лише потім лишив би нас напризволяще!
– Як шкода, що вони не провідали нас перед відплиттям! – сказав професор Портер. – Я попросив би їх залишити нам скарб, адже я зовсім розорюся, якщо він пропаде!
Джейн Портер сумно подивилася на батька.
– Не варто про це думати, любий тату, – мовила дочка. – Це б нічого не дало, бо вони перебили офіцерів лише заради цього скарбу й через те саме висадили нас на цей жахливий берег.
– Годі, годі, дитино, годі! – заперечив професор Портер. – Ти славне дитя, але ти недосвідчена в життєвих справах! – і, відвернувшись, професор Портер спроквола почвалав до джунглів, заклавши руки за спину під полами сурдута і втупивши очі в землю.
Донька провела його поглядом, жалісно посміхаючись, а тоді обернулась до пана Філандера й прошепотіла:
– Будьте ласкаві, не давайте йому вештатись так, як учора! Ви ж знаєте, всі ми розраховуємо, що ви вбережете його.
– З ним що не день, то важче порозумітись, – відповів пан Філандер і глибоко зітхнув. – І зараз він, мабуть, вирушив до директора зоопарку поскаржитися на те, що минулої ночі один з левів гуляв на волі! О міс Джейн, ви не знаєте, що я від нього терплю!
– Знаю, знаю, пане Філандере, але хоч ми всі й любимо його, лише ви здатні знайти з батьком спільну мову; хоч би що він вам казав, а все ж він поважає вашу глибоку освіченість і тому прислухається до ваших міркувань. Бідолаха не розрізняє ерудицію та здоровий глузд!
Трохи знічений, пан Філандер рушив навздогін за професором Портером, силкуючись утямити, чи йому пишатись, а чи засмутитися від двозначного компліменту міс Портер.
Тарзан завважив вираз відчаю на обличчях маленької групи, що слідкувала за відплиттям “Стріли”. Тому, а ще тому, що корабель був для нього великою дивиною, велетень вирішив дістатися на піщану косу на північ від протоки, аби ще раз якнайкраще роздивитися його, а також, коли вдасться, дізнатись, куди він вирушає.
Він чимдуж помчав по деревах і досяг піщаної коси за хвилину після того, як корабель вийшов з бухти, тож добре роздивився усі дива цього чудернацького плавучого дому
З двадцятеро чоловіків бігали туди-сюди палубою, тягну чи і смикаючи канати.
Повівав легенький береговий бриз, і корабель пройшов вихід з бухти із напівпіднятими вітрилами; але за косою піднялися всі вітрила, щоб корабель якомога швидше вийшов у море.
З глибоким захопленням Тарзан слідкував за красивими маневрами судна. Йому закортіло побути на борту. Незабаром гострі Тарзанові очі помітили легенький димок далеко на північному обрії, і він зацікавився: що ж могло горіти диміти серед великих вод?
Майже одночасно із ним помітив це і вахтовий на “Стрілі”, й через кілька хвилин Тарзан побачив, що вітрила вже спущено й закріплено, а корабель повернув. Лісовик здогадався: судно вертається до берега!
Людина на носі раз у раз опускала в море канат, до кінця якого була прив’язана невелика річ. Тарзан гадки не мав, навіщо матроси таке роблять.
Нарешті судно стало прямо проти вітру, матроси кинули якір і згорнули всі вітрила. На палубі зчинилась велика метушня.
На воду спустили човен, і в нього звантажили велику скриню. Потім дванадцятеро матросів швидко завеслували до того місця, де серед листя на дереві причаївся Тарзан.
Коли човен наблизився, Тарзан побачив, що за стерном сидить чоловік із пацючим обличчям.
Кількома хвилинами пізніше човен зарився носом у пісок. Люди вистрибнули з нього й витягли на берег велику скриню. Вони перебували на північному боці коси, то й не були помітні мешканцям хатини.
Хвилину матроси злісно сварилися. Потім чоловік із пацючим обличчям подався з кількома товаришами на невеликий пагорб, де стояло дерево, на якому ховався Тарзан. Кілька хвилин вони роззиралися навсебіч.
– Це добре місце! – сказав матрос із пацючим обличчям, тицьнувши в землю під Тарзановим деревом.
– Не краще за будь-яке інше! – заперечив хтось із його супутників.
– Якщо нас застукають із скарбом на борту, то неодмінно заберуть скриню! Ми можемо закопати скарб тут, сподіваючись, що хоч хто-небудь із нас уникне каторги й повернеться сюди, щоб ним скористатися!
Чоловік із пацючим обличчям гукнув решту від човна, й матроси неквапливо підійшли до нього з лопатами й кайлами.
– Покваптесь-но, ви! – закричав Снайпс.
– Замовкни! – похмуро відповів один з них. – Ти не адмірал, а кляте лайно!
– Я капітан тут, хоч і мушу доводити це тобі, швабро! – заверещав Снайпс, присмачуючи свої слова порцією брудної лайки.
– Тихо, хлопці! – застеріг один із них, хто досі мовчав. – Буде тільки гірше, якщо ми зараз пересваримося!
– Цілком слушно, – погодився матрос, який постав проти начальницького тону Снайпса, – але з тієї самої причини нікому не вільно дерти носа у нашому товаристві!
– Ви, хлопці, копайте тут, – сказав Снайпс, показуючи на місце під деревом, – а поки ви копатимете, Пітер нехай зробить карту цього місця, щоб ми могли його згодом знайти. Ви, Томе, Білле, захопіть з собою ще двох і тягніть сюди скриню.
– А ти що робитимеш? – не вгавав той самий матрос, який був обурився. – Просто будеш командувати?
– Діло робіть! – пробурчав Снайпс. – Ви що думаєте – ваш капітан махатиме лопатою разом з вами, чи що?
Всі люто зиркнули на нього. Ніхто не любив Снайпса, а його поведінка відтоді, як він убив Кінга, справжнього ватажка й верховоду повстанців, лише дужче розпалювала вогонь матроської ненависті.
– Ти хочеш сказати, що не збираєшся взяти лопату й допомогти нам? Чи в тебе спина поламана? – сказав Тарант – матрос, що заговорив перший.
– Не збираюсь! – відрізав Снайпс, нервово торсаючи руків’я револьвера.
– Тоді, Богом клянусь, – проголосив Тарант, – якщо ти не візьмеш лопату, то дістанеш кайло!
І, високо змахнувши кайлом, важко вгородив його Снайпсові в голову.
Хвилину матроси помовчали, а тоді котрийсь подав голос:
– Так йому, падлюці, й треба!
Інший заходився довбати землю кайлом. Земля була м’яка, тож матрос відклав кайло і взявся за лопату, решта приєдналася до нього. Про вбивство більше не говорили, але працювали з кращим настроєм, аніж увесь той час, поки Снайпс командував ними.
Потім, коли вже викопали досить глибоку яму, щоб помістилася скриня, Тарант порадив копнути ще кілька штихів, щоб покласти ще й Снайпсове тіло на скриню.
– Це зіб’є з пантелику хоч кого, якщо копатимуть тут! – пояснив він.
Решта пристала на ту хитромудру пропозицію, і яму продовжили вгорі для трупа та заглибили посередині для скрині, яку було попередньо загорнуто з брезент і покладено віком донизу, так що воно опинилося на один фут нижче дна могили. Скриню присипали землею, яку втрамбували так, що дно могили стало рівне й гладеньке.
Потім двоє матросів безцеремонно перепхнули покійника в могилу, забравши в нього спершу зброю та всякий дріб’язок, який поділили між усіма.
Врешті засипали могилу землею і ретельно її втоптали. Залишки викопаної землі матроси розкидали довкола, а на свіжу могилу нанесли купу всякої рослинності й старанно повкладали ту зелень зверху якнайприродніше, аби цілком приховати сліди того, що в цьому місці хтось порушив землю.
Впоравши свою роботу, матроси вернулися до човна й швидко попливли до “Стріли”.
Бриз відчутно посилився, а що димок на обрії став хмарою, то заколотники, не зволікаючи, підняли вітрила й помчали не південний захід.
Тарзан, який зацікавлено спостерігав усе, що відбувалося, почав розмірковувати про дивні дії цих кумедних істот.
Він намагався вгадати: що ж там, у закопаній скрині?
Якщо скриня цим людям не потрібна, чом вони не кинули її у воду? Це було б простіше!
“Ага! – подумав він. – Те, що в скрині, їм потрібне! Люди сховали її тут, тому що сподіваються вернутися по свій скарб!”
Тарзан зістрибнув додолу й заходився оглядати землю довкола могили. Чи не загубили ці істоти чогось, що могло б йому придатись? Невдовзі він знайшов лопату під хмизом, який матроси накидали на могилу.
Він схопив знаряддя й спробував орудувати ним так, як працювали матроси. Виявилося, що заняття це не з приємних, бо лопата ранила його босу ногу, але він уперто трудився, аже поки частково не відкопав мертве тіло. Тарзан витяг трупа з могили й відклав набік. І копав далі, доки дістався скрині. Тоді витяг і скриню з ями й поставив поруч небіжчика. Засипав яму від скрині, поклав трупа назад в могилу, а потім, коли засипав землю і притрусив хмизом, заходився поратись біля скрині.
Четверо матросів знемагали нещодавно під її тягарем. А велет Тарзан підняв скриню так легко, як звичайна людина підняла б порожнього ящика, закинув лопату на мотузці за спину й поніс свою здобич у найглухіший закутень джунглів.
З такою незручною ношею Тарзан не міг вільно мандрувати по деревах, тому йшов стежками, і то порівняно швидко.
Кілька годин він прямував майже несхибно на схід, поки не дійшов до непроникної стіни із сплутаних і переплетених рослин. Тоді виліз на нижні гілки й ще за чверть години виринув у амфітеатрі мавп, де ті збираються для нарад і виконання обрядів думдум.
Він почав рити в центрі галявини неподалік барабана чи то вівтаря. Це була праця, тяжча за вибирання свіжоскопаної землі, але Тарзан був наполегливий і ревно працював, аж поки втішився виглядом ями, досить глибокої, щоб заховати в ній скриню від сторонніх очей.
Навіщо ж він виконував усю цю роботу, не знаючи, що там, у скрині?
Лісовик Тарзан тілом і духом був людиною, але виховання та обставини прищепили йому чимало мавпячого. Свідомість підказувала йому, що в скрині є скарб, а то б люди її не ховали. Мавпяче виховання спонукало його наслідувати все нове і незвичайне, а природна цікавість, однаково притаманна і людям, і мавпам, підохочувала його відкрити скриню й роздивитися її вміст.
Але важкий замок і міцне металеве окуття ніяк не поступались ані його кмітливості, ані величезній силі, тож Тарзан змушений був закопати скриню, так і не вдовольнивши своєї цікавості.
Поки Тарзан, полюючи і вгамовуючи голод, вернувся до хатини, вже зовсім смеркло.
Маленьку оселю заливало світло. Клейтон знайшов цілу бляшанку з гасом, яка простояла упродовж двадцяти років: це була частина запасів, залишених лордові Грейстоку Чорним Майклом. Лампи також були придатні до вжитку, тож хатина постала перед очима вкрай здивованого Тарзана освітленою зсередини. Там було світло, наче вдень! Юний лісовик не раз намагався з’ясувати справжнє призначення ламп. Читання і малюнки пояснили йому, в чому річ, але лишалось незрозумілим, що треба зробити з тими лампами, аби змусити їх виробляти дивне проміння, яке – це можна було збагнути з деяких малюнків – вони випускали на довколишні речі.
Він припав до найближчого від дверей вікна і побачив, що хатину розділено навпіл грубою загорожею з гілля та вітрильного полотна.
У передній кімнаті було троє чоловіків. Двоє старших завзято сперечалися, а молодший, що сидів на саморобному ослінчику, прихилившись спиною до стіни, заглибився в читання однієї з Тарзанових книжок.
Тарзана чоловіки не дуже цікавили, тож він відійшов до другого вікна. Там була дівчина. Яке чудове обличчя, яка ніжна білосніжна шкіра на тому личку!
Дівчина писала біля вікна за Таргановим столом. У дальньому кутку кімнати, влігшись на оберемкові трави, спала негритянка.
Цілу годину, поки юна красуня писала, Тарзан не відривав від неї спраглих очей. Як хотілось йому заговорити з нею! Але він не зважувався на таку спробу, не бувши певний, що дівчина зрозуміє його краще, ніж нещодавно молодий чоловік, та й боявся злякати її.
Нарешті вона підвелася, лишивши рукопис на столі, підійшла до ліжка й заходилася поправляти постіль з м’яких трав. Потім розпустила шовкову хмару золотавого волосся, яке облямовувало її голову. Воно огорнуло її овальне обличчя мерехтливим водоспадом, який палав, неначе матове золото в променях штучного сонця, і хвилями скочувався нижче тонкого стану.
Тарзан був зачарований. Дівчина загасила лампу, і все в хатині умить окуталося чорною імлою.
Але Тарзан спостерігав далі. Він прокрався впритул до вікна і, дослухаючись, вичікував десь із півгодини. Врешті він був винагороджений, почувши рівне дихання, – дівчина заснула.
Він обережно, по плече, просунув руку між брусками ґрат і нечутно обмацав стола. Врешті пальці натрапили на рукопис Джейн Портер, і тоді, стискаючи дорогоцінну знахідку, Тарзан так само обережно витяг руку назад.
Згорнувши листи в маленький пакунок і засунувши його в сагайдак, юний лісовик м’яко й нечутно, мов тінь, щез у джунглях.
18. У ПАСТЦІ ДЖУНГЛІВ
Наступного дня Тарзан прокинувся рано-вранці, і його перша думка була та сама, що й остання напередодні ввечері, – про дивний рукопис, захований у сагайдаці.
Він квапливо витяг ті аркушики, відчайдушно сподіваючись, що зуміє прочитати все, що написала ввечері прекрасна біла дівчина.
Коли ж він позирнув на рукопис, то відчув найбільше розчарування, якого будь-коли зазнавав у житті. Ніколи досі Тарзан не прагнув чогось так сильно, як тепер бажав прочитати послання золотоволосої істоти, що так яскраво й несподівано вторглася в його життя.
Дарма що листа адресовано не йому. Лист був виразом її думок, і цього для Тарзана було цілком досить. Але ж як його ошукали ці незрозумілі знаки! Адже літер у такому вигляді Тарзан ніколи не бачив. Ще й нахилених в інший бік, не так, як у друкованих книжках і в кількох бачених ним рукописах.
Навіть оті дрібні “комашки” з чорної книжки були йому знайомі й дружні, хоча їхні сполучення нічого йому не казали… А ці “комашки” були нові й невідомі.
Цілих двадцять хвилин лісовик роздивлявся рукописні літери, аж доки помалу вони стали набувати знайомих для нього, хоч і спотворених обрисів. Ой, та це ж його давці друзі, тільки жорстоко скалічені!
Несподівано Тарзан розібрав слово в одному, тоді в іншому місці! Його серце затьохкало з радощів. Він може читати і прочитає листа.
Ще за півгодини Тарзан уже швидко посувався вперед і, за винятком деяких незнайомих слів, легко розібрав лист.
Прочитав він ось таке:
“Західний берег Африки,
близько 10° південної широти
(як стверджує пан Клейтон).
3 (7) лютого 1909 р.
Газелі Стронг,
Балтімор, Меріленд.
Люба Газеле!
Ти, може, назвеш мене дурною, бо я пишу листа, що навряд, чи коли дійде до тебе, але я просто повинна розповісти кому-небудь про наші жахливі поневіряння відтоді, як ми відпливли з Європи на упослідженій долею “Стрілі”.
Якщо ми ніколи не дістанемось до цивілізованих країн (а це більш ніж імовірно), цей лист буде принаймні коротким звітом про події, що ведуть до нашої остаточної долі, хоч би якою вона була.
Як ти знаєш, малося на меті, що ми вирушаємо у наукову експедицію до Конго. Гадалося, що тато сподівається довести існування якоїсь страшенно давньої цивілізації, рештки якої сховані в долині Конго. Аж коли ми вийшли в море, з’ясувалась істинна мета експедиції. Виявилось, що якийсь старий книжковий хробак, власник книжково-антикварного магазину в Балтіморі, знайшов між сторінок дуже давнього іспанського манускрипта листа, написаного у 1550 році В тому листі розповідалось про пригоди повсталого екіпажу іспанського галеона, що плив з Іспанії до Південної Америки з великим вантажем “дублонів” та “восьмірних монет”, якщо не помиляюсь, – ці назви воістину звучать дуже моторошно і по-розбійницьки.
Листа написав один із колишніх матросів галеона до свого сина, а на той час, коли писано листа, матрос був уже власником іспанського торговельного судна.
Минуло багато часу від змальованих у листі подій, і ста рий зробився шанованим мешканцем провінційного іспанського містечка, але любов до золота була у нього настільки сильна, що він ризикнув усім і повідомив сина, як можна віднайти казковий скарб.
Автор листа розповідає, як через тиждень після відплиття з Іспанії екіпаж здійняв заколот і перебив усіх офіцерів та пасажирів, що чинили опір. Але цим заколотники занапастили самі себе, адже не залишилось нікого, хто б міг керувати судном у відкритому морі.
Упродовж двох місяців їх носило по морю, аж доки, нарешті, хворих і ледь живих від цинги, голоду та спраги, викинуло на невеличкий острівець.
Галеон вилетів на берег і розбився на друзки, але десятьом, котрі вціліли, пощастило врятувати одну велику скриню з золотом.
Матроси закопали її на острові і впродовж трьох років жили там, постійно надіючись на порятунок.
Один по одному вони хворіли і вмирали, аж доки зостався лише один автор листа.
Спочатку десятеро уцілілих матросів збили з уламків галеона човна, але, не мавши аніякого уявлення про те, де розташований їхній острів, не насмілювались вирушити в море.
Одначе, коли всі товариші перемерли, самотність стала так гнітити єдиного, хто вижив, що він не міг далі терпіти й волів краще вже ризикнути смертю у відкритому морі, аніж збожеволіти на безлюдному острові. Поскнівши майже рік самотою, він підняв вітрило на своєму маленькому суденці.
На щастя, його понесло на північ, і через тиждень матрос опинився у фарватері рейсів іспанських торговельних кораблів, що курсували між Вест-Індією та Іспанією. Незабаром його підібрав корабель, який повертався на батьківщину.
Врятований розповів звичайну історію корабельної аварії: мовляв, загинула більшість екіпажу, а ті, хто врятувався на острові, усі, крім нього, перемерли. Він змовчав і про бунт, і про закопаний скарб.
Власник корабля запевнив потерпілого, що, судячи з того місця, де його підібрано, і з вітрів, які віяли останнім часом, він міг перебувати лише на одному з групи островів Зеленого Мису, а це – біля західного берега Африки, між 10° та 17° північної широти.
У своєму листі колишній моряк змалював острів якнайдокладніше і так само й місце, де закопано скарб, іще й додав маленьку саморобну карту, найкумеднішу з усіх, що я будь-коли бачила: дерева, скелі й місце, де закопано скарб, там позначено грубо надряпаними хрестиками.
У мене серце обірвалося, коли я почула про справжню мету експедиції. Знаючи всю легковірність та непрактичність мого любого дивака, я потерпала, щоб його знову не ошукали, надто коли дізналася, що він заплатив за лист і карту тисячу доларів.
Моя тривога переросла у відчай, коли з’ясувалось, що батько позичив ще десять тисяч доларів у Роберта Канлера і дав векселя на ту суму.
Пан Канлер не вимагав гарантій, і ти знаєш, люба моя, що мені загрожує в тому випадку, якщо нам не вдасться викупити векселя. О, як я ненавиджу цю людину!
Ми, однак, намагалися не сумувати, але пан Філандер та пан Клейтон, що приєднався до нас у Лондоні просто так, лише з любові до пригод, були настроєні так само скептично, як і я.
Коротше кажучи, ми розшукали й острів, і скарб – величезну, оббиту залізом дубову скриню, загорнуту в кілька шарів просякнутої олією парусини, і так само міцну й неушкоджену, якою її закопали майже чотириста років тому.
Скриня була повна-повнісінька золотих монет і така важка, що її ледве підняли четверо матросів.
Такі фатальні скарби, напевне, не приносять своїм власникам нічого, окрім убивств та нещасть, адже третього дня по відплиттю з островів Зеленого Мису наш екіпаж учинив заколот і перебив усіх своїх офіцерів. Це було найжахливіше з усього, що я будь-коли зазнала, – я навіть не можу писати про це.
Матроси й нас хотіли вбити, але один з них, їхній ватажок на прізвисько Кінг, не дозволив цього; вони попливли на південь – попід берегом до пустельного місця, де помітили зручну затоку, і там нас висадили й покинули.
Екіпаж відплив із затоки сьогодні, захопивши скарб, але пан Клейтон стверджує, буцім їх спіткає доля заколотників з того давнього галеона, адже Кінга, єдиного з матросів, котрий трохи тямив у навігації, убив один із заколотників того ранку, коли нас висадили на берег.
Шкода, що ти не знайома з паном Клейтоном. Він дуже симпатичний чоловік і, якщо я не помиляюсь, вельми закоханий в мене, бідолашну.
Він єдиний син лорда Грейстока і коли-небудь успадкує титул і маєтки. Окрім того, у нього самого чималий капітал; але те, що він стане англійським лордом, мене вельми засмучує. Ти знаєш, як я ставлюся до американських дівчат, що виходять заміж за титулованих іноземців. Ох, коли б він був просто американським громадянином!
Але він, бідолаха, в цьому не винен і нічим – хіба походженням – не осоромить моєї любої батьківщини, а це найкраще, що я можу сказати про чоловіка.
Ми зазнали моторошних пригод відтоді, як нас висаджено на берег. Тато й пан Філандер заблукали в джунглях, і за ними гнався справжній лев.
Пан Клейтон також заблукав і двічі зазнав нападів диких звірів. Ми з Есмеральдою витримали у старій хатині облогу воістину справжньої левиці-людожерки. О, це був просто жах!
Але дивовижніша за все була незвичайна істота, яка вирятовувала нас! Я того рятівника не бачила, але і пан Клейтон, і тато, й пан Філандер бачили і стверджують, що це геть богоподібна біла людина, засмагла до темно-коричневого кольору, дужа, мов дикий слон, рухлива, як мавпа, і смілива, неначе лев.
Він не розмовляє англійською, і коли вчинить що-небудь благородне, то зникає швидко й таємниче, мов безтілесний дух.
Окрім нього, у нас є ще один дивний сусіда, який написав гарними друкованими літерами записку англійською мовою і прикріпив до дверей хатини, яку ми зайняли: записка була пересторогою – не псувати його майно! Він підписався: “Тарзан, мавпячий годованець”.
Ми його не бачили, але гадаємо, що він переховується десь неподалік, бо один з матросів, котрий хотів застрелити пана Клейтона, дістав у плече списа, якого пустила з джунглів чиясь невидима рука.
Матроси залишили нам дуже скромний запас харчів, тож ми, маючи лише один револьвер із трьома патронами, не знаємо, як здобуватимемо їжу, хоча пан Філандер стверджує, ніби ми можемо проіснувати скільки завгодно, харчуючись дикими плодами та горіхами, що ними рясніють джунглі.
Я дуже втомилася, тож укладаюся на свою кумедну постіль з трав, яких назбирав для мене пан Клейтон, але час від часу буду дописувати до цього листа в міру того, як розвиватимуться події.
Любляча Джейн Портер”.
Прочитавши листа, Тарзан довго і вперто розмірковував. Він довідався про стільки нових та дивовижних речей, що у нього голова йшла обертом від намагання все осягнути.
Отже, ті люди не знають, що він і є Тарзан. То він їм скаже. На своєму дереві Тарзан спорудив грубий прихисток із гілля й листя, під яким сховав від дощу нечисленні скарби, винесені з хатини. Поміж них було кілька олівців.
Він узяв олівця і під підписом Джейн Портер написав: “Я – Тарзан, мавпячий годованець”. Він вирішив, що ці кілька слів усе з’ясують. А згодом він поверне листа до хатини.
Що ж до їжі, то їм нема чого хвилюватись: Тарзан буде їм за постачальника.
Наступного ранку Джейн Портер знайшла зниклого листа на тому самому місці, де поклала його дві ночі тому. Дівчина здивувалась, та коли побачила під своїм підписом слова, написані друкованими літерами, то відчула, як моторошний холодок пробіг по її спині. Вона показала листа чи, точніше, лише підпис Клейтонові.
– І подумати лишень, що ця дивна істота слідкувала за мною увесь той час, поки я писала! – сказала вона. – О! Я тремчу від самої думки про це.
– Але, судячи з усього, він приязно до нас настроєний, – заспокоював її Клейтон. – Він повернув вашого листа, нікого не кривдить і, якщо я не помиляюсь, залишив цієї ночі біля наших дверей відчутний знак своєї дружби: я щойно виходив і знайшов тушу дикого кабана!
Відтоді день рідко минав без того, щоб вони не знаходили дарунка у вигляді дичини або якої іншої поживи.
Іноді це був молодий олень чи купа дивної готової їжі, пироги з маніоки, поцуплені в селищі Мбонги, або вепр чи леопард, а одного разу – лев!
Тарзан відчував величезну насолоду, полюючи дичину для цих чужинців. Йому здавалось, що жодне земне благо не може дорівнятися піклуванню про благополуччя та безпеку чудової білої дівчини.
Якось він піде у табір вдень і порозмовляє з людьми з допомогою маленьких “комашок”, знаних і їм, і Тарзанові.
Але з’ясувалось, що він не може подолати в собі остраху дикого лісового звіра, і день минав за днем, а він ніяк не наважувався здійснити свій намір.
Чи не кожного дня професор Портер із заклопотано-байдужим виглядом вирушав просто в пащу смерті. Пан Саму ель Т. Філандер, який ніколи не вирізнявся вгодованістю, став скидатися на тінь тіні від постійного неспокою та розумового напруження, викликаних титанічними зусиллями вберегти професора.
Минув місяць. Тарзан уже остаточно зважився відвідати табір вдень. Було трохи за полудень. Клейтон пішов на північний край затоки пильнувати, чи не пропливатиме часом корабель. Там він наскладав пірамідою величезну купу хмизу, яку мав намір підпалити, щоб дати знак, коли на обрії з’явиться пароплав або вітрильник.
Професор Портер побрів понад берегом на південь від табору, і з ним попідручки поплентався пан Філандер, умовляючи його вернутись, перш ніж знову потраплять у лапи якому-небудь звіру.
Слідом за ними Джейн Портер та Есмеральда також подалися в джунглі і, шукаючи плодів, усе далі відходили від хатини.
Тарзан стояв біля дверей маленької оселі і мовчки чекав на їхнє повернення – на мить, коли він зможе бачити, слухати її і, може, навіть доторкнутися до неї. Юний лісовик не знав Бога, але був ладен обожнити жінку, як жоден інший чоловік на світі.
Аби збавити час, Тарзан почав писати їй листа. Сам він не був певен, чи зуміє передати листа з рук в руки, але з величезним задоволенням дивився, як його думки втілюються в друковані літери. Ось що він написав:
“Я – Тарзан, вихованець мавп. Я люблю вас. Я – ваш. Ви – моя. Ми завжди житимемо разом тут, у моєму домі. Я буду вам приносити найкращі плоди, найніжніших оленів, найсмачнішу дичину, яка бродить у лісі. Я полюватиму для вас. Я – найславетніший серед мисливців джунглів. Я буду битися за вас? Я наймогутніший серед бійців джунглів. Ви – Джейн Портер, я це довідався з вашого листа. Коли ви це побачите, то зрозумієте, що це для вас, і що Тарзан любить вас”.
Коли він, стрункий, неначе молодий індіанець, дописав листа і знову став біля дверей, його сторожкий слух уловив знайомий звук. Це велика мавпа рухалася по нижніх гілках дерев.