Текст книги "Тарзан, годованець великих мавп"

Автор книги: Эдгар Райс Берроуз

сообщить о нарушении

Текущая страница: 14 (всего у книги 17 страниц)

24. ЗАГУБЛЕНИЙ СКАРБ

Коли експедиція після марних зусиль урятувати д’Арно повернулася, капітан Дюфран вирішив відпливати якомога швидше, і всі, за винятком Джейн, погодилися з ним.

– Ні! – рішуче заявила вона. – Я не поїду, і вам не годилося б цього робити, бо в джунглях є двоє людей, які прийдуть сюди одного дня – вони знають, що ми на них чекаємо! Один з них ваш офіцер, капітане Дюфран, а інший – лісовик, який урятував життя усім членам експедиції мого батька! Він залишив мене на краєчку галявини двома днями раніше, кваплячись на допомогу, як він думав, моєму батькові та панові Клейтонові, а потім залишився, щоб урятувати лейтенанта д’Арно, можете бути певні в цьому! Якби його допомога лейтенантові д’Арно виявилась запізнілою, то він би давно вже повернувся, і його відсутність – достатній доказ того, що він затримався, бо лейтенанта д’Арно поранено; або ж йому, можливо, довелося переслідувати його викрадачів далі, за селищем, яке атакували ваші матроси!

– Але мундир бідолашного д’Арно та всі його речі було знайдено у цьому селищі! – переконував її капітан. – І тубільці дуже хвилювалися, коли їх розпитували про долю білого!

– Так, капітане, але вони не знали, що він мертвий! А стосовно того, що вони привласнили собі його одяг та речі, то й інші народи, значно цивілізованіші, аніж ці нещасні негри, забирають у своїх полонених усі більш-менш цінні речі, незалежно від того, збираються вони їх убити чи ні! Навіть солдати мого улюбленого Півдня оббирали не лише живих, а й мертвих! Я згідна, що це важливе свідчення, та це ще не доказ!

– А може, ваш лісовик також потрапив у полон до дикунів і вони вбили його, – сказав капітан Дюфран.

Дівчина засміялась.

– Ви не знаєте його! – відповіла вона й відчула, як все її єство затремтіло від гордого усвідомлення того, що ця людина належить їй.

– Я погоджуюсь, що варто почекати вашого супермена! – сказав, сміючись, капітан. – Мені б теж дуже хотілося з ним побачитись.

– У такому випадку почекайте його, мій дорогий капітане, – наполягала дівчина. – Я, у всякому разі, залишаюсь!

Француз був би вкрай здивований, коли б усвідомив справжній сенс слів дівчини.

Так, розмовляючи, вони йшли від берега до хатини, аби приєднатися до нечисленного товариства, яке розташувалося на похідних стільцях у затінку великого дерева.

Тут були професор Портер, пан Філандер, Клейтон, лейтенант Шарпантьє та два інші з їхнього офіцерського братства, а позаду ходила Есмеральда, яка подеколи докидала слівця до загальної розмови на правах давньої родинної служниці, якій усе вибачають.

Офіцери підвелися й віддали честь, коли їхній командир наблизився, а Клейтон поступився місцем Джейн.

– Ми щойно обговорювали долю бідолашного Поля, – сказав капітан Дюфран. – Міс Портер цілком слушно твердить, що ми не можемо бути переконані в його смерті, і це правда. З іншого боку вона стверджує, що відсутність вашого всемогутнього лісового приятеля означає, що д’Арно й далі потребує його допомоги, бо він поранений або перебуває в полоні у якомусь далекому селищі.

– Було висловлено думку, – додав лейтенант Шарпантьє, – що ця дика людина походить із племені чорношкірих, яке напало на наш загін, і що вона поспішала їм на допомогу.

Джейн швидко зиркнула на Клейтона.

– Це видається цілком вірогідним, – зауважив професор Поргер.

– Я не згоден з вами! – заперечив пан Філандер. – У нього було чимало можливостей завдати нам кривди або наслати на нас своє плем’я. Натомість, він упродовж усього нашого тривалого перебування тут неухильно відігравав роль нашого захисника й покровителя!

– Так-то воно так, – урвав його Клейтон, – проте ви не повинні забувати тієї обставини, що, окрім нього, тут на сотні кілометрів довкола живуть самі лише людожери! Він був озброєний достеменно так, як вони, і це змушує думати, що він підтримує з ними стосунки, а те, що він один білий серед тисяч чорних, доводить, що ці стосунки не можуть бути тільки дружніми!

– Певна річ, малоймовірно, щоб він не мав із ними стосунків, – зауважив капітан, – може, він навіть належить до цього племені!

– Або, – додав один з офіцерів, – можливо, що він прожив достатньо довго серед мешканців джунглів – звірів чи людей, – аби пізнати таємниці лісу і навчитися користуватись африканською зброєю!

– Ви міркуєте про нього відповідно до власних уявлень, панове, – сказала Джейн. – Звичайна біла людина, наприклад, будь-хто з вас, – перепрошую, я не надто вдало висловилась, – точніше, біла людина, розвинута вище середнього рівня фізично й духовно, запевняю вас, і року не змогла б прожити сама, без одежі, в тропічних джунглях! А ця людина не лише перевершує середнього білого силою і спритністю, а й настільки дужча за наших тренованих атлетів та силачів, наскільки вони перевершують новонароджених немовлят; його відвага й лють у бою рівняють його з диким звіром!

– Без сумніву у нього є відданий захисник, міс Портер! – зауважив, сміючись, капітан Дюфран. – Я переконаний, що кожен з нас залюбки згодиться вмерти сотню разів найлютішою смертю, аби лише удостоїтися схвалення хоча б наполовину такого відданого і такого прекрасного захисника.

– Ви не дивувалися б моєму захистові, – сказала дівчина, – якби бачили його так, як я, коли він бився за мене з величезним волохатим звіром! Якби ви бачили, як він кинувся на чудовисько, як бик кидається на ведмедя гризлі, без жодних ознак страху чи вагання, ви б теж повірили в його надлюдське походження! Якби ви бачили могутні м’язи, напнуті під брунатною шкірою, якби ви бачили, як він відводив від себе страшні ікла, ви б також вважали його непереможним! І врешті, якби ви знали, з якою лицарською шляхетністю він поводився зі мною, незнайомою дівчиною, то ви б відчули таку саму безмежну довіру до нього, як і я!

– Ви виграли вашу справу, чарівна захиснице! – вигукнув капітан. – Суд визнає підсудного невинним, і крейсер залишається ще на кілька днів, щоб він мав можливість повернутися й подякувати долі!

– На Бога, серденько! – закричала Есмеральда. – Чи не хочете ви сказати мені, що збираєтесь залишитись тут. у цій людожерницькій країні, тоді як у нас є можливість утекти на цьому самому крейсері? Не кажіть мені цього, любонько!

– Есмеральдо! Як не сором! – вигукнула Джейн. – Оце ваша подяка людині, яка двічі врятувала вам життя?

– Так воно і є, міс Джейн, саме так, як ви кажете; але цей лісовий добродій рятував нас зовсім не для того, щоб ми тут залишались! Він рятував нас для того, щоб ми могли поїхати звідси! Я думаю, що він дуже розгнівається, коли дізнається, що ми такі неґречні, що лишилися тут після того, як він дав нам можливість виїхати звідси. Я сподівалася, що мені вже не доведеться більше спати у цьому геологічному паркові й дослухатися усіх цих страхітливих звуків, які долинають з джунглів, коли стає темно!

– Я вам анітрохи не дорікаю, Есмеральдо, – сказав Клейтон. – Ви цілком маєте рацію, коли кажете “страхітливі” звуки! Я ніяк не міг підібрати для них належного означення, але це найвірогідніше: саме страхітливі звуки!

– Вам з Есмеральдою ліпше перейти на крейсер, – з легкою усмішкою зауважила Джейн. – Що б ви сказали, коли б в а м довелося прожити ціле життя в цих джунглях, як жив лісовик?

– Гадаю, що я виявився б вельми нездалим у ролі дикуна! – гірко всміхнувся Клейтон. – Від цих нічних звуків у мене волосся стає дибки. Я здаю собі справу з того, що мені належало б соромитися такого зізнання, але це правда!

– Не знаю, – сказав лейтенант Шарпантьє, – я ніколи не думав багато про страх і подібні до цього речі і ніколи не намагався з’ясувати, хто я; боягуз чи сміливець; але тієї ночі, коли ми лежали в джунглях після зникнення бідолашного д’Арно і гомін джунглів здіймався і опадав довкола, я почав думати, що я насправді боягуз! Мене лякало не так гарчання та рикання звірів, як скрадливі шерехи, які несподівано чуєш обіч себе, а потім марно дослухаєшся, очікуючи, що вони повторяться; невиразні звуки величезного тіла, яке рухається майже нечутно, і усвідомлення того, що ти не знаєш, наскільки близьке воно від тебе і чи припинило воно підповзати ближче після того, як ти перестав його чути! Ці звуки й очі! Мій Боже! Я ніколи не забуду ці очі в темряві – і ті, які бачив, і ті, які не бачив, а лише відчував; о, ці найстрашніші!

Хвилину всі мовчали, а потім заговорила Джейн.

– І він там! – сказала вона приглушено. – Такі очі дивитимуться цієї ночі на нього і на нашого товариша, лейтенанта д’Арно! Чи можете ви кинути їх і не надати їм навіть побіжної допомоги, затримавшись з крейсером ще на кілька днів?

– Годі, годі, дитино! – мовив професор Портер, – Капітан Дюфран ладен залишитись, а я, зі свого боку, цілком погоджуюсь, як завжди, догоджати твоїм дитячим примхам!

– Ми можемо використати завтрашній день для пошуків скарбу, професоре! – запропонував пан Філандер.

– Правильно, правильно, пане Філандере! Я ледь не забув про скарб! – вигукнув професор Портер. – Може, капітан дасть нам на допомогу своїх людей і одного з полонених який би показав, де та скриня!

– Безумовно, шановний професоре, ми всі до ваших послуг! – сказав капітан.

Було домовлено, що другого ранку лейтенант Шарпантьє прихопить із собою десяток людей та одного з матросів “Стріли” за провідника, і доки не викопають скарб, крейсер стоятиме ще тиждень у маленькій бухті. На кінець цього терміну вважатиметься, що д’Арно справді загинув, а лісовик не побажав повернутись. Тоді обидва кораблі відпливуть з усією експедицією.

Професор Портер не став супроводжувати шукачів скарбу другого ранку, але коли побачив їх пополудні, як вони поверталися з порожніми руками, кинувся їм назустріч: його звична неуважлива байдужість полишила його, і її заступило нервове збудження.

– Де скарб? – гукнув він Клейтонові ще за сотню кроків.

Клейтон похитав головою.

– Зник! – сказав він, коли підійшов до професора.

– Зник? Не може бути! Хто міг його взяти? – вигукнув професор Портер.

– Одному Богові відомо, професоре, – відповів Клейтон. – Можна було б подумати, що чолов’яга, який водив нас, бреше щодо того місця, якби не напрочуд непідробне здивування та відчай на його обличчі, коли з’ясувалось, що під тілом забитого Снайпса немає скарбу! Окрім того, було ясно, що під тілом справді лежала якась річ, бо під ним виявилась яма, засипана пухкою землею.

– Але хто міг його взяти? – повторив професор.

– Підозра, звісно, може впасти на людей з крейсера, – сказав лейтенант Шарпантьє. – Та от молодший лейтенант Жанв’є запевняє мене, що ніхто з команди не сходив на берег, окрім як під проводом офіцера. Я не думаю, що ви стали б їх підозрювати, але я тішуся з того, що не може бути підстав для підозрінь! – завершив він.

– Мені б і на думку не спало запідозрювати людей, яким ми так зобов’язані! – сказав професор Портер. – Я однаково міг би запідозрити любого Клейтона чи пана Філандера!

Французи – матроси й офіцери – всміхнулися. Було очевидно, що ці слова зняли тягар з їхніх душ.

– Скарб зник доволі давно, – вів далі Клейтон. – Коли ми вийняли труп, він розпався, а це вказує, що скарб було викрадено, коли тіло було ще свіже, – бо воно було ціле, коли ми відкопали його.

– Їх, певне, було багато! – зауважила Джейн, яка щойно надійшла. – Пам’ятаєте, потрібно було четверо людей, щоб нести скриню?

– Присягаюсь Юпітером! – вигукнув Клейтон. – Це правда! Напевне, це вчинили чорношкірі! Можливо, один з них бачив, як матроси закопували скриню, а потім повернувся з кількома товаришами, і вони витягнули її!

– Усякі такі домисли не мають сенсу, – сумно сказав професор Портер, – скриня щезла! Ми ніколи більше не побачимо ані її, ані скарбу, який був у ній!

Лише Джейн знала, що означала для її батька ця втрата, але ніхто не знав, що важила вона для неї.

Минуло шість днів, і капітан Дюфран оголосив, що вихід у море призначено на наступний ранок.

Джейн прохала б іще про перенесення терміну відплиття на далі, якби сама не почала думати, що її коханий лісовик не повернеться.

Всупереч собі вона починала піддаватись страхам та сумнівам. Безсторонні докази французьких офіцерів почали переконувати її.

Джейн не могла повірити в те, що він людожер, але врешті-решт їй почало здаватися ймовірним те, що він приймак якогось племені дикунів.

Їй і на гадку не спадало подумати, що, може, він мертвий! Вона не вірила в те, що його досконале тіло, сповнене життєвої снаги, могло перестати правити за притулок для його душі.

Щойно Джейн дозволила собі подумати так, як інші думки, так само небажані, почали дошкуляти їй.

Якщо він належить до племені дикунів, то повинен мати дружину-дикунку, – може, навіть не одну, а дюжину, – та ще й диких, напівголих дітей! Джейн здригнулася від цієї думки і майже зраділа, коли довідалася, що крейсер відходить рано-вранці.

Однак саме вона наполягала, щоби зброя, набої, харчі та деякі предмети домашнього вжитку було залишено в хатині, немовби для тієї так і не пізнаної особистості, що підписувалась іменем Тарзана, та для д’Арно, на той випадок, якщо він усе-таки виявиться живим. Але насправді вона сподівалась, що все це дістанеться її лісовому богові, навіть якщо б він виявився простим смертним.

Вона залишила для нього листа, передати якого доручила Тарзанові.

Джейн останньою залишила хатину, повернувшись під якимось малозначущим приводом після того, як решта пішли до човнів.

Вона стала на коліна біля постелі, у якій провела стільки ночей, і помолилася за добробут своєї первісної людини, а потім притиснула до вуст його медальйон і прошепотіла:

– Я кохаю тебе і, тому що кохаю, вірю в тебе! Але навіть якби не вірила, однаково б любила! Якби ти повернувся до мене й іншого виходу не було, я б залишилася з тобою в джунглях назавжди!

25. КРАЙ СВІТУ

Щойно гримнув постріл, як двері прочинились і людська постать долілиць упала на підлогу хатини.

Переляканий француз збирався вистрілити вдруге, коли у напівтемряві прочинених дверей побачив, що це біла людина, а наступної миті втямив, що підстрелив свого товариша і благодійника Тарзана.

З криком відчаю д’Арно стрибнув до приятеля, став навколішки і, обіймаючи Тарзана, підвів обіруч його голову. Відтак він голосно гукнув Тарзана на ім’я.

Відповіді не було, і д’Арно притис вухо до його грудей. З радістю він почув рівномірне биття серця.

Він обережно вклав Тарзана на ліжко, потім зачинив і замкнув двері, запалив одну з ламп і оглянув рану.

Куля зачепила голову. Попри потворну поверхневу рану, череп видавався неушкодженим.

Д’Арно полегшено зітхнув і заходився змивати кров з Тарзанового обличчя.

Невдовзі холодна вода привела його до тями, він розплющив очі і здивовано й запитально поглянув на д’Арно.

Той уже встиг перев’язати рану клаптем полотна, і коли побачив, що Тарзан опритомнів, підвівся, підійшов до столу і написав записку з поясненням жахливої помилки та висловами радощів, що рана виявилась несерйозною.

Тарзан прочитав записку, сів скраю ліжка і розреготався.

– Нічого! – сказав він по-французькому і, за браком потрібних слів, написав:

“Якби ви бачили, що зробив зі мною Болгані, або Керчак, або Теркоз перед тим, як я вбив їх, – ви б сміялися з такої подряпини”.

Д’Арно передав Тарзанові дві адресовані йому записки.

Першу Тарзан прочитав із сумним виразом обличчя. Другу він довго крутив навсебіч, шукаючи початку; він ніколи досі не бачив заклеєних конвертів.

Врешті-решт він повернув її д’Арно.

Француз стежив за ним і помітив, що той був знічений. Як дивно, що конверт був загадкою для дорослої людини! Д’Арно відкрив його і передав листа Тарзанові.

Той сів на похідний стілець, розгорнув листа й прочитав:

“Тарзанові з племені мавп.

Перш ніж я поїду – дозвольте мені долучити своє визнання до подяки пана Клейтона за виявлену вами доброчинність та дозвіл користуватися вашою хатиною.

Ми дуже шкодували, що ви не прийшли познайомитися з нами. Нам так хотілося побачити й віддячити нашому господареві!

Є ще один, кому я хотіла б подякувати, але він не повернувся, хоча я й не вірю, що він помер.

Я не знаю його імені. Він – білий велет, який носить на грудях діамантовий медальйон.

Якщо ви знаєте його і розмовляєте його мовою, перекажіть йому мою подяку і скажіть, що я сім днів чекала на його повернення!

Також перекажіть, що в мене дома в Америці, у місті Балтімор, він завжди буде бажаним гостем, якщо захоче бачити мене.

Я знайшла вашу записку, адресовану мені: вона лежала між листям під деревом біля хатини. Я не знаю, яким чином ви, ніколи не говоривши зі мною, встигли мене покохати, і я дуже шкодую, якщо це правда, бо я вже віддала своє серце іншому.

Але знайте, що я завжди буду вашим товаришем.

Джейн Портер”.

Майже годину сидів Тарзан, утупившись у підлогу. Із записок йому стало зрозуміло, що вони не знали, що він і Тарзан – одна й та сама людина.

“Я вже віддала своє серце іншому”, – нескінченно повторював він подумки.

Отже, вона його не кохає? Як могла вона прикидатись закоханою і підносити його на таку верховину надії лише задля того, щоб скинути в безодню відчаю?

Може, й поцілунки були лише виявом дружнього ставлення? Що може сказати він – той, хто нічогісінько не знає про звичаї людських істот?

Несподівано він підвівся, побажав д’Арно на добраніч, як той навчив його, і кинувся на постіль із папороті, на якій спала Джейн Портер.

Д’Арно загасив лампу і сів на ліжко.

Цілий тиждень вони спочивали і д’Арно вчив Тарзана французької мови. Через тиждень вони вже могли більш-менш розмовляти.

Одного разу увечері, коли вони сиділи в хатині і збиралися лягати спати, Тарзан звернувся до д’Арно.

– Де Америка? – спитав він. Д’Арно показав на північний захід.

– За океаном, у багатьох тисячах кілометрів звідси, – сказав він. – А що?

– Я збираюсь туди.

Д’Арно похитав головою.

– Це неможливо, друже мій, – сказав він.

Тарзан підвівся, підійшов до шафи і дістав зачитану географію. Він розгорнув її на сторінці, де була карта світу, і сказав:

– Я ніяк не міг зрозуміти всього цього; поясніть, будь ласка.

Коли д’Арно виконав його прохання і сказав, що синя барва означає всю воду на землі, а плями інших барв – материки й острови, Тарзан попросив його вказати місце, де вони перебувають.

Д’Арно зробив це.

– А тепер покажіть Америку, – сказав Тарзан.

І коли д’Арно торкнувся пальцем Північної Америки, Тарзан усміхнувся й поклав долоню на сторінку, так що закрив океан між двома материками.

– Ви бачите, що це недалеко, – сказав він, – менше, ніж ширина моєї долоні.

Д’Арно засміявся. Як пояснити цій людині? Він узяв олівець і поставив маленьку крапку на узбережжі Африки.

– Ця маленька позначка, – сказав він, – на цій карті у багато разів більша, аніж ваша хатина на землі. Тепер бачите, як це далеко?

Тарзан довго думав.

– В Африці є білі люди? – спитав він.

– Так.

– Де живуть найближчі?

Д’Арно вказав інше місце на узбережжі, трішечки північніше.

– Так близько? – здивовано спитав Тарзан

– Так, – сказав д’Арно, – але це не близько!

– Чи є у них великі кораблі, щоб перепливати океан?

– Так.

– Ми підемо туди завтра! – оголосив Тарзан.

Д’Арно знову всміхнувся й похитав головою.

– Це надто далеко. Ми помремо набагато раніше, аніж дістанемося до них!

– Ви що, назавжди хочете залишитись тут? – спитав Тарзан.

– Ні! – сказав д’Арно.

– Тоді ми вирушаємо завтра! Я більше не хочу залишатися тут. Я радше вмру, аніж лишуся тут!

– Гаразд, – примирливо знизав плечима д’Арно. – Я напевне знаю, мій друже, що також ліпше помру, аніж залишусь тут. Якщо ви йдете – я йду з вами!

– Отже, згода, – сказав Тарзан, – завтра я вирушаю до Америки.

– Як ви дістанетеся до Америки без грошей? – спитав д’Арно.

– Що таке гроші? – здивувався Тарзан.

Збігло чимало часу, перш ніж він хоча б приблизно втямив, що це таке.

– Як люди дістають гроші? – врешті спитав він.

– Заробляють їх.

– Дуже добре. Я зароблю.

– Ні, друже, – заперечив д’Арно. – Вам не потрібно буде турбуватись про гроші або заробляти їх. Я маю досить для двох, вистачить і на дванадцятьох, це багато більше, ніж потрібно для однієї людини, і ви матимете все необхідне, щойно ми дістанемось до цивілізації!

Тож другого ранку вони рушили вздовж берега на північ. Кожен ніс гвинтівку і набої, а також постіль, харчі та кухняне начиння. Останнє здалося Тарзанові зовсім зайвим вантажем, і тому він викинув своє.

– Але ви повинні навчитися їсти варену їжу, мій друже, – запротестував д’Арно. – Жодна цивілізована людина не їсть сирого м’яса!

– Я встигну привчитися до вареного, коли ми дістанемося до цивілізації, – сказав Тарзан. – Мені ці витівки не подобаються. Вони лише псують смак гарного м’яса.

Цілий місяць вони йшли на північ. Інколи здобували багато їжі, а інколи голодували по кілька днів.

Вони не бачили жодних ознак присутності тубільців і не зазнали нападу диких звірів. їхня подорож була напрочуд легка.

Тарзан ставив д’Арно безліч запитань, і його знання швидко збільшувались. Д’Арно навчив його багатьох тонкощів цивілізації, навіть уживання ножа й виделки, але Тарзан подеколи з огидою відкидав їх, брав шматок дужими засмаглими руками, шматував його зубами, мов хижий звір.

У таких випадках д’Арно обурювався.

– Ви не повинні їсти, наче тварина. Тарзане, – казав він, – коли вже я намагаюся зробити з вас виховану людину! Мій Боже! Джентльмени так не роблять, це жахливо!

Тарзан сором’язливо всміхався і знову брався за ножа й виделку, хоча в душі ненавидів їх.

Дорогою він розповів д’Арно, що підгледів, як матроси закопували велику скриню, викопав її, відніс на галявину, де збираються мавпи, і там закопав.

– Це, певно, скриня зі скарбом професора Портера, – сказав д’Арно. – Дуже шкода – але ж ви не знали!

Тоді Тарзан пригадав листа Джейн до подруги, якого він викрав у перший день, коли вони поселилися в його хатині, і зрозумів, що це за скриня і що вона важить для Джейн.

– Завтра ми підемо назад по неї! – заявив він д’Арно.

– Назад? – вигукнув д’Арно. – Але, любий мій друже, ми вже три тижні в дорозі! Нам потрібно буде ще три, щоби повернутися по скарб, і тоді сплинуть місяці, перш ніж ми повернемося сюди з такою величезною ношею; ви самі сказали, що її несло четверо матросів!

– Це необхідно, любий друже, – наполягав Тарзан. – Ви можете йти далі до цивілізації, а я повернуся по скарб. Я набагато швидше подорожую самотужки!

– Я придумав краще, Тарзане! – вигукнув д’Арно. – Ми разом дістанемося до найближчого селища, а там наймемо корабель і повернемося по скарб морем уздовж берега. Це буде певніше й швидше, і нам не треба буде розлучатися. Що ви на це скажете, Тарзане?

– Чудово! – вигукнув Тарзан. – Скарб лежатиме на місці, хоч коли б ми прийшли по нього; і хоча я можу зганяти туди зараз і наздогнати вас через одну зміну місяця або дві, я перейматимусь тим, що ви сам у дорозі. Коли я бачу усю вашу безпорадність, д’Арно, я часто не можу втямити: яким чином людство уникнуло винищення впродовж усіх тих віків, про які ви мені розповідали? Та ж Сабор сама може знищити тисячу таких, як ви! Д’Арно розреготався.

– Ви матимете кращу думку про свій рід, коли побачите його війська та флоти, величезні міста та могутні механічні пристрої! Тоді ви зрозумієте, що мозок, а не м’язи, підніс людину вище за велетенських звірів з ваших джунглів. Самотня і беззбройна людина – не суперник звірові; але якщо збереться десяток людей, то вони об’єднають розум та зусилля супроти диких ворогів, тоді як неспроможні міркувати звірі ніколи не здогадаються об’єднатись супроти людини. Інакше, Тарзане, скільки часу ви змогли б прожити в джунглях?

– Ви маєте рацію, д’Арно, – сказав Тарзан. – Якби Керчак прийшов на допомогу Тублатові у ніч думдум, мені настав би кінець! Але Керчак був недостатньо далекоглядний для того, щоб скористатися з такої можливості! Навіть Кала, моя мати, ніколи не відзначалася подібною завбачливістю! Вона просто їла, що траплялося під руку, коли хотілося їсти. І якщо надходили голодні часи й була можливість зробити заздалегідь кількаденний запас, вона ніколи не робила цього!

Пригадую, вона вважала, що я роблю дурницю, беручи з собою їжу на час переходів, але охоче ділила її зі мною, коли виявлялося, що шлях небагатий на поживу.

– То ви знали свою матір, Тарзане? – здивовано спитав д’Арно.

– Так. Вона була велика гарна мавпа, більша за мене і вдвічі важча за мене!

– А ваш батько? – спитав д’Арно.

– Я не знаю його. Кала сказала мені, що він був білою мавпою, так само безволосою, як я. Тепер я знаю, що він був білою людиною!

Д’Арно довго і серйозно дивився на свого супутника.

– Тарзане, – сказав він врешті. – Неймовірно, що мавпа Кала була вашою матір’ю. Якщо таке можливе – у чому я глибоко сумніваюсь, – ви б успадкували деякі з мавпячих особливостей, а їх у вас нема! Ви чистокровна людина, і я впевнений: дитина високоцивілізованих та дуже розвинутих батьків. Невже у вас немає жодних натяків на ваше минуле?

– Жодних, – сказав Тарзан.

– Жодних написів у хатині, які б хоч щось розповідали про життя її попередніх мешканців?

– Я прочитав усе, що було в хатині, за винятком однієї книжки, котра, тепер я знаю, написана іншою мовою, не англійською. Може, ви її прочитаєте?

Тарзан видобув з дна сагайдака маленького чорного щоденника і простяг його своєму супутникові.

Д’Арно подивився на титульну сторінку.

– Це щоденник англійця Джона Клейтона, лорда Грейстока, і його написано французькою мовою, – сказав він і почав читати щоденника, написаного понад двадцять років тому, який вміщував уже відому нам оповідь пригод, лиха та прикрощів Джона Клейтона та його дружини Аліси відтоді, як вони залишили Англію; щоденник уривався за годину до того, як автора вбив Керчак.

Д’Арно читав уголос, час від часу зупиняючись, коли його голос зривався від безнадії та відчаю, які читалися між рядками.

Подеколи він позирав на Тарзана, який сидів навпочіпки, мов вирізьблений, утупившись у землю.

Тон щоденника перемінився лише на згадку про дитину зникла звичайна нотка відчаю, яка проривалася протягом перших двох місяців перебування на березі.

З цього місця записи повнилися стримуваним щастям, що справляло ще гнітючіше враження, ніж усе решта.

Один запис звучав майже бадьоро:

“Сьогодні нашому маленькому хлопчикові шість місяців. Він сидить на колінах в Аліси біля столу, за яким я пишу, – весела, здорова, чудова дитина!

Якось дивно, але мені здається, що я бачу його дорослим, який посідає у світі становище батька, другим Джоном Клейтоном!

І немовби для того, щоб надати моєму пророцтву ваги своїм підписом, він затиснув перо у пухкий кулачок і вимазаними чорнилом маленькими пальчиками поставив свою печатку на сторінці”.

І справді, на берегах сторінки вирізнялися слабкі відбитки чотирьох маленьких пальчиків та подушечка великого пальця.

Коли д’Арно закінчив читати щоденника, обидва деякий час сиділи мовчки.

– Ну, Тарзане, про що ви замислились? – спитав д’Арно. – Адже ця маленька книжечка розкриває таємницю вашого народження! Послухайте, таж ви – лорд Грейсток!

Тарзан похитав головою.

– У книжці йдеться лише про одну дитину, – відповів він. – Вона вмерла, квилячи від голоду. її маленький кістяк лежав у колисці відтоді, як я вперше увійшов до хатини, і до того дня, коли експедиція професора Портера поховала його поруч з його батьком та матір’ю біля хатини! Це і є та дитина, про яку йдеться в книжці; а таємниця мого народження лежить ще глибше, аніж перед тим, бо я останнім часом багато розмірковував про ймовірність мого народження в хатині! Я гадаю, що Кала казала правду, – сумно завершив він.

Д’Арно похитав головою. Він не був переконаний, і в його душі народилося рішення перевірити слушність свого здогаду – тим більше, що він знайшов єдиний ключ, яким можна було або розкрити таємницю, або назавжди поховати її в безодні невідомого.

Через тиждень подорожі несподівано вийшли на велику галявину. Поодалік стояло кілька будівель, огороджених міцним пакіллям. Між ними і селищем розляглося оброблене поле, на якому працювало кілька негрів.

Обидва зупинилися на околиці джунглів.

Тарзан поклав на лука отруєну стрілу, але д’Арно торкнув його за плече.

– Що ви хочете робити, Тарзане? – запитав він.

– Вони вб’ють нас, якщо помітять! – зауважив Тарзан. – Я волію сам убивати!

– Може, вони добре ставляться до білих! – сказав д’Арно.

– Вони чорні! – відповів Тарзан і знову нап’яв тятиву.

– Не робіть цього, Тарзане! – закричав д’Арно. – Білі люди не вбивають просто так. Мій Боже! Скільки вам ще треба вчитися! Я шкодую того нечему, який розгніває вас, коли я привезу вас до Парижа. У мене тільки й буде роботи, що рятувати вас від гільйотини!

Тарзан опустив лука й усміхнувся:

– Я не розумію, чому я повинен убивати чорношкірих у джунглях і не можу вбивати їх тут! А якщо лев Нума стрибне на нас, тоді що? Певне, я повинен буду сказати: “Моє шанування, мосьє Нума, як поживає мадам Нума?”

– Почекайте, доки чорношкірі накинуться на нас, – відповів д’Арно, – а тоді бийте їх! Не вважайте, що люди – ваші вороги, доти, доки вони вам цього не покажуть!

– Ходімо! – сказав Тарзан. – Ходімо, і нехай вони убивають нас! – І він рушив просто через поле з високо піднятою головою, і тропічне сонце пекло йому гладеньку смагляву шкіру.

За ним ішов д’Арно, одягнений у лахміття, яке кинув у хатині Клейтон після того, як офіцери з французького крейсера дали йому пристойніше вбрання.

Несподівано один з чорношкірих озирнувся, помітив Тарзана і з вереском кинувся до загорожі.

Вмить повітря виповнилось вигуками переляку робітників, які тікала іе раніш, ніж перший з них добіг до загорожі, з-за неї з’явився білий з рушницею в руках, який вийшов довідатися про причину такого сум’яття.

Те, що він побачив, змусило його піднести рушницю до плеча, і Тарзан би вдруге скуштував холодного свинцю, коли б д’Арно не закричав людині з націленою рушницею:

– Не стріляйте! Ми друзі!

– Тоді ані руш! – пролунало у відповідь.

– Стійте, Тарзане! – закричав д’Арно. – Він думає, що ми вороги.

Тарзан зупинився, а потім повільно підійшов разом із д’Арно до білої людини, яка стояла у воротях. Та дивилася на них із подивом І цікавістю.

– Що ви за люди? – спитав він французькою.

– Білі люди, – відповів д’Арно. – Ми дуже довго блукали джунглями!

Людина опустила рушницю і рушила до них з простягнутою рукою.

– Я отець Костянтин з тутешньої французької місії, – сказав він, – і щасливий вітаю вас!

– Це пан Тарзан, отче Костянтине! – відповів д’Арно, рекомендуючи свого супутника, і доки священик подавав руку Тарзанові, д’Арно додав: – А я – Поль д’Арно з французького флоту!

Отець Костянтин потиснув Тарзанові руку, кинув один швидкий, пильний погляд на його чудову статуру та вродливе обличчя.