Текст книги "Тарзан, годованець великих мавп"

Автор книги: Эдгар Райс Берроуз

сообщить о нарушении

Текущая страница: 13 (всего у книги 17 страниц)

22. ПОШУКОВИЙ ЗАГІН

Коли світанок торкнувся табору французів, що загубився в джунглях, там панували сум’яття й тривога.

Щойно досить розвиднілось, аби можна було роздивитися довкола, лейтенант Шарпантьє розіслав урізнобіч по троє розвідників шукати слід, який і було віднайдено через десять хвилин. І тоді весь загін вирушив назад, до берега.

Вони йшли повільно, бо несли шість мертвих тіл – уночі померло ще двоє матросів. До того ж декотрі поранені без допомоги не могли зробити ані кроку.

Шарпантьє вирішив повернутись у табір, щоб посилити загін, а потім спробувати вистежити тубільців та врятувати д’Арно.

Вечоріло, коли потомлені люди дісталися до галявини край берега, але двом з них повернення принесло таку радість, що страждання й горе були на мить забуті.

Коли маленький загін вийшов із джунглів на галявину, то першою людиною, котру помітили професор Портер та Сесіль Клейтон, була Джейн, що стояла біля дверей хатини.

З криком радості й полегшення вона побігла їм назустріч, зависла на шиї в батька й залилася сльозами – вперше, відколи вони потрапили на цей страшний, багатий на пригоди берег.

Професор Портер мужньо намагався стримати своє хвилювання, але його нерви були надто напружені, він не витримав, прихилив своє старече обличчя до плеча доньки й тихенько заплакав, неначе стомлена дитина.

Джейн повела його до хатини, а французи рушили до берега, звідки назустріч ішло кілька їхніх товаришів.

Бажаючи залишити батька й доньку наодинці, Клейтон приєднався до моряків та розмовляв з офіцерами, аж доки їхній човен не пішов до крейсера, де лейтенант Шарпантьє повинен був доповісти про невдалий результат експедиції.

Тоді Клейтон неквапно повернувся до хатини. Його серце раділо. Жінка, яку він кохав, була в безпеці. Він намагався здогадатись, яким дивом вона врятувалась. Майже неймовірно було бачити її живою.

Поблизу хатини він спіткав Джейн, яка щойно вийшла надвір. Вона побачила його й кинулась назустріч.

– Джейн! – вигукнув він. – Бог справді ласкавий до нас. Скажіть, як ви врятувалися; в якому образі постало провидіння, щоб повернути вас до нас?

Ніколи перед тим він не кликав її на ім’я. Сорок вісім годин тому Джейн відчула б легке радісне хвилювання, якби таке звернення пролунало з вуст Клейтона: тепер воно її злякало.

– Містере Клейтоне, – спокійно відповіла вона, простягаючи йому руку, – насамперед дозвольте мені подякувати вам за лицарську відданість моєму любому батькові. Як ми можемо вам віддячити?

Клейтон помітив, що вона обійшла увагою його безпосереднє звернення, але не став витлумачувати цього. Вона стільки зазнала! Він зрозумів, що тепер не час обтяжувати її своїм коханням.

– Я вже винагороджений, – відповів він, – тим, що бачу вас та професора Портера в безпеці! Я не думав, що мені вдалося б і далі зносити тягар його спокійного і мовчазного горя. Це було найсумніше випробування його життя, міс Портер! А крім того, й моє особисте горе, гірше якого я ніколи не зазнавав. Але його горе було таке безнадійне, таке тяжке! Я зрозумів, що жодна любов, навіть любов чоловіка й жінки, не може бути така глибока, як любов батька до доньки!

Дівчина похилила голову. їй хотілося поставити одне питання, але воно здавалося їй майже блюзнірським поруч з любов’ю цих двох людей та жахливими стражданнями, яких вона зазнала у той час, як сиділа, радісно усміхаючись, поруч із богоподібним лісовим створінням, їла розкішні плоди та закоханим поглядом дивилась йому в очі.

Але любов – дивний володар, а людська природа ще дивніша. Вона була достатньо мужня, щоб не виправдовуватись перед собою. Ненавидячи себе в цю хвилину, вона однак спитала:

– Де лісова людина, яка врятувала вас? Чому вона не повернулась?

– Я не розумію, – сказав Клейтон, – про кого ви говорите?

– Про того, хто врятував усіх нас; хто врятував мене від горили.

– О! – здивовано вигукнув Клейтон. – То це він нас урятував? Ви ж мені нічого не розповіли про вашу пригоду – розкажіть, будь ласка!

– То що з лісовиком? – допитувалась вона. – Хіба ви його не бачили? Коли ми почули ледь чутну стрілянину в джунглях, він залишив мене. Ми щойно дісталися до галявини, і він поспішив на шум бою. Я знаю, що він вирушив вам на допомогу!

її тон був майже благальним, вираз обличчя виказував стримуване хвилювання. Клейтон помітив це і перейнявся її невиразною тривогою, її гострим бажанням знати, де перебуває ця дивна істота. Він не підозрював істини та й не міг підозрювати. Але його охопило передчуття неминучої згуби, і в його серці непомітно для нього самого висіялося перше зерня ревнощів та підозрінь щодо лісової людини, якій він був зобов’язаний життям.

– Ми його не бачили, – спокійно відповів Клейтон. – Він не приєднався до нас. – Трохи подумав і додав: – Можливо, він повернувся до свого племені – до тубільців, які напали на нас! – Клейтон не знав, навіщо він це сказав, бо й сам у це не вірив, але любов – дивовижний владар.

Дівчина поглянула на нього розширеними очима.

– Ні! – палко вигукнула вона (“Надто палко”, – подумав Клейтон). – Це неможливо! То ж були чорні дикуни, а він білий джентльмен.

Клейтон зніяковів, але зеленооке бісеня дражнило його.

– Він – дивний напівдикий мешканець джунглів, міс Портер. Ми нічого не знаємо про нього. Він не розмовляє і не розуміє жодної європейської мови, а його прикраси і зброя подібні до тих, які носять дикуни західного побережжя! – Клейтон говорив, кваплячись. – На сотні кілометрів довкола нас нема інших людських істот, міс Портер! Він має належати до племені, котре напало на нас, або до іншого – однаково дикого, може, він навіть людожер!

Джейн зблідла.

– Я не можу повірити в це… – майже прошепотіла вона. – Це неправда! Ви побачите, – сказала вона, звертаючись до Клейтона, – що він повернеться і доведе, що ви помилялись. Ви його не знаєте так, як я. Кажу вам, він джентльмен!

Клейтон був шляхетної вдачі, але щось у відчайдушності, з якою захищала лісову людину ця дівчина, збуджувало у його підсвідомості почуття ревнощів, тож на мить він забув усе, чим вони були зобов’язані дикому напівбогові, і з уїдливою напівусмішкою відповів:

– Може, ви маєте рацію, міс Портер, але я вважаю, що нікому з нас не варто аж так падати за нашим знайомим, який живиться падлом. Можливо, це напівбожевільний, що пережив корабельну аварію і який забуде нас швидше, ніж ми його! Адже він усього лиш лісовий звір, міс Портер!

Дівчина не відповіла, але відчула, як стислось їй серце.

Вона знала, що Клейтон говорив лише те, що думав, і вперше спробувала віднайти джерела свого нового кохання й піддати його об’єкт критичному розглядові.

Дівчина повільно повернулася й пішла до хатини.

Вона спробувала уявити свого лісового бога поруч себе в салоні океанського пароплава. Уявила собі, як він їсть, руками розриваючи м’ясо, мов хижак, і витирає масні пальці об стегна. І здригнулася.

Вона уявила собі, як рекомендуватиме його своїм друзям – грубого, неписьменного дикуна. І скривилася.

Вона пішла в свою кімнату і всілася на краєчку постелі з трав та папоротей, притисла руку до грудей, які тяжко здіймалися, і відчула під блузою його твердий медальйон.

Вона витягла його і, тримаючи на долоні, дивилася на нього затуманеними від сліз очима.

Потім притисла його до вуст, зарилася головою в м’яку папороть і заридала.

– Звір? – прошепотіла вона. – У такому разі. Боже, зроби мене також звіром: тому що людина він чи звір – я кохаю його!

Того дня вона більше не бачила Клейтона. Есмеральда принесла їй вечерю, і вона звеліла переказати батькові, що їй недобре.

Рано-вранці другого дня Клейтон пішов разом з рятувальним загоном шукати лейтенанта д’Арно.

Цього разу загін складався з двохсот чоловік з десятьма офіцерами та двома лікарями, а харчів було взято на тиждень.

Вони прихопили з собою постіль і гамаки, останнє – для хворих та поранених.

Вони дісталися до місця, де було вчинено напад на першу експедицію, після полудня, тому що тепер вони йшли знайомою місциною і не губили часу на розвідки.

Звідси слонова стежка вела просто до селища Мбонги. Була тільки друга година, коли головна колона загону зупинилася край галявини.

Командир загону, лейтенант Шарпантьє, негайно відправив частину людей крізь джунглі до протилежного боку селища. Інший взвод було вислано зайняти позицію навпроти селищних воріт.

Сам він з рештою загону причаївся на південному боці галявини. Було умовлено, що загін, який займає північну позицію і якому далі за інших треба було йти до призначеного місця, почне напад, і цей перший залп послужить сигналом для одночасної атаки, щоб узяти селище приступом з першого разу.

Цілі півгодини, які здалися годинами, загін лейтенанта Шарпантьє чаївся в густих заростях джунглів, очікуючи сигналу. Вони бачили тубільців на полях і біля селищних воріт.

Нарешті пролунав сигнал – лункий ляскіт гвинтівок, і у той самий час йому відповіли залпи з півдня й заходу.

Тубільці на полях полишили свої знаряддя і бігцем кинулись до загорожі. Кулі наздоганяли їх, і матроси, перестрибуючи через їхні тіла, побігли до воріт селища.

Напад був такий несподіваний і стрімкий, що білі дісталися до воріт, перш ніж тубільці встигли їх забарикадувати. Наступної миті вулицю заполонили озброєні люди, які зчепилися із тубільцями.

Кілька хвилин чорні твердо боронили початок вулиці, але револьвери, гвинтівки та багнети французів звалили тубільців зі списами і змусили до втечі чорних лучників із напівнатягнутими тятивами.

Невдовзі бій перетворився в переслідування, а потім – у жорстоку різанину, тому що моряки помітили рештки мундира д’Арно на декотрих чорних вояках.

Вони ретельно обшукали кожну хатину, кожен завулок селища, але не знайшли анінайменшого сліду д’Арно. Вони на мигах допитували полонених, а тоді виявилось, що один з матросів, котрий служив у французькому Конго, розуміє ламану мову, якою спілкувалися білі з найменш розвинутими племенами узбережжя. Проте навіть тоді їм не пощастило дізнатись про долю д’Арно.

У відповідь на запитання про свого бойового товариша вони бачили лише схвильовану жестикуляцію та вирази переляку. Це їх переконало в тому, що чорні вбили і з’їли їхнього товариша двома днями раніше.

Вони полишили всяку надію і стали готуватися до ночівлі в селищі. Полонених загнали до трьох хатин і поставили біля них посилену варту.

Біля зачинених воріт також стала сторожа, і врешті селище поринуло у сонну мовчанку, яку перебивало лише голосіння тубільних жінок за своїми покійниками.

Другого дня загін рушив у зворотну подорож. Спочатку французи мали намір спалити селище, але потім відкинули цю думку і залишили переможеним дахи над головою та селищну огорожу для захисту від лісових звірів.

Експедиція повільно поверталася своїми вчорашніми слідами. Десять навантажених нош сповільнювали її хід. У восьми лежали важкопоранені, а двоє вгиналося під вагою вбитих.

Клейтон та лейтенант Шарпантьє йшли в кінці колони. Англієць мовчав із поваги до горя свого супутника, бо д’Арно та Шарпантьє були нерозлучними друзями від самого дитинства.

Клейтон усвідомлював, що горе француза поглиблювалося й тим, що загибель д’Арно виявилась марною, бо Джейн була врятована раніше, аніж д’Арно потрапив до рук дикунів, і ще тому, що справа, якій той віддав своє життя, постала не зі службового обов’язку, а задля людей сторонніх, ще й іноземців. Але коли він сказав, про це лейтенантові Шарпантьє, той похитав головою:

– Ні, мосьє. Певне, д’Арно судилося вмерти! Я побиваюся лише за тим, що не міг померти замість нього або принаймні разом із ним. Шкода, що ви не знали його краще, мосьє. Він був справжнім вояком і справжнім джентльменом, а це хоч кажуть про багатьох, насправді віднести можна далеко не до кожного. Він загинув не марно, бо його смерть за незнайому американську дівчину змусить і нас, його товаришів, сміливіше дивитись смерті в обличчя!

Клейтон не відповів, але в ньому зародилася нова хвиля поваги до французів.

Було зовсім темно, коли вони дісталися до хатини на березі. Один залп перед виходом із джунглів сповістив тих, хто залишався в таборі та на кораблі, що експедиція спізнилася. Було умовлено, що коли вони будуть за кілометр чи два від табору, один залп означатиме невдачу, три – удачу, а два – те, що вони не знайшли ані д’Арно, ані його чорних викрадачів.

Назустріч їм вийшла сумна процесія. Без зайвих розмов мертвих та поранених було перенесено на човен і відвезено до крейсера.

Стомлений важкими п’ятиденними мандрами в джунглях та двома сутичками з чорношкірими, Клейтон увійшов до хатини поїсти і відпочити на відносно зручному своєму ложі з трави після двох ночей, які він пробув у джунглях.

Біля дверей хатини стояла Джейн.

– А бідолашний лейтенант? – запитала вона. – Чи знайшли ви хоч його сліди?

– Ми спізнилися, міс Портер, – сумно відповів він.

– Скажіть мені, що трапилось? – запитала вона.

– Не можу, міс Портер, це надто жахливо!

– Чи не хочете ви сказати, що вони його мордували? – прошепотіла вона.

– Ми не знаємо, що вони зробили перед тим, як убили його, – відповів Клейтон.

На його обличчі виразно читалися сліди сильної втоми й жалю до бідолашного д’Арно, і він зробив наголос на “перед тим”.

– Перед тим, як убили його? Що ви маєте на увазі? Чи вони не… Чи вони не…

– Так, міс Портер, вони – людожери, – сказав Клейтон майже гірко, бо несподівано згадав про лісову людину – і дивні ревнощі, які він відчув два дні тому, знов охопили його.

З несподіваною грубістю, яка була так само чужа Клейтонові, як увічлива завбачливість мавпі, він бовкнув:

– Коли ваш лісовий бог полишив вас, він, певно, квапився на бенкет!

Він пошкодував про свої слова, щойно вимовивши їх, хоча й не знав, як боляче вони зачепили дівчину. Він засоромився своїх безпідставних підозрінь стосовно того, хто врятував життя усім членам їхньої маленької громади й ані разу не скривдив жодного з них. Дівчина гордо звела голову.

– На вашу заяву, містере Клейтоне, може бути лише одна гідна її відповідь! – сказала вона крижаним тоном. – І я шкодую, що я не чоловік, який мав би можливість дати її! – Вона швидко повернулася й увійшла до хатини.

Клейтон був англійцем, і дівчина встигла зникнути з його очей, перш ніж він утямив, яку відповідь дав би чоловік.

– Присягаюсь честю, – жалібно вимовив він, – вона обізвала мене брехуном! І думаю, що я цього заслужив, – додав він, коли трохи подумав. – Клейтоне, хлопче, я знаю, що ти стомився і не зібраний зараз, але з цього не випливає, що ти повинен бути віслюком! Іди-но краще спати!

Однак, перш ніж це зробити, він тихенько покликав Джейн із-за полотняної завіси, бо йому хотілося її переконати, але з таким самим успіхом він міг би звертатися до сфінкса.

Тоді він написав записку і підсунув її під завісу.

Джейн побачила папірець, проте вдала, що не помітила його, бо була дуже сердита, ображена й роздратована, але… але вона була жінка і тому врешті-решт підняла записку і прочитала її:

“Люба міс Портер!

Я не мав підстав говорити те, що сказав. Єдине моє виправдання, яке, однак, зовсім мене не виправдовує, – це мої розхитані нерви.

Будь ласка, спробуйте забути про те, що я сказав. Я дуже прошу пробачення. Образити вас для мене болючіше, аніж будь-якого в усьому світі. Скажіть, що ви пробачили мене.

Ваш Сесіль Клейтон”.

“Він подумав так, інакше він би цього не висловив, – подумала дівчина, – але це не може бути правдою… Я впевнена, що це неправда!”

Одна фраза в записці злякала її: “Образити вас для мене болючіше, аніж будь-кого в усьому світі”.

Тиждень тому ця фраза викликала б у неї захоплення, а тепер вона пригнічувала її.

Вона хотіла б ніколи не знати Клейтона. Дівчина не шкодувала, що зустрілася з лісовим богом, – ні, вона була щаслива! А тут ще й інша записка, яку вона знайшла в траві біля хатини наступного дня після того, як повернулася з джунглів, любовна записка з підписом Тарзана.

Ким би міг бути цей новий залицяльник? А що. коли це ще хтось із диких мешканців страшного лісу, який може зробити все що завгодно для того, щоб заволодіти нею?

– Есмеральдо! Прокинься! – закричала Джейн. – Ти мене дратуєш: спиш собі спокійно, тоді як довкола горе!

– Габерель! – заверещала Есмеральда, сідаючи на ліжку. – Хто тепер? Носогемот? Де він, міс Джейн?

– Дурниці, Есмеральдо, нема нічого! Йди спати. Ти достатньо відворотна, коли спиш, але коли прокидаєшся, то ще гірша.

– Певно, що так, любонько, але що з вами, скарбе мій? Цього вечора ви поводитеся, наче несповна розуму.

– Ох, Есмеральдо, я просто нестерпна сьогодні! – сказала дівчина. – Не звертай на мене уваги, от і все, люба!

– Так, серденько, лягайте-но краще спати! У вас геть нерви розхитались. З усіма цими розповідями містера Філандера про суріпотамів та геніїв-людожерів воно й не дивно!

Джейн, сміючись, підійшла до ліжка Есмеральди й побажала їй на добраніч.

23. ЛЮДИНА-БРАТ

Коли д’Арно отямився, то побачив, що лежить на постелі з м’якої трави та папороті в маленькому курені з гілок, зробленому у формі літери А.

Крізь дірку-пролаз до куреня він побачив зелену луку, а трохи поодалік – щільну стіну рослинності джунглів.

Він був дуже побитий і слабкий. Коли він цілком опритомнів, то відчув, як гостро запекли йому численні жорстокі рани і тупий біль озвався в кожному м’язі, кожній кістці тіла від завданих йому страшних ударів.

Навіть голови він не міг повернути без дошкульного болю, тому довго лежав нерухомо з заплющеними очима.

Намагався пригадати свої пригоди до тієї миті, відколи знепритомнів, і знайти ключ до розгадки свого теперішнього становища. Він силкувався збагнути, в чиїх руках перебуває – ворогів чи друзів.

Врешті пригадав усю бридку сцену біля стовпа і дивну білу істоту, на руках у якої знепритомнів.

Безперервний гомін джунглів, шурхотіння мільйонів листків, дзижчання комах перемішувалися у дивовижно заспокійливе гудіння; здавалося, він лежить осторонь, поодалік від багатогранного життя, шум якого долинав до нього лише невиразним відлунням.

Врешті він спокійно заснув і прокинувся лише пополудні.

Д’Арно знову пережив те саме дивне відчуття цілковитого нерозуміння всього, що відбувається довкола. Як і в мить свого першого пробудження, він швидко пригадав нещодавні події, і коли позирнув у отвір куреня, то побачив людину, що сиділа навпочіпки.

До нього була обернена широка м’язиста спина, але попри її густу засмаглість д’Арно побачив, що це спина білого, і подякував долі.

Француз кволо гукнув до людини. Та озирнулася, підвелася і рушила до куреня. У неї було гарне обличчя – найгарніше з усіх, які будь-коли бачив д’Арно.

Тарзан нахилився, вповз у курінь до пораненого офіцера і торкнувся прохолодною рукою його чола.

Д’Арно звернувся до нього французькою, але чоловік лише похитав головою з жалем, як здалося французові.

Тоді д’Арно спробував говорити англійською мовою, але чоловік знову похитав головою. Італійська, іспанська та німецька мали такий самий успіх.

Д’Арно знав кілька слів норвезькою, російською та грецькою мовами, а також мав деяке уявлення про говірку одного з негритянських племен західного узбережжя, – чоловік і їх не розумів.

Він оглянув рани д’Арно, виліз із куреня й зник. Дещо згодом він повернувся з плодами та грубим, схожим на гарбуз, овочем, повним води.

Д’Арно втамував спрагу і трохи поїв. Він здивувався, що в нього нема гарячки. Він знову спробував порозумітися зі своїм дивним санітаром, але й цього разу безуспішно.

Несподівано чоловік вибіг з куреня і кількома хвилинами пізніше повернувся зі шматком кори та – о диво дивнеє! – олівцем!

Він присів навпочіпки поруч з д’Арно і кілька хвилин писав на гладенькій внутрішній поверхні лубу, а потім передав його французові.

Д’Арно з подивом побачив написану виразними друкованими літерами записку англійською:

“Я – Тарзан із племені великих мавп. Хто ви? Чи можете ви читати цією мовою?”

Д’Арно схопив олівець і зупинився.

Цей дивний чоловік писав англійською, – певна річ, що він англієць.

– Так, – сказав д’Арно. – Я читаю англійською. І розмовляю також. Тепер ми зможемо говорити. Насамперед дозвольте подякувати вам за все, що ви для мене зробили.

Чоловік похитав головою і вказав на олівець та кору.

– Боже милостивий, – вигукнув д’Арно по-французькому. – Якщо ви англієць, то чому ж не розмовляєте англійською?

І потім несподівано збагнув: ця людина – німа, а може, й глухоніма.

Тож д’Арно написав на лубі англійською:

“Я – Поль д’Арно, лейтенант французького флоту. Дякую вам за все, що ви для мене зробили. Ви врятували мені життя, і все, що належить мені, – ваше. Дозвольте поцікавитись, яким чином людина, яка пише англійською не розмовляє цією мовою?”

Відповідь Тарзана здивувала д’Арно ще більше:

“Я розмовляю мовою племені великих мавп, якими провадив Керчак, а також трохи мовою слона Тантора та лева Нуми і розумію мови інших мешканців джунглів. Я ніколи не розмовляв з людьми, за винятком одного разу з Джейн Портер, з якою спілкувався на мигах. Це вперше я розмовляю з іншими з моєї породи писаними словами”.

Д’Арно був уражений. Здавалося неймовірним, що на землі може існувати доросла людина, яка ніколи не розмовляла з іншою людиною, а ще неймовірнішим було те, що така людина могла писати й читати.

Він перечитав записку Тарзана: “за винятком одного разу з Джейн Портер”. Це була американська дівчина, яку горила понесла в джунглі.

Несподівано д’Арно осяяло: то ось він і був “горила”! Він схопив олівець і написав:

“Де Джейн Портер?”

І Тарзан відповів нижче:

“Серед своїх, у хатині Тарзана”.

“Отже, вона жива? Де вона була? Що з нею трапилось?”

“Вона жива. її взяв був за дружину Теркоз, але Тарзан відняв її у Теркоза і вбив його, перш ніж той устиг скривдити її. Ніхто в джунглях не може лишитися живим після бою з Тарзаном. Я – Тарзан, могутній боєць”.

Д’Арно написав:

“Я радий що вона в безпеці. Мені боляче писати. Я хочу трохи спочити”.

А Тарзан відповів:

“Спочиньте. Коли одужаєте, я віднесу вас до ваших друзів”.

Багато днів пролежав д’Арно на своєму ложі з м’якої папороті. Наступного дня у нього почалася лихоманка, й д’Арно вирішив, що має зараження крові й незабаром помре.

Нараз йому дещо спало на думку. Він здивувався, чому раніше про це не подумав.

Він покликав Тарзана і на мигах пояснив, що хоче писати, і коли Тарзан дав йому кору та олівець, д’Арно написав:

“Чи можете ви піти до наших і привести їх сюди? Я на пишу їм записку, і вони підуть за вами”.

Тарзан похитав головою, взяв кору й написав:

“Я думав про це першого дня, але не зважусь. Великі мавпи часто приходять сюди, і якщо вони знайдуть вас тут та ще й пораненого, то вб’ють”.

Д’Арно повернувся на бік і заплющив очі. Не хотілося вмирати, але він почував, що йому надходить кінець, бо гарячка дедалі дужчала. Вночі він знепритомнів.

Три дні він марив, а Тарзан сидів біля нього, змочував йому руки й голову та обмивав рани.

На четвертий день лихоманка припинилася так само раптово, як і почалася, але д’Арно дуже ослаб і скидався більше на тінь, аніж на живу людину. Тарзан змушений був підводити його, щоб він міг напитися з гарбузової посудини.

Лихоманка була не від зараження, як думав д’Арно, а така, яку звичайно дістають білі у джунглях Африки. Ця лихоманка або вбиває людину, або полишає так само раптово, як полишила д’Арно. Ще двома днями пізніше д’Арно ходив амфітеатром, і міцна рука Тарзана підтримувала його.

Вони посідали в затінку великого дерева, і Тарзан узяв гладенький шматок кори для розмови.

Перший запис зробив д’Арно:

“Що я можу зробити, щоб віддячити вам за всі ваші послуги?”

Тарзан відповів:

“Навчіть мене мови людей”.

І д’Арно негайно почав вказувати на довколишні предмети й повторювати їхні назви французькою: він думав, що найлегше йому буде вчити цю людину своєї рідної мови.

Тарзан виявився дуже ретельним учнем і вже двома днями пізніше так опанував французьку, що міг говорити короткі фрази, на взірець: “це дерево”, “це трава”, “я хочу їсти” та ін.

Д’Арно почав усвідомлювати, що помилився, не розпочавши навчання з мови, якою Тарзан уже писав і читав, але далі подумав, що вже пізно починати все спочатку і змушувати Тарзана забути вивчене, особливо тому, що вони швидко наближалися до можливості розмовляти.

На третій день після того як лихоманка припинилася, Тарзан запискою спитав д’Арно, чи почуває той себе достатньо добре, щоб віднести його до хатини.

Тарзан так само нетерпляче очікував цієї миті, як і д’Арно, бо йому хотілося знову побачити Джейн.

Через це саме він ледь втримувався біля француза, і те, що робив це так самовіддано, свідчило про шляхетність його вдачі більше й виразніше, аніж навіть те, що він урятував французького офіцера з пащі Мбонги.

Д’Арно, який не хотів нічого іншого, написав:

“Таж ви не можете нести мене так далеко всіма цими лісовими хащами!”

Тарзан усміхнувся.

– А таки можу! – сказав він по-французькому, і д’Арно голосно розреготався, коли почув від Тарзана фразу, яку він так часто вживав.

Тож вони рушили в дорогу, й д’Арно, дивувався так само, як Клейтон і Джейн, дивовижній силі та спритності Тарзана.

Близько шостої години вони дісталися галявини, і коли Тарзан зістрибнув додолу з гілки останнього дерева, його серце сильно закалатало в грудях, очікуючи знову побачення з Джейн.

Біля хатини не було нікого видно, і д’Арно був уражений, коли побачив, що ані крейсер, ані “Стріла” не стоять на якорі в бухті.

Почуття самотності і безпорадності охопило чоловіків, коли вони мовчки рушили до хатини.

Обидва мовчали, й обидва знали, що знайдуть за дверима, коли ті відчиняться.

Тарзан підняв засувку, штовхнув важкі двері, й вони рипнули на дерев’яних завісах. Виявилось те, чого вони боялись: хатина була порожня!

Вони подивилися один на одного. Д’Арно знав, що товариші вважали його мертвим, але Тарзан думав лише про жінку, яка любила й цілувала його, а тепер кинула, доки він рятував істоту її породи.

Гіркота сповнила його серце. Він піде далеко геть, далеко в джунглі і приєднається до свого племені! Він більше ніколи не побачить нікого зі своєї породи і не повернеться до хатини. Він назавжди зречеться і її, і великих сподівань, зроджених нею, – сподівань знайти своє плем’я і стати людиною між людьми.

А француз? А д’Арно? Ну то й що! Він залишиться сам, як лишався Тарзан. Тарзан не хотів більше бачити його! Він хотів тікати від усього, що нагадувало йому про Джейн.

Доки Тарзан стояв на порозі і розмірковував, д’Арно ввійшов до хатини. Він побачив, що у ній лишилося багато речей. Він упізнав речі з крейсера – похідну кухню, трохи кухняного начиння, гвинтівку і велику кількість патронів, консерви, ковдри, два стільці та похідне складне ліжко, кілька книжок та журналів, переважно американських.

“Вони, напевне, ще повернуться”, – подумав д’Арно.

Він підійшов до столу, який багато років тому змайстрував був Джон Клейтон, і побачив на ньому дві записки, адресовані Тарзанові.

Одна була написана твердим чоловічим почерком і не була запечатана. Інша, запеатана, була написана рукою жінки.

– Тут є дві записки для вас, Тарзане! – гукнув д’Арно, повертаючись до дверей, але його супутника там уже не було.

Д’Арно підійшов до дверей і визирнув. Тарзана ніде не було видно! Він голосно покликав його, але відповіді не було.

– Боже милостивий! – вигукнув д’Арно. – Він кинув мене! Я відчуваю це! Тарзан повернувся в джунглі і залишив мене тут самого!

І він згадав вираз очей Тарзана, коли вони побачили, що хатина порожня, вираз, який бачить мисливець в очах оленя, якого знічев’я підстрелили.

Француз озирнувся. Самотність та моторошність місця починали діяти на нерви, і без того роз’ятрені тортурами, які йому довелося витримати, та хворобою.

Залишатися тут наодинці зі страхітливими джунглями, ніколи не чути людського голосу І не бачити людського обличчя, постійно стерегтися диких звірів та незрівнянно дикіших людей, стати жертвою самотності та зневіри… Це було жахливо!..

А далеко на схід Тарзан мчав середнім ярусом дерев назад, до свого племені. Він ніколи перед тим не мандрував з такою невтримною швидкістю. Він відчував, що тікає від самого себе, від власних думок! Але хоч би як швидко він мчав, думки не відставали від нього.

Він промчав над гнучким тілом левиці Сабор, яка йшла у протилежному напрямку – до хатини, яку він покинув.

Що міг зробити д’Арно супроти Сабор? Що зробить він, коли горила Болгані нападе на нього, чи лев Нума, чи жорстокий Шіта?

Тарзан зупинився.

– Хто ти, Тарзане? – спитав він себе вголос. – Мавпа чи людина? Якщо ти мавпа, то вчиниш, як мавпа, і лишиш істоту своєї породи помирати в джунглях, тому що тобі заманулося йти в інше місце. Якщо ж ти людина, то повернешся, щоб захистити свого одноплемінника. Ти не втечеш від одного зі своїх лише тому, що один з них утік від тебе!..

Д’Арно зачинив двері хатини. Він страшенно нервував. Навіть хоробрі люди – а д’Арно був хороброю людиною – іноді лякаються самотності.

Він зарядив одну з гвинтівок і поклав її поблизу, щоб була під рукою. Потім підійшов до столу і взяв адресованого Тарзанові незапечатаного листа. Можливо, в ньому йдеться про те, що вони відпливають лише на якийсь час? Він відчував, що читання цього листа не буде порушенням правил порядності, і тому видобув послання з конверта й прочитав його.

“Тарзанові.

Ми дякуємо вам за дозвіл користуватися вашою хатиною і жалкуємо, що ви не дали нам приємної можливості побачитися й подякувати вам особисто.

Ми нічого не зіпсували, натомість залишили багато речей, які можуть допомогти вам зручніше і безпечніше влаштуватися у вашому самітницькому житлі. Якщо ви знаєте дивного білого чоловіка, який не раз рятував нам життя і приносив нам їжу, і якщо ви вмієте розмовляти з ним, подякуйте йому за його доброчинність.

Ми відпливаємо через годину, щоб ніколи сюди не повернутись, але ми хочемо, щоб і ви, і наш інший лісовий друг знали, що ми завжди будемо вдячні вам за те, що ви зробили для чужоземців на вашому березі, і що ми зробили б набагато більше, аби віддячити вам обом, якби ви надали нам таку можливість.

Із щирою повагою

Сесіль Клейтон”.

– Ніколи сюди не повертатись! – простогнав д’Арно і впав долілиць на похідне ліжко.

Годиною пізніше він підвівся й прислухався. Хтось був за дверима і намагався увійти.

Д’Арно схопив заряджену гвинтівку і прицілився.

Сутеніло, і в хатині було дуже темно, але він роздивився, що засувка зрушилася зі свого місця.

Він відчув, як у нього на голові заворушилося волосся.

Двері обережно відчинилися, і крізь вузьку щілину стало видно постать, яка стояла просто за дверима.

Д’Арно навів цівку на щілину і натиснув на спусковий гачок.