Текст книги "Тарзан, годованець великих мавп"

Автор книги: Эдгар Райс Берроуз

сообщить о нарушении

Текущая страница: 1 (всего у книги 17 страниц)

Едгар Берроуз
ТАРЗАН, ГОДОВАНЕЦЬ ВЕЛИКИХ МАВП

_{Друкується за виданням: Берроуз Е. Тарзан, годованець великих мавп. – Вип. I–VII. – К.: Веселка, 1990}

_{ТАРЗАН – СИН МАУГЛІ}

_{Небагато є у світовій літературі письменників, чию особисту славу затьмарювала б слава образу, що його створив письменник.}

_{Саме така доля спіткала Едгара Райса Берроуза, творця уславленої серії з двадцяти чотирьох книг про Тарзана. Навряд чи знають письменника численні маси читачів, хоч, безумовно, чули про Тарзана та його неймовірні пригоди.}

_{Едгар Райс Берроуз народився 1 вересня 1875 року в родині вдатливого бізнесмена, який свого часу брав активну участь у громадянській війні, а пізніше, полишивши військо в чині майора (високий чин в американській армії), приніс у родину любов до пригод і звитяги, культ мужності й честі, повагу до американської армії та її славного минулого.}

_{За наполяганням батька юний Едгар у 16 років опиняється у військовій школі, що містилась у містечку Андвері штату Массачусетс. Це сталося у вересні 1881 року. Відтоді Берроуз починає писати до місцевої газети, його вабить слово. Військова служба йому набридає, до військової науки він залишається байдужий, а його улюбленими предметами стають латинська і грецька мови. Незабаром він покидає військову школу. Але батькові дуже хочеться, аби син став військовим, і через деякий час Берроуз знову опиняється у військовому навчальному закладі.}

_{Цього разу це була Мічіганська військова академія поблизу Детройта. Там Берроуз захоплюється кінним спортом, грає у футбол. В Академії він вчиться протягом 1892–1893 років. Незалежний і гордий характер приводить його одного разу до дуелі з одним із кадетів, а треба сказати, у США дуелі були заборонені. І хоч нічого трагічного з дуелянтами не сталося, Берроуз змушений був залишити і цей навчальний заклад.}

_{Наприкінці травня 1896 року він, записавшись добровільно простим солдатом на військову службу, прибуває до форту Грант у штаті Арізона – одне з найважчих для служби місць.}

_{Тут під командою брутальних і свавільних начальників молодий Берроуз витримує рік. 23 березня 1897 року він звільняється з військової служби і нього разу назавжди.}

_{Одним з найбільших захоплень молодого Берроуза в літературі був англійський письменник Редьярд Кіплінг. Його твори надихали Берроуза, його захоплювало романтичне оспівування англійцем “Ноші білої людини”, його полонив Кіплінтів герой, який повинен нести свій тягар у нецивілізований світ попри всі незгоди, небезпеку і поневіряння у важких умовах диких країв, бо це його обов’язок перед Богом і людьми, це його хрест. Романтичним світоглядом Кіплінта пронизана майже вся творчість Едгара Райса Берроуза.}

_{Пізніше письменник розповідав, що, з дитинства захоплюючись міфологією, залюбки вивчаючи римський і грецький світи, він уподобав легенду про заснування Рима. За цією легендою вовчиця вигодувала двох немовлят, Ромула й Рема, і за іменем одного з них було назване місто Рим.}

_{Крім того, Берроуза захоплює культ сильного, гарного тіла, культ спорту й звитяги, який він бачить у грецькій і римській культурі.}

_{Полишивши військо, Берроуз заробляє собі на життя журналістською працею, аж доки “Журнал всіх оповідань” (“Олл-сторі мегезін”) надрукував його перший художній твір “Фіолетова вуаль” у кількох номерах з продовженням, замовивши молодому авторові нові твори. Після першої публікації 1906 року виходять одна за одною інші, аж доки з’являється роман “Злочинці з Торна” – середньовічна історія, яка друкується з продовженнями в 1911–1912 роках і приносить Берроузові славу.}

_{І ось 16 травня 1914 року Берроуз починає друкувати новий невеликий за обсягом роман “Звірі Тарзана”, перший із всесвітньовідомої потім серії романів.}

_{Нині творчості Берроуза присвячено чимало наукових і культурологічних досліджень, існує спеціальний словник “світів Берроуза”, а головне, багато фільмів. Нові фільми з’являються й сьогодні.}

_{Перший фільм “Тарзан, годованець великих мавп” було створено в серпні 1919 року. У кількох найпопулярніших фільмах головну роль грав чемпіон Олімпійських ігор з плавання Джонні Вейсмюллер.}

_{Гадаємо, читачам буде цікаво дізнатись, що існує спеціальна “Енциклопедія потвор і вигаданих створінь з творів Едгара Райса Берроуза” (1978). Бо серія романів про Тарзана була лише однією з численних серій, що їх написав Берроуз.}

_{Відома серія романів письменника про Марс – “Принцеса Марса”, а також серія романів про детектива Ніка Картера.}

_{Берроуз належав до тих письменників-белетристів, яких відносять до авторів “масової культури”, тобто літератури, яка приваблює екзотикою чи сюжетом, але сама є невисокою з погляду красного письменства.}

_{У випадку з Берроузом це тільки почасти правда. Бо образи, що їх створив письменник, несуть на собі значно більше навантаження, ніж це здається на перший погляд.}

_{Звернімо увагу: Тарзан – людина шляхетна, його автор наділяє усім тим, чого, на його думку, не дає людині або що відбирає в неї цивілізація.}

_{Нині кожному зрозуміло, що в такій формі концепція Берроуза спирається на концепцію видатного майстра слова Редьярда Кіплінга. Справді, Кіплінгів Мауглі – це тонко виписана, непересічна психологічна постать, це образ казкового героя з глибоко романтичним світоглядом, у якому є і світогляд самого автора, “Мауглі” – улюблена книга багатьох поколінь читачів. Чому? Та тому, що романтичного бачення світу, шляхетності, душевної чистоти і правдолюбства бракує кожному, а надто сьогодні, і кожний це поважає і цінує в іншому.}

_{Тарзан виріс з образу Мауглі; Берроуз і не відмовлявся від того, що, попри інші чинники, його заохотив до створення Тарзана саме цей образ.}

_{Але в подальшому розвитку сюжету ми бачимо Тарзана дорослим. Тарзан потрапляє у світ дорослих західної цивілізації і тут поводить себе шляхетно й гуманно, змушуючи читача ще раз переконатися у згубних впливах цивілізації, якщо не пам’ятати про ці впливи і якщо не боротися проти них. Тобто Тарзан вчить юного читача бути мужнім і шляхетним, кавалером і захисником дами, безстрашним і безкомпромісним у герці зі злом, готовим на великі жертви заради друзів, заради тих, хто добрий і чесний, кому він віддає свої почуття і свою душу.}

_{У подальших романах серії з’являється Тарзанів син, різні шпигуни і навіть сталінські терористи, але завжди Тарзан виходить переможцем з усіх битв з носіями Зла, бо він є уособленням шляхетності і всепереможного Добра.}

_{В період другої світової війни Едгар Райс Берроуз, будучи вже літньою людиною, працював військовим кореспондентом.}

_{Життя його було повне різних пригод і несподіванок, його донька знімалася у фільмах про Тарзана, у нього було багато друзів. Та, як і великий Александр Дюма, творець невмирущих мушкетерів, що був казково багатий протягом одного періоду свого життя, але помер без копійки в кишені, так і Берроуз на схилі свого віку жив у скромному будиночку, який належав його рідним.}

_{Він заснував ціле містечко, яке назвав Тарзан, під Лос-Анджелесом у Каліфорнії. Одна з його останніх фраз: “Якщо там таки є якесь інше життя, то я хотів би поподорожувати в космосі й відвідати інші планети”, – найкраще характеризує його особистість.}

_{Помер письменник 18 березня 1950 року, і його поховано під високим деревом неподалік від того місця, де колись була головна штаб-квартира його Тарзана у Лос-Анджелесі.}

_{Тарзан на десятиліття обезсмертив ім’я Берроуза. Можна сміливо сказати, що романи про Тарзана – надбання світової культури, її невід’ємна частина, і врешті настала пора й українському читачеві познайомитися з ними.}

_{Юрій Покальчук}

1. У МОРЕ!

Я почув цю історію від чоловіка, що зовсім не збирався переказувати її ані мені, ані будь-кому іншому. Певно, то давнє вино розв’язало язика моєму гостеві, а вже моя недовіра та кепкування упродовж наступних днів спонукали його довести свою незвичайну розповідь до кінця.

Коли балакун утямив, що він мені розповів, і переконався, що я все одно йому не вірю, наївне марнославство та хміль доброго вина погнали його відкопати поміж запилених рукописів та сухих офіційних рапортів Британського міністерства колоній докази дивовижних подробиць його неймовірної розповіді.

Не бувши очевидцем зображуваних подій, я не стверджую, ніби все це правда, але вже те, що, переказуючи її, я використав вигадані імена для головних героїв, цілком достатньо свідчить про мою щиру переконаність: таке дійсно могло трапитися.

Пожовклі, перетлілі сторінки щоденника давно померлої людини та рапорти Міністерства колоній дають поважну підставу вірити словам мого балакучого гостя, тож я переказую вам цю історію в тому вигляді, у якому прискіпливо відновив її за цими різнорідними джерелами.

Але якщо все ж вона видасться вам неймовірною, то принаймні погодьтеся зі мною, що вона своєрідна і неповторна, дивовижна й цікава.

З рапортів Міністерства колоній і з небіжчикового щоденника я довідався, що один молодий англійський пан, якого умовно назвемо Джон Клейтон, лорд Грейсток, був посланий у Британську Західну Африку із надзвичайно делікатним дорученням: розслідувати зловживання в місцевій англійській колонії. Йшлося про вербування тубільного населення в солдати для колоніальних військ дружньої європейської держави. Але завербованих тубільців натомість використовували тільки для примусового збирання каучуку й слонової кістки серед диких племен за течією рік Конго та Арувімі.

Тубільці британської колонії скаржилися, буцім їхню молодь спокушали на виїзд щедрими обіцянками, але рідко хто хоч колись повертався до своїх родин.

Англійці, що жили в Африці, висловлювалися ще гостріше: вони доповідали, ніби чорношкірі бідолахи потрапляють у справжнє рабство, а коли минає термін їхньої служби згідно з угодою, білі начальники, користуючись із невігластва негрів, утовкмачують їм, начебто вони повинні служити ще довгі роки.

Отже, Міністерство колоній призначило Джона Клейтона на нову посаду в Британській Західній Африці; секретні інструкції, які той отримав, вимагали докладно розслідувати несумлінне ставлення офіцерів дружньої європейської держави до чорношкірих британських підданих. Мета його призначення туди, власне, не має особливої ваги для цієї оповіді, але сталося так, що він не лише не провів жодного слідства, але навіть ніколи не дістався до місця свого призначення.

Клейтон був тим типом англійця, якого хочеться бачити у найшляхетніших і найвищих історичних здобутках, наслідках тисяч звитяжних битв, – міцним чоловіком, сповненим життєвої снаги у всіх її проявах: розумовому, моральному та фізичному.

Зросту він був вище середнього, сіроокий, з різкими, але правильними рисами обличчя, виглядав здоровим, дужим, підтягненим, чому вочевидь сприяли роки військової муштри.

Політичне честолюбство спонукало його домагатися переведення з армії в Міністерство колоній, і ось ми бачимо його ще замолоду, а вже з делікатним і дуже важливим дорученням.

Отримавши це призначення, він відчув і радість, і занепокоєння. З одного боку – він дістав цілком заслужену винагороду за сумлінну й корисну працю, а це ж щабель до значніших та відповідальніших постів; але з іншого боку – він заледве три місяці тому одружився із шляхетною Алісою Рузерфорд і думка про необхідність везти тендітну молоду жінку в небезпечні хащі тропічної Африки вельми непокоїла його.

Заради неї Клейтон уже ладен був відмовитись від призначення, але дружина не погодилась. Навпаки, вона наполягала на тому, щоб чоловік прийняв призначення і неодмінно взяв її з собою.

Були ще матері, й брати, і сестри, і тітки, й кузини, які висловлювали різні думки з цього приводу, але про те, що саме вони настійно радили молодій парі, історія не повідомляє.

Ми знаємо лише, що одного чудового травневого ранку 1888 року Джон Клейтон, лорд Грейсток, та леді Аліса відпливли з Дувра до Африки.

За місяць вони прибули до Фрітауна, де винайняли невеликий вітрильник “Фувалда”, який повинен був приставити молоде подружжя до кінцевого пункту їхньої мандрівки.

Відтоді про лорда Грейстока та леді Алісу й слух пропав.

Через два місяці по тому, як “Фувалда” підняла якір і вийшла з Фрітаунського порту, до десятка британських військових кораблів переміряли Південну Атлантику вздовж і впоперек у пошуках слідів їхніх або хоч їхнього вітрильника. Поблизу острова Святої Єлени невдовзі знайдено уламки, які переконали всіх у тому, що “Фувалда” пішла на дно разом з усіма пасажирами. Пошуки припинилися, щойно почавшись, але надія ще багато років жила у скорботних серцях родичів молодого подружжя.

“Фувалда” була невеликим вітрильником водомісткістю у сто тонн, типовим для каботажного флоту далекої Південної Атлантики. Екіпажі таких суден нерідко складаються із різноплемінних зарізяк і волоцюг, які повтікали від судочинства.

“Фувалда” не була винятком із загального правила. Офіцери були на ній тупим бидлом, що ненавиділи команду, тож матроси відповідали їм тими самими почуттями. Капітан добре знав свою справу, але поводження його з підлеглими було вкрай грубе. Він знав чи то принаймні вмів застосовувати лише два засоби порозуміння з ними: кийка і револьвера. Але ж навряд чи та наволоч, яку він набрав собі в команду, могла зрозуміти щось інше.

Вже наступного ранку по відплиттю із Фрітауна на “Фувалді” Джон Клейтон та його молода дружина стали свідками таких сцен, які вони раніше бачили хіба що на обкладинках морських повістей. І вранці ж була викута перша ланка того ланцюга обставин, який закінчувався життям ще не народженого тоді героя його роману, життям, подібного до якого не знайти в історії людства.

Двоє матросів драїли палубу “Фувалди”, перший помічник стояв на містку, а капітан розмовляв з Джоном Клейтоном та леді Алісою.

Матроси працювали, задкуючи до маленької групи, яка теж не бачила їх. Вони підступали дедалі ближче, і зрештою один із них опинився за капітановою спиною. Ще б мить – і він пройшов би повз них, а ця дивна історія не була б написана.

Але саме цієї миті капітан, попрощавшись із подружжям Грейстоків, крутнувсь і наштовхнувся на матроса. Він утратив рівновагу й гепнувся на палубу, перекинувши на себе відро з брудною водою.

Одну мить сцена здавалася кумедною – але тільки одну мить. Із зливою лютої лайки, з обличчям, червоним від обурення і нестями, капітан зірвався на ноги й одним страшним ударом звалив матроса на палубу.

Матрос був невисокий на зріст і старий, що лиш відтіняло нелюдяність капітанового вчинку. Інший матрос, навпаки, був і не старий, і не малого зросту, а такий собі ведмідь-чоловік: його чорні вуса були хвацько підкручені Й товста, мов у бика, шия міцно стриміла між кремезними плечима.

Коли здоровань побачив, що товариш упав, він пригнувся і з глухим гарчанням кинувся на капітана, зваливши його на коліна одним могутнім ударом.

Із червоного капітанове обличчя стало білим: це був бунт, а бунти він бачив і придушував у своїй попередній жорстокій практиці. Не підводячись з колін, він вихопив з кишені револьвер і вистрілив упритул у живу гору м’язів, яка височіла над ним; але хоч який швидкий був його рух, Джон Клейтон виявився ще спритнішим, і куля, що була вцілена матросові в серце, натомість уп’ялася йому в ногу: лорд Грейсток ударив по капітановій руці в ту мить, коли побачив, як зброя зблиснула на сонці.

Клейтон насипався на капітана, заявивши, що він обурений нелюдським поводженням того з командою і не припустить повторення подібних сцен, доки він і леді Грейсток будуть пасажирами “Фувалди”.

Капітан хотів був дати різку відсіч, але передумав, повернувся і пішов геть, буркочучи і лаючись. Він не осмілився затіяти сварку з англійським чиновником, адже знав, що за тим стоїть караюча рука, яку він уповні оцінював і якої боявся, – могутній англійський флот.

Обидва матроси підвелися: старий допоміг устати пораненому товаришеві. Величезний гевал, знаний серед команди під прізвиськом Чорний Майкл, обережно спробував ступити на ногу й, переконавшись, що вона його тримає, звернувся до Клейтона з незграбними словами подяки.

Тон подяки був похмурий, але слова – безумовно щирі. Закінчивши свою коротеньку промову, матрос повернувся й пішов, накульгуючи, на бак, усім виглядом виказуючи, що він все сказав.

Кілька днів Чорного Майкл а не було видно, а капітан обмежувався лише похмурим бурчанням при зустрічі з Грейстоками. Молодята й далі обідали в його каюті, як і до того прикрого випадку, але капітан намагався знаходити собі десь роботу, коли вони сиділи за столом.

Інші офіцери були грубі, неписьменні типи, що мало чим відрізнялися від екіпажу, над яким збиткувалися, – тож вони радо уникали спілкування з вишуканим англійським лордом та його дружиною, і в такий спосіб здебільшого Клейтони лишалися на самоті.

Такий перебіг справ аж ніяк не суперечив їхнім бажанням, але ж тим самим Клейтони відсторонювалися від життя маленького корабля. Вони не були в курсі щоденних подій, які невдовзі вилилися в криваву драму.

В самій атмосфері цього судна було щось моторошне, лиховісне. Зовні, як здавалося Клейтонам, усе велося гаразд; але душею обоє відчували наближення незнаної небезпеки, хоча й не говорили про це одне з одним.

Вийшовши на палубу наступного дня після пригоди з Чорним Майклом, Клейтон побачив старшого помічника з палкою в руці: офіцер обсипав лайкою купку похмурих матросів, у той час як двоє виносили мертве тіло товариша.

Клейтон не вдався до розпитів: йому й так усе було зрозуміло. Наступного ранку, коли на обрії з’явився британський броненосець, він майже зважився зажадати, щоб його з дружиною пересадили; переконаність, що їхнє перебування на борту “Фувалди” закінчиться вельми трагічно; дедалі міцнішала в ньому.

До полудня вони зблизилися з британським кораблем на відстань голосу, та коли Клейтон був уже зібрався просити капітана про пересадку, йому стало зрозуміле все безглуздя свого задуму. Чим би він пояснив командирові корабля її величності своє бажання повернутися туди, звідки він щойно вирушав? Та й справді, якби він їм поскаржився, що два матроси-неслухи були грубо покарані офіцерами, усі на крейсері посміхнулися б собі у вуса й пояснили його бажання залишити суденце єдиною причиною – боягузтвом.

Джон Клейтон так і не зажадав пересадки на британський військовий корабель і надвечір побачив, як крейсер зник за обрієм. Але ще перед тим, як броненосець щез з очей, він довідався таке, що ствердило його найгірші передчуття й змусило проклясти своє фальшиве самолюбство, яке не дозволило йому помістити молоду дружину в безпеку, коли та безпека була так близько… А тепер – зникла назавжди.

Близько третьої години дня маленький старий матрос, якого кілька днів тому вдарив капітан, підійшов до Клейтона і його дружини, що стояли біля борту й проводжали поглядом танучі обриси великого броненосця. Старий заходився драїти мідне поруччя і, мало-помалу наблизившись до Клейтона, проказав упівголоса:

– Чортів занудить від того, що буде на цьому судні! Згадаєте мої слова, сер: чортів занудить!

– Що ви хочете цим сказати, друже? – спитав Клейтон.

– Що? Хіба ви не бачите, що тут коїться? Ви що – не чули несамовитої лайки капітана? Не бачили, що його помічники замордували половину команди? Дві розбиті голови вчора і три сьогодні. Чорний Майкл ходить, мовби нічого й не трапилось, але він не така людина, щоб усе це зносити. Ні, він не з таких! Згадаєте мої слова, сер!

– Ви хочете сказати, друже, що команда готує бунт? – спитав Клейтон.

– Бунт! – вигукнув старий. – Бунт! Вони готують убивство, сер, згадаєте мої слова, сер!

– Коли?

– Свого часу, сер, свого часу! Але я не скажу коли, я й так до дідька забагато сказав! Але ви повелися, як славний хлопець, того разу, і я гадаю, що маю право остерегти вас. Тільки тримайте язик за зубами і, коли почуєте стрілянину, лізьте в каюту і сидіть там! Це все! Тримайте лишень язика за зубами, бо вони й вам вгородять ножа між ребра, згадаєте мої слова, сер!

І старий заходився працювати далі, поступово віддаляючись від Клейтонів.

– Нічогенькі собі перспективи, Алісо! – сказав Клейтон.

– Ти повинен негайно попередити капітана, Джоне. Можливо, ще вдасться запобігти лихові! – порадила дружина.

– Гадаю, що так, але з чисто егоїстичних міркувань я краще триматиму язика за зубами. Хоч би що вони робили, а таки змилуються над нами через моє заступництво за Чорного Майкла. Коли ж вони дізнаються, що ми їх виказали, то нам годі сподіватися пощади, Алісо!

– Ти маєш один обов’язок, Джоне, і він співпадає з інтересами влади. Якщо ти не попередиш капітана, то станеш співучасником усього, що може трапитись. Це все одно, що ти сам замислив заколот і втілюєш його в життя власноручно!

– Ти не розумієш, люба! – заперечив Клейтон. – Я думаю про тебе, бо в тобі вбачаю найперший свій обов’язок. Капітан сам накликав на себе небезпеку, – з якого дива я стану піддавати свою дружину тим невимовним бідам, що можуть спіткати її, хай-но я спробую, – певно ж, намарне! – врятувати його від наслідків його власного звірства і безумства? Ти й не уявляєш собі, кохана, що трапиться, коли ці зарізяки захоплять “Фувалду”!

– Обов’язок лишається обов’язком, чоловіче, і ніякі міркування неспроможні його змінити. Я була б негідною дружиною, якби штовхнула мого чоловіка на невиконання його прямого обов’язку. Я враховую небезпеку, що загрожує мені, але готова зустріти її стійко разом з тобою – зустріти з більшою мужністю, аніж ту ганьбу, яку я завжди б відчувала, знаючи, що ти міг би запобігти трагедії, коли б не знехтував свого обов’язку.

– Що ж – нехай буде так, як ти хочеш, – посміхнувшись, відповів чоловік. – Можливо, наші побоювання марні. Хоч мені й не подобається становище на судні, але, можливо, воно не таке вже й погане, як здається, і старий матрос не говорив про реальні плани, а просто висловлював свої потаємні думки.

– Бунт на морі був можливий хіба що сто років тому, а тепер, у тисяча вісімсот вісімдесят восьмому році, таке абсолютно неймовірне!

– Чекай-но, он капітан іде до себе в каюту! Коли вже попереджувати його, то краще зразу покінчити з цією брудною справою, бо у мене взагалі мало бажання розмовляти з цією тварюкою!

Мовивши ці слова, він рушив недбалою ходою в прохід, у якому зник капітан, а за хвилину постукав до нього в двері.

– Увійдіть, – буркнув похмурий голос. Клейтон увійшов і зачинив за собою двері.

– Ну?

– Я прийшов, щоб переказати вам уривок із почутої мною сьогодні розмови. Хоча я вважаю, що все обійдеться гаразд, одначе думаю, що треба бути завчасно готовим до всього. Коротше кажучи, команда змовляється на бунт і вбивство.

– Це брехня! – заревів капітан. – Якщо ви знову пхаєте носа у справи дисципліни на цьому кораблі та встряєте не в своє діло, то й беріть на себе відповідальність за наслідки, чорти б вас забрали! Мені начхати на те, англійський ви лорд чи ні! Я капітан ось цього судна, тож від цієї хвилини будьте ласкаві тримати носа подалі від моїх справ!

Капітан довів себе до такого шаленства, що зовсім побуряковів і вигукнув останні слова на повен голос, грюкнувши кулаком по столу і тицьнувши другий під обличчя Клейтону. Лорд Грейсток навіть не відвернувся, незворушно дивлячись на шаленця.

– Капітане Біллінгсе! – повільно мовив він врешті. – Вибачте мені за відвертість, але я мушу довести до вашого відома, що ви добряче схожі на віслюка!

Висловившись так, він повернувся і вийшов з каюти з тією розважливістю, яка була йому властива і, безперечно, швидше могла довести людину на кшталт Біллінгса до нестями, аніж ціла злива лайки.

Якби Клейтон спробував заспокоїти капітана, ймовірно, що той пошкодував би про кинуті зопалу слова. А так Біллінгс зостався в тому ж настрої, в якому Клейтон залишив його, й остання надія запобігти кривавій катастрофі була втрачена.

– Ну, Алісо, – сказав Клейтон, повернувшись до дружини, – якби я притримав язика за зубами, то, либонь, уникнув би деяких неґречних епітетів. Капітан виявився вельми невдячною тварюкою. І він, і його кляте судно можуть іти собі до дідька, годі з мене. А що справа торкається нас, то я буду турбуватись про нашу власну безпеку. Мені здається, що за першим пунктом цієї програми нам треба спуститися до себе в каюту й оглянути револьвери. Я шкодую тепер, що наші рушниці та набої заховані разом з багажем у трюмі!

Своє приміщення вони застали у цілковитому розгардіяші.

Одяг із відчинених скринь та валіз був розкиданий по всій маленькій каюті, і навіть постелі були розгребені.

– Напевне, хтось дужче, ніж ми самі, цікавиться нашими речами, – зауважив Клейтон. – Клянусь Юпітером, мені цікаво знати, що шукали ці люди! Огляньмо все, Алісо, і з’ясуймо, чого бракує!

Ретельні пошуки з’ясували, що нічого не пропало, крім двох револьверів та невеликого запасу патронів.

– Саме ті речі, які мені понад усе хотілося б зараз мати при собі! – мовив Клейтон. – І той факт, що вони взяли тільки це, свідчить про найгірше.

– Що нам робити, Джоне? Можливо, ти мав слушність і наша найпевніша надія на порятунок полягає в дотриманні нейтралітету. Якщо офіцерам пощастить придушити заколот, нам нічого буде боятись. А якщо переможуть заколотники, то наша єдина надія – намагатись не суперечити їм і не сваритися з ними.

– Слушно, Алісо! Тримаймося середини дороги!

Вони були заходились робити лад у каюті, коли Клейтон і його дружина водночас помітили клаптик паперу, що стирчав з-під дверей. Нахиляючись, щоб підняти його, Клейтон вражено помітив, що листочок сунеться далі в каюту, і переконався: хтось підштовхує його іззовні!

Швидко й нечутно він ступнув крок до дверей, та ледве торкнувся ручки, щоб прочинити їх, як рука дружини лягла йому на плече.

– Ні, Джоне, – прошепотіла вона. – Вони не бажають, щоб ми їх бачили, і ми не повинні їх бачити! Не забувай, що ми тримаємося середини дороги!

Клейтон посміхнувся й опустив руку. Мовчки дивилися вони на маленький клаптик білого паперу, аж поки він завмер нерухомо на підлозі біля самісіньких дверей. Тоді Клейтон нахилився і підняв його. Це був аркушик грубого білого паперу, неохайно складений вчетверо. Розгорнувши його, вони побачили незграбне послання, накарлючене майже нерозбірливо, з багатьма доказами того, що хтось виконував тут незвичне для себе завдання. Переклавши його зміст на нормальну мову, Клейтони переконались, що їх застерігають від заяви про зникнення револьверів чи про слова старого матроса – застерігають під загрозою смерті.

– Я гадаю, що ми будемо поводитися добре, – зауважив із сумною усмішкою Клейтон. – Чи не все, що ми можемо зробити, – це сидіти спокійно і чекати, що трапиться!