Текст книги "Служивий мечник (ЛП)"

Автор книги: Джордж Мартін

сообщить о нарушении

Текущая страница: 4 (всего у книги 9 страниц)

XI

Коли Дунк прокинувся від вранішнього світла на обличчі, Яйк вже встиг кудись зникнути. «Ласка божа, хіба буває на світі така спека просто на світанку?» Він сів і потягнувся, позіхаючи, а тоді зіп’явся на ноги та пошкутильгав до колодязя, де запалив товсту сальну свічку, плюхнув у обличчя холодної води й одягся.

Коли він вийшов на сонячне світло, Грім чекав коло стайні засідланий та загнузданий. Поруч разом із Маестром стояв Яйк.

Нарешті на ногах хлопця з'явилися чоботи. Та й загалом у гарному жупанчику, помережаному зелено-золотою кліткою, в тісних білих вовняних штанях він виглядав належним лицарським зброєносцем.

– Штани були розірвані між ніг, але жінка Сема Горбика їх зашила, – оголосив малий.

– Це Аддамів одяг, – додав пан Явтух, виводячи власного сірого мерина зі стайні. Стару сіру шовкову кирею, що струменіла з його плечей, прикрашав клітчастий лев. – Жупан трохи залежався у скрині, та загалом ще справний. Лицареві личить мати при собі зброєносця. Тому я вирішив, що Яйкові слід поїхати до Холоднокопу.

«Мене обдурив хлопчик десяти років.» Дунк виразно подивився на Яйка та вимовив самими губами слова «ляща у вухо». Малий вишкірився.

– Для вас, пане Дункане, я теж дещо маю. Підійдіть-но.

Пан Явтух видобув кирею та струснув її у повітрі, аби справити враження.

Одежина була пошита з білої вовни, облямована клітинами зеленого єдвабу та золотої парчі. У таку спеку він найменше бажав накидатися вовняною киреєю, та коли пан Явтух розправив її в нього на плечах, Дунк побачив на обличчі старого справжню гордість і не зміг відмовитися.

– Дякую вам, вельможний пане.

– Вам пасує. Аби ж я міг дати щось більше. – Вуса старого затремтіли. – Я послав Сема Горбика до підвалу пошукати у речах моїх синів, але Едвин та Гаролд мали менший зріст, вужчі груди, та й ноги закороткі. Сумно, але з їхнього одягу вам нічого б не пасувало.

– Киреї досить, мосьпане. Я не осоромлю ваші кольори.

– Жодного сумніву. – Він поплескав свого коня по каркові. – Я б хотів проводити вас трохи, якщо не заперечуєте.

– Анітрохи, мосьпане.

Яйк зійшов схилом першим, ведучи за собою Маестра.

– Чи обов’язково йому вдягати отого вислого бриля? – спитав пан Явтух Дунка. – Вам не здається, що він у ньому має якийсь дурнуватий вигляд?

– Матиме ще дурнуватіший, мосьпане, як голова стане лущитися.

Навіть у цю годину, коли сонце ледве знялося над обрієм, спека стояла страшенна. А пополудні від розпечених сідел на ногах вискакуватимуть пухирі. Святковий одяг покійного хлопця сидів на Яйкові гладенько, мов яєчко; аби ж тільки те яєчко до вечора не зварилося. Дунк хоча б мав у що перевдягтися, бо їхав у старій зеленій сорочці, а у саквах віз гарну дорнійську.

– Поїдемо західним шляхом, – оголосив пан Явтух. – Останніми роками ним майже ніхто не ходить, та він ще й досі найкоротший між Стояком та Холоднокопом.

Стежка провела їх мимо тилу пагорба, де в могилах поміж рясних кущів ожини спочивали дружина та сини старого лицаря.

– Мої хлопчики так любили збирати тут ягоди. Коли були зовсім маленькі, то прибігали до мене із замурзаними личками та подряпаними руками, і я завжди знав, куди це вони бігали.

Він тепло всміхнувся.

– Ваш Яйк нагадує мені мого Аддама. Такий хоробрий був хлопчик, а ще ж зовсім молодий. Аддам намагався захистити пораненого брата Гаролда, коли на них накотила хвиля битви. Йому відрубав сокирою руку разом з плечем якийсь річковий вояк з шістьма жолудями на щиті. – Сумні сірі очі зустрілися з Дунковими. – Ваш старий господар, лицар з Грошодубу… він теж бився у Повстанні Чорножара?

– Так, мосьпане. Ще до того, як узяв мене. – В той час Дункові мало бути три або чотири роки, і він ганяв голий провулками Блошиного Подолу, нагадуючи радше малу тваринку, аніж хлоп’я.

– За червоного дракона чи за чорного?

За червоного чи за чорного? Навіть і зараз питати таке в людей було небезпечно. Від днів Аегона Завойовника за герб дому Таргарієн правив червоний дракон на чорному тлі. Даемон Самозванець обернув кольори на своєму прапорі, як робило багато байстрюків. «Пан Явтух – мій хазяїн», нагадав собі Дунк, «і має право питати».

– Він бився у корогві князя Сіноброда, мосьпане.

– Зелені рясиці на золотому тлі – такі собі зеленаві хвильки?

– Напевне, мосьпане. Яйк має знати краще. – Малий знав напам’ять герби доброї половини лицарства Вестеросу.

– О так, за князем Сінобродом усі знали непохитну вірність престолові. Король Даерон поставив його Правицею просто перед битвою. Маслоплав на цій посаді наробив стільки лиха, що ходили чутки про його зраду. А от князь Сіноброд від початку до кінця був опорою правлячого дому.

– Пан Арлан був коло нього у мить його загибелі. Якийсь пан із трьома замками на щиті переміг його у двобої.

– Того дня з обох боків загинуло багато добрих вояків. А перед битвою поле ще не було червоним. Чи казав вам про це пан Арлан?

– Пан Арлан взагалі не любив балакати про ту битву. Його зброєносець теж там загинув. Рогер із Грошодубу, сестринець пана Арлана.

Дунк почувався винуватим, навіть коли вимовляв його ім’я. «Це ж я забрав його місце.» Тільки принци та найбільші князі могли тримати при собі двох зброєносців. Якби Аегон Негідний віддав меча своєму спадкоємцеві Даеронові замість байстрюка Даемона, то Повстання Чорножара могло й не початися; тоді Рогер із Грошодубу був би живий до цього дня. «Став би лицарем, кращим за мене, ніс би десь службу. А я б скінчив свої дні на шибениці або ж вступив до Нічної Варти і там тинявся б Стіною до самої смерті.»

– Велика битва – то сама собою жахлива річ, – сказав старий лицар, – але поміж крові та різанини в ній завжди стрічається й краса. Така краса, що скніє серце. Я ніколи не забуду, як сяяло сонце, заходячи над полем Червонотрав’я… там лежало десять тисяч загиблих воїнів, у повітрі носився стогін та лемент, а над головами висіло таке гарне небо, помережане золотим, жовтогарячим та червоним… і я плакав, бо знав, що моїм синам побачити його не судилося.

Він зітхнув.

– Ви, молоді, зараз і не повірите, яка запекла була боротьба і яка непевна перемога. Якби не Кровокрук…

– Я все життя чув, що битву виграв Баелор Списолам, – зазначив Дунк. – Разом із принцем Маекаром.

– Молот і ковадло? – Вуса старого лицаря смикнулися. – Співці багато чого недомовляють. Того дня Даемон був Воїном, втіленим у плоть, перед яким годі було встояти смертним воякам. Він порубав на шматки передовий полк князя Арина, убив Лицаря Дев’ятизір’я та Затятого Тиля Тягнидуба, а тоді схрестив мечі з паном Гвейном Корбреєм із Королегвардії. Мало не годину вони верхи танцювали один навколо одного, виверталися та кружляли, рубали та сікли, а навколо них снопами падали вояки. Співці кажуть, що коли Чорножар вдаряв по Пані Безнадії, то два мечі співали і стогнали так, що їх чули на п’ять верстов навколо. І щойно Панна схибила, як Чорножар розрубав панові Гвейну шолома і засліпив його потоком крові. Даемон спішився, аби пораненого ворога не задавили, і наказав Червоному Іклові доправити його до маестрів у обоз. То й була його фатальна помилка, бо тим часом Крукові Зуби стали на верхівці Сльозавого Гребеня, і Кровокрук побачив королівське знамено свого зведеного брата за чотириста аршинів звідти, а під ним – Даемона з синами. Першим він убив Аегона, старшого з близнюків, бо знав, що Даемон ніколи не залишить сина, поки тіло не вистигне, хай би яка злива білих стріл падала навколо. Даемон і не залишив, бо його теж прохромило сімома стрілами, донесеними з Кровокрукового лука силою злих чарів. А коли юний Аемон підняв клинок Чорножар, що вислизнув з пальців вмираючого батька, тоді Кровокрук вбив і молодшого з близнюків. Так загинули чорний дракон і його сини.

– Ти скажеш, що на цьому справа не скінчилася, що далі сталося іще багато чого. Так, я знаю – сам бачив дещицю… як розбігалися повстанці, як їх зупинив Лихий Булат і очолив шалену, божевільну навалу… його бій проти Кровокрука, зрівнянний тільки з боєм Даемона проти Гвейна Корбрея… як страшно принц Баелор вдарив у тил бунтівників, мовби молотом гупнув… вереск дорнійців, ліс їхніх списів… але наприкінці дня було вже байдуже. Війна скінчилася зі смертю Даемона.

– А висіло ж усе на волосині… Якби Даемон просто збив Гвейна Корбрея з коня і залишив на милість долі, то проламав би лівий край Маекарового війська, перш ніж Кровокрук став на тому гребені. Тоді день скінчився би перемогою чорного дракона, Правиця загинув, і відкрилася б пряма дорога на Король-Берег. Тоді Даемон вже сидів би на Залізному Троні, перш ніж зі штормовим панством та дорнійцями підійшов принц Баелор.

– Хай там скільки співці просторікують про молот і ковадло, але хід битви своїми білими стрілами та чорними чарами переломив братовбивця. Він править нами й зараз, годі сумніватися. Король Аерис – лялька в його руках. Я не здивуюся, дізнавшись, що Кровокрук зачарував його милість, аби підкорити своїй волі. Не дивно, що усі ми тепер прокляті.

Пан Явтух похитав головою та впав у задумливе мовчання. Дунк питав себе, як багато почув Яйк, але точно знати не міг. «Скільки очей має пан Кровокрук?», подумав він.

День ставав дедалі спекотнішим. Дунк помітив, що навіть мухи кудись повтікали. Мабуть, вони краще за лицарів знають, куди не треба пхати носа, тому й ховаються від сонця. Йому стало цікаво, яку ж гостину їм з Яйком запропонують у Холоднокопі. Приміром, кухоль холодного темного пива був би доречний. Дунк з великою приємністю крутив цю думку в голові, аж поки не згадав слова Яйка про те, як Червоняста Вдовиця труїла своїх чоловіків. Спрага миттю зникла, бо є на світі гірші речі, аніж пересохла горлянка.

– Були часи, коли дім Осгрей тримав усі землі на десятки верстов навколо: від Нюні на сході до Битих Валунів на заході, – мовив пан Осгрей. – Холоднокоп був нашим, а ще Підковні Пагорби, печери на  Лихому Лисаку, села Доск, Малий Доск та Сивушний Поділ, обидва береги Листопадного озера… Осгреєвські наречені виходили заміж за Флорентів, Лебединів, Тарбеків, ба навіть Вишестражів та Чорнолісів.

В полі зору з’явився Гаків Гай. Дунк прикрив очі долонею і примружився на зелену смугу. Зараз він заздрив Яйковому брилеві. «Ну хоч там матимемо якусь тінь.»

– Гаків Гай колись тягнувся аж до Холоднокопу, – мовив пан Явтух. – Я вже й не пам’ятаю, що то був за Гак такий. До Завоювання у лісі водилися тури й величезні лосі у двадцять долонь заввишки, ба навіть більші. Червоного звіра в лісі аж кишіло; стільки жодний мисливець не міг би взяти за життя, бо полювати там могли тільки король та клітчастий лев. Навіть у дні мого батька дерева ще росли по обидві сторони потоку, але потім павуки вирубали свій ліс, аби влаштувати пасовисько для корів, овець та коней.

Тонкий струмочок поту поповз Дунковими грудями. Раптом він палко забажав, аби його господар та повелитель стулив пельку. Хіба ж можна базікати в таку спеку? Хіба можна кудись їхати? Хай йому грець, та хіба можна зараз бодай ворушитися?

У лісі вони побачили тушу великого бурого деревного кота, на якій юрмилися черви.

– Фу-у! – вигукнув Яйк, якомога далі обводячи Маестра навколо неї, – смердить іще гірше за пана Беніса.

Пан Явтух натягнув повід.

– Деревний кіт. Я й не знав, що вони ще лишилися у цьому лісі. Цікаво, від чого він помер.

Коли ніхто не відповів, старий продовжив:

– Звідси я поверну назад. А ви їдьте собі на захід, і доберетеся просто до Холоднокопу. Ви взяли гроші? – Дунк кивнув. – Добре. Хай разом з вами, пане, повернеться і моя вода.

Старий лицар ристю рушив назад. Туди, звідки приїхав.

Коли він зник, Яйк мовив до Дунка:

– Я тут міркував, пане, як вам краще балакати з пані Тенетник. Щоб заприязнити її до себе, не обійтися без хвали та лестощів.

У своєму клітчастому жупанчику Яйк виглядав таким бадьорим, наче знати не знав ніякої спеки. Пан Явтух почувався так само навіть у киреї. «То що ж це, єдиний я тут спливаю потом?»

– Хвали та лестощів, кажеш, – повторив Дунк. – Яких саме?

– Та ви ж самі знаєте. Кажіть їй, яка вона чудова та прегарна.

Дунк засумнівався.

– Вона пережила чотирьох чоловіків. Має бути не молодша за пані Вайф. Якщо я хвалитиму чудову красу якоїсь бородавчастої старої жаби, то вона знатиме, що я брешу.

– Та ж вам досить лише знайти у ній щось справді варте хвали. Так робить мій брат Даерон. Каже, що навіть в найстрашніших старих шльондр можна відшукати густе волосся або вуха гарних обрисів.

– Вуха гарних обрисів?! – Сумніви Дунка міцніли з кожним словом.

– Або ж гарні очі. Скажіть їй, що її вбрання підкреслює колір її очей. – Малий поміркував якусь хвильку. – Якщо тільки в неї не одне око, як у князя Кровокрука.

«Люба пані, ваше вбрання підкреслює колір вашого ока.» Дункові доводилося чути, як лицарі та паничі просторікували перед панями. Щоправда, таку дурницю при ньому ще жоден не бовкнув. «Добра пані, маєте таке прегарне вбрання. Воно так відтіняє колір обох ваших чудових очей.» Бувають пані старі та кощаві, бувають товсті та червонопикі, бувають незугарні та поїдені віспою. Але усі носять якесь вбрання і мають два ока. І наскільки пам’ятав Дунк, усі полюбляють чоловічі лестощі. «Яка прегарна сукня, пані моя. Прегарно підкреслює прегарну вроду ваших прегарно вродливих очей такого прегарного кольору.»

– Життя заплотного лицаря куди як простіше, – приречено буркнув Дунк. – Скажу щось не те, і вона накаже зашити мене у мішок та кинути у рів.

– Хай спершу знайде такого великого мішка, пане, – мовив Яйк. – А ще, раптом що, нас врятує чобіт.

– Ні, – загарчав Дунк, – мовчи вже про свій чобіт.

Виїхавши з Гакового Гаю, вони опинилися набагато вище від греблі за течією. Тут вода піднялася так, що Дунк міг би навіть втілити свою мрію про купання. «Та тут і втопитися можна», подумав він. У дальній берег врізався рівчак, що відводив воду кудись на захід. Рівчак біг уздовж дороги та живив безліч іще менших рівчаків, які зміями розповзалися по ланах. «Перетнемо річку, і опинимося у владі Вдовиці». Дунк спитав себе, що чекає попереду на самотнього лицаря з десятирічним хлопчаком за спиною.

Яйк обмахував обличчя.

– Гей, пане! Чого ми зупинилися?

– Ми не зупинилися.

Дунк вдарив коня острогами та з плюскотом в’їхав у річку. Яйк рушив слідом на мулі. Вода піднялася Громові до черева, тоді знову спала. Вони вибралися на Вдовициному боці, стікаючи краплями. Рівчак попереду біг прямий, мов спис, і сяяв на сонці золотом та зеленню.

Через кілька годин вони побачили башти Холоднокопу. Дунк спинився, щоб перевдягтися у свою гарну дорнійську сорочку та перевірити, як меч ходить у піхвах, аби не мати неприємних несподіванок, якщо знадобиться його оголити. Яйк також смикнув за руків’я кинджала, хмурячи чоло під своїм брилем. Далі вони поїхали обабіч: Дунк на бойовому огирі, малий на мулі. Прапор Осгреїв безпомічно висів з держална.

Холоднокоп розчарував його після усього почутого від пана Явтуха. Порівняно зі Штормоламом, Вирієм та іншими княжими столами, яких вдосталь надивився Дунк, замок виявився доволі непоказним… та все ж замком, а не укріпленою вежею. Зубчастий зовнішній мур мав тридцять ступнів у висоту і башти на кожному куті – кожна заввишки як півтора Стояка. З кожного шпиля та підвищення важко звисав чорний прапор Тенетників, прикрашений плямистим павуком на сріблястому павутинні.

– Пане? – покликав Яйк. – Вода. Дивіться, куди вона йде.

Рівчак кінчався коло східного муру Холоднокопу, стікаючи у копаний рів, за яким замок і було названо. Від виду та шуму вируючої води Дунк трохи зубами не заскреготів. «Я не віддам їй мою Клітчасту.»

– Їдьмо, – мовив він до Яйка.

Над вигином головної брами у нерухомому повітрі висів ще один ряд павучих прапорів. Під ним глибоко у камені було вирізано якогось старішого знака. За століття вітер та дощ добряче його вилизали, але зовсім подоби не спотворили: на задніх лапах там стояв лев, складений з клітин. Брама була відчинена. Проїжджаючи підйомним мостом, Дунк помітив, як низько стояла вода у рові. «Впала трохи не на сажня», подумав він.

Двоє списників перегородили їм дорогу коло решітки. Один мав велику чорну бороду, інший був безбородий. Бородань завимагав сказати, навіщо вони приїхали.

– Вельможний пан Осгрей надіслали мене задля перемовин з пані Тенетник, – відповів Дунк. – Я лицар Дункан Високий.

– Та вже ж не Беніс, – мовив безбородий. – Того б ми за версту винюхали.

В нього бракувало переднього зуба, а на серці був нашитий значок з плямистим павуком.

Бородань підозріливо примружився на Дунка.

– Ніхто не може бачити її вельможність без дозволу каштеляна Довговерха. Ідіть зі мною. А ваш машталір хай лишається коло коней.

– Я не машталір, а зброєносець! – вигукнув Яйк. – Чи ти сліпий, чи просто дурний?

Безбородий розреготався. А бородань націлив вістря списа просто хлопцеві у горло.

– Ану повтори, що сказав!

Дунк дав Яйкові добрячого ляща у вухо.

– Ні, не повторюй, а стули пельку та подбай про коней. – Сам Дунк тим часом зліз на землю. – Я піду до пана Лукаса.

Бородань опустив списа.

– Він у дворі.

Пройшовши під шпичастою залізною решіткою та бійницею у стелі, вони опинилися у зовнішньому дворі. Там з псярні гавкали хорти, з вікон свинцевого скла у семибічному дерев’яному септі чулися співучі голоси. Перед кузнею коваль ставив підкови бойовому коневі, а хлопчина-учень йому допомагав. Неподалік якийсь зброєносець пускав стріли по стрілецьких цілях, зроблених з соломи, а поруч веснянкувата дівчина з довгою косою відповідала на кожен його постріл своїм. Крутилося щитове опудало: з півдесятка лицарів у набивних каптанах по черзі кололи його списами.

Пан Лукас Довговерх знайшовся серед спостерігачів коло опудала, поруч із товстим здорованем-септоном, що пітнів ще гірше за Дунка. Білий та круглий, мов коровай, чолов’яга мав на собі рясу таку мокру, наче він у ній купався. Довговерх поруч із ним скидався на списа: прямий, жорсткий, дуже високий… хоча й трохи нижчий за Дунка, скільки той міг судити… та кожним своїм вершком пихатіший за усього Дунка заразом. Вдягнений пан Лукас був у чорний шовк та золоту парчу, але на вид почувався не спекотніше, аніж на Стіні.

– Мосьпане, – привітав його стражник, – тут з’явився один такий собі з курячої вежі, хоче бачити її вельможність.

Першим обернувся септон і так захоплено тюгукнув, що Дунк аж подумав, чи не п’яний він.

– Що це в нас тут? Заплотний лицар? Величенькі ж у Обширі заплоти. – Септон зробив знак благословіння. – Хай Воїн завжди стоїть за вашу справу, пане. А я – септон Сефтон. Невдале ім’я, та іншого не маю. А ваше ж яке?

– Дункан Високий.

– Наш гість зовсім не марнославний, – зазначив септон до пана Лукаса. – Якби я мав його зріст, то назвався б Сефтоном-Велетнем. Сефтоном-Вежею. Сефтоном Головою-в-Хмарах.

Кругле обличчя його заливалося червоним, а на рясі виднілися плями від вина.

Тим часом пан Лукас вивчав Дунка. Це був немолодий вже чоловік: років за сорок, а може, й п’ятдесят, радше жилавий, ніж м’язистий. Обличчя він мав надзвичайно незугарне: товсті губи, криві жовті зуби, широкий м’ясистий ніс, витріщені очі. «Ще й сердитий який», майнула в Дунка побіжна думка, перш ніж той мовив:

– Заплотні лицарі – то жебраки з мечами. Це ще в кращому випадку, а в гіршому – розбійники. Забирайся геть. Нам тут таких не треба.

Дунк потемнів обличчям.

– Пан Явтух Осгрей надіслав мене зі Стояка на перемовини з господаркою цього замку.

– Осгрей? – Септон зиркнув на Довговерха. – Осгрей-клітчастий лев? Я гадав, дім Осгрей вже вимер до останньої людини.

– Майже вимер. Стариган лишився останній. Ми дозволили йому дожити свого віку в напіврозваленій вежі за кілька верстов на схід.

Пан Лукас обернув похмуре обличчя до Дунка.

– Якщо пан Явтух бажає говорити з її вельможністю, хай приходить сам. – Його очі звузилися. – Це ти був разом з Бенісом коло греблі. Не смій заперечувати. Я мав би тебе повісити!

– Порятуй нас, Седмице. – Септон витер піт з лоба рукавом. – Розбійник, кажете? Ще й здоровань який. Пане, спокутуйте вчинене зло, і Мати змилується над вашою душею!

Добру й побожну пораду дещо зіпсувало те, що посеред неї септон раптом гучно перднув.

– Ой, божечки. Даруйте мені, пане лицарю. Така біда – квасоля та ячмінний хліб.

– Я не розбійник, – мовив до них Дунк з усією гідністю, яку спромігся зібрати.

Але Довговерха його заперечення не зворушили.

– Не випробовуй мого терпіння, лицарю… якщо ти за правом носиш це звання. Тікай до курячої вежі та скажи панові Явтуху, аби доправив сюди пана Беніса Буробздоха. Якщо твій пан позбавить нас клопоту силоміць виколупувати Беніса зі Стояка, то її вельможність, може, вчинить милосердно.

– Я маю намір побалакати з її вельможністю і про пана Беніса, і про лихо коло греблі, і про вкрадену в нас воду.

– Вкрадену? – перепитав пан Лукас. – Згадай це слово при моїй пані, й плаватимеш у мішку ще до заходу сонця. Ти певний, що досі бажаєш її бачити?

Якщо Дунк і був у чомусь певний, то це у своєму бажанні вибити Лукасові Довговерху всі його криві жовті зуби.

– Я вам сказав, чого я бажаю.

– Ой, та дозвольте вже йому побачити пані, – закликав септон. – Хіба це комусь нашкодить? Пан Дункан подолав довгий шлях під безжальним сонцем. Хай добродій розкаже нашій пані, з чим приїхав.

Пан Лукас ще раз окинув Дунка поглядом.

– Наш септон – добра та божа людина. Пішли. Буду вдячний, якщо ти розкажеш свою справу якнайкоротше.

Він закрокував двором, і Дунк був змушений поспіхом його доганяти.

Тут відчинилися двері замкового септу, і віряни поспішили сходами надвір. Серед них були лицарі та зброєносці, з десяток дітей, кілька старих, три септи у білих рясах та каптурах… і одна повнотіла жінка безсумнівно шляхетного роду, вбрана у сукню темно-синього дамасту, облямовану мирійським мереживом і таку довгу, що поділ волочився у пилюці. Дунк вирішив, що їй років із сорок. Високо збите волосся під срібнотканою сіточкою було рудувато-брунатне; якщо це її прозивали Червонястою, то напевне за колір опасистого обличчя.

– Пані, – мовив пан Лукас, ставши перед нею та септами, – цей заплотний лицар каже, що приніс послання від пана Явтуха Осгрея. Чи вислухаєте ви його?

– Якщо бажаєте, пане Лукасе. – Вона витріщилася на Дунка так дивно, що той мимоволі згадав Яйкові балачки про чари. «Щось не дуже їй допомогли ті криваві купелі.» Вдовиця була тілом тлуста, обличчям непоказна, з дивно загостреною догори головою, чого не ховало навіть пишно зібране волосся; ніс вона мала завеликий, а рот замалий. Дунк з полегшенням побачив два ока, але всяка думка про шляхетне догоджання високородній пані зникла з його голови.

– Пан Явтух прохав мене перемовитися з вами про нещодавні прикрі події коло загати.

Вона блимнула очима.

– Коло… загати, кажете?

Навколо потроху збирався натовп. Дунк відчував на собі недружні очі.

– На річці, – мовив він, – на Клітчастій. Ваша вельможність збудували на ній греблю…

– Та ні, я напевне цього не робила, – відповіла та. – Про що ви, пане лицарю? Я всенький ранок молилася у септі.

Дунк почув гигикання пана Лукаса.

– Я не мав на увазі, що ваша вельможність гатили її самі, тільки… без тієї води загинуть усі наші ниви… бо ж селяни мають на полях квасолю, ячмінь, дині…

– Справді? Я дуже полюбляю дині. – Маленький ротик скривився у задоволену посмішку. – І які ж там у вас є дині?

Дунк збентежено роззирнувся колом облич і відчув, як пашіє його власне. «Щось тут не те. Довговерх робить із мене дурня.»

– Мосьпані, а чи не продовжити нам розмову деінде… де менше людей.

– Ставлю срібняка, що бовдур-велетень хоче її звабити! – пожартував хтось, і усі навколо вибухнули реготом. Пані сахнулася геть, налякана, і закрила обличчя руками. До неї швидко підскочила одна із септ, пригорнула за плечі, втішаючи та захищаючи.

– Що мають означати ці веселощі? – прорізався крізь сміх холодний та твердий голос. – Поділіться-но зі мною вашим жартом. Пане лицарю, чого це ви турбуєте мою зовицю?

Це виявилася та дівчина, яку він бачив коло стрілецьких цілей. При боці вона мала сагайдак стріл, а в руці тримала лука, мало не довшого за її невеличкий зріст. Якщо Дункові не вистачало піввершка до семи ступнів, то лучниці радше бракувало стільки ж до п’яти. Її стан Дунк міг би охопити двома долонями. Руде волосся було зібране у таку довгу косу, що вона лоскотала їй підкрижжя. На підборідді виднілася ямочка, носик скидався на гудзик, а щоки густо посипало ластовинням.

– Пробачте нам, пані Роганно. – Це проказав гарненький молодий панич з Креставським кентавром на грудях жупана. – Велетень сплутав пані Гелісенту з вами.

Дунк перевів погляд з однієї пані на іншу.

– То це ви Червоняста Вдовиця? – бухнув він, не подумавши. – Але ж ви така…

– Молода? – Дівчина кинула лука худорлявому хлопцеві, разом з яким стріляла. – Та вже двадцять п’ять років на світі живу. Чи ви хотіли сказати: мала?

– Гарна. Я хотів сказати: гарна. – Дунк сам не знав, як це він нагодився, але зрадів, що не бовкнув якоїсь іншої дурниці. Йому сподобався її носик, біляво-руде волосся, невеличкі, але справні груденята під шкіряною камізелькою. – Я гадав, ви маєте бути… тобто… кажуть, що ви чотири рази овдовіли, от я…

– Мій перший чоловік помер, коли мені було десять років. А йому було дванадцять, він служив зброєносцем при моєму батькові й загинув від руки вершника на полі Червонотрав’я. На жаль, мої чоловіки недовго затримуються на світі. Останній помер навесні.

Так казали про тих, хто загинув у Велику Весняну Пошесть, що буяла останні два роки: «помер навесні». Навесні померло багато десятків тисяч, а серед них старий мудрий король і два юних принци, від яких чекали так багато.

– Я… співчуваю вашим втратам, мосьпані. – «Щось шляхетне, бовдунку, скажи їй щось таке, що кажуть шляхетним паням.» – Я хотів сказати… про ваше вбрання…

– Вбрання? – Вона роздивилася свої чоботи, штани, вільну льоняну сорочку, шкіряну камізелю. – Я вбрана для стрільби з лука.

– Тобто… про волосся… таке м’яке…

– А вам це звідки відомо, пане? Якби ви колись торкалися мого волосся, то я б, гадаю, цього не забула.

– Та не м’яке, – жалюгідно промимрив Дунк. – Я хотів сказати, руде. Ваше волосся таке чудово руде.

– Чудово руде, пане? Та хоч не таке жовтогаряче, як ваше обличчя?

Вона засміялася, і усі навколо підхопили. Усі, окрім пана Лукаса Довговерха.

– Пані, – встряг він, – це один з найманих горлорізів Стояка. Він був разом з Бенісом Бурощитом, коли той напав на ваших копачів коло гребоі й попсував Волмерові обличчя. Старий Осгрей надіслав його на перемовини з вами.

– Саме так, мосьпані. Мене звати Дункан Високий.

– Як ви сказали? Дункан Сліпоокий? – спитав бородатий лицар з потрійною блискавкою Лейгодів на грудях. Навкруги знову зареготали. Навіть пані Гелісента отямилася достатньо, щоб захихотіти.

– Хіба у Холоднокопі разом з моїм батьком померли й шляхетні звичаї? – спитала дівчина. Та ні, не дівчина, а доросла жінка. – Як пан Дункан міг зробити таку помилку, питаю я вас?

Дунк кинув на Довговерха недобрий погляд і відповів:

– Це моя вина.

– Справді? – Червоняста Вдовиця роздивилася Дунка з ніг до голови, найдовше затримавшись на його грудях. – Дерево та падаюча зірка. Не бачила цього герба раніше.

Вона торкнулася його сорочки, провела двома пальцями по гілці в’яза.

– Ще й намальований, а не вигаптуваний. Я чула, що дорнійці малюють на шовку, але ви для дорнійця завеликий.

– Не всі дорнійці такі вже малі, мосьпані. – Дунк відчував її пальці крізь шовк. Рука в неї теж була веснянкувата. Можна присягнутися: вона веснянкувата уся, з ніг до голови. У роті дивно пересохло. – Я рік провів у Дорні.

– Чи там усі дуби виростають такими високими? – спитала вона, обводячи гілку дерева пальцями навколо його серця.

– Тут зображено в’яза, мосьпані.

– Я запам’ятаю. – Вона забрала руку і споважніла. – Спека та пил не дозволять нам розмовляти у дворі. Септоне, проведіть пана Дункана до моєї приймальні.

– З радістю, люба невістко.

– Наш гість, певно, схоче пити. Пришліть туди глек вина.

– Справді? – Товстун лагідно всміхнувся. – Гаразд, воля ваша.

– Я приєднаюся до вас, щойно перевдягнуся.

Відчепивши пояса з сагайдаком, вона передала його супутникові.

– Маестер Керрік також потрібен. Пане Лукасе, попрохайте його, аби прийшов.

– Приведу негайно, мосьпані, – відповів Лукас Довговерх.

Вона кинула на свого каштеляна доволі холодний погляд.

– Немає потреби. Я знаю, як багато часу забирають ваші замкові обов’язки. Достатньо, якщо ви попросите маестра Керріка до моїх покоїв.

– Мосьпані, – покликав їй услід Дунк. – Мого зброєносця примусили чекати біля воріт. Можна йому теж приєднатися до розмови?

– Зброєносця? – Усмішка зробила з неї дівчинку п’ятнадцяти років замість жінки двадцяти п’яти. Гарненьку дівчинку, лукаву та смішливу. – Звісно, якщо ваша ласка.