Текст книги "Служивий мечник (ЛП)"

Автор книги: Джордж Мартін

сообщить о нарушении

Текущая страница: 7 (всего у книги 9 страниц)

XV

Вогонь палав до самого ранку. Тієї ночі не спав ніхто у Стояку. Через деякий час почало тхнути димом; вдалині, наче дівчата у кармазинових спідницях, танцювали язики полум’я. Всі питали себе, чи не добереться вогонь аж сюди. Дунк стояв за парапетом і палаючими очима видивлявся вершників у ночі.

– Бенісе! – покликав він, коли бурий лицар піднявся на дах, жуючи кислолист. – Вона хоче вас. Вам би краще тікати.

– Тікати? – заїржав він ослячим сміхом. – На моєму коні? Та я б далі утік на одній з тих клятих курок, що гасають у дворі.

– Тоді здавайтеся. Вона хоче тільки вирвати вам ніздрі.

– Мій ніс, бовдунку, мені до вподоби разом з ніздрями. Хай приходить та спробує мене узяти. І ми ще побачимо, хто кому що вирве.

Він сів спиною до зубця муру, схрестивши ноги, видобув з мішечка при поясі гострильного бруска та узявся до свого меча. Пан Явтух став над ним, і вони почали тихо перемовлятися про свою війну.

– Довговерх чекатиме на нас коло греблі, – почув Дунк слова старого лицаря, – а ми йому натомість ниви попалимо. Вогонь за вогонь.

Пан Беніс погодився, що саме так і слід вчинити, але додав, що непогано пустити за вітром ще й млин.

– Дотуди тридцять верстов з іншого боку замку. Довговерх там нас не чекатиме. А ми їй спалимо млин та вб’ємо мірошника – ото вона пожаліє.

Яйк теж усе чув. Він кахикнув і глянув на Дунка величезними побілілими очима.

– Пане, ви маєте їх зупинити.

– Як? – запитав Дунк. «Їх зупинить Червоняста Вдовиця. А ще пан Лукас Довговерх.» – Вони тільки пилюку в очі пускають, Яйку. Їм лишилося або вихвалятися, або зі страху обісцятися. Та нам до них вже немає діла.

На світанку небо було сіре та похмуре, а повітря щипало очі. Дунк хотів вирушити якнайскоріше, але після ночі без сну не був певний, чи далеко вони заїдуть. Разом з Яйком він поснідав вареними яйцями, поки Беніс зганяв селянське військо на ще одну муштру. «Тепер вони – Осгреєві служиві люди, а ми – ні», казав Дунк собі. Сам він з’їв чотири яйця – завважив, що хоча б їх він в пана Явтуха вислужив. Яйк з’їв два. Сніданок вони запили пивом.

– Можна поїхати до Файного острова, пане, – запропонував хлопчик, поки вони збирали лахи. – Якщо там нишпорять залізняки, то князь Файян має шукати собі вояків у найми.

Думка була вдала.

– А ти бував на Файному острові?

– Ні, пане, – відповів Яйк, – але люди кажуть, що він гарний. Стіл пана Файяна теж гарний. Недарма зветься Файною Вежею.

Дунк засміявся.

– Гаразд, їдемо до Файної Вежі.

Він почувався так, наче з плечей звалився великий вантаж.

– Подбаю про коней, – мовив він, зав’язавши обладунок у великого клумака та стягнувши його конопляною мотузкою. – Піди на дах, зброєносцю, та збери нашу постіль.

Чого він бажав цього ранку найменше – так це ще однієї сутички з клітчастим левом.

– Якщо побачиш пана Явтуха, не чіпай.

– Гаразд, пане.

Надворі Беніс вишикував вояків зі списами та щитами і намагався навчити їх наступати разом, одночасно. Бурий лицар не звернув на Дунка, поки той перетинав двір, ані найменшої уваги. «Він веде усіх на смерть. Червоняста Вдовиця з’явиться тут будь-якої миті!»

З дверей вежі вибіг Яйк і застрибав дерев’яними сходами, тягнучи згортки їхніх постілей. Над ним, спершись руками на парапет, застиг пан Явтух. Зустрівшись очима з Дунком, він затремтів вусами та відвернувся. Повітря було задимлене і смерділо.

Щит Беніса висів у лицаря через плече за спиною: довгастий, краплевидний, не розмальований ніякими знаками, темний від безлічі шарів покосту, облямований по краю залізом. Умбон посередині щита нагадав Дункові якесь велике, щільно заплющене око. Таке ж сліпе, як сам господар щита.

– Як ви збираєтеся битися? – спитав Дунк.

Пан Беніс оглянув своє військо, червоніючи повним кислолисту ротом.

– Пагорба зі стількома списами не втримати. Треба засісти у вежі. Зачинимося там.

Він кивнув на двері.

– Тут тільки один вхід. Втягнемо сходи, і ніхто до нас не добереться.

– То вони драбину приставлять. А ще привезуть мотузки з гаками, та й залізуть через дах. А як ліньки буде, то стануть навколо з самострілами і битимуть по кожному, хто висунеться з дверей.

Дині, Боби та Ячмені уважно слухали все, що говорилося. Їхні вихваляння мовби корова язиком злизала, хоча в Осгреєвому хазяйстві не було жодної. Селяни стояли, вчепившись у свої загострені палиці, й зиркали то на Дунка з Бенісом, то один на одного.

– Від оцих зухів вам не буде ані крихти зиску, – мовив Дунк, кивнувши на репане Осгреєве військо. – У полі вершники Червонястої Вдовиці порубають їх на шматки, а всередині вежі їхні списи нічого не варті.

– Можна кидатися чимсь важким з даху, – розважив Беніс. – Мет казав, що добре кидає каміння.

– Еге ж, камінь-другий він жбурне, – відповів Дунк, – а тоді хтось із Вдовициних арбалетників прохромить його стрілою.

– Гей, пане! – Позаду стояв Яйк. – Якщо ми хочемо їхати, пане, то краще вже рушати. Бо раптом Вдовиця з’явиться.

Малий мав рацію. Якщо затриматися, можна втрапити до пастки. І все ж Дунк вагався.

– Відпустіть їх, Бенісе.

– Та ти що? Розігнати наше звитяжне військо? – Беніс зиркнув на селян і заїржав ослячим сміхом. – А ви, телепні, не слухайте дурниць. Спробує хтось втекти – випатраю.

– Спробуйте зачепити когось із них, і я випатраю вас. – Дунк оголив меча і звернувся до селян. – Йдіть по домівках, усі ви. Розходьтеся по селах і подивіться, чи вціліли ваші хати та врожай.

Ніхто не рушив з місця. Бурий лицар дивився на нього, ворушачи губами. Дунк не зважав.

– Ідіть звідси, – повторив він. Здавалося, слова вкладає йому в вуста якийсь бог. Але точно не Воїн. Чи є на світі бог дурнів?

– ГЕТЬ ЗВІДСИ! – заволав він на весь голос. – Забирайте списи та щити й тікайте, бо не доживете до ранку! Ви хочте ще раз поцілувати дружин? Обійняти дітей? Тікайте додому! Чи ви оглухли?

Ні, вони не оглухли. Серед курей зчинився навіжений переполох. Великий Роб, кинувшись тікати, наступив на одну курку, а Баш запнувся на власному списі й на якихось півступні промахнувся, щоб не випатрати Віла з Бобів. Але зрештою розбіглися усі. Дині чкурнули в один бік, Боби в інший, Ячмені у третій. Пан Явтух кричав на них згори, та ніхто не зважав. «Таки оглухли, тільки до слів свого пана», подумав Дунк.

Поки старий лицар вигулькнув з башти та збіг донизу сходами, у дворі серед курей лишилися тільки Дунк, Яйк та Беніс.

– Поверніться! – заволав пан Явтух до свого прудконогого війська. – Я не дозволяю тікати! Я забороняю вам тікати!

– Та годі вже, мосьпане, – сплюнув Беніс. – Їх не повернути.

Пан Явтух навис над Дунком, тремтячи вусами від люті.

– Яке ваше право відсилати моїх вояків?! Ніякого! Я заборонив їм тікати, суворо заборонив! Я заборонив вам розпускати їх!

– А ми вас не чули, мосьпане. – Яйк зняв бриля і відмахувався ним від диму. – У дворі так курки квохтали, що ми за ними геть нічого не чули.

Старий важко опустився на найнижчу сходинку Стояка.

– Що та жінка пообіцяла вам за зраду? – бляклим голосом спитав він. – Скільки золота ви отримали за те, щоб видати мене, відіслати моїх хлоп’ят і лишити тут самого?

– Ви не самі, мосьпане. – Дунк вклав меча у піхви. – Я спав під вашим дахом, їв яйця з вашої кухні ще цього ранку. Я винен вам службу. Я не втечу звідси, підібгавши хвоста. Мій меч лишається з вами.

Дунк торкнувся руків’я при боці.

– Один меч. – Старий лицар повільно звівся на ноги. – На що можна сподіватися з одним мечем  проти тієї жінки?

– Для початку відігнати її від вашої землі. – У голосі Дунка бриніла тверда рішучість. От якби він справді мав її стільки, як показував.

Вуса старого лицаря тремтіли з кожним подихом.

– Так, – мовив він нарешті. – Краще сміливо виїхати в поле, аніж ховатися за кам’яними мурами. Краще померти левом, аніж зайцем. Тисячу років ми були воєводами північного прикордоння. Я маю узброїтися.

І лицар рушив угору сходами.

Яйк дивився на Дунка.

– Досі не знав, що ви маєте хвоста, пане, – мовив малий.

– Хочеш ляща у вухо?

– Ні, пане. Не хочу. А ви хочете ваш обладунок?

– Хочу, – відповів Дунк. – А окрім нього, ще одну річ.

XVI

Спершу вони хотіли взяти пана Беніса з собою, та врешті-решт пан Явтух наказав йому лишитися й засісти у вежі. Один його меч не рятував справи при тому числі ворогів, яке наближалося до їхньої землі, а Вдовиця могла спалахнути гнівом, побачивши бурого лицаря.

Та він, правду кажучи, не дуже й впирався. Дунк допоміг йому вибити залізні кілки, що тримали сходи на місці. Беніс видерся ними нагору, відв’язав стару сіру мотузку і навалився усією силою. Зі скреготом та стогоном дерев’яні сходи піднялися вгору, лишивши десять ступнів порожнечі між верхньою кам’яною сходинкою та єдиним входом до вежі. Всередині залишилися також Сем Горбик з дружиною. Курки мали самі про себе дбати. Сидячи верхи на сірому мерині, пан Явтух підняв голову і крикнув:

– Якщо ми не повернемося до заходу сонця…

– …то я тікатиму до Вирію, мосьпане, аби розказати князеві Тирелу, як та жінка спалила ваш ліс і замордувала вашу особу.

Дунк рушив слідом за Яйком та Маестром униз пагорбом. Старий їхав слідом, тихенько брязкаючи обладунком. Нарешті здіймався хоч якийсь вітерець; Дунк чув, як плескають поли киреї старого лицаря.

Там, де стояв Гаків Гай, лишилося задимлене попелище. Поки вони доїхали до лісу, вогонь майже вигорів, але подекуди серед моря попелу та вугілля ще палали острівці бурхливого полум’я. Стовбури згорілих дерев здіймалися у небо, мов чорні списи. Багато дерев впало поперек західного шляху; їхнє гілля зчорніло та зламалося, а всередині порожніх стовбурів досі жевріли червоні вогники. На лісовій підстилці також лишилися жевріючі плями й місця, де у повітрі гарячим сірим туманом висів дим. З паном Явтухом стався такий напад кашлю, що Дунк злякався, чи не доведеться їхати назад. Але зрештою лицар опанував себе.

Вони проминули тушу оленя, а пізніше – борсука чи когось подібного. Не вижило ніщо, крім мух. Мушва, здавалося, переживе усе на світі.

– Мабуть, отак виглядало Полум’яне Поле, – мовив пан Явтух. – Це там двісті років тому почалися усі наші негаразди. На тому полі загинув останній зелений король, а з ним увесь цвіт Обширу. Батько розповідали, що від пекучого вогню мечі плавилися у руках воїнів. Потім клинки переможених зібрали та викували з них Залізний Трон. Вирій перейшов від королів до їхніх підстоліїв, а Осгреї принизилися та занепали. Колишні воєводи північного прикордоння перетворилися на простих земельних лицарів, підвладних князям Рябинам.

Дунк не мав що відповісти, тому якийсь час їхав мовчки. Потім пан Явтух кахикнув та сказав:

– Пане Дункане, чи ви пам’ятаєте ту мою оповідку?

– Може, й пам’ятаю, – відповів Дунк. – Яку саме?

– Про Малого Лева.

– Пам’ятаю. Він був молодший з п’яти синів.

– Добре. – Лицар знову кахикнув. – Коли він убив Ланселя Ланістера, західняки повернули назад. Без короля війна скінчилася. Ви розумієте, про що я?

– Еге ж, – неохоче відповів Дунк. «Чи зможу я вбити жінку?» Раптом Дунк пожалів, що не є справді тупішим за замковий кут. «Справа не повинна дійти такого кінця. Я не можу цього дозволити.»

Там, де західний шлях перетинав Клітчасту, ще лишилося кілька зелених дерев, хоча й їхні стовбури обвуглилися з одного боку. Просто за ними темнаво виблискувала вода. «Синьо-зелена», подумав Дунк, «а золото десь зникло». Дим сховав сонце на небі.

Досягнувши берега, пан Явтух зупинився.

– Я дав святу обітницю. Я не перетну цього потоку. Ніколи – поки земля на тому боці лишається в її володінні.

Під жовтим вапенроком старий лицар мав кольчужно-дощаті лати. При боці висів меч.

– А якщо вона не з’явиться, пане? – спитав Яйк.

«З вогнем та мечем», подумав Дунк.

– З’явиться.

І через якусь годину вона з’явилася. Спершу почувся стукіт копит, потім тихий дзенькіт обладунків. Звуки наближалися. За димом було важко розібрати, чи близько під’їхав загін, поки через сіру подерту запону диму не проштовхнувся хорунжий Вдовиці. Держално в його руці увінчував залізний павук, пофарбований білим та червоним. З держална безсило звисав чорний прапор Тенетників. Коли він побачив лицарів на іншому березі потоку, то зупинився на своєму. За мить з’явився і пан Лукас Верхопіль, узброєний в залізо від п’ят до голови.

Тільки після них нарешті показалася пані Роганна власною особою. Її вугільно-чорну кобилу прикрашав чабрак, виплетений зі смуг сріблястого шовку на зразок павутиння. Кирея за спиною Вдовиці була зроблена тим самим штибом і струменіла з плечей та зап’ястків легко, наче дим. Вона також мала на собі обладунок: лускатий, вкритий зеленою поливою, з золотим та срібним карбом. На її стані він сидів, наче рукавичка на руці. Здавалося, Вдовиця вбрана у зелене літнє листя. Її довга руда коса розгойдувалася за спиною на всі боки. Поруч їхав червонопикий септон Сефтон на великому сірому мерині, а з іншого боку – молодий маестер Керрік на мулі.

Почет Вдовиці складався ще з півтузня лицарів разом зі зброєносцями та валки кінних арбалетників, які, забачивши Дунка на іншому березі Клітчастої, роз’їхалися віялом на обидва боки дороги. Загалом Вдовиця привела тридцять і трьох озброєних вояків, не рахуючи септона, маестра та неї самої. Один з лицарів особливо впав Дункові в око: лисий, кремезний, мов барило, чоловік зі злим лицем та потворним зобом на шиї.

Червоняста Вдовиця підвела кобилу кроком до самого зрізу води.

– Пане Явтуше, пане Дункане, – покликала вона через потік, – вночі ми бачили вашу пожежу.

– Бачили?! – вигукнув пан Явтух. – Ще б пак! Ви самі її запалили.

– Це підле й негідне звинувачення.

– За підлий і негідний вчинок.

– Минулої ночі я спала у своєму ліжку, оточена жіноцтвом та покоївками. Прокинулася від того, що з мурів закричали. Як і майже всі у замку. Старі видиралися крутими замковими сходами, аби подивитися, що трапилося, а немовлята коло мамчиних грудей бачили червоне сяйво і плакали з жаху. Це все, що я знаю про вашу пожежу, пане лицарю.

– Це ваша пожежа, добродійко, – наполягав пан Явтух. – Мій ліс знищено. Його більше немає, чуєте?

Септон Сефтон прочистив горло.

– Пане Явтуше, – прогув він басовито, – у королівській пущі також буяють пожежі, та й дощову пущу вони не минули. Усі наші ліси з-за цієї посухи спалахують від однієї іскри.

Пані Роганна підняла руку та вказала за себе.

– Погляньте на мої лани, Осгрею. Вони геть посохли. Я була б останньою дурепою, якби забажала вчинити пожежу. Варто було вітрові дмухнути не туди, і вогонь перекинувся б через потік. Тоді половина моїх нив вигоріла б дощенту.

– Вигоріла б?! – заволав пан Явтух. – Але насправді вигорів мій ліс, і це ви його підпалили! Може, ви наклали на вітер чари, хто вас знає. Згубили ж ви чоловіків та братів якимсь темним ворожбитством!

Обличчя пані Роганни застигло, мов камінь. Дунк бачив цей вираз у Холоднокопі перед самим ляпасом.

– Маячня, – відповіла вона старому. – Більше я не витрачатиму на вас зайвих слів. Видайте мені Беніса на прізвисько Бурощит, або ми візьмемо його силоміць.

– Цього ви не зробите, – грізно загримів голос пана Явтуха. – Цього ви не зробите ніколи.

Його вуса смикнулися.

– Не смійте заходити далі. Цей берег струмка належить мені, а вам тут не місце. Я відмовляю вам у гостині свого дому. Ви не матимете ані хліба-солі, ані навіть тіні й води. Ви прийшли сюди як нападники. Я забороняю вам ступати ногою на землю Осгреїв.

Пані Роганна перетягла косу через плече наперед.

– Пане Лукасе, – тільки й промовила вона. Довговерх майнув рукою. Арбалетники спішилися, натягли тятиви важелями, утримуючи свою зброю стременами, і витягли по важкій стрілі з сагайдаків.

– Отже, пане, – покликала її вельможність, коли кожен лук був натягнутий, піднятий та готовий до стрільби, – нагадайте, що ви там мені забороняєте?

Дункові обридло це слухати.

– Якщо ви перетнете струмок без дозволу господаря, то порушите королівський мир.

Септон Сефтон спонукав свого коня зробити крок уперед.

– Король не знатиме і не зважатиме, – вигукнув він. – Ми усі – діти Вишньої Матері, пане лицарю. Заради неї кажу вам – станьте осторонь.

Дунк скривився.

– Я не надто багато знаю про богів, септоне… та хіба ми не є ще й дітьми Вишнього Воїна?

Він потер потилицю долонею.

– Якщо ви спробуєте перетнути струмок, я вас зупиню.

Пан Лукас на прізвисько Довговерх зареготав.

– Заплотний лицар прагне стати колючішим за запліт, пані, – мовив він до Червонястої Вдовиці. – Скажіть слово, і в ньому стирчатиме з десяток стріл. Звідсіля вони прошиють його обладунок, наче фартух.

– Ні. Поки що ні, пане мій. – Пані Роганна окинула Дунка поглядом з-за струмка. – Вас тут двоє чоловіків та хлопчик. В нас тридцять і три озброєні вояки. Як саме ви хочете зупинити нас?

– Гаразд, – відповів Дунк, – я вам скажу. Але тільки вам.

– Воля ваша. – Вона стиснула п’ятами коня і в’їхала у струмок. Коли вода піднялася до кінського живота, Вдовиця зупинилася, аби зачекати. – Ось вона я. Прошу, пане. Обіцяю не зашивати вас у мішка.

Перш ніж Дунк встиг відповісти, пан Явтух схопив його за лікоть.

– Їдьте, – мовив старий лицар, – і пам’ятайте про Малого Лева.

– Гаразд, мосьпане. – Дунк пустив Грома кроком у воду. Біля Вдовиці він зупинився і привітався. – Мосьпані.

– Пане Дункане.

Вона потягнулася до нього і двома пальцями торкнулася напухлої губи.

– Це моїх рук справа, пане?

– Останнім часом мені не давав ляпасів ніхто інший, мосьпані.

– Я вчинила погано. Порушила закон гостинності. Мій добрий септон дуже дорікав мені за це. – Вона зиркнула через струмок на пана Явтуха. – Я вже майже не пам’ятаю Аддама. Відтоді минула половина мого життя. Втім, я пам’ятаю, що кохала його. І нікого іншого з тих пір.

– Його батько поклав його серед ожини, разом з братами, – мовив Дунк. – Хлопець любив ожину.

– Це я пам’ятаю й сама. Він збирав її для мене, ми кидали ягоди у миску з вершками та їли звідти.

– Король пробачив старого за Даемона, – зазначив Дунк. – Час вже й вам пробачити його за Аддама.

– Віддайте мені Беніса, і я поміркую про це.

– Беніс не мій. Не мені його й віддавати.

Вона зітхнула.

– Я зовсім не прагну вашої смерті.

– Я її теж не прагну.

– Тоді віддайте мені Беніса. Ми вирвемо йому ніздрі та віддамо назад. І все скінчиться.

– Та ні, не скінчиться, – заперечив Дунк. – Ще ж треба домовитися про греблю і вирішити справу про пожежу. Чи видасте ви людей, які її вчинили?

– В тому лісі літало багато світляків, – відповіла пані. – Може, то вони підпалили гай своїми маленькими ліхтариками.

– Не дражніться, мосьпані, – попередив Дунк. – Зараз не час. Розваліть загату і дайте панові Явтуху води, аби залагодити суперечку про ліс. Так буде чесно, хіба ні?

– Було б чесно, якби я палила той ліс. Але я його не палила. Я була у Холоднокопі, спала у своєму ліжку.

Вона кинула погляд униз, на воду.

– Що саме заважає нам перейти цей струмок? Чи не розкидали ви шпичаки серед каміння? Чи не сховали лучників серед приску? Кажіть, як ви намірюєтеся нас зупинити.

– Отак. – Він зняв латну рукавицю. – В Блошиному Подолі я завжди був більший та сильніший за інших хлопців, тому, бувало, бив їх до крові й забирав, що хотів. Старий лицар навчив мене цього не робити. Найперше, він казав, так чинити недобре. Але окрім того, в малих хлопчаків часто-густо бувають великі та сильні брати. А тепер дивіться сюди.

Дунк скрутив персня зі свого пальця та передав їй. Пані мусила відпустити свою косу, аби взяти його.

– Золотий? – спитала вона, відчувши вагу. – Що воно таке, пане?

І покрутила персня у руках.

– То це печатка. Золота з оніксом. – Роздивившись знак на печатці, вона звузила свої зелені очі. – Де ви її знайшли, пане?

– У чоботі. Загорнуту в ганчір’я та забиту глибоко в носака.

Пані Роганна стиснула персня у кулачку. Тоді зиркнула на Яйка та старого пана Явтуха.

– Ви дуже ризикуєте, показуючи мені цього персня, пане лицарю. Чим він вам допоможе? Якщо я накажу своїм людям перетнути річку…

– Хай так, – відповів Дунк, – тоді я змушений буду з ними битися.

– І загинути.

– Та напевне ж, – погодився Дунк, – але Яйк поїде туди, звідки приїхав, і розкаже там, що сталося.

– Не розкаже, якщо теж загине.

– Ви ж не станете вбивати десятирічного хлопчика, – мовив лицар, палко молячись, аби не помилитися. – Принаймні, саме цього десятирічного хлопчика. Ви самі сказали, що маєте при собі тридцять і трьох людей. А люди полюбляють плескати язиками. Особливо отой товстий. Які б глибокі ви не викопали могили, а балачки з них розійдуться навсібіч. І тоді… знаєте, плямистий павук може вбити своєю отрутою навіть лева, але дракон – то зовсім інший звір.

– Гадаю, з таким звіром краще дружити. – Вона приміряла персня собі на руку. Та навіть на великому пальці він бовтався вільно. – Але незважаючи на дракона, я таки отримаю Беніса Бурощита.

– Не отримаєте.

– Ото ще… упертий сажінь.

– Без піввершка.

Пані Роганна повернула Дункові персня.

– Я не можу їхати назад до Холоднокопу з порожніми руками. Люди скажуть, що Червоняста Вдовиця стала беззуба, заслабка, не вміє вчинити правосуд і захистити власних селян. Ви цього не зрозумієте, пане.

– Може, й зрозумію. – «Краще, аніж ти гадаєш.» – Пам’ятаю, як ми з паном Арланом служили в якогось дрібного штормового пана. Воювали з іншим дрібним паном. Коли я спитав, за віщо вони б’ються, старий відповів: «Та ні за віщо, малий. Міряються, хто далі сцить.»

Пані Роганна кинула на нього обурений погляд, але за якийсь удар серця не втрималася і розпливлася в усмішці.

– Тисячі разів я чула від лицарів порожні хвали та чемні дурниці, але ви перший, хто при мені сказав «сцить». – Її веснянкувате обличчя раптом спохмурніло. – Але ж саме так князі та пани зважують силу один одного. Хто погано сцить, тому буде лихо. А жінці, якщо вона хоче вільно правити на своєму дідицтві, треба сцяти ще вдвічі далі. Особливо коли вона така мала на зріст… Князь Скирдяк прагне відібрати в мене Підковні Пагорби, пан Кліфорд Конклин здавна зазіхає на Листопадне озеро, ті зловісні Дуростави живуть з крадіжок моєї худоби… а під моїм власним дахом звив собі гніздо Довговерх. Кожного ранку я прокидаюся і питаю себе, чи не зважиться він сьогодні одружитися зі мною силоміць.

Рука її так вчепилася в косу, наче то була мотузка, а вона висіла на ній над прірвою.

– Він хоче одружитися, це вже напевне. Але поки що лякається мого гніву. Так само, як Конклин, Скирдяк і Дуростав діють з осторогою, коли справа стосується Червонястої Вдовиці. Та щойно хтось із них вирішить, що я пом’якшала та послабшала…

Дунк надів персня на пальця і дістав кинджала з піхов.

Очі Вдовиці широко розкрилися при вигляді оголеної зброї.

– Що це ви робите? – спитала вона. – Чи ви з глузду з’їхали? На вас націлений тузінь арбалетів.

– Ви хотіли крові за кров. – Дунк приклав кинджала до обличчя. – Вам збрехали. Того копача порізав не Беніс, а я.

Він притиснув лезо, полоснув зверху вниз. Коли струшував кров з кинджала, трохи обляпав пані. «Ще кілька веснянок», майнула в нього думка.

– Ось маєте. Червоняста Вдовиця отримала, що хотіла. Щоку за щоку.

– Ви геть навіжені. – Від диму очі в неї наповнилися слізьми. – Якби ви були кращого роду, я б вийшла за вас заміж.

– Еге ж, мосьпані. А якби свині мали крила й луску та дихали вогнем, то були б незгірш драконів.

Дунк пхнув кинджала назад до піхов. Щока почала боліти. З неї текла кров, капотіла на ринграфа. Від запаху Грім почав пирхати та хлюпати ногою у воді.

– Тепер віддайте мені людей, які спалили ліс.

– Ніхто його не палив, – відповіла вона. – Та навіть якщо хтось із моїх і підкинув туди вогню, то це ж напевне для того, аби потішити мене. Хіба я можу своїми руками віддати вам таку людину?

Вона зиркнула назад на свій почет.

– Краще панові Явтуху відкликати звинувачення.

– Спершу свині почнуть дихати вогнем, мосьпані.

– В такому разі я мушу засвідчити мою невинність перед очима богів та людей. Перекажіть панові Явтуху, що я вимагаю вибачень… або божого суду. Вибір за ним.

Вона розвернула кобилу і рушила до своїх людей.