Текст книги "Служивий мечник (ЛП)"

Автор книги: Джордж Мартін

сообщить о нарушении

Текущая страница: 6 (всего у книги 9 страниц)

XIII

Аж коли стіни та башти Холоднокопу зникли позаду них на заході, Дунк нарешті обернувся до Яйка і спитав:

– Що там написано, у тій грамоті?

– То привілей на землі та статки, пане. Князеві Виману Тенетнику від короля. За вірну службу під час останнього повстання князеві Виману та його нащадкам віддається повне право на річку Клітчасту від її витоку в Підковних Пагорбах до берегів озера Листопадного. Ще сказано, що князь Виман з нащадками мають право брати на своє бажання у Гаковому Гаю червоного та чорного звіра, а також зайців, і зрізати там двадцять дерев щороку.

Хлопчик відкашлявся та продовжив.

– Утім, привілей є тимчасовим. Грамота каже, що коли панові Явтуху трапиться скінчити життя без спадкоємця чоловічої статі, то Стояк вважатиметься відумерлим і повернеться короні, а права князя Тенетника на цьому скінчаться.

«Тисячу років вони були воєводами північного прикордоння.»

– Тобто старому панові лишили вежу, щоб у ній померти.

– Ще й голову на плечах, – додав Яйк. – Його милість залишили панові голову. Хоча він бунтував проти корони.

Дунк скоса зиркнув на хлопця.

– А ти що, радше відтяв би її?

Яйк задумався.

– Інколи при дворі я услуговував на засіданнях малої ради. Радники, бувало, сперечалися про такі речі. Дядько Баелор казав, що зі шляхетним ворогом краще чинити милосердно. Якщо ворог потерпить поразку, але сподіватиметься на прощення, то складе зброю та схилить коліно. А інакше битиметься до останньої краплі крові й занапастить ще немало вірних чи невинних людей. Але князь Кровокрук заперечував. Казав, що коли пробачаєш бунтівників, то тільки сієш зерна нових бунтів.

У голосі малого бринів сумнів.

– Навіщо пан Явтух повстав проти короля Даерона? Усі кажуть, то був добрий, ласкавий король. Він приєднав до держави Дорн, зробив дорнійців нашими друзями та союзниками.

– Доведеться тобі, Яйку, спитати в самого пана Явтуха.

Дунк був певний, що знає відповідь, але гадав, що вона не припаде малому до смаку. Старий пан хотів собі замок із левом над брамою. Та вислужив лише могили серед ожини. Коли ти присягаєш панові на мечі, то клянешся служити та коритися, при нагоді битися за нього, а не лізти у його справи та винюхувати про вірність чи зраду… але ж пан Явтух пошив його у дурні. Він сказав, що сини його загинули за короля, і запевнив, що річка належить йому.

Ніч застигла їх у Гаковому Гаю.

Це була Дункова вина. Він мав би їхати просто додому тим самим шляхом, яким приїхав. Та натомість прийняв на північ, аби ще раз глянути на греблю. Він уже наважився був на спробу розтягнути її голими руками, та Свята Седмиця і пан Лукас Довговерх не бажали йому легких шляхів. Діставшись греблі, Дунк побачив, що її охороняють двоє арбалетників із павучими значками, нашитими на кубраки. Один сидів, звісивши голі ноги у вкрадену воду. Дунк радо задушив би його за одне це, та стражник почув їхнє наближення і хутко натяг тятиву. Його напарник наклав стрілу та підняв самостріла ще швидше. Дунк тільки й міг, що проминаючи їх, погрозливо нахмуритися в їхній бік.

Після того лишалося тільки йти по своїх слідах. Дунк знав цю землю гірше за пана Беніса, та заблукати у такому невеличкому ліску, як Гаків Гай – то була б зовсім ганьба. Поки вони перетнули річку, сонце спустилося зовсім низько, з’явилися перші зірки, а з ними – хмари дрібної мушви. Опинившись серед високих чорних дерев, Яйк знову віднайшов голос.

– Послухайте, пане! Товстий септон казав про мого батька, що вони бурмосяться у Перелітку.

– Слова – то вітер.

– А от і не бурмосяться.

– Ну, – відповів Дунк, – не знаю. Ти он, приміром, весь час бурмосишся.

– А от і ні. Пане. – Він спохмурнів. – А хіба?

– Коли-не-коли. Та хоч не часто. Бо інакше мав би вдосталь лящів у вухо.

– Ви мені біля брами одного дали.

– То було хіба що пів-ляща. Як отримаєш цілого, то не сплутаєш.

– А Червоняста Вдовиця дала вам цілого.

Дунк торкнувся напухлої губи.

– А ти б менше зловтішався.

«Твого батька, напевне ж, ніколи у вухо не били. Може, тому принц Маекар таким і виріс.»

– Коли король поставив князя Кровокрука Правицею, твій ясновельможний батько відмовився сидіти у його раді й поїхав з Король-Берега до свого столу, – нагадав він Яйкові. – Сидить у Перелітку вже рік з половиною. Як іще це назвати?

– Праведним гнівом, – бундючно заявив Яйк. – Його милість мали б призначити мого батька Правицею. Батько – брат короля і кращий полководець Семицарства після загибелі дядька Баелора. А князь Кровокрук навіть не справжній князь. Його так називають лише з дурної двірської чемності. Він ворожбит, ще й роду підлого.

– Не підлого. Він позашлюбний син, але роду чесного.

Може, Кровокрук і не був справжнім князем, та з обох боків походив з можновладних домів. Його мати була однією з численних коханок короля Аегона Негідного. По смерті старого Аегона королівські байстрюки стали справжньою чумою Семицарства. На смертному одрі король взаконив усіх своїх дітей. Не тільки Великих Байстрюків – Кровокрука, Лихого Булата, Даемона Чорножара, народжених від шляхетних пань – але й низькородних, від шльондр, корчмарок, купецьких дочок, дівок з вертепів та усіх гарненьких селянок, що траплялися йому на очі. Гасло дому Таргарієн – «Вогнем та кров'ю», але пан Арлан колись казав, що Аегон мав би взяти собі інше: «Підмийте і ведіть».

– Король Аегон зробив з Кровокрука законного сина, – нагадав Дунк малому, – як і з решти.

– Старий верховний септон казав моєму батькові, що королівські закони – то одне, а божі – то інше, – вперто вів своєї хлопчик. – Законні діти зароджуються на шлюбній постелі, благословляються Батьком та Матір’ю. А байстрюки походять від хіті, слабкості духовної й тілесної. Хай король Аегон наказав не вважати своїх байстрюків байстрюками, але ж природи їхньої він не змінив. Верховний септон каже, що всі байстрюки схильні до зради… Даемон Чорножар, Лихий Булат, ба навіть Кровокрук. Князь Водограй хитріший за тих двох, та зрештою й він виявиться зрадником. Верховний септон радив моєму батькові не довіряти ані йому, ані іншим байстрюкам. Хоч великим, хоч малим.

«Уроджений зрадник», подумав Дунк. «Від хіті та слабкості. Не вартий довіри.»

– Яйку, – мовив він, – а чи не думав ти, що я теж, може, байстрюк?

– Ви, пане? – Хлопчик був застигнутий зненацька. – Та ні…

– Всяке може бути. Я ж не знав своєї матері, ба навіть її долі. Може, я народився надто великим, і це її вбило. Майже напевне вона служила при корчмі, а може, шльондрувала. В Блошиному Подолі шляхетних пань, бач, не водиться. А якщо вона таки вийшла заміж за мого батька… то де ж тоді він?

Дункові не подобалося, коли його змушували згадувати своє життя до пана Арлана.

– У Король-Березі є харчівня, куди я продавав пацюків, котів та голубів на бевку. Тамтешній кухар завжди казав, що мій батько – напевне, злодій або гаманоріз. «Може, я навіть бачив, як його вішали», бува, теревенив він. «А може, його на Стіну випхали.» Коли я служив панові Арлану, то питався, чи не поїдемо ми колись туди – присягнути Зимосічі або ще якомусь північному замкові. Я надіявся: а раптом, діставшись Стіни, зустріну там якогось дуже високого старого, схожого на мене. Але ми туди не дісталися. Пан Арлан казав, що на півночі немає заплотів, зате у лісах повно вовків.

Дунк похмуро похитав головою і додав:

– Власне, чого це я. А того, що майже напевне ти служиш байстрюкові.

Єдиний раз Яйк не знайшовся, що відповісти. Навколо них згущувався морок. Світлячки повільно шурхали між деревами, наче плаваючі зірки. Зірки також сяяли й у небі – стільки, що людині не порахувати, навіть якщо вона проживе так довго, як старий король Джаяхаерис. Дунк підняв очі й відразу побачив старих друзів: Огиря та Льоху, Королівського Вінця та Лампаду Стариці, Байдака, Привида, Місячну Діву. Але на півночі збиралися хмари, і блакитне око Крижаного Дракона, що вказувало на ту сторону світу, було затемнене.

Поки вони добралися до Стояка, високого й темного на своєму пагорбі, вже зійшов місяць. З вікон башти сочилося бліде жовте світло. Зазвичай пан Явтух вкладався до ліжка, щойно повечеряє, та схоже, цієї ночі він свій звичай порушив. «Чекає на нас», вирішив Дунк.

Чекав і Беніс Бурощит. Його вони знайшли на сходах вежі. Лицар жував кислолист та налощував меча-півторака при місячному світлі. Неквапне шурхання бруска по залізу розносилося далеко. Пан Беніс не надто дбав про власну особу та одяг, але зброю зберігав бездоганною.

– Овва, бовдунк повернувся, – вигукнув Беніс. – А я тут меча гострю, по тебе збираюся – від Удовиці рятувати.

– Де військо?

– Мет і Гак-Байрак чатують на даху – ану ж раптом Вдовиця у гості нагодиться. Решта, скиглячи, поповзла спати. Усі побиті, як підкови. Я їх не жалів. Випустив трохи крові з того дурника, аби розсердити – він коли розсердиться, то б’ється краще.

Беніс вишкірився своєю червоно-бурою посмішкою.

– Оце так губу нажив! Наступного разу не лізь перевертати камені, куди не просять. Що сказала та клята молодиця?

– Що воду не віддасть. А ще й вас хоче забрати за поранення копача біля греблі.

– Хто б сумнівався, – сплюнув Беніс. – Стільки галасу за якогось хлопа. Та він би дякувати мені мав. Жінки полюбляють чоловіків зі шрамами.

– Тоді й вам буде краще без ніздрів. Їх-бо Вдовиця хоче вирвати.

– А не пішла б вона у сраку! Якби ніздрі мені були зайві, я б їх сам вирвав!

Він тицьнув великим пальцем угору.

– Пан Лантух сидить у своїх покоях. Згадує, який він колись був зацний вельможа.

Раптом подав голос Яйк.

– Він бився за чорного дракона.

Дунк ладний був дати малому ляща, але бурий лицар тільки зареготав.

– Оце раптом! А втім, не диво, хоч би й глянути на нього: чи схожий він на людину, що билася за переможця?

– А наче ви схожі. Інакше б не сиділи тут. – Дунк обернувся до Яйка. – Подбай про Грома та Маестра, а тоді приходь до нас.

І пройшов до вежі крізь двері за підйомними сходами. Старий лицар саме сидів коло комину в халаті, не запалюючи вогню. У руці він тримав батьківського келиха – важкого, срібного, виготовленого для котрогось князя Осгрея ще до Завоювання. Келиха прикрашав клітчастий лев, викладений лусочками нефриту та золота. Деякі з нефритових лусочок давно висипалися. Зачувши Дункові кроки, старий лицар підняв очі та блимнув, наче прокинувшись від сну.

– Пане Дункане… Ви повернулися. Ну, то чи вселили ви своєю статурою острах в пана Лукаса Довговерха?

– Не те щоб, пане. Радше розгнівав.

Дунк переказав, як міг, їхні пригоди, не згадавши тільки про пані Гелісенту, аби не видатися цілковитим дурником. Про ляпаса він би теж змовчав, але розбита губа напухла вдвічі проти звичайної, тож пан Явтух не міг не помітити.

А коли помітив, то нахмурив чоло.

– Що це в вас з губою?

Дунк обережно торкнувся її.

– Це її вельможність дали мені ляпаса.

– Вона вас вдарила? – Старий лицар відкрив та закрив рота. – Вона вдарила мого посланця, який прийшов під прапором клітчастого лева? Вона насмілилася підняти руку на вашу особу?

– Ручка в неї невеличка, пане. Та й кровити перестало, ще як ми й з замку не вийшли.

Він стиснув руку в кулака.

– Вона вимагає пана Беніса. А срібла вашого не хоче. І греблю вона не руйнуватиме. Показала мені писаний привілей з власною королівською печаткою. Привілей каже, що річка належить їй. А ще… – Він завагався. – Вона сказала, що ви воювали…

– …за чорного дракона?

Пан Явтух якось осів, наче хтось висмикнув з нього кістяк.

– Цього я й боявся. Якщо забажаєте піти з моєї служби, я перепон не чинитиму.

Старий лицар втупився у келиха. Що він там міг бачити, Дунк не відав.

– Ви сказали мені, що ваші сини загинули за короля.

– Саме так. За правдивого короля. Даемона Чорножара, Короля-з-Мечем. – Вуса старого затремтіли. – Прибічники червоного дракона кличуть себе «вірними», але ми, що билися за чорного, незгірш них знаємо, що таке вірність. Втім, зараз… усі, хто біч-о-біч зі мною йшли посадити принца Даемона на Залізний Трон, випарувалися, мов ранкова роса. Можливо, усі вони мені наснилися. Або ж князь Кровокрук залякав їх своїми Круковими Зубами. Це більш вірогідно. Та й справді, не померли ж вони усі разом.

Дунк не міг не визнати правди в словах старого. Донині він не стрічав жодної людини, яка б сказала, що билася на боці Самозванця. Але ж вони мусили йому зустрічатися. Загалом їх було багато тисяч. Половина Семицарства билася за червоного дракона, а інша половина – за чорного.

– Пан Арлан завжди казав, що обидві сторони показали незламну мужність.

Дункові здалося, що старого лицаря мають втішити ці слова. Пан Явтух побовтав келиха з вином у долонях.

– Якби Даемон залишив Гвейна Корбрея лежати на полі… якби Вогнепала не вбили просто напередодні битви… якби Вишестраж, Тарбек, Дубосерд, Маслоплав віддали нам усі свої сили, а не стояли однією ногою тут, а іншою там… якби Манфред Лотстон дотримав слова, а не зрадив… якби шторми не затримали князя Бракена у морі з мирійськими арбалетниками… якби Скорохвата не впіймали з вкраденими драконячими яйцями… стільки «якби», пане мій… усе б могло статися інакше, якби збулося хоч одне «якби». Тоді це нас би звали вірними престолові, а прибічників червоного дракона пам’ятали б як людей, що програли битву за вкрадений трон узурпатора Даерона Кривородного.

– Може, й так, мосьпане, – відповів Дунк, – та все ж сталося, як сталося. Справа давня, і вас пробачили.

– Еге ж, нас пробачили. Даерон пробачив зрадників та бунтівників, які схилили коліна і віддали заручників на знак майбутньої покори. – В голосі пана звучала гірка туга. – Я купив собі голову за життя доньки. Алісанну забрали до Король-Берега у сім років, а померла вона у двадцять, сестрою-мовчальницею. Одного разу я їздив до Король-Берега побачити її, та вона навіть говорити зі мною, власним її батьком, не схотіла. Королівська милість – то отруйний дар. Даерон Таргарієн залишив мені життя, але відібрав честь, гордість і всяку надію.

Його рука затремтіла, вино пролилося на коліна, але старий навіть не помітив.

– Я мав би втекти з Лихим Булатом у вигнання або ж загинути разом з моїми синами та любим королем. То була б смерть, варта клітчастого лева – нащадка стількох вельможних князів та могутніх воїнів. А Даеронове прощення тільки принизило мене.

Дунк зрозумів, що у його серці чорний дракон ще живий.

– Вельможний пане?

Це був голос Яйка. Малий увійшов саме тоді, коли пан Явтух казав, як мав би загинути. Старий лицар блимнув на нього очима так, наче бачив уперше.

– Так, хлопче? Що таке?

– Прошу пана пробачити мені… та Червоняста Вдовиця казала, що ви повстали, аби отримати її замок. Це ж неправда?

– Замок? – Старий пан збентежився. – Холоднокоп… Так, Даемон мені обіцяв… але ж не заради замку, ні…

– Тоді навіщо? – наполягав Яйк.

– Навіщо? – зморщив лоба пан Явтух.

– Навіщо ви зрадили? Якщо не заради замку.

Перш ніж відповісти, пан Явтух довго дивився на Яйка.

– Ти ще малий хлопчина. Ти не зрозумієш.

– Ну, – відказав Яйк, – я можу спробувати.

– Зрада… то таке слово, та й усе. Коли двоє принців б’ються за стіл, на якому сидітиме тільки один, то свій вибір мають робити що князі, що хлопи. Коли ж битва кінчається, переможців величають вірними престолові, захисниками правди й закону, а переможених – бунтівниками та зрадниками. Саме така доля випала мені.

Яйк поміркував трохи над його словами.

– Як скажете, пане. Але ж… король Даерон був добрий король. Чому ж ви вибрали Даемона?

– Даерон… – Пан Явтух пробурмотів це слово так невиразно, що Дунк зрозумів: старий лицар добряче впився. – Даерон був сутулий чахлик з вислим черевцем, що хилиталося від кожного кроку. Даемон був прямий та гордий, з пласким животом, міцнішим за дубовий щит. А як він умів битися, о боги… Хоч сокирою, хоч списом, хоч телепнем – краще за будь-якого лицаря, що я бачив. Але з мечем у руці він був сам Воїн у плоті. Коли принц Даемон тримав Чорножар у правиці, рівних йому серед людей не було… поставте проти нього хоч Ульріка Дейна зі Світанком, хоч Драконолицаря з Темною Сестрою.

– Чоловік, Яйку, пізнається по його друзях. Даерон оточив себе маестрами, септонами та співцями. На вухо йому шепочуть баби, двором гуляє безліч дорнійців. А чому б ні – він же взяв собі до ліжка дорнійку, а власну милу сестру продав великому князеві Дорну, хоча кохала вона Даемона! Даерон носив одне ім’я з Молодим Драконом, та коли його дружина-дорнійка подарувала йому сина, він назвав малого Баелором – на честь найслабшого короля усіх часів, що сидів на Залізному Троні.

– А Даемон… Даемон був не побожніший, аніж належало королю, та під його руку зібралися найславетніші лицарі держави. Пан Кровокрук ладен примусити усіх забути їхні імена, ба навіть заборонив співати про них, але ж я пам’ятаю. Робб Рейн, Гарет Сірий, пан Аубрей Амброз, князь Гормон Пик, Чорний Бирен Буйцвіт, Червоне Ікло, Вогнепал… А самий лише Лихий Булат! Я питаю тебе: чи було колись у одному війську стільки славетних звитяжців? Чи збиралося під одним прапором таке шляхетне товариство?

– Чому, малий? Чому, питаєш ти мене? Бо Даемон був достойніший. Це знав і старий король. Він віддав меча Даемонові. Чорножар, меч Аегона Завойовника. Клинок, якого носив при боці кожен король Таргарієн, починаючи від Завоювання… він вклав цього меча у Даемонову руку того самого дня, коли висвятив його у лицарі. В руку хлопчика дванадцяти років.

– Мій батько кажуть, це тому, що Даемон був добрий мечник, а Даерон – зовсім ні, – відповів Яйк. – Навіщо дарувати коня тому, хто не вміє їздити верхи? Але меч – це ще не королівство, так батько кажуть.

Старий лицар так смикнув рукою, що вино вихлюпнуло зі срібного келиха.

– Твій батько – дурень.

– А от і ні, – відповів малий.

Осгреєве обличчя скривило від гніву.

– Ти запитав, я відповів. Але зухвальства від тебе не потерплю. Пане Дункане, ви мусите частіше бити вашого малого. Він не навчений чемного звичаю. Чи я сам мушу це робити?

– Ні, – перервав його Дунк. – Не мусите, пане.

Він усе вже вирішив.

– Зараз темно. Тому ми поїдемо на світанку.

Пан Явтух вражено витріщився на нього.

– Поїдете?

– Геть зі Стояка. Геть з вашої служби.

«Ви нам брехали. Кажіть, що хочте, але не треба патякати про честь.» Він відстібнув кирею, згорнув її та поклав старому на коліна.

Осгреєві очі звузилися.

– Значить, та жінка переманила вас до себе? Не терпиться залізти до шльондриного ліжка?

– Я не знаю, чи вона шльондра, – відповів Дунк, – чи відьма, чи отруйниця. А чи й взагалі ніхто. Мені байдуже. Наш шлях лежить до заплотів, а не до Холоднокопу.

– Еге ж. Тобто на велику дорогу. Їдете від мене, аби нишпорити вовками по лісах та чигати на чесних людей за кущами.

Його рука затремтіла, келих випав з пальців, покотився підлогою, розхлюпуючи залишки вина.

– То й забирайтеся. Геть звідси! Бачити вас не хочу. Дарма пригрів на грудях. Пішли геть!

– Воля ваша, пане.

Дунк кивнув Яйкові, й той рушив слідом.

XIV

Останню ніч Дунк хотів перебути якнайдалі від пана Явтуха Осгрея, тому вони з Яйком вклалися у підвалі разом з рештою жалюгідного війська Стояку. Нічка була неспокійна. Лим та червоноокий Баш хропли: один гучно, інший безупинно. З нижчих підвалів через ходи підіймалися гнилі випари, заповнюючи собою все повітря. Дунк крутився та підкидався на шорсткій постелі, то поринаючи у напівсон, то зненацька прокидаючись у темряві. Покусані в лісі місця нещадно свербіли, а на доданок у соломі жило повно бліх. «От би вже здихатися цієї домівки, цього старого, пана Беніса та решти їх усіх. Може, час уже звозити Яйка до Перелітку побачитися з батьком.» Він спитає хлопчика вранці, коли вони від’їдуть якнайдалі.

Втім, до ранку було ще далеко. У Дунковій голові змішалися дракони, чорні та червоні… а ще клітчасті леви, старі щити, стоптані чоботи… струмки, рови, греблі, грамоти під королівською печаткою, які він не міг прочитати.

І вона теж не йшла в нього з голови. Червоняста Вдовиця, Роганна з Холоднокопу. Він бачив її веснянкувате обличчя, тендітні руки, довгу руду косу. Від цього прокидалося почуття провини. «Мені б слід думати про Танселу. Танселу на прізвисько Зависока, зовсім не зависоку для мене.» Вона змалювала герба йому на щиті, а він врятував її від Ясного Принца, але дівчина зникла ще до суду Седмиці. «Вона не могла дивитися на мою смерть», часто казав собі Дунк. Але що він, тупіший за замковий кут, міг знати насправді? Те, що він зараз думав про Червонясту Вдовицю, казало саме про себе. «Тансела посміхалася мені, та ми жодного разу не обійняли одне одного, не торкнулися, не поцілувалися, навіть у щоку.» Роганна – та хоча б торкнулася; розпухла губа правила за вірний доказ. Та годі дурниць. «Вона не для таких, як ти.» Надто мала, надто розумна. І надто небезпечна.

Дунк довго куняв, а тоді нарешті заснув і побачив сон. Він біг по галявині посеред Гакового Гаю, біг до Роганни, а вона пускала на нього стріли. Кожна стріла знайшла ціль, кожна стріла прохромила йому груди, та біль був на диво солодкий. Йому б обернутися та тікати, а він натомість біг до неї – повільно, як це роблять уві сні, де навіть повітря стає густим, як мед. Прилетіла ще стріла, тоді ще. Вони, здавалося, не кінчалися в неї в сагайдаку. Очі вона мала сіро-зелені, повні лукавства. «Ваше вбрання підкреслює колір очей», хотів сказати він, але вбрання на ній не було. Геть ніякого. Малими груденятами розсипалося дрібненьке ластовиння, а соски були червоні та тверді, як малі вишеньки. Коли він запнувся та впав до її ніг, то від стріл був схожий на великого їжака, але десь знайшов сили, аби вхопити її за косу, звалити на себе та пристрасно поцілувати.

Прокинувся він несподівано – навколо кричали.

У темному льосі правив безлад. Усі волали, лаялися, скиглили, запиналися один об одного, шукаючи хто списи, а хто штани. Ніхто не знав, що коїться. Яйк знайшов сальну свічку та запалив її, аби пролити якесь світло на хід подій. Дунк першим видерся сходами і майже збив з ніг Сема Горбика, який поспішав униз, щось белькочучи та ухкаючи, наче ковальский міх. Дункові довелося вхопити його за плечі, аби той не впав.

– Семе, що таке?

– Небо, – заскиглив старий. – Там небо!

Більше нічого вичавити не вдалося, й усі кинулися на дах, аби самим роздивитися. Пан Явтух з’явився ще раніше: стояв коло парапету в халаті та витріщався вдалину.

На заході сходило сонце.

Минула довга мить, перш ніж Дунк зрозумів, що робиться.

– Гаків Гай горить, – глухо вимовив він.

Знизу башти почулися Бенісові лайки та прокльони – бурхливий потік такого бруду, що почувши його, зашарівся б навіть Аегон Негідний. Сем Горбик почав проказувати молитву.

Самого вогню звідси видно не було, але червоне сяйво вкрило половину західного обрію. Над ним потроху зникали зірки. Половини Королівського Вінця вже не лишилося – його затулило віяло диму.

«От і прийшла. З вогнем та мечем», подумав Дунк.