Текст книги "Служивий мечник (ЛП)"

Автор книги: Джордж Мартін

сообщить о нарушении

Текущая страница: 3 (всего у книги 9 страниц)

VII

Колодязь Стояку розташувався у найнижчому підвалі – темній келії зі стінами з землі та каменю. Саме там дружина Сема Горбика вимочувала, відтирала та відбивала одяг, перш ніж нести його на дах висихати. Великі кам’яні ночви служили також і купільницею. Аби зробити собі купіль, треба було натягати води відром з колодязя, зігріти на вогні у великому чавунному казані, випорожнити казана у ночви, а тоді почати все знову. Казан вміщав чотири відра, а ночви – три казани. Поки зігрівався третій казан, вода з першого лишалася ледь теплуватою. Пан Беніс казав, що він такий клопіт бачив у могилі, тому ряснів вошами та блохами й смердів, як старий сир.

Дунк хоча б міг звернутися за допомогою до Яйка, коли відчував нагальну потребу помитися – ось як сьогодні увечері. Хлопець тягав воду мовчки й похмуро, а поки вона грілася, не казав ані слова.

– Яйку? – спитав Дунк, поки скипав останній казан. – Що трапилося?

Коли Яйк не відповів, Дунк попрохав:

– Допоможи-но мені з казаном.

Удвох вони перетягли його з вогню до купелі, намагаючись не обляпатися.

– Пане, – раптом спитав малий, – як гадаєте, що хоче зробити пан Явтух?

– Розібрати загату і відбити Вдовициних людей, якщо вони спробують нам завадити.

Він говорив гучно, бо поруч плюскала вода. Білою завісою здіймалася пара, від якої обличчя аж пашіло.

– В них щити виплетені з гілля, пане. Спис або стріла з арбалета прохромить їх наскрізь.

– Коли вони будуть готові, ми знайдемо їм щось із обладунків. – На більше годі було сподіватися.

– Їх усіх можуть повбивати, пане. Гак-Байрак іще наполовину хлопчина. Віл Ячмінь хоче одружитися, щойно прийде септон. А Великий Роб не відрізняє лівої ноги від правої.

Дунк впустив порожній казан, і той гепнув на втоптану земляну підлогу.

– Рогер з Грошодубу загинув на полі Червонотрав’я ще молодшим за Гака-Байрака. У війську твого батька були й одружені чоловіки, й такі, що ніколи раніше не цілували дівчат. А сотні з них, ба навіть тисячі, не розрізняли лівої ноги від правої.

– То інша справа, – уперся Яйк. – То була війна.

– Зараз теж. Така сама, тільки менша.

– Менша й дурніша, пане.

– Це не тобі судити і не мені, – відповів Дунк. – Їхній обов’язок – піти на війну, коли пан Явтух накаже… і загинути, якщо вже така доля.

– Тоді дарма ми давали їм імена, пане. Як загинуть – буде тяжче їх оплакувати.

Він болісно скривився.

– А от з допомогою чобота…

– Ні. – Дунк став на одну ногу, щоб стягнути власного чобота.

– Гаразд, але ж мій батько…

– Ні. – Другий чобіт полетів туди ж, куди й перший.

– Але ми тоді…

– Ні.

Дунк стягнув через голову просяклу потом сорочку і кинув її Яйкові.

– Попроси жінку Сема Горбика, щоб випрала.

– Попрошу, пане, але ж…

– Я сказав – ні. Тобі дати ляща у вухо, щоб краще чув?

Дунк розшнурував штани. Під ними нічого, крім Дункового тіла, не було – у спеку не дуже кортіло вдягати ще й підштанки.

– Це добре, що ти дбаєш про Гака, Гака, Гака і решту, але чобіт – то на крайню скруту.

Скільки очей має пан Кровокрук? Тисячу, і ще одне.

– Що казав тобі батько, коли відпускав служити мені зброєносцем?

– Голити або фарбувати волосся, нікому не казати свого справжнього імені, – неохоче пробурчав Яйк.

Яйк служив Дункові півтора роки, хоча коли-не-коли йому здавалося, що вже років двадцять. Разом вони подолали Великокняжий Прохід і перетнули глибокі червоно-білі піски Дорну. Плотогони довезли їх річковою хатою по Зеленокровці до Накоту, а звідти вони сіли на галеас «Біла панна» до Старограду. Вони спали у стайнях, корчмах та рівчаках при дорозі, ділили хліб-сіль зі святими братами, шльондрами, мартоплясами, розшукали, мабуть, із сотню лялькарських ватаг. Яйк дбав про Дункового коня, точив лицареві меча, відчищав кольчугу від їржі. Кращого товариша у дорозі годі було й шукати. Молодий заплотний лицар звик до нього, як до молодшого брата.

І все ж стати йому братом Яйк не міг. Те яєчко налупилося від дракона, а не від курки. Так, Яйк був зброєносцем заплотного лицаря, але Аегон з дому Таргарієн – четвертим, наймолодшим сином Маекара, принца Перелітку, теж четвертого сина короля Даерона Ласкавого, Другого тако нареченого, що сидів на Залізному Троні двадцять п’ять років, поки його не прибрала Велика Весняна Пошесть.

– Люди думають, що Аегон Таргарієн повернувся до Перелітку разом з братом Даероном після турніру на Ясенбродській луці, – нагадав малому Дунк. – Твій батько не хоче, аби усі знали, що ти швендяєш Сімома Королівствами з якимсь заплотним лицарем. Тому давай-но забудемо про твій чобіт.

У відповідь хлопець тільки зиркнув. Очі в Яйка були великі, а на лисій голові здавалися ще більшими. У тьмяно освітленому підвалі вони виглядали чорними, та при кращому світлі показували свій справжній колір: темно-волошковий. «Валірійські очі», подумав Дунк. На Вестеросі мало хто, не походячи від крові дракона, мав очі такого кольору і волосся, що сяяло куваним золотом з вплетеними срібними пасмами.

Поки вони пливли Зеленокровкою на річковому будинку-плоті, дівчата-сироти вигадали гру: гладити голену голову Яйка собі на щастя. Від цього хлопець червонів, як гранат.

– Дурепи вони, ті дівки, – казав він. – Наступна, хто мене торкнеться, полетить у річку.

Тоді Дунк йому відповів:

– Дивися мені, бо я тебе торкнуся! Такого ляща дам у вухо, що до повороту місяця чутимеш дзвони.

Але тим тільки розпалив хлопцеву зухвалість.

– Краще вже дзвони, аніж ті дурепи, – правив він своєї, проте в річку нікого не кинув.

Дунк ступив у ночви та сів, сховавшись під водою до підборіддя. Вода була пекуча зверху, але вже вистигла знизу. Він зчепив зуби, щоб не зойкнути, бо тоді малий став би сміятися. Яйк полюбляв воду гарячу, мов кип’яток.

– Нагріти вам ще води, пане?

– Та ні, цієї досить.

Дунк потер руки та плечі, дивлячись, як з них довгастими сірими хмарами спливає грязюка.

– Принеси-но мені мило. І щітку з довгою ручкою.

Думка про Яйкове волосся нагадала йому, що його власне вже загидилося. Він глибоко вдихнув і ковзнув під воду, аби добре його вимочити. Коли він знову випірнув, розхлюпуючи воду, Яйк стояв поруч із милом та довгою щіткою з кінського волосу.

– В тебе волосини на щоках, – зазначив Дунк, приймаючи мило від хлопця. – Аж дві. Онде, під вухом. Не забудь зрізати їх, коли голитимеш голову.

– Зголю, пане. – Здається, хлопця знахідка втішила. Без сумніву, він думає, що трохи бороди зробить з нього чоловіка. Дунк теж так думав, коли вперше знайшов на верхній губі легкий пушок. «Я тоді спробував поголитися кинджалом і трохи носа собі не відрізав.»

– Іди поспи, – наказав він Яйкові. – До ранку потреби в тобі нема.

Аби відтерти усю грязюку та піт, пішло чимало часу. Опісля він відклав мило, простягся, як тільки міг, і заплющив очі. Вода до того часу вже вистигла. Після жорстокої денної спеки нарешті настало якесь полегшення. Дунк відмокав, поки ступні та пальці рук не вкрилися зморшками, а вода стала зовсім сіра та холодна. І тільки тоді неохоче вибрався геть.

Хоча він та Яйк отримали від пана товсті солом’яники у підвалі, для сну Дунк віддавав перевагу дахові. Тут повітря було свіжіше, інколи дмухав вітерець. А дощу нема чого боятися – досі ще жодного не було.

Поки Дунк добрався до даху, Яйк уже спав. Дунк ліг на спину, підклав руки під голову та витріщився у небо. Його вкривали зірки, багато-багато тисяч. Він згадав ніч на Ясенбродській луці, перед самим початком турніру. Тієї ночі він побачив падаючу зірку. Люди казали, що вони приносять щастя, і він попрохав Танселу намалювати таку зірку йому на щиті. Але в Ясенброді його чекало що завгодно, крім щастя. До кінця турніру він трохи не втратив руку та ногу, троє добрих воїнів наклали з-за нього головами. «Зате я придбав собі зброєносця. Коли я залишав Ясенбрід, поруч зі мною їхав Яйк.» Ба ні, посеред того шарварку все-таки трапилася одна щаслива подія.

Він сподівався, що хоч сьогодні зірки не падатимуть.

VIII

Вдалині стояли червоні гори, а під ногами лежали білі піски. Дунк копав, глибоко встромляючи заступа у суху гарячу землю і викидаючи тонкий пісок за плече. Він копав яму, а точніше, могилу. «Могилу для надії», подумав собі Дунк. Трійко дорнійських лицарів стояло й дивилося, глузуючи з нього тихими голосами. Неподалік чекали купці з мулами, возами та піщаними санями. Вони вже хотіли їхати, але він не міг, доки не поховає Каштана. Старого друга не можна лишати зміям, скорпіонам та піщаним собакам.

Коник помер просто під Яйком під час довгого спраглого переходу від Великокняжого Проходу до Вайфу. Передні ноги коня підломилися, він упав на коліна, перекотився на бік і помер. Його туша простяглася поряд із ямою. Вона вже задубіла, і скоро почне тхнути.

Дунк плакав, поки копав, звеселяючи цим дорнійських лицарів.

– Вода у пустелі безцінна, – казав один, – ви б її не марнували, пане добрий.

Інший гигикнув і додав:

– Чого плакати? Велике горе – коняка, ще й така поганюча.

«Каштан», подумав Дунк, копаючи, «його звали Каштан. Він возив мене на спині багато років, ніколи не вибрикував і не кусався.» Поруч із стрункими піщаними скакунами, що на них їхали дорнійці – з довгими шиями, гарними головами, рясними гривами, що віяли за вітром – старий мерин виглядав жалюгідно, але служив до останнього подиху.

– Плачеш по меринові з запалою спиною? – спитав пан Арлан буркотливим старечим голосом. – Та ж ти, хлопче, не пролив ані слізини по мені, який посадовив тебе на того мерина.

Він захихотів, неначе вибачаючись за докір.

– Отакий вже Дунк-бовдунк, тупіший за замковий кут.

– По мені він теж сліз не лив, – сказав з могили Баелор Списолам. – А я ж був його принцом, надією Вестеросу. Чого б це боги забажали моєї смерті замолоду?

– Моєму батькові виповнилося тільки тридцять дев’ять років, – мовив принц Валар. – Він мав стати великим королем, найвеличнішим з часів Аегона Дракона.

Він оглядів Дунка холодними блакитними очима.

– За віщо боги забрали його і залишили вас?

Молодий кронпринц мав світло-брунатне волосся свого батька, але у ньому проглядало срібно-золоте пасмо.

«Ви мертві!», хотів закричати Дунк, «ви мертві усі троє, чому ви не дасте мені спокою?» Пан Арлан помер від застуди, принц Баелор – від удару, завданого братом під час Дункового суду Седмиці, а син принца, Валар – під час Великої Весняної Пошесті. «Я не винуватий. Ми були в Дорні, ми навіть нічого не знали.»

– Ти божевільний, – сказав йому старий. – Коли ти згубиш себе своєю дурістю, ми не копатимемо тобі могили. У глибоких пісках людина має берегти воду.

– Ідіть геть, пане Дункане, – мовив Валар. – Забирайтеся.

Яйк допоміг йому копати. Малий не мав заступа, тільки руки, і пісок стікав у могилу швидше, ніж той його викидав. Наче копаєш яму просто у морі. «Я маю копати далі», твердив собі Дунк, хоча спина та плечі вже стогнали від зусиль. «Я маю поховати його так глибоко, щоб не знайшли піщані собаки. Я маю…»

– …померти? – спитав Великий Роб-дурник зі дна могили. Лежачи там нерухомим та холодним, з розірваним червоним проваллям у череві, чомусь він уже не здавався таким великим.

Дунк зупинився і витріщився на нього.

– А ти ж не мертвий. Ти спиш унизу, в підвалі.

А тоді звернувся до пана Арлана по допомогу.

– Скажіть йому, пане, – попрохав він, – скажіть йому, щоб виліз із могили.

Але над ним вже стояв не пан Арлан з Грошодубу, а пан Беніс Бурощит. Бурий лицар заквохтав своїм сміхом.

– Дунк-бовдунк, – мовив він, – випатраєш когось – він помре повільно, зате напевне. Ще не стрічав людину, яка б вижила, коли в неї тельбухи з живота теліпаються.

В нього на губах спухала червона піна. Беніс обернувся і сплюнув, а білі піски всотали її усю. Позаду нього стояв Мет зі стрілою в оці, плачучи повільними червоними слізьми. Там був і Гак-Байрак з майже навпіл розрубаною головою, зі старим Лимом, червонооким Башем та рештою. Усі вони жували кислолист разом з Бенісом – так спершу подумав Дунк, але потім зрозумів, що це кров стікає в них з ротів. «Мертві», подумав він, «усі мертві». Бурий лицар заїржав, як віслюк.

– Еге ж. Берися до справи: тобі ще багато могил копати, бовдунку. Вісім для них, одну для мене, одну для пана Лантуха і останню – для свого лисого хлопчиська.

Заступ випав з Дункових рук.

– Яйку! – заволав він. – Біжи! Тікаймо!

Але піски піддавалися під його ногами. Коли малий спробував видряпатися з ями, її стінки посипалися. Дунк побачив, як над Яйком зімкнулися піски, як вони поховали його крик про допомогу з відчайдушно роззявленого рота. Дунк спробував пробитися до нього, але піски здіймалися навколо, тягнули його до могили, засипали рота, носа, очі…

IX

Щойно настав світанок, пан Беніс узявся навчати вояків ставити стіну щитів. Він вишикував усіх вісьмох плечем до плеча так, щоб щити торкалися один одного, а вістря списів витикалися поміж них, наче довгі й гострі дерев’яні зуби. А тоді Дунк із Яйком сіли верхи і ринули на них.

Маестер відмовився підходити до списів бодай на п’ять кроків і різко став, але Громові було не звикати. Великий бойовий кінь гупав двором, набираючи швидкість і розганяючи курей, які з вереском ляпали крилами. Їхній переляк виявився заразним. Великий Роб знову першим кинув списа і побіг, лишивши дірку посередині стіни. Замість зімкнутися, решта захисників Стояка приєдналася до втечі. Гром добряче потоптав їхні кинуті щити, перш ніж Дунк його зупинив; кувані копита потрощили плетене гілля на друзки. Поки селяни та курки розбігалися на всі боки, пан Беніс заливисто обкладав їх добірною лайкою. Яйк відчайдушно боровся зі сміхом, але врешті-решт програв ту тяжку битву.

– Та годі вже!

Дунк натяг повід, зупинив Грома, відв’язав шолома і зірвав його з голови.

– Якщо вони вчинять так у бою, їх усіх переріжуть.

«І мене, мабуть, теж.» Ранок вже стояв спекотний, і Дунк почувався таким липким та брудним, наче ніколи не мився. У голові гупало, і з неї ніяк не йшов той сон, якого він бачив уночі. «Але ж усього цього не було», намагався він переконати себе. «Все було не так.» Хіба що Каштан справді помер довгою сухою дорогою до Вайфу. Вони з Яйком їхали на одному коні, доки Яйків брат не подарував їм Маестра. А от решта…

«Я тоді не плакав. Може, й хотів би, та не плакав. І коня поховати хотів би, але дорнійці не стали б чекати.»

– Піщані собаки мають щось їсти та годувати щенят, – мовив до нього один з дорнійських лицарів, поки допомагав Дункові знімати сідло та вузду. – Його плоть з’їдять або собаки, або піски. За рік на кістках нічого не лишиться. Це ж Дорн, друже мій.

Згадавши про це, Дунк не міг не спитати себе, хто з’їсть плоть Гака, Гака і Гака. Може, у Клітчастій річці водяться клітчасті риби.

Він від’їхав Громом назад до вежі та спішився.

– Яйку, допоможи панові Бенісу позганяти їх докупи та приведи сюди.

Дунк пхнув малому шолома і закрокував сходами нагору.

Пан Явтух зустрів його у сутінках своєї світлиці.

– Якось не надто добре вийшло.

– Еге ж, мосьпане, – відповів Дунк. – Вони ні до чого не здатні.

Служивий мечник має вірно служити і в усьому коритися своєму панові, але ж це божевілля.

– Це був їхній перший раз. Їхні батьки та брати були не кращі, а то й гірші, коли починали навчатися. Мої сини займалися з ними перед тим, як рушити на поміч королю. Щодня, добрих два тижні. І зробили таки з них вояків.

– А в битві, мосьпане? – спитав Дунк. – Що з ними стало у битві? Скільки їх повернулося з вами додому?

Старий лицар довго дивився на нього.

– Лим, – відповів він нарешті, – Баш та Дейк. Дейк в нас був хуражиром. Найкращим, якого я знав. З ним ми ніколи не знали порожнього черева. Назад повернулося троє, пане мій. Троє, та ще я сам.

Його вуса затремтіли.

– Мабуть, двох тижнів не вистачить.

– Мосьпане, – мовив Дунк, – сусідська пані може з’явитися тут просто завтра з усім своїм військом.

«Хороші хлопці», подумав він, «та скоро стануть мертвими хлопцями, якщо впиратимуться проти лицарів Холоднокопу».

– Має бути якийсь інший спосіб.

– Інший спосіб. – Пан Явтух легенько пробіг пальцями по щиті Малого Лева. – Я не прийму правосуду ані від князя Рябина, ані від цього короля.

Він ухопив Дунка за лікоть.

– Пригадую, що в минулі дні, коли на цій землі правили зелені королі, можна було виплатити людині за вбивство її тварини або селянина виру – ціну крові.

– Виру? – перепитав Дунк підозріло.

– Самі кажете – якийсь інший спосіб. У мене відкладено трохи грошей. Пан Беніс каже, що просто дряпнув хлопові щоку. Я можу заплатити йому срібного оленя, і ще три тій жінці за образу. Можу, і заплачу… якщо вона розвалить свою греблю.

Старий спохмурнів.

– Сам я, проте, до неї не піду. Я не можу з’явитися у Холоднокопі.

Жирна чорна муха задзижчала довкола його голови і сіла на руку.

– Той замок колись був наш. Ви це знали, пане Дункане?

– Знав, мосьпане. – Йому розповів Сем Горбик.

– Тисячу років до Завоювання ми служили воєводами північного прикордоння. Нам присягало два десятки дрібніших панів та сотня земельних лицарів. Тоді ми тримали чотири замки, а на пагорбах ще й вартові вежі, аби попереджати про прихід ворога. Холоднокоп був найславетнішим нашим столом. Його звів князь Первин Осгрей. Первин Гордий – ось як його кликали.

– Та після Полум’яного Поля Вирій перейшов від королів до їхніх підстоліїв, а Осгреї зубожіли та впали в немилість. Син Аегона, король Маегор, відняв у нас Холоднокоп за те, що князь Ормонд Осгрей сказав слово проти придушення Зірок та Мечів, як колись називали братства Небораків та Синів Воїна.

Старий лицар заговорив хрипко, важко дихаючи.

– У камені над брамою Холоднокопу вирізьблено клітчастого лева. Мій батько показував його мені, коли вперше узяв із собою в гості до старого Рейнарда Тенетника. А я показав своїм синам. Аддамові… Аддам служив у Холоднокопі джурою та зброєносцем, і між ним та дочкою пана Вимана… виникла певна приязнь. Отож одного зимового дня я вдягся якнайкраще та поїхав до князя Вимана укладати шлюб. Він відмовив мені дуже чемно, але виїжджаючи, я чув, як він регоче разом з паном Лукасом Верхополем. Опісля я побував у Холоднокопі ще тільки раз, коли та жінка насмілилася викрасти одного з моїх власних людей. Тоді вони сказали мені шукати бідолаху Лима на дні рову…

– Дейка, – відповів Дунк. – Беніс казав, що його звали Дейком.

– Дейком? – Муха сповзала додолу рукавом старого пана, зупиняючись, аби по-мушиному потерти лапки. Пан Явтух зігнав її та потер губу під вусами.

– Дейк… Я так і казав. Добрячий дядько, я його пам’ятаю. На війні був у нас хуражиром, і ми не знали, що таке порожнє черево. Коли пан Лукас розповів мені, що зробили з моїм бідним Дейком, я дав святу обітницю ніколи не ступати ногою до того замку, якщо тільки не для того, щоб знову заволодіти ним. Тож бачите, пане Дункане, мені туди не можна. Ані заплатити виру, ані для чогось іншого. Мені не можна.

Дунк усе зрозумів.

– Я можу поїхати, мосьпане. Я ніяких обітниць не давав.

– Ви справжня людина, пане Дункане. Хоробрий лицар, і вірний до того ж. – Пан Явтух стиснув Дункову руку. – Якби ж боги змилувалися над моєю Алісанною. Ви – саме такий чоловік, за якого я сподівався видати її заміж. Щирий лицар, пане Дункане. Найщиріший.

Дунк залився червоною фарбою.

– Я перекажу пані Тенетник ваші слова про виру за кров, але…

– Ви врятуєте пана Беніса від Дейкової долі. Я це знаю. Я непогано знаюся на людях, і бачу в вас справжню сталь. Ви їх зупините, пане мій. Самий ваш вигляд їх зупинить. Щойно та жінка побачить, який в Стояку є поборник, вона сама розвалить свою греблю.

Дунк не знав, що й відповісти. Тому став на коліно.

– Мосьпане… Я поїду туди назавтра і зроблю, що зможу.

– Назавтра. – Муха зробила коло і сіла на ліву руку пана Явтуха. Той підняв праву і роздушив її одним ударом. – Гаразд. Назавтра.

X

– Знову купіль? – простогнав Яйк у розпачі. – Та ви ж учора милися.

– А потім день тягав на собі обладунок і тонув у власному поті. Тож стули пельку і наповнюй казана.

– Ви милися того вечора, коли пан Явтух узяв нас на службу, – нагадав Яйк. – І минулого вечора, і зараз. Це вже три рази, пане.

– Я маю перемовлятися зі шляхетною пані. Хочеш, щоб я перед її панським кріслом смердів, як той пан Беніс?

– Аби тхнути, як він, ви, пане, мали б скупатися у ночвах Маестрового лайна. – Яйк наповнив казана. – Сем Горбик каже, що каштелян у Холоднокопі не нижчий за вас. Його ім’я – Лукас Верхопіль, але за зріст усі кличуть Довговерхом. Як гадаєте, він справді такий високий, як ви?

– Ні. – Вже багато років Дунк не стрічав нікого рівного собі зростом. Він підхопив казана та повісив над вогнем.

– Ви битиметеся з ним?

– Ні. – Дунк вже жалкував, що їхав не битися. У королівствах знайшлися б і кращі за нього бійці, та зріст і сила майже надолужували йому брак майстерності. Але брак розуму, на жаль, не надолужували. Красні та гречні слова виходили в нього погано, а надто коли він мусив казати їх жінкам. Той велетень Лукас Довговерх і наполовину так не лякав його, як очікування перемовин з Удовицею. – Я їду говорити з Червонястою Вдовицею, та й годі.

– Що ви їй скажете, пане?

– Накажу їй зруйнувати загату. – «Ви маєте зруйнувати загату, мосьпані, бо інакше…» – Тобто попрошу зруйнувати загату. – «Благаю, поверніть нам клітчастого струмка.» – Якщо на те буде її ласка. – «Дайте трошки води, мосьпані, ну будьте ж добренькі.»

«Ні, пан Явтух не схотів би, щоб я благав. То що мені казати Вдовиці?»

Вода запарувала та забулькала.

– Допоможи перекинути у ночви, – мовив Дунк до хлопця. Разом вони підняли казана з вогню та перетягли його через підвал до великої купільниці.

– Я не знаю, як розмовляти з високородними панями, – зізнався він, поки вода переливалася. – З-за того, що я сказав пані Вайф, нас обох у Дорні трохи не вбили.

– Пані Вайф була несповна розуму, – нагадав Яйк, – та все ж ви могли б поводитися з нею шляхетніше. Пані люблять шляхетне поводження та шляхетні вчинки. От якби ж ви врятували Червонясту Вдовицю так, як оту лялькарку від Аеріона…

– Аеріон зараз у Лисі, а Вдовицю нема від чого рятувати.

Він не хотів говорити про Танселу. «Її прозивали Тансела Зависока, та для мене вона зовсім не була зависокою.»

– Гаразд, – вів малий далі, – деякі лицарі співають паням шляхетних пісень або грають їм на лютні.

– В мене немає лютні. – Дунк так спохмурнів, що дивився вовком спідлоба. – Та й тієї ночі, коли я перепив у Накоті, ти мені сказав, що я співаю, наче віл реве у грязюці.

– Я вже й забув, пане.

– Як ти міг забути?

– А ви наказали мені забути, – відповів Яйк, з лиця сама невинність. – Сказали, що дасте мені ляща у вухо, якщо згадаю хоч раз.

– Співів не буде. – Мало того, що він не мав голосу, так ще й пісню знав від початку до кінця лише одну: «Ведмедя та красну дівку». І сумнівався, що зміг би скорити нею серце пані Тенетник.

Казан знову закипів. Вони дотягли його до ночв та перекинули через край. Яйк втретє натягав води до казана і знову всівся на край колодязя.

– Краще вам, пане, нічого не їсти й не пити у Холоднокопі. Червоняста Вдовиця отруїла усіх своїх чоловіків.

– Мені не загрожує шлюб із нею. Вона високородна пані, а я – Дунк з Блошиного Подолу, хіба забув? – Він зморщив лоба. – А чи не знаєш, скільки в неї було тих чоловіків?

– Четверо, – відповів Яйк, – а дітей жодного. Коли вона народжувала, то вночі з’являвся біс і забирав приплод геть. Дружина Сема Горбика каже, що вона продавала своїх ненароджених діточок Князеві Семи Пеклів за те, щоб той навчив її темних мистецтв.

– Високородні пані не мішаються у чорні мистецтва. Вони танцюють, співають та вишивають.

– Ну то може, вона танцює зі злими дідьками та вишиває чорні чари, – примирливо мовив Яйк. – Та й звідки вам, пане, знати, що роблять високородні пані? Ви були знайомі аж з однією пані Вайф.

То була правда, хоч і образлива.

– Може, високородних пань я й не дуже знаю, зате добре знаю одного хлопчину, який так і просить доброго ляща у вухо.

Дунк потер потилицю. Після дня у кольчузі вона затерпла, мов дерев'яна.

– А от ти в нас знаєшся на королевах та принцесах. Чи вони танцюють з дідьками і мудрують чорні чари?

– Пані Шієра так і робить. Коханка князя Кровокрука. Вона купається у крові, аби зберегти красу. А моя сестра Райя колись підлила мені у питво любовний напій, аби я одружився з нею, а не з іншою сестрою, Даеллою.

Яйк казав так, наче жахливий кровозміс для нього був найневиннішою річчю в світі. А таки був. Таргарієни одружували поміж себе братів із сестрами століттями, аби зберегти чистоту драконячої крові. Хоча останній дракон помер, як Дунк іще не народився, драконовладці жили собі далі. Може, боги й не заперечували, аби вони одружувалися з сестрами.

– І що, напій подіяв? – спитав Дунк.

– Подіяв би, – мовив Яйк, – якби я його не виплюнув. Я не хочу дружини. Я хочу стати лицарем Королегвардії та жити задля служби королю. А Королегвардія не одружується.

– Шляхетний намір. Та коли підростеш, то може, зрозумієш, що дівчина бажаніша за біле корзно.

Дунк думав про Танселу Зависоку та її посмішку, звернену до нього у Ясенброді.

– Пан Явтух казав, що за такого, як я, він би видав свою дочку. Її звали Алісанною.

– Вона ж померла, пане.

– Я знаю, що померла, – роздратовано кинув Дунк. – Він сказав: якби та була жива. Якби вона була жива, то він видав би її за мене. Або такого, як я. Ще ніколи вельможний пан не пропонував мені за дружину власну дочку.

– Мертву дочку. А щодо вельможності, то в давні дні Осгреї, може, й були князями, але зараз пан Явтух – усього лише земельний лицар.

– Я знаю, хто він такий. Хочеш ляща у вухо?

– Ну, – відповів Яйк, – як на мене, краще вже ляща, аніж дружину. Особливо мертву, пане. Казан скипів.

Вони віднесли воду до купелі, й Дунк стягнув сорочку через голову.

– Вдягну до Холоднокопу свою дорнійську сорочку.

Сорочка була з піщаного шовку – найкраще його вбрання, розмальоване гербом з в’язом та падаючою зіркою.

– Якщо ви вдягнете її просто у дорогу, то вона просякне потом, пане, – відповів Яйк. – Краще вдягніть оцю, а я повезу ту, і перед замком ви перевдягнетеся.

– Трохи раніше, ніж перед замком. Ото вони надивляться на дурника, що перевдягається на підйомному мості. До речі, хто сказав, що ти їдеш зі мною?

– Лицареві личить мати при собі зброєносця.

То була правда. Малий добре знався на таких речах – недарма відслужив джурою два роки у Король-Березі. І все ж Дунк не мав охоти вести його просто в пащу небезпеці. Невідомо, як його привітають у Холоднокопі. Якщо та Червоняста Вдовиця справді така небезпечна, як подейкують, то він міг скінчити життя у воронячій клітці на кшталт отих двох при дорозі.

– Ти лишишся тут і допоможеш Бенісові з селянами, – наказав він Яйкові. – А дивитися на мене отак не треба.

Він відкинув штани геть ногою та поліз до паруючої купелі.

– Тепер іди спати, а я помиюся. Ти нікуди не їдеш. Розмову скінчено.