Текст книги "Гордість і упередженість"

Автор книги: Джейн Остин

сообщить о нарушении

Текущая страница: 23 (всего у книги 28 страниц)

Розділ L

Містер Беннет – до того, як настав теперішній період його життя, – часто мав бажання не витрачати ввесь свій доход, а відкладати щорічно якусь суму для утримання своїх дочок та дружини на той випадок, якщо та його переживе. Тепер це бажання стало ще сильнішим. Якби він виконав свій обов'язок щодо цього, то Лідія б не була в боргу перед своїм дядьком за те, що той своїми грошима врятував її честь і забезпечив пристойне майбутнє. Тоді радість від того, що вони змусили одного з найнікчемніших молодиків Великої Британії одружитися з його дочкою, не була б такою бурхливою.

Містер Беннет був серйозно занепокоєний тим, що успіх такої малопривабливої для всіх них справи цілковито залежав від грошей його свояка, і тому рішуче налаштувався розвідати, по можливості, міру його фінансової допомоги, щоб якомога швидше розрахуватися з ним і виконати тим самим свій обов'язок.

На початку свого подружнього життя містер Беннет вважав абсолютно недоцільним заощаджувати кошти; оскільки, ясна річ, у них мав народитися син. Цей син, досягши повноліття, мусив стати повноправним спадкоємцем маєтку, і таким чином вдова хазяїна та молодші діти отримали б засоби для існування. Натомість одна за одною на світ народилися п'ять дочок, а син так і не з'являвся; хоча місіс Беннет протягом багатьох років після народження Лідії продовжувала сподіватися, що той, нарешті, з'явиться. Врешті-решт, вони втратили надію, але на той момент заощаджувати кошти було вже пізно. Сама місіс Беннет ощадливою не була, і від перевищення витрат над доходом їх рятувала лише сильна природжена схильність містера Беннета до незалежності.

За умовами шлюбного контракту, місіс Беннет та діти мали отримати п'ять тисяч фунтів. Але пропорція, в якій їх належало розподілити між останніми, залежала від волі батьків. Саме це питання, принаймні стосовно Лідії, треба було вирішити зараз, бо вибору містер Беннет не мав – він просто мусив погодитися на умови пропозиції. У своєму листі він спочатку лаконічно подякував своякові за його великодушність, а потім висловив своє цілковите схвалення всіх його дій і бажання дотриматись усіх домовленостей, досягнутих від його імені. Містер Беннет і подумати не міг, що Вікхема вдасться змусити одружитися з його дочкою з такими незначними негативними наслідками для нього. При тих ста фунтах, які він зобов'язаний був їм виплачувати щорічно, фактично містер Беннет втрачав би навіть менше, ніж десять фунтів щороку, бо, враховуючи його витрати на проживання Лідії та кишенькові кошти, а також безперервні грошові подарунки від матері, утримання наймолодшої дочки обходилося приблизно в таку ж суму.

Іще однією дуже приємною несподіванкою було те, що від нього вся ця справа вимагала вкрай незначних зусиль, бо основне його бажання полягало наразі в тому, щоб брати в ній якомога меншу участь. Коли перші вибухи гніву, котрі спонукали його розшукувати втікачів, минулися, містер Беннет знову повернувся до своєї звичної лінькуватості та неробства. Невдовзі листа було написано, бо хоча й готувався містер Беннет до будь-якої справи повільно та неохоче, зате виконував її швидко. Насамкінець глава сімейства висловив бажання знати в подробицях, чим іще завдячував він своякові; на Лідію ж він був такий злий, що від листовного спілкування з нею вирішив утриматися.

Добра новина швидко розійшлася по будинку і так само швидко – по всій окрузі. Там її сприйняли з позицій зловтішної добропристойності. Звичайно ж – поживи для розмови було б набагато більше, якби міс Лідію Беннет повернули додому або – і це було б найліпшою альтернативою – заховали десь подалі від людських очей на якійсь далекій фермі. Але її майбутнє заміжжя й так давало достатньо тем для розмов, і ті доброзичливі побажання добробуту, що лунали раніше з вуст усіх зломовних старих баб, майже не втратили своєї актуальності при такій переміні ситуації, бо з таким чоловіком злиденне життя Лідії вважалося неминучим.

Два тижні місіс Беннет не сходила донизу, але в такий щасливий день вона знову зайняла чільне місце за столом і всім набридала своїм аж надто радісним настроєм. Ніяке почуття ганьби не притишило її тріумфу. Заміжжя дочки, яким вона марила відтоді, як тій виповнилося шістнадцять, стало вже майже доконаним фактом, тож її думки та слова пурхали навколо різних аксесуарів шлюбної церемонії: витончених муслінів, нових карет та необхідної кількості прислуги. Вона напружено мислила: де б в окрузі знайти підходяще місце, в якому могла б мешкати її дочка зі своїм чоловіком? Не знаючи про їхній можливий доход і не враховуючи його, вона вже поспішила відкинути багато будинків як неприйнятних через їхні недостатні розміри або їхню недостатню величність.

– Хей-Парк, може, і підійде, – мовила вона, – якщо Гулдінги виїдуть звідти, великий будинок у Стоуку теж міг би згодитись, якби там була більша вітальня; але ж Ешворт – це так далеко! Якщо вона житиме аж за десять миль від мене, то це буде просто нестерпно! Що ж до Сервіс-Лодж, то там жахливе горище.

Її чоловік не перепиняв її, доки залишалися слуги. Але коли вони пішли, то він сказав їй:

– Місіс Беннет, давайте все гарненько з'ясуємо, а вже потім можете орендувати для вашої дочки та вашого зятя хоч один, а хоч і всі ці будинки. Є один будинок, у якому вони більше ніколи не з'являться, бо їх туди не пустять. Я не потуратиму їхньому нахабству і тому не збираюся приймати їх у Лонгберні.

Ця заява супроводжувалася тривалою суперечкою; але містер Беннет був непохитним, тому ця сварка спричинилася до ще однієї його заяви, і місіс Беннет із жахом і величезним подивом дізналася, що її чоловік ані гроша не збирається витрачати на весільне вбрання для своєї дочки. Він оголосив, що навіть із такого приводу Лідія не дочекається від нього жодного подарунка. Для місіс Беннет це було просто незбагненним. Як?! Розлютитися до такого неймовірного стану, що відмовити своїй дочці у привілеї, без якого церемонія одруження втрачає майже всю свою значимість?! Це просто не вкладалось у неї в голові. У її розумінні, відсутність весільного вбрання в її дочки була для тієї ганьбою більшою, ніж її втеча і проживання з Вікхемом за два тижні до самого весілля.

Тепер Елізабет сильно жалкувала, що, піддавшись відчаю, розповіла містеру Дарсі про ту халепу, в яку вскочила її сестра, бо оскільки втеча невдовзі закінчиться шлюбом, то, може, їм вдалося б приховати непристойний початок цієї історії від тих, хто не був безпосереднім її свідком.

Вона не боялася, що через нього чутки про цей випадок набудуть подальшого розповсюдження. З цього погляду мало було людей, котрим вона довіряла більше, ніж йому, але водночас не було такої людини, чия обізнаність із моральною хисткістю Лідії пригнічувала б її більше, ніж його обізнаність. Однак це було зовсім не тому, що вона боялася ускладнень для себе особисто, бо між ними й так існувала, здавалося, неподоланна прірва. Навіть якщо одруження Лідії і відбулося б на засадах надзвичайно почесних, то навряд чи містер Дарсі став би родичатися з сім'єю, до якої, крім усіх попередніх заперечень, додався ще й шлюбний зв'язок із особою, котру він мав усі підстави зневажати.

Елізабет ніскільки не сумнівалася, що від такого родича містер Дарсі тікав би світ за очі. Тож бажання сподобатись їй, котре, на її думку, керувало його поведінкою в Дербіширі, навряд чи спромоглося пережити такий удар. Вона почувалася приниженою, вона почувалася згорьованою, вона готова була каятися, хоча достеменно не знала, в чому. Їй раптом дуже забракло його симпатії до неї – тоді, коли на це почуття вже не можна було сподіватись, їй захотілось отримати про нього хоч якусь звістку – коли, здавалося, не було жодної можливості отримати хоч якісь відомості. Вона переконалася, що з ним її могло чекати щастя – тоді, коли вже не було надії, що вони коли-небудь зустрінуться знову.

Як же б він тріумфував – часто думала вона, – коли б дізнався, що та пропозиція, яку вона з такою погордою відкинула тільки чотири місяці тому, зараз була б прийнята з радістю та вдячністю! Елізабет не сумнівалася, що містер Дарсі – найбільш великодушний із великодушних представників своєї статі. Але все одно б він тріумфував, бо він – простий смертний.

Тільки тепер почала вона розуміти, що він був якраз тим чоловіком, котрий найбільш підходив їй за своєю вдачею та здібностями. Його інтелект та душа, хоча й були не такими, як у неї, відповідали б усім її потребам. Їхній шлюб був би єднанням, котре принесло б користь їм обом: її невимушеність та жвавість сприяли б пом'якшенню характеру та манер містера Дарсі, а його розважливість, поінформованість та знання людей виявились би для неї вкрай потрібними.

Але вже не судилося такому щасливому шлюбу продемонструвати зачарованому загалу, що то є таке – справжнє подружнє щастя. Незабаром у їхній родині мало утворитися подружжя зовсім іншої спрямованості, котре виключало можливість утворення першого.

Елізабет не уявляла собі, як Вікхем та Лідія збираються забезпечити собі більш-менш самостійне існування на ті кошти, на які вони могли розраховувати. Зате вона чудово уявляла, яким скороминущим буде щастя двох людей, котрі зійшлися разом тільки тому, що їхня пристрасть виявилася сильнішою за їхню доброчесність.

Невдовзі містер Гардінер знову написав своякові листа. У відповідь на подяки містера Беннета той не став розводитись і коротко повідомив, що радо готовий сприяти щастю будь-якого представника їхньої родини, а на завершення попрохав, аби на цю тему з ним більше не розмовляли. Цей лист, в основному, був написаний з метою повідомити їм, що містер Вікхем вирішив піти з міліції.

Далі в листі йшлося:

«Я дуже хотів, аби він учинив саме так одразу після того, як буде розв'язано питання його одруження. Гадаю, ти погодишся зі мною, що звільнення з міліційних військ є вкрай бажаним як для нього, так і для моєї племінниці. Містер Вікхем має намір вступити до регулярного війська, і серед його колишніх друзів іще й досі є ті, котрі можуть і бажають йому в цьому допомогти. Обіцяли чин прапорщика в полку генерала Н., розквартированому нині на півночі. Добре, що цей полк розташований так далеко від нашої частини королівства. Містер Вікхем обіцяє поводитися гідно, і я сподіваюся, що серед малознайомих людей їм обом доведеться виявляти більшу обачливість та розважливість. Я написав полковникові Форстеру і повідомив його про наші нинішні домовленості, а також попрохав завірити численних кредиторів містера Вікхема у Брайтоні та околицях, що його борги будуть незабаром повернуті, оскільки я дав обіцянку виступити гарантом. А ти потрудися зробити те саме серед його кредиторів у Меритоні, список яких я додаю у відповідності з його відомостями. Містер Вікхем розповів мені про всі свої борги; принаймні я сподіваюся, що він нічого від нас не приховав. Хаггерстон отримав наші вказівки, і все буде готове через тиждень. Потім вони виїдуть до свого полку, якщо перед тим їх не запросять до Лонгберна. Наскільки я зрозумів місіс Гардінер, моя племінниця дуже хоче з усіма вами побачитися перед тим, як виїхати на північ. Вона почувається добре і просить обов'язково переказати привіт тобі та своїй матері.

З повагою, і т. д.

Е. Гардінер».

Містер Беннет і його дочки не гірше за містера Гардінера розуміли вигоди від того, що Вікхем покине Н-ський полк. Але місіс Беннет це не дуже сподобалося. Те, що Лідія збиралася на північ, було для неї жорстоким ударом, оскільки вона тішила себе надією на її приємне товариство, бо навіть і не думала відмовлятися від наміру знайти молодому подружжю помешкання у Гертфордширі. А ще місіс Беннет жалкувала, що Лідії доведеться полишити полк, де вона знала кожного і де вона мала стільки фаворитів.

– Лідія так любить місіс Форстер, – сказала вона, – їй буде надзвичайно тяжко з нею розлучатись! А ще там є кілька молодиків, котрі їй дуже подобаються. Може статися, що в полку генерала Н. офіцери менш привабливі!

Прохання їхньої дочки (а саме так його і розцінили) дати їй дозвіл побувати вдома перед від'їздом на північ спочатку було зустрінуто вкрай негативно. Але Джейн та Елізабет, котрі сходилися на думці, що заради почуттів та самоповаги їхньої сестри батькам слід після її одруження побачитися з нею, вмовляли містера Беннета так щиросердо й водночас так розважливо та спокійно, щоб той прийняв Лідію з чоловіком у Лонгберні, тільки-но вони поберуться, що, зрештою, змусили його думати так само, як і вони, й чинити так, як вони забажають. А їхня мати втішилася тим, що зможе продемонструвати свою дочку всій окрузі перед тим, як та поїде у вигнання на північ. Тому коли містер Беннет знову написав свояку, то дав листовну згоду на те, щоб вона приїхала; було домовлено, що тільки-но закінчиться церемонія, молоді поїдуть до Лонгберна. Однак Елізабет сумнівалася, що Вікхем погодиться на такий план; їй же самій внутрішній голос підказував, що менш за все їй хотілося зустрічатися з цим чоловіком.

Розділ LI

День, коли Лідія мала вийти заміж, настав, і Джейн та Елізабет, мабуть, переживали за неї більше, ніж вона сама. Щоб зустріти молодих у ****; послали карету, якою вони мали прибути на час обіду. Дві старші сестри панічно боялись їхнього приїзду, а особливо Джейн, яка мучилася думкою про можливі переживання Лідії, бо наділяла останню тими почуттями, котрі мала б сама, якби була на її місці.

І ось нарешті молоді приїхали. Щоб зустріти їх, родина зібралася в їдальні. Коли карета під'їжджала до ґанку, то на обличчі місіс Беннет сяяла посмішка, а чоловік її навпаки – виглядав непорушно-серйозним; дочки ж почувалися стурбовано, схвильовано та стривожено.

Ось у вестибюлі почувся голос Лідії; двері розчинились, і вона вбігла у кімнату. Мати вийшла їй назустріч, обняла її та палко привітала; потім із люб'язною усмішкою подала руку Вікхему, котрий ішов слідом за своєю дружиною, і побажала їм обом щастя з таким ентузіазмом, котрий не залишив сумнівів, що так воно і буде.

Містер Беннет, до якого вони потім звернулися, зустрів їх далеко не так привітно. Навпаки – його і без того суворе обличчя стало ще суворішим, і розмовляв він крізь зуби. Невимушеної самовпевненості молодих було достатньо, щоб його роздратувати. Елізабет стало гидко, і навіть старша міс Беннет була неприємно вражена. Якою Лідія була, такою вона й залишилася: нестриманою, безсоромною, шумливою, невгамовною та безцеремонною. Вона по черзі сіпала своїх сестер, вимагаючи від них поздоровлень, а коли нарешті всі вони всілися, жваво оглянула кімнату, підмітивши при цьому деякі зміни, що сталися в ній, а потім зазначила, сміючись, що давненько вона в них не була.

Вікхем теж виглядав не менш упевненим у собі, ніж Лідія, але ж його манери були завжди настільки приємними, що якби характер його та обставини одруження були такими, як слід, то його посмішки та невимушена поведінка під час офіційного родичання викликали б загальний захват. Елізабет раніше й гадки не мала, що він може бути таким самовпевненим; і вона сіла, вирішивши більше ніколи не встановлювати меж нахабству нахабної людини. Тож почервоніла саме вона,і почервоніла Джейн, а щоки тих, хто викликав їхнє сум'яття, не зазнали ніяких змін кольору.

Розмов вистачало. Молода та її мати ніяк не могли перебалакати одна одну; а Вікхем, котрому випало сидіти поруч із Елізабет, почав питатися про своїх знайомих у їхній окрузі з доброзичливою невимушеністю, на котру Елізабет ніяк не могла відповісти тією ж мірою доброзичливості та невимушеності. Здавалося, що в них лишилися тільки щонайприємніші спогади. Минуле згадувалося безболісно; Лідія сама підводила розмову до тем, котрих її сестри не наважилися б торкнутися ні за що на світі.

– Ви лишень подумайте, – вигукнула вона, – минуло вже три місяці відтоді, як я поїхала, а здається, що пройшло всього два тижні! А скільки всього сталося за цей час! Боже правий! Коли я від'їздила, то й гадки не мала, що вийду заміж! Хоча я часто думала, що було б вельми непогано це зробити.

її батько підвів очі, Джейн розстроїлась, а Елізабет промовисто подивилася на Лідію; та вона, котра ніколи не чула й не бачила того, чого вирішила не помічати, отож весело продовжувала:

– Ой, матусю, а наші сусіди знають, що я сьогодні вийшла заміж? Я боялася, що не знають, тому, коли ми обганяли Вільяма Гулдінга в його двоколці, мені закортіло, щоб він про це дізнався; тож я опустила вікно з його боку, зняла рукавичку й поклала руку на рамку вікна, щоб він міг бачити обручку, а потім усміхнулась і вклонилася йому, наче якась гранд-дама.

Терпець у Елізабет урвався. Вона підвелась і вибігла з кімнати; і більше не поверталася, доки не почула, як усі пішли через хол до їдальні. Тоді вона знову приєдналася до них – і якраз вчасно, бо встигла побачити, як Лідія, хизуючись, підійшла до матері з правого боку, і почути, як вона сказала своїй найстаршій сестрі:

– Ага, Джейн! Тепер я сидітиму на твоєму місці, а ти – відсунешся подалі, бо я тепер – заміжня жінка.

Щось не схоже було, що з часом у Лідії з'явиться хоч якась стриманість, котрої раніше їй цілковито бракувало. Навпаки – вона стала ще більш безцеремонною та веселою. Їй кортіло якомога швидше побачитися з тітонькою Філіпс, Лукасами і з усіма сусідами, щоб почути, як ті кличуть її «місіс Вікхем»; а поки що вона відразу ж після обіду побігла до місіс Хілл та двох служниць, аби похвалитися своїм заміжжям та показати їм обручку.

– Ну що, матусю, – сказала вона, коли всі повернулися до сніданкової кімнати, – якої ти думки про мого чоловіка? Привабливий мужчина, правда ж? Мої сестри просто луснуть від заздрощів. Що ж, буду сподіватися, що їм хоч трохи поталанить так, як поталанило мені. Треба їм їхати до Брайтона. Саме там треба шукати чоловіків. Шкода, матусю, що ми всі туди не поїхали.

– І дійсно шкода; була б на те моя воля, то поїхали б. Але ж, Лідонько, мені зовсім не подобається, що ти їдеш так далеко. Це що – обов'язково?

– На жаль, так. Тут нічого не вдієш. Однак гадаю, що мені там сподобається. Неодмінно приїздіть до нас – ти з татом та сестри. Всю зиму ми пробудемо у Ньюкаслі, гадаю, що бали там все ж таки будуть, і я потурбуюся, щоб усі мої сестри мали гарних кавалерів.

– Ото було б добре! – вигукнула її мати.

– А потім, коли ви будете повертатися додому, то залишите в нас одну чи дві з них. Я майже не сумніваюся, що до весни я спроможуся знайти їм чоловіків.

Гості не могли залишатись у них довше десяти днів. Містер Вікхем уже отримав звання перед від'їздом із Лондона і мусив прибути до полку протягом двох тижнів.

Ніхто, крім місіс Беннет, не жалкував, що їхні гостини будуть такими нетривалими, і вона намагалась якомога краще використати цей час, роблячи зі своєю дочкою візити та влаштовуючи численні прийоми вдома. Ці прийоми подобалися всім, бо всім хотілося хоч на деякий час вирватися з сімейного кола – і розумним, і не надто розумним.

Почуття Вікхема до Лідії були саме такими, як і очікувала Елізабет: набагато слабшими, ніж почуття Лідії до нього. І їй не обов'язково було бачити молодих нині, щоб із усього ходу подій зробити такий висновок: до їхньої втечі спричинилася сила саме її любові, а не його. Елізабет було б не зрозуміло – чому, не надто люблячи її, він узагалі наважився на втечу, якби не була переконана, що Вікхем просто змушений був тікати через свої борги; а якщо вже тікати, то тікати з подругою – перед такою спокусою цей молодик устояти явно не міг.

Лідія ж у ньому душі не чула. Вона називала його не інакше як «мій любий Вікхем» і вважала, що ніхто не здатен був із ним зрівнятися. Що б він не робив, він робив краще за інших. Вона не сумнівалася, що першого вересня, коли відкриється мисливський сезон, Вікхем встрелить більше дичини, ніж будь-хто інший в окрузі. Якось уранці, невдовзі після приїзду, Лідія, сидячи з двома старшими сестрами, звернулася до Елізабет:

– Ліззі, здається, я так і не розповіла тобі про своє одруження. Коли я про все це розповідала матусі та іншим, тебе тоді не було поруч. Тобі що – нецікаво почути, як усе це сталося?

– Якщо по правді, то не хочу, – відповіла Елізабет, – гадаю, що про твоє одруження взагалі треба говорити якомога менше.

– Ти ба! Яка ти дивна! Але все одно слухай, як це відбувалося. Так от – ми повінчались у церкві Св. Елемента, бо помешкання Вікхема розташовувалось у тій парафії. Було домовлено, що всі ми мусили там бути об одинадцятій. Я мала приїхати туди зі своїми дядечком та тітонькою, а всім іншим належало зустріти нас у церкві. І ось настав ранок призначеного дня – це був понеділок, – а я просто місця собі не знаходила від хвилювання. Знаєш, я боялася, що станеться щось таке, через що вінчання буде відстрочено, а тоді б я точно звихнулася з розуму. А тут іще тітонька набридала мені своїми проповідями та напучуваннями, поки я вдягалася! Та я її майже не чула, бо думала в той час, як ти можеш здогадатися, про мого любого Вікхема. Мені страх як кортіло дізнатися, чи вдягне він на церемонію свого голубого мундира. Ага, значить, ми поснідали, як завжди, о десятій; я ніяк не могла дочекатися закінчення сніданку, бо, між іншим, мушу вам сказати, що тітка та дядько не переставали картати мене ввесь той час, що я з ними пробула. Ви просто не повірите – я жодного разу не вийшла з будинку за два тижні мого перебування там. І за весь час жодної вечірки, жодної зустрічі – нічого взагалі! Зрозуміло, що зараз у Лондоні не відбувається майже нічого цікавого, бо всі пороз'їжджалися відпочивати, але принаймні Малий Театр усе ж таки працює! Так от – тільки-но карета під'їхала до ґанку, дядька покликали у справі до того жахливого містера Стоуна. А знаєте, коли вони сходяться разом, то це вже надовго. Я так перелякалася: не знала, що й робити, бо саме мій дядько мав видавати мене заміж, і коли б ми хоч трохи спізнилися, то день пропав би надаремне. Але, на щастя, він повернувся через десять хвилин, і ми вирушили до церкви. Однак уже потім я згадала, що навіть якби ми запізнилися, то вінчання не довелося б відкладати, бо містер Дарсі й за це б потурбувався.

– Містер Дарсі?! – повторила за нею Елізабет украй здивовано.

– Еге ж! Він мав приїхати туди разом із Вікхемом. Ой, леле! Як же я могла забути?! Та я ж не мусила ні півслова про це розповідати! Я ж обіцяла їм щиро нічого про це не казати! І що тепер подумає Вікхем? Це ж мало бути великою таємницею!

– Якщо це мало бути таємницею, – сказала Джейн, – то нічого більше не говори на цю тему. Даю слово, що я більше нічого не питатиму.

– Так, звичайно! – підтвердила Елізабет, уся згоряючи від цікавості. – Ми не будемо тебе розпитувати.

– От і слава Богу, – мовила Лідія, – бо в противному разі я не втрималася б і все вам розповіла, й тоді б Вікхем дуже розлютився.

Але ж Елізабет так і не знайшла в собі сил устояти перед спокусою, і тому їй довелося похапливо залишити кімнату.

Та жити в невіданні про такий важливий момент було просто неможливо; принаймні неможливо було не прагнути про щось дізнатися-таки. Отже, містер Дарсі був присутнім на вінчанні її сестри. Майже не доводилося сумніватися, що це була саме та подія, в якій він найменш за все хотів би брати участь, і що люди, які там були, не викликали в нього палкого бажання з ними зустрічатися. Найнеймовірніші здогадки щодо його можливих мотивів блискавкою шугонули в її голові, та жодна з них не принесла їй задовільного пояснення. Ті з них, які тішили Елізабет найбільше й виставляли його поведінку в найблагороднішому світлі, якраз і видавалися найнеймовірнішими. Неясність і непевність гнітили її. Швидко вхопивши аркуш паперу, Елізабет написала коротенького листа своїй тітці, вимагаючи пояснення того, про що обмовилася Лідія, – якщо це не суперечило тій мірі таємничості, про яку було домовлено.

«Вам неважко зрозуміти, – додала вона, – яке сильне моє бажання дізнатися: чому це людина, котра не є родичем нікому з нас і котра є для нашої родини чужинцем (у відносному значенні), була серед вас під час такої події. Будь ласка, дайте мені негайну відповідь і просвітіть мене – якщо, звичайно ж, із якихось вагомих причин це не мусить залишатися таємницею, як вважає Лідія. Коли так, то мені доведеться вдовольнитися цілковитим невіданням».

«Хоча ніхто й не збирається ним вдовольняти ся, – додала вона вже сама собі, закінчивши листа. – І якщо ви, моя люба тітонько, не розкажете мені про це по-хорошому, то я обов'язково вдамся до хитрощів та всіляких вивертів, аби з'ясувати правду».

Притаманне Джейн загострене почуття обов'язку не дозволило їй обговорювати сам на сам з Елізабет те, про що обмовилася Лідія, а Елізабет тільки того й треба було: вона вважала за краще не довірятися нікому, допоки не прийде хоч якась відповідь на її розпитування.