Текст книги "Гордість і упередженість"
Автор книги: Джейн Остин
Жанры:
Классическая проза
,сообщить о нарушении
Текущая страница: 10 (всего у книги 28 страниц)
Розділ XXIII
Елізабет сиділа зі своєю матір'ю та сестрами, думала про почуте й міркувала, чи має вона право про це розповідати, як з'явився сер Вільям Лукас власною персоною; його послала дочка, щоб оголосити родині Беннет про її заручини. Розсипаючись у компліментах Беннетам і чимало радіючи з перспективи майбутнього об'єднання двох домів, він виклав подробиці справи перед аудиторією не просто ошелешеною, а й недовірливою, бо місіс Беннет, виявляючи більше впертості, ніж ввічливості, заявляла, що напевне він усе переплутав, а Лідія – нестримана і часто непоштива – гучноголосо скрикнула:
– Боже правий! Сер Вільям, що ви таке кажете! Ви що, не знаєте, що містер Коллінз хоче одружитися з Ліззі?!
Тільки поблажливість придворної особи могла допомогти без роздратування сприйняти таке поводження, та добре виховання сера Вільяма дозволило йому впоратися з ситуацією, тож він клятвено запевняв Беннетів у правдивості свого повідомлення і вислуховував усі їхні зухвалі зауваження з увічливістю та поблажливістю надзвичайними.
Елізабет, відчувши настійну необхідність визволити сера Вільяма з такої неприємної ситуації, втрутилась у розмову й підтвердила його повідомлення, розповівши все те, про що їй перед цим розповіла сама Шарлотта; намагаючись покласти край роздратованим вигукам матері та сестер, вона з усією серйозністю щиро поздоровила сера Вільяма (до яких радо приєдналася Джейн) і зробила багато різноманітних зауважень з приводу щасливого майбуття цієї пари, прекрасної вдачі містера Коллінза та зручної відстані від Гансфорда до Лондона.
Місіс Беннет була надто приголомшена й не могла багато говорити, доки залишався сер Вільям, але тільки-но той поїхав, вона швидко дала вихід своїм почуттям. По-перше, місіс Беннет вперто відмовлялася вірити почутому; по-друге, вона була цілковито впевнена, що містера Коллінза ввели в оману; по-третє, була переконана, що містеру Коллінзу та Шарлотті не бачити щастя; по-четверте – що цей шлюб ще може й не відбутись. Однак з усього цього місіс Беннет зробила два недвозначних висновки; перший: справжньою причиною всіх негараздів є Елізабет; другий: усі обійшлися з нею самою вкрай жорстоко й несправедливо. Тож на цих двох моментах місіс Беннет і зосередила майже всю свою увагу протягом решти дня. Ніщо не могло ні заспокоїти її, ні втішити. День минув, але не минув її гнів. Ще тиждень вона лаяла Елізабет при кожній зустрічі, минув місяць, перш ніж вона змогла розмовляти з сером Вільямом та леді Лукас без грубощів, і лише через багато місяців змогла вона простити свою дочку.
А містер Беннет у цій ситуації поводився набагато спокійніше, і взагалі заявив, що ця новина його втішила надзвичайно. За його словами, йому було дуже приємно дізнатися, що Шарлотта Лукас, котру він звик вважати досить розумною, виявилася такою ж дурепою, як і його дружина, і дурепою ще більшою, ніж його дочка!
Джейн зізналася, що трохи здивована новиною про майбутній шлюб, але більше говорила не про здивування, а про своє щире побажання щастя, в неможливості якого Елізабет не змогла її переконати. Кітті та Лідія зовсім не заздрили міс Лукас, бо містер Коллінз був усього лише священиком; тож ця подія стала для них не більш ніж черговою новиною, яку вони повідають у Меритоні.
Леді Лукас не могла нарадуватися тому, що вона віддячила місіс Беннет: її дочка, всупереч пророкуванням останньої, знайшла-таки собі добру партію; вона стала частіше, ніж зазвичай, бувати в Лонгберні, щоб мати змогу поділитися своїм щастям, хоча кислих мін та роздратованих зауважень з боку місіс Беннет було цілком достатньо, щоб цей щасливий настрій зіпсувати.
У відносинах між Елізабет та Шарлоттою відчувалася певна стриманість, через яку вони обидві воліли не висловлюватися на тему запланованого шлюбу; Елізабет узагалі була переконана, що між ними вже ніколи не буде тієї цілковитої довіри, яка існувала раніше. Розчарування в Шарлотті спонукало Елізабет з більшою любов'ю та повагою ставитися до своєї старшої сестри, бо знала, що її переконаність у високій моральності та делікатності Джейн ніколи не похитнеться. Тож з кожним днем вона все більше непокоїлася за її щастя, бо вже минув тиждень, як поїхав Бінглі, й відтоді не надходило ніяких повідомлень про його можливе повернення.
Джейн не забарилася з відповіддю на лист Керолайн і тепер рахувала дні, чекаючи від неї наступного листа. Обіцяний містером Коллінзом вдячний лист прийшов у вівторок, адресований він був їхньому батькові й написаний з такою врочистою серйозністю, наче його автор цілий рік жив у їхній родині. Розваживши своє сумління з приводу того, що сталося, він потім сповістив їх – у численних екзальтованих висловах – про те, що мав щастя домогтися кохання їхньої люб'язної сусідки, міс Лукас, а потім пояснив, що саме від прагнення насолоджуватись їхнім товариством він пристав так швидко на їхнє люб'язне побажання знову бачити його в Лонгберні, куди він має намір повернутися через два тижні в понеділок; бо, як він додав, леді Кетрін з таким ентузіазмом схвалила його намір одружитися, що їй хотілося б, аби ця подія сталась якомога швидше. Тож містер Коллінз висловив переконання, що саме думка леді Кетрін буде невідпорним аргументом для його люб'язної Шарлотти і та достроково назве той день, коли йому судилося стати найщасливішим зі смертних.
Новий приїзд містера Коллінза до Гертфордшира вже не був для місіс Беннет приємною обставиною. Навпаки: тепер вона не менше, ніж її чоловік, була схильна ремствувати з цього приводу. Дивно, що він збирався приїхати саме до Лонгберна, а не до Лукас-Лоджа; це завдавало також масу незручностей і змушувало хвилюватися. Вона страшенно не любить приймати візитерів, коли почувається досить погано, а з усіх людей закохані – люди найнестерпніші. Отак собі потихеньку бурчала місіс Беннет, і це бурчання змінювалося на пригніченість лише тоді, коли вона згадувала про відсутність містера Бінглі.
І Джейн, і Елізабет теж почувалися з цього приводу неспокійно. День спливав за днем, а про нього нічого не було відомо, окрім чутки, котра недовго ходила по Меритону, що взимку містер Бінглі не збирається приїздити до Недерфілда. Ця новина розлютила місіс Беннет, яка не забарилася заперечити її як недолугу брехню.
Навіть Елізабет почала побоюватися – не за байдужість Бінглі, ні, – а за те, що його сестрам удасться втримати його в Лондоні. Хоч як вона гнала від себе цю думку – таку небезпечну для щастя її сестри й таку, що вселяла сумнів у твердості характеру її кавалера, – та приходила їй до голови знову і знову. Вона боялася, що спільні зусилля його бездушних сестер й владного приятеля, в поєднанні з принадами міс Дарсі та лондонськими розвагами, візьмуть гору над його почуттями.
Що ж до Джейн, то її занепокоєння за такої непевності було, звичайно ж, боліснішим, ніж занепокоєння Елізабет, але всі свої почуття вона воліла приховувати, й тому ніяких розмов на цю тему між нею та сестрою не виникало. Але оскільки мати її не була такою делікатною, то рідко видавалася година, коли вона не говорила про Бінглі, не висловлювала свого нетерпіння щодо його приїзду; а то і взагалі – вимагала від Джейн обіцянки, що коли він не приїде, то вона вважатиме себе підло ошуканою. Джейн знадобилась уся лагідність її вдачі, щоби більш-менш терпимо перенести всі ці наскоки.
Виявивши неабияку пунктуальність, містер Коллінз повернувся через два тижні в понеділок, але в Лонгберні його прийняли далеко не так поштиво, як тоді, коли він з'явився вперше. Однак він був надто щасливим, аби звертати увагу на брак поштивості; й на щастя для інших, улаштування сердечних справ значною мірою позбавило їх його набридливого товариства. Кожного дня більшість часу він проводив у Лукас-Лоджі й повертався до Лонгберна якраз вчасно, щоб вибачитися за свою відсутність перед тим, як родина збиралася йти спати.
Місіс Беннет і справді перебувала в такому стані, що не позаздриш. Сама згадка про щось стосовно шлюбу кидала її в агонію роздратування, хоч куди б вона пішла, скрізь неодмінно тільки про це й говорили. Один вигляд міс Лукас був для неї ненависним. З ревнивою огидою дивилася вона на неї, оскільки та була її наступницею в цьому будинку. Щоразу, коли Шарлотта приходила до них, місіс Беннет здавалося, що та придивляється до свого майбутнього майна, а щоразу, коли гостя притишено розмовляла з містером Коллінзом, господиня була переконана, що розмовляють вони про маєток Лонгберн, вирішуючи – як би ото якнайшвидше нагнати з будинку її разом з дівчатами відразу ж після смерті містера Беннета. На все це вона гірко ремствувала при чоловікові.
– А й справді, містере Беннет, – казала вона, – важко уявити, що колись Шарлотта Лукас стане господинею в цьому будинку, що саме мені доведеться поступатись їй місцем і споглядати, як вона це місце посяде!
– Люба моя, не піддавайтеся таким гнітючим думкам. Сподіваймося на краще. Втішаймося тим, що вам не доведеться цього робити, бо, можливо, явас переживу.
Але ця думка не дуже втішила місіс Беннет, тому вона нічого не відповіла, а просто продовжила:
– Для мене нестерпною є сама думка, що їм дістанеться цей маєток. Якби не майоратне успадкування, то я б не заперечувала.
– Проти чого б ви не заперечували?
– Проти всього.
– Дякувати Богові, майоратне право оберігає вас від такої байдужої нерозважливості.
– Ніколи я не почуватимуся вдячною, коли йтиметься про майоратне право. Як це так – без будь-яких докорів сумління спокійнісінько забирати у спадок маєток у чиїхось дочок? Я цього не можу збагнути! І хто – містер Коллінз! Чому саме він, а не хтось інший?
– Я даю вам можливість самій розв'язати це питання, – відповів містер Беннет.
Розділ XXIV
Прийшов лист від міс Бінглі й поклав край усяким сумнівам. У першому ж реченні містилося запевнення, що всі вони влаштувалися на зиму в Лондоні; далі йшлося про жаль її брата з приводу того, що він не мав часу засвідчити повагу своїм друзям у Гертфордширі перед від'їздом до міста.
Отже, всяка надія вмерла, і коли Джейн знайшла в собі сили перейти до прочитання решти листа, то знайшла там мало для себе втішного, крім засвідчень дружніх почуттів дописувачки. В основному, в ньому містилися вихваляння міс Дарсі. Знову йшлося про її численні принади, і Керолайн з радісною хвалькуватістю розповідала про їхню дружбу, що ставала все міцнішою, й навіть наважувалася провіщати здійснення побажань, котрі вона висловила у своєму попередньому листі. З великим задоволенням писала вона також про те, що брат її живе у будинку містера Дарсі, і, захлинаючись од захвату, розписувала плани останнього стосовно придбання меблів.
Елізабет, котрій Джейн не забарилася переповісти основний зміст листа, вислухала розповідь з мовчазним обуренням. Серце її переповнили почуття турботи за свою сестру та образи на інших. Настирливі нагадування Керолайн про небайдужість її брата до міс Дарсі не справили на неї ніякого враження. Не менше ніж раніше залишалась Елізабет впевненою у його щирих симпатіях до Джейн, але попри своє незмінне добре до нього ставлення, вона не могла без роздратування, що інколи межувало з огидою, думати про ту легковажність, той брак твердості характеру, котрі зробили Бінглі залежним від друзів-інтриганів і спонукали його принести власне щастя в жертву їхнім примхам і хитромудрим намірам. Однак, якби його щастя було єдиною жертвою, то він був би вільним марнувати його так, як йому заманулося б, але йшлося також і про щастя її сестри, а він не міг цього не усвідомлювати. Коротше кажучи, це була тема, стосовно котрої можна було поринати у тривалі та безплідні міркування. Ніщо інше не спадало їй на думку; дійсно симпатія Бінглі зійшла нанівець сама по собі, чи була вона придушена втручанням його друзів; знав він про почуття Джейн, чи вони пройшли поза його увагою – хоч як би там було, але це нічого не міняло в незавидному становищі та порушеному спокої сестри, хоча відповідь на ці запитання могла суттєво вплинути на думку Елізабет про Бінглі.
Лише через кілька днів набралася Джейн мужності, щоб повідати Елізабет про свої почуття. І нарешті, коли місіс Беннет залишила їх удвох після довших, ніж зазвичай, роздратованих ремствувань з приводу Недерфілда та його хазяїна, вона не втрималась і сказала:
– Як хочеться, щоб матінка краще володіла собою! Вона просто не здогадується, якого болю мені завдає своїми безперервними згадками про нього. Та я не хочу скаржитися. Незабаром усе минеться. Про нього буде забуто, і всі ми заживемо, як і раніше.
Елізабет поглянула на свою сестру з недовірою та занепокоєнням, але промовчала.
– Ти не віриш мені, – вигукнула Джейн, злегка почервонівши, – але ж ти не маєш на це підстав. У моїй пам'яті він залишиться найлюб'язнішим чоловіком серед моїх знайомих, але не більше. Я не маю чого боятись і не маю на що сподіватись, я не маю за що йому дорікати. Дякувати Богові, мені не настільки боляче. Тож потрібно трохи часу… Я неодмінно спробую взяти себе в руки…
Невдовзі голосом більш упевненим вона додала:
– Я заспокоюся дуже швидко, бо з мого боку це була тільки примха уяви, помилка, котра нікому не зробила шкоди, крім мене самої.
– Моя люба Джейн! – вигукнула Елізабет. – Твоя доброта не знає меж. Ти маєш просто ангельську лагідність і безкорисливість. Я навіть не знаю, що тобі сказати. У мене таке відчуття, що я ніколи не шанувала й не любила тебе так, як ти на те заслуговуєш.
Джейн жваво заперечила наявність у неї якихось незвичайних чеснот, а похвалу віднесла на рахунок сестринських почуттів.
– Та ні ж бо, – настійливо продовжувала Елізабет, – це зовсім не так. Ти вважаєш усіх людей вартими поваги та ображаєшся, коли я про когось відзиваюся зле. Але не треба дратуватися, коли я перебираю через край і заміряюся на твій привілей про всіх мати добру думку. Не варто. Мало є людей, котрих я дійсно люблю, а ще менше – тих, про кого я маю добру думку. Чим більше пізнаю людей, тим більш незадоволеною ними я стаю. Кожен день приносить підтвердження моєї переконаності в непослідовності вдачі кожної людини, в тому, як мало можемо ми покладатися на зовнішні вияви чеснот або неабияких розумових здібностей. Про перше я не буду розводитися, друге – це шлюб Шарлотти. Незбагненно! Хоч як на це дивись, а все одно це незбагненно!
– Дорога моя Ліззі, не давай волю таким почуттям. Вони зруйнують твоє щастя. Ти недостатньо зважаєш на різницю становищ та характерів. Візьми до уваги поважність містера Коллінза, а також обачливу та непримхливу вдачу Шарлотти. Не забувай, що вона – з великої родини, тож стосовно приданого – це цілком рівноправний шлюб; тому всім буде краще, коли ти виявиш готовність повірити в те, що Шарлотта і справді здатна почувати щось на зразок поваги до нашого кузена.
– Аби втішити тебе, я ладна повірити майже в будь-що, але нікому від цього не стане краще, бо якби я була переконана у повазі Шарлотти до нього, то я б тільки взяла під сумнів її розумові здібності – що я вже зробила стосовно її душевних якостей. Люба моя сестро, містер Коллінз – це марнославний, бундючний, недалекий і нетямущий чолов'яга, і ти не гірше за мене це знаєш, як не гірше за мене ти знаєш, що жінка, здатна вийти за нього заміж, не може бути по-справжньому розумною та розважливою. І не треба виправдовувати таку жінку, навіть якщо це Шарлотта Лукас. Не треба заради якоїсь однієї людини міняти значення таких понять, як принциповість і цілісність характеру, не треба намагатися переконати себе чи мене у тому, що егоїзм – це обачливість, а захищеність від негараздів, почуття безпеки – це щастя.
– Мені здається, що стосовно них обох ти висловлюєшся надто сильно, – відповіла Джейн, – і я сподіваюся, що незабаром ти в цьому переконаєшся, коли побачиш, як гарно їм буде разом. Але годі про це. Ти сказала про два моменти. Я прекрасно тебе розумію, але благаю тебе, люба моя Ліззі, – не завдавай мені болю, не думай, що винувата саме талюдина, не кажи, що твоя думка про неї погіршилася. Не треба з такою готовністю вірити, що нам навмисне завдали образи. Важко очікувати від життєрадісного молодика постійної стриманості та обачливості. Часто саме наше марнославство і вводить нас в оману. Жінкам завжди здається, що за симпатією обов'язково криється щось більше.
– А чоловіки завжди підживлюють цю ілюзію.
– Якщо це робиться навмисне, то виправдання їм немає, але у світі навмисне робиться набагато менше справ, ніж декому здається.
– Я далека від того, щоб пояснювати якусь частину поведінки містера Бінглі якимось хитрим задумом, – сказала Елізабет, – але не обов'язково планувати зробити комусь зле чи принести комусь нещастя; достатньо лише помилитись – і це призведе до чиїхось страждань. Справу зроблять легковажність, брак уваги до почуттів інших людей і брак рішучості.
– І ти пояснюєш те, що сталося, однією з цих причин?
– Так, останньою з них. Але якщо я продовжуватиму, то скажу все, що думаю про осіб, яких ти поважаєш, а це тобі не сподобається. Доки маєш можливість – зупини мене.
– Значить, ти наполягаєш на припущенні, що на містера Бінглі чинять вплив його сестри?
– Так, – разом із його приятелем.
– Не вірю. Навіщо їм намагатися вплинути на нього? Вони ж бажають йому щастя, і якщо він кохає мене, то жодна інша жінка не зможе цього щастя йому дати.
– Твоє перше припущення хибне. Крім його щастя, вони можуть іще багато чого бажати. Вони можуть бажати йому примноження багатства і знатності, тому можуть воліти, щоб він одружився з дівчиною, котра мала б усю ту вагу, яку дають гроші, родовитість та гордівливість.
– Вони, без сумніву, хочуть, аби він обрав саме міс Дарсі, – відповіла Джейн, – але до цього їх можуть спонукати кращі, ніж ви вважаєте, почуття. Вони знають її набагато довше, ніж мене, тож не дивно, що вона їм подобається більше. Але якими б не були їхні бажання, навряд чи вони суперечили бажанням їхнього брата. Яка сестра вважала б, що має право чинити щось украй суперечливе? Якби вони вірили, що він мене кохає, то не намагалися б роз'єднати нас, якби він дійсно мене кохав, то їм би не вдалося цього зробити. Ти припускаєш наявність у нього саме такого почуття, тому тобі здається, що всі поводяться неправильно та неприродно, а я від цього страждаю. Не муч мене цією думкою. Мені не соромно за свою помилку; принаймні, вона – дріб'язок, ніщо в порівнянні з тими почуттями, котрі в мене виникли б, якби я думала зле про нього чи про його сестер. Дозволь мені сприймати це в найсприятливішому та найзрозумілішому для мене світлі. Елізабет не могла суперечити такому побажанню; і відтоді вони у своїх розмовах майже не згадували ім'я містера Бінглі.
Місіс Беннет усе продовжувала побиватись і ремствувати з приводу того, що він не збирався приїздити, і хоча майже щодня Елізабет чітко все їй роз'яснювала, здавалося, що спантеличення, котре відчувала її мати, так ніколи і не зменшиться. Вона спробувала переконати матір у тому, в що вона сама не вірила: що його залицяння до Джейн були всього лише наслідком звичайнісінької скороминущої симпатії, котра зійшла нанівець, коли вони перестали бачитися. Але хоча на той час у вірогідність такого припущення повірили, їй усе одно доводилося повторювати одну й ту саму історію кожного дня. Найбільшою втіхою місіс Беннет слугувало те, що влітку містер Бінглі неодмінно повернеться.
Містер Беннет ставився до цієї справи по-іншому.
– Та-а-а-к, Ліззі, – якось сказав він, – значить, твоїй сестрі не пощастило у коханні. Що ж, поздоровляю її. Для дівчат це майже так само важливо, як одружитися. Їм подобається час від часу зазнавати нещасного кохання. Це дає поживу для роздумів і якось вирізняє серед подруг. А коли твоя черга? Джейн випередила тебе, тож ти не будеш із цим довго миритися. Твій час настав. У Меритоні офіцерів достатньо для того, щоб розбити серця всіх дівчат в окрузі. А твоєсерце нехай розіб'є Вікхем. Вікхем – приємний парубок, тож можеш не сумніватися: він неодмінно тебе обдурить, ось побачиш.
– Спасибі, тату, на доброму слові, але думаю, що мені підійде і менш приязний молодик. Не всім же бути такими удачливими, як Джейн.
– І то правда, – відказав містер Беннет, – але приємно думати, що коли на твою долю випаде щось подібне, то твоя лагідна та любляча матінка завжди тебе втішить.
Товариство містера Вікхема суттєво допомагало розвіяти смуток, навіяний на майже всю лонгбернську родину останніми неждано-неприємними подіями. Вони часто з ним бачились, і тепер до інших його чеснот додалася ще й репутація людини відкритої та відвертої. Все, що Елізабет уже чула – його скарги на містера Дарсі, неприємності, котрих він од нього зазнав, – усе це тепер стало надбанням широкої публіки та обговорювалося на кожному розі. Всім приємно було думати, що вони завжди недолюблювали містера Дарсі навіть іще до того, як щось стало відомо про їхні стосунки.
Міс Беннет-старша була єдиним створінням, здатним припустити існування в цій справі якихось пом'якшуючих обставин, невідомих гертфордширському товариству. Її лагідність і незмінна доброта завжди прагнули віднайти хоч якісь виправдання та настійливо припускали можливість помилки, але всі інші засудили містера Дарсі як найгіршого з людей.