Текст книги "Гордість і упередженість"

Автор книги: Джейн Остин

сообщить о нарушении

Текущая страница: 24 (всего у книги 28 страниц)

Розділ LII

Елізабет поталанило – вона отримала відповідь навіть швидше, ніж очікувала. Як тільки їй принесли листа, вона швидко схопила його й подалася до гаю, щоб ніхто не заважав його читати. Сівши на одну з лавок, Елізабет приготувалася до приємних вражень, бо сам обсяг листа переконав її в тому, що тітка не відмовила їй у роз'ясненнях.

«Грейсчерч-стріт, 6 вересня.

Люба моя племіннице!

Щойно отримала твого листа, тож збираюся ввесь ранок присвятити написанню відповіді на нього, оскільки здогадуюся, що скупі відомості не вмістять усього того, про що я хочу тобі розповісти. Скажу відверто – я здивована твоїм проханням, бо не очікувала його саме від тебе. Однак не думай, що я розізлилась, оскільки хочу лише, аби ти знала, що я вважаю такі розпитування з твого боку непотрібнимий недоречними.Постарайся зрозуміти мене, а якщо ні – то вибач мені таку зухвалість. Твій дядько здивований не менше, ніж я – і ніщо не змусило б його вчинити так, як він вчинив, якби він не вірив, що ти є зацікавленою стороною. Але якщо ти не маєш до цього відношення й дійсно нічого не знаєш, то тоді мені слід бути більш відвертою. В день мого повернення з Лонгберна до твого дядька завітав найнесподіваніший візитер – містер Дарсі. Вони зачинились і мали кількагодинну бесіду, котра скінчилася ще до мого приїзду, тому моя допитливість постраждала не так сильно, як твоя. Він прибув, аби сказати містеру Гардінеру, що дізнався, де перебувають твоя сестра та містер Вікхем, і що вже встиг переговорити з ними обома: кілька разів із Вікхемом і один раз – із твоєю сестрою. Наскільки я зрозуміла, містер Дарсі залишив Дербішир через день після нашого від'їзду і приїхав до Лондона з твердим наміром вистежити їх. До цього, як він заявив, його спонукало усвідомлення власної вини в тому, що надто мало розповідав про нікчемність Вікхема і тому не зміг унеможливити кохання та довіру до нього з боку порядних дівчат. Містер Дарсі в усьому великодушно звинувачував свою надмірну гордовитість і зізнався, що раніше вважав нижче власної гідності надавати розголосу своїм приватним справам і гадав, що люди самі розберуться – хто такий Вікхем. Тому він визнав за свій моральний обов'язок втрутитись і спробувати усунути зло, спричинене, як він вважав, ним самим. Я впевнена, що будь-яка інша причинайого вчинку була б такою ж шляхетною. Через кілька днів після свого приїзду до Лондона йому вдалося-таки вистежити втікачів, але ж у своїх пошуках він керувався тим, про що намбуло невідомо, і саме це стало другою причиною, котра спонукала його податися слідом за нами. Там живе жінка, здається, на ім'я місіс Янг, яка певний час тому працювала гувернанткою міс Дарсі, але була звільнена через якусь провину, яку саме – мені невідомо. Після цього вона придбала великий будинок на Едвард-стріт і відтоді живе тим, що здає там житло. Містер Дарсі знав, що згадана місіс Янг є близькою приятелькою Вікхема, тож тільки-но він дістався Лондона, то поїхав до неї, щоб роздобути відомості про Вікхема. Але зробити це йому вдалося лише через два чи три дні. Тут, гадаю, не обійшлося без підкупу та обіцянок, бо ця дама таки дійсно знала, де потрібно було шукати втікачів. Вікхем і справді звернувся до неї відразу по прибутті до міста, і якби тоді в місіс Янг було вільне помешкання, то вона неодмінно прихистила б їх. Однак, урешті-решт, наш добрий друг містер Дарсі роздобув потрібну адресу. Вони мешкали на вулиці *****. Спочатку він побачився з Вікхемом, а потім наполіг на тому, щоб зустрітися з Лідією. Він сказав, що спочатку хотів переконати її припинити таку ганебну поведінку й повернутися до своїх рідних, як тільки їх вдасться вмовити прийняти її, а потім запропонував усю необхідну допомогу. Але, як виявилося, Лідія твердо вирішила нікуди не повертатися. До рідних їй було байдуже, його допомога їй була непотрібна, і вона й слухати не хотіла про те, щоб покинути Вікхема. Лідія була впевнена, що рано чи пізно вони одружаться, а коли – не мало для неї великого значення. Тож, зважаючи на почуття Лідії, містер Дарсі вирішив, нібито не залишилося нічого іншого, як прискорити одруження, що про нього, як він дізнався під час першої ж зустрічі з Вікхемом, той і не помишляв. Він визнав, що змушений був покинути полк через великі картярські борги, і безпардонно заявив, що всі негативні наслідки, які тягла за собою втеча Лідії, – це результат її власного глупства. Вікхем збирався негайно подати у відставку; що ж до його планів на майбутнє, то вони були вкрай розпливчастими. Він мав щось робити, але не знав – що саме. Все, що він знав, – це те, що коштів для життя в нього немає. Містер Дарсі запитав Вікхема, чому він одразу не одружився з твоєю сестрою. Хоча містер Беннет і не був дуже багатим, він усе одно зміг би чимось йому допомогти, і від одруження його становище тільки поліпшилося б. Але у відповідь на своє запитання містер Дарсі почув, що Вікхем і досі плекав надію розбагатіти через одруження в якомусь іншому місці, де його ніхто б не знав. Однак навіть при таких намірах він не зміг устояти проти спокуси вирішити свої проблеми негайно і не заїжджаючи так далеко. Вони зустрічалися кілька разів, бо мали багато питань до обговорення. Вікхему, звичайно ж, хотілось отримати більше, ніж містер Дарсі збирався йому запропонувати, але, врешті-решт, змушений був виявити розважливість. Утрясши всі питання з ним,містер Дарсі збирався по тому ввести в курс справи твого дядька, для чого він і з'явився вперше на Грейсчерч-стріт увечері за день до мого приїзду. Але містера Гардінера вдома не було, до того ж після розпитувань містер Дарсі дізнався, що в нас і досі перебуває твій батько і що він збирається податися додому наступного ранку. Він розсудив, що твій батько не та людина, з якою цю справу можна було б обговорити так ретельно і всебічно, як із твоїм дядьком, і тому визнав за краще відкласти зустріч з останнім після відбуття першого. Імені свого він не залишив, тому було лише відомо, що якийсь джентльмен заходив у справі. У суботу він завітав знову. На той час містер Беннет уже поїхав, містер Гардінер приїхав, і вони, як я вже казала, мали з містером Дарсі тривалу розмову. У неділю вони зустрічалися ще раз, і тоді вже і я сама мала змогу з ним зустрітись. Остаточно справу було вирішено лише в понеділок. Тільки-но це було зроблено, до Лонгберна послали вістовика з листом. Але ж яку впертість виявив наш візитер! Мушу сказати, Ліззі, що впертість – то єдина справжня вада його характеру. В різні часи його звинувачували в різних недоліках, але ця вада – не вигадана. Він усе намагався зробити сам, хоча впевнена (я не стверджую це з розрахунку на вдячність, тож нікому не розповідай), що твій дядечко і сам охоче все владнав би. Вони довго й запекло сперечались, явно більше, ніж на те заслуговували згаданий джентльмен чи його панночка. Але зрештою твоєму дядькові довелося поступитися: замість необхідності допомагати своїй племінниці він змушений був погодитися привласнити собі майбутню славу благодійника, що було йому явно не до вподоби. Тому мені здається, що твій лист, котрий ми отримали сьогодні вранці, приніс йому величезне полегшення, бо містив вимогу пояснення, котре позбавило б його незаслуженої нагороди й віддало б її тому, хто її дійсно заслужив. Але, Ліззі, – ніхто, крім тебе або, на крайній випадок, Джейн – не мусить про це знати. Гадаю, тобі відомо – щобуло зроблено для цих молодих людей. Будуть сплачені його борги – а вони, наскільки я знаю, є значно більшими ніж тисяча фунтів; Лідії, крім власної тисячі, призначається ще одна, а йому було придбане військове звання. Причини, через які містер Дарсі волів усе це зробити сам, я вже виклала вище. Він вважає, що це через нього, через його потайливість і через брак у нього належної обачливості Вікхема вчасно не розкусили й повелися з ним так, як він на те не заслуговував. Можливо, якась частка істини в цьому і є, хоча я сумніваюся, що його стриманість чи стриманість когось іншого винувата в тому, що сталось. Але попри всю цю прекраснодушність, люба моя Лізонько, можеш аніскільки не сумніватися, що твій дядько ніколи б на це не зголосивсь, якби ми не віддавали містеру Дарсі належне за те, що до вирішення цієї справи його спонукав іще одинінтерес. Коли все, нарешті, владнали, він повернувся до своїх друзів, котрі й досі перебували в Пемберлі, де було домовлено, що на вінчання він знову з'явиться в Лондоні, щоб потім остаточно утрясти всі грошові справи. Здається, що я розповіла тобі все. Ця розповідь, як ти й очікувала, має сильно тебе здивувати. Сподіваюся, що вона тебе принаймні не засмутить. Потім Лідія переїхала до нас, а Вікхем регулярно бував у нашому будинку. Вінзалишився таким самим, яким я його бачила в Гертфордширі, але їїповедінкою під час перебування у нас я була просто нажахана. Я б тобі про це не розповідала, якби з листа Джейн, котрий я отримала в середу, не дізналася, що по прибутті додому поведінка Лідії була такою ж, як і в нас, тому я не боюся нажахати тебе.Не один раз я вкрай серйозно розмовляла з нею, намагаючись відкрити їй очі на всю гріховність її вчинку, на всю ту ганьбу, що вона її накликала на свою родину. Добре, коли вона хоч щось почула, бо я впевнена, що вона мене не слухала. Спочатку я на неї сердилась, але потім згадала про своїх любих Елізабет та Джейн, і заради вас стала з нею більш терплячою. Містер Дарсі, згідно зі своєю обіцянкою, повернувся вчасно і, як тобі вже розповідала Лідія, був присутнім на вінчанні. Наступного дня він із нами пообідав і мав виїхати з Лондона в середу або четвер. А тепер, Лізонько, не гнівайся на мене за те, що я скористаюся цією можливістю і скажу тобі (на що мені раніше не вистачало сміливості): як мені подобається містер Дарсі! У всіх відношеннях його ставлення до нас було таким же доброзичливим, як і під час нашого перебування в Дербіширі. Його розважливість і його погляди дуже мені імпонують; усе при ньому, хоча, може, трохи бракує життєрадісності. Але якщо він обере собі гіднудружину, то цьомувона його неодмінно навчить. Ох і хитрун же він – про тебе майже ні словом не обмовився. Та мені здається, що він робив це навмисне. Вибач, будь ласка, якщо мої слова видалися тобі самовпевнени-ми, або хоч не гнівайся настільки сильно, щоб не дозволяти мені бувати в П., бо я не заспокоюся, доки не об'їду навколо всього тамтешнього парку. Найкраще для цього підійшли б пара гарненьких поні та низький фаетон. Більше писати не можу, бо вже півгодини, як на мене чекають діти.

З найщирішими побажаннями,

М. Гардінер».

Зміст цього листа кинув Елізабет у таке сум'яття почуттів, у якому важко було розібрати: де задоволення, а де – біль. Бо справдилися – попри всю їхню неймовірність – ті невиразні та сумнівні здогадки, що були породжені її незнанням про заходи, котрих ужив містер Дарсі для прискорення шлюбу її сестри! Досі Елізабет про ці здогадки й думати боялася, бо вважала вчинок містера Дарсі виявом доброти надто великої, щоби бути ймовірним, але водночас боялася вона і того, що вони виявляться правдивими, бо з болісною чіткістю усвідомлювала всю серйозність можливих обов'язків. Він навмисне поїхав до Лондона, щоб там їх розшукати, взяв на себе весь тягар та все приниження, пов'язані з такими пошуками, під час яких довелось умовляти жінку, котрою він, напевне, гидує і котру він зневажає; під час яких він змушений був доволі часто зустрічатися з чоловіком, котрого він завжди прагнув уникати і вимовляти саме ім'я якого для нього було бридко; він змушений був із цією людиною розмовляти, переконувати її і, зрештою, підкупати. І зробив він усе це для дівчини, котру не міг ні любити, ні поважати. Серце потихеньку підказувало Елізабет, що зробив він усе це заради неї. Але ця надія швидко зникла під впливом інших міркувань, і невдовзі вона відчула, що ніякого марнославства не вистачить їй, щоб вважати, наче його любов до неї – до жінки, яка ним знехтувала, – зможе подолати таке природне для нього почуття, як відраза до родичання з Вікхемом. Містер Дарсі – свояк Вікхема! Всяка порядна людина нічого, крім огиди, до такого родича не відчуватиме! Так, містер Дарсі дійсно зробив для них багато. Настільки багато, що їй навіть соромно було про це думати. Але ж він навів і підстави для такого втручання, віра у вагомість яких не потребувала польоту фантазії. Цілком резонним було припустити, що містер Дарсі почувався винним; до того ж він був щедрим і мав кошти, щоб таку щедрість виявляти; і хоча Елізабет не ставила себе на перше місце серед мотивів його вчинку, все ж вона вважала цілком можливим, що якісь залишки симпатії до неї могли посприяти йому в його спробах залагодити справу, від якої значним чином залежав мир у її душі. Їй було боляче, дуже боляче усвідомлювати, що тепер вони в боргу перед людиною, котра не може сподіватися, що їй цей борг коли-небудь повернуть. Вони завдячували йому тим, що він повернув їм Лідію, відновив її репутацію, вони завдячували йому всім! Боже! Як гірко шкодувала тепер вона за кожне спонукане нею злостиве почуття до нього, за кожне своє в'їдливе зауваження в його бік! За себе їй тепер було соромно, за нього ж вона відчувала гордість. Вона гордилася ним, бо він у справі, де йшлося про співчуття і честь, виявив свої найкращі якості. Знову і знову перечитувала Елізабет компліменти тітоньки на його адресу; здавалося, що їх замало, та все одно їй було приємно. Вона навіть відчула задоволення – хоча і змішане з жалем, – коли подумала про непохитну переконаність тітки та дядька в існуванні симпатії й довіри між нею та містером Дарсі.

Від лавки, що вона на ній сиділа, і від цих думок її відірвали чиїсь кроки – хтось до неї наближавсь; і перш ніж вона встигла звернути на іншу стежку, її перейняв Вікхем.

– Чи не перервав я вашу усамітнену прогулянку, шановна своячко? – сказав він, підходячи до неї.

– Звичайно ж, перервали, – відповіла Елізабет, посміхнувшись, – але це не означає, що це втручання обов'язково є небажаним.

– Було б шкода, якби це дійсно було так. Ми з вами завжди були добрими друзями, а тепер ми навіть більше, ніж друзі.

– І то так. А інші теж вийшли прогулятися?

– Не знаю. Місіс Беннет і Лідія поїхали в кареті до Меритона. А знаєте, моя шановна своячко, від наших дядечка та тітоньки я дізнався, що вам випала честь побувати в Пемберлі.

Елізабет відповіла ствердно.

– Я вам майже заздрю, однак для мене це було б занадто, інакше я обов'язково заїхав би туди по дорозі до Ньюкасла. Гадаю, ви бачили стару економку? Сердега Рейнольдс, вона мене завжди так любила. Та, мабуть, про мене вона вам нічого не сказала.

– Ні, сказала.

– І що ж вона сказала?

– Сказала, що ви подалися до армії, і побоювалася, що… що справи ваші не надто добрі. Ви ж знаєте – на такій великій відстані все якимось чином виглядає інакшим, ніж воно є насправді.

– Та отож, – відповів Вікхем і прикусив губу.

Елізабет сподівалася, що змусила його замовкнути, але незабаром він заговорив знову:

– Я дуже здивувався, коли минулого місяця побачив у Лондоні Дарсі. Ми випадково зустрічалися кілька разів. Цікаво – що він там робив?

– Мабуть, готувався до свого шлюбу з міс де Бург, – відповіла Елізабет. – Не інакше, як трапилося щось дуже важливе, якщо він приїхав до міста в цю пору року.

– Безперечно. Ви бачили його, коли були в Лембтоні? Якщо я правильно зрозумів Гардінерів, то бачили.

– Так, і він познайомив нас зі своєю сестрою.

– І вона вам сподобалася?

– Дуже сподобалася.

– Я теж чув, що за останні рік-два вона стала набагато кращою. Коли я востаннє її бачив, вона не подавала якихось особливих надій. Я дуже радий, що вона вам сподобалася. Сподіваюся, що їй пощастить у житті.

– Я теж такої думки, тому що вона вже пережила найважчий – підлітковий – період.

– А ви не проїздили село Кімптон?

– Щось не пригадую.

– Я сказав про це село тому, що це і є та парафія, яку я мав отримати. Напрочуд гарне місце! І пасторат там прекрасний! Він задовольнив би мене у всіх відношеннях.

– А вам би сподобалося виголошувати проповіді?

– Ще й як! Я ставився б до цього як до частини своїх обов'язків, швидко призвичаївся б, і це б мене зовсім не обтяжувало. Звичайно – жалкувати не слід, але це було б саме те, що мені потрібно! Спокій і відлюдність такого життя прекрасно відповідали б моїм уявленням про щастя! Але цьому не судилося бути. Ви не чули – Дарсі нічого не говорив про ці обставини, коли ви були в Кенті?

– Я чула,причому від особи, котрій можна довіряти не менше,ніж містеру Дарсі, що парафія мала вам дістатися лише при виконанні певних умов і залежно від волі нинішнього хазяїна.

– Ага, значить, ви чули! Так, щось подібне в заповіті було – я про це відразу вам сказав, ви ж пам'ятаєте.

– А ще ячула, що був час, коли виголошення промов не здавалося вам такою привабливою справою, як зараз, і що ви навіть заявили про своє рішення не приймати духовного сану і натомість стали вимагати відповідної компенсації.

– Значить, ви і про це знаєте! Що ж, тут теж є певна частка істини. Пам'ятаєте, що я казав вам із цього приводу, коли ми з вами вперше про це говорили?

На цей час вони вже встигли підійти майже до дверей будинку, бо Елізабет, намагаючись позбутися Вікхема, рухалася швидко; не бажаючи – заради своєї сестри – дратувати його, вона тільки й сказала, посміхаючись, у відповідь:

– Та годі вам, містере Вікхем; ми ж з вами свояки! Давайте не будемо сваритися через минуле. Сподіваюся, що в майбутньому наші думки збігатимуться.

Елізабет подала руку; Вікхем поцілував її із завзятою галантністю, хоча був украй ошелешений і не знав, що робити, і вони увійшли до будинку.

Розділ LIII

Містер Вікхем настільки вдовольнився цією розмовою, що більше ніколи не наважувався сам і не спонукав свою шановну своячку порушувати тему, котра під час неї обговорювалась; а Елізабет вдовольнилася тим, що сказала достатньо для того, щоб змусити його замовкнути.

Незабаром настав день, коли Вікхем та Лідія мали поїхати; місіс Беннет довелося змиритися з розлукою, котра, з огляду на те, що містер Беннет не погодився з її пропозицією їхати всім до Ньюкасла, мала тривати не менше року.

– Ой, Лідонько! І коли ж ми знову з тобою побачимося? – рюмсала вона.

– О Господи, не знаю! Мабуть, не раніше ніж через два-три роки.

– Ти ж пиши якомога частіше, серденько.

– Обов'язково. Але ж ти знаєш – одруженим жінкам писати ніколи. Нехай сестри мені пишуть. Їм усе одно більше нічого буде робити.

Містер Вікхем попрощався більш емоційно, ніж його дружина. Він посміхався, говорив багато компліментів і взагалі – мав молодецький вигляд.

– Ніколи не зустрічав таких чудових хлопців, як він, – сказав містер Беннет відразу по тому, як вони вийшли з будинку. – Тільки й робить, що улесливо шкіриться й намагається всім нам догодити. Мене просто розпирає від гордості за нього. Не побоюся стверджувати, що із зятем нам поталанило навіть більше, ніж серу Вільяму Лукасу.

Через розлуку з дочкою місіс Беннет кілька днів ходила набурмосена.

– Я часто думаю, – сказала вона, – що немає нічого гіршого за розлуку з родичами. Таке відчуття, що всі тебе покинули.

– Ось бачите, мамо, що буває, коли дочка виходить заміж, – зауважила Елізабет, – втішайтеся тепер тим, що ваші інші чотири дочки ще незаміжні.

– Справа не в цьому. Лідія покинула мене не тому, що вийшла заміж, а тому лише, що полк її чоловіка перебуває, на жаль, дуже далеко. От якби він стояв ближче, то їй не довелося б від'їжджати так швидко.

Але той глибокий сум, у котрий її кинула ця подія, незабаром розвіявсь, а душа її схвильовано відкрилася назустріч новій надії під впливом новини, котра невдовзі почала ходити округою. Економка в Недерфілді отримала розпорядження приготуватися до прибуття її хазяїна, котрий збирався приїхати через день-два, щоб тижнів зо два пополювати. Місіс Беннет розхвилювалась і заметушилася. Вона то поглядала на Джейн, то всміхнулася, то кивала головою:

– Ага, так, значить, сестро, незабаром сюди приїде містер Бінглі (місіс Філіпс першою принесла новину)? Що ж, тим краще. Взагалі-то мені байдуже. Він же для нас ніхто, і особисто я з ним бачитися не збираюсь. Але нехай приїздить, якщо йому вже так хочеться. А там – хто знає, есеможе трапитись. Але нам байдуже. Ти ж знаєш, сестро, – ми вже давно вирішили ні словом про нього не згадувати. Так, значить, він точно приїздить?

– Можеш не сумніватися, – відповіла місіс Філіпс, – бо місіс Ніколс учора ввечері була у Меритоні. Я побачила, що вона проходить повз мене, тож узяла й навмисне підійшла до неї, щоб дізнатися – правда це чи ні, а вона відповіла, що це – істинна правда. Містер Бінглі приїздить найпізніше – у четвер, а може, і в середу. Вона сказала мені, що спеціально йде до крамниці м'ясника, де збирається замовити м'ясо на середу, і що зараз вона має три пари качок, достатньо вгодованих, аби їх забити.

Старша міс Беннет, зачувши про його приїзд, не втрималась і почервоніла. Уже багато місяців не розмовляла вона про нього з Елізабет, але тепер, тільки-но вони залишились удвох, Джейн сказала:

– Я помітила, як ти поглянула на мене, Ліззі, коли наша тітка принесла нам цю новину. Я знаю, що не змогла приховати свого хвилювання, та не думай, що це – через якесь глупство. Я лише на хвилину знітилася, бо знала, що в цей момент усі обов'язково поглянуть на мене. Запевняю тебе: мені від цієї новини ні холодно ні жарко. Мене радує лише одне – те, що він приїздить сам, а це значить, що ми не будемо бачитися з ним часто. За себе я не боюсь, я боюся, що скажуть інші.

Елізабет розгубилась. Якби вона не бачила його в Дербіширі, то могла б повірити в те, що він і справді приїздить саме з тієї причини, про яку було заявлено. Але ж вона досі вважала містера Бінглі небайдужим до Джейн і тому не відкидала можливості, що він приїхав за порадою свого друга або набрався сміливості та приїхав, цієї поради не спитавшись.

«І чому, – думала інколи Елізабет, – і чому цей бідолаха не може приїхати до цілком законно орендованого ним будинку без усіх оцих пояснень? Була б на те моя воля, то нехай би чинив, як йому забажається».

Незважаючи на заяви і справжні – але приховані – думки Джейн про свої почуття напередодні приїзду містера Бінглі, Елізабет неважко було побачити, що ця звістка мала сильний вплив на її сестру. Вона хвилювалась і нервувалася більше, ніж зазвичай.

Тема, що так жваво обговорювалась їхніми батьками приблизно рік тому, знову вийшла на перший план.

– Любий мій, тільки-но містер Бінглі приїде, – сказала місіс Беннет, – неодмінно засвідчіть йому нашу повагу.

– Ні за що на світі. Це ви змусили мене минулого року зробити йому візит, пообіцявши, що коли я туди піду, то він обов'язково одружиться з однією з наших дочок. Але цього не сталося, тож я не збираюсь, як той дурень, знову бути хлопчиком на побігеньках.

Дружина ж наголосила, що всім місцевим джентльменам буде конче необхідно засвідчити повагу до містера Бінглі, коли той повернеться до Недерфілда.

– Терпіти не можу оцього етикету! – відповів містер Беннет. – Якщо містеру Бінглі потрібне наше товариство, то нехай сам до нього прагне. Він знає, де ми живемо. Я не буду витрачати свійчас, ганяючись за своїми сусідами щоразу, коли вони кудись їдуть, а потім повертаються.

– Я знаю лише, що коли ви не засвідчите йому свою пошану, то це буде вкрай неввічливо. Але я переконана, що це не завадить мені запросити його до нас пообідати. Незабаром мають повернутися місіс Лонг та Гулдінги. Разом з нами це буде тринадцятеро – і йому якраз вистачить місця за столом.

Втішившись цим висновком, місіс Беннет змогла легше сприймати нечемність свого чоловіка, хоча її дуже пригнічувало, що в такому разі всі її сусіди зможуть побачити містера Бінглі раніше, ніж вони.Тим часом день приїзду наближався…

– Я взагалі починаю жалкувати, що він приїде, – сказала якось Джейн своїй сестрі. – І що з того? До нього мені абсолютно байдуже, зате гидко, коли про це тільки й говоритимуть. Матінка хоче мені добра, але вона не знає – та й ніхто не знає, – як я страждаю від її слів! З яким полегшенням я зітхну, коли його перебування в Недерфілді скінчиться!

– Як би я хотіла втішити тебе, – відповіла Елізабет, – але тут зовсім нічого не можу вдіяти, і ти це добре знаєш. На відміну від інших, я не отримую задоволення, закликаючи до терплячості тих, хто страждає; до того ж терплячості тобі позичати не треба.

Містер Бінглі приїхав. Місіс Беннет – за допомогою слуг – примудрилася дізнатися про це раніше за інших і тим самим максимально подовжити для себе період хвилювання та метушливості. Вона рахувала дні, що залишилися до того часу, коли йому можна буде надіслати запрошення, і знемагала від неможливості побачити його раніше. Але на третій ранок після прибуття містера Бінглі до Гертфордшира вона побачила з вікна своєї гардеробної, як він заїхав у двір і попрямував до будинку.

Місіс Беннет негайно покликала дочок, аби поділитися своєю радістю. Джейн, виявляючи рішучість характеру, залишилася сидіти за столом, зате Елізабет, аби зробити приємність своїй матері, підійшла до вікна, подивилася, побачила разом з містером Бінглі містера Дарсі, потім повернулася до столу і знову сіла біля своєї сестри.

– Там з ним якийсь джентльмен, мамо, – сказала Кітті. – Хто б це міг бути?

– Мабуть, якийсь знайомий, моя люба; звідки мені знати.

– Ба! – вигукнула Кітті. – Здається, що це саме той чоловік, який був тут з ним раніше. – Містер… не пам'ятаю його імені – такий високий та гордовитий.

– Боже милостивий! Та це ж містер Дарсі! Хто б міг подумати! Що ж, кожен приятель містера Бінглі буде в нас бажаним гостем, але якщо чесно – то один лише його вигляд викликає в мене огиду.

Джейн здивовано і схвильовано подивилася на Елізабет. Вона майже нічого не знала про їхню зустріч у Дербіширі й тому співчувала своїй сестрі, уявляючи ту ніяковість, яку Елізабет мусить відчувати при їхній чи не першій зустрічі після того, як вона отримала від містера Дарсі пояснювального листа. Обидві сестри почувалися досить неспокійно. Вони хвилювалися одна за одну і – звичайно ж – кожна за себе, зовсім не чуючи, як їхня мати продовжувала розводитися про свою антипатію до містера Дарсі та про свій намір бути з ним чемною лише тому, що він є другом містера Бінглі. Але Елізабет мала ще й ті підстави для хвилювання, про які Джейн і здогадуватися не могла, бо вона не показувала їй листа від місіс Гардінер і не розповідала про ту переміну, що відбулася в її почуттях до містера Дарсі. Для Джейн він залишався чоловіком, пропозицію якого вона відкинула і достоїнства якого належним чином не оцінила. Але для неї – бо вона знала набагато більше – він був людиною, перед якою її сім'я була в неоплатному боргу і до якої вона ставилася з симпатією не меншою, ніж Джейн до містера Бінглі, хоча, може, і не такою ніжною. Її здивування від його приїзду до Недерфілда, до Лонгберна, де він прагнув з нею зустрітися, було не меншим, ніж здивування від переміни його поведінки, свідком якої вона стала у Дербіширі.

Обличчя Елізабет, яке спочатку стало блідим, ненадовго спалахнуло сильним рум'янцем, а радісна усмішка додала блиску в очах, коли вона в ці півхвилини думала про те, що, мабуть, його любов до неї та його бажання залишилися непохитними. Та впевненості в цьому вона не мала.

«Спершу треба подивитися на його поведінку, – сказала вона сама собі, – перш ніж на щось сподіватися».

Вона зосереджено схилилася над шитвом, намагаючись угамувати свої почуття і не підводячи очей, але схвильована допитливість змусила її підвести їх і поглянути на Джейн у той момент, коли слуга наближався до дверей. Джейн була більш блідою, ніж зазвичай, але спокійнішою, ніж вона очікувала. При появі джентльменів колір обличчя Джейн змінився, однак зустріла вона їх більш-менш невимушено, з доречністю поведінки, однаково вільною і від ознак зарозумілості, і від непотрібної запопадливості.

У відповідь на їхні привітання Елізабет сказала рівно стільки, скільки того вимагали правила пристойності, і знову взялася за шитво з енергійністю, якої воно зовсім не вимагало. Лише раз наважилася вона подивитися на Дарсі. Той виглядав як зазвичай серйозним; їй здалося, що зараз він поводивсь, як минулого разу в Гертфордширі, а не так, як недавно в Пемберлі. Правда, може, в присутності її матері він не наважувався бути таким невимушеним, як перед її тіткою та дядьком. Це була неприємна, хоча й цілком вірогідна здогадка.

На Бінглі вона теж поглянула лише крадькома, і за цю коротку мить встигла побачити, що виглядав він задоволеним і зніченим. Місіс Беннет зустріла його так люб'язно-запопадливо, що двом старшим дочкам стало за неї соромно; особливо сильно ця запопадливість вирізнялася на тлі холодної та церемонної ввічливості, з якою вона вклонилася його приятелю та привіталася з ним.

Така переплутана відмінність у ставленні дуже зачепила і вкрай неприємно вразила особливо Елізабет, бо кому, як не їй, було відомо, що саме містеру Дарсі завдячувала її мати врятуванням своєї улюбленої доньки від непоправної ганьби.

Дарсі ж, спитавшись у неї про здоров'я містера та місіс Гардінг – на що вона відповіла не без деякого сум'яття, – більше не сказав майже нічого. Він сидів трохи віддалік од Елізабет – можливо, це і стало причиною його мовчанки, бо в Дербіширі його поведінка була іншою. Там він мав змогу поговорити хоча б із її друзями, якщо не міг поговорити з нею. А тут минуло вже декілька хвилин, а він так і не видав жодного звуку; коли ж вона, не в змозі подолати цікавість, підводила на нього очі, то бачила, що він дивиться поперемінно то на неї, то на Джейн, а то і взагалі – на підлогу. Обличчя містера Дарсі досить чітко виражало більшу задумливість і менше прагнення догодити, ніж під час їхньої останньої зустрічі. Вона відчувала розчарування й сердилася за це на себе.

«А хіба могло бути інакше? – подумала вона. – Тоді навіщо він приїхав?»

Їй не хотілося говорити ні з ким, крім нього, та насмілитися заговорити з ним вона не могла.

Нарешті Елізабет спиталась у нього про його сестру, але на більше не спромоглася.

– Давно вас не було видно, містере Бінглі, – зауважила місіс Беннет.

Він із готовністю погодився зі сказаним.

– Я вже почала було боятися, що ви більше ніколи не повернетеся. Казали ж люди, що на Михайлів день ви остаточно збираєтеся виїхати звідси! Сподіваюся, однак, що це неправда. Відтоді, як ви поїхали, у нас відбулося багато перемін. Міс Лукас вийшла заміж і мешкає тепер у іншому місці. І одна з моїх дочок також. Мабуть, ви про це чули або читали у газетах. Я знаю, що про їхнє одруження сповіщали «Таймс» і «Кур'єр», хоча не так, як слід. Просто було написано: «Нещодавно Джордж Вікхем, есквайр з міс Лідією Беннет», але ані півслова не сказано ні про батьків, ні про те, де вона жила, і таке інше. Це мій дорогенький зять постарався з оголошенням, ніколи не думала, що він зможе таке утнути. Ви бачили це оголошення?