Текст книги "Гордість і упередженість"

Автор книги: Джейн Остин

сообщить о нарушении

Текущая страница: 9 (всего у книги 28 страниц)

Розділ XXI

Обговорення пропозиції містера Коллінза вже майже закінчилось, і Елізабет лишилося тільки потерпати від неминучих у таких випадках неприємних почуттів та інколи – від сварливих докорів матері. Що ж до самого містера Коллінза, то його почуття висловлювалися головним чином не через ніяковість чи пригніченість або намагання уникати її, а через стриманість манер та невдоволену мовчанку. З Елізабет він майже не розмовляв, і свою запопадливу шанобливість, котрою він так пишався, звернув тепер у бік міс Лукас. Вона слухала його з чемною увагою, тим самим зробила величезне полегшення всім, а особливо – своїй подрузі.

Наступний день не приніс поліпшень ні поганого гумору місіс Беннет, ні її поганого самопочуття, а містер Коллінз перебував у тому ж стані ображеної гідності. Елізабет сподівалася, що обурення скоротить його візит, але, як виявилося, воно аж ніяк не вплинуло на його плани. Раз він узяв відпустку до суботи, то до суботи він мав у них і залишитися.

Поснідавши, дівчата вирушили до Меритона, щоб дізнатися, чи не повернувся, бува, містер Вікхем, і пожалкувати з приводу його відсутності на балу в Недерфілді. Він зустрів їх, коли вони входили до міста, і провів до їхньої тітки, де багато говорилося про його жаль і роздратування, а також про стурбованість дівчат його відсутністю. У розмові ж з Елізабет містер Вікхем сам зізнався, що не прибув на бал із власної волі.

– Коли надійшов час, – сказав він, – то я вирішив, що з містером Дарсі мені краще не зустрічатися, що я не перенесу багатогодинного перебування з ним в одній кімнаті і в одному товаристві і що можуть статися сцени, котрі будуть неприємними не лише для мене.

Елізабет високо оцінила його поблажливість і витримку, а на зворотному шляху, коли Вікхем із приятелем проводжали їх до Лонгберна, перший приділяв увагу лише їй, тож вони мали достатньо часу, щоб докладно про все поговорити й чемно засвідчити одне одному свої дружні почуття. Від того, що він їх супроводжував, Елізабет мала подвійну вигоду: це було надзвичайно приємно їй самій і, крім того, давало можливість відрекомендувати його її батькам.

Невдовзі після їхнього повернення Джейн отримала листа з Недерфілда; вона відкрила його негайно. Конверт містив невеличкий елегантний аркуш лощеного паперу, геть увесь списаний красивим і плавним жіночим почерком. Елізабет спостерігала, як мінявся вираз обличчя її сестри, коли та читала його, часто зосереджуючи увагу на окремих реченнях. Джейн швидко взяла себе в руки і, відклавши листа, спробувала – зі своєю звичною жвавістю – приєднатися до загальної розмови, та Елізабет збентежилася настільки, що навіть забула про Вікхема, а тільки-но він та його товариш пішли, Джейн поглядом запросила її піднятися разом із нею нагору. Коли вони зайшли до їхньої кімнати, Джейн мовила, дістаючи листа:

– Це – від Керолайн Бінглі; його зміст чимало мене здивував. На цей час уся їхня компанія вже покинула Недерфілд і прямує до Лондона, не маючи наміру повертатись. Ось послухай, що вона пише.

Джейн прочитала вголос перше речення, яке містило повідомлення про те, що їхнє товариство щойно вирішило невідкладно вирушити до Лондона слідом за своїм братом, аби пообідати в будинку містера Герста на Гровнор-стріт. Потім ішлося про таке: «Моя люба подруго, я не буду удавати, що жалкуватиму ще за чимось у Гертфордширі, крім вашого товариства. Але ми сподіваємося, що в якийсь період у майбутньому ми ще не раз матимемо приємність поспілкуватись, а поки що біль розлуки можна пом'якшити частим і нічим не обмеженим листуванням. Сподіваюся, що ви пристанете на цю пропозицію». – До цих пишномовних виразів Елізабет дослухалася з усією байдужістю, на яку тільки спроможна недовіра, і, хоча раптовість від'їзду здивувала її, насправді вона не бачила особливих підстав журитися – це ще не означало, що їхня відсутність в Недерфілді завадить містеру Бінглі приїздити туди. А щодо втрати їхнього товариства, то вона була переконана, що Джейн незабаром неодмінно припинить жалкувати за ним, насолоджуючись натомість спілкуванням з містером Бінглі.

– Шкода, – мовила Елізабет після невеликої паузи, – що ти не змогла побачитися зі своїми друзями до їхнього від'їзду. Але ж чи не можемо ми сподіватися, що той період майбутнього щастя, до котрого так прагне міс Бінглі, настане раніше, ніж вона розраховує, і те приємне спілкування, що ви його зазнали як подруги, незабаром відновиться, і ви втішатиметеся ним з іще більшою приємністю вже як родичі? Хіба ж уся їхня компанія зможе утримати містера Бінглі у Лондоні?

– Але Керолайн недвозначно каже, що ніхто з їхнього товариства не збирається цієї зими повертатися до Гертфордшира. Ось давай я прочитаю: «Коли мій брат поїхав од нас учора, то йому здавалося, що справу, яка покликала його до міста, можна вирішити за три-чотири дні, але оскільки ми переконані, що так не буде, і переконані також, що Чарлз, потрапивши до Лондона, вже не поспішатиме звідтіля повернутися, то ми вирішили їхати слідом за ним, аби йому не довелося коротати вільний час у незручному готелі. Багато хто з наших знайомих уже повернувся на зиму до міста; так хочеться почути, що ви, моя дорога подруго, теж вирішили приєднатися до натовпу прибуваючих до Лондона, але я знаю, що марні мої сподівання. Щиро надіюся, що на Різдво у вас буде вдосталь веселощів, які зазвичай приносить ця пора року, і що шанувальників ви матимете так багато, що не відчуватимете втрати трьох із них у нашій особі».

– З цього випливає, що цієї зими він більше не приїде.

– З цього випливає лише те, що міс Бінглі вважає, що йому не слідприїжджати.

– Чому ти так думаєш? Напевне, це його власне рішення. Він же сам собі хазяїн. Але це ще не есе.Зараз я прочитаю тобі місце, яке є для мене особливо болісним. Скажи мені все, що ти про це подумаєш, і нічого не приховуй. «Містер Дарсі жде не діждеться побачити свою сестру, і, по правді кажучи, нам не менше, ніж йому, кортить зустрітися з нею. Переконана, що жодна дівчина не здатна зрівнятися з нею красою, елегантністю та освіченістю, а те захоплення, котре вона вселяє в нас із Луїзою, вже перетворюється на серйозніше почуття, бо ми сміємо сподіватися, що невдовзі вона стане нам невісткою. Не знаю, чи ділилась я з вами своїми думками з цього приводу раніше, тож я не можу поїхати звідси, не повідавши їх вам. Сподіваюся, ви не поставитеся до них як до нерозважливих. Мій брат ужемає до неї досить сильні почуття, а тепер він ще й матиме можливість бачитися з нею в обставинах украй сприятливих, бо її родичі бажають їхнього одруження не менше, ніж родичі його; а коли я скажу, що Чарлз здатен завоювати серце будь-якої жінки, то це не буде екзальтованим перебільшенням з боку люблячої сестри. За таких сприятливих для кохання обставин і за відсутності перешкод для одруження хіба ж помилюся я, люба моя Джейн, коли висловлю надію на те, що незабаром відбудеться подія, котра стане запорукою щастя стількох людей?» – Ну, і що ти скажеш про цей пасаж, люба моя Ліззі? – мовила Джейн, коли припинила читати. – Невже не ясно? Хіба ж тут не сказано досить виразно: Керолайн не розраховує і не сподівається на те, що я стану її невісткою, вона цілковито переконана в байдужості до мене її брата і, підозрюючи про мої справжні почуття до нього, хоче застерегти мене (вкрай доброзичливо!)? З цього приводу двох думок бути не може.

– Авжеж, може, бо я маю зовсім іншу думку. Хочеш її почути?

– З величезною увагою.

– Я викладу її у двох словах. Міс Бінглі бачить, що її брат тебе кохає, і хоче, щоб він одружився з міс Дарсі. Вона їде вслід за ним до Лондона, сподіваючись його там утримати, а тебе намагається переконати, що ти йому не потрібна.

Джейн із недовірою похитала головою.

– Слухай, Джейн, повір мені, прошу тебе. Кожен, хто хоч колись бачив вас разом, не може сумніватись у його почуттях. Певна, що міс Бінглі теж у цьому не сумнівається, бо не така вже й простачка. Коли б вона побачила хоча б половину такого ж кохання до себе з боку містера Дарсі, то відразу ж заходилася б замовляти собі весільне вбрання. Але справа полягає ось у чому: для них ми недостатньо багаті й недостатньо родовиті; тому вона так і зацікавлена здобути міс Дарсі для свого брата, бо прекрасно розуміє, що коли між їхніми родинами відбудеться один шлюб, то їй набагато легше буде організувати і другий, тобто власний. Її план не позбавлений певної винахідливості й навіть може увінчатись успіхом, якщо йому не заважатиме міс де Бург. Але ж, Джейн, дорогенька моя, невже ти і справді думаєш, що раз міс Бінглі сказала про велику симпатію свого брата до міс Дарсі, то віднині він дійсно буде про тебе гіршої думки, ніж був до того вівторка, коли ви попрощались, і що вона здатна переконати його кохати не тебе, а свою подругу?

– Якби ми з тобою були однієї думки про міс Бінглі, – відповіла Джейн, – то таке твоє тлумачення цілком би мене задовольнило і заспокоїло. Але я знаю, що ти не маєш підстав так зле про неї думати. Керолайн нездатна обманювати когось навмисне;і в цьому випадку я можу лише припускати, що вона обманула сама себе.

– От молодець! Кращого пояснення й не придумаєш, а моє тебе не влаштовує. Давай, вір у те, що вона сама себе обманює! Раз ти і для неї знайшла виправдання, то бентежитися більше немає підстав.

– Але, люба моя сестро, якщо навіть уявити, що все вийде найкращим чином, то чи зможу я бути щасливою, вийшовши заміж за чоловіка, всі сестри і друзі якого воліють, аби він одружився з іншою?

– Сама вирішуй, що робити, – відповіла Елізабет, – і якщо після серйозних роздумів ти дійдеш висновку, що страждання, викликані негараздами у стосунках з його сестрами, переважатимуть щастя бути його жінкою, то я настійно рекомендую тобі відмовити йому.

– Як ти можеш таке казати? – мовила Джейн, ледь посміхнувшись. – Ти ж прекрасно знаєш, що як би мене не пригнічувало їхнє несхвалення, все одно я не вагаючись вийду за нього заміж.

– Оце вже не чекала від тебе такого! Ну, раз так, то можеш не розраховувати на моє співчуття в цій справі.

– Але якщо цієї зими він більше не повернеться, то про мою думку ніхто й не питатиметься. Мало що може трапитися за півроку!

Елізабет зневажливо відкинула таке припущення. Ця думка видавалась їй лише бажанням Керолайн, за яким ховався її власний інтерес, і вона ні на мить не могла уявити собі, що таке бажання – хоч як відверто чи хитромудро воно було б висловлене – і справді могло вплинути на молодого чоловіка, настільки незалежного від будь-кого.

Вона доклала всіх зусиль, аби донести до сестри свої думки з цього приводу, і незабаром із задоволенням побачила, що її старання справили добрий ефект. Джейн більше не почувалася пригніченою, і в неї поступово з'явилася надія (яка інколи слабнула від невпевненості в його коханні), що Бінглі ще приїде до Недерфілда і виконає всі побажання її серця.

Вони зійшлися на тому, що місіс Беннет має дізнатися лише про від'їзд товариства й нічого – про поведінку зазначеного джентльмена. Але навіть такі куці відомості не на жарт її розхвилювали, і вона все побивалася з тієї надзвичайно неприємної обставини, що дівчата поїхали саме тоді, коли між ними та її дочками склалися такі дружні стосунки. Пожурившись отак деякий час, місіс Беннет заспокоїлась, однак, думкою про те, що містер Бінглі незабаром повернеться і приїде до Лонгберна пообідати, а на завершення вона дійшла втішного висновку, що, попри запрошення його лише на сімейний обід, вона зробить так, аби цей обід складавсь із двох окремих страв.

Розділ XXII

Беннети запросили на обід Лукасів, і знову більшу частину дня міс Лукас люб'язно вислуховувала містера Коллінза. Елізабет принагідно подякувала їм. «Це зберігає йому добрий настрій, – сказала вона, – і я невимовно вам вдячна». Шарлотта запевнила свою подругу, що вона рада надати таку послугу і що пожертвуваний нею час окупився сторицею. З її боку це було надзвичайно люб'язно, але доброта Шарлотти сягала далі, ніж могла собі уявити Елізабет: вона була спрямована на те, щоб убезпечити її від нових залицянь містера Коллінза шляхом їх спрямування у свій бік. Отака була задумка міс Лукас; і всі ознаки були настільки сприятливими, що під час їхнього розставання ввечері вона майже не сумнівалася в успіхові, якби тільки містеру Коллінзу не треба було від'їздити так швидко. Але тут вона не врахувала емоційності та незалежності його вдачі, бо саме ці риси дозволили йому з гідною поваги хитромудрістю вислизнути з Лонгберн-Хауса наступного ранку і поквапитися до Лукас-Лоджау, щоб кинутися їй в ноги. Містер Коллінз усіляко намагався вишмигнути так, аби не бути поміченим при цьому своїми кузинами, бо був переконаний, що коли це не вдасться зробити, вони відразу ж розгадають його план, а він не бажав, аби про цю його спробу стало відомо ще до того, як вона увінчається успіхом. Хоча він і почувався досить упевнено, бо Шарлотта радо відповідала на його залицяння, все ж після невдачі в середу деякі сумніви мали місце. Однак зустріли його напрочуд добре. Міс Лукас, побачивши з вікна кімнати на горішньому поверсі, що містер Коллінз наближається до будинку, негайно опинилася внизу, щоб цілком випадково зустріти його на алеї. І зустріла вона там стільки любові та красномовства, хоч на це навіть і не сміла сподіватися.

Вони вирішили все до обопільної вигоди настільки швидко, наскільки їм це дозволили довжелезні промови містера Коллінза; а коли вони ввійшли до будинку, той почав запально благати її назвати день, коли йому судилося стати найщасливішим із смертних. Дівиця ж, ухилившись наразі від відповіді на ці настирливі прохання, поставилась, однак, до його майбутнього щастя цілком серйозно. Глупство, яким містера Коллінза щедро наділила природа, позбавило його палкі освідчення геть усякого шарму, тож будь-яка жінка була б просто не в змозі довго їх вислуховувати, і міс Лукас, яка погодилася на його пропозицію виключно від щирого та безкорисливого бажання здобути собі чоловіка, було байдуже, коли саме вона його здобуде.

Вони хутенько звернулися до сера Вільяма та леді Лукас, аби отримати їхню згоду, і ті дали її з радісною готовністю. Навіть завдяки своєму нинішньому становищу містер Коллінз був дуже підходящим женихом для їхньої дочки, котрій вони могли дати лише невелике придане, а його перспективи розбагатіти в майбутньому були цілком реальними та недвозначними. З більшою ніж будь-коли ревністю леді Лукас відразу ж почала прикидати, скільки приблизно років лишилося жити містеру Беннету, а сер Вільям висловив своє тверде переконання, що, коли містер Коллінз стане власником маєтку Лонгберн, йому та його дружині буде вкрай доречно зробити візит до Сент-Джеймса. Коротше кажучи, вся родина була в захваті від такої події. У молодших дівчат почала з'являтися надія показуватися при дворі на рік чи два раніше, ніж вони сподівались, а хлопці позбулися своїх побоювань, що Шарлотта так і помре старою дівкою. Сама ж Шарлотта поводилася більш-менш спокійно. Загалом вона почувалася задоволеною. Певна річ – містер Коллінз не був ані розумним, ані приємним, спілкування з ним лише дратувало та наганяло нудьгу, а його палке кохання до неї явно було удаваним. Але все одно – це був її майбутній чоловік. Вона ніколи не мала високої думки ні про чоловіків, ні про заміжжя, та шлюб завжди був її метою. Він являв собою єдиний благопристойний спосіб матеріального забезпечення для молодих жінок із гарною освітою, але поганим приданим. Особистого щастя він не гарантував, але був для них найприємнішим способом захиститися від злиднів. І ось цей захист вона нарешті собі забезпечила; і тепер, у віці двадцяти семи років, далеко не вродливиця, вона збагнула, що їй поталанило надзвичайно. Обставиною менш приємною мав стати подив, котрий ця подія мусила викликати в Елізабет Беннет, чию дружбу Шарлотта цінувала більше за будь-чию. Елізабет неодмінно здивується і, може, навіть образиться на неї, бо така зневага безперечно зачепить її почуття, незважаючи на її тверду і остаточну відмову. Тож Шарлотта вирішила сама їй про все розповісти і тому наказала містеру Коллінзу нікому ні про що не натякати, коли той повернеться до Лонгберна, щоб пообідати. Він із готовністю пообіцяв їй зберігати таємницю, та це коштувало йому великих зусиль, бо допитлива цікавість, збуджена його тривалою відсутністю, проривалася після його повернення такими прямими запитаннями, що йому знадобилося виявити неабияку винахідливість, аби уникнути таких же прямих відповідей. Для містера Коллінза це був акт самозречення, бо йому страх як кортіло всім розповісти про своє вдале женихання.

Оскільки подорож його мала розпочатися надто рано, щоб побачитися з кимось із родини, церемонія прощання відбулася тоді, коли жінки збиралися йти спати; місіс Беннет надзвичайно чемно і сердечно сказала, що буде дуже рада знову прийняти містера Коллінза у Лонгберні, якщо той коли-небудь буде поруч у якихось справах.

– Шановна пані, – відповів той, – я дуже вдячний за це запрошення, бо саме його і сподівався отримати; можете бути певними, що я скористаюся ним при першій же нагоді.

Всі отетеріли від здивування, а містер Беннет, який зовсім не бажав швидкого повернення містера Коллінза, тут же сказав:

– А може, не варто дратувати леді Кетрін, шановний добродію? Може, вам краще знехтувати родинними зв'язками, ніж мати ризик викликати невдоволення своєї покровительки?

– Шановний добродію, – відповів містер Коллінз, – я дуже вдячний вам за це дружнє попередження, тож можете не сумніватися, що я не робитиму таких важливих кроків без згоди на те її світлості.

– Обережність вам аж ніяк не завадить. Ризикувати можна чим завгодно, але не її добрим до вас ставленням; тож, якщо ви побачите, що ваше бажання зробити нам новий візит може викликати незадоволення її світлості – а це я вважаю цілком вірогідним, – краще сидіть собі вдома і вдовольняйтеся тим, що коли ви не приїдете, то ми не надто образимося.

– Повірте мені, шановний добродію, ваша добросерда увага спонукає мене до ще більшої вдячності; даю вам слово, незабаром я надішлю вам подячного листа за всю вашу доброту і за всі інші вияви поваги до мене під час мого перебування у Гертфордширі. Що ж до моїх прекрасних кузин, то попри те, що моя відсутність буде недовгою, я все одно хочу побажати їм здоров'я та щастя, не роблячи при цьому винятку і для моєї кузини Елізабет.

Відповівши йому з належною чемністю, жінки пішли собі; всі вони одна не менше одної були здивовані тим, що містер Коллінз задумував швидко повернутися. Місіс Беннет зрозуміла це як його бажання освідчитись якійсь із її молодших дочок і подумала, що, може, їй доведеться вмовляти Мері прийняти його пропозицію. Остання розцінювала його здібності набагато вище, ніж інші дівчата; в його розумуваннях була солідність, котра часто її вражала. Вона, щоправда, аж ніяк не вважала його розумнішим за себе, та їй здавалося, що, спонуканий її прикладом до читання і самовдосконалення, він з часом міг стати приємним компаньйоном. Але наступного ранку всім надіям такого штибу настав кінець. Невдовзі після сніданку до них зайшла міс Лукас і у бесіді віч-на-віч з Елізабет розповіла тій про вчорашню подію.

За останні день-два Елізабет уже спадало на думку, що містеру Коллінзу може стукнути в голову, наче він закоханий у її подругу, та їй здавалося, що Шарлотта така ж далека від бажання заохочувати його, як і вона сама. Тому її здивування було таким великим, що вона скрикнула, вийшовши за межі правил пристойності:

– Заручення з містером Коллінзом?! Люба моя Шарлотто, це неможливо!

Незворушний вираз обличчя, котрий міс Лукас примудрялася зберігати протягом своєї розповіді, змінився на вираз розгубленості, коли вона зачула такий докір, хоча нічого іншого й не чекала. Швидко взявши себе в руки, Шарлотта спокійно відповіла:

– А чому ти дивуєшся, люба моя Елізо? Невже вважаєш містера Коллінза неспроможним справити добре враження на жінку тільки тому, що йому не пощастило справити таке враження на тебе?

Та Елізабет уже встигла отямитись і через силу, але досить переконливо запевнила подругу, що перспектива такого шлюбу видається їй украй привабливою і що вона бажає їй усіх мислимих гараздів.

– Знаю, що ти відчуваєш, – відповіла Шарлотта. – Напевне, здивована, вкрай здивована, тому що зовсім недавно містер Коллінз хотів узяти шлюб з тобою. Та коли ти гарненько про все це подумаєш, то, гадаю, схвально поставишся до мого вчинку. Мені чужі романтичні настрої, ти ж знаєш. Я ніколи їх і не мала. Все, що мені потрібно, – це затишна домівка, а враховуючи вдачу містера Коллінза, його родинні зв'язки та становище, я переконана, що маю з ним не менший шанс на щастя, ніж більшість тих, хто починає подружнє життя.

Елізабет тихо відповіла: «Безперечно». І після ніякової паузи вони приєдналися до решти родини. Шарлотта не затрималась у них надовго, тож Елізабет невдовзі лишилася на самоті та змогла обміркувати почуте. Довго вона не могла примиритися з самою думкою про таку непідходящу партію. Дивакуватість містера Коллінза, котрий за три дні примудрився зробити дві шлюбні пропозиції, не йшла ні в яке порівняння з тим, що останню його пропозицію було прийнято.Елізабет завжди підозрювала, що уявлення її приятельки про шлюб дещо відрізнялося від її власного, та вона не могла навіть припустити, що коли Шарлотті доведеться приймати рішення, то вона всі високі почуття принесе в жертву матеріальній вигоді. Шарлотта – дружина містера Коллінза! Важко було уявити картину більш принизливу. До болісного усвідомлення, що її подруга знеславила й опустила себе в її очах, додавалося гнітюче переконання в неможливості хоч якогось сімейного щастя в тій долі, яку зазначена подруга собі обрала.