Текст книги "Гордість і упередженість"

Автор книги: Джейн Остин

сообщить о нарушении

Текущая страница: 22 (всего у книги 28 страниц)

Розділ XLVIII

Наступного ранку все товариство з надією чекало листа від містера Беннета; пошта надійшла, але жодного рядка від нього не було. Члени родини знали, що і за звичайних обставин дописувач із нього ніякий, але сподівалися, що він зробить над собою зусилля хоч у такий важкий час. Тому їм довелося дійти висновку, що ніяких приємних відомостей він не мав, але їм хотілося бути певнимихоч принаймні стосовно цього.Тож містер Гардінер, який тільки заради листа й затримувався, подався до Лондона.

Тепер, коли він поїхав, усі були впевнені хоча б у тому, що від нього будуть приходити регулярні відомості про те, що відбувається; до того ж дядечко їхній пообіцяв умовити містера Беннета повернутись, як тільки з'явиться така можливість, до Лонгберна на велику втіху місіс Беннет, котра вважала, що тільки так його можна вберегти від загибелі на дуелі.

Місіс Гардінер із дітьми збиралася на кілька днів зостатись у Гертфордширі, оскільки чоловік її вважав, що її допомога стане в пригоді племінницям. Вона допомагала їм доглядати за місіс Беннет, а у вільні години була для сестер великою розрадою. Тітонька Філіпс теж часто їх провідувала і, хоча казала, що робить це для того, щоб їх підбадьорити, насправді своїми новими розповідями про марнотратство та гультяйство Вікхема лише збільшувала пригніченість дівчат та місіс Беннет.

Тепер, здавалося, весь Меритон щосили намагався очорнити людину, котру ще три місяці тому всі вважали ледь не янголом у плоті. Казали, що він заборгував гроші кожному торговцю в окрузі, а всі його інтриги, затавровані як «спокушання і розбещення», теж зачіпали родину кожного торговця. Всі казали, що він – гульвіса з гульвіс, і всі тепер почали зізнаватися, що ніколи не довіряли його оманливій доброчесній та приємній зовнішності. Для Елізабет – хоча вона вірила менш ніж половині того, що говорилося, – цього було достатньо, аби посилити її початкову впевненість у тому, що на її сестру чигає нещастя. Навіть Джейн, котра цим розмовам вірила ще менше, майже втратила надію, бо якби Лідія та Вікхем справді поїхали до Шотландії (на що вона завжди в глибині душі сподівалася), то до цього часу вже мали б звідти повернутися.

Містер Гардінер поїхав із Лонгберна в неділю, а у вівторок його дружина отримала від нього листа, в якому йшлося, що відразу ж по прибутті її чоловік віднайшов містера Беннета і переконав його вирушити на Грейсчерч-стріт. А ще містер Гардінер писав, що перед його приїздом містер Беннет устиг побувати в Епсомі та Клепхемі, але не привіз звідтіля ніяких втішних новин, і що тепер він збирається спитатись у всіх найбільших готелях міста, оскільки містер Беннет вважав за можливе, що вони зупинилися в одному з них, перед тим як знайти собі постійне житло. Сам містер Гардінер не вважав, що цей крок принесе успіх, але оскільки його свояк наполягав на цьому, то він збирався йому допомогти. А ще їхній дядько повідомляв, що містер Беннет наразі зовсім не схильний полишати Лондон і незабаром збирається їм написати. Далі йшов постскриптум, де було таке:

«Я написав полковнику Форстеру і попрохав його, якщо можна, дізнатися від однополчан Вікхема, чи не мав той, бува, якихось родичів чи знайомих, котрі могли б підказати, в якій частині міста він міг сховатись. Якби знайти, до кого можна було б звернутися з цього приводу, то це мало б суттєві наслідки. Наразі ж ми не маємо ніяких зачіпок. Сподіваюся: полковник Форстер зробить усе, що зможе, аби нам допомогти в цій справі. Я тут гарненько подумав – може, Ліззі має якісь відомості про його родичів?»

Елізабет відразу ж здогадалася, звідки походить така повага до її авторитетної думки в цьому питанні, але вона, попри все своє бажання, ніяк не могла повідомити чогось такого, щоб цей авторитет підтримати.

Вона ніколи не чула, щоб Вікхем мав якихось родичів, окрім матері та батька, які давно померли. Однак цілком вірогідно, що хтось із його однополчан міг знати більше, і хоча вона не надто на це надіялася, все ж спробувати було варто.

Кожен день у Лонгберні був тепер днем тривожного очікування, та найбільш тривожною частиною дня був час, коли надходила пошта. Отримання листів стало найважливішим об'єктом вранішньої нетерплячки. Саме через листи мали вони дізнатися новини – добрі чи погані, тож кожного наступного дня всі очікували на отримання якихось дуже важливих відомостей.

Та доки вони дожидалися нового листа від містера Гардінера, надійшов лист їхньому батькові від містера Коллінза, котрий Джейн розпечатала та прочитала особисто, бо саме такі вказівки дав їй містер Беннет перед своїм від'їздом. Елізабет, знаючи, якими дивакувато-кумедними завжди бували його листи, теж його проглянула, а потім прочитала повністю. Ось що писав містер Коллінз:

«Шановний пане!

Я усвідомлюю, що наші родинні стосунки і моє суспільне становище спонукають мене до висловлення вам співчуття з приводу того нещастя, яке вас спіткало і про яке мені вчора листовно повідомили з Гертфордшира. Можете, шановний пане, не сумніватися, що і місіс Коллінз і я щиро співчуваємо вам і всій вашій шанованій родині у вашому горі, яке є, на жаль, непозбутнім, бо викликане причиною, котру час не в змозі усунути. Зі свого боку я зроблю все, аби полегшити ваші жорстокі страждання та розрадити вас у ситуації, що з усіх можливих є найбільш гнітючою для батьківського серця. У порівнянні з тим, що трапилося, смерть вашої дочки здалась би благословенням. Те, що сталося, заслуговує на всіляке засудження ще й тому, що є всі підстави, як каже моя дорога Шарлотта, вважати таку розпутну поведінку наслідком надмірних пестощів та потурання з боку батьків; водночас, на втіху вам та місіс Беннет, я маю схильність припускати, що Лідія такою вродилася, бо інакше вона не могла б скоїти такого страхітливого злочину в настільки юному віці. Хоч як би там було, ви заслуговуєте на глибоке співчуття, в котрому до мене приєднується не тільки місіс Коллінз, а й леді Кетрін та її дочка, котрих я повідомив про те, що сталося. Вони поділяють мої побоювання, що цей катастрофічний крок однієї дочки може завдати шкоди майбутньому всіх інших ваших дочок, бо хто ж – як поблажливо кажуть леді Кетрін – захоче родичатися з такою сім'єю? Це міркування змушує мене з особливим задоволенням пригадувати одну подію, що сталася минулого листопада, бо якби трапилось інакше, то я б зараз був змушений розділяти з вами всі ваші біди та всю вашу ганьбу. Тож дозвольте порадити вам, шановний пане, докласти всіх зусиль, аби знайти собі втіху, а ваше недостойне дитя назавжди позбавити батьківської любові. Нехай пожинає плоди свого огидного вчинку.

З повагою, і т. д., і т. д.»

Містер Гардінер написав тільки після того, як отримав відповідь від полковника Форстера, і відомості його були невтішні. Ніхто не знав, чи мав Вікхем якихось родичів, з якими підтримував би стосунки; було достеменно відомо, що близьких родичів у нього не залишилося. Колишніх знайомих Вікхем мав багато, але відтоді, як він вступив до міліційних військ, було не схоже, щоб він продовжував із кимось із них знатися. Тому звернутися за відомостями про нього було ні до кого. А той жахливий стан, у якому перебували його фінанси, став іще однією підставою (окрім побоювання можливих кроків з боку батьків Лідії) для таємничого зникнення, бо виявилося, що він залишив по собі чималеньку суму картярських боргів. На думку полковника Форстера, знадобиться більше тисячі фунтів, аби покрити витрати Вікхема у Брайтоні. Він багато кому заборгував у місті, але ще більшими були його борги честі. Містер Гардінер і не намагався приховати ці подробиці від лонгбернської родини; Джейн слухала їх із виразом жаху на обличчі. «Так він картяр! – скрикнула вона. – От тобі й на! А я і гадки про це не мала!»

А ще містер Гардінер у своєму листі сповістив, що їхній батько має повернутися додому наступного дня, тобто в суботу. Пригнічений своїми невдалими спробами, він піддався на умовляння свояка повернутися додому, полишивши на нього продовження пошуків, аби той зробив усе можливе залежно від обставин. Цю новину місіс Беннет, попри сподівання своїх дочок, зустріла з набагато меншим ентузіазмом, ніж раніше, коли вона висловлювала побоювання за його життя.

– Як?! Він повертається, не знайшовши бідолашної Лідії? – вигукнула вона. – Нехай залишається в Лондоні, аж доки їх знайде. Хто ж тоді викличе на дуель Вікхема і змусить його одружитися з Лідією, якщо він збирається поїхати?!

Оскільки у місіс Гардінер з'явилося бажання повернутись додому, то вирішили, що вона з дітьми вирушить до Лондона тоді ж, коли містер Беннет звідтіля приїде. Тож хазяїн маєтку повернувся до Лонгберна, а вони тим самим екіпажем здійснили першу частину своєї поїздки.

Місіс Гардінер поїхала, так нічого й не дізнавшись про Елізабет та її дербіширського приятеля, котрий їй так симпатизував. Ні з ким з них її племінниця не заводила про нього розмови, а сподівання місіс Гардінер, що невдовзі після їхнього приїзду з Дербішира від нього прийде лист, так сподіванням і залишилося. Після повернення Елізабет не отримала з Пемберлі жодного листа.

Нинішнього сімейного нещастя їй цілком вистачало для того, щоб почуватися пригніченою, тому не варто було забивати собі голову ще й цією проблемою, хоча Елізабет, на цей час досить добре розібравшись у власних почуттях, чудово усвідомлювала, що коли б вона не знала нічого про Дарсі, то їй було б дещо легше пережити ввесь жах тієї ганьби, якою вкрила себе Лідія. Їй подумалося, що це скоротило б удвічі кількість її безсонних ночей.

Коли містер Беннет прибув, то вигляд мав як зазвичай – філософськи-спокійний. Говорив він теж, як зазвичай, мало. Про справу, що покликала його до міста, він не сказав нічого взагалі, тож дочки його не відразу наважилися про неї розпитувати.

Тільки у другій половині дня, коли він приєднався до них під час чаювання, Елізабет спробувала заговорити на цю тему, а містер Беннет, вислухавши її коротке співчуття з приводу нещасть, яких йому довелося зазнати, відповів:

– Не треба про це нічого казати. Це ж мої страждання, а не ваші. Це ж я у всьому винний, тож і мушу страждати сам.

– Не будь до себе таким суворим, – відповіла Елізабет.

– Не підштовхуй мене до цього гріха! Для людської натури гріх поблажливості до самого себе є таким спокусливим! Ні, Ліззі, – дозволь мені хоч раз у житті повною мірою відчути свою провину. Та я не боюся зламатись під тягарем цього почуття – воно ж таке скороминуще!

– Як ти гадаєш – вони в Лондоні?

– Так, бо де ж іще вони можуть так добре сховатися?

– До того ж Лідія завжди мріяла побувати в Лондоні, – додала Кітті.

– Значить, їй надзвичайно поталанило з цією втечею, – сухо мовив батько, – вона, напевне, надовго там затримається.

Трохи помовчавши, він продовжив:

– Ліззі, я не тримаю на тебе зла за ту пораду, яку ти мені дала в травні і яка – з огляду на те, що сталося, – демонструє твою надзвичайну проникливість.

Їх розмову перервала поява старшої міс Беннет, котра прийшла за чаєм для своєї матері.

– Комусь ця показуха явно подобається, – скрикнув містер Беннет, – вона надає певної витонченості стражданням! Завтра я вчиню те ж саме: вдягну нічну шапочку, халат, засяду собі в бібліотеці та й буду горювати, з нетерпінням чекаючи, доки не втече Кітті.

– Нікуди я не втечу, тату, – роздратовано відповіла Кітті. – Якби япоїхала до Брайтона, то поводилася б краще, ніж Лідія.

– Ти – і до Брайтона?! Та я б не відпустив тебе й за п'ятдесят фунтів навіть до Іст-Берна! Ні, Кітті! Тепер я став обачливим, і незабаром ти відчуєш наслідки цієї переміни. Більше ніколи жоден офіцер не зайде до мого будинку і навіть не з'явиться в окрузі. Бали забороняються цілковито – хіба що тільки в супроводі старших сестер. На вулицю – не рипатись, якщо кожного дня не зможеш довести, що поводилася розважливо протягом десяти хвилин.

Кітті сприйняла ці загрози цілком серйозно й тому почала рюмсати.

– Та годі, годі, – мовив батько, – не побивайся. Якщо наступні десять років ти будеш слухняною дівчинкою, то під кінець цього терміну я вивезу тебе в люди.

Розділ XLIX

Через два дні після повернення містера Беннета Джейн та Елізабет прогулювалися серед чагарникових насаджень позаду будинку й помітили економку, яка до них поспішала. Вирішивши, що та прийшла покликати їх до матері, вони пішли їй назустріч; наблизившись, вони почули не очікувані напучування від місіс Беннет, а такі слова, з якими економка звернулася до старшої сестри:

– Вибачте, пані, за втручання, та я сподіваюся, що вам приємно буде почути гарні новини з Лондона, тож оце я наважилася прийти і запитати.

– Про що ти кажеш, Хілл? Ні про які новини з міста ми не знаємо.

– Та що ви, пані, – вигукнула місіс Хілл украй здивовано, – хіба ви не знаєте про вістовика, що прибув до хазяїна від містера Гардінера? Він був тут менше ніж півгодини тому і приніс хазяїну листа.

Дівчата прожогом кинулися до будинку, не гаючи часу на розмови. Вони промайнули через вестибюль до їдальні, звідти – до бібліотеки, але батька не знайшли і там; вони вже збиралися податись нагору, думаючи, що він у материній кімнаті, як раптом зустріли дворецького, котрий сказав:

– Якщо ви шукаєте хазяїна, пані, то він зараз прямує до гаю.

Отримавши ці відомості, сестри відразу ж кинулися назад через залу і подалися бігом через галявину слідом за батьком, котрий рішуче прямував до невеличкого ліска скраю поля.

Джейн, важча і менш звикла до бігу, ніж Елізабет, незабаром відстала, а її сестра, хапаючи ротом повітря, наздогнала батька й нетерпляче вигукнула:

– Тату, тату, які новини, які?! Ти отримав вістку від нашого дядька?

– Так, щойно я отримав від нього листа, якого приніс вістовик.

– І які ж у ньому новини – добрі чи погані?

– Ти гадаєш, що можна очікувати на щось добре? – запитав він, витягуючи листа з кишені. – Гаразд, візьми, почитай.

Елізабет нетерпляче вихопила листа. Тут якраз підоспіла і Джейн.

– Читай уголос, – попросив батько, – бо щось я не зовсім уторопав, про що там ідеться.

«Трейсчерч-стріт, понеділок, 2 серпня.

Шановний свояче!

Нарешті я отримав змогу послати тобі звістку про мою племінницю, і звістка ця, сподіваюся, тобі сподобається. Невдовзі після того, як ми розсталися з тобою в суботу, мені пощастило дізнатися, в якому районі Лондона перебувають утікачі. Подробиці розповім при зустрічі: достатньо вже того, що я їх знайшов. Я бачився з ними обома…»

– Значить, вийшло так, як я завжди сподівалася, – вони одружилися! – вигукнула Джейн.

Елізабет продовжила:

«Я бачився з ними обома. Вони не одружилися; не побачив я і намірів це зробити; але якщо ти виконаєш деякі умови, котрі я насмілився прийняти від твого імені, то чекати на їхнє одруження доведеться недовго. Все, що від тебе потрібно, – це через акт розпорядження майном гарантувати своїй дочці рівну з іншими сестрами частку – п'ять тисяч фунтів після твоєї смерті та смерті моєї своячки; і, крім того, взяти на себе обов'язок забезпечити їй утримання – сто фунтів щорічно протягом твого життя. Вважаючи, що маю на це повноваження, я не вагаючись прийняв ці умови від твого імені. Цей лист я надішлю вістовиком, бо з відповіддю баритися не можна. З цих подробиць тобі неважко буде зрозуміти, що матеріальне становище містера Вікхема не таке вже безнадійне, як усі звикли вважати. Щодо цього загальна думка виявилася хибною; і я радий повідомити, що навіть після виплати всіх боргів у нього має лишитися трохи грошей, щоб утримувати мою племінницю, – і це на додачу до приданого. Якщо ти не проти, то делегуй мені повне право діяти від твого імені в усій цій справі, і я негайно дам розпорядження Хаггерстону підготувати відповідну угоду. Тобі немає ні найменшої потреби знову приїздити до Лондона; сиди собі тихо в Лонгберні й покладайся на мою старанність і вміння. Надсилай відповідь якомога швидше та намагайся висловлюватись якомога зрозуміліше і недвозначно. Ми визнали за краще, що моя племінниця вийде заміж у нас, і я сподіваюся, що ти з цим погодишся. Завтра вона до нас прийде. Я напишу, як тільки знову з'явиться щось достеменне.

З повагою, і т. д.

Едв. Гардінер».

– Так, значить, це можливо! – скрикнула Елізабет, скінчивши читати. – Невже він з нею одружиться?

– Виходить, що Вікхем не такий уже й негідник, як ми про нього думали, – мовила її сестра. – Татусю, я тебе поздоровляю.

– А ти дав відповідь? – запитала Елізабет.

– Ні, але це треба робити якомога швидше.

Вона гаряче почала благати його не гаяти часу й писати.

– Любий тату! – вигукнула Елізабет. – Повертайся і негайно берися за листа. Подумай, наскільки важливим у цьому разі є кожен момент.

– Давай я за тебе напишу, – запропонувала Джейн, – якщо тобі самому не дуже хочеться.

– Дуже не хочеться, – відповів батько, – але доведеться. І, сказавши так, він повернув і пішов разом з ними до будинку.

– Хочу спитати, – сказала Елізабет. – Я гадаю, ти збираєшся виконувати умови?

– Що значить «збираєшся»? Та мені просто соромно за нього, що він запросив так мало!

– Тим більше, вони мусять одружитися! Незважаючи на те, що він – негідник.

– Так, вони мусять одружитися. Нічого не вдієш. Але є дві речі, про які я дуже хотів би дізнатися: перше – це скільки грошей виклав ваш дядько, щоби все це владнати, а друге – чи зможу я коли-небудь із ним розрахуватися.

– Гроші… Наш дядько… Про що ви кажете, добродію? – скрикнула Джейн.

– Я кажу про те, що жодна розумна людина не одружиться з Лідією за такої слабкої спокуси, як сто фунтів щороку протягом мого життя і п'ятдесят – після моєї смерті.

– Істинна правда, – мовила Елізабет, – хоча раніше це мені якось не спадало на думку. Його борги сплачуються, і ще навіть щось залишиться! Ой! Не інакше, як усе це – витівка мого дядечка. Яка він щедра та добра людина! Але боюсь, як би це не підірвало його власні фінанси! Тут не можна було обійтися малими грошима.

– Звичайно ж, – сказав містер Беннет. – Вікхем буде дурнем, якщо погодиться одружитися з нею ані на фартинг менше, ніж за десять тисяч фунтів. Мені б не хотілося мати про нього таку погану думку на самому початку нашого родичання.

– Десять тисяч фунтів! Не доведи Господи! Як же віддати хоч половину такої суми?!

Містер Беннет нічого не сказав у відповідь, і вони мовчки пішли далі, заглибившись у власні думки, аж доки не дісталися будинку. Батько пішов до бібліотеки писати листа, а дівчата ввійшли до їдальні.

– Невже вони й справді одружаться?! – вигукнула Елізабет, тільки-но вони лишились удвох. – Усе це так дивно! І отакійрозв'язці ми мусимо радіти! Ми мусимо радіти їхньому одруженню попри жалюгідність шансів на їхнє щасливе подружнє життя та попри всю мерзотність його персони! О, бідолашна Лідія!

– Я втішаю себе думкою, – відповіла Джейн, – що він ніколи не одружився б з Лідією, якби дійсно не кохав її. Хоча наш добрий дядечко і зробив дещо для того, щоб сплатити його борги, я не думаю, що йшлося про суму десять тисяч фунтів чи щось близько того. Він має власних дітей, а може мати ще й нових. Як же він зекономить навіть п'ять тисяч фунтів, не те що десять?

– Якщо ми коли-небудь зможемо дізнатися про суму Вікхемових боргів, – сказала Елізабет, – а також про те, скільки коштів виділяється на Лідію з його боку, то тоді ми розвідаємо достеменно, скільки грошей витратив на них містер Гардінер, бо Вікхем не має за душею і ламаного гроша. Все життя ми будемо в боргу перед дядечком та тітонькою за їхню доброту. Вони надали їй притулок, забезпечили особистий захист та підтримку, і це – така пожертва з їхнього боку, за яку ми довіку маємо бути їм вдячними! На цей час Лідія вже має бути в них. Якщо перед лицем такої доброти їй не стане зараз соромно, то вона взагалі не варта того, щоб бути щасливою! Уявляю, як вона почуватиметься, коли зустрінеться з тітонькою!

– Ми мусимо спробувати забути все, що відбулося, з кожного боку, – сказала Джейн. – Я сподіваюсь – я вірю в те, що вони будуть щасливі. Його згода одружитися з нею є, на мою думку, доказом того, що він починає мислити у вірному напрямку. Їхня любов одне до одного змусить їх стати розсудливішими; і я втішаю себе думкою, що, побравшись, вони житимуть настільки спокійно й розумно, що з часом усі забудуть про їхню колишню нерозважливість.

– Вони поводилися так, – відповіла Елізабет, – що ні я, ні ти – ніхто й ніколи не забуде, якою була їхня поведінка. Про це навіть не варто говорити.

І тільки зараз дівчата второпали, що їхня мати, можливо, досі не знає про те, що сталося. Тому вони пішли до бібліотеки, щоб спитатись у батька, чи не бажає він, аби вони про все це їй розповіли. Не відриваючи очей від листа, якого він писав, містер Беннет холодно відповів:

– Як хочете.

– А можна взяти з собою дядечків лист?

– Беріть усе, що вам потрібно, і забирайтеся геть.

Елізабет взяла листа зі столу, і вони разом пішли на горішній поверх. Обидві молодші сестри – і Марія, і Кітті – були з місіс Беннет. Це означало, що новину можна було відразу повідомити всім. Після невеличкої підготовки до отримання доброї звістки лист було зачитано вголос. Місіс Беннет ледь стримувала свої емоції. Тільки-но Джейн прочитала про сподівання містера Гардінера, що Лідія незабаром вийде заміж, радість її вирвалася назовні та з кожним новим реченням ставала все бурхливішою. Тепер вона була такою ж несамовитою від захвату, як раніше – непосидючою від тривоги та роздратування. Їй достатньо було знати, що її дочка виходить заміж. Чи буде вона щасливою у шлюбі – її не турбувало, спогади про недостойну поведінку дочки не стримували її захвату.

– Моя люба, моя дорога Лідіє! – скрикнула вона. – Як усе це прекрасно! Вона виходить заміж! Я знову її побачу! В шістнадцять років – і вже заміжня! Мій добрий, щедрий зятю! Я знала, що так і буде, я знала, що він усе владнає. Як я хочу скоріше її побачити! І любого Вікхема також! Але ж плаття! Весільне плаття! Я зараз же напишу про нього своїй сестрі місіс Гардінер. Ліззі, люба моя, збігай вниз до батька і спитай, яке придане він їй призначить. Зачекай, зачекай, я піду сама. Кітті, посмикай дзвоника, погукай Хілл. Я швидко вдягнуся. Моя дорога Лідіє! Нам буде так радісно разом, коли ми зустрінемося!

Її найстарша дочка намагалась якось вгамувати цей нестримний потік емоцій, скеровуючи думки своєї матері в напрямку тих зобов'язань, котрі наклав на них вчинок містера Гардінера.

– Бо цією щасливою розв'язкою, – додала вона, – ми великою мірою завдячуємо його доброті. Я переконана, що він дав обіцянку підтримати містера Вікхема матеріально.

– Ну то й що? – скрикнула місіс Беннет. – Інакше й бути не може; а хто ще мусить це робити, як не її власний дядько?! Якби він не мав власної сім'ї, то всі його гроші, певна річ, дісталися б мені та моїм дітям; і це взагалі трапилося вперше, що нам від нього щось перепало, за винятком кількох подарунків. Що ж, я дуже рада! Незабаром одна з моїх дочок вийде заміж. Місіс Вікхем – звучить дуже добре. А у червні їй виповнилося тільки шістнадцять. Джейн, люба моя, я так хвилююся, що не можу писати; тож я диктуватиму, а ти за мене писатимеш. Щодо грошей, то це питання ми вирішимо з вашим батьком пізніше, а про вбрання треба потурбуватися негайно.

І вона заходилась розводитися про ситець, муслін, батист і вже хотіла було диктувати надзвичайно щедрі замовлення, як Джейн – не без труднощів – переконала її зачекати, доки батько не звільниться, щоб з ним порадитись. Один зайвий день, зазначила вона, не вирішує майже нічого; а мати її була така щаслива, що виявила упертість меншу, ніж зазвичай. Але невдовзі на думку їй наверзлись інші плани.

– Ось лишень вдягнуся, – заявила вона, – і піду до Меритона, щоб розповісти ці добрі новини моїй сестрі Філіпс. А коли я повернуся, то ще зможу зайти до леді Лукас та місіс Лонг. Кітті, збігай і скажи, щоб подавали карету. Мені не завадить трохи провітритися. Дівчата, вам щось треба у Меритоні? Ага, ось іде Хілл. Хілл, люба, ти вже чула добру звістку? Міс Лідія виходить заміж; тож на її весілля кожному з вас дістанеться горнятко пуншу – ото погуляєте!

Місіс Хілл тут же заходилася висловлювати свою бурхливу радість. Елізабет теж отримала свою частку поздоровлень, а потім, утомившись од цього глупства, врятувалася втечею до своєї кімнати, щоб залишитися наодинці зі своїми думками. Так, ситуація бідної Лідії дійсно погана, і це – в найкращому разі, але треба дякувати Богові, що вона не є ще гіршою. Елізабет добре це усвідомлювала; і хоча, заглядаючи у майбутнє, вона не мала ніяких резонних підстав сподіватися ні на їхнє тихе сімейне щастя, ні на багатство та повагу товариства, все ж, згадуючи свої страхи лише якихось дві години тому, вона прекрасно розуміла, як їм усім поталанило.