Текст книги "Гордість і упередженість"

Автор книги: Джейн Остин

сообщить о нарушении

Текущая страница: 2 (всего у книги 28 страниц)

Розділ V

Неподалік од Лонгберна мешкала родина, з якою Беннети підтримували особливо дружні стосунки. Раніше сер Вільям Лукас займався торговельною діяльністю в Меритоні, де він і заробив чималенький статок і, під час свого перебування на посаді мера, удостоївся честі отримати дворянське звання після відповідного звернення до короля. Набуте разом із знатністю відчуття власної значущості виявилося надто сильним. Воно викликало в нього відразу до власного бізнесу і до власного помешкання в невеличкому торговельному містечку; тож, покинувши і свій бізнес і своє помешкання, він перебрався до маєтку, який був за милю від Меритона і який відтоді почав називатися Лукас-Лодж. Там сер Вільям Лукас міг віддаватися приємним думкам про власну значимість і – більше не обтяжений бізнесовими справами – повністю присвятити себе виявам чемності до всіх на світі, тому що нове становище, піднісши його у власних очах, зовсім не надало йому пихатості. Навпаки – щодо інших він був весь уважність і доброзичливість. До його природних якостей – сумирності, доброзичливості та ввічливості – після представлення у Сент-Джеймсі додалася ще й поштивість.

Леді Лукас була жінкою дуже приязною і достатньо нетямущою, щоб стати доброю сусідкою для місіс Беннет. Вони мали кількох дітей. Найстаршою з них була розумна і розважлива дівчина років двадцяти семи – близька подруга Елізабет.

Те, що сестри Лукас і сестри Беннет зустрінуться й говоритимуть про бал, було справою абсолютно неминучою, тож наступного ранку перші прийшли до Лонгберна, щоб потеревенити.

– Ви добре розпочали вечір, Шарлотто, – чемно і стримано звернулася місіс Беннет до міс Лукас. – Саме васмістер Бінглі обрав першою.

– Так, але другаявно сподобалася йому більше.

– А! Мабуть, ви маєте на увазі Джейн, бо він танцював із нею двічі. Так, дійсно схоже було на те, що вона йому сподобалася – мені теж так здалося, – я навіть щось почула з цього приводу, тут, певне, не обійшлося без містера Робінсона.

– Мабуть, ви говорите про підслухану мною розмову між ним та містером Робінсоном – хіба я вам не казала про це? Містер Робінсон питався в нього, чи подобаються йому меритонські бали і чи не здається йому, що в кімнаті досить багато гарненьких жінок, і яка з них, на його думку, є найгарнішою. На останнє запитання він відповів негайно: «О! Найгарніша, поза сумнівом, це старша із сестер Беннет, тут іншої думки бути не може».

– Оце так! Він дійсно висловився цілком конкретно… і справді схоже, що… але ви ж прекрасно знаєте, що такі речі часто не закінчуються нічим.

– Те, що підслухала я,було більше до теми, ніж те, що підслухала ти, Елізо, – сказала Шарлотта. – Містера Дарсі далеко не так цікаво слухати, як його друга, правда ж? Бідолашна Еліза! Вона всього лише нічогенька.

– Благаю вас, не втовкмачуйте Ліззі в голову, що їй слід дратуватися через його нечемне поводження, бо він чоловік настільки неприємний, що сподобатися йому було б великим нещастям. Учора ввечері місіс Лонг розповіла мені, що він просидів поруч із нею півгодини і не обмовився і словом.

– А ви впевнені у цьому, пані? – мовила Джейн. – Чи немає тут якоїсь помилки? Я на власні очі бачила, як містер Дарсі з нею розмовляв.

– Так, розмовляв, бо, врешті-решт, вона запитала в нього, чи подобається йому Недерфілд, і містер Дарсі просто змушений був їй відповісти; але, за її словами, схоже було, що він дуже розсердився, позаяк до нього звернулися.

– Містер Бінглі сказав мені, – озвалася Джейн, – що містер Дарсі ні з ким багато не говорить – тільки зі своїми добрими знайомими. От із ними – він винятково приємний і доброзичливий.

– Люба моя, я не вірю жодному слову. Був би він дійсно таким приємним та доброзичливим, то неодмінно заговорив би до місіс Лонг. Я здогадуюсь, як воно було насправді; всі кажуть, що містер Дарсі ледь не лусне від пихи – і тут він якось довідується, що місіс Лонг не має власної карети і прибула на бал у найнятому фаетоні.

– Те, що він не заговорив до місіс Лонг, – то не біда, – сказала міс Лукас, – погано те, що з Елізою не потанцював.

– Наступного разу, Ліззі, – мовила її мати, – я б, на твоєму місці, не пішла з ним танцювати.

– Можу з усією впевненістю обіцяти вам, мамо, що з нимтанцювати я ніколи не буду.

– Особисто в мене, – сказала міс Лукас, – його гординя не викликає такого протесту, як це зазвичай буває, тому що він має для неї певні підстави. Немає нічого дивного в тому, що такий витончений та елегантний молодик, на чийому боці всі переваги – і родовитість, і багатство, – має про себе дуже високу думку. Якщо можна так висловитися – він має право бути гордовитим.

– Все це дуже вірно, – відповіла Елізабет, – і я легко б вибачила йогонадмірну самоповагу, якби він не поставився зневажливо до самоповаги моєї.

– Гадаю, що гординя, – зазначила Мері, котра хизувалася своєю глибокодумністю і начитаністю, – є дуже розповсюдженою вадою. З усього, що прочитала, я винесла переконання, що це дійсно поширений недолік, і що природа людська дуже до нього вразлива, і що мало хто з нас не плекає почуття самовдоволення, яке ґрунтується на тій чи іншій рисі – удаваній чи справжній. Марнославство і гордовитість – це різні речі, хоча слова ці часто вживають як синоніми. Людина може бути гордовитою, але не марнославною. Гордовитість більше стосується нашої власної думки про самих себе, марнославство ж стосується того, щоми хотіли б почути про себе від інших людей.

– Якби я був таким багатим, як містер Дарсі, – вигукнув малий Лукас, що прийшов разом із своїми сестрами, – мені було б байдуже до власної гордовитості. Я тримав би зграю гончаків і випивав би пляшку вина щодня.

– Це було б для тебе забагато, – сказала місіс Беннет, – і якби я побачила тебе за цим заняттям, то відразу ж забрала б пляшку.

Хлопець не погодився і сказав, що вона не має на це права, вона ж наполягала, що має;і ця суперечка закінчилася тільки тоді, коли завершився сам візит.

Розділ VI

Незабаром дами з Лонгберна зробили візит дамам із Недерфілда. Як і належить, було зроблено візит у відповідь. Приємні манери старшої з сестер Беннет іще більше привернули до неї місіс Герст та міс Бінглі; і, хоча мати видалася їм нестерпною, а молодші сестри не вартими того, щоб про них говорити, було висловлено побажання поближче познайомитись із двома старшимисестрами. Джейн сприйняла цей вияв уваги з превеликим задоволенням, але Елізабет усе ще вбачала зверхність у їхнім ставленні до всіх – можливо, навіть до своєї старшої сестри – і тому недолюблювала їх; хоча сама по собі їхня доброта щодо Джейн була цінною тим, що спричинялася, скоріш за все, сильною симпатією до неї їхнього брата. Щоразу, коли вони зустрічались, усім було видно, що він дійсно захоплюється нею; так само добре Елізабет усвідомлювала, що Джейн усе сильніше піддається впливу тієї симпатії, яку відчула до нього із самого початку і яка незабаром може перетворитися на кохання; але вона із задоволенням усвідомлювала також, що широка публіка навряд чи про це довідається, оскільки Джейн поєднувала в собі здатність до сильних почуттів іще й зі здатністю до самовладання та життєрадісністю, котрі унеможливлять підозри з боку людей нахабних і пронозливих. Про це вона і сказала своїй подружці міс Лукас.

– Може, якраз це і добре – вводити товариство в оману, – відповіла Шарлотта, – але інколи така обережність здатна лише зашкодити. Якщо жінка буде так вправно приховувати свої почуття від об'єкта своїх устремлінь, то вона ризикує втратити можливість привернути його увагу до себе; і тоді усвідомлення повної необізнаності публіки буде їй слабкою втіхою. Кожне почуття містить у собі дуже велику частку вдячності чи втішеного марнославства, тому не можна розраховувати на те, що воно розвиватиметься саме по собі. У всіх почуття виникає цілком спонтанно – легка симпатія є цілком природною; але мало хто з нас має достатню твердість характеру, щоб кохати без заохочення. У дев'яти випадках із десяти жінці краще продемонструвати сильнішіпочуття, ніж насправді. Поза сумнівом – Бінглі подобається твоя сестра; але він може так ніколи і не спромогтися на щось більше, якщо вона не буде його до цього заохочувати.

– Але ж вона і так його заохочує – наскільки їй дозволяє власна вдача. Якщо навіть явідчуваю її симпатію до нього, то він має бути просто телепнем, аби не відчувати її також.

– Май на увазі, Елізо, що він не знає вдачі Джейн так само добре, як ти.

– Але якщо жінка небайдужа до чоловіка і не намагається це приховати, то він неодмінно має це помітити.

– Може, і помітить, якщо бачитиме її достатньо часто. Бінглі та Джейн зустрічаються нерідко, але жодного разу вони не провели декілька годин разом; і оскільки вони завжди бачаться на великих та різношерстих зібраннях, то їм далеко не щоразу випадає нагода просто поговорити одне з одним. Тому Джейн мусить максимально використовувати ті кожні півгодини, коли вона володітиме його увагою. Коли вона зробить так, аби містер Бінглі часто бував поруч із нею, то він матиме достатньо часу, щоб покохати її так сильно, як їй забажається.

– Це – добрий план, – відповіла Елізабет. – Але він годиться для того випадку, коли йдеться просто про бажання вдало вийти заміж; і якби я забажала здобути собі багатого чоловіка чи просто чоловіка, то, може, я цим планом і скористалася б. Але Джейн має зовсім інші почуття, вона не діє за якоюсь продуманою схемою. Поки що вона не має певності ні щодо сили своїх почуттів, ні щодо їх серйозності. Джейн знайома з містером Бінглі тільки два тижні. Вона двічі танцювала з ним у Меритоні, якось уранці бачилася з ним у своєму будинку, і відтоді вони чотири рази обідали в компанії. Цього явно недостатньо, щоб він зрозумів її вдачу.

– Погляньмо на це з іншого боку. Якби вона з ним просто обідала, то змогла б лише дізнатися, чи має він добрий апетит; але не забувай, що, крім обідів, вони провели разом іще чотири вечори – а чотири вечори можуть значити дуже багато.

– Ну звичайно ж! Ці чотири вечори дали їм можливість пересвідчитись: обом більше до вподоби гра «очко», аніж покер; стосовно ж основних рис характеру, то, гадаю, тут мало про що можна було дізнатися.

– Ну що ж, – сказала Шарлотта, – всім серцем я бажаю Джейн успіху; гадаю, що коли б вона вийшла за нього заміж завтра, то все одно в неї був би не менший шанс стати щасливою, ніж коли б вона вперто вивчала його характер цілісінький рік. Щастя в подружньому житті – справа абсолютно випадкова. Навіть якщо майбутні чоловік та дружина добре знають характери одне одного і їхні характери так само добре одне одному підходять, це аж ніяк не підвищує можливість того, що їхнє подружнє життя буде щасливим. Опісля схожі характери стають достатньо різними, щоб викликати роздратування і в чоловіка, і в жінки; краще знати якомога менше про вади людини, з якою тобі судилося прожити життя.

– Не сміши мене, Шарлотто! Це просто несерйозно, і сама ти такими міркуваннями ніколи не керуватимешся, ти ж знаєш.

Поглинута вишукуванням ознак симпатії містера Бінглі до своєї сестри, Елізабет і не підозрювала, що сама поволі ставала об'єктом уваги з боку його приятеля. Спочатку містер Дарсі через силу визнав, що вона нічогенька, і на балу спостерігав її без будь-якого ентузіазму; коли вони зустрілися вдруге, то він поглянув на неї лише для того, щоб потім висловити критичне зауваження. Але не встиг він виявити і сповістити своїм друзям, що обличчя її не має жодної приємної риси, як йому почало здаватися, що її обличчю надавали винятково розумного виразу її прекрасні темні очі. До цього відкриття додались і деякі інші, не менш приголомшливі. Хоча його прискіпливий погляд і видивився деякі відхилення від бездоганної симетрії в її формах, він змушений був визнати, що вона має струнку та гарну фігуру; і, незважаючи на його наполягання на тому, що її манерам далеко до тих, які прийняті в модному товаристві, йому дуже сподобалась їх невимушена грайливість. Про все це Елізабет зовсім нічого не знала – для неї він був лише молодиком, який ніде й нікому не подобався і який вважав її недостатньо вродливою, щоб із нею танцювати.

У нього з'явилося бажання побільше про неї довідатись, і як привід для розмови він почав брати участь у її розмовах з іншими. Така його поведінка привернула її увагу. Було це у сера Вільяма Лукаса, де зібралося численне товариство.

– Цікаво, – спитала вона у Шарлотти, – чому це містер Дарсі так уважно прислухається до моєї розмови з полковником Форстером? Що він цим хоче сказати?

– Відповідь на це запитання може дати лише сам містер Дарсі.

– Але якщо він зробить так іще раз, то я неодмінно скажу йому, що знаю, чим він займається. У нього такий саркастичний вираз обличчя, що коли мені самій не виявити нахабства, то незабаром я просто почну його боятися.

І коли трохи згодом містер Дарсі наблизився до них – хоча і без явного наміру поговорити, – міс Лукас підохотила свою подругу нагадати йому про це; Еліза відреагувала негайно – вона обернулася до нього і сказала:

– Як ви гадаєте, містере Дарсі, правда ж, я висловлювалася надзвичайно переконливо, коли наразі приставала до полковника Форстера, умовляючи його влаштувати нам бал у Меритоні?

– І з великим запалом; але на цю тему жінки завждиговорять з великим запалом.

– Ви до нас надто суворі.

– Незабаром настане її черга, і до неї теж приставатимуть, – мовила міс Лукас. – Елізо, зараз я відкрию інструмент, і ти здогадуєшся, що буде потім.

– Тобі не здається, що ти дуже дивна подруга? Завжди хочеш, аби я грала і співала кому завгодно і перед ким завгодно! Якби моє марнославство було пов'язане з музикою, то твоїм старанням не було б ціни. Але оскільки це не так, то мені щось не дуже хочеться сідати за інструмент перед тими, хто звик слухати виконавців найвищого ґатунку.

Однак міс Лукас вперто наполягала, тож Елізі довелося погодитись:

– Ну гаразд – чому бути, того не минути, – і додала, серйозно поглянувши на містера Дарсі: – Є одна стара добра приказка, яку тут, звичайно ж, усі знають: «Краще промовчати, ніж щось невлад сказати». Тож я краще промовчу і прибережу свій запал для співів.

Грала і співала вона добре, хоча до вишуканості й їй було далеко. Після того, як вона проспівала пару пісень, і до того,як її стали прохати поспівати ще трохи, за інструментом її з радістю змінила її сестра Мері. Через те, що з усіх сестер вона була єдиною, котра не відзначалася вродою, Мері наполегливо здобувала знання й навички, і тому їй завжди кортіло виставити їх напоказ.

Але вона не мала ані таланту, ані смаку. І хоча марнославство й надало їй старанності, воно також надало її манерам педантизму та зверхності, котрі могли б зашкодити виконавській майстерності, вищій за ту, якої вона досягла. Елізабет, яка грала далеко не так гарно, зате невимушено і природно, слухали з набагато більшим задоволенням; а Мері – під кінець свого тривалого виступу – нарешті дочекалася похвали та вдячності, загравши шотландські та ірландські мелодії на прохання своїх молодших сестер, котрі – разом із Лукасами і двома чи трьома офіцерами – розпочали жваві танці в іншому кінці кімнати.

Містер Дарсі стояв поруч із ними та обурено мовчав з того приводу, що вечір проводився у спосіб, котрий виключав будь-яку можливість розмови. Він надто заглибився у свої думки і не помічав поруч із собою сера Вільяма Лукаса, аж доки той не почав розмову:

– Яка це чудова розвага для молоді, містере Дарсі! Що може зрівнятися з танцями! Я вважаю танці одним із найвидатніших досягнень високорозвинених суспільств.

– Безперечно, сер. А ще вони відзначаються тією перевагою, що мають популярність і в суспільствах менш розвинених. Танцювати може кожен дикун.

Сер Вільям у відповідь лише всміхнувся.

– Ваш приятель танцює просто прекрасно, – продовжив він після нетривалої паузи, помітивши, як до групи танцюючих приєднався Бінглі. – І я ані хвилини не сумніваюся, що і ви, містере Дарсі, чудовий знавець цієї науки.

– Гадаю, що ви бачили, як я танцював у Меритоні, сер.

– Так, дійсно бачив і отримав од цього чимале задоволення. Ви часто танцюєте у Сент-Джеймсі?

– Ніколи, сер.

– Чи не здається вам, що це було б доречним компліментом його мешканцям?

– Цей комплімент я намагаюся не робити нікому, якщо є можливість його уникнути.

– Я так розумію, що ви маєте будинок у Лондоні?

Містер Дарсі кивнув головою.

– Я колись сам подумував про те, щоб осісти в Лондоні, бо дуже люблю вишукане товариство; але мав сумніви щодо нешкідливості тамтешнього повітря для леді Лукас.

Сер Вільям замовк, сподіваючись на відповідь, але його співрозмовник не мав для цього відповідного настрою; цієї миті в їхній бік рушила Елізабет, і йому страх як захотілося зробити щось дуже галантне, тож він вигукнув до неї:

– Шановна міс Елізо, а ви чому не танцюєте? Містере Дарсі, дозвольте мені представити вам цю дівчину як вельми бажану партнерку. Ви ж не відмовитеся потанцювати, забачивши перед собою таку вроду. – І, взявши її за руку, він уже хотів був передати її містеру Дарсі, котрий – хоч і вкрай здивувавшись – був зовсім не проти прийняти її, як Еліза відразу ж висмикнула її і, дещо знітившись, сказала серу Вільяму:

– Що ви, добродію, я зовсім не збираюся танцювати. Невже ви думаєте, що я підійшла до вас тому, що займалася пошуками кавалера?

Містер Дарсі, як і належить, із серйозним виглядом попросив дозволу мати честь повести її до танцю, але марно. Елізабет була невблаганною, і цю невблаганність не зміг похитнути навіть сер Вільям, коли спробував умовити її.

– Ви танцюєте настільки гарно, міс Елізо, що з вашого боку було б просто жорстоко позбавити мене радості споглядати вас під час танцю; і хоча містер Дарсі це заняття загалом недолюблює, я впевнений, що він не заперечуватиме – зробить милість і півгодини потанцює.

– Містер Дарсі – сама ввічливість, – мовила Еліза і посміхнулася.

– Безперечно, але, зважаючи на таку спокусу у вашій особі, шановна міс Елізо, чи можемо ми дивуватися такій люб'язності, бо хто ж заперечуватиме проти такої партнерки?

Еліза грайливо поглянула на нього й відвернулась. Її небажання зовсім не образило містера Дарсі, і він із приємністю думав про неї; якраз у цю мить до нього звернулася міс Бінглі.

– Я здогадуюся, про що ви зараз думаєте.

– А от і не здогадуєтеся.

– Ви думаєте про те, як це нестерпно – проводити численні вечори в такий спосіб і в такому товаристві, і тут я з вами цілком згодна. Я вкрай незадоволена! Яка нудота і при цьому такий гармидер! А всі ці люди – такі нікчемні, але ж такі набундючені! Так хочеться, щоб ви сказали про них щось дуже саркастичне!

– Ваша здогадка зовсім неправильна, запевняю вас. Мої думки рухаються в напрямку більш приємному. Я думаю про ту радість, яку можуть подарувати прекрасні темні очі на обличчі гарненької жінки.

Міс Бінглі негайно ж утупила в нього очі й побажала знати, якій же це жінці вдалося надихнути його на такі роздуми. Містер Дарсі набрався мужності й мовив:

– Міс Елізабет Беннет.

– Міс Елізабет Беннет?! – вигукнула міс Бінглі. – Я вкрай здивована. І давно вона у вас у такому фаворі? Коли ж мені поздоровляти вас, скажіть, будь ласка?

– Саме такого запитання я від вас і чекав. Жінки мають надто рухливу уяву – вона вмить перескакує від симпатії до кохання, від кохання до шлюбу. Тому я не сумнівався, що ви бажатимете мені щастя.

– Що ж, коли ви налаштовані так серйозно, то я вважатиму цю справу вже вирішеною. Ви матимете просто чарівливу тещу; вона, звичайно ж, мешкатиме разом з вами в Пемберлі.

Поки вона тішилася в такий спосіб, він слухав міс Бінглі з незворушною байдужістю; а оскільки його спокійність переконала її у відсутності підстав для занепокоєння, то вона ще довго демонструвала свою дотепність.

Розділ VII

Багатство містера Беннета майже повністю складалося з маєтності, котра давала дві тисячі фунтів доходу на рік і котру, за відсутності спадкоємця по чоловічій лінії, – на превеликий жаль для його дочок – мав успадкувати як родове майно якийсь далекий родич; статок же їхньої матері, незважаючи на свої цілком пристойні (як для неї) розміри, ніяк не міг компенсувати цього недоліку. Її батько був адвокатом у Меритоні і залишив їй у спадок чотири тисячі фунтів.

Вона мала сестру, яка була дружиною такого собі містера Філіпса, котрий служив у її батька клерком, а потім став його наступником у цьому бізнесі, і брата, що мешкав у Лондоні і був респектабельним і процвітаючим торговцем.

Село Лонгберн було розташоване лише за милю від Меритона – відстань дуже зручна для молодих дівиць, яких приваблювала туди три-чотири рази на тиждень необхідність робити візити ввічливості своїй тітоньці та наявність крамниці галантерейних товарів, якраз по дорозі. Особливо часто такі походи здійснювали двоє наймолодших у родині дівчат – Кетрін та Лідія; їхні голови були ще менш зайняті думками, ніж голови їхніх сестер, тож коли не випадало чогось кращого, то можна було пройтися до Меритона, щоб чимось зайняти ранок і мати тему для розмов увечері; і хоч якою бідною на новини була б округа взагалі, вони завжди примудрялися про щось дізнатися від своєї тітоньки. Однак наразі вони мали вдосталь і новин, і підстав для радісного збудження, бо неподалік нещодавно зупинився на постій полк міліційної армії, який прибув на всю зиму; штаб його був у Меритоні.

Тепер візити сестер до місіс Філіпс стали багатим джерелом надзвичайно цікавої інформації. Кожний день додавав щось нове до їхніх знань про імена офіцерів та їхні родинні зв'язки. Місця їхнього мешкання недовго залишалися таємницею, а з часом вони познайомилися і з самими офіцерами. Містер Філіпс у всіх у них побував, і цей факт став для його племінниць джерелом досі невідомої їм наснаги – вони тільки й говорили що про офіцерів; тепер велике багатство містера Бінглі, при згадці про яке їхня матінка сповнювалась ентузіазмом, було в їхньому розумінні нічого не вартим у порівнянні з мундиром прапорщика.

Вислухавши якось уранці чергові виливи захоплення на цю тему з боку своїх дочок, містер Беннет прохолодно зауважив:

– Усе, що я можу збагнути з вашої манери розмовляти, це те, що ви – найдурніші дівчата в усій окрузі. Я вже давно це підозрював, але зараз переконавсь у цьому остаточно.

Кетрін знітилась і промовчала, Лідія ж, не звертаючи ніякої уваги на сказане, продовжувала висловлювати свій захват капітаном Картером і надію побачити його протягом дня, бо наступного ранку він мав поїхати до Лондона.

– Мій любий, – звернулася до нього місіс Беннет, – мене вражає ваша готовність вважати власних дочок дурепами. Можна відзиватися зневажливо про чужих дітей, але не про своїх.

– Якщо мої діти нетямущі, то я мушу про це знати і не забувати.

– Так, але ж насправді всі вони – дуже розумні.

– Хочеться сподіватися, що це – єдиний момент, щодо якого наші думки різняться. Раніше я вірив, що вони збігаються в кожній дрібниці, тепер же я бачу: вони різняться так сильно, що я вважаю двох наших наймолодших дівчат дурепами, яких світ не бачив.

– Вельмишановний містере Беннет, хіба можна очікувати від дівчат у такому віці, щоб вони були так само ж розумними, як їхні батько чи мати? Повірте мені, коли вони досягнуть нашого віку, то думатимуть про офіцерів не більше, ніж ми з вами. Пам'ятаю, мені теж колись дуже подобалися червоні мундири – в глибині душі вони мені подобаються й досі; і коли справний молодий полковник із доходом п'ять-шість тисяч фунтів на рік попросить руки моєї дочки, то я не скажу йому «ні»; на мою думку, полковник Форстер виглядав дуже презентабельно у своєму мундирі на одному з прийомів у сера Вільяма.

– Мамо! – скрикнула Лідія. – Моя тітка кажуть, що полковник Форстер і капітан Картер уже не ходять до міс Вотсон так часто, як це вони робили відразу по прибутті; тепер же вона помічає, що вони часто стирчать у бібліотеці Кларка.

Місіс Беннет не встигла відповісти, бо прийшов слуга – він приніс записку для міс Беннет. Записка була з Недерфілда – слуга чекав на відповідь. Очі місіс Беннет сяяли від задоволення, і вона нетерпляче вигукувала, коли її дочка читала цю записку:

– Ну що, Джейн, від кого вона? Про що там йдеться? Що він пише? Джейн, не барися, скажи нам, нумо – скажи!

– Це записка від міс Бінглі, – відповіла Джейн, а потім прочитала її вголос.

«Люба подруго!

Якщо вам незнане співчуття і ви не прийдете сьогодні, щоб пообідати зі мною та Луїзою, то ми ризикуємо зненавидіти одна одну на всю решту нашого життя, бо цілоденний тет-а-тет двох жінок не може не завершитися сваркою. Як тільки отримаєте цю записку – приходьте. Мого брата та інших чоловіків запросили на обід офіцери.

Ваша Керолайн Бінглі».

– Запросили на обід офіцери! – вигукнула Лідія. – А тітонька нам про це нічого не сказали!

– Обідають у гостях, – мовила місіс Беннет, – який жаль!

– Можна я поїду каретою? – спитала Джейн.

– Ні, моя люба, краще б ти їхала верхи, бо збирається на дощ; тож тобі доведеться залишитися там на ніч.

– Це було б непоганою задумкою, якби тільки бути певним, що Бінглі самі не запропонують відвезти її додому.

– Цього не станеться, бо джентльмени поїдуть до Меритона у фаетоні містера Бінглі, тож Герсти залишаться без коней і не зможуть скористатися власним екіпажем.

– І все ж я б хотіла поїхати каретою.

– Але ж, серденько, тато не в змозі виділити коней, я це знаю напевне. Коні потрібні на фермі, правда ж, містере Беннет?

– Вони потрібні на фермі набагато частіше, ніж я здатен їх роздобути.

– Але якщо сьогодні ти їх уже спромігся роздобути, то це якраз на руку нашій матінці.

Нарешті вона витягла-таки зі свого батька підтвердження, що коні вже використовуються на фермі; тож Джейн довелось їхати верхи, і мати вирядила її в дорогу, радісно віщуючи погану погоду, її сподівання справдилися: не встигла Джейн від'їхати далеко, як почався сильний дощ. Сестри переживали за неї, мати ж навпаки – раділа. Дощ ішов увесь вечір без упину; було ясно, що Джейн не зможе повернутися.

«От добре я придумала!» – не раз повторювала місіс Беннет, наче дощ пішов завдяки саме її старанням. Однак головна «радість» чекала її наступного ранку: не встигли вони поснідати, як прийшов слуга із Недерфілда і приніс для Елізабет записку, в котрій ішлося:

«Моя люба Ліззі!

Сьогодні вранці я прокинулася, почуваючись дуже погано. Я пояснюю це тим, що вчора до нитки промокла. Мої люб'язні друзі й чути не хочуть про моє повернення, доки мені не стане краще. Вони також наполягають, аби мене оглянув містер Джоунз, тож не лякайтеся, коли почуєте, що він до мене приходив. Нічого особливого зі мною не сталося – просто болять горло і голова. Твоя – і т. д.»

– Що ж, дорогоцінна моя, – мовив містер Беннет, коли Елізабет прочитала записку вголос, – якщо у вашої дочки станеться небезпечний напад хвороби, якщо вона помре, то вам буде втіхою знати, що померла вона, домагаючись містера Бінглі та дотримуючись ваших вказівок.

– Та годі вам! Я зовсім не боюся, що вона помре. Хіба ж люди помирають від дріб'язкових застуд? До того ж вона матиме гарний догляд. Доки вона там – усе буде гаразд. Я поїду і провідаю її, коли буде змога скористатися каретою.

Елізабет, не на жарт збентежившись, вирішила провідати сестру, незважаючи на відсутність карети, а оскільки верхи вона не їздила, то їй залишалося тільки піти туди пішки. Вона сповістила про своє рішення.

– Не будь такою дурепою! – вигукнула її мати. – Ти тільки подумай: як можна йти по такій грязюці! А коли ти дістанешся туди, то вигляд матимеш просто жахливий.

– Мене не цікавить, як я виглядатиму, мене цікавить Джейн, і це – найголовніше.

– Ти натякаєш мені, Ліззі, – спитав її батько, – щоб я послав за кіньми?

– Та ні, не треба. Я не боюся йти пішки. Відстань нічого не варта, коли є спонука, а йти туди лише три милі. До обіду я повернуся.

– Я просто у захваті від твоєї діяльної доброти, – зазначила Мері, – але душевні пориви мусять керуватися здоровим глуздом; і взагалі – я вважаю, що старанність завжди має бути пропорційною тому, до чого ти прагнеш.

– Ми підемо з тобою аж до Меритона, – підбадьорили її Кетрін та Лідія. Елізабет зголосилася на їхню пропозицію, і троє дівчат разом вирушили в путь.

– Якщо ми не баритимемося, – сказала дорогою Лідія, – то, може, навіть устигнемо трохи побачитися з капітаном Картером, доки він не поїхав до Лондона.

У Меритоні вони розділилися: двоє наймолодших дівчат попрямували до помешкання дружини одного з офіцерів, а Елізабет пішла далі сама, швидкою ходою минаючи поле за полем, з нетерплячою жвавістю перестрибуючи через приступки і калюжі, доки нарешті не побачила попереду будинок; ноги її боліли, панчохи були у грязюці, а обличчя розпашілося від енергійних зусиль.

Її провели до сніданкової кімнати, де зібрались усі, крім Джейн, і де її поява викликала великий подив. Те, що вона в таку ранню годину пішки пройшла три милі – та ще й по такій грязюці, та ще й сама, – було для місіс Герст та міс Бінглі майже незбагненним; Елізабет не сумнівалася, що вони її за це зневажають. Однак вони зустріли її дуже ввічливо, а в манерах їхнього брата було щось більше, ніж просто ввічливість – у них відчувалася приязність і доброта. Містер Дарсі не сказав майже нічого, а містер Герст – взагалі нічого. Перший розривався між захватом, викликаним тим чудесним кольором, якого швидка хода надала обличчю Елізабет, і сумнівами щодо необхідності виряджатись наодинці в таку далеку дорогу. Другий думав лише про свій сніданок.

На свої розпитування про сестру вона отримала відповідь не надто оптимістичну. Спала міс Беннет погано, і, хоча вона була вже на ногах, їй було несила полишити кімнату через дуже високу температуру та погане самопочуття. Еліза побажала, щоб її негайно провели до неї; а Джейн дуже зраділа, коли побачила її, бо у своїй записці не наважилася попросити її прийти, побоюючись викликати тривогу чи завдати зайвого клопоту. Однак їй було важко багато розмовляти, і, коли міс Бінглі залишила їх удвох, вона не сказала майже нічого, крім слів вдячності за ту доброту, з якою до неї ставилися. Тож Еліза просто мовчки доглядала за нею.

Коли сніданок скінчився, двоє сестер приєдналися до них; коли Еліза побачила, з якою ніжністю й турботливістю ставляться вони до Джейн, то вона й сама почала відчувати до них симпатію. Прийшов аптекар, оглянув хвору і сказав – як і можна було очікувати, – що вона сильно застудилась і що вони мусять ретельно за нею доглядати; а ще він порадив Джейн не вставати з ліжка і пообіцяв їй якісь ліки. Вона відразу ж скористалася порадою, бо температура в неї підвищилася, а голова розболілася ще більше. Елізабет ні на мить не полишала її; сестри теж підходили досить часто: їм усе одно нічого було робити, бо чоловіки поїхали в гості.