355 500 произведений, 25 200 авторов.

Электронная библиотека книг » Джейн Остин » Гордість і упередженість » Текст книги (страница 27)
Гордість і упередженість
  • Текст добавлен: 15 октября 2016, 07:26

Текст книги "Гордість і упередженість"


Автор книги: Джейн Остин



сообщить о нарушении

Текущая страница: 27 (всего у книги 28 страниц)

Розділ LVIII

Замість того, щоб отримати від свого приятеля листа із вибаченнями – в чому Елізабет мало сумнівалася, – містер Бінглі, невдовзі після візиту леді Кетрін, спромігся привезти з собою до Лонгберна самого містера Дарсі. Джентльмени приїхали рано; і не встигла місіс Беннет розповісти містеру Дарсі про візит його тітки (Елізабет з острахом очікувала, що це станеться будь-якої миті), як Бінглі, бажаючи залишитися наодинці з Джейн, запропонував усім піти на прогулянку, з чим і погодились, але не всі. Місіс Беннет гуляти не любила, Мері не могла відірватися від своїх книжок, але інші п'ятеро разом вирушили на прогулянку. Однак невдовзі Бінглі та Джейн дозволили решті обігнати їх. Вони відстали, і Елізабет, Кітті та Дарсі довелося спілкуватись утрьох. Розмова не клеїлася: Кітті занадто його боялась; Елізабет, набравшись сміливості, готувалася до відвертої розмови, а Дарсі, мабуть, робив те ж саме.

Вони попрямували до Лукасів, бо Кітті хотілося зайти до Марії; але оскільки Елізабет не бачила потреби в тому, щоб іти туди усім разом, то вона рішуче пішла з ним далі після того, як Кітті їх залишила. Тут і настала нагода здійснити свій задум, тож Елізабет, не чекаючи, доки сміливість покине її, відразу ж заговорила:

– Містере Дарсі, я – особа вкрай егоїстична, і тому, бажаючи дати вихід своїмпочуттям, мало переймаюся тим, що при цьому можу зачепити почуття ваші.Я більше не в змозі приховувати своєї вдячності вам за ту безприкладну доброту, яку виявили ви щодо моєї бідолашної сестри. Відтоді, як я про це дізналася, мені дуже хотілося сказати вам про свою безмежну вдячність. Якби решта членів нашої родини знали про це, то я була б зараз не єдиною у своїх висловлюваннях.

– Мені жаль, дуже жаль, – відповів містер Дарсі голосом, у якому чулося здивування і хвилювання, – що вам довелося почути те, що було, можливо, подано у хибному світлі й тому змусило вас непокоїтися. А я й не здогадувався, наскільки мало можна довірятися місіс Гардінер.

– Не треба винуватити мою тітку. Це через легкодумність Лідії я вперше почула про вашу участь у цій справі; тому я не могла заспокоїтися, доки не дізналася про подробиці. Від імені усієї своєї родини я безмежно вдячна вам за те щедре співчуття, котре спонукало вас до численних клопотів і змусило витримати таке приниження заради того, щоб відшукати втікачів.

– Якщо вже ви зібралися дякувати мені, то нехай це буде лише від вашого імені – і тільки. Не буду заперечувати – бажання принести вам розраду дійсно додавало мені наснаги й посилювало інші мотиви, котрими я керувався, та родинаваша не завдячує мені нічим. Я дуже їх поважаю, але я думав лише про вас.

Елізабет почувалася такою зніченою, що не могла і слова вимовити. Трохи помовчавши, її супутник додав:

– Ви надто великодушні, щоб жартувати зі мною. Якщо з минулого квітня ваші почуття не змінилися, то так відразу і скажіть. Моїж почуття і бажання залишаються незмінними, та єдине ваше слово може змусити мене більше ніколи не повертатися до цієї теми.

Нарешті Елізабет, іще більше, ніж він, відчуваючи незручність і неприємність його ситуації, змусила себе заговорити; і тому швидко, хоча й дещо плутано, дала містеру Дарсі зрозуміти, що після зазначеного ним часу її почуття звідали таких суттєвих перемін, що теперішні його зізнання вона сприймає із вдячністю та задоволенням. Ця відповідь викликала в нього таку радість, якої він, мабуть, не відчував ніколи раніше; і з цього приводу містер Дарсі висловився гаряче та зворушливо, як і годиться людині, до нестями закоханій. Якби Елізабет могла зустрітися з ним поглядом, то вона б помітила, як добре йому пасував той вираз щирої радості й захвату, що з'явився на його обличчі. Вона не могла бачити, але вона могла слухати, і він розповів їй про почуття, що свідчили, якою важливою вона була для нього, і від цього його любов здавалася ще більш дорогоцінною.

Вони продовжували йти, самі не знаючи куди. Думок, почуттів та слів було так багато, що на інше їхньої уваги просто не вистачало. Незабаром вона дізналася, що їхньому нинішньому чудовому взаєморозумінню вони завдячували зусиллям його тітки, котра дійсно-таки заїхала до нього, коли поверталася додому через Лондон, і розповіла йому про свою поїздку до Лонгберна, її причини і суть розмови з Елізабет; при цьому вона емоційно зупинялася на кожному виразі останньої, що, в розумінні її світлості, мало особливо підкреслити всю зіпсутість та самовпевненість Елізабет. Леді Кетрін сподівалася, що така розповідь допоможе їй у її зусиллях отримати від свого племінника ту ж саму обіцянку, яку Елізабетвідмовилася їй дати. Але її світлості вкрай не пощастило: ефект від цієї розмови був прямо протилежним.

– Зустріч із тіткою дала мені таку надію, – сказав містер Дарсі, – якої в мене раніше й бути не могло. Я досить добре знав про ваше ставлення до мене, і тому мав певність, що коли б ви були цілковито і остаточно настроєні проти мене, то сказали б про це леді Кетрін щиросердо й відверто.

Елізабет зашарілась і, всміхнувшись, відповіла:

– Так, ви дійсно знаєте достатньо про мою відвертість, аби вважати мене здатною на такий крок. Кинувши оті жахливі образи вам в обличчя, я без ніяких докорів сумління повторила б ці образи перед усіма вашими родичами.

– А хіба ви сказали щось таке, на що я не заслуговував? Бо хоча ваші звинувачення й були необгрунтованими та утвореними на підставі помилкових припущень, моє поводження з вами у той час заслуговувало найсуворішого докору. Воно було жахливим і непростимим. Я не можу згадувати про нього без огиди.

– Давайте не будемо сперечатися, намагаючись кожне взяти на себе більшу вину за те, що трапилось у той вечір, – сказала Елізабет. – Якщо судити строго, то поведінка кожного з нас не була бездоганною, та відтоді, сподіваюся, нам обом додалося чемності.

– Я не можу так легко примиритися з самим собою. Спогади про мої тодішні слова, мою поведінку, мої манери, мої вирази впродовж усієї нашої розмови протягом багатьох місяців були – і залишаються зараз – невимовно болючими для мене. Я ніколи не забуду вашого докору, кинутого в такий слушний момент: «якби ваша поведінка більше нагадувала поведінку джентльмена». Саме такими були ваші слова. Ви не знаєте, ви просто не уявляєте, як мучили вони мене, – хоча мушу визнати, що лише через деякий час я прозрів достатньо, щоб визнати їхню справедливість.

– А я й не думала, що вони справлять на вас таке сильне враження. Я й гадки не мала, що вони викличуть у вас такі почуття.

– Я вірю вам. Тоді вам здавалося, що мені чужі всякі людські почуття – я певен у цьому. Ніколи не забуду, як змінився вираз вашого обличчя, коли ви сказали, що хоч би в який спосіб я до вас звертався, мені все одно не вдалося б спонукати вас дати мені згоду.

– Ой, не треба повторювати те, що я тоді казала. Ці спогади мені неприємні. Запевняю вас – я всією душею цього соромлюсь, і вже давно.

Дарсі згадав про свого листа.

– Він хоч трохи поліпшив вашу думку про мене? – запитав. – І як швидко? Чи віддали ви належне його змісту після прочитання?

Вона розповіла, який вплив справив на неї цей лист і як поступово зникла уся її колишня упередженість.

– Я знав, – сказав він, – що написане мною завдасть вам болю, та це необхідно було зробити. Сподіваюся, ви знищили цього листа. Я дуже не хотів би, щоб ви мали змогу знову прочитати певну його частину, особливо початок. Я пам'ятаю деякі вирази, за які вам слід було б зненавидіти мене.

– Листа обов'язково буде спалено, якщо, на вашу думку, це необхідно для збереження моєї поваги; але хоча ми обоє і маємо підстави вважати мої думки здатними зазнавати змін, усе ж сподіваюся, що вони не будуть змінюватися так легко, як можна подумати.

– Коли я писав цього листа, то гадав, що я цілковито спокійний і незворушний, але тепер бачу, що написаний він був у жахливо пригніченому стані.

– Може, ваш лист і справді починався з пригніченості та гіркоти, все ж закінчувався він у зовсім іншому настрої. Прощання – це сама великодушність. Але не треба більше згадувати про лист. Почуття людини, що написала його, і людини, що його отримала, так сильно відрізняються тепер од тих, якими вони колись були, що кожну пов'язану з цим неприємну обставину слід забути. Ви мусите навчитися дечому з моєї філософії. Про минуле слід думати тільки тоді, коли згадка про нього робить вам приємність.

– Я не можу віддати належне такій філософії. Напевне, вашимроздумам про минуле настільки притаманна цілковита відсутність докорів, що приємність, яка з них випливає, спричинена скоріше не філософією, а необізнаністю – і це є набагато кращим. Але зі мноювсе інакше. Болісні спогади вриваються в мою пам'ять, і втекти від них неможливо, та й непотрібно. Я був егоїстичним створінням усе своє життя – принаймні на практиці, якщо не в теорії. В дитинстві мене навчили, що таке «добре» і що таке «погано», та не навчили коригувати свій характер. У мене заклали добрі принципи, але при цьому забули вказати, що вони погано узгоджуються з гордовитістю та марнославством. На жаль, я був єдиним сином (і багато років – єдиною дитиною), і тому батьки мої розбестили мене. Вони, добрі люди (особливо мій батько – такий поблажливий та приязний), дозволили, спонукали – навіть навчили мене бути егоїстичним та нетерпимим до чужої думки, байдужим до всіх поза межами свого родинного кола, погано думати про решту людей і – принаймні – намагатися думати погано про їхні достоїнства та розумові здібності в порівнянні з моїми. Ось яким я був від восьми до двадцяти восьми років; таким би я й залишавсь, якби не ви – шановна, прекрасна Елізабет! Чи є щось таке, чим я не був би вам зобов'язаний? Ви подали мені урок – дуже важкий, але дуже корисний. Ви збили з мене пиху. Роблячи вам пропозицію, я зовсім не сумнівався в тому, що вона буде прийнята. Ви ж показали мені, наскільки необгрунтованими були мої претензії на кохання жінки, яка є гідною того, щоб її кохати.

– І ви не сумнівалися, що я прийму вашу пропозицію?

– У тім-то й річ, що не сумнівався. Такий був марнославний, уявляєте? Я гадав, що ви прагнете мого зізнання і тільки й чекаєте – коли я його зроблю.

– Певно, що манери мої були не такими як слід, але запевняю вас – це було ненавмисне. Я ніколи не збиралася вводити вас в оману, та мене саму часто вводили в оману власні почуття. Уявляю, як ненавиділи ви мене того вечора!

– Ненавидів?! Може, спочатку я і справді розлютився, та невдовзі мій гнів почав знаходити вірний напрямок.

– Мені дуже незручно навіть запитувати вас – що ви подумали про мене, коли ми зустрілися в Пемберлі. Ви, мабуть, розсердились і подумали, що я приїхала навмисне?

– Та ні, я просто був здивований – і все.

– Коли я вас побачила, то моє здивування було не меншим за ваше. Сумління підказувало мені, що не я заслуговувала на якусь надзвичайну чемність, і тому, зізнаюся, я не очікувала в цьому відношенні на щось більше, ніж звичайна ввічливість.

– У тойчас, – відповів Дарсі, – моя мета полягала в тому, щоб усією чемністю, на яку я тільки здатен, продемонструвати вам, що не такий уже й поганий і що я жалкую з того, що було в минулому. Я сподівався здобути ваше прощення і послабити ваше негативне ставлення до мене, показавши, що прислухався до ваших докорів. Важко сказати, коли в мене з'явилися й інші бажання, але мені здається, що десь через півгодини після того, як я вас побачив.

Потім він розповів, як раділа Джорджіана їхньому знайомству і як вона засмутилася, коли воно раптово перервалося; це цілком природно привело до розмови про причину її поспішного від'їзду, і Елізабет невдовзі дізналася, що рішення вирушити слідом за нею з Дербішира на пошуки її сестри він прийняв одразу ж, тільки-но вийшов з постоялого двору; його ж серйозність і задумливість під час їхнього тодішнього побачення були викликані усвідомленням труднощів, пов'язаних із виконанням такого завдання.

Вона знову висловила свою вдячність, але ця тема була настільки болісною для обох, що продовження не отримала.

Отак, за невимушеною бесідою, і пройшли вони непомітно для себе кілька миль, аж доки, поглянувши на свої годинники, не помітили, що вже був час повертатися додому.

«Цікаво, а куди поділися містер Бінглі та Джейн?» – це питання поклало початок обговоренню їхніхсправ. Дарсі був у захваті від їхніх заручин, про які його приятель не забарився йому розповісти.

– Ну і як – ви здивувалися? – спитала Елізабет.

– Анітрохи. Коли я від'їжджав, то відчував, що це незабаром має статися.

– Ага, значить, ви дали йому свій дозвіл. Я так і думала.

І хоча містер Дарсі й вигукнув, висловлюючи свою незгоду, все одно Елізабет невдовзі переконалася, що приблизно так воно й було.

– Увечері напередодні моєї поїздки до Лондона, – сказав він, – я зробив йому зізнання, яке, на мою думку, мені слід було зробити набагато раніше. Я розповів йому про все, що трапилось, і пояснив, чому моє колишнє втручання в його справи було сміховинним та сповненим пихатості. Великим було його здивування. Він ніколи про це анітрохи не здогадувався. Крім того, я сказав йому, що помилився (а так воно й було), коли припускав, що ваша сестра до нього зовсім байдужа. Оскільки ж неважко було помітити, що його почуття до неї не ослабли, то я не мав сумнівів щодо їхнього щастя.

Елізабет не могла стримати посмішку, розповідаючи про те, як легко вдавалося йому скеровувати вчинки свого приятеля.

– Коли ви розповідали йому, що моя сестра кохає його, то робили це на підставі власних спостережень чи на підставі моєї розповіді про це минулої весни? – запитала вона.

– На підставі власних спостережень. Я пильно спостерігав за нею під час моїх двох останніх візитів до вас і переконався в її почуттях.

– І відразу ж поділилися своєю впевненістю з вашим приятелем, так?

– Так. Бінглі – людина неудавано скромна. Його невпевненість у собі не дозволила йому покластися на власне судження в таких непростих обставинах, зате його впевненість у правильності моїхсуджень значно полегшила справу. Я змушений був у дечому зізнатись, і сказане мною на деякий час – і цілком справедливо – розгнівало його. Я більше не міг приховувати від нього, що ваша сестра була в Лондоні три місяці минулої зими і що я, знаючи про її перебування, навмисне це від нього приховав. Він розлютився. Та гнів його, я переконаний, тривав не довше, ніж його сумніви щодо ставлення до нього вашої сестри. Він уже встиг великодушно мене простити.

Елізабет дуже кортіло зазначити, що в особі містера Бінглі він мав чудового друга, якому просто ціни не було – настільки легко можна було ним попихати; але вона стрималася, збагнувши, що містер Дарсі ще тільки маєнавчитися жартам над власною персоною і що починати ще зарано. Розмірковуючи про Бінглі й те щастя, що на нього чекає (котре, звичайно ж, поступалося йогосподіваному щастю), він продовжував розмову, аж доки вони не дісталися будинку. В залі вони розсталися.

Розділ LIX

«Лізонько, де це ти ходила?» – таке запитання Елізабет почула від Джейн, тільки-но зайшла до кімнати, а коли всі сіли до столу, то й від усіх інших. У відповідь вона сказала, що вони гуляли, аж доки не заблукали. При цих словах вона зашарілась, але ні рум'янець, ні щось інше не викликали жодної підозри про те, що трапилося насправді.

Вечір проминув спокійно, не позначений чимось надзвичайним. Коханці вже відомірозмовляли та сміялись, а коханці ще невідомі —мовчали. Дарсі був не тією людиною, в якої щастя ллється через край; а Елізабет – схвильована і знічена – скоріше усвідомлювала, що вона щаслива, ніж почувалася щасливою, бо, крім ніяковості, котру вона відчувала зараз, попереду в неї були й інші складнощі. Елізабет передчувала, щоподумають рідні, коли стане відомо про її заручини. Вона знала, що містер Дарсі не подобався нікому з них, окрім Джейн, і навіть боялася, що їхню антипатію до нього не зможуть подолати ні його багатство, ні його знатність.

Уночі вона відкрила своє серце Джейн. Хоча підозрілість і не була повсякденною звичкою міс Беннет-старшої, вона відмовилася навідріз вірити сказаному.

– Та ти, мабуть, жартуєш, Ліззі. Це ж просто неймовірно – заручена з містером Дарсі! Так я тобі й повірила. Я знаю, що це просто неможливо.

– Добрий початок, нічого не скажеш! А я на тебе тільки й сподівалася, бо певна, що коли тимені не повіриш, то не повірить ніхто. Одначе я не жартую. Я не кажу нічого, крім правди. Він і досі кохає мене, і ми заручені.

Джейн поглянула на неї із сумнівом.

– Як же так вийшло, Ліззі? Я ж знаю, яку сильну антипатію ти до нього відчувала!

– Нічого ти не знаєш. Про минуле треба забути. Так, я покохала його лише недавно. Але в подібних випадках добра пам'ять – поганий товариш. І я сама про це згадую востаннє.

Все одно недовіра та здивування не покидали старшу міс Беннет. І знову Елізабет, тепер уже більш серйозно, запевнила її у правдивості сказаного.

– Господи Ісусе! Невже це дійсно так? Гаразд, я повірю тобі, – вигукнула Джейн. – Моя дорога Ліззі, я… я, звичайно ж, поздоровляю тебе, але чи певна ти – вибач мені моє запитання – чи певна ти, що будеш із ним щасливою?

– У цьому не варто сумніватися. Ми вже домовилися, що будемо найщасливішим подружжям на світі. А ти задоволена, Джейн? Ти хочеш мати такого зятя?

– Ой, дуже хочу. І для Бінглі, і для мене це було б просто чудово. Але коли ми розмовляли про вас, то вирішили, що це неможливо. А ти дійсно любиш його достатньо сильно, щоб вийти за нього заміж? Ой, Ліззі! Роби, що хочеш, але не виходь заміж без любові. Ти й справді певна у своїх почуттях? І чи дійсно ти відчуваєш те, що слід?

– Ну звичайно ж! Ось коли я розповім тобі все, то ти сама пересвідчишся, що я відчуваю більше,ніж те, що слід.

– Про що ти кажеш?

– Що ж, доведеться зізнатись: я кохаю його сильніше, ніж кохаю Бінглі, і це тобі явно не сподобається.

– Люба моя сестро, будь ласка, не треба жартувати. Я хочу поговорити серйозно, дуже серйозно. Зараз же розкажи мені все, про що мені слід знати. Розкажи, чи давно ти його любиш?

– Це почуття формувалося так повільно, що я й не знаю, коли воно виникло вперше. Та гадаю, що його відлік треба починати з того часу, коли я вперше побачила його прекрасні парки в Пемберлі.

Іще один заклик бути серйозною нарешті дав потрібний ефект; і нарешті Елізабет задовольнила допитливість Джейн запевненнями в серйозності своїх почуттів. Почувши це, міс Беннет-старша заспокоїлася, бо для повного щастя їй лише цього й бракувало.

– От тепер я цілком задоволена, – сказала вона, – бо знаю, що ти будеш такою ж щасливою, як і я. Я завжди його поважала. За одну лише його любов до тебе я неодмінно шанувала б його. Тепер же, крім тебе та Бінглі, він буде найдорожчою для мене людиною – як твій чоловік та друг Бінглі. Але ж, Ліззі, ти була зі мною вкрай хитрою і вкрай потайливою! Як мало розказала ти мені про те, що сталось у Пемберлі та Лембтоні! Своїм знанням про це я завдячую не тобі, а іншій людині.

Елізабет виклала причини своєї потайливості. Раніше їй не хотілося згадувати Бінглі; а збурений стан її почуттів змусив так само уникати імені його приятеля. Але тепер вона більше не хотіла приховувати від сестри ту роль, яку містер Дарсі відіграв в одруженні Лідії. Ніщо не обійшли увагою, тож і минуло півночі в розмовах.

– От кара Господня! – вигукнула місіс Беннет наступного ранку, стоячи біля вікна. – Знову цей жахливий містер Дарсі їде сюди з нашим дорогоцінним містером Бінглі! І що йому тут треба? Приїздить до нас, бачите, щодня і всім набридає. Полював би собі на дичину або робив іще що-небудь, замість того, щоб набридати нам своєю присутністю! Що ж нам із ним робити? Ліззі, сходи з ним знову на прогулянку, щоб він не заважав Бінглі.

Елізабет ледь не розсміялась, отримавши таку доречну пораду; однак насправді її дратував той епітет, яким мати завжди винагороджувала містера Дарсі.

Тільки-но вони увійшли, Бінглі поглянув на неї так виразно і так емоційно потис їй руку, що не залишив ніяких сумнівів – він уже отримав добру звістку. Незабаром Бінглі голосно сказав:

– Місіс Беннет, а чи є у вас іще алеї, серед яких Ліззі сьогодні знову змогла б заблудитися?

– Я пропоную містеру Дарсі, Ліззі й Кітті, – відповіла місіс Беннет, – пройтися сьогодні вранці до Оукхемського пагорба. Це буде приємна тривала прогулянка, до того ж містер Дарсі ще жодного разу не бачив тамтешнього пейзажу.

– Може, для когось вона і буде приємною, – зауважив містер Бінглі, – але не для Кітті, бо їй буде важко. Правда ж, Кітті?

Кітті відповіла, що краще залишиться вдома. Дарсі виявив велике бажання помилуватися краєвидом із пагорба, і Елізабет мовчки погодилася. Коли вона пішла нагору, щоб вдягтися, місіс Беннет пішла за нею слідом і мовила:

– Мені дуже шкода, Ліззі, що тобі доведеться самій проводити час із цим жахливим чоловіком. Але сподіваюся, ти не ремствуватимеш, бо знаєш: усе це робиться заради Джейн; бо вони з містером Бінглі мають так мало часу для спілкування! Тож будь терплячою і не надто переймайся.

Під час прогулянки вони вирішили, що про згоду містера Беннета слід буде спитатися цього ж вечора. Право звернутися до матері Елізабет залишила за собою, бо почувалася непевною щодо її реакції. Інколи вона сумнівалася, чи вистачить йому багатства та величі, щоб подолати ту огиду, яку місіс Беннет до нього відчувала. Але незалежно від того, чи буде вона шалено противитися цьому шлюбу, чи буде шалено йому радіти, ясно було одне: і в тому, і в тому випадках поведінка місіс Беннет буде такою, що виставить її розумові здібності у не найкращому світлі. Радітиме вона чи навпаки – несамовито лютуватиме, – Елізабет однаково неприємно було уявляти, як усе це сприйматиме містер Дарсі.

Увечері, невдовзі після того, як містер Беннет ретирувався до своєї бібліотеки, вона побачила, як містер Дарсі підвівся й пішов слідом за ним; хвилювання її досягло апогея. Елізабет не боялася, що її батько буде проти шлюбу, а боялася, що він засмутиться, і в цьому буде винувата вона, його улюблена дочка, бо зробивши такий вибір, вона пройме його жалем та побоюваннями перед неминучою розлукою; це було болісне почуття, тож вона сиділа з нещасним виглядом, аж доки не повернувся містер Дарсі. Елізабет підвела на нього очі і, побачивши, як той усміхнувся, трохи заспокоїлася. Через кілька хвилин він наблизився до столу, де вона сиділа разом із Кітті, і, вдаючи, що милується її шитвом, прошепотів:

– Ідіть до вашого батька, він чекає на вас у бібліотеці. Вона не стала баритися.

Батько її походжав кімнатою з виглядом серйозним і стурбованим.

– Ліззі, – звернувся він до неї, – що ти собі думаєш? Ти, мабуть, з глузду з'їхала, якщо приймаєш цього чоловіка. Ти ж його завжди терпіти не могла!

Як пожалкувала вона тепер, що її колишні думки не були більш розважливими, а вирази – більш стриманими! Це вберегло б її від украй важких і незручних пояснень та зізнань; але наразі вони були необхідними, тож вона запевнила батька, трохи знітившись, що кохає містера Дарсі.

– Іншими словами, ти твердо вирішила вийти за нього заміж. Зрозуміло – він багатий, і ти зможеш мати більше красивих платтів та більше красивих карет, ніж Джейн. Та чи зроблять вони тебе щасливою?

– Чи маєш ти якісь інші заперечення, крім упевненості у моїй байдужості до нього?

– Більше ніяких. Усі ми знаємо, що він – чоловік гордовитий і неприємний. Але все це – ніщо, коли він тобі дійсно до вподоби.

– Він і справді мені дуже до вподоби, – відповіла Елізабет зі сльозами на очах. – Я кохаю його. Насправді ж він ніякий не гордовитий. Він – людина дуже приязна. Ви його просто не знаєте, тож не завдавайте мені болю – не говоріть про нього такими словами.

– Ліззі, – сказав батько, – я дав йому свою згоду. Він і справді такий чоловік, котрому я б не відмовив, хоч що б він зволив попрохати. Тепер вирішуй сама, раз ти вже так рішуче настроєна вийти за нього заміж. Але дозволь мені дати тобі пораду: подумай гарненько. Ти ж знаєш свою вдачу, Ліззі. Ти ж знаєш, що не буде тобі ні спокою, ні щастя, якщо ти не матимеш правдивої поваги до свого чоловіка, якщо не шануватимеш його як старшого товариша. Твій жвавий характер в умовах нерівного шлюбу лише зробить тебе вразливішою. Навряд чи ти зможеш уникнути неповаги та негараздів. Дитино моя, позбав мене нещастя бути свідком твоєї нездатності поважати свого супутника життя. Ти навіть не здогадуєшся, що на тебе чекає.

Елізабет, образившись іще більше, відповідала йому щиросердо й гаряче і, врешті-решт, подолала невіру свого батька та примирила його з думкою про її шлюб – неодноразовими запевненнями, що містер Дарсі є її правдивим вибором, розповіддю про ту поступову переміну, якої зазнало її ставлення до нього, про свою абсолютну впевненість у тому, що кохання його не було якоюсь одноденною примхою, а почуттям, що витримало випробування багатомісячною тривожною непевністю, а також жвавим перелічуванням усіх його добрих рис.

– Що ж, серденько, – сказав батько, коли Елізабет замовкла. – Мені сказати більше нічого. Якщо це дійсно так, то тоді він гідний тебе. Через людину менш гідну я не захотів би з тобою розлучатися.

І тоді, щоб доповнити приємне враження, Елізабет розповіла йому про те добро, яке містер Дарсі з власної волі зробив для Лідії. Від здивування містер Беннет аж оторопів.

– Це просто якийсь вечір чудес! Так, значить, Дарсі зробив усе: влаштував шлюб, дав грошей, повиплачував борги Вікхема та ще й здобув для нього військове звання! Тим краще. Це зекономить мені цілу гору грошей та вбереже мене від незчисленних клопотів. Якби це були витівки твого дядька, то я мусив би йому заплатити і, зрештою, заплатив би; та оці закохані до нестями молодики роблять усе на свій кшталт. Якщо я завтра запропоную повернути йому гроші, то він обуриться й пишномовно розводитиметься про свою любов до тебе і всій справі настане край.

Потім містер Беннет згадав про те, як знітилася вона кілька днів тому, коли він читав їй листа від містера Коллінза; і, трохи покепкувавши над нею, нарешті відпустив її з такими словами:

– Якщо прийдуть якісь молодики по Мері чи Кітті, то нехай ідуть до мене, бо мені зараз усе одно нічого робити.

У Елізабет наче камінь з душі упав; і, поміркувавши півгодини у спокої своєї кімнати, вона, вже більш-менш урівноважена, змогла приєднатися до інших. Недавні події ще не встигли відійти в минуле, тому вона не могла повною мірою відчувати радість, і вечір потихеньку добіг свого кінця. Боятися чогось суттєвого вже не треба було, тож незабаром мав повернутися комфорт невимушеності та теплоти людських стосунків.

Коли пізно ввечері її мати попрямувала до своєї гардеробної, Елізабет пішла слідом і зробила їй важливе повідомлення. Його наслідок був украй неочікуваним, бо коли місіс Беннет почула його перший раз, то заклякла, не в змозі вимовити ні звуку. Прослухавши цю новину ще багато разів, вона все одно не змогла второпати сенс почутого, хоча загалом досить непогано розумілася на тому, щоє корисним для її родини, особливо коли ця користь набувала обрисів кавалера для якоїсь із її дочок. Нарешті вона почала приходити до тями, вовтузитись у своєму кріслі, підводитися, знову сідати, дивуватись і хреститися.

– Боже милостивий! Ви тільки подумайте! Оце так! Містер Дарсі! Хто б міг подумати?! Невже це правда? Ой, моя ж ти Лізонько! Якою багатою та якою поважною ти станеш! Скільки кишенькових грошей, скільки коштовностей, скільки карет ти матимеш! Куди там Джейн до тебе! Я така задоволена… і така щаслива! Він такий чарівливий!., такий вродливий!., такий високий! Люба моя Лізонько! Будинок у Лондоні! Все, що душа забажає! Три заміжні дочки! Десять тисяч на рік! Боже правий! Я цього просто не перенесу! Я збожеволію.

Цього було достатньо, щоб переконатись у її схвальному ставленні до шлюбу; і Елізабет, радіючи, що цей слововилив чула тільки вона сама, невдовзі пішла геть. Але не встигла вона побути у своїй кімнаті й п'яти хвилин, як до неї ввійшла мати.

– Моє дорогоцінне дитя! – вигукнула вона. – Я просто не можу думати ні про що інше! Десять тисяч на рік, а може, навіть і більше! Оце так подарунок долі! І спеціальний дозвіл – ти мусиш і будеш вінчатися за спеціальним дозволом, без оголошення імен! А тепер скажи, моє серденько, яку страву містер Дарсі полюбляє найбільше, а я її на завтра замовлю.

Це була тривожна ознака того, якимможе бути ставлення її матері до самого містера Дарсі; і Елізабет збагнула, що, попри впевненість у його палкому коханні та попри згоду її батьків, далеко не все було гаразд. Але наступний день пройшов набагато краще, ніж вона очікувала, бо місіс Беннет відчувала до свого сподіваного зятя таке благоговіння, що не насмілювалася звертатися до нього, крім тих випадків, коли вона мала змогу чимось йому допомогти або висловити свою шанобливу згоду з його думкою.

Елізабет із задоволенням помітила, що її батько всіляко намагається поближче познайомитися з ним; і містер Беннет незабаром запевнив її, що його думка про містера Дарсі поліпшується з кожною годиною.

– Я просто в захваті від своїх трьох зятів, – зазначив він. – Моїм улюбленцем є, звичайно ж, Вікхем; але гадаю, що колись твій чоловік буде подобатися мені не менше, ніж чоловік Джейн.


    Ваша оценка произведения:

Популярные книги за неделю