Текст книги "Тiм Талер, або Проданий смiх (на украинском языке)"

Автор книги: Джеймс Крюс

сообщить о нарушении

Текущая страница: 6 (всего у книги 12 страниц)

Тiм кивнув їй i знову забув, що кожна спроба засмiятись погано кiнчається для нього. Дiвчатко, побачивши, як страшно перекривилося обличчя за склом, перелякалось, заплакало й сховалось за спину продавця овочiв.

Тiм хапливо затулив долонями обличчя й вiдхилився на м'яку спинку. А барон, що спостерiгав ту сценку в дзеркальце, опустив шибку бiля себе й, смiючись, щось гукнув малiй по-iталiйському.

Дiвчинка з iще мокрими вiд слiз щоками знову визирнула з-за спини в продавця, приступила до авто й простягла бароновi крiзь вiкно своє яблуко. Коли барон дав їй за нього блискучу монетку, вона вся засяяла, писнула: "Грацiє, синьйоре", – й знову засмiялася.

Ту хвилину автомобiль рушив з мiсця, й барон подав яблуко Тiмовi. Хлопець простяг був руку, та в останню мить вiдсмикнув її; велике яблуко, лиснюче, мов полаковане, скотилося з Тiмових колiн додолу й покотилось до шофера.

– Вам, пане Талер, треба навчитись замiнювати усмiшку грiшми, сказав Троч. – Здебiльшого чайовi дiють краще, нiж приязнь.

"Навiщо ж ти тодi вимантачив у мене смiх?" – подумав собi Тiм, а вголос промовив:

– Запам'ятаю, бароне!

Вiсiмнадцятий аркуш

У "ПАЛАЦЦО КАНДIДО"

"Палаццо Кандiдо", як свiдчить iталiйська назва, це бiлий палац: знадвору бiлий мармур, усерединi бiлий тиньк.

Коли барон iз Тiмом зiйшли на другий поверх сходами, що теж були з бiлого мармуру, їх знову обаранили директори -iццi та -оццi, що їх Тiм невиразно пам'ятав iще з порту. Вони шанобливо мовчали, бо барон розмовляв iз Тiмом.

– Цей палац – музей, – пiвголосом сказав Троч, – i за користування ним нам доведеться заплатити дуже дорого. У покоях палацу висять картини давнiх iталiйських та голландських майстрiв. Нам треба їх оглянути. Так годиться в нашому становищi. А оскiльки ви, пане Талер, треба гадати, нiчого не тямите в мистецтвi, то я раджу вам розглядати картини мовчки, з поважною мiною. Кожну картину, бiля якої я кахикну, розглядайте трохи довше, i вдавайте, що вона вас дуже зацiкавила.

Тiм поважно, безмовно кивнув головою.

Та коли вони, оточенi роєм директорiв, рушили оглядати картинну галерею, Тiм не став дотримуватися Трочевих порад. Картини, що бiля них Троч кахикав, вiн минав швидко, i навпаки, бiля iнших, де Троч не кахикав, вiн спинявся куди надовше.

У музеї були виставленi переважно портрети, зображення людських облич. На картинах голландських майстрiв обличчя мали ледь прозору шкiру (крiзь неї часом аж свiтилися синi жилки) i суворо стиснутi тонкi губи. Натомiсть на портретах роботи iталiйських малярiв обличчя були смаглявi, гладенькi, з ямочками в кутиках уст, що оживляли тi обличчя усмiхом. Видно, голландськi портрети були славнiшi, бо барон кахикав здебiльшого бiля них; але Тiма дужче надили iншi, з вiдвертiшими мiнами й з усмiшечкою в кутиках уст. Бароновi доводилось часом аж пiдштовхувати хлопця далi, коли той прикипав до такої картини. Але директорам -iццi та -оццi Тiмiв смак видався непоганим. Коли Троч те помiтив, вiн урвав огляд картинної галереї, сказавши:

– А зараз перейдiмо до головної частини нашої зустрiчi, панове!.

Усi зайшли до великої зали, де стояли пiдковою розкiшно понакриванi столи. В чiльному кiнцi було одне мiсце, прикрашене лавровим гiллям. Там мав сидiти Тiм. Та перше нiж повсiдалися за столи, з'явився фотограф – миршавенький жвавий чоловiчок iз занадто довгим чорним чубом, що весь час лiз йому в очi, i фотограф раз по раз владним рухом голови вiдкидав його назад. Вiн попросив усiх присутнiх стати пiвколом по обидва боки Тiма. (До директорiв тим часом прилучилося ще багато iнших людей, однак тим людям спадкоємець уже не повинен був подавати руку.)

Фотограф пригвинтив апарат на штатив, подивився в видошукач i розставив усе товариство, як йому було треба, несамовито вимахуючи руками й весь час вигукуючи:

– Рiдере! Соррiдере! Соррiдере, прего!

Тiм, що стояв перед Грандiццi, спитав директора через плече:

– Що вiн каже?

– Вiн каже, чоб ти... пробачте, чоб ви... Вiн каже, чоб ми смiхалися!

– Спасибi, – подякував хлопець i дуже зблiд. А фотограф звернувся вже просто до Тiма:

– Соррiдере, синьйоре! Усмiхнiться, будь ласка!

Усi втупили очi в хлопця, що стояв, мiцно стуливши губи.

Фотограф знову розпачливо гукнув:

– Усмiхнiться, прошу вас!

Барон, що стояв аж за Грандiццi, не озвався й словом, щоб вирятувати хлопця. Тодi Тiм сказав:

– Моя спадщина – це нелегка ноша, пане фотографе. Я ще не знаю, чи менi з усього цього смiятися, чи плакати. А тому дозвольте менi поки що не всмiхатися.

По пiвколу, що оточувало його, перебiг шепiт. Хто перекладав сусiдам його слова, хто говорив про хлопця захоплено чи зчудовано. Тiльки бароновi було, видно, трошечки смiшно.

Потiм їх таки сфотографовано, хоч i без спадкоємцевої усмiшки, i всi повсiдалися за стiл. По боках у Тiма сидiли барон i Грандiццi. Iз мереживної хусточки в директора й досi лилися пахощi гвоздики, що нагадували дух солодкого перцю.

Перед їжею виголошено кiлька промов, то по-iталiйському, то калiченою нiмецькою мовою. I щоразу, коли лунав смiх та оплески, всi позирали на хлопця в чiльному кiнцi столу.

Одного разу барон шепнув йому:

– Нелегке життя наворожили ви собi своїм необмiркованим закладом, пане Талер!

– Я знав, що на мене чекає, – шепнув Тiм у вiдповiдь. (Насправдi ж йому ще нiколи й нiде не було так тяжко, як на чолi того святкового столу, де всi на нього витрiщались, мов на якого заморського звiра. Але твердий намiр не пасувати перед бароном додав йому духу.)

На одну коротку хвильку хлопцевi пригадався стерничий Джоннi, й Тiм ураз знову став малим хлопчиком, ладним от-от заплакати. На щастя, в ту мить пiдвiвся й почав промовляти Троч, i Тiм опанував себе.

Барон спершу довго вихваляв видатнi здiбностi свого буцiмто померлого брата, далi заговорив про високi завдання людей, що мають вiднинi порядкувати таким великим багатством, i на закiнчення в кiлькох словах побажав молодому спадкоємцевi сили й мудростi, щоб користатись такою незлiченною спадщиною так, як треба. Потiм додав кiлька слiв по-iталiйському. Видно, то був жарт, бо сам барон засмiявсь, як мале хлоп'я. Всiх дам i панiв за столом так зачарував той смiх, що й вони засмiялись i заплескали в долонi.

А Тiм лишився незворушний. Вiн якраз поглянув на годинника, що подарував йому в Гамбурзi пан Рiкерт i що його вiн тепер весь час не знiмав з руки. Було вiсiмнадцять годин тридцять хвилин, пiв на сьому. О восьмiй вiн хотiв зустрiтися з Джоннi. А банкет, як судити з кiлькостi страв та напоїв на столi, мав закiнчитися ще не скоро. Отже, треба якось утекти ранiше. А як те зробити, коли вiн сидить тут на чiльному мiсцi?

I справдi, бенкетували дуже довго. Коли пiсля юшки та закусок подали головну страву – нирки в бiлому винi, – було вже двадцять хвилин на восьму.

Тiм, що весь час думав про Джоннi, навiть не помiтив, якi складнi застiльнi звичаї вищого свiту. Вiн їв так, як їли пасажири у салонi пароплава "Дельфiн", i барон раз у раз чудувався з невимушеного й гарного хлопцевого поводження. Дивлячись, як той делiкатно настромлює виделкою шматочок нирки, вiн промурмотiв сам до себе:

– А я цього хлопця недооцiнив...

За двадцять хвилин до восьмої Тiм нахиливсь до барона й шепнув:

– Менi треба до...

Не давши йому вимовити незручного слова, Троч вiдказав:

– Туалети в коридорi за дверима праворуч.

– Спасибi, – подякував Тiм, пiдвiвся й понад столами пiшов до дверей праворуч. Його проводжало щонайменше сто пар очей, але вiн силкувався йти так, як ходить звичайний чотирнадцятирiчний пiдлiток.

За дверима йому раптом закортiло вигукнути одне дуже непристойне слово. Але там стояв слуга в гаптованiй золотом лiвреї, й Тiм спокiйно, незворушно зайшов до туалету, де вимовив те слово перед дзеркалом аж тричi, повiльно й виразно.

Коли вiн вийшов у коридор, слуга саме вiдвернувся. I Тiм навшпиньки (бо мармурова пiдлога дуже лунка) подибав до сходiв, а тодi чкурнув ними вниз.

Перед палацовими дверима стояв швейцар у мундирi з золотими галунами. Але вiн, видно, не знав хлопця, бо тiльки байдуже подививсь на нього спiдлоба. Тiм набрався зухвальства й спитав його, як знайти пам'ятник Христофоровi Колумбовi. Але швейцар нiчого не зрозумiв. Вiн тiльки безпорадно розвiв руками й показав трамвайну зупинку. Туди й подався хлопець.

Дев'ятнадцятий аркуш

ДЖОННI

Та хвилина, що Тiм простояв на зупинцi, чекаючи трамвая, видалась йому нескiнченною. Тiм кiлька разiв озирався через плече на сходи палацу, але, опрiч швейцара, там не показувався нiхто. Певно, його довга вiдсутнiсть iще нiкого не стривожила.

Хлопець почав нетерпляче розглядати карту мiського транспорту на зупинцi. Посерединi тiєї карти було вправлено довгасту смужечку дзеркала. I раптом – уже втретє за той день – вiддзеркалення розкрило йому барокову натуру. Бо в дзеркалi вiн побачив, що за рогом палацу стоїть та машина, якою вони з Трочем приїхали туди. А за тим автомобiлем стояло ще двi легковi машини: бiля передньої розмовляло двоє чоловiкiв, i один iз них саме показував пальцем на Тiма.

Хлопцевi враз пригадалися слова директора Грандiццi на катерi про детективiв, що мають весь час його охороняти. Певне, ото й є тi таємнi охоронцi. Кепська справа, бо ж барон не повинен дiзнатися, що Тiм зустрiчався з Джоннi.

Аж ось над'їхав трамвай. До переднього вагона було причеплено двi так званi лiтнi платформи, вiдкритi на обидва боки.

Тi вiдкритi платформи прийшлися дуже до речi Тiмовi. Вiдколи хлопець утратив свiй смiх, вiн навчився спокiйно й холоднокровне обмiрковувати будь-яке складне становище. I вiн зразу зметикував, що треба зробити. Вiн сiв на середню платформу, пропхався помiж людьми, що стояли там, i перше нiж трамвай рушив, зiйшов з другого боку. Просто перед колесами в спортивної машини, що мчала вулицею, Тiм вискочив на протилежний тротуар.

Звертаючи у вузенький завулочок, вiн iще раз квапливо озирнувсь i побачив, як один iз детективiв теж намiряється перебiгти вулицю. Тiм зразу змiркував, що йому потрiбна не так швидкiсть, як хитрiсть, щоб утекти вiд своїх наглядачiв. На щастя, вiн саме попав у район старих заплутаних завулкiв, де мало не кожен дiм мав виходи на обидва боки. Хлопець спокiйно зайшов до якоїсь невеличкої харчiвеньки, де пахло смаженою рибою та маслиновою олiєю, вийшов iз неї другими дверима, потрапив у iнший завулок, де просто пiд вiкнами продавали смажених каракатиць, шмигнув у якiсь дверi пiд вивiскою "Тратторiя", перейшов через ту тратторiю, цебто трактир, вискочив у ювелiрську вуличку, де в вiтринах блищали цiлi гори оздоб, трохи пробiг попiд вiкнами, звернув у вузесенький провулочок на другому боцi, опинився на малесенькому риночку серед галасливих, балакучих жiнок, перебiг iще через одну тратторiю, де кисло пахло вином, i раптом тицьнувся просто у вiдчиненi дверi автобуса на зупинцi. Швиденько вскочив у автобус, дверi за ним зачинились, i машина рушила. Кондуктор, усмiхаючись, посваривсь на нього пальцем i простяг руку по грошi за квиток. Тiм, що досi про грошi й не подумав, мимохiть хапнувся за кишеню й вiдчув iз полегкiстю, що там є й папiрцi, й монети. Вiн дав кондукторовi одного папiрця й сказав:

– Христофор Колумб.

– Га? – перепитав кондуктор.

– Христофор Колумб! Пам'ятник! – iще раз проказав хлопець, намагаючись вимовляти слова якнайвиразнiше.

Тепер кондуктор зрозумiв.

– Iль монументе дi Крiстофоро Коломбо! – повчальним тоном поправив вiн Тiма. I хлопець слухняно проказав за ним:

– Iль монументо дi Крiстофоро Коломбо!

– Бене! Бене! – засмiявся кондуктор. – Доббрре, доббрре! – Потiм вiддав Тiмовi вiсiмдесят п'ять лiр решти, вiдiрвав йому квитка й на мигах пояснив, що скаже, де зiйти.

Тiм iз поважним обличчям кивнув головою й подумав: "От пощастило!" Радiти з того вiн не мiг, але принаймнi на серцi йому полегшало.

За десять хвилин – автобус тим часом проїхав понад портом, а тодi звернув у завулок, що круто пiднiмався вгору, – кондуктор плеснув Тiма по плечi й показав на обсаджений пальмами великий бiлий пам'ятник, що стояв перед величезним будинком iз багатьма скляними дверима.

Хлопець вимовив єдине iталiйське слово, що знав: "Грацiє! Дякую!" – вийшов з автобуса й розгублено спинився серед широкого майдану. Вiн уже розглядiв, що велика будiвля – то вокзал. Годинник над головним входом показував п'ять хвилин до восьме".

Серед людей на майданi Тiм не побачив жодного з двох охоронцiв. Але й стерничого Джоннi вiн теж, на жаль, не побачив. Тому хлопець навмисне повiльно рушив до пам'ятника, обiйшов кругом нього – i наткнувся на стерничого, що стояв пiд пальмою. Тїм просто не мiг не помiтити такого велетня. Вiн пiдбiг до Джоннi й радий був би його обняти, якби тiльки той не був такий височенний.

– Я втiк, Джоннi! – зовсiм засапаний, сказав Тiм. – Барон приставив до мене детективiв. Але...

– Барон? – гостро перебив його стерничий. – А я думав, що вiн помер!

– Нi, вiн тiльки перемiнився в свого буцiмто брата-близнюка.

Джоннi стиснув зуби. Потiм узяв хлопця за руку.

– Ходiмо сядьмо тут в одному шиночку. Там вiн нас так швидко не знайде. – I повiв хлопця завулками.

Те, що Джоннi назвав шиночком, заслуговувало, по правдi, на кращу назву. Довге, вузьке примiщення на кiнцi розширювалось у напiвтемну, майже квадратну залу. Пiдлога там була зi струганих дощок. а всi стiни аж до стелi вкритi полицями з темного дерева, де стояла сила пляшок усякої форми й кольору. Вигляд у тiєї зали був майже урочистий: якийсь немовби собор iз пляшок.

Джоннi пiдвiв Тiма до одного вiльного столика в кутку зали. Там їх не видно було вiд дверей. Коли пiдiйшов офiцiант, Джоннi замовив двi склянки червоного вина. Потiм витяг iз обох внутрiшнiх кишень своєї куртки по пляшцi рому, поставив їх пiд Тiмiв стiлець i пояснив:

– Це твiй виграш. Я їх сховав, щоб офiцiант не подумав, нiби ми тут жлуктимо принесене з собою.

А Тiм вийняв iз кишенi свого листа до пана Рiкерта.

– Вiдвези цього листа до Гамбурга, Джоннi. А то я боюся посилати його поштою.

– Давай сюди! – Джоннi сховав листа в кишеню. Потiм сказав: – А ти став справжнiй панич, Тiме. Що, приємно багатому?

– Та трохи морочливе, – вiдповiв Тiм. – Зате можна поводитись, як хочеш. Не треба смiятися, коли не хочеться, – хiба що перед фотографом. А це вже немала перевага.

– А ти що, не любиш, коли смiються? – спантеличено запитав Джоннi.

Тiм помiтив, що ляпнув зайве. Адже вiн нiкому не мав права казати, що продав свiй смiх. Та перше нiж вiн придумав якусь вiдмовку, Джоннi вже загомонiв знову, Видно, коли мовилося про смiх, тодi стерничий почував себе в своїй стихiї, бо й заговорив вiн раптом жвавiше й навiть красномовнiше.

– Воно-то правда, що вiд смiху нещирого, тiльки задля годиться, часом iз душi верне. Я не знаю нiчого гидшого, нiж матроський нiчлiжний дiм, де з ранку до вечора усмiхаються до тебе пiдстаркуватi тiтоньки. Усмiхаються, вмовляючи не пити горiлки; усмiхаються, накладаючи тобi на тарiлку кислої капусти; усмiхаються, нагадуючи, щоб ти помолився; усмiхаються навiть тодi, як тобi вирiзають апендицит. Все усмiхаються, усмiхаються, усмiхаються, i вранцi, й удень, i ввечерi, й уночi... Такого справдi не можна витерпiти. Але...

Надiйшов офiцiант з вином i теж усмiхнувся до них завченою офiцiантською усмiшкою. Тiм понурив очi в стiл: губи його сiпалися. Джоннi зчудовано помiтив, що хлопець ось-ось заплаче. Тому вiн не став говорити далi, коли офiцiант пiшов, а тiльки пiдняв свою склянку й промовив:

– Му, будьмо здоровi, Тiме! За твоє щастя!

– Будьмо, Джоннi!

Тiм тiльки пригубив кисленького вина.

Ставлячи склянку на стiл, Джоннi пробурмотiв сам до себе:

– Якби лиш менi докопатися, в чому рiч!

Тiм добре розчув тi слова. Раптом пожвавiшавши, вiн пошепки сказав стерничому:

– Розшукай Крешимира й поговори з ним. Вiн усе знає й може тобi все розповiсти. А я не можу. Не маю права.

Стерничий хвильку подививсь на нього замислено, тодi сказав:

– Я, здається, вже знаю, кому ти попав у лабети. – Потiм нахиливсь до хлопця й спитав настiйно: – Вiн тебе заморочив якимись фокусами?

– Та нi! – вiдповiв Тiм, – Нiчим вiн мене не заморочив, тiльки проказав одне якесь стародавнє закляття. – I хлопець розповiв стерничому про розмову в готельних покоях, про химерне заклинання та про розбиту люстру.

Iсторiя з люстрою страшенно насмiшила стерничого. Вiн реготав на все горло, ляскав долонею по столi, аж склянки пiдскакували й схлюпувалося вино, та вигукував, захлинаючись:

– Ой, умерти можна! Оце-то так! Та ти знаєш, що влучив того блазня в найдошкульнiше мiсце, Тiме! їй же богу, правда! – Джоннi вiдхиливсь на спинку стiльця. – Таж ти нiчого кращого й придумати не мiг, нiж розтрощити ту люстру. Це ж йому як вiжки пiд хвiст! Та ще в таку хвилину!

Стерничий, весело оскiрившись, пiдняв угору обидвi руки точнiсiнько як Троч, коли той вимовляв закляття – й виголосив удавано поважно:

Володарю щурiв, мишей,

Жаб, мух, гедзiв, блошиць, вошей!

Для Тiма то була велика втiха – чути, як смiються й глузують iз барона. Уперше за довгий-довгий час йому подобався чужий смiх.

Слухаючи глузливе заклинання, Тiм опустив погляд. I раптом побачив на дощанiй пiдлозi здоровезного, гладкого щура. Пронизливо повискуючи, щур безстрашно бiг до ноги Джоннi, наче намiряючись укусити стерничого.

Тiм, що страшенно гидував щурами, скрикнув:

– Джоннi, щур!

Та Джоннi й сам уже побачив потвору. Неймовiрно спокiйно й швидко вiн пiдiбгав ту ногу, до якої бiг щур, а другу блискавично пiдняв i, тупнувши нею щосили, роздушив тварюцi голову. На пiдлозi лишився труп, такий огидний, що Тiма аж занудило, i вiн швиденько вiдвернувся.

Та Джоннi, нездоланний Джоннi, мовив осмiхаючись:

– Хазяїн присилає гiнцiв... Ковтни вина, Тiме, й не дивись туди.

Цього разу Тiм хлиснув добрий ковток, i нудота майже зразу минулася. Зате голова пiшла обертом, наче в нiй повiльно-повiльно закрутилось якесь колесо. Джоннi провадив далi:

– Ну, часу в нас небагато, Тiме. Скоро й самого хазяїна принесе. Ти тiльки одне знай: у що ти не вiриш, того нема на свiтi! Розумiєш мене?

Тiм безтямно похитав головою: колесо в нiй крутилось дедалi швидше.

– Я хотiв сказати ось що: розбивай люстру щоразу, як барон почне в'язнути до тебе зi своїми фокусами. Второпав? – пояснив Джоннi.

Тiм кивнув головою, хоча лише наполовину зрозумiв слова стерничого.

Повiки хлопця обважнiли, бо йому ще в "Палаццо Кандiдо" довелося випити вина, а вiн не був до цього звичний.

– Висмiюй того блазня при кожнiй нагодi, – вiв далi Джоннi. Зовнiшню волю ти можеш купити собi за грошi, їх ти тепер маєш досить. Але внутрiшню волю, хлопче, можна придбати тiльки за один капiтал: за смiх. Є таке старовинне англiйське прислiв'я...

Стерничий наморщив лоба й пробурчав:

– От чудасiя! Щойно я те прислiв'я знав, а тепер вилетiло з голови. Але на язицi крутиться... Це, мабуть, вино мене запаморочило.

– А мене й вино не бере, – неповоротким язиком вимовив Тiм. Та Джоннi мовби й не чув його. Вiн усе згадував те прислiв'я. Нарештi вигукнув:

– Знаю, знаю! Згадав! Тич мi лафте, сейв май соул! Як це воно менi зразу не згадалося! – Вiн сам засмiявся зi своєї забутливостi, ляснув себе по лобi й несподiвано, ще смiючися, сповз iз стiльця додолу й простягся там, непорушний та блiдий, поряд iз роздушеним щуром. Тiм, ураз протверезiвши, пiдхопивсь i злякано озирнувся, кого б покликати на помiч. Вiн побачив офiцiанта, що байдуже дивився в їхнiй бiк. А коло офiцiанта стояв якийсь пан i давав йому грошi. Хоч той пан стояв до Тiма спиною, проте хлопець вiдразу впiзнав його. То був барон.

До Тiма вмить повернулося те напруження, що в ньому вiн чинив i говорив зовсiм не так, як пiдказувала йому його власна вдача. Зовнi спокiйний, Тiм пiдкликав офiцiанта, кивнувши йому рукою, а сам став на колiна бiля Джоннi. Той крiзь свою непритомнiсть iще раз вимовив повiльно, важко, але дуже виразно англiйське прислiв'я:

– Тич мi лафте, сейв май соул.

I в ту саму хвилину Тiм побачив над собою офiцiанта, а за спиною в нього – барона.

– Ви тут, пане Талер! Що за несподiванка! – вигукнув Троч нiбито дуже здивовано. – А ми вас уже цiлу годину шукаємо!

Пустивши бароновi слова повз вуха, Тiм вiдказав:

– Коли зi стерничим сталося щось лихе, я на вас заявлю в полiцiю, бароне! I на офiцiанта теж!

Троч оскiрився:

– Не хвилюйтеся! Вiн буде живий i здоровий. Правда, з роботи в нашiй фiрмi нам доведеться його звiльняти. Але такий дужий чолов'яга легко знайде собi роботу в порту.

Вiдвiдувачi шинку тим часом зацiкавлено стовпились бiля столу й один з-перед одного давали всiлякi поради, видно, маючи Джоннi за п'яного.

Троч, що не любив привертати до себе уваги, взяв Тiма за рукав i потяг геть.

– Ваше фото, пане Талер, сьогоднi надрукували в усiх газетах. Було б дуже неприємно, якби вас тут упiзнали. За стерничого можете не турбуватися, слово честi! Ходiмо!

Хоч Тiмовi й не хотiлося кидати Джоннi непритомного, та все ж вiн дав бароновi вивести себе з шинку. Нехай Троч не знає, що вiн насправдi думає. А крiм того, хлопцевi чомусь здавалося, що в цiй заплутанiй iсторiї з убитим щуром, непритомним стерничим та англiйським прислiв'ям переможець не барон, а Джоннi. Не тiльки зовнi, а й усерединi спокiйнiший, нiж можна було гадати, Тiм вийшов iз зали, обставленої по всiх стiнах пляшками.

Автомобiль на шестеро дверцят, що стояв надворi, майже перегородив собою завулочок. За ним стояли ще двi машини, а в них Тiм розгледiв двох уже знайомих йому добродiїв.

Хлопця раптом потягло на пустощi, й вiн чемно кивнув їм головою.

Вони теж кивнули у вiдповiдь – трошки спантеличено.

У великiй машинi сидiв iззаду директор Грандiццi. Коли Тiм iз бароном сiли поруч нього, вiн вдоволено захихотiв:

– А, маленьки втiкач! Ви нас дуже обкрутили круг палець, сiньйоре! Але мiй друг Астарот...

– Припни язика, Бегемоте! На цей гачок вiн не клює, – раптом голосно, брутально гримнув на директора барон. Але зразу ж обернувся до Тiма й приязно пояснив хлопцевi, що вони з Грандiццi – члени так званого Пекельного клубу й часом жартома величають один одного клубними прiзвиськами.

Тiмовi здавалося, що вiн уже колись чув вiд барона. тi назвиська – Астарот та Бегемот: але вiн не мiг пригадати, де й коли.

Та й не дуже силкувався пригадати, бо весь час подумки твердив те англiйське прислiв'я, що сказав йому Джоннi.

Коли автомобiль їхав повз пам'ятник Христофоровi Колумбовi, Троч звернувся до Тiма:

– Завтра ми вiдлiтаємо до Афiн, пане Талер. Своїм власним лiтаком. О восьмiй годинi ранку нам його подадуть.

Тiм мовчки кивнув головою. Вiн, мабуть, уже вдесяте проказував подумки англiйське прислiв'я. Кiнець кiнцем вiн спитав Грандiццi:

– Що це означає: тичмiлафта сейфмайсол?

– А яка це мова? – перепитав Грандiццi.

– Англiйська, – спокiйно вiдповiв барон. – Це старовинне прислiв'я, безглузде, як i бiльшiсть прислiв'їв. – Вiн промовив те прислiв'я чистою англiйською мовою: – "Тич мi лафте, сейв май соул". – Тодi пiвголосом переклав: – "Навчи мене смiятися, порятуй мою душу".

Тiм протяг якомога байдужiше: "А-а-а..." – i бiльше нiчого.

Але в думцi вiн мiцно затвердив тi слова: "Навчи мене смiятись, порятуй мою душу..." Ще й додав вiд себе: "...стерничий!"

Двадцятий аркуш

ВIДКРИТТЯ В АФIНАХ

У Афiнах, стародавнiй грецькiй столицi, мiстилась найбiльша фiлiя акцiйного товариства барона Троча. Тому, певно, барон був там такий незвичайно жвавий та люб'язний. У Афiнах вiн по змозi не надокучав Тiмовi з банкетами та з директорами, а гуляв iз хлопцем вулицями пiшки. Правда, на пристойнiй вiдстанi за ними їхала машина, що могла на Трочiв знак будь-коли пiд'їхати до тротуару й забрати їх.

Барон не водив Тiма в тi мiсця, задля яких звичайно приїздять до Афiн чужоземцi. Вiн не сходив iз ним на Акрополь, звiдки помiж колонами храмiв виднiє весела, осяйна синь Егейського моря; не пiдводив його до мармурових статуй, вiд кiсточок на ногах до ямочок у кутиках уст, сповнених небесного смiху; не показував йому, як ясно сяє небо над бiлими храмами. Натомiсть вiн повiв Тiма на афiнський ринок.

– Iз тих грошей, що заробляються тут, – сказав Троч, – понад половину переходить через мої руки. Як моєму спадкоємцевi, вам, пане Талер, треба знати, де робиться наше багатство. Хiба ж не втiха для очей – усi оцi барви?..

Насамперед барон повiв Тiма в рибнi ряди. Окатi, з яскраво-червоними зябрами, тисячами лежали рибини в великих вiдкритих льодовнях. Морське багатство, викладене напоказ, аж очi вбирало. Блищало срiблом, мiнилося синьою крицею, жарiло червоними цятками, темнiло матово-чорними смугами. Та барон дививсь на все те очима крамаря.

– Тунцiв нам привозять турки, – пояснив вiн Тiмовi. – Майже задарма купуємо. Трiска – з Iсландiї. З неї ми маємо найкращий зиск. Барабульки, каракатиць та сардини постачають нам iталiйцi й тутешнi грецькi рибалки. На них багато не заробиш. Але ходiмо далi, пане Талер, ходiмо далi!

Троч нiби сп'янiв на тому ринку.

Вони пiдiйшли до тинькованої стiни, де були розвiшенi оббiлованi вiвцi.

– Це вiвцi з Венесуели, – сказав барон. – А отих-о свиней куплено в Югославiї. Дуже вигiдно.

– А в Грецiї, крiм риби, є й ще щось? – спитав Тiм.

– Аякже, – засмiявся Троч. -Дещо є. Родзинки, вино, банани, печиво, маслинова олiя, гранати, вовна, сукна, iнжир, горiхи, баклажани, боксит.

Троч виголосив той перелiк урочисто, немовби родовiд царя Давида з бiблiї. Тим часом вони з Тiмом уже опинились у сирному ряду, де на столах лежали гори бiлого сиру. Весь час Тiм iз Трочем мусили проштовхуватись помiж натовпом галасливих продавцiв та покупцiв.

У рибних рядах вони чалапали по калюжах, де плавали кiльця покришеної цибулi; бiля овець обходили розлиту кров, а там, де продавали овочi, земля була суспiль усiяна лушпинням.

Перед Тiмом пробiгло троє хлопчакiв. Ось вони привселюдно поцупили з дiжки по жменi маринованих маслин.

Нiкого те не вразило, навiть продавцiв, що тiльки гиркнули на хлопцiв злiсно й зразу ж знов пооберталися до своїх клiєнтiв. Малi злодюжки реготали.

Проблукавши добрих двi години по цьому ринковi-кошмарi, цьому величезному череву мiста-ненажери, серед цього закликання, галасу, штовханини, що так тiшила барона, Тiм вийшов звiдти зморений, очманiлий.

На баронiв знак пiд'їхала машина – цього разу менша, всього на четверо дверцят, i з чорними сидiннями.

Троч звелiв шоферовi їхати до вiзантiйського музею. Тiмовi вiн сказав:

– Вам там сподобається, пане Талер. Але я не скажу вам наперед чому.

Тiма те "чому" не дуже й цiкавило. Вiн був страшенно стомлений i голодний. Але нi слова про те не сказав.

Вiн не хотiв виявляти своєї слабкостi перед цим химерним гендлярем, що вiдкупив у нього смiх. Тому вiн набравсь терпiння й дав вiдвезти себе до вiзантiйського музею.

Картини, що до них барон пiдвiв Тiма, були так званi iкони.

Малювали їх, як пояснив йому Троч, здебiльшого ченцi, що сотнi рокiв додержувались у своєму мистецтвi все тих самих суворих правил.

Тiм дуже скоро здогадався, чого це барон привiз його сюди.

Намальованi на iконах обличчя з великими застиглими очима й довгими носами, що дiлили овали тих облич на двi рiвнi половинки, не всмiхалися. Цим вони були подiбнi до блiдих голландських облич у "Палаццо Кандiдо" в Генуї. Тiмовi вони здавалися жахливими. Коли Троч на цiлу хвилину затримав його перед iконою святого Георгiя, де був намальований вершник у криваво-червоному плащi на тлi похмурого оливково-зеленого гiрського краєвиду, Тiм промурмотiв собi пiд нiс прислiв'я Джоннi: "Навчи мене смiятись, порятуй мою душу!"

I диво дивне: згадавши Джоннi, Тiм раптом став дивитись на iкони зовсiм iншими очима. Враз вiн помiтив, що малярi-ченцi, не дозволяючи людям на своїх iконах смiятися, жити, цвiсти, все те дозволяли тваринам i рослинам. Поки Троч просторiкав про священнi правила богомазiв, Тiм познаходив на iконах смiхотливих собачок, грифонiв, що пiдморгували очима глядачевi, веселих пташок та усмiхненi лiлеї. I знов йому пригадався один вислiв – той, що вiн чув у ляльковому театрi в Гамбурзi: "Смiх людей вiд звiрiв вiдрiзняє". Тiльки тут смiялися якраз звiрi, а люди суворо, безжально вдивлялися у свiт, що не знав щастя.

На другому поверсi Троч зупинився поговорити з директором музею: того вже повiдомили про вiдвiдини багатiя-барона. I Тiм вiдчиненими дверима вийшов на невеличкий балкончик.

Звiдти вiн побачив на подвiр'ячку внизу маленьку дiвчинку, що креслила паличкою якiсь лiнiї на втоптанiй землi, а потiм викладала їх рiзнобарвними камiнчиками. Видно, вона щойно була в музеї, в тому залi, де виставлено мозаїки, i тепер теж по-своєму робила мозаїку.

Дiвчинка викладала з камiнчикiв обличчя, схоже на iкону, але на мiсцi рота було пiвколо, вигнуте догори: обличчя смiялося.

Та якраз коли дiвчинка неквапливо вставляла в те обличчя зелене око, надiйшов якийсь хлопець, глянув на майже готову картину, кисло скривився й човгнув по нiй ногою.

Обличчя було знiвечене.

Дiвчинка злякано глянула на руйнiвника, i з очей їй враз покотилися ряснi сльози.

Потiм вона, хлипаючи, покiрливо заходилася збирати свої камiнцi.

А хлопець стояв поруч, сховавши руки в кишенi, з чоловiчою зневагою в поглядi.

Тiм розлютився й хотiв був уже збiгти вниз, заступитись за дiвчинку, та, рвучко обернувшись, побачив перед собою барона, що, видно, теж спостерiгав усю ту сценку.

– Не втручайтеся, пане Талер, – усмiхнувшись, сказав Троч. Звiсно, цей хлопець учинив дуже негарно. Але так воно ведеться в свiтi. Так само по-варварському, як отой хлопець, важкi солдатськi чоботи розтоптують довершенi витвори мистецького генiя; та коли кiнчається вiйна, тi самi варвари, скривившись кисло, пiдписують кредити на вiдбудову зруйнованого. А ми на тому заробляємо. Наша фiрма, наприклад, пiсля вiйни реставрувала в Македонiї понад тридцять церков, i чистий наш прибуток iз того становить понад мiльйон драхм.

Тiм промимрив завчену фразу:

– Я запам'ятаю, бароне. Але зараз, – додав вiн, – менi хотiлось би пообiдати.

– Знаменита думка! – засмiявся Троч. – Я знаю тут один чудовий лiтнiй ресторанчик.

Навiть не глянувши бiльше нi на картини по стiнах, нi на дiтей на подвiр'ячку, барон попрямував до своєї машини, що стояла перед брамою музею. Тiм мовчки тюпав поруч нього.

В лiтньому ресторанi – на Тiмове здивування, вiн виявився зовсiм не такий розкiшний, як любив барон звичайно, – їх, низько кланяючись, зустрiли власник, директор i старший офiцiант. Барон говорив iз ними по-грецькому, проте до Тiма вiн звертався по-нiмецькому, їх провели до стола в куточку, постелили задля них снiжно-бiлу скатерку, поставили квiти й принесли з будинку ще один невеличкий столик для закусок. Усi вiдвiдувачi ресторану уважно, напружено стежили за тими готуваннями.