Текст книги "Тiм Талер, або Проданий смiх (на украинском языке)"
Автор книги: Джеймс Крюс
сообщить о нарушении
Текущая страница: 12 (всего у книги 12 страниц)
– Он у тому старому будинковi є ляльковий театр. Вiн мiй. Я зроблю з нього мандрiвний.
– То тобi потрiбен автобус! – сказав Крешимир.
– I переносна сцена, – докинув Джоннi.
– I все це купимо тобi ми, синку! – закiнчив пан Рiкерт. – I мовчи, не вiдмовляйся, бо тодi ми не вiзьмемо вiд тебе пароплавства.
– Згода! – засмiявся Тiм. Тодi додав уже серйозно: – Яке щастя, що є на свiтi ви!
– I Салех-бей, – сказав пан Рiкерт.
– Атож, – потвердив Тiм. – I Салех-бей. Треба послати йому телеграму.
I вони подались на пошту.
Старий у Месопотамiї всмiхнувся, прочитавши:
"чорт бери маргарин крапка смiх одержують задарма крапка я його одержав крапка щиро дякую за помiч ваш тiм талер".
Того дня й скiнчилась наша iсторiя, хоча в газетах вона тiльки почалася (так, як зрозумiли її журналiсти; а вони здебiльшого її не зрозумiли).
Пан Рiкерт знову став директором пароплавства, Джоннi стерничим, а Крешимир стюардом.
Про барона Троча тепер можна почути дуже рiдко. Кажуть, вiн майже весь час живе самотнiй i сумний у своєму месопотамському замку, уникаючи людей. Проте фiрма його процвiтає.
А Тiмiв слiд загубився. Вiдомо тiльки, що вiн удвох iз старенькою панi Рiкерт вигадав лялькову виставу, що називається "Проданий смiх". А потiм щез iз Гамбурга, й жоден газетяр так i не дiзнавсь, куди вiн подався.
Лиш двiчi ще доходили звiстки про нього. На кладовищi в одному великому нiмецькому мiстi до одного мармурового надгробка було покладено вiнок iз написом на стрiчцi: "Я прийшов, як навчився смiятись. Тiм".
А остання звiстка про Тiма надiйшла з однiєї хлiбної крамнички. Кiлька рокiв тому туди зайшов якийсь чемний юнак. Господиня, не впiзнавши його, спитала, чого вiн бажає; тодi юнак скорчив похмуре обличчя й пробурмотiв:
– Пограбувати директора гiдростанцiї, панi Бебер.
– Тiм Талер! – вереснула з несподiванки пекариха.
Та юнак приклав палець до вуст i сказав:
– Ц-с-с... Не зрадьте мене, панi Бебер! Я тепер звусь Енрiко Грандiццi, власник найвеселiшого в свiтi театру – лялькового театру "Ящик маргарину".
– Кумедiя! – вигукнула панi Бебер. – А я ж учора там була. Хтось незнайомий прислав менi квитка. Тобто... – вона скоса зиркнула на Тiма. – Тобто, може, й знайомий.
– Може, – вiдказав юнак iз ямочками в кутиках уст.
– Там показували виставу про проданий смiх, – провадила панi Бебер. – Гарна п'єса. На всiлякi думки наводить.
– А на якi думки вона вас навела, панi Бебер? – поцiкавився юнак.
– Та, правду сказати, спершу менi аж моторошно було. А пiд кiнець смiялась, аж за боки хапалася. Отодi й подумала: де людина смiється, там кiнчається чортова влада.
– Гарно сказано, панi Бебер, – вiдповiв юнак. – Отак i треба поводитися з чортом, щоб вiн поламав собi роги.
