Текст книги "Тiм Талер, або Проданий смiх (на украинском языке)"

Автор книги: Джеймс Крюс

сообщить о нарушении

Текущая страница: 11 (всего у книги 12 страниц)

До найдивовижнiших Трочевих талантiв належала пам'ять на числа, що зраджувала його дуже рiдко. I цього разу та пам'ять послужливо пiдказала йому номер таксi. Троч записав його на вiдiрваному клаптику газети й вiддав той клаптик чоловiчковi.

– Коли хлопець сяде в таксi з таким номером, негайно сповiстiть мене! Спитайте в медсестри номер мого телефону й запишiть. Ясно?

– Ясно, мiстере Браун!

– Моєму шоферовi перекажiть, хай чекає з машиною напоготовi бiля лiкарнi. Машину хай найме де-небудь, тiльки аби не наша. А ви подзвонiть менi негайно, коли хлопець сяде в те таксi. Не-гайно! Тодi буде дорога кожна хвилина.

– Слухаюсь.

– Ну, тодi йдiть.

Чоловiчок рушив був до дверей, але Троч затримав його ще раз.

– Тi люди, здається, перевдяглися. Може, хлопець теж перевдягнеться. Це я вам про всяк випадок нагадую.

– Гаразд, бароне... Браун.

Чоловiчок пiшов. Троч пiдвiвся, пошкандибав до дверей, тихенько замкнув їх, одягнувся – тiльки черевикiв не взув, – тодi знову вiдiмкнув дверi й лiг одягнений на лiжко. Ту ж хвилину задзвонив телефон.

– Як ви себе почуваєте, бароне? – спитав у трубцi Тiмiв голос.

Троч простогнав:

– Кепсько, пане Талер! Переломи, тяжкий струс мозку. Ледве здужаю поворухнутися. – Затамувавши вiддих, вслухався вiн у трубку. Але почув тiльки спокiйний юнакiв голос:

– Тодi я не втомлюватиму вас, бароне. Видужуйте. Та будьте обережнi!

– Щодо цього не бiйтеся, пане Талер!

Троч тихо поклав трубку на апарат. Тодi опустив голову на подушку й задививсь у вiкно. Там крутились у повiтрi двi ластiвки.

"Смiх, – подумав Троч, – теж птиця, але така, що нi в якi сильця не йде. Птиця, що її не можна спiймати".

Потiм додав уголос:

– I мене теж нiхто не спiймає!

Тридцять другий аркуш

ЧОРНИЙ ХIД

Тiмiв номер дивився вiкнами в двiр, тому хлопець не почув Трочевого крику, коли з бароном сталося нещастя. В загальному сум'яттi нiхто не здогадався сповiстити його про це зразу. А пiсля недовгої телефонної розмови з Трочем Тiмовi чогось подумалося, що й цей нещасливий випадок наче вичитаний iз пригодницької книжки – як i все, що дiялось того дня. Коли вiн згадував про буцiмто тяжко покалiченого барона, йому ставало соромно за ту думку, i все ж вона майже заглушила спiвчуття.

I те, що зробив Тiм далi, було нiби вичитане з пригодницької книжки. Бо вiн учинив так, як радила таємнича записка ("Чорний хiд"!) i як здогадувався Троч ("Може, хлопець теж перевдягнеться"). Отут хлопцевi придалося те, що барон останнiй рiк щедрiше давав йому кишеньковi грошi.

Тiм викликав дзвiнком покоївку й пообiцяв дати їй триста марок, коли вона чимшвидше потай принесе йому ношену матроську одежу: синi парусиновi штани, темно-синiй светр i кашкет. Дiвчину страшенно захопило таємниче доручення: вона, певне, читала копiйчанi романи. Вона сказала, що має кавалера з "Матроської спiлки" й зустрiнеться з ним сьогоднi о восьмiй годинi. В нього вона може випросити й одежу.

– Гаразд, – сказав Тiм. – Тодi вгорнете її в свiже простирадло й занесете менi до дев'ятої години.

– Ну що ви, мiстере Браун! – вiдказала дiвчина (адже Троч i Тiм оселились у готелi як батько i син Брауни). – О дев'ятiй годинi простирадел у нас не мiняють. Хiба купальне!

– Ну то загорнiть у купальне простирадло, менi однаково, аби ви принесли одежу.

– А що менi сказати тому пановi внизу, мiстере Браун?

– Якому пановi? – перепитав Тiм.

– А тому, що дав менi сто марок, щоб я нишком стежила, що ви робитимете!

– А, пановi детективовi! Скажiть йому, нiби я попросив у вас таблеток вiд головного болю, а ви менi сказали, що вони є в аптечцi у ваннiй кiмнатi.

– Гаразд, мiстере Браун!

– I ще одне: о дев'ятiй годинi, мабуть, уже ж не ваша змiна буде? То чи зможете ви на той час надягти свою робочу сукню?

– Авжеж, мiстере Браун! Iнакше мене б сюди й не пустили. В мене вдома є робоча сукня, я її надягну пiд пальто. А поверх чепчика запнуся хусткою. Це щоб тут не марудитись, перевдягаючись.

– Чудово, – сказав Тiм, i в кутиках уст у нього з'явилися виразнi ямочки. – Отже, я можу бути спокiйний, одежу ви принесете?

– Принесу, мiстере Браун. А... грошi ж ви менi вiддасте?

– Та вiзьмiть хоч зараз! – юнак вийняв iз гаманця три папiрцi по сто марок i простяг покоївцi.

– Який же ви легковажний! – засмiялася дiвчина. – Хiба за таке платять наперед? Ну та дарма, я вас не одурю. А поки що спасибi! I до побачення!

– До дев'ятої, – вiдказав Тiм. Тодi замкнувся й лiг на диван. Заснути вiн, звичайно, не засне, але хоч спочине.

Зразу по дев'ятiй годинi прийшла, як умовлялися, покоївка. В чорнiй сукнi з штучного шовку й у бiлому чепчику. Купальне простирадло вона несла згорнене перед собою.

– Той чоловiчок спитав мене, чого я до вас iду, – прошепотiла вона. – Та я йому сказала, що ви вдень замовили на дев'яту годину свiже простирадло для купання.

– Спасибi, – голосно промовив Тiм, а пошепки додав: – Вiтайте вашого кавалера з "Матроської спiлки"!

Тодi й дiвчина вiдповiла голосно:

– Дякую, мiстере Браун! Щиро дякую! – I вийшла з номера, ще раз моргнувши Тiмовi в дверях. Юнак теж моргнув їй.

Покоївчин кавалер був, видно, трохи вищий за Тiма; але ж штани можна пiдтягти вище на шлейках, а светри носять i просторi.

У дзеркалi Тiм сам себе не пiзнав, надто як насунув на лоба кашкет. Тiльки пещений колiр обличчя зраджував його. Однак i на те знайшлася рада: вiн натер собi щоки пемзою, що знайшлась на умивальнику, й намазав їх землею з квiткового горщика. Потiм умився й зробив те саме ще, й ще, й ще раз. Вийшло так, як треба: Тiмове обличчя стало таке червоне, наче вiн тiльки-но видужав вiд кору. Хлопець iз голови до п'ят просто тхнув "Матроською спiлкою".

Тепер треба було подумати, що взяти з собою, бо ж до цього номера вiн, мабуть, уже не вернеться. Тiм знав, що життя багатого спадкоємця минеться для нього, коли вiн поверне собi свiй смiх, але зовсiм не журився тим. То що ж узяти з собою?

Тiм вирiшив забрати тiльки деякi папери: свiй паспорт, угоду про смiх, угоду про купiвлю пароплавства ПГГ, третю угоду про ляльковий театр i манюсiньку таємничу записочку. Тi п'ять паперiв Тiм, рiвненько позгортавши, сховав у велику задню кишеню матроських штанiв, тодi дбайливо застебнув її.

Хлопець був готовий до найважливiшої справи в своєму життi. (Тим часом надходила вже одинадцята година.) Про всяк випадок вiн iще викурив пiдряд три сигарети, щоб тхнути тютюном i мати хрипкий голос. (Взагалi вiн не курив, але для гостей мав на столi скриньку з червоного дерева, повну сигарет.)

Тепер лишилось якось вислизнути з готелю, щоб не помiтили детективи. (Поки Тiм курив, стало вже п'ятнадцять хвилин на дванадцяту.) Вилiзти у вiкно? Помiтять. Отже, тiльки коридором. А для того треба якось вiдвести очi детективовi у вестибюлi. Тiм уже надумав як: вiн написав бароновi коротенького листа, де побажав йому швидше видужувати, й викликав дзвiнком хлопця-коридорного. (Було вже пiв на дванадцяту.)

Хлопець, що прибiг на дзвiнок, був приблизно одного вiку з Тiмом, але видавався набагато молодшим.

Вiн мав руду чуприну й зухвале кирпате обличчя, що сподобалося Тiмовi.

– Ви можете зiграти для мене невеличку комедiю, коли я дам вам двiстi марок?

То були всi Тiмовi грошi.

Хлопець вишкiрив зуби:

– А в чому рiч?

– У мене бiля дверей стоїть детектив...

– Знаю, – все осмiхаючись, мовив хлопець,

– То вiдведiть йому очi. Вiзьмiть оцього листа й покладiть за вилогу рукава, щоб трохи було видно. А коли той чоловiк спитає вас, що то за лист, – а вiн напевно спитає, я знаю, – удайте, нiби збентежились, бо вам звелiли нiкому його не показувати. Втiкайте вiд нього, вiн побiжить за вами, буде давати вам грошi, щоб ви показали йому листа.

– О, будьте певнi, мiстере Браун!

– Авжеж. Я знаю. То ви сперечайтеся з ним якомога довше, щоб я встиг вийти з номера й утекти з готелю чорним ходом. А листа, звiсно, можна йому показати.

Кирпатий нiс пiд рудою чуприною весело наморщився.

– Виходить, чотири-п'ять хвилин. Це можна. Правда, за такий час я встигну виторгувати в нього бiльше, тож iз вас я вiзьму тiльки сто марок.

Тiм хотiв був заперечити, але хлопець вiдмахнувся:

– Нi, нi, не треба! Ста марок вистачить. Ви ж перебралися так, що, певне, йдете не мiж багатi люди. Там вам грошi придадуться.

– Може, й ваша правда, – погодився Тiм. – Ну, спасибi вам. Нате лист i сто марок. А як заведете детектива за рiг, удайте, нiби закашлялись.

– Зроблю як треба, мiстере!

Хлопець сховав грошi в кишеню, а листа за вилогу рукава. Потiм усупереч усiм готельним правилам – подав Тiмовi руку й приязно сказав:

– Ну, хай щастить, Брауне!

– Та щастя б менi не завадило, – вiдповiв Тiм i стис хлопцевi руку.

Коли коридорний вийшов, Тiм приклав вухо до дверей. Серце його знову билось, аж iз грудей вискакувало.

Ось почувся гавкучий кашель. (До дванадцятої години лишалось п'ятнадцять хвилин.) Тiм обережно прочинив дверi. У вестибюлi не було нiкого.

Тiм тихенько причинив за собою дверi й, не замикаючи їх (шкода часу!), метнувся до чорного ходу.

Нiхто його не зупинив. Тiльки зустрiлась одна покоївка, вiн буркнув їй "добривечiр", але вона його, видно, не впiзнала.

На вулицi пiд яскравими лiхтарями блищала мокра брукiвка. На Гамбург уже сипалася мряка. На тротуарi навпроти стояв якийсь чоловiк пiд парасолькою, але не дивився в Тiмiв бiк. У свiтлi вiд лiхтаря блищала нiкельована оправа його окулярiв.

Тiльки не бiгти! Треба човгати неквапливо, посвистуючи, мовби справдi матрос. Тiм озирнувся довкола, нiби не знаючи, куди податись, тодi засвистiв i рушив у бiк ратушi. Нiчиїх крокiв за собою вiн не чув, а оглянутись боявся. Зовнi безтурботний, а насправдi згоряючи з хвилювання, нога за ногою дiйшов вiн до рогу, звернув у завулок – i побiг щодуху. Лиш вибiгши на майдан перед ратушею – на вежi якраз задзвонили дзигарi – вiн спинився. На майданi стояв рядочок таксi, але тiльки в одному мотор був заведений. Пiдiйшовши до тiєї машини, перебраний на матроса Тiм упiзнав за кермом Джоннi – також перебраного й загримованого.

Дзигарi дзвонили, настала пiвнiч, "темна година трамваїв".

Тiм вiдчинив дверцята машини й сiв поруч шофера.

– Вибачте, мою машину замовлено. Вiзьмiть, будь ласка, iншу, – не глянувши на свого пасажира, промовив Джоннi. Вiн водив поглядом по майданi, нiби когось шукаючи.

– "Туди, де "Липкохвiст", прийди. Те, що знайшла королiвна, знайди", – пiвголосом вiдказав Тiм.

Аж тодi Джоннi рвучко повернув голову:

– Тiме, ти? На кого ти схожий!

– У моєї покоївки кавалер iз "Матроської спiлки", Джоннi!

– За тобою є "хвiст"?

– По-моєму, нема.

Повз кiлька освiтлених вiтрин таксi проїхало вулицею вгору, до Редiнзького ринку, а там круто звернуло праворуч i помчало в напрямi порту.

– А за тобою стежили, Джоннi?

– Здається. В мене вже з годину таке вiдчуття. Правда, якоїсь певної людини чи машини я не помiтив, просто вiдчуття таке. Ми поїдемо глухими вулицями.

Поруч стерничого Тiм уже не так хвилювався. Ця опiвнiчна подорож у таксi доти уявлялась йому куди страшнiшою й цiкавiшою. Хоч вони весь час їхали темними, таємничими глухими вулицями, то були найспокiйнiшi хвилини за весь переповнений пригодами день.

Джоннi їхав швидко, але впевнено. Час вiд часу вiн кидав погляд на дзеркальце. Спершу нiхто за ними начебто не гнався. Однак незабаром за ними вчепилась якась машина, що їхала з вимкненими фарами.

Тiм почав був допитуватися про Крешимира, але Джоннi урвав його:

– Почекай, скоро сам його побачиш. Не питай, прошу тебе.

– А можна щось спитати не про Крешимира?

– Ну, що?

Таксi вже їхало по Альтонi.

– Звiдки ти дiзнався, що ми з бароном прилiтаємо?

Стерничий засмiявся.

– А ти пам'ятаєш одного пана на iм'я Салех-бей?

– Iще б пак!

– Отож вiн знайшов нас та повiдомив. Коли прилетiв ваш лiтак, ми понаймали всi таксi в аеропорту. Вам лишалось сiсти тiльки в оцю машину. Це мого родича машина.

– А звiдки ж ви довiдались, що ми поїдемо в таксi? Ми ж звичайно їздимо своєю.

– Салех-беєвi було вiдомо, що ви маєте прибути iнкогнiто. Навiть фiрма не повинна була знати про ваше прибуття. I мачуху твою нацькувати на барона придумав також Салех-бей. Помогло це тобi хоч трохи?

– Нi, Джоннi, не помогло. Коли й Крешимир не поможе, тодi...

– Тодi плюнь менi в вiчi. Але годi вже про це. Потерпи!

Вони вже були недалеко вiд Евельгене. Раптом Джоннi засмiявся.

– Чого ти?

– Та я згадав, як ти мiнявся з бароном. Акцiї мiняв на пароплавство. Я, звiсно, зразу ж зметикував i назвав таке пароплавство, про яке добре знав, що воно продається. Ти справдi його вимiняв?

– А ось у мене в кишенi купча!

– Молодець, Тiме! ПГГ – добряча фiрма. Як тобi потрiбен буде стерничий...

Вони виїхали на набережну. Зиркнувши в дзеркальце, Джоннi знову побачив машину з вимкненими фарами, що їхала за ними.

Вiн нiчого не сказав Тiмовi, тiльки пiддав швидкостi, все позираючи скоса на дзеркальце.

Тiм щось сказав, але Джоннi того не чув. Вiн бачив, що й машина позаду теж пiддала ходу й помалу наздоганяє їх.

Враз, мов свиня пiд рiзницьким ножем, вереснули гальма. Правою рукою Джоннi притримав Тiма, щоб той не вдарився лобом об вiтрове скло. Таксi спинилось, i темна машина пролетiла повз них.

– Вилазь! – ревнув Джоннi. А спереду вже завищали ще однi гальма.

Стерничий потяг Тiма за собою. Через вулицю, вниз по вузеньких, крутих сходах, у кущi праворуч; далi, перелiзши через цегляну огорожу, в якусь пивничку, другими дверима з пивнички, ще через одну огорожу, тодi другими, ще крутiшими сходами знову вниз.

– Що сталося, Джоннi? Хiба за нами хто женеться?

– Мовчи, бо захекаєшся! Ми їх перехитрили, вiдiрвались вiд них, тож не даймо себе догнати! Там унизу жде Крешимир!

Тiм спiткнувся, Джоннi пiдхопив його й просто на руках знiс униз. Тiмiв погляд ковзнув по ледь освiтленiй табличцi: "Чортовi сходи".

Поставивши хлопця на ноги, Джоннi свиснув, i десь близенько почувся свист-вiдповiдь.

– Роби зразу, що тобi Крешимир скаже! – шепнув Джоннi Тiмовi.

З пiтьми виринули двi постатi: Крешимир i пан Рiкерт. Тiмовi знову пiдкотивсь до горла клубок – цього разу з добре яблуко завбiльшки.

– Дай руку, Тiме, i забиймося об заклад, що ти одержиш свiй смiх назад. Швидше! – почув Тiм знайомий Крешимирiв голос.

Тiм поборов своє остовпiння й подав Крешимировi руку.

– Закладаюся...

– Стiй! – гукнуло щось угорi на сходах. – Стiй! – Однак нiкого там не було видно.

Крешимир промовив спокiйно й твердо:

– Закладаюся, що ти не одержиш назад свого смiху, Тiме. На один пфенiг.

– Стiй! – знову крикнуло нагорi.

– Не слухай! – шепнув Тiмовi Джоннi.

– А я закладаюся, що одержу свiй смiх назад, Крешимире. На один пфенiг.

Джоннi перебив їм руки, як заведено. I запала моторошна тиша.

Тiм забивсь об заклад, як йому сказано, але ще не розумiв, що ж сталось, i стояв безмовний, розгублений.

На нього дивилося троє знайомих облич, ледь освiтлених променями далекого лiхтаря. Власне його обличчя було в затiнку, i тiльки смужечка лоба бiлiла в пiтьмi.

Панiв Рiкертiв погляд нiби прикипiв до того блiдого чола. Таким вiн уже раз бачив Тiма, отак само ледь освiтленого. Всього за кiлька крокiв звiдси, на ляльковiй виставi. "Адже з того людина й пiзнається, що в слушну мить вона смiється". Чи це справдi слушна мить?" – питав себе пан Рiкерт.

Джоннi й Крешимир теж не зводили очей iз того блiдого чола єдиного, що видно було з Тiма в темрявi.

А хлопець стояв, понуривши очi. I все ж вiн вiдчував на собi тi допитливi погляди. Йому було чогось тяжко, аж млосно, хоч iз живота вже пiднiмалося щось легеньке, тихеньке, крилате – мов жайворонкова пiсня, що проситься на волю. Але Тiм був iще надто смутний та безпорадний. I смiх-дзвiночок iз кумедним "iк!" на кiнцi вирвався з нього зовсiм мимохiть. Нiби не Тiм заволодiв знову своїм давнiм смiхом, а смiх заволодiв Тiмом. Ця мить, така жадана, така довгождана, ця радiсть виявилась понад силу Тiмовi. Вiн розгубився перед своїм щастям.

Колись давно, в ляльковому театрi, йому впало в очi, що смiх i плач бувають зовнi дуже схожi. А тепер вiн дiзнався, що смiх i плач часом дуже подiбнi не тiльки зовнi – їх iнодi й розрiзнити важко. Тiм смiявся й плакав воднораз. Вiн здригався, нiби хлипаючи, i з очей йому текли сльози, а руки безвладно обвисли.

Вiн забув геть про все довкола, бо неначе вдруге народжувався на свiт.

Потiм сталася дивовижна рiч: крiзь сльози Тiм побачив три свiтлi плями облич, що наближались до нього, i раптом нiби проваливсь кудись у минуле. Йому здалося, наче вiн, малий хлопчик, стоїть бiля вiконечка каси на iподромi. Вiн виграв грошi, цiлу купу грошей, i тепер плаче зi щастя, що виграв, i з журби, що вже не може подiлити те щастя з татком. Тодi у вухах йому пролунав рипучий густий голос: "Гей, малий, ну хто ж це плаче, маючи таке щастя!"

Тiм пiдвiв очi.

Тепер iз якогось куточка його пам'ятi мав би виступити чоловiчок iз пом'ятим обличчям i в пом'ятому костюмi. Але натомiсть Тiм побачив iншу постать, велику, справжню, живу: стерничого Джоннi. I разом зi стерничим до Тiма раптом повернулася дiйснiсть – нiч бiля шинку в Евельгене, лiхтар над сходами, що вели кудись угору, в темряву, i обличчя всiх трьох Тiмових друзiв, що дивились на нього, не знаючи, плакати їм чи смiятися.

Смiх, що повернувся до Тiма Талера, налетiв на нього, мов шквал. Та по тому шквалi вже настав штиль, Тiм уже цiлком володiв своїм смiхом. Витерши рукою сльози, вiн спитав:

– Пане Рiкерт, ви ще пам'ятаєте, що я пообiцяв вам, вiд'їжджаючи з Гамбурга?

– Нi, Тiме.

– Я тодi сказав: "Коли я повернусь, я вже смiятимусь". I ось я смiюсь. Я вмiю смiятись, пане Рiкерт! Умiю, Крешимире! Джоннi, я вмiю смiятись! Тiльки... – Тiм аж похлинувся смiхом. – Тiльки я не збагну, як воно так вийшло.

Тiмовi друзi, що вже злякались були, чи не збожеволiв Тiм вiд щастя, зрадiли, почувши, що вiн говорить цiлком розумно.

– Ти давно вже мiг вернути собi смiх, сказав Крешимир.

– Як же це?

– Про що ми з тобою щойно забилися?

– Що я одержу назад свiй смiх.

– Так. Ну, а що мало статися, коли б ти виграв цей заклад?

– Я б одержав свiй смiх назад. Так воно й вийшло!

– Але ти б його однаково одержав, хоч би й програв заклад, Тiме!

Аж тодi хлопець уторопав, у чому рiч. Смiючись, ляснув вiн себе по лобi:

– Авжеж! Програвши заклад, я також вернув би собi смiх! Та й дурний же я був! Я б мiг закластися з ким завгодно, що одержу свiй смiх назад. I так чи так, одержав би!

– Ну, не так воно просто, хлопче, – озвався Джоннi. – З ким завгодно закластися ти б не змiг, бо ж тодi ти б мусив перше сказати, що не маєш смiху, а цього ти не мав права робити. Ти мiг забитися тiльки з тим, хто здогадався про вашу з Трочем угоду, цебто з Крешимиром.

– Але зi мною, – докiнчив Крешимир, – твiй заклад був безпрограшний.

Тепер, позбувшися своєї бiди, Тiм ураз побачив, яка проста була вся справа. Виходило, що вiн, розгублений i зневiрений, цiлi роки тицькався з одного чорного ходу в iнший, замiсть iти навпростець. Вiн вигадував хитромудрi плани, рахував на мiльйони. А смiх собi повернув за багато дешевшу цiну, дешевше, нiж коштує мала пачечка маргарину, за один пфенiг.

Ось який дешевий смiх, коли платити за нього грiшми, але справжню його цiну не вбереш i в мiльйони. Смiх, сказав Салех-бей, це не крам на продаж. Його треба заслужити.

Тридцять третiй аркуш

ПОВЕРНЕНИЙ СМIХ

Мряка тим часом перейшла в дрiбний дощ, але нiхто з чотирьох того не помiтив. Не чули вони й чиїхось непевних крокiв на сходах. Лиш як усi четверо разом замовкли, то почули, що хтось до них спускається, i обернулись.

На вузеньких кам'яних сходах, похитуючись, виринула з темряви худа, згорблена постать. У промiннi лiхтаря з'явилися довгi ноги в чорних штанях, тодi бiлi руки з довгими пальцями, бiла манишка, над нею довгобразе обличчя. Нарештi постать, уже освiтлена з нiг до голови, спинилась пiд табличкою "Чортовi сходи" й замислено сперлась на мур iз обтесаного каменю.

То був барон.

Тiмовi знову залоскотав у горлi смiх. "Чорний хiд!" – глузливо пролунало в нього в головi. Таж це чорт iз лялькового театру, рухлива лялька на ниточках, така кумедна та недотепна, що аж жаль було її. I Тiм Талер, хлопець, що знову навчився смiятись, стримав себе: не засмiявся.

Барон сiв на кам'яний схiдець i повернув своє бiле як крейда обличчя з мiцно стуленими губами до Тiма та його товаришiв.

Тiм пiднявсь до нього.

– Вернiться в лiкарню, бароне.

Троч пiдвiв на хлопця очi й ще мiцнiше стис губи.

– Бароне, вам не можна тут сидiти.

Тодi Троч нарештi розтулив рот i хрипким голосом спитав:

– А на що ви забивались, пане Талер?

– На один пфенiг, бароне.

– На один пфенiг? – Троч аж пiдхопивсь, але зразу ж обперся знову об стiну. Майже жiночим голосом вiн вереснув:

– Дурнi! Ви б могли забитись на мою спадщину!

Згори надбiг, перестрибуючи через три схiдцi зразу, знайомий Тiмовi шофер.

– Пане бароне, вам же не можна так!

– Дайте менi двi хвилини поговорити з цим юнаком, а тодi вiдвезете назад у лiкарню.

– Як хочете, але в такому разi я нi за що не вiдповiдаю, пане бароне!

Шофер пiднявсь на кiлька схiдцiв вище й став там.

А внизу при пiднiжжi сходiв стояли Джоннi, Крешимир та пан Рiкерт – мовчазна Тiмова охорона.

– Можна на хвилину спертись на вас, пане Талер?

– Будь ласка, бароне! Я тепер при силi! – Тiм тихенько засмiявся.

Троч зiперся на юнакове плече.

– Ваша спадщина, пане Талер...

– Я зрiкаюся її, бароне!

Троч отетерiв, але тiльки на одну мить.

– Розумно робите, – сказав вiн. – Це спрощує все дiло. А маючи пароплавство, ви зможете жити бiльш-менш у достатку.

– Пароплавство, бароне, я подарую своїм друзям.

Троч з подиву так вирячив очi, що те видно було навiть крiзь темнi окуляри.

– Але ж тодi наша угода не дала вам нiякої користi, пане Талере. Ви тепер такий самий бiдний, як були спочатку! Не маєте нiчого, крiм прогорiлого лялькового театру!

Тiм засмiявся вже голоснiше.

– Ваша правда, бароне. Я мушу все починати спочатку. Але те, що я маю тепер, за останнi роки стало для мене цiннiше, нiж будь-якi акцiї в свiтi.

– Що ж це таке?

Замiсть вiдповiдi Тiм просто засмiявся на весь голос. Барон вiдчув, як пiд його рукою трясеться вiд смiху хлопцеве плече. I почув у тому смiховi зовсiм новi нотки, густiшi, мужнiшi, нiби акомпанемент до давнього смiху-дзвiночка. Троч вiдвернувся й махнув рукою своєму шоферовi. Той квапливо збiг униз, пiдхопив барона пiд руку й повiв нагору.

Тiм гукнув:

– Видужуйте, бароне! Щоб були знову цiлий-здоровий! I спасибi вам за всю науку!

Троч не оглянувся. Шофер почув, як вiн буркнув:

– Еге, цiлий! Як же я буду цiлий без цього!

Тiм дивився вслiд бароновi, аж поки того поглинула темрява.

Тiмовi друзi теж пiднялися до нього й проводжали Троча поглядами. Джоннi прогув:

– Такий багатющий, а щастя чортма!

За хвилинку й вони побрались нагору. Попереду, на набережнiй, загурчав, заводячись, мотор, рушила з мiсця машина, i гудiння мотора стихло вдалинi.

Скоро вони вийшли на набережну. Навпроти стояло темною тiнню таксi родича Джоннi.

– Їдьте до мого гаража, Джоннi, – сказав пан Рiкерт, – Ми пройдемося пiшки.

– А хiба ви й досi живете в тiй бiлiй вiллi, пане Рiкерт? Барон же казав менi, що ви тепер працюєте вантажником.

– Так воно й є, Тiме. Завтра я тобi все розкажу. Ти ж не вiдмовишся погостювати в мене?

– Ну, що ви, пане Рiкерт! Я ж iще повинен вашiй матусi показати, що вже вмiю смiятися. Чи, може... – Тiм вiдвернув обличчя. – Може, вона вже...

– Нi, нi, Тiме! Жива й здорова! Ходiмо!

Над дверима до вiлли свiтилася лампочка. Бiлi дверi з круглим балконом над ними та з двома свiтлими кам'яними левами обабiч них нагадували острiв у океанi темряви, привiтний, гостинний берег пiсля довгих блукань у бурхливому морi.

Тiмовi здушило горло, коли вiн пiдiйшов до лагiдних левiв. А коли вiдчинилися дверi й вийшла, спираючись на палицю, старенька панi Рiкерт, повненька, круглявенька, з бiлими як снiг кучериками, хлопець насилу стримався, щоб не розревтись та не кинутись їй на шию. Спинившись перед нею, вiн пробелькотiв, смiючись i плачучи воднораз: "Ну, що ви тепер скажете, панi Рiкерт?" Але нiхто тих слiв не зрозумiв, та й не намагався зрозумiти, бо командування вже перебрала до своїх рук старенька господиня. Вона спитала:

– Все гаразд, Крiшане?

А коли син її кивнув головою, полегшено перевела дух i сказала:

– Так це ж треба вiдсвяткувати, дiтки! Але хлопець хай лягає спати. Бо вiн зовсiм не при собi.

Як звелiла панi Рiкерт, так i сталося: Тiмовi довелось хоч-не-хоч лягти в лiжко, i виявилося, що так воно й краще, бо вiн майже зразу заснув, як каменюка.

Другого дня старенька влаштувала так, щоб бути вдома самiй, коли прокинеться Тiм. Зробити це було неважко, бо хлопець прокинувся аж пополуднi.

Вони вдвох поснiдали – хоч було таки пiзненько для снiданку, але панi Рiкерт так любила снiдати, що рада була зробити це й удруге. А тодi Тiмовi Талеровi довелось розповiсти про все до крихти, що вiн зазнав вiдтодi, як виїхав iз Гамбурга. Та вiн i сам радий був про все розповiсти.

Розмахуючи газетою, вiн вигукував: "Сенсацiоне! Сенсацiоне! Iль бароне Троч е морто! Ун рагаццо дi кваттордiнi аннi адессо iль пiу рiччо уомо дель мондо! Сенсацiоне!"

"Який вiн став гарний! – подумала панi Рiкерт, слухаючи хлопця. I як умiє балакати по-чужоземному!"

Тiм розповiдав старенькiй про свої пригоди, наче про якусь комедiю, виставу в театрi. Тепер, коли до нього повернувся смiх, багато такого, що доти було жахливе, здавалося просто смiшне. Вiн розповiдав про свої чудернацькi заклади з Джоннi, про розбиту люстру в готелi "Пальмаро", про картини в генуезькому та афiнському музеях, про iнтриги в замку, про Салех-бея, про маргарин, про подорож довкола свiту, про повернення до Гамбурга, про мачуху та Ервiна, про темну годину трамваїв.

Тодi настала черга господинi розповiдати, i вона почала видимо задоволене:

– Знаєш, Тiме, як ти не повернувся з Генуї та як до нас прийшов спершу пан Крешимир, а потiм отой здоровило Джоннi, я зразу здогадалася: тут щось не так. Менi не хотiли сказати, в чому рiч. Бо в мене, щоб ти знав, вада серця. Але я вже бiльш як вiсiмдесят рокiв iз нею живу, з тiєю вадою, i ми вже звикли одна до одної. Отож я трошечки понишпорила й знайшла того листа, що ти писав iз Генуї. Ну, i дiзналася вже трошки бiльше.

Старенька, що тепер бачила в Тiмовi панича й намагалась говорити "по-правильному", знову збилася на свою гамбурзьку говiрку.

– Стала я тодi, як прийде до Крiшана пан Крешимир або Джоннi та про щось там забалакають, нищечком їх пiдслухувати. Приходили-то вони не дуже часто, бо ж працювали в порту вантажниками. Iншої роботи хоч плач не могли знайти, мов зурочив який чортяка. А воно, бач, i справдi без нього не обiйшлось, еге? Ну, хай там як, а я все знала, про що вони там шепотiлися. Знала я й те, що сина мого з посади прогнали, хоч вiн усе вiд мене приховував.

– А вiн справдi став вантажником? – перебив її Тiм.

– Авжеж, синку, був i вантажником. Ти, може, не знаєш, як воно в нас у Гамбургу ведеться. Усi такi чеснi, так своєї слави пильнують! Як кого звiльнили з доброї посади, та як пiдуть чутки всякi, хоч i брехнi, то вже нiхто його до себе в контору не вiзьме. Розумiєш?

Тiм кивнув головою.

– Ну, менi то пусте, в мене ж iще й свiй маєток є. В паперах здебiльшого.

– В акцiях? – спитав Тiм.

– Еге ж, в акцiях, синку. Ти ж тепер i сам трошки на цьому знаєшся, еге? Отож, кажу, синовi моєму й не треба було зовсiм iти в тi вантажники, ми ж таки не бiдняки. Але такий ото вiн удався, що не може сидiти без дiла. А надто без порту вiн – як риба без води. Ну, ото й пiшов у вантажники. Але з дому, було, вийде вбраний як лялечка, й такий самий вернеться з роботи, а перевдягався там, у порту. Думав, я й не доберу, що в нього вже не та робота, бо я ж здебiльшого вдома сиджу. Але ж є нащось телефон, еге?

Тiм мимохiть засмiявся зi старенької, а панi Рiкерт засмiялася теж.

– Я ж дурна стара гуска... нi, нi, мовчи, я сама краще знаю, хто я... але ж не така я вже й дурна! Спершу я погомонiла з паном Салех-беєм, як вiн сюди до нас зателефонував. А тодi панове змовники й самi про все признались, розказали менi. Я, звiсно, вдала, нiби й не знаю нiчого. Весь час очi отак-о витрiщаю й вищу: "Та не може бу-у-ути!" Ну, хай там як, а розказали вони менi все. Так ото я й записочку тобi писала. Крiзь лупу. То я ще як у школу ходила, то ми з дiвчатами, було, цiлими днями вправляємось писати крiзь лупу. В мене найкраще з усiх виходило. Я якось цiлий роман на аркуш поштового паперу переписала, їй-бо, правда!

– Та не може бу-у-ути! – передражнив її Тiм.

– Е, ти все смiєшся з мене, шибенику!

Задзвонив дзвiнок бiля дверей, i панi Рiкерт попросила Тiма пiти подивитись, хто там такий.

То виявився рудий хлопець-коридорний iз готелю. Весь упрiлий, вiн стояв мiж сiмома валiзами.

– Я принiс вашi речi, пане Талер! – весело оскiрившись, сказав вiн.

– Учора ви ще називали мене мiстером Брауном. Звiдки ви раптом дiзналися, хто я такий? Хлопець знов осмiхнувся:

– А ви хiба газет не читаєте?

– А, он що! – Тiм трохи спантеличено сягнув рукою в кишеню.

Та рудий вiдмахнувся:

– Нiчого я з вас не вiзьму, пане Талер! Я можу з газети цiлу купу грошей вицiдити, коли розкажу, як я вчора ввечерi пошив у дурнi детектива. Можна?

– Та розказуй, що з тобою вдiєш!

– Щиро дякую! Занести вам валiзи?

– Спасибi, я сам. Тiльки не розповiдай там у газетi небилиць.

– А навiщо? I так буде цiкаво.

Хлопець подав Тiмовi руку:

– Ну, щасти тобi, Тiме!

– Спасибi. Хай щастить тобi в газетi!

Два хлопцi, стоячи мiж лагiдними кам'яними левами, смiючись потисли один одному руку. Потiм рудий сiв у готельну машину, що привезла його, й поїхав, а Тiм позаносив валiзи до вiлли.

Того ж таки дня Тiм пiшов iз Джоннi, Крешимиром та паном Рiкертом до одного нотарiуса, доброго знайомого старенької панi Рiкерт.

Там пароплавство "Пасажирська лiнiя Гамбург – Гельголанд", чи скорочено ПГГ, було переписане рiвними паями на Джоннi, Крешимира та пана Рiкерта. Щоправда, пароплавство не зразу перейшло в їхню власнiсть, потрiбна була ще цiла купа всiляких формальностей (адже Тiм не був уже спадкоємцем-мiльярдером), але щонайпiзнiш за два тижнi, сказав нотарiус, усе буде владнано.

Тiмовi друзi спершу нiзащо не хотiли прийняти той дарунок, та коли Тiм сказав, що вiддасть пароплавство кому попало, вони поступилися. I навiть радо. Пан Рiкерт мав iще досить сили, щоб керувати конторою старого пана Денкера на шостому причалi, а Джоннi й Крешимир раднiшi були працювати стерничим та стюардом на своїх власних пароплавах, нiж на чужих.

Коли всi четверо вийшли вiд нотарiуса (його бюро мiстилось поблизу головного вокзалу), Джоннi спитав:

– А що ж ти тепер робитимеш, Тiме?

Хлопець показав праворуч: