Текст книги "Тiм Талер, або Проданий смiх (на украинском языке)"
Автор книги: Джеймс Крюс
сообщить о нарушении
Текущая страница: 10 (всего у книги 12 страниц)
I ще одне збагнув Тiм у ту хвилину: вiн так уподобав картини в генуезькому палацi через те, що несвiдомо впiзнав у них знайоме. З кожного iталiйського портрета дивилось на нього матусине обличчя. Кожен той портрет показував Тiмовi його минуле i – треба сподiватися – його майбутнє.
Мачуха, вгледiвши Тiма, схопилась, подибала до нього й почепилася йому на шию. Тiм, збентежений спогадами про матiр, зопалу трохи не обняв мачуху. Але вiн був уже не той бiдний малий хлопчик, що колись. Вiн навчився опановувати збентеження й не боятись незрозумiлого. Тому вiн мовчки, лагiдно, однак рiшуче вiдiпхнув мачуху вiд себе. I вона скорилася. Схлипнула, подрiботiла назад до столу, де лежала її сумочка, видобула хусточку й почала вимочувати нею штучнi вiї.
Аж тодi пiдвiвся й Ервiн. Недбало пiдiйшовши до зведеного брата, подав йому м'яку безсилу руку й промовив:
– Здоров, Тiме!
– Здоров, Ервiне!
Сказати бiльше вони не встигли, бо дверi розчинились – вбiг задиханий барон.
– Що це за люди?
Звичайно, Троч здогадався зразу, що це за люди, i Тiм це бачив. Однак вiн гречно вiдрекомендував бароновi своїх непроханих гостей:
– Дозвольте, бароне, познайомити вас iз моєю мачухою, панi Талер. А це мiй зведений брат Ервiн.
Тодi пiдкреслено поважно, завченим красивим рухом показав мачусi на свого опiкуна:
– Барон Троч.
Мачуха пiднесла праву руку майже пiд носа Трочевi, видно, сподiваючись, що вiн поцiлує їй ту руку, й прощебетала:
– Дуже приємно, пане бароне!
Однак Троч не звернув на руку нiякої уваги.
– Облишмо комедiю, панi Талер. Вам же, здається, взагалi не щастить iз театром.
Мачуха була вже роззявила рота, щоб ображено огризнутися, та похопилась i змiнила тактику. Вона обернулась до Тiма, подивилась на нього з солодким виразом на своєму кислому виду, ступила крок назад i сказала:
– А з тебе став справжнiй джентльмен, синочку! Я дуже пишаюся тобою. Ми ж про тебе все читали в газетах, правда, Ервiне?
Її син iз видимою досадою гмукнув собi пiд носа: "Угу". Вiн, видно, ставився до матерi так само, як i давнiше. Мазаний, розпещений i водночас прикутий до неї, – бо сам вiн не вмiв добувати собi в життi те, чого хотiв, – Ервiн при людях соромився своєї матерi. Вiн визискував її тваринну любов, але не терпiв її самої.
Тепер Тiм був радий, що мачуха не любила i його так, як свого мазунчика. Бо така любов зламала б його силу, i вiн не змiг би витримати того пекла, що в ньому жив стiльки рокiв.
Тiмовi та зустрiч була дуже доречна й корисна. Iз свого вбогого завулка вiн пiднявся звивистими шляхами на високу гору, в захмарну височiнь, i тепер бачив початок свого шляху далеко-далеко внизу. I ще вiн побачив, що мачуха з Ервiном лишаються там, де й були, i не пiднялись нi на крок вище. Хоч вони стояли в нього перед очима, в його номерi в готелi "Зима й лiто", та були вiд нього такi далекi, що вiн насилу чув їхнi голоси.
Мачуха якраз говорила:
– Ми тепер лишимось назавжди з тобою, будемо дбати про тебе. Ти ж законний спадкоємець усiєї фiрми, а завтра тобi вийде шiстнадцять рокiв, i ти будеш...
– Iще нi в якому разi не повнолiтнiй! – перебив її барон.
Панi Талер рвучко повернула голову до Троча. В очах її спалахнув неприродний вогонь, що ото називають "гарячковим блиском". Тiм добре пам'ятав той вогонь. Але тепер вiн нагадував хлопцевi вологий блиск великих коров'ячих очей, що їх ми колись у дитинствi так боялись i що тепер здаються нам трiшечки дурнi й зовсiм-зовсiм не страшнi. "Нема гiршої бiди, як дурiсть", – подумав Тiм.
А Троч, насилу стримуючи усмiшку, тлумачив Тiмовiй мачусi, чому в шiстнадцять рокiв Тiм iще не буде повнолiтнiй.
– У вашiй країнi, панi Талер, хлопцi досягають повнолiття тiльки в двадцять один рiк, а отже, тiльки тодi спадщина переходить у їхнє цiлковите володiння. Ви, напевне, довiдалися, що я сам – громадянин країни, де чоловiк стає повнолiтнiм у шiстнадцять рокiв. Але вашого пасинка Тiма це зовсiм не стосується. Вiн пiдлягає законам вашої країни. I одержить спадщину тiльки в двадцять один рiк.
Мачуха не перебила барона анi словом. Тiльки повiки її ледь тремтiли та рука нервово м'яла хусточку. Аж ось вона обернулась до пасинка й спитала, насилу опанувавши своє хвилювання:
– А хiба ти не перейшов у баронове громадянство?
Тiм дививсь на неї зовсiм байдуже i навiть не розчув того запитання, бо задумався про своє. Вiн тiльки помiтив, що вона щось сказала, i, аби не здатись нечемою, показав їй на стiлець:
– Сядьмо, чого ж говорити стоячи.
Всi мовчки посiдали за стiл.
Тiм заклав ногу за ногу й сказав:
– Я нiколи не замислювався про те, хто ж тепер, власне, мiй опiкун. Коли барон... – вiн помовчав хвильку, – помер, було оголошено, що мiй опiкун – новий барон. Аж тепер менi спадає на думку, що на це потрiбна була згода моєї мачухи. Ви давали ту згоду чи...
Панi Талер знiтилася й промимрила:
– Ти знаєш, Тiме, ми в таку скруту попали, як ти вiд нас пiшов... Нам дуже не щастило, i я...
– ...I панi Талер офiцiйно передала менi своє опiкунство, докiнчив за неї Троч, звертаючись до Тiма. – За значну суму грошей, що її вона витратила на купiвлю естрадного театру. А тепер той театр, видимо, збанкрутував.
– Але ж я не винна, просто часи тяжкi настали, – панi Талер схлипнула, а тодi заторохтiла без передиху, як колись:
– Язнающонемаюнiякихправ, алежвiнмоядитина, амитеперопинилисьiзсиномнавулицi, iя...
Цього разу її перебив Тiм:
– Якщо ви продали своє опiкунство, то боюся, що нiчого не можна вдiяти.
– Продала! Продала! Небудьтакийжорстокийтiме! Менежскрутазаставила!
– А скiльки грошей треба вам тепер?
– Хтожговоритьпрогро-шi? Мижтеперлишимосьiзто-бою, Тiме!
– Нi, – вiдповiв хлопець. – Ви зi мною не лишитесь. Я сподiваюся, що ми оце бачимось востаннє. Але якщо я можу допомогти вам грiшми, то радо це зроблю. Скiльки вам потрiбно?
– Тiльки за моєю згодою, – докинув барон. Але Тiм нiби й не почув його.
– Ой, Тiме! – мачуха знову роблено захлипала. – Ти ж тепер такий незмiрно багатий, то ж не годиться твоїм родичам жити в злиднях!
Барон трохи не зареготав, але схаменувся й затулив долонею рот: йому вчасно спало на думку, що цим людям – матерi й синовi – знайомий його смiх. Отож треба подбати, щоб вони нiколи не зустрiчалися з ним. А тому доведеться труснути капшуком. I вiн звернувся до жiнки:
– У мене, панi Талер, є на Ямайцi один пляжний заклад, досить прибутковий. Переважно для американських туристiв. Рiчний обiг шiстдесят тисяч доларiв. Ви ж знаєте, що Ямайка – це острiв вiчної весни. Ваше бунгало стоїть у пальмовому гаю над морем.
"Ти диви, барон наче з путiвника читає! – зчудовано подумав Тiм. – Виходить, вiн i так умiє!" – Проте хлопець добре помiтив, як Троч урвав свiй смiх, i зрозумiв, чому барон хоче здихатись цих людей. Тож Тiм не здивувався навiть, коли Троч пообiцяв їм квиток першого класу на пароплав.
Уже знову (чи ще й досi) хлипаючи, мачуха промовила:
– Ви такий добрий, пане бароне!
Ервiновi аж очi загорiлись на думку про Ямайку. Вiн заклiпав ними точнiсiнько, як мати.
– Зайдiть, будь ласка, до мого номера, там ми зразу владнаємо всю справу, – запропонував барон, пiдвiвся i з глузливою чемнiстю вiдчинив жiнцi дверi.
Панi Талер подрiботiла за ним, та вчасно згадала про пасинка, обернулась до нього й сказала:
– Ти ж нас не забудеш, Тiме?
– По-моєму, я вас уже забув, – вiдказав Тiм пiвголосом. Тодi подав їй руку й сказав поважно: – Щасти вам на Ямайцi!
– Спасибi, спасибi, дитино моя! – вона кисло всмiхнулась i побiгла до дверей.
Ервiн також подав Тiмовi руку й хотiв був iти за матiр'ю. Але Тiм притримав його й шепнув:
– Добудь менi лупу й поклади пiд червоною лавкою над Альстером, навпроти готелю. Ось, на! – вiн вийняв iз кишенi жмут грошей i тицьнув у руку зведеному братовi.
Ервiн подививсь на грошi й спитав:
– А це що за папiрець?
– Ой, це менi ще потрiбне! – трохи не закричав Тiм. Та, на щастя, все ж не закричав, а тiльки шепнув.
Записку вiн сховав назад у кишеню, й Ервiн пiшов, шепнувши на вiдповiдь:
– Я нi мур-мур!
Тiм кивнув головою й зачинив дверi за зведеним братом i за своїм далеким минулим.
Тридцятий аркуш
СПРАВИ
Просто диво, як швидко багатi, впливовi люди можуть вiдбувати всiлякi формальностi, що на них простiй, як то кажуть, людинi часом буває мало цiлих мiсяцiв. Видно, з захмарних висот легко приборкувати й бюрократизм.
Одна-єдина контора товариства барона Троча, фiлiя так званого юридичного вiддiлу, оформила для Тiма й барона такi справи:
Пляжний заклад на Ямайцi було переписано на панi Талер та її сина Ервiна як рiвноправних власникiв. (Отже, Тiмовi довелося побачити їх iще раз, але тiльки на хвилинку, i Ервiн шепнув йому, що лупа лежить пiд лавкою.) Пароплавство "Пасажирська лiнiя Гамбург – . Гельголанд", чи скорочено ПГГ, з того самого дня перейшло у власнiсть Тiма Талера. (Дотеперiшнiй власник, старий пан Денкер, пiдписавши угоду, щиро стис Тiмовi руку, промовив: "Тьху, тьху, тьху", – i тричi сплюнув йому через лiве плече.) А пакет акцiй гамбурзького пароплавства, який Тiм Талер недавно отримав у Лондонi з рук мiстера Пеннi, перейшов до барона – також iз того самого дня. (Рiчний термiн вiдпадав, бо Троч був власником контрольних акцiй.)
I нарештi малося оформити контракт про спадщину: Троч аж доти зволiкав iз тим контрактом, а Тiм йому про нього нi разу не нагадував.
Чому барон раптом вирiшив оформити той контракт, Тiм не знав, та його те мало й цiкавило. Свiт великих справ став йому такий самий байдужий, як i велике багатство. Вiн знав єдину важливу справу боротьбу за свiй смiх. I здогадувався, що манюсiнька записочка в кишенi у нього (на нiч вiн сховав її пiд подушку) – то ключик вiд замка, що ним замкнено його смiх. Тому хлопцевi не терпiлося забрати з-пiд лави лупу. I вiн став раз у раз прикладати руку до лоба, вдаючи, що його зовсiм зморили всi нескiнченнi формальностi укладання трьох угод. Вони таки справдi були стомливi.
– Коли у вас болить голова, вiдкладiмо контракт про спадщину на завтра, – сказав, помiтивши те, барон. – Добре, пане Талер?
Тiм погодився не зразу, вiн уже був надто хитрий для того. Навпаки, вiн вiдказав, що краще було б покiнчити заразом i з цiєю справою, але, на жаль, у нього страшенно болить голова, а контракти годиться пiдписувати на свiжу голову: тому й справдi, мабуть, краще вiдкласти те на завтра.
Тiєю хитрiстю вiн добився, чого хотiв. Читання й пiдписання контракту вiдклали на другий день, а Тiмовi, заставивши його проковтнути двi таблетки, ще й порадили погуляти над Альстером бiля готелю. На свiжому повiтрi все як рукою знiме, сказав один iз адвокатiв.
Знаючи, що десь поблизу пильнує його детектив, Тiм не зразу й не вiдкрито забрав iз-пiд червоної лави лупу. Вiн спершу купив собi газету й сiв iз нею на лавi. Де лежить лупа, вiн уже нагледiв.
Читаючи газету, вiн нiби ненароком упустив iз неї внутрiшнiй аркуш. Той аркуш упав пiд лаву, а хлопець нахиливсь i разом iз газетою пiдняв лупу. I, так само закрившись газетою, вiн укинув ту лупу в нагрудну кишеньку пiджака (тепер Тiм здебiльшого носив костюм iз тонкого сiрого сукна або в дрiбнесеньку клiтинку).
За чверть години хлопець згорнув газету, поклав її на лавцi – хай iще хтось почитає – й повернувся до готелю. Коли вiн брав унизу ключ вiд свого номера, швейцар дав йому згорненого папiрця. То була коротенька записочка вiд барона.
"Якщо вам полегшало, зайдiть, будь ласка, до мого номера.
Троч".
Тiм пiднявся нагору до барона. Та спершу вiн зайшов до свого номера, поклав лупу в скриньцi з аптечкою, що висiла на стiнi над ванною, а записку Джоннi сховав у напiвпорожню скляну трубочку з таблетками вiд головного болю. Аж тодi вiн пiшов до барона.
Троч мав звичку пiд час важливих розмов тримати в руцi папiрця з нотатками. I цього разу Тiм побачив у нього в руцi такий папiрець. На ньому стояло стовпчиком троє слiв. Усiх їх хлопець не розiбрав, але верхнє, безперечно, було прiзвище "Рiкерт".
– Завтра, пане Талер, – почав барон, – кiнчається термiн нашої невеличкої умови щодо пана Рiкерта. Коли ви до завтра не зустрiнетесь iз вашими гамбурзькими друзями, я знову прийму його на посаду директора пароплавства. А за своїм вiком вiн зможе зразу ж пiти на почесну пенсiю. I пенсiя буде досить щедра. Завтра нам, на жаль, треба летiти до Каїра, бо одна єгипетська фiрма заявила претензiю на назву "Пальмаро". Отже, коли ви хочете зустрiтися з вашими гамбурзькими приятелями, то повиннi зробити це сьогоднi. Однак тодi нашої умови не буде дотримано, I пановi Рiкертовi доведеться лишитись вантажником у порту.
– Вантажником?
– Так, пане Талер, вантажником. А йому скрутненько доводиться на цiй роботi: лiта не тi... Тому я сподiваюся, що ви визволите його з цього невеселого становища, вiдмовившись вiд зустрiчi з ним, паном Крешимиром та паном Джоннi. Чи як?..
Троч дивився на хлопця з майже боязкою увагою. I Тiм знав чому: напевно, один iз його друзiв мав у руках ключик до його смiху, i барон, видно, про це здогадувався. (Того ж вiн тепер навiть не всмiхнувся.)
– Нехай пан Рiкерт буде знову директором пароплавства! – твердо сказав хлопець.
– Отже, ви дотримаєте нашої умови, пане Талер?
Хлопець кивнув головою. Але вiн дурив барона, бо й гадки не мав вiдмовитись вiд зустрiчi з друзями. Навпаки, треба було побачити їх сьогоднi ж, бо завтра буде запiзно. Та однаково пан Рiкерт мав стати директором пароплавства, тiльки не барокового, а Тiмового власного, що сьогоднi вранцi було переписане на Тiма, – пароплавства ПГГ.
Троч видимо полегшено зиркнув у свої нотатки й сказав:
– Другий пункт, пане Талер, стосується... – вiн завагався, проте все ж вимовив тяжке слово: – Пункт другий стосується вашого смiху.
I знову допитливо зиркнув на Тiма. Але хлопець уже давно навчився ховати свої почуття за маскою холоднокровностi. Навiть голос не зрадив його, коли вiн спитав:
– А що з моїм смiхом, бароне?
– Рiк тому, пане Талер, я випробував у Червоному павiльйонi мого замку, чи вас iще цiкавить ваш смiх. Я вам позичив його на пiвгодини I з тiєї невеличкої спроби дiзнався, що ви тодi ще дуже сумували за своїм смiхом. А оце тепер я непомiтно для вас знову влаштував вам невеличке випробування, i цього разу наслiдки його втiшили мене. Ви добровiльно вiдмовилися вiд зустрiчi з єдиними трьома людьми, що знають про нашу угоду й могли б у разi потреби щось вам порадити.
Барон задоволене вiдхиливсь на спинку крiсла.
– Видно, за останнiй рiк ви навчилися цiнувати владу, багатство та розкiшне життя бiльше, нiж якийсь там нiкчемний смiх.
Тiм лиш головою кивнув. Цього разу вiн був тiльки наполовину нещирий: йому справдi подобалося бути завжди гарно вбраному, мати зручне помешкання, ванну, досхочу кишенькових грошей. Але не так дуже все те йому подобалося, щоб вiн погодився задля нього довiку лишатись людиною без смiху.
– I ось тепер я пропоную вам, – Троч нахилився вперед, – одну додаткову угоду.
– Яку, бароне?
– А ось яку, пане Талер: я зобов'язуюсь виклопотати для вас пiдданство країни, де ви вже вiд сьогоднiшнього дня вважатиметесь за повнолiтнього й зможете негайно вступити у володiння спадщиною.
– А чого ж ви за те жадаєте вiд мене, бароне?
– Двох речей, пане Талер: по-перше, нiколи не вимагати свого смiху назад, а по-друге – вiдступити менi половину всiєї спадщини з контрольними акцiями включно.
– Пропозицiя варта уваги, – мовив Тiм повiльно, аби виграти час. Звичайно, вiн i не думав про те, щоб офiцiйно, за пiдписом i печаткою, зректися свого смiху. Але Трочевi цього не слiд знати. Якраз тепер треба було замилити бароновi очi, щоб легше одурити детективiв та вислизнути на побачення з друзями. Записочка й лупа мали вказати хлопцевi дорогу до них.
Хлопцевi набiгла добра думка: треба поторгуватися з бароном. Тодi Троч iще певнiше повiрить, нiби Тiм остаточно зрiкся свого смiху i визнав, що могутнiсть та багатство важливiшi за якесь там хихотiння.
I Тiм почав торгуватись.
Вiн, мовляв, знає, що барон до Тiмового двадцять першого року може зробити багато дечого, щоб не дати Тiмовi посiсти спадщину. Сеньйор ван дер Толен уже перестерiг його. I тому вiн охоче пiдпише цю додаткову угоду, але хоче за те три чвертi всiєї спадщини й три чвертi контрольних акцiй.
Хлопець добре завважив усмiшку, що майнула при тих словах на Трочевому обличчi. Барон, очевидно, був уже зовсiм певен, що Тiм зречеться свого смiху. А хлопець того лиш i хотiв.
Торгувались вони добрих пiвгодини, й Тiм трохи знизив свої вимоги: три чвертi спадщини й половину контрольних акцiй.
– Приставайте на цю умову, бароне, i завтра в Каїрi ми пiдпишемо додаткову угоду.
– Ну, це дiло треба переспати. Хай нiч-мати дасть пораду, пане Талер. Завтра в Каїрi я скажу вам свою остаточну ухвалу. А тепер... барон усмiхнувся. – Тепер мiй останнiй пункт. – Вiн пiдвiвся, подав Тiмовi руку й промовив: – Щиро вiтаю вас iз шiстнадцятирiччям. Коли маєте яке-небудь бажання, пане Талер...
Бажання? Тiм замислився. Коли цей день подарує йому найкращий дарунок, його смiх, вiн, мабуть, не буде вже багатiєм, бо ж своє пароплавство вiн збирається вiддати друзям.
То що ж попросити собi в Троча?
Нарештi йому сяйнула добра думка:
– Купiть менi ляльковий театр, бароне!
– Ляльковий театр?
– Еге ж, бароне, ляльковий театр, щоб у ньому дiтей смiшити.
Ось коли Тiм зрадив себе! Та барон зрозумiв його по-своєму.
– А, розумiю! – вигукнув вiн. – Ви хочете купити й собi невеличкий смiх, i театр вам потрiбен, щоб було де вибрати! Непогана думка! Менi така ще нiколи й не набiгала!
Тiма немов хто по головi вдарив. Виходить, барон щиро вiрить, нiби вiн, Тiм Талер, пiсля всiх страхiть, що зазнав сам, iще здатен украсти смiх у малої дитини!
"Цей чоловiк, – подумав хлопець, – напевно, сам чорт!"
Цього разу Троч не мiг би не побачити хлопцевого збентеження, Та, на щастя, вiн саме вiдвернувся. Вiн уже телефонував комусь про ляльковий театр. Усього за пiвгодини їм пощастило: хазяїн одного театрика, що вже кiлька рокiв насилу зводив кiнцi з кiнцями, погодився за пристойну суму продати його. Той театрик мiстився поблизу головного вокзалу.
– Їдьмо туди зразу, пане Талер, – запропонував барон, – Я вiзьму з собою нотарiуса й чек. Iмениннi подарунки треба оплачувати зразу.
В невеличкiй бруднiй кiмнатцi, що, мабуть, правила в театрику за контору, було пiдписано ще одну угоду. Тiм Талер став власником лялькового театру. Все це здавалося ще казковiше, нiж вистава в такому театрi.
До готелю барон iз хлопцем поверталися пiшки. Дорогою Тiм уперше за весь час спитав:
– А чому ви так уподобали мiй смiх, бароне, що ладнi вiддати за нього пiвкоролiвства?
– Менi дуже дивно, що ви досi нi разу про це не спитали, пане Талер, – вiдказав Троч. – Вiдповiсти на ваше запитання не так просто. В кiлькох словах я можу сказати ось що: коли ви ще були маленьким хлопчиком iз убогого завулка, пане Талер, ви зумiли пронести свiй смiх крiзь стiльки всiляких незбагненних прикрощiв, що вiн загартувавсь i став мiцний, як дiамант. Вашого смiху не можна розбити, пане Талер!
– Але ж мене можна, бароне, – вiдповiв Тiм дуже поважно.
– Отож-бо, – сказав Троч. Та перше нiж юнак зрозумiв огидний змiст того "отож-бо", вони ввiйшли до готелю.
Директор привiтав їх:
– Добривечiр, мiстере Браун.
Барон неуважно кивнув йому головою.
Нагорi, перед дверима до Тiмового номера, Троч спитав.
– А навiщо вам, власне, контрольнi акцiї, пане Талер? Ви ж однаково за вашою умовою з мiстером Пеннi муситимете вiддати їх йому.
Тiм подумав розпачливо: "Знову вiн про умови! Цiлий день народження – самi справи та папери!" Хлопцевi не терпiлося швидше взяти в руки невеличкий папiрець у склянiй трубочцi, i йому нелегко було придумати, що вiдповiсти. Але вiн усе ж здобувсь на вiдповiдь:
– А може, менi якраз i треба, щоб у мiстера Пеннi було бiльше контрольних акцiй, нiж у вас, бароне!
– Гм... – замислено гмукнув барон. – У мене сьогоднi ще кiлька важливих нарад. А що робитимете ви?
Тiм схопився за лоба.
– У мене знову голова розболiлася, бароне. Я пiду ляжу.
– Iдiть, – засмiявся Троч, – Сон – найкращi лiки, – I пiшов.
А Тiм нетерпляче вiдiмкнув дверi, зайшов до вiтальнi, замкнув дверi за собою й кинувся до ванної кiмнати.
Тридцять перший аркуш
ТАЄМНИЧА ЗАПИСКА
У ваннiй кiмнатi Тiм увiмкнув лампочку над умивальником та дзеркалом. Потiм добув iз аптечки лупу й трубочку з таблетками вiд головного болю, де лежала записка.
Серце його так калатало, наче хотiло з грудей вискочити.
Перш нiж прочитати записку, панич у елегантному сiрому костюмi з тонкого сукна ще раз пересвiдчився, чи засунутi на засув дверi. Тодi став бiля умивальника, глянув крiзь лупу на записочку i з панича зразу став – попри всi костюми та сукна – просто безмiрно схвильованим пiдлiтком.
Лупа в руцi в нього тремтiла; i все ж Тiм спромiгся розiбрати дрiбнесеньке письмо. Дивуючись дедалi дужче, вiн читав:
"Туди, де липкохвiст, прийди. Те, що знайшла королiвна, знайди. Шлях простiший, нiж ги гадаєш. Його тобi покаже той чоловiк, що вiдраджував вiд вихора. Вiзьми таксi, де знайомий шофер. Вiн стереже дiм радникiв. Приходь у годину трамваїв (темну!). Бiйся щура, одури його. Шлях простий. Тiльки веде на нього чорний хiд. Вiр нам i приходь!"
Тiм опустив руку з запискою й сiв на край ванни. Вiн iще тремтiв вiд хвилювання, але в головi йому вже прояснiло. Вiн розумiв: записочку зашифровано на той випадок, якби вона попала в руки Трочевi. Тепер треба розшифрувати її.
Вiн знову став пiд лампочкою бiля умивальника й повiльно перечитав записку:
"Туди, де липкохвiст, прийди".
Ну, це зрозумiти неважко. Треба пiти до лялькового театру, де вiн колись бачив виставу. До шиночка в Евельгене.
"Те, що знайшла королiвна, знайди".
Цi слова були ще зрозумiлiшi – найважливiшi, найприємнiшi слова в усiй записочцi. Вони означали: поверни собi свiй смiх, А що це можливе, свiдчило дальше речення:
"Шлях простiший, нiж ти гадаєш".
Але що означає ось оце?
"Його тобi покаже чоловiк, що вiдраджував вiд вихора".
Тiмовi довелось покопатися в своїй пам'ятi. Та все ж вiн пригадав: Вихор – то назвисько коня! Останнього коня, що виграв йому заклад на iподромi! А один чоловiк, що його Тiм тодi ще не знав, вiдраджував Тiма ставити на Вихора. Той чоловiк був Крешимир!
Отже, Крешимир знає, як Тiм може повернути собi свiй смiх! Хлопець, правда, вже давно про це здогадувався. I однаково ця звiстка приголомшила його. Йому довелося знову сiсти на краєчок ванни.
Свiтла було досить i там, i Тiм прочитав далi:
"Вiзьми таксi, де знайомий шофер. Вiн стереже дiм радникiв".
Шофер – то Джоннi, Тiм збагнув зразу. Але "дiм радникiв"?
Над цiєю досить немудрою загадкою Тiм мiркував довгенько, поки здогадався, що то просто мiська рада, чи ратуша. Вона ж стоїть зовсiм близько вiд готелю. Значить, там Джоннi чекатиме на Тiма з машиною й вiдвезе його до Евельгене.
Тiльки коли?
"Приходь у годину трамваїв (темну!)"
Його друзi знали про двi пригоди з трамваями: по-перше, той трамвай, що повернув на вокзал, коли Тiм забивсь об заклад iз паном Рiкертом, i, по-друге, летючий трамвай у Генуї, що його Тiм бачив разом iз Джоннi. Певне, в записцi мались на увазi обидвi пригоди, бо там було написано "трамваїв", а не "трамвая". "Година трамваїв"... Що ж це за година? Летючий трамвай вони бачили опiвднi, цебто о дванадцятiй годинi. А як Тiм уперше побачив пана Рiкерта в трамваї, теж була дванадцята година.
Отже, о дванадцятiй годинi, опiвднi. А тепер... – Тiм глянув на годинника, – уже п'ята година. Виходить, треба прийти завтра? Чи, може, треба було сьогоднi опiвднi?..
Але ж тут написано ще слово "темну!" В дужках i зi знаком оклику. Що це за темна година опiвднi?
I знову Тiм розгадав ту досить просту загадку не зразу. Та врештi вiн збагнув: iдеться про темну дванадцяту годину, цебто про пiвнiч! А до пiвночi ще довгих сiм годин.
Решту записки знов було дуже легко зрозумiти:
"Бiйся щура, одури його. Шлях простий. Тiльки веде на нього чорний хiд. Вiр нам i приходь!"
Отже, Тiм повинен стерегтися Троча й вийти з готелю потай – може, навiть перевдягтись. Бо саме слово "чорний хiд" нагадувало про пригоди з детективних романiв, карколомнi втечi, перевдягання, гримування.
Коли хлопець дочитав таємничу записочку, йому стало так легко, наче в нього виросли крила. Закортiло смiятись, i навдивовижу уста його не спаслись, як звичайно. Навпаки, йому здалося, нiби вiн усмiхається.
Зрадiвши й злякавшись воднораз, Тiм пiдхопився й глянув на себе в дзеркало. I справдi, в кутиках уст його назначились ямочки, як на iталiйських портретах у "Палаццо Кандiдо" в Генуї. То був iще не смiх, по сутi, навiть не усмiшка; але ямочки в кутиках уст видно було виразно. А вони ж не з'являлися там вiд того самого дня, коли Тiм пiдписав угоду пiд каштаном у садку.
Виходить, щось змiнилось уже сьогоднi. Надiя, мов пензель маляра, виворожила йому на обличчi тiнь усмiшки.
Тiм сховав записочку в кишеню, вимкнув свiтло, вийшов iз ванної кiмнати й, заклавши ногу за ногу, сiв на крiсло у вiтальнi – подумати.
Барон тим часом сидiв недалеко вiд Тiма, в павiльйонi над Альстером. Вiн розмовляв iз представником тiєї єгипетської фiрми, що заявила претензiю на марку "Пальмаро". Фiрма вимагала, щоб Троч назвав свiй маргарин якось iнакше.
На бароновi чогось не знати було того спокою й зверхностi, що стали його другою натурою вiдтодi, як вiн заволодiв Тiмовим смiхом. Звичайно, треба було, щоб марковий маргарин пiд уже розрекламованою назвою якомога швидше завоював легiони покупцiв, вiд цього залежало дуже багато. Але ж бароновi якраз не слiд було показувати, як це його турбує. Треба вдавати спокiйного, упевненого, треба всмiхатися! Адже задля того вiн i купив собi смiх!
При слушнiй нагодi Троч засмiявся, весело, дзвiнко, не забувши й кумедного "iк!" на кiнцi, як належить. Але йому здалося, наче чогось тому смiховi бракує. Та й спiврозмовника той смiх не звеселив, а скорiше якось збентежив.
Барон пiдвiвся, вибачився й вийшов до вмивальнi. Там вiн став перед дзеркалом i, усмiхнувшись Тiмовою усмiшкою, почав пильно розглядати своє обличчя.
На перший погляд, усе лишалося, як i було. Та як придивитись пильнiше, – барон iще раз усмiхнувся в дзеркало, – то в кутиках уст бракувало гарненьких ямочок. I усмiшка вiд того здавалася вимушена, штучна, нiби чужа, позичена.
Троча охопило почуття, вже кiлька рокiв невiдоме йому: ляк! I вперше за цi роки вiн вiдчув щось схоже на докори сумлiння. Не тому, що вiн зробив щось погане – Троч не вмiв розрiзняти доброго й поганого. Просто вiн зрозумiв, що впоров дурницю.
Цей коштовний смiх вуличного хлопчака, iскристий, загартований, як дiамант, цей дзвiночок iз кумедним "iк!" на кiнцi треба було привласнити iнакшим, простiшим способом: не за допомогою крутiйської угоди, по окремих пунктах; не за фокусницьку здатнiсть вигравати заклади (все ота клята скнарiсть!), а...
До умивальнi раптом зайшов Трочiв спiврозмовник i побачив блiде, аж перекривлене баронове обличчя. Вiн, певно, подумав, що то Троч так схвилювався через марку "Пальмаро", i Троч теж подумав, що єгипетський представник так подумав. Становище було збiса незручне. Барон навiть не зважився вдатися знову до усмiшки, бо раптом його взяв сумнiв, чи вiн зумiє усмiхнутися. Тому вiн сказав, дуже незграбно вдаючи хворого:
– Обговорiмо все завтра в Каїрi. Менi чогось недобре. Мабуть, салат з омарами завадив...
Вiн вийшов з умивальнi, випровадив свого гостя, тодi помчав щодуху, схожий на довгоногого коника, до готелю. Люди, що гуляли на пишному Дiвочому бульварi – скромно напудренi дами та статечнi пани, – обурено зводили брови, оглядаючись на нього:
– Хто ж так бiгає по бульвару! Яка некультурнiсть!
Троч нiчого того не чув i не бачив. Вiн вiдчував, що смiх вислизає вiд нього, й здогадувався як. А тому хотiв урятувати, що можна, утримати руками й зубами. Того вiн i мчав так стрiмголов по Дiвочому бульвару, не зважаючи нi на людей, нi на машини, мчав наослiп уперед, як навiжений. Перебiгаючи вулицю, вiн спiткнувся, впав, зачув, як скреготнули гальма, закричали люди; по нозi йому потекло щось гаряче, й вiн вигукнув, уже непритомнiючи:
– Тiм Талер!
Той нещасливий випадок був i несподiваний, i неминучий. Страх призводить до невпевненостi, невпевненiсть – до розгубленостi, а розгубленiсть – до нещасливих випадкiв. Отож барон цiлком неминуче попав пiд машину, почавши боятися за свiй смiх.
Однак Троч був мiцнiший, нiж здавалося на перший погляд. Та й шофер у останню мить устиг загальмувати. Пiд колеса барон не попав, а знепритомнiв тiльки вiд того, що, падаючи, вдарився головою об брук.
Скоро пiдбiгли два захеканi детективи: вони пiдняли його й поклали в машину швидкої допомоги, що примчала за п'ять чи шiсть хвилин. Детективи поїхали з бароном i в лiкарню, де вiн досить швидко опритомнiв.
Перших його слiв не зрозумiв нiхто в палатi. Бо вiн сказав:
– Найкраще смiється той, хто смiється останнiй.
Потiм надiйшов лiкар, i Троч утомленим голосом сказав охоронцям, що вони йому бiльше не потрiбнi.
– У монастирськiй лiкарнi найкраща охорона – благочестя, – жартома сказав вiн i тихенько засмiявся. Той смiх, здавалось, оживив його.
Охоронцi вийшли, i лiкар ретельно оглянув Троча. Виявилося, що барон вiдбувся кiлькома синцями та невеличким струсом мозку. Йому приписали легку дiєту й постiльний режим на кiлька днiв. А крiм того, порадили по змозi не приймати вiдвiдувачiв.
А проте Троч iще того ж самого вечора прийняв одного досить дивного вiдвiдувача. То був невеличкий миршавенький чоловiчок у нiкельованих окулярах, iз пом'ятим обличчям i в пом'ятому костюмi. Медсестра аж здивувалася, що цей пацiєнт – такий начебто значний пан – водиться з такими людьми.
Троч про дещо спитав того чоловiка й дещо йому доручив.
– Ви бачили хлопця пiсля тiєї iсторiї на iподромi?
– Нi, пане бароне!
– Тихiше! Мене звуть мiстер Браун.
– Слухаюсь, пане... мiстере Браун. Я ще хотiв вам сказати, що знаю хлопця з фотографiй у газетах.
– Ну, й те добре. Та все ж постарайтесь побачити його й навiч, коли зумiєте. Тiльки непомiтно, бо вiн може вас упiзнати. Нiкельованi окуляри дуже мало змiнили вас.
– Слухаюсь, пане... Браун.
– Та пам'ятайте: обережнiсть i ще раз обережнiсть. Щоб вiн нi в якому разi не помiтив, що крiм наших постiйних детективiв за ним стежить iще хтось. Зрозумiли?
– Авжеж.
– Iще одне запитання...
– Слухаю вас, пане Браун.
– Та це вже приватне запитання. Ви знаєте казку "Липкохвiст"?
– Iще б пак! Менi ж довелося дивитись на ту виставу, коли я два роки тому стежив за хлопцем тут у Гамбурзi, пане ба... раун. Вiн же тодi ходив iз тими Рiкертами до театру. I вистава називалася "Липкохвiст".
– Ага! Тодi менi ясно... – барон на мить заплющив очi й пригадав, як вони їхали в таксi з вокзалу. Тiм сидiв поруч нього, а шофер сказав: "Грiм побий, швиденько ж ви впорались! Це як у казцi "Липкохвiст", коли знаєте..." Потiм барон побачив перед собою Тiмове обличчя. Спершу воно здригнулося, тодi наче скам'янiло. Немовби перед хвилюванням опустили завiсу. Троч той вираз хлопцевого обличчя давно знав. I тепер вiн зрозумiв, чому шофер згадав казку "Липкохвiст". А коли чоловiчок у нiкельованих окулярах переповiв йому змiст тiєї казки, вiн зрозумiв iще бiльше.
